На роковини падіння Бастилії

Вадим Скуратівський

Десь на порозі нашого століття директор архіву, що в ньому були зібрані документи Великої французької революції, прохопився про те, що він доволі часто міняє склад своїх працівників: постійно маючи справу з тими документами, вони самі поступово стають «лівими», «радикалами», «екстремістами»…

Зрештою, в історичній науці немало випадків еволюцій у протилежному напрямі: ті чи ті дослідники французької революції починали, принаймні, зі спокійної її ретроспективи, а закінчували запеклим, аж істеричним запереченням її провідних сил, устремлінь, наслідків, постатей.

Не випадково один із найавторитетніших знавців тепер уже неозорої, безберегої історіографії французької революції якось дотепно зауважив, що в цій історіографії і досі сперечаються — «Гора» з «Жірондою», Робесп’єр з Дантоном, «помірковані» з «несамовитими» і т.д. Додамо від себе — і роялісти з республіканцями. В останніх десятиріччях у Франції має місце свого роду інтелектуальний спорт — одна за одною з’являються книжки, написані високо-фаховими авторами, де з немалою індуктивною енергією доводиться, що французька революція: а) зазнала тотальної невдачі, б) посліплена своїми вождями, йшла якимись параноїдальними манівцями, в) була керована параноїками, г) і взагалі — краще її, цієї революції, не було б.