Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966

Роман Тиса

Британська колонія

Ранній колоніяльний період

Першими европейцями, що проникли на територію нинішньої Ґани, були портуґальці: вони прибули до Ґвінейської затоки океаном і 1482 року побудували на землі фанті фортецю Сан-Жоржи-да-Міна-де-Оуру (Ельміна); згодом постали Санто-Антоні-да-Аксім (Аксім), Сан-Франсіску-Шав’єр (Осу) та Сан-Себаштійон (Шама). Портуґальці вивозили золото (звідси назва країни Золотий Берег), слонову кістку та перець. Багатства Золотого Берега приваблювали мореплавців-авантюрників і торгівців також з инші европейських держав — Голляндії, Швеції, Данії, Пруссії, Великої Британії. Европейські торгівельні компанії будували факторії на землі, орендованій у місцевих правителів, платили їм податок, скуповували у африканців пальмову олію, мавпячі шкури, дровину, тощо. У XVI ст. золото, що вивозилося з Золотого Берега, становило близько 10% світового видобутку. Але найвищі доходи приносила работоргівля.

Рабство у африканців істнувало ще до приходу европейців, але воно мало домашній, патріярхальний характер: раби разом з вільними общинниками брали участь в сільськогосподарських роботах, торгівлі, використовувалися як слуги, носильники тощо. До рабів не ставилися жорстоко й часто вважали членами родини. В рабство продавали військовополонених, і продавали їх спочатку арабам Північної Африки та Аравії. Головними постачальниками рабів европейцям були племена ашанті — войовничі мешканці материкової, центральної частини Золотого Берега, головними посередниками у работоргівлі — фанті та аганті з узбережжя.

З метою збільшення припливу рабів европейські колонізатори свідомо розпалювали міжплемінних ворожнечу, постачаючи африканському населенню озброєння. Прибережні европейські фортеці, збудовані для контролю над торгівлею насамперед золотом, поступово перетворювались на накопичувальні пункти «живого товару». Найбільшим ринком рабів було місто Мансо в 30 км від океанського узбережжя, на шляху з міста Кумасі до форту Кейп-Коуст. Свого піку работоргівля сягнула в XVIII ст.: у 1730-ті — 1760-ті рр. самі лише анґлійські кораблі вивозили з Золотого Берега щорічно по 3 тис. африканців, в 1770-х рр. — по 5 тис., а в 1780-х — до 10 тис. ра6ів. За оцінками, в Новий час з портів Західної Африки було вивезено 6,3 млн. рабів, причому 4,5 млн. у період з 1701 по 1810 р. Із Золотого Берега було вивезено бл. 500 тис. рабів.

У середини XVI ст. загострилося суперництво між колонізаторами з ріжних европейських держав. Спочатку голляндці витіснили портуґальців, захопивши їхню головну фортецю — Ельміну. Потім головними конкурентами в експлоатації природних багатств Золотого Берега стали «Голляндська Вест-Індська компанія» та «Британська африканська купецька компанія» Під кінець XVIII ст. британці перебрали до своїх рук всі володіння Нідерляндів за винятком Форт-Амстердаму та перетворились у Західній Африці на панівну силу. 1821 року всі британські форти та факторії перейшли під опіку короля — так постала королівська колонія Золотий Берег. Головним приводом для встановлення прямого британського правління було бажання покласти край міжплемінній ворожнечі та работоргівлі (офіційно забороненій Великою Британією 1807 року).

1850 року свої форти та підприємства продали британцям датчани, 1872 року — нідерляндці. Ще 1843 року британський уряд призначив на Золотий Берег ґубернатора, а наступного року ґубернатор уклав з правителями прибережних територій договір про фактичне визнання ними анґлійського протекторату. До анґлійських володінь увійшла прибережна смуга шириною до 10-15 км. Упертий опір спробам Великої Британії проникнути у глиб материка чинили ашанті. Проте 1896 року після військової поразки прийняти британський протекторат були змушені й вони, а 1902 року їхні території офіційно включили до складу колонії Золотий Берег.

Колоніяльна адміністрація і господарство

В системі управління країною анґлійці використовували місцевих вождів, запровадивши «непряме управління» — воно вважалось не таким обтяжливим і дорогим. Верховна влада в колонії належала анґлійському ґубернаторові, перед яким звітували місцеві — сільські та селищні — ради вождів і старійшин, право обирати які мали тільки заможні верстви населення. 1925 року були створені провінційні ради, що зайняли проміжне місце між ґубернатором і місцевими радами. Провінційні ради отримали право вирішувати спірні питання щодо результатів виборів і позбавляти вождів місця в раді, але не мали власних бюджетів. Крім того була створена верховна Законодавча рада, але вона виконувала радше консультативні функції і складалася з чотирнадцяти неофіційних і п’ятнадцяти офіційних членів, яких призначав ґубернатор. З цього числа провінційні ради могли обрати до Законодавчої ради лише шістьох неофіційних членів. Назву «Золотий Берег» поширили на всі анґлійські володіння в цьому реґіоні, хоча поділ на три провінції — Золотий Берег, Ашанті та Північні території — зберігався до самого кінця колоніяльного періоду.

Після захоплення колонії британці відкрили багаті родовища марганцевих руд, золота, діямантів, пізніше — бокситів, але основою економіки стало виробництво какао, завезеного в колонію 1879 р. У 1920-х рр. більше половини світового експорту какао-бобів припадала на Золотий Берег; місце найбільшого постачальника какао-бобів на світовий ринок Золотий Берег зберігав до середини 1960-х рр. (уже як незалежна країна). 1959 року какао становило 56% вартости експорту. Проте в руках африканців було тільки вирощування какао — експортно-імпортні операції здійснювали британці, а перепродажем на місцевому рівні займались переважно ліванці та індійці. 1947 була створена Біржа з торгівлі какао, покликана впорядкувати попит і вирівняти ціни на культуру. Що стосується імпорту Золотого Берега, то більше половини його становили промислові товари, а ще чверть припадала на машини, будівельні матеріяли та транспортні засоби.

Розвиток сільського господарства та гірничодобувної промисловости викликали потребу у транспортній інфраструктурі. 1898 року було побудовано першу залізницю, і до 1923 року було прокладено бл. 300 км колій. З появою автомобільного транспорту розпочалось будівництво й автошляхів, що їх сумарна протяжність 1937 р. дорівнювала бл. 9000 км (одначе шосе з твердим покриттям було небагато). З’явилися телєґраф, телєфон і радіозв’язок. Хоча перші дизельні елєктростанції з’явились ще у 1920-х рр., розвиватися швидкими темпами елєктроенерґетика стала тільки після здобуття 1951 року самоврядування (1955 року було вироблено 241 млн. кВт-год. елєктроенерґії, 1957 року — 282 млн. кВт-год.). Попри всі успіхи в будівництві транспорту та розвитку промисловости Золотий Берег залишався сировинним придатком Великої Британії.

Масова переорієнтація селян на обробку какао призвела до соціяльного розшарування. На Золотому Березі почали складатися місцева буржуазія і робітнича кляса. Проте розвиток африканського підприємництва в промисловості та зовнішній торгівлі був блокований іноземними монополіями. Станом на 1957 р. найманими працівниками було бл. 216 тис. африканців. Білих колоністів, ліванських й індійських торговців у Золотому Березі жило і працювало 7 тис. осіб при загальній чисельности населення 4,69 млн. чол. (1957 р.), себто 0,15% населення, що зовсім небагато, якщо порівняти з иншими британськими колоніями. Наприклад, у Кенії поряд з 5,9 млн. тубільцями жило 58 тис. европейців і 185 тис. арабів й індійців (3,95% населення), у Південній Родезії (тепер Зімбабве) поряд з 2,29 млн. тубільцями жило 191 тис. колоністів з Европи та Азії (7,7% населення), а в Південно-Західній Африці (тепер Намібія) — відповідно 449 тис. і 62 тис. (12,1%).

За п’ятдесят років свого безроздільного панування британці відкрили один університет (в Аккрі), двадцять педаґоґічних і кілька професійно-технічних училищ. Станом на 1951 р. у Ґані було 1087 початкових і 552 середні школи. Піхотний полк Золотого Берега брав участь у першій світовій війні (1914-1918) в операціях проти німців у Камеруні та Східній Африці та у другій світовій війні (1939-1945) в бойових діях проти італійців в Етіопії та японців у Бірмі.

Рух за незалежність

Населення Золотого Берега не припиняло опору колонізаторам. Чимдалі більше зростало незадоволення молодих освічених інтелєктуалів своїм станом: більшості з них був відрізаний шлях до посад в колоніяльній адміністрації, де могли би знадобитися їхні знання і навички. Однією з форм боротьби були виступи проти вождів, що вони тісно співпрацювали з колоніяльною владою і від неї залежали більше, ніж від народу. Иншою формою антиколоніяльного протесту стали бойкоти іноземних оптових фірм зі скупки какао.

1897 року було створено Товариство захисту прав аборигенів Золотого Берега, яке об’єднало представників традиційної знаті й інтелєктуалів, що вони виступали насамперед проти спроб експропріяції общинних земель на користь британської корони. Діяльність орґанізації не обмежувалась кордонами колонії: її представники брали участь у панафриканських конференціях у Лондоні (1900), Таскіґі (1912) та Менчестері (1945).

1920 року на конференції в Аккрі представники Золотого Берега, Ґамбії, Ніґерії і Сьєрра-Леоне створили Національний конґрес Британської Західної Африки, на чолі якого стали Томас Гаттон-Міллс і Джозеф Кейслі-Гейфорд. Конґрес не висував вимог незалежности — його зусилля були спрямовані радше на лібералізацію системи колоніяльного управління. Для Золотого Берега Коґрес прагнув введення виборного представництва в Законодавчій раді. Конґрес діяв від імени всіх британських колоній Західної Африки і став першим вираженням політичної солідарности проґресивних інтелєктуалів і націоналістів цього реґіону. Деякі з вимог Конґресу знайшли відображення в конституційних реформах, проведених на Золотому Березі 1925 року: після реформ до Законодавчої ради колонії вперше вводилися три депутати, що їх обирало міське населення Аккри, Секонді та Кейп-Коусту.

Наступницею Національного конґресу стала Конференція молоді Золотого Берега, створена 1929 року Джозефом Кейслі-Гейфордом і Джозефом Денква. Її економічна проґрама була радикальнішою: створення національної промисловости, подолання монокультурного характеру економіки, встановлення контролю африканців над зовнішньою торгівлею. Ще радикальнішим був Союз західноафриканської молоді (1935-1939), що він першим зробив спробу створити масову орґанізацію на території «британської» Західної Африки, але діяв переважно на Золотому Березі та у Сьєра-Леоне. Його соціяльною базою були низькооплачувана верства інтелєктуалів, дрібні торговці, робітники, заможні селяни. Союз вважав завоювання незалежности для народів Африки реальною метою, заявляв про намір розробити проґраму економічного, політичного та соціяльного визволення, виступав за співпрацю з борцями проти імперіялізму і колоніялізму в усьому світі. Проте після арешту лідера Союзу Ісака Воллеса-Джонсона його діяльність дуже швидко зійшла нанівець.

Підйом національно-визвольного. руху в роки другої світової війни відзначився зростанням страйкового руху (хоча офіційно страйки були заборонені). 1941 року колоніяльна влада була змушена видати указ, що він узаконював профспілки в колонії. До того часу у Золотому Березі виросла робітнича кляса та набрав сили селянський рух. 1945 року було створено Конґрес профспілок Золотого Берага, що на момент свого створення мав чотирнадцять відділень і 6030 членів. Дуже швидко до вимог поліпшення умов праці та вищої зарплатні додалась вимога політичної незалежности.

1946 року ґубернатор Золотого Берега затвердив нову конституцію. Головні зміни стосувались Законодавчої ради, що вона тепер складалась з 30 членів, більшість з яких — 18 членів — обирались на виборах.

Кваме Нкрума

1947 року постала політична орґанізація Об’єднаний конвент Золотого Берега (ОКЗБ), що вона виступила з вимогою надання колонії самоуправління у якомога коротший термін (але в рамках Британської співдружности націй). Хоча політичні цілі лідерів ОКЗБ юриста Едварда Акуфо-Аддо, публіциста Джозефа Денква, провінційного службовця Кофі Бусія та инших не співпадали з цілями племінних вождів, а освіта та культурний багаж буквально протиставляли їх представникам традиційної влади на місцях, вони підтримували зв’язок з февдальною знаттю, та також з верхівкою буржуазії, були схильні до компромісів і не наважувалися опертися на широкі народні маси. Ніхто з керівників ОКЗБ не міг викликати симпатії у більшости населення і претендувати на ролю загальнонаціонального лідера. Вихідці переважно з народів узбережжя з 300-річною історією контактів з европейцями, вони бачили себе як чорношкірих анґлійських джентльменів, природних спадкоємців і правонаступників британського колоніялізму. Їхня метода боротьби — пропаґанда та переконання. Обґрунтування — моральне право народу Золотого Берега на самовизначення.

З иншого тіста було виліплено Кваме Нкруму, політичного активіста, що його наприкінці 1947 року запросили на посаду ґенерального секретаря ОКЗБ. Він мав лідерські якості, а також був здатен швидко згуртувати навколо себе маси. Дванадцять років, проведені ним закордоном в університетах США й Анґлії, досвіт роботи з африканськими студентами та вивчення робітничого руху не тільки дали йому освіту, але й зробили з нього спритного політичного орґанізатора. Його ораторські здібності були невеликими, але його манера висловлюватися знаходила шлях до сердець простого люду. Він вмів відчувати авдиторію і знаходити потрібні слова. Особливо сильним був його вплив на молодь і жінок. Саме з його ім’ям буде нерозривно пов’язана історія країни в наступні двадцять років.

Радикалізації національно-визвольного руху сприяли масові заворушення, що охопили Аккру в березні 1948 р. У січні ветерани війни ініціювала бойкот імпортних товарів і влаштували низку протестів проти негідних умов життя. Під час війни їм обіцяли роботу та пенсії, але після війни роботи було мало, а пенсії не виплачували загалом. 28 лютого вони вийшли на мирну демонстрацію і рушили до резиденції ґубернатора з метою подати йому петицію. По дорозі до демонстрації приєднувались прості мешканці Аккри — не ветерани. Неподалік резиденції дорогу демонстрантам перегородила озброєна поліція. Коли демонстранти відмовились зупинитись, поліцейські відкрили вогонь: було застрелено трьох учасників ходи, а ще шістдесят отримали поранення. У відповідь на насильство з боку колоніяльної влади на вулиці вийшло населення Аккри, і перші дні березня пройшли в безладі. Було взято штурмом центральну в’язницю, вчинено погром лавок европейських й азійських торговців. Ґубернатор оголосив військовий стан. Перші ніж колоніяльна адміністрація взяла ситуація під контроль, було вбито 29 і поранено 266 людей.

Наслідком міського бунту і його придушення стала політизація населення і зростання ворожого ставлення до колоніяльної влади. ОКЗБ критикував ґубернатора за неспроможність розв’язати економічні проблєми, що вони спричинили до масових заворушень. 12 березня було заарештоване все керівництво Об’єднаного конвенту, включаючи Кваме Нкруму. Хоча затримання тривало недовго, воно сприяло зростанню популярности та авторитету ОКЗБ в народі: кількість осередків орґанізації зросла з 2 (1947 р.) до 209 (серпень 1948 р.). Нкрума, не порозумівшись з керівництвом щодо тактики та швидкости руху за незалежність, у червні 1949 року вийшов з ОКЗБ і сформував Народну партію конвенту (НПК).

Здобуття незалежности

НПК була першою в історії Золотого Берега політичною партію, що ставила за мету боротьбу за повну ліквідацію колоніялізму й усіх форм національного та расового гноблення. Це була партія молоді — до неї у повному складі перейшло молодіжне крило ОКЗБ. Її головним політичним гаслом стало «Незалежність негайно!», а головною тактикою — «позитивна дія». Спираючись на підтримку народу і використовуючи масові демонстрації, страйки, бойкот анґлійських товарів, насильницькі дії і ненасильницький опір, НПК швидко перетворилась на найвпливовішу політичну силу в колонії. У лютому 1951 року на перших загальних виборах за новою конституцією 1951 року вона завоювала 34 з 38 місць у Законодавчих зборах, щодо яких проводилися вибори (загалом місць у Зборах було 84, але на 46 з них депутати не обирались, а призначались у той чи той спосіб). Був обраний й Нкрума, але від початку 1950 року він, заарештований за підбурювання до загального страйку в січні 1950 р., сидів у в’язниці. Його випустили, і ґубернатор запропонував йому сформувати уряд (виконавчу раду). ОКЗБ, що зазнав на виборах поразки, невдовзі саморозпустився.

Хоча портфелі міністрів оборони, зовнішніх справ, фінансів і юстиції залишались за британськими посадовцями, уряд, сформований переважно африканцями з африканців, обраних на загальних виборах, був великим кроком на шляху до самоуправління і незалежности. Того ж року Законодавчі збори отримали спікера, а наступного року було створено посаду прем’єр-міністра, виконавча рада стала кабінетом міністрів. Прем’єр-міністра відтепер ґубернатор не призначав — його обирали Законодавчі збори, перед якими він звітував про свою діяльність.

За конституцією 1954 року, кількість місць у Законодавчих зборах збільшувалась до 104, а депутатів обирали тепер тільки на загальних прямих виборах на основі загального виборчого права — ніяких призначень колоніяльною адміністрацією або радами вождів. У ведінні анґлійського ґубернатора залишалися тепер тільки справи оборони та зовнішньої політики. За результатами виборів 1956 року НПК отримала 71 місце — решту отримали незалежні кандидати, а також реґіональні Національно-визвольний рух (що представляв інтереси провінції Ашанті) і Північна народна партія (провінція Північні Території).

3 серпня 1956 року нові збори вповноважили уряд вимагати незалежности Золотого Берега в рамках Співдружности. Британський уряд сприйняв ці повноваження як свідчення воли більшости мешканців колонії, а парлямент затвердив відповідний закон про надання незалежности. 6 березня 1957 року Золотий Берега став незалежною державою Ґана (назва означає «цар-воїн» на мові сонінке — такий титул носив верховний правитель середньовічного царства Ґана у Західній Африці). Ґубернатор став ґенерал-ґубернатором, Законодавчі збори — Національними зборами. Через два дні країну прийняли до ООН. Ґана стала першою незалежною країною «чорної» Африки (Африки на південь від Сахари) за винятком Південно-Африканської Республіки.

Африканський соціялізм

Домініон

З перших же днів країна зіткнулася з політичними труднощами. Посилилися сепаратистські настрої серед народностей еве на південному сході, в колишньому «німецькому» Західному Тоґолєнді (яке приєдналось до Золотого Берега за травневим референдумом 1956 року), та ґа на півдні, на схід від столиці. У серпні 1957 року заворушення охопили і саму столицю. Було вжито жорстких заходів щодо їхнього придушення, а в грудні того ж року на законодавчому рівні було заборонено створювати реґіональні, племінні або реліґійні партії.

Обструкціоністську політику проводила опозиційна Об’єднана партія (заснована у листопаді 1957 року колишніми членами ОКЗБ на базі реґіональних партій і мусульманської спілки) і чинили опір консервативні провінційні збори, що більшістю голосів могли заблокувати будь-які зміни до конституції чи вповноважень місцевої влади та вождів. Прибічники НПК на місцях змогли захопити більшість у всіх місцевих зборах, і 1958 року була прийнята конституція, що наділяла Національні збори виключним правом вносити зміни до конституції простою більшістю голосів. Національні збори розпустили провінційні ради, скасували правові положення про аполітичність державних службовців та ухвалили закон про запобіжне утримання під арештом без пред’явлення звинувачення строком до п’яти років (пізніше цей термін продовжили до десяти років). Станом на 1964 рік число ув’язнених згідно з цим законом оцінювалось у 400-2000 осіб. Після державного перевороту та усунення від влади Нкруми в лютому 1966 року на волю вийдуть 1200 затриманих.

Політичний курс прем’єр-міністра Нкруми та його уряду викликав активну протидію в країні. У грудні 1958 року було розкрито першу змову з метою вбити його та здійснити військовий переворот. Між 1961 і 1964 рр. сталося близько десяти замахів на його життя із застосуванням вибухівки. Найжахливішим був замах 1 серпня 1962 р. у прикордонному селищі Кулунґуґу в північній Ґані. Нкрума повертався з поїздки до Верхньої Вольти (тепер Буркіна Фасо) і зупинився, щоби поговорити зі школярами з натовпу, який зібрався привітати його. Спрацювала бомба, захована в букеті однієї зі школярок: Нкрума був важко поранений осколками, дівчинка загинула, серйозні поранення отримали ще кілька людей. Хто орґанізував замах, досі достеменно невідомо, але тоді вирішили, що з ним стояло керівництво Об’єднаної партії. Найбільшим за кількістю жертв став вибув 23 січня 1963 р. на мітингу НПК на Центральному стадіоні Аккри: наслідком вибуху загинуло більше 20 і було поранено більше 400 дорослих і дітей — членів піонерської орґанізації.

Перша Республіка

На всенародному референдумі та виборах, що відбулись одночасно 27 квітня 1960 р., переважна більшість (88,5%) громадян Ґани проголосувала за перехід від конституційної монархії до президентської республіки та першим президентом обрала Кваме Нкруму (за нього було подано 89% голосів). 1 липня 1960 року Ґану було проголошено республікою. Законодавчі збори розширили до 114 місць шляхом введення до депутатського корпусу десяти жінок, а повноваження Зборів продовжили до 1965 р.

У Конституції НПК 1951 року писалось, що цілями НПК є досягнення «негайного самоврядування і … соціялізму» та «створення соціялістичної держави, в якій всі чоловіки та жінки матимуть рівні можливості та буде відсутня капіталістична експлоатація». Тим-то ще в останні роки самоврядування НПК взяла курс на якомога швидшу індустріялізацію за радянським зразком — в індустріялізації бачили запоруку досягнення партійних цілей, задоволення базових потреб громадян, здобуття економічної, а значить і правдивої політичної незалежности країни. Соціялістична акумуляція капіталу мала відбуватися на доходи від експорту (насамперед какао-бобів) і кредити так із західних, як і зі східних країн, з допомогою іноземних фахівців.

На практиці уряд НПК виходив з визнання необхідности істнування в економіці п’яти секторів: державного, державно-приватного (з участю іноземного капіталу), кооперативного, дрібного національного приватного, іноземного. Основним напрямком господарської політики було всебічне розширення і зміцнення державного та кооперативного секторів, диверсифікація сільського господарства, підвищення виробництва продуктів харчування (багато з яких до країни імпортувались), послаблення залежности від експорту какао та тісніша інтеґрація аґропромислового комплєксу.

У червні 1957 року було створено Ґанський банк, а наступного року — введено національну грошову систему; першою національною валютою став ґанський фунт (1965 року його замінить ґанське седі).

1 липня 1959 р. почалося виконання 5-річного пляну розвитку країни на 1959-1964 рр. Напевне, наймаштабнішим з усіх задуманих і втілених промислових проєктів стало будівництво дамби на р. Вольта у південно-східній Ґані. Після десяти років підготовки, пошуків фінансування і переговорів з потенційними підрядниками та чотирьох років робіт, що коштували бл. 130 млн. фунтів стерлінгів, з’явилося штучне озеро Вольта площею 8,5 тис. кв. км і гідроелєктростанція Акосомбо зі встановленою потужністю 976 МВт, що збільшило загальнонаціональну ґенерацію у двадцятеро. У травні 1964 р. почало заповнюватися озеро, а у січні 1966 р. дала перший струм станція. Виробленою елєктроенерґію можна було задовольнити всі потреби країни, але головним споживачем елєктрики став алюмінієвий завод.

Алюмінієвий завод у місті Тема, на березі Ґвінейської затоки, став другим за важливістю промисловим об’єктом, збудованим за часів правління НПК (хоча він вийшов на повну виробничу потужність тільки 1968 року — після падіння уряду Нкруми). Завдяки цьому ґано-американському підприємству західноафриканська держава увійшла у десятку світових лідерів з виробництва алюмінію та стала одним з провідних експортерів цього металу. Хоча в Ґані є власні боксити, завод — на вимогу компанії «Валко» (дочірнє підприємство американського інвестора та власника «Кайзер алюмінюм») — працював на імпортній алюмінієвій руді.

Там само, в Темі, 1963 року запрацював нафтопереробний завод, що належав ґанському урядові (51% акцій) і італійській державній компанії «ЕНІ». Завод щороку переробляв 1,25 млн. тон нафтопродуктів. Оскільки в 1960-ті рр. Ґана не мала розвіданих покладів нафти, працював він на імпортній нафті з Ніґерії.

Не всі створені підприємства були безумовно потрібними Ґані: деякі нагадували радше «престижні проєкти». Наприклад, у липні 1958 було створено акціонерну авіякомпанію «Ґана ейрвейс», в якій контрольний пакет акцій належав державі. Прибутковими були тільки перші два роки роботи. Після перетворення її на повністю державне підприємство до неефективного управління додалося безсистемне формування авіяпарку — літаки орендувались або купувались по 1-4 шт. у США, Великій Британії, Радянському Союзі.

Хоча держава створювала все нові підприємства (самих лише державних сільськогосподарських господарств до 1965 року було 100), переважна більшість підприємств країни залишалась сімейними або дрібними (з 1-3 найманими працівниками). Лише 230 підприємств мало 30 і більше зайнятих, в тому числі 91 підприємство — більше 100. У промисловості потужності в середньому були завантажені на 50%.

У липні 1962 року XI з’їзд НПК ухвалив нову проґраму партії «За працю та щастя», що передбачала курс на подолання відсталости країни, докорінну перебудову господарства, переважання спільного сектора в економіці, инші важливі соціяльні перетворення. Керівним принципом, що на нього спирається партійна теорія і з нього виходить партійний курс, було названо соціялізм — тільки він міг допомогти «подолати колоніяльну спадщину та досягти всебічного поступу». Наголошувалось, що до «соціялізму можна прийти тільки через швидку зміну суспільно-економічного ладу в країні», для чого потрібен «сильний, стабільний, твердий і централізований уряд».

1963 року була створена корпорація державного господарства, що вона займалась виробництвом продуктових і технічних культур, розведенням худоби і птахівництвом. У 1962-1963 рр. ухвалено низку законів про землю, що мали полегшити перехід села на некапіталістичний шлях розвитку, закон про капіталовкладення (який зобов’язував іноземних інвесторів 60% прибутку вкладати в ґанську економіку). Схвалений 1964 року парляментом 7-річний план розвитку країни на 1964-1970 рр. конкретизував відповідні розділи проґрами НПК. Були введені безкоштовна медична допомога (базова, загалом медицина була платною), запроваджена пенсійна система (пенсійним вік для чоловіків — 60 років, для жінок — 55), закладені основи науково-прикладних досліджень. Підвищилася заробітна плата робітників і службовців, розширювалося житлове будівництво (із залізо-бетону та панелей). 7-річний плян передбачав капіталовкладення на загальну суму бл. 1 млрд. фунтів стерлінгів, себто на рівні бл. 27-28% від ВВП.

Проте ані 5-річний, ані 7-рійний пляни виповнені не були. Ймовірно, головна причина невдачі — несприятлива кон’юнктура на світовому ринку для предметів експорту Ґани, насамперед для какао: ціна на какао знизились, що не дозволило акумулювати достатньо коштів. Сягнувши 1954 року рекордної позначки у 467 фунтів стерлінгів за тону, ціна почала різко знижуватися, аж поки 1965 року не впала до 92 фунтів. Щоразу більші врожаїв ледь могли компенсувати падіння ціни, тим-то експортні надходження від какао впали з бл. 91 млн. фунтів (рекордний 1959 р.) до бл. 47 млн. фунтів (1964 р.).

Якщо звернутися до суто фінансових результатів дев’ятирічного правління НПК, то вони виглядають невтішними: з 1957 по 1966 р. національний дохід на душу населення зріс з 50 фунтів стерлінгів (у двічі більше ніж, наприклад, у Ніґерії) до 77 фунтів (на третину перевищував ніґерійський), золото-валютні резерви з 200 млн. фунтів скоротились практично до нуля, а зовнішній борг з 20 млн. фунтів зріс до 250 млн. За показником валового внутрішнього продукту на душу населення зберіглось приблизно восьмикратне відставання від колишньої метрополії — Великої Британії. Одначе при оцінці цих цифр треба брати до уваги демоґрафічний бум — більше як полуторне зростання за цей самий час населення. Також вони не враховують змін у структурі народного господарства, збільшення в ньому часток промисловости (до 9% зайнятих), будівництво (до 4%) та послуг (до 8%).

Культурна революція

На кінець 1960 р. в Ґані було 3452 державні початкові школи, 1236 середніх шкіл і 30 педаґоґічних училищ. До 1966 р. кількість початкових шкіл зросла до 7961, середніх — до 2346, педаґоґічних училищ — до 83. Якщо 1960/61 учбового року до початкової школи ходило 40% дітей відповідного віку, то 1965/66 року — 75%. 1966 року до початкової школи пішло 1139 тис. дітей, а до середньої — 268 тис. дітей. З 1961/62 учбового року у країні запроваджено безкоштовну початкову освіту, з 1964/65 року — безкоштовну середню. Розвивалась освіта і для дорослих, одначе великих успіхів тут досягти не вдалося: на кінець 1960-х рр. читати і писати міг тільки кожний четвертий громадянин.

У жовтні 1961 р. університетський коледж в Леґоні (заснований як філія Лондонського університету) був перетворений на Університет Ґани. Саме там 11-18 грудня наступного року відбувся 1-й міжнародний конґрес африканістів. У грудні 1958 р. створено Союз мистецтв, 1961 року були заснуванні Академії наук Ґани (що вона згодом включатиме двадцять науково-дослідницьких інститутів), Університет у м. Кумасі, наприкінці 1962 р. — університетський коледж у Кейп-Коусті. Вищу освіту здобували і закордоном: станом на 1966 р. за межами країни вчилися 3410 студентів (переважно в Европі).

До 1964 року в країні не було медичних навчальних закладів, і студентів-медиків за державний рахунок направляли на навчання закордон. 1960 року таких студентів було 400, 1965 року — 800. У жовтні 1964 відкрилось медичне училище — автономний заклад під егідою Університету Ґани.

Хоча загальна чисельність населення стрімко зростала, темпи урбанізації були повільними. 1957 року населення Ґани становило бл. 4,7 млн. чол., 1960 р. — 6,7 млн., 1970 р. — 8,5 млн. (причому кожний восьмий житель країни був іноземцем — африканцем, американцем, европейцем або арабом). У пунктах з населенням більше 5000 чол. 1960 року жило 23%, 1980 р. (себто майже через п’ятнадцять років після правління НПК) — 31%. За час правління НПК, з 1960 по 1966 р., тільки два міста пережили період бурхливого зростання — Аккра (з 338 тис. до 522 тис.) і Кумасі (з 180 тис. до 249 тис.). Одначе такі супутники міського мешканця в Европі як централізоване водопостачання і каналізація в Ґані залишалися екзотикою.

Якщо 1960 року в країні було лише 109 тис. радіоприймачів, то 1966 року — вже бл. 400 тис. Перша телєвізійна трансляція відбулася влітку 1965 р. Головною щоденною ґазетою був офіційний орґан НПК «Івнінг ньюс», хоча виходили й инші ґазети («Ґана таймс», «Спарк»), журнали. Кількість книжок, доступних у публічних бібліотеках, зросла з 305 тис. примірників (1960 р.). до 677 тис. (1966 р.). Крім постійний, стаціонарних бібліотек функціонувала й мережа «бібліотек на колесах».

Неприєднання і панафриканізм

Дотримуючись у зовнішній політиці позитивного нейтралітету, Ґана встановила дипломатичні відносини з усіма соціялістичними країнами, уклала з ними економічні та культурні угоди. Одночасно розширювалась економічна співпраця з країнами Заходу та міжнародними фінансовими орґанізаціями. Нкрума — і як голова уряду Золотого Берега, і як прем’єр-міністр і президент Ґани — прагнув зберегти балянс між Сходом і Заходом і не квапився вступати у союзні відносини з жадною неафриканською країною. У квітні 1955 року він взяв участь у Бандунзькій конференції, в Індонезії, що вона започаткувала рух неприєднання до військово-політичний блоків, себто НАТО, Варшавського договору, АНЗЮС тощо. У вересні 1961 р. у Белграді відбулась 1-а офіційна конференція глав держав-учасниць руху неприєднання, на якій було підтверджено головні принципи орґанізації: взаємоповаго до територіяльної цілісности та суверенітету, недопустимість аґресії, невтручання у внутрішні справи, рівність, взаємовигідне співробітництво, мирне співістнування. Так «третій світ» політично оформився у «третю силу», і в цьому процесі активну ролю грала Ґана.

Першими зарубіжними поїздками прем’єр-міністра Нкруми стали візити до Єгипту, Етіопії, Індії та деяких инших країн. Відвідини в липні 1958 року США — країни расової сеґреґації і дискримінації — першим чорношкірим главою держави стали не тільки важливою політичною заявою, а й гучним пропаґандистським успіхом. Звертаючись до 7500 чорношкірих американців у нью-йоркському Гарлемі, Нкрума заявив, що «африканців й афроамериканців єднають узи крові та споріднености» та закликав їхати до Ґани будувати нове суспільство. На заклик відгукнулись чимало інтелєктуалів — соціолоґ Сент Клер Дрейк, поетеса, акторка та активістка руху за громадянські права Майя Енджелоу, письменник Джулієн Майфілд, публіцист й активіст панафриканського руху Джордж Педмор, соціолоґ, історик і активіст руху за громадянські права Вільям Дюбуа та инші. Більшість з них оселились і працювали в Ґані до перевороту 1966 р. До країни приїздили та зустрічались з Нкрумою письменник Ричард Райт, політичний діяч Мелколм Ікс, боксер Мохаммед Алі.

З метою мобілізації африканських народів на боротьбу за повну ліквідацію колоніяльної системи уряд Ґани виступив ініціятором скликання в Аккрі 1-й конференції незалежних держав Африки (квітень 1958). До Аккри прибули делєґації всіх незалежних на той час африканських країн — Марокко, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Етіопії та Ліберії, що вони домовилися про координацію зусиль, спрямованих на допомогу національно-визвольній боротьбі на континенті. Пізніше, у грудні, також в Аккрі під гаслом «Народи Африки, єднайтеся! Вам нічого втрачати крім своїх кайданів! А здобудете ви цілий континент!» пройшла 1-а конференції народів Африки. В її роботі взяли участі не тільки державні діячі незалежних країн, але й представники визвольних рухів з Алжиру, Кенії, Танґаньїки (тепер Танзанія), Північної Родезії (тепер Замбія), Південної Родезії, Конґо. Після конференції Ґана на державному рівні почала допомагати національно-визвольним рухам матеріяльно та надавати їм дипломатичну підтримку.

У листопаді 1958 р. Золотий Берег уклав економічний союз з Ґвінейскою республікою (колишньою «французькою» Ґвінеєю), а в жовтні 1960 року до нього приєдналася Малі. Нкрума розглядав новостворену Спілку незалежних держав Африки як прообраз Африканського Союзу, проте спільним наддержавним політичним утворенням він залишився лише на папері та нових членів не зажив. Ґана стала співзасновником Орґанізації Африканської Єдности, що її установча конференція відбулась у травня 1963 року в Аддис-Абебі. Через два роки Аккра стала місцем проведення чергової зустрічі на вищому рівні глав держав-учасниць ОАЄ.

1961 р. почала працювати міжнародна служба «Радіо Ґани», що вона поширювала новини про Ґану та Африку, демонструвала підтримку національно-визвольним рухам, пропаґувала ідеї самовизначення і солідарности африканських народів. Проґрами велися анґлійською, арабською, портуґальскою, свахілі, хауса та французькою, їх можна було слухати навіть за межами Африки — в Північній Америці та Західній Европі.

Навесні 1961 р. Ґану відвідали керівники провідних країн «соціялістичного табору» — спочатку Голова Президії Верховної ради СРСР Лєонід Брєжнєв (лютий), потім президент СФРЮ Йосип Тіто (березень), а в липні—серпні президент Нкрума з великою делєґацією із зустрічним візитом відвідав низку країн «соцтабору» — СРСР, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Югославії, КНР. Ця велика поїзда підштовхнула керівництво НПК до рішучіших дій щодо одержавлення економіки та побудови «соціялістичної держави». У січні 1965 р. Ґану відвідав кубинський міністер промисловости Ернесто Ґевара.

Однопартійний режим

Ще до незалежности Нкруму проголосили довічним головою НПК, і він отримав настільки широкі повноваження, що міг одноосібно призначати більшість членів центрального комітету (який 1957 року складався з семи членів) і визначати кандидатів у депутати Законодавчих зборів від НПК.

Від самого початку НПК прагнула до мобілізації масової підтримки своєї політики за допомогою допоміжних орґанізацій — спілок молоді, жіночих союзів, кооперативних товариств, профспілок і союзів ветеранів. У червні 1960 р. була навіть створена піонерська орґанізація, що об’єднувала дітей і молодь віком від 4 до 25 років і 1962 року налічувала 500 тис членів. Всі альтернативні орґанізації — Християнське молодіжне товариство жінок, бойскаути тощо — були розпущені. 21 січня 1964 р. в країні відбувся референдум, на якому 99,9% учасників проголосували за однопартійну систему — Народна партія конвенту стала єдиною лєґальною політичною орґанізацією. У цей самий час Нкрума, ґенеральний секретар НПК і президент Ґані отримав право призначати всіх суддів країни.

У травні 1965 р. Національні збори ухвалили закони, за якими президентські вибори відтепер мають бути безальтернативними, єдиного кандидата висуватиме НПК, а затверджуватимуть Збори. Наступного місця кандидатів у депутати до розширених до 198 місць Національних зборів зі списку, укладеного ЦК НПК, проголосили — за відсутности альтернативних кандидатів — обраними автоматично без необхідности проводити загальні вибори.

1961 року у містечку Віннеба запрацював Інститут економічних і політичних наук ім. К. Нкруми (Ідеолоґічний інститут) — своєрідна вища партійна школа, що до неї мали походити всі високопоставлені урядовці та студенти. За п’ять років через Інститут пройшло більше 1000 студентів з Ґани, а також з Сенеґалу, Ніґерії, Сомалі.

Під кінець 1965 року НПК була правдиво масовою партією: її членами були 20% населення країни (що воно без іноземців становило бл. 6,6 млн. чол.). За цим показником вона претендує на всесвітньо-історичний рекорд, полишаючи далеко позаду такі правлячі партії як італійська Національна фашистська партія (бл. 13% 1939 р.), Націонал-соціялістична робітнича партія Німеччини (бл. 7% 1941 р.), Комуністична партія Радянського Союзу (бл. 7% 1989 р.), Комуністична партія Китаю (бл. 6% 2014 р.).

Нкрума хотів, щоби всі громадяни були членами тієї чи тієї орґанізації — якщо не самої НПК, то кооперативного товариства, осередку спілки молоді, щоби у них вироблялось почуття особистої причетности до партії, держави та країни. Проте ці вторинні орґанізації не змогли забезпечити НПК безумовною народної підтримки, що показали події 1966 р.

Переворот 1966 року

Хоча згідно з офіційними заявами все з режимом НПК було гаразд, в народі наростало мовчазне незадоволення Нкрумою, урядом і партією. Головними причинами були чимдалі більше згортання громадських свобод і можливостей для вільного політичного висловлювання, підрив системи незалежного судочинства, корупція і непотизм всередині державно-партійного апарату, пріоритет зовнішньої політики над внутрішньою. До цього списку треба додати погіршення економічної ситуації.

Хоча більшість проблєм, пов’язаних з уповільненням соціяльно-економічного розвитку, були наслідком дії факторів поза межами контролю уряду (наприклад, безперервне падіння світових цін на какао), проте наполягання Нкруми на прискореній індустріялізації та розвитку інфраструктури за будь-яку ціну, періодична заборона імпорту, зростання податків призвели до того, що в усіх негараздах почали звинувачувати саме уряд. Якщо від’ємний платіжний балянс у 80 млн. фунтів стерліґів за 1965 р. зауважували тільки спеціялісти, то зростаючі ціні на товари першої необхідности, надто на імпортні, відчували на собі всі. Інфляція, що у перші три роки десятиліття не перевищувала позначки 6%, 1964 р. сягнула 16%, а 1965 р. — 23%. Зростання реального ВВП скоротилось з 4,3 % (1963 р.) до 1,3% (1965 р.).

Держслужбовці, поліція і збройні сили віддалялись від НПК ще більше, ніж прості громадяни. Їх відштовхував Нкрумин «культ особистости» (перший пам’ятник Нкрумі відкрили 1958 р., його портрет був на грошах незалежної Ґани — седі випуску 1965-1967 рр., його неофіційним титулом був «визволитель») і наплив у всіх установах «призначенців», «людей Нкруми» — завжди молодих, але не завжди досвідчених. Хвилювало й те, що при ухваленні важливих рішень чимраз частіше керувались не практичними потребами, а ідеолоґічними міркуваннями. Армійські та поліцейські чини, що пройшли підготовку за британським зразком, почувалися приниженими, коли мусили виконувати вказівки невійськових, і неповноцінними у порівнянні з «совітізованими» Державною службою безпеки, Особливим розвідувальним підрозділом та «елітним» президентським полком особистої охорони, який 1965 р. був виведений з армійської системи, підпорядковувався безпосередньо президентові та був краще екіпірований і озброєний.

На початку 1966 р. уряд підготував бюджет на новий фінансовий рік, що він попри сподівання не передбачав заходів покращення поточної економічної ситуації. Нкрума поїхав з державною візитою через Пекін до Ханою: він хотів спробувати виступи посередником у мирних перемовинах у В’єтнамі. 24 лютого, коли він прибув до Пекіну, армія і поліція під проводом полковника Котока та майора Афріфа здійснили державний переворот. Наслідком швидкого і майже безкровного перевороту до влади прийшли вищі чини поліції й армії, що утворили Національно-визвольну раду (НВР) з восьми членів — чотирьох армійських і чотирьох поліцейських офіцерів. НВР розпустила НПК і Законодавчі збори, призупинили дію конституції.

Післямова

Воєнний режим

Зі встановленням воєнного режиму в країні було взято курс на ліквідацію державного сектору та розвиток приватного підприємництва. Велика частина з 55 державних корпорацій було передано в приватні руки (щоправда, під контролем держави залишилось 19 найбільш рентабельних корпорацій), приватним особам було передано близько третини зі 148 державних сільгоспів. Зазнав реорґанізації кооперативний рух: кооперативи позбавили державних дотацій. Іноземним компаніям, бажаючим інвестувати капітал в Ґану, було дозволено без обмежень переказувати прибутки за кордон і ґарантовано захист від націоналізації без компенсації. Уряд доклав зусиль до зростання роли у національному виробництві місцевих підприємців: широкого поширення набула практика залучення приватних підприємців до участи в управлінні державними корпораціями та підприємствами. Одночасно пройшла хвиля масових звільнень так в апаратах державного управління, як і на державних підприємствах, що призвели до різкого зростання безробіття — 1969 року воно було на рівні 25%. Матеріяльне становище трудящих погіршилося також внаслідок ліквідації таких соціяльних завоювань, як безкоштовні шкільна освіта та медична допомога.

Цікаво, що політику приватизації та підпорядкування іноземному капіталові, проваджену НВР у Ґані, через кілька років можна буде спостерігати — також у виконанні військових — в Латинській Америці, в Чилі. Військові на чолі з ґенералом Піночетом, що вони 11 вересня 1973 року скинуть президента Альєнде, встановлять військову хунту, ліквідують демократію і запровадять стан найбільшого сприяння «вільному ринку», досягнуть тих самих результатів: скорочення внутрішнього ринку та падіння рівня життя найманих працівників (а крім того ґалопуюча інфляція і зростання зовнішнього боргу). Так само як Національна рада за сім років до неї, Хунта спроможеться досягти цих «успіхів» в умовах сприятливої кон’юнктури на міжнародному ринку для головної статті чилійського експорту — міді (мідь для Чилі — те саме що какао для Ґани). Тут Африка пережене Америку.

Військовий уряд був не надто популярним навіть у гурті військових: уже 14 квітня 1967 року відбулась перша спроба державного перевороту молодшими армійськими офіцерами. Незважаючи на репресії, в країні зростав страйковий рух. Якщо на перші два роки правління НВР припадало в середньому по 26 страйків, то 1968 року страйків було уже 38, а 1969 року — 51. Учасники вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці і соціяльного забезпечення. Посилювалися також вимоги повернення до цивільного правління. Тим-то в травні 1969 року НВР скасувала заборону на політичну діяльність і дозволила створення політичних партій.

Друга Республіка

На тлі економічних труднощів і репресій в країні розгорнулася запекла боротьба за державну владу: претендентами виступили ріжні уґруповання національної буржуазії, єдині в своєму прагненні виключити можливість повернення на політичну арену лівих сил. У країні були створені умови, коли відкрито могли діяти тільки партії, проґрама яких не передбачала радикальних суспільно-політичних перетворень. Вибори 29 серпня 1969 року стали успішними для Партії проґресу, що об’єднала політичних супротивників Кваме Нкруми. Її лідер Кофі Бусія сформував цивільний уряд.

Заявивши про намір дотримуватися курсу «економіки вільного ринку», себто стимулювати розвиток капіталізму, нова цивільна адміністрація всі зусилля зосередила на активізації національного приватного капіталу і забезпеченні припливу капіталу іноземного. Зросла торгівля з Заходом: якщо 1966 року експорт до високорозвинених капіталістичних країн становив 68% від загального обсягу, а імпорт з цих країн — 70%, то 1970 року ці показники становили 73% і 70% відповідно. За той самий період частка торгівлі із країнами «соціялістичного табору» з 23% скоротилась до 17%. Хоча дефіцит зовнішньої торгівлі зменшився з 80 млн. фунтів стерлінгів (1965 р.) до 22 млн. фунтів (1971 р.), зовнішній борг зріс з 250 млн. фунтів (1966 р.) до 348 млн. фунтів (1972 р.).

Прийшовши до влади під гаслом захисту демократії, прозахідний уряд Бусія вдався по суті до поліцейських способів правління. Він обрушився на Конґрес профспілок Ґани, який було оголошено незаконною орґанізацією і розпущено, а його активи були заморожені. Було вжито заходів з постановки під контроль армію (провели заміну значної частини вищого командного складу збройних сил, а також командування окремих військових частин). Але всі ці заходи не дали жадного позитивного результату. Народ обурювала зростаюча дорожнеча життя, робітників — наступ на їхні права та додаткові податки (наприклад, «збір на національний розвиток», запроваджений 1971 року), державних службовців — звільнення, військових — скорочення видатків на оборону (з 19 млн. фунтів 1969 р. до 16 млн. фунтів 1971 р.) і плянами загалом ліквідувати військово-морські та військово-повітряні сили.

Переворот 1972 року

13 січні 1972 року ґрупа офіцерів здійснила державний переворот. Верховна влада в країні перейшла до Ради національного порятунку (РНП) на чолі з полковником Ачампонгом. Новий режим оголосив своїм стратеґічним завданням побудову суспільства соціяльної та економічної рівности, суспільства без експлоатації. Основою практичної діяльності було проголошено принцип перебудови галузевої структури економіки, ліквідації іноземної залежности, відмови від іноземної допомоги.

У грудні 1972 року РНП передала під державний контроль 55% акцій іноземних гірничодобувних і лісозаготівельних компаніях, а також націоналізував «Ашанті ґолдфілдс» і «Консолидейтид Африкен селекшен траст», що вони займалися видобутком золота та діямантів. 1973 року аналоґічні заходи провели щодо инших великих іноземних компаній, що займалися видобутком марганцю та бокситів.

Цю політику умовно можна було би назвати «нкрумаїзмом без Нкруми», що їй передувала фактична реабілітація Нкруми як політичного діяча. Перший президент Ґани помер через три місяці після перевороту в Бухаресті, де перебував на лікуванні. Його тіло перевезли спочатку до Ґвінеї-Конакрі, країни, яка дала йому притулок після усунення від влади в лютому 1966 року, і там поховали з державними почестями в травні 1972 р. В липні тіло покійного президента на прохання РНП було ексгумовано та передано на батьківщину: державний похорон Нкруми відбувався в його рідному селищі Нкрофул.

Література

Африка: энциклопедический справочник. Т. 1. А—К. / Гл. ред. А. Громыко. Ред. коллегия: В. М. Васев, А. М. Васильев, Н. И. Гаврилов и др. — Москва: «Советская энциклопедия», 1986.

Г. Л. Бондаревский (отв. ред.). Политика Англии в Африке. — Москва: «Наука», 1967.

Кваме Нкрума. Я говорю о свободе. Изложение африканской идеологии. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962.

Джек Уоддис. Африка: причины взрыва. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962.

Olajide Aluko, “After Nkrumah: Continuity and Change in Ghana’s Foreign Policy”, in A Journal of Opinion, Vol. 5, No. 1 (Spring, 1975), pp. 55-62.

Valerie Plave Bennett, “The Motivation for Military Intervention: The Case of Ghana”, in The Western Political Quarterly, Vol. 26, No. 4 (December, 1973), pp. 659-674.

Ama Biney, The Political and Social Thought of Kwame Nkrumah, New York: Palgrave Macmillan, 2011.

Thomas A. Hart, “Ghana, West Africa as I Saw it”, in The Journal of Negro Education, Vol. 31, No. 1 (Winter, 1962), pp. 92-96.

Irving Kaplan et at., Area Handbook for Ghana, Washington, D.C.: American University, 1971.

Tetteh A. Kofi, “The Elites and Underdevelopment in Africa: The Case of Ghana”, in Berkeley Journal of Sociology, Vol. 17 (1972-73), pp. 97-115.

Charles Martin, “Nkrumah’s Strategy of Decolonization: Originality and Classicism”, in Présence Africaine, Nouvelle série, No. 85, Hommage à Kwame Nkrumah / Homage to Kwame Nkrumah (1er trimester 1973), pp. 74-105.

Maxwell Owusu, “Economic Nationalism, Pan-Africanism and the Military: Ghana’s National Redemption Council”, in Africa Today, Vol. 22, No. 1, Political and Military Councils (January—March, 1975), pp. 31-50.

David Rooney, Kwame Nkrumah: Vision and Tragedy, Accra: Sub-Saharan Publishers, 2007.