Розвиток подій в Польщі (квітень-жовтень 1956 р.)

В.Ф. (Всеволод Голубничий)

В Польщі сталися події може ще більшого історичного значення, ніж у Югославії в 1948 році. Щоб зрозуміти їх суть, тенденцію і вплив на хід історичних подій, мусимо спершу встановити картину їх точного перебігу, а ще перед цим мусимо коротко схарактеризувати сучасну Польщу. З 1949 року в Польщі існує безроздільна сталіністська диктатура. За шість років з часу її встановлення диктатура ця не встигла ще виродитися в тотально здеґенерований бюрократичний режим, як в СССР. Від часу закінчення другої світової війни поміщицько-буржуазна кляса старої панської Польщі революційними реформами згори, за допомогою державної влади, стала вивлащена й позбавлена матеріяльної й леґальної опори в суспільстві. Вся велика й середня промисловість, банки, торгівля в Польщі є націоналізована. Польське суспільство з цього часу складається з кляс робітництва, дрібновласницького селянства, невеликого прошарку дрібної буржуазії, крамарів, куркулів, довкола якої групується частина залишків старих вивлащених кляс, старої інтеліґенції й духовенства, та з прошарку нової інтеліґенції й державної та партійної бюрократії. Сталіністський режим з 1949 року взяв був курс на приспішену індустріялізацію Польщі і важким пресом натиснув на село, намагаючись його колективізувати.

Перші п’ять років цієї політики (1949–1953 рр.) дали швидкий ріст національного доходу країни на 12% в середньому щороку, а одночасно призвели до поважних соціяльних зрушень в клясовій структурі суспільства: сільськогосподарська робоча сила за цей час зменшилася на 18% по своїй питомій вазі в цілому працюючому населенні країни, а промислова робітнича кляса виросла за цей же час на 30%. Такий швидкий зріст робітничої кляси, а поруч з нею й нової народної інтеліґенції, з одного боку, а з другого боку, короткий час існування сталіністської диктатури, були причиною того, що Польська Об’єднана Робітнича Партія ще не остаточно відірвалася від народу і не цілком збюрократизувалася, хоч симптоми й розміри її бюрократизації, безперечно, були чималі.

Але хоч ця сталіністська економічна політика призводила до важливих змін в соціяльному устрої польського суспільства, сама економіка цього суспільства від такої політики потрапила в кризу. В економіці витворилися диспропорції: між промисловістю й сільським господарством і між споживанням та акумуляцією капіталу. Промисловість розвинулася дуже швидко, але сільське господарство залишилося в застої. Механізація сільського господарства не зробила майже ніякого поступу, а робочої сили, в наслідок переходу її в промисловість, на селі забракло. На додачу до цього на селі лежав ще й важкий податковий прес (примусові поставки продукції). В наслідок цього всього продукційність сільського господарства не зростала.

Через застій в сільському господарстві не могло зростати споживання й життєвий стандарт населення, хоч потреби населення зростали у зв’язку з його пролетаризацією. Акумуляція капіталу для індустріялізації стала також нелегка. Крім того, готування до війни протягом 1950–1952 рр. (Корейська війна і загальне світове напруження) примушувало напружувати акумуляцію капіталу для озброєння, а значить понижувати споживання населення до мінімуму. Через це все польська шестилітка не була виконана як слід, зокрема не були виконані обіцянки піднесення життєвого стандарту.

Таким чином робітництво й міське населення було незадоволене низьким життєвим стандартом і зламанням обіцянок уряду, селянство стогнало під пресом податків і було в постійному страху, що його насильно колективізують. Крім цього всього, національно свідомі маси польського суспільства були постійно незадоволені несамостійністю Польщі, тим, що політикою польського уряду керувала Москва, й тим, що в самій Польщі стояли на постої дві чи три дивізії совєтської армії, а польською армією командували російські офіцери.

На цьому тлі тепер яснішим будуть і події, що почалися в Польщі після XX з’їзду КПСС, коли було засуджено сталінізм, після того, як Хрущов і Булґанін признали перемогу Тіта й підписали з ним деклярацію про можливість різних шляхів до соціялізму.

Виступ ХХ-го з’їзду КПСС проти Сталіна (таємна промова Хрущова) був сприйнятий у Польщі більшістю комуністів як щирий і революційний крок до демократизації. Через це саме в Польщі атаки на Сталіна й сталінізм були найбільш гострими в порівнянні з усіма іншими комуністичними країнами й партіями. Польська преса, ведена «Трибуною Люду» й її редактором Романом Верфелем, писала про Сталіна зовсім так, як пише, наприклад, «Вперед».

На початку квітня стало офіційно відомо, що уряд звільнив з тюрми Владислава Ґомулку – бувшого генсека партії, кількох членів ЦК й бувших міністрів та понад 20 генералів і офіцерів армії, включаючи Маріяна Спихальського та Вацлава Комара. Всі ці люди були виключені з партії й заарештовані в роках 1949–1952 за «тітоїзм». 6-го квітня новий генсек ПОРП Едвард Охаб, який заступив на цій посаді раптово помершого негайно після ХХ-го з’їзду КПСС Берута, повідомив, що принаймні частина звільнених «тітоїстів» вже є прийнята назад до партії, а решта буде прийнята скоро.

Паралельно з поворотом «тітоїстів» до партії з тюрем, в уряді почалася чистка тих, хто був відповідальний за терор проти цих «тітоїстів».

В цей же час почалися деякі реформи парляментарної системи в Польщі. В Соймі депутатам було дозволено ставити міністрам запитання, а міністрам було наказано на всі запитання відповідати. Законодавчі компетенції Сойму були дещо розширені. Депутатам Сойму було також запропоновано й дозволено не голосувати одноголосно. На черговій сесії Сойму всі ці реформи вже були очевидні. При кінці квітня Сойм також затвердив амнестію для 70.000 в’язнів, з яких 30.000 було звільнено з тюрем негайно, а решті скорочено строки ув’язнення. Амнестія торкалася політичних в’язнів також.

Поруч з цими поступами демократизації в Польщі зростали національно-зизвольні настрої. 28-го квітня уряд виступив з заявою про реабілітацію Учасників Варшавського повстання проти німців в 1944 році. Варшавське повстання є символом самостійного визвольного руху Польщі і зради цього руху російською армією, яка стояла під Варшавою і відмовилася допомоги повсталим, залишивши їх на поталу німцям. Прем’єр Юзеф Циранкєвіч тепер заявив, шо повстанцям буде споруджений пам’ятник та що попередні переслідування учасників повстання й анти-німецької «Армії Крайової», як і обвинувачення проти керівника резистансу генерала Тадеуша Бор-Коморовського, були несправедливі.

Офіційна політика керівництва ПОПР, репрезентована генсеком Едвардом Охабом, в цьому періоді була центристська. Охаб намагався дещо стримувати йдучий процес. В своїй промові 6-го квітня він признав, що в країні існує масове невдоволення низьким життєвим стандартом, та пообіцяв трохи підвищити зарплатні робітникам. Але оінончасно він гостро виступив проти тих партійція, що пропонували різко скоротити воєнні витрати, виходячи з того, що СССР сам оборонить Польщу. Охаб сказав, що Польща мусить нести свою частку тягару озброєння. 29-го квітня Охаб опублікував у московській «Правді» статтю, в якій описував ситуацію в Польщі. Він заатакував «антипартійні виступи» польської преси, «антисовєтські випади» й «намагання підірвати /5/ дружбу польського й совєтського народів». Він сказав, що в ПОРП є нестійкі елементи і т.д. Коротко кажучи, він намагався загальмувати процес, втримати його загнузданим.

Проте, централістська позиція Охаба вже не змогла нічого змінити. Преса не припиняла атакувати сталінізм по всьому фронту. Атмосфера в середині партії розмагнітилася настільки, шо на партійних зборах вже ніхто не боявся ставити під дискусію любі питання. Голоси в середині партії, особливо молодих комуністичних інтелектуалістів, вимагали продовжувати чистку сталіністів. Під тиском цих голосів 5-го травня подав резиґнацію з членства в Політбюрі й з посту заступника прем’єра відомий сталініст, другий після мертвого Берута диктатор Польщі, Якуб Берман.

Протягом травня державні реформи згори зробили дальші важливі кроки. В пресі був опублікований для всенародної дискусії проєкт нового карного кодексу. Проєкт передбачав такі нововведення в правничу практику, як те, то закон мусить описувати злочини точно й ясно та що відповідальність за злочини може встановлюватись тільки по ділах, а не по думках чи бажаннях людини.

Також протягом травня уряд зайняв нову лінію в своїй політиці по відношенню профспілок. Профспілки було заохочено активніше боронити інтереси робітників перед адмістрацією підприємств, вимагати від дирекції покращення умов проці. В профспілках також було допущено вільні вибори функціонерів, без втручання партії.

18-го червня польська преса принесла вістку про наслідки чистки «Ужонду Беспєкі». Е.Пщолковський, голова Комітету Громадської Безпеки, нового колективного цивільного тіла, що має за завдання наглядати за діяльністю таємної поліції, повідомив в інтерв’ю, шо апарат УБ скорочено ні 22%, а деяких терористів віддано до суду. Пщолковський запевнив громадськість, шо відтепер скрізь запанує законність.

Протягом травня й червня західні кореспонденти повідомляли з Польщі, що комуністи там скрізь говорять про «нашу другу революцію». Революція ця пояснюється, як переворот в комуністичній ідеології, як поява нової концепції соціялістичного суспільства з демократичним політичним устроєм, без терору й насильства. Ця ідеологічна революція глибоко проникла в ряди ПОРП. Поза партією вона розповсюдилася головно серед молоді, студенства, молодої інтеліґенції й політично активної частини робітництва. Народні маси в цілому, одначе, залишилися ще й далі політично пасивними, в значній мірі недовірливими до процесів в ПОРП і до реформ, запроваджуваних згори. Маси, звикші до сталінізму, рахували ці міроприємства партії й уряду черговою облудною тактикою. Головні свої бажання маси концентрували на економічних проблемах: вони хотіли підвищення життєвого стандарту насамперед.

На цьому тлі, 28–29 червня 1956 року, вибухли кризаві заворушення в Познані. Заворушення, як тепер видно, вибухли цілком стихійно і були виразом соціяльно-економічних протиріч і масового народного невдоволення всім тим, до чого призвів сталінізм. Це була народна революція проти сталінізму.

Політичний характер Познанського повстання був демократичний. Демонстрації проходили під гаслами «Хліб і свобода», «Геть росіян», «Єще Польська не зґінєла» і т. и. В демонстрації не було жодного антисоціялістичного гасла, не було жодної вимоги реставрувати порядки, що існували в Польщі до 1939 року. Це є дуже важлива ознака сучасного етапу польського суспільства. Це значить, що політичні основи капіталізму в Польщі знищені, бо навіть в самій справжній антиурядовій революції, в якій була для кожного можливість і свобода висловити свої вимоги, не знайшлося нікого, хто висунув би гасла в роді «Геть соціялізм» або що. Іншими словами, Познанське повстання показало, що бажання народних мас зводяться зараз до простої вимоги політичної свободи й економічного добробуту для того, безбуржуазного, робітниче-селянського суспільства, що зараз існує в країні, як факт. Все це ще ясніше продемонстрували процеси над учасниками повстання, про що ще скажемо нижче.

Познанське повстання викликало в керівництві ПОРП і уряду розкол. Постала проблема, чи продовжувати курс демократизації, що почався  перед повстанням, чи припинити його. Ця проблема виринула на тлі оцінки природи повстання й оцінки того, що робити з повстанцями й як їх карати. Прем’єр Юзеф Циранкєвіч виступив за те, щоб продовжувати демократизацію й не засуджувити гостро повстанців, бо це було повстання проти сталінізму. а не протії соціялізму. Сталіністська фракція в Політбюро ПОРП, навпаки, казала, що це курс демократизації довів до повстання, що повстанців треба жорстоко покарати, як зрадників, і не робити їм ніяких поступок. За деякими, не зовсім певними повідомленнями, Едвард Охаб спершу підтримував позицію сталіністів і опонував Циранкєвічеві. Одначе, з самого початку Циранкєвіч здобув більшість голосів для своєї лінії.

Процес демократизації став продовжуватись. Преса, що перервала була свою критику різних проявів сталінізму в часі подій в Познані, відновила критику з подвоєною силою. В керівництві ж партії продовжувалася фракційна боротьба. Пленум ЦК ПОРП, що мав зібратися 13-го липня для обговорення подій в Познані й визначення дальшого курсу політики, відкладався з дня на день. З’явилися вперті поголоски, що Вдадислав Ґомулка й інші «тітоїсти», що сиділи з ним у в’язниці, мають бути знову обрані до ЦК й до керівництва партією.

Нарешті пленум ЦК ПОРП відкрився 18-го липня. Засідання його тривали 10 днів. З дуже гострих і критичних дебатів на пленумі видно, що в ЦК витворилося три фракції: ліва реформістська фракція Циранкєвіча, центристська Охаба й права сталіністська фракція на чолі з Зеноном Новаком. Але в принципових точках Охаб виступив на спілку з Циранкєвічем і тому реформістська лінія, курс на демократизацію взяв верх. В своїй промові Охаб признав, що причиною Познанського повстання був низький життєвий стандарт робітників і бюрократична поведінка апаратчиків, а не якісь там «аґенти», і сказав, що це повстання «не може служити оправданням для спроб повернути назад процес демократизації».

Ця промова Охаба була опублікована в пресі 20-го липня. На другий день у Варшаву прилетів з Москви Булґанін і Жуков в ролі членів делеґації на святкування 12-ї річниці комуністичної влади у Польщі. Вони не взяли участи в засіданні ЦК ПОРП, але все ж і не втратили нагоди висловити своє невдоволення процесом демократизації Польщі. Булґанін у своїх промовах гостро заатакував польську пресу за її свободу критики, заявив, що повстанця в Познані було зпричинене тільки «аґентами імперіялізму», а також попередив польських комуністів, що «ми не можемо проходити повз спроби послабити інтернаціональні зв’язки соціялістичного табору під прапором національних особливостей, спроби підірвати міць народно-демократичної держави під прапором уявного розширення демократії». («Правда», 22. VII. 56). Це була недвозначна погроза!

Погроза Булґаніна, мабуть, до певної міри подіяла. Пленум не розв’язав повністю справи Ґомулки. На місце вибулих з Політбюра Берута, Бермана й Радкєвіча пленум обрав Е.Ґірека, Романа Новака й А.Рапацького, представників – по черзі – сталіністів, центристів і фракції Циранкєвіча. Тобто, рівновага сил між фракціями залишилася без змін. Але в політичних резолюціях пленум не послухав Булґаніна. Він далі зобов’язав ПОРП розвивати демократизацію, зокрема ж свободу критики в пресі, наказав внести зміни в п’ятирічний плян з метою поліпшення життєвого стандарту, а в телеграмі до ЦК КПСС пленум підкреслив. що між Польщею й СССР існує «спільність інтересів незалежних і суверенних народів». («Правда», 30. VIІ. 56). 31-го липня в польських газетах було опубліковано нове повідомлення ЦК ПОРП, в якому виставлялися конкретні пляни й цифри про підвищення життєвого стандарту, а також говорилося, що повстання з Познані викрило великі помилки, яких допустилася ПОРП, та що відтепер партія перестане панувати в країні, а буде тільки «політичним надхненником» в уряді.

В справі Ґомулки перші рішення партії були опубліковані 4-го серпня. ЦК ПОРП постановив зняти з Ґомулки й його товаришів всі обвинувачення в «зраді» і т. п. З Ґомулкою переведено розмови й формально відновлено його в членстві партії. («Правда», 6. VIII. 56). Негайно після цього по світу пішли поголоски, що Ґомулка має повернутись до керівництва партією, шо він на це погоджується, але вимагає, щоб раз його виставили через парадні двері, то щоб і прийняли назад через них же». 24-го серпня уряд повідомив, що недавно реабілітований генерал Вацлав Комар став призначений головнокомандуючим всіми внутрішніми збройними силами.

Проте в ЦК ПОРП і далі йшла фракційна боротьба. Центристи Охаба й ліві Циранкєвіча все більше об’єднувалися проти правої сталіністської фракції Зенона Новака, Рокосовського, Віктора Клосєвіча. Новак спробував був звернутися до мас за підтримкою й виступив з публічною заявою про необхідність «реґулювати кількість жидів на урядових посадах». Але цей його антисемітизм ще більше скомпрометував його в рядах партії.

Національно-визвольні настрої в країні зростали з кожним днем. Це стало осообливо помітно, коли 9-го вересня почалися формальні святкування «дня польсько-совєтської дружби». Сама «Трибуна Люду» написала в передовіці про «незалежність країн соціялістичного табору» та що Польща сама будує соціялізм, а СССР їй лише допомагає.

В середині вересня в Польщі був одержаний обіжний лист від ЦК КПСС, який попереджував усі «народні демократії» не ставати на шлях «націонал-комунізму» і не забувати, що «КПСС є керівною силою, аванґардом всіх братських компартій». Лист також критично осуджував тітоїзм і ставив під сумнів соціялістичний розвиток в Югославії. Зза цього листа пізніше відбулася полеміка між Тітом і Хрощовим спершу в Югославії, а потім в Ялті.

Протягом серпня й вересня економічна ситуація в країні ускладнилася. Врожай вийшов поганий, дуже впала продукція вугілля. З Москви прийшла неофіційна пропозиція допомоги споживчими товарами на 100 млн. крб. Натяки польських представників в США, щоб одержати там позичку в 50 млн. долярів, не зустріли прихильности в американських урядових колах й тому не було офіційних запитів. (Див. «Нью-Йорк Таймс», 18. IX. 56). Щоб полегшити кризу уряд постановив у серпні скоротити розмір армії на 50.000 чоловік, а також внесено зміни в обов’язкові поставки продуктів села та дозволено розвиток дрібних приватних, промислових і ремісничих підприємств.

27-го вересня в Познані почалися відкриті процеси проти учасників повстання. Процеси ці по своїй формі є безприкладні і історії. Вони були цілком вільні і справді справедливі. На них були допущені представники чужоземної праси, закордонних некомуністичннх правничих асоціяцій й представники дипльоматичних місій. Процеси остаточно показали природу Познанського повстання, як і підтвердили ті глибокі зміни й перетворення в державі, шо прийшли в наслідок повстання. В процесах судили виключно учасників збройних сутичок з поліцією та грабіжників, що грабували крамниці. Робітників, учасників демонстрації, взагалі не було притягнуто до суду. Молоді ж хлопці-підсудні, що обвинувачувалися в убивстві офіцера УБ, в посіданні зброї і т. д., відкрито говорили в суді, що на початку їхні зізнання були витягнуті у них поліцаями під примусом, що УБ їх катувало. Всі ці примусові зізнання суд не визнав дійсними. Підсудні також говорили, що вони примкнули до робітників тому, що їх в школі навчили, шо пролетаріят завжди бореться за справедливість, що вони ненавиділи поліцію; один молодий підсудній заявив, що він і вся його родина завжди були свідомими соціялістами і в даному випадку боролися в повстанні за робітничу справу. Не менш подивугідно поводилися оборонці підсудніх. Адвокати боронили учасників повстання за допомогою марксизму, пояснюючи по-марксистському причини й характер повстання. Всі ці революцінні промови друкувалися в польській пресі і вони ще більше підсилили антисталіністські настрої в країні. В СССР же про цей зміст процесів в Познані в пресі не з’явилося ні слова.

В першому тижні жовтня революціонізація Польщі почала посуватися швидко. В перших днях жовтня зже розповсюдилися поголоски, що Ґомулка виступив по стороні ліво-центристськоі фракції Охоба-Циранквєвіча. 8-го жовтня вже стало відомо, що через тиждень має відбутися  новий пленум ЦК ПОРП, який /6/ має відновити Ґомулку в проводі партії. 9-го жовтня з Політбюра ПОРП зрезиґнував старий сталініст Ґіларій Мінц, очевидно, протестуючи проти повороту Ґомулки. За кілька днів стало неофіційно відомо в Польщі, що підчас перебування Охаба в Китаї, китайські кіомуністи висловилися, що вони підтримують стремління польських комуністів до рівности й самостійности по відношенню Москви. Це така ніби є відповідь китайців на переговори між Тітом і Хрущовим в Ялті: тобто, що китайці стають по боці «націонал-комуністів» проти московського централізму. Протягом 17, 18 й 19-го жовтня по Польщі розповсюдилися вістки про те, що на надходячому пленумі ЦК Ґомулка виступить з проґрамою усамостійнення Польщі від СССР, розвитку Польщі своїм власним шляхом до комунізму, не подібним до совєтського терористичного шляху, що Ґомулка вимагатиме виводу совєтських військ з Польщі і т. д. Негайно скрізь по країні почали наростати демонстрації прихильности й підтримки цієї проґрами. На робітничих і студентських мітинґах приймалися резолюції підтримки уряду в таких його заходах.

20-го жовтня прийшла кульмінаційна точка. 19-го відкрився пленум ЦК ПОРП і в той же день до Варшави з Москви прилетіла совєтська делеґація в складі Хрущова, Молотова, Кагановича, Мікояна й генералів Жукова, Конєва й Антонова. Хрущов наказав совєтським дивізіям в Польщі почати оточувати Варшаву. Рокосовський видав відповідні накази польським військам. На зустрічі з Політбюро ПОРП Хрущов поставив полякам ультиматум: залишити без змін старе Політбюро, тобто не допустити до влади Ґомулку, залишити в складі  Політбюро Рокосовського і припинити демократизацію. Підчас дуже гострої суперечки Охаб повідомив Xрущова, що Хрущов не може нічого зробити Політбюрові ПОРП тому, що воно заздалегідь озброїло робітників Варшави і робітники цю ніч ночують на заводах. Охаб і інші члени Політбюра поставили перед росіянами вимогу негайно припинити рух совєтських військ на Варшаву Тимчасом, як виявилося пізніше, під Штеттіном польські прикордонники вступили в бій з совєтськими військами, що хотіли вступити до Польщі з Східної Німеччини. Були сутички й в інших місцях.

Бачучи свою безсилість проти революційних настроїв Польщі Хрущов скапітулював. Вся совєтська делеґація негайно повернулася до Москви. Пленум ЦК ПОРП в революційному настрої обрав нове Політбюро, викинувши з нього всіх сталіністів, включаючи Рокосовського. Першим секретарем і вождем ПОРП обрано Владислава Ґомулку. В своїй першій же промові на ЦК Ґомулка проголосив фактичне усамостійнення Польщі від СССР.

Негайно по всій країні піднялася величезна хвиля масових спонтанних демонстрацій. Скрізь організовано виступило робітництво, підтримуючи Ґомулку й нову владу в Польщі. Революційні демонстрації проходили під гаслами демократії, національної пезалежности й самостійного нового шляху до соціялізму По своєму характеру цей революційно-демократичний рух був наскрізь рухом пролетарським, проґресивним. Так антисталінська революція в Польщі стала доконаним фактом. Її колосальне значення для історії, і то не лише Східної Європи й СССР, а цілого людства, виявиться в недалекому майбутньому.

Джерело: Вперед (Мюнхен). – Ч. 11 (72). – Листопад 1956. – Стор. 5–7.

Advertisements

0 Responses to “Розвиток подій в Польщі (квітень-жовтень 1956 р.)”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: