Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Анрі IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність — політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як і від офіційної доктрини французької компартії — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї.

Після завершення університетського навчання Амін повернувся до Єгипту й з січня 1958 р. по січень 1960 р. працював у науково-дослідницькому Інституті управління народним господарством (Каїр), створеному роком раніше для визначення загального напрямку розвитку єгипетської економіки. З початком антикомуністичних репресій був змушений покинути країну. У вересні 1960 р. Амін отримав посаду консультанта Міністерства плянування у Бамако (Малі), на якій пропрацював три роки. З жовтня 1963 р. Амін — викладач політичної економії в Африканському інституті економічного плянування і розвитку в Дакарі (Сенеґал), Парижі та Пуатьє. Робота у західній Африці, поїздки по реґіону неодноразово зводили його з керівниками нових незалежних держав — він мав особисті зустрічі із президентами Секу Туре (Ґвінеї—Конакрі), Кваме Нкрумою (Ґана) та Леопольдом Сенґором (Сенеґал).

1970 року Аміна призначили директором Дакарського інституту: він керував ним десять років. 1970-ті стали роками плідної теоретичної праці — вийшли друком Амінові перші головні твори — «Акумуляція у світовому маштабі. Критика теорії відсталости» (L’accumulation à l’échelle mondiale. Critique de la théorie du sous développement, 1970), «Нерівномірний розвиток» (Le développement inégal, 1973), «Імперіялізм і нерівномірний розвиток» (L’impérialisme et le développement inégal, 1976), «Закон вартости й історичний матеріялізм» (La loi de la valeur et le matérialisme historique, 1977) та инші. З 1980 р. він очолював «Форум третього світу» зі штаб-квартирою, розташованою в Дакарі. Крім того у 2000-х — 2010-х рр. Амін був президентом Всесвітнього форуму альтернатив — своєрідного «контр-Давосу». Помер 12 серпня 2018 року в Парижі.

Марксист у «третьому світі»

Амін вважав себе марксистом, і якщо говорити за його теоретичні погляди, крім Карла Маркса він пережив на собі вплив ідей Владіміра Лєніна та Мао Цзе-дуна. Якщо говорити за аналізу практичного досвіду будівництва соціялізму, то Амін перебував під сильним враженням від суспільно-економічного розвитку Китайської Народної Республіки, надто в перші двадцять п’ять років її істнування.

Він не впадав у відчай через кризу марксизму, що вона, на думку багатьох, розпочалась у 1970-ті рр., й через неможливість швидкого виходу з неї. На його думку, той, хто розуміє марксизм як методу, а не як завершену теорію, що її розвиток закінчився після смерти Маркса, Лєніна чи Мао, знає, що життя ставить перед марксизмом усе нові й нові питання, і відповідь на них вимагає творчого підходу — творчого застосування марксизму. Для відновлення марксизму як живої теорії ним треба користуватися. Карою за неспроможність застосовувати марксизм у творчий спосіб є його атрофія. Не варто боятися кризи марксизму: криз бояться лише реліґійні доґматики, сліпі до дійсности та нездатні розгледіти в кризах нові можливості для творчости.

Амін не визнавав поділу світу на три ґрупи, як у китайських маоїстів: 1) промислово розвинені наддержави («перший світ») — США та СРСР; 2) промислово розвинені держави, найближчі союзниці наддержав («другий світ») — Канада, Західна Европа та Японія з одного боку і Східна Европа з иншого; 3) слаборозвинуті країни («третій світ») — Латинська Америка, Африка й Азія, в т.ч. КНР. Одначе вживав словосполучення «третій світ» як синонім слова «периферія», а СРСР, Югославію, Албанію і країни Варшавського договору зараховував до країн «напівпериферії».

Філософія історії

Хоча Амін дотримувався марксистського погляду на історію як на послідовну зміну способів виробництва та суспільно-економічних формацій, він піддав ревізії вчення про п’ять формацій (первіснообщинний лад, рабовласництво, февдалізм, капіталізм, соціялізм), що панувало у марксизмі-лєнінізмі та що його він вважав евроцентричним, — він відкинув поділ на рабовласницьке суспільство, февдалізм і «азійський спосіб виробництва». За Аміном, докапіталістичні суспільства ріжняться, залежно від джерела влади, та діляться на «центральний» і «периферійний» типи одного й того самого «данницького способу виробництва» (фр. mode de production tributaire, анґл. tributary mode of production).

У данницькому суспільстві вирішальною є політика, і провідну ролю у центральному типі цього суспільства відіграє сильна держава. Згідно з цією концепцією, европейський февдалізм, це — не особливий спосіб виробництва чи суспільно-економічна формація, але окремий — периферійний — варіянт данницької формації, що свого досконалого розвитку досягла в Стародавньому Єгипті й Османській імперії. Це периферійний варіянт, тому що в ньому державна влада, що вона визначає характер данницького суспільства, не була централізованою. Абсолютистські монархії (близькі до моделі розвиненого данницького суспільства) постали в Европі відносно пізно, а саме на протокапіталістичному етапі торгівельного (меркантилістського) переходу до капіталізму. Периферійний характер февдалізму пояснюється сусідством з варварами, що вони перебували на стадії первіснообщинного ладу та власне сформували середньовічну Европу. Проте відставання Европи від, скажімо, Османської імперії, не завадило в прискоренні розвитку й навіть стало — через більшу гнучкість периферійного, февдального суспільства — своєрідною перевагою.

Що відріжняє капіталізм від усіх попередніх суспільств, так це не тільки кількісний розвиток продукційних сил, але також якісна відмінність: коли у докапіталістичних суспільствах додатковий продукт здобувався у вигляді данини, що її збирали за допомогою неекономічних засобів — примусу, за капіталізму додаткову вартість одержують через економічний механізм закону вартости. Ріжницею між прозорістю економічних явищ у докапіталістичних суспільствах і завуальованістю закону вартости за капіталізму пояснюється перевертання владної гієрархії. Капіталістичну динаміку, що вона виражається у грі економічних законів, які накидаються суспільству як закони природи, визначає економіка, а у попередніх суспільствах верховенство мала політико-ідеолоґічна влада.

Амін вважав, що сам Маркс наголошував на перевернутих відносинах між базисом і надбудовою як на надважливій рисі, спільній для всіх розвинених докапіталістичних форм, — рисі, відсутній у капіталізмі. За Аміном, головні марксистські течії приділяли недостатню увагу процесам у надбудові, керуючись розпливчастою теорією про те, що надбудова є лишень «віддзеркаленням» потреб економічного базису. Марксисти недостатньо ретельно вивчали докапіталістичні формації, що в них тісно перепліталися безліч політичних, культурних (насамперед реліґійних) й економічних відносин. Обмеження марксистських студій на аналізі базису (по суті редукція марксизму до економічного детермінізму) не дозволяють зрозуміти процес переходу до капіталізму й спрямовують дослідження у хибному напрямку — у напрямку «відкриття» обов’язкової послідовности способів виробництва рабовласництво—февдалізм—капіталізм. Цей хибний напрямок призвів до протиставлення двох шляхів розвитку — маґістрального західного шляху (рабовласництво—февдалізм—капіталізм) і тупикового «азійського способу виробництва». Амін відкидає такий погляд на історію як евроцентричний.

Критика евроцентризму

Свій погляд на культуру єгипетський економіст розвив через критику евроцентризму як ріжновиду «культурницького піходу», що базується на гіпотезі, що ріжним «культурам» (европейській, східній тощо) притаманні ріжні позаісторичні, «одвічно» істнуючі риси, які визначають розвиток цих «культур». Амін спробував показати мітолоґічний характер цих «незмінних» рис, сконструйованих штучно для того, аби надати вигляду загального закону конкретній динаміці европейської історії (міти про спадщину греко-римської цивілізації, християнство як виключне джерело моралі, расистські міти) та «пояснити» вигадану тупиковість розвитку инших суспільств.

Амін відкидав розуміння історії як лінійного, однобічного процесу, що за його законами історія розвивається поступово, а проґрес від передових країн розповсюджується на відсталі. Проти такого розуміння історії свідчить сама історія: великі революції, що визначали розвиток світу в останні двоє століть, — Французька (1789), Російська (1917) та Китайська (1949) — відбулись не в найрозвиненіших капіталістичних країнах. Тим-то одним з джерел проґресу є нерівномірний розвиток.

Критика буржуазної політекономії

Амінові погляди на світове капіталістичне господарство, ринок, економічний розвиток і економічну відсталість — центральні теми його студій — «виросли» з полєміки з теоріями розвитку, популярними у 1950-ті рр., та практичного досвіду роботи у нових незалежних країних Африки у 1960-ті рр. Критичне ставлення до теорій розвитку він виробив ще коли писав докторську дисертацію, яку пізніше переробив, розширив і опублікував під назвою «Акумуляція у світовому маштабі» (1970).

Буржуазна політекономія (фр. science économique, анґл. economics) представляє питання розвитку та відсталости так, що частковий розвиток (або недорозвиненість; фр. sous-développement, анґл. underdevelopment), це — просто запізнілий розвиток, і проблєма відсталости розв’язується «сама собою» через посідання свого місця у міжнародному поділі праці. Натомість Амін стверджує, що буржуазна політекономія обмежується вивченням відносин, що постають наслідком взаємодії між такими явищами як ціна та зиск, і схильна описувати гіпотетичну господарську систему, що вона насправді ніколи не істнувала, — «ідеальний капіталізм». Тим-то судження буржуазних економістів про розвиток і відсталість вказують на невідповідність понятійного апарату й обмеженість теоретичного інструментарію економічної «науки». Вихваляючи механізми спонтанного й автоматичного досягнення рівноваги («невидима рука ринку», «вільний ринок»), економісти залишають поза увагою суперечливу динаміку акумуляції капіталу й просувають у царині міжнародної торгівлі неадекватні теорії, такі як «порівняльні переваги» та самореґулюючий платіжний балянс. Відображенням цих теорій у царині ідеолоґії є твердження про гармонію між державами — партнерами в рямцях світової капіталістичної системи. Не зауважують вони одну важливу річ — розвиток одних країн є причиною відсталости инших. Розвиток і відсталість — дві сторони однієї монети.

Проте на цьому буржуазні економісти не зупиняються — вони прагнуть до розробки суспільної філософії, що вона би обґрунтовувала ідею про те, що найсприятливіші умови для задоволення усіх учасників світової економіки створює тільки необмежений ринок товарів і капіталів. У такий спосіб конкретний випадок поточного етапу розвитку людства (ринковий капіталізм) вони прагнуть представити як раціональну структуру, притаманну людству на всіх етапах історичного розвитку. При цьому економісти залишають поза увагою те, що економіка є псевдонаукою — вона є наслідком економічного відчуження, властивого капіталізму. Буржуазна політекономія — в її теперішньому вигляді — є результатом хибного сприйняття явищ, породжених людських суспільством, як природних і піднесення їх до рівня законів, від суспільства не залежних. Перебуваючи в полоні ілюзій про істнування позаісторичної раціональности, буржуазна економічна теорія неспроможна критично розглядати дійсну історію людських суспільств (народів, держав, формацій).

«Реальний капіталізм» — реальний імперіялізм

У книгах «Імперіялізм і нерівномірний розвиток» (1976) і «Закон вартости та історичний матеріялізм» (1977) Амін розробив власну методу аналізи світового капіталізму та тенденцій його розвитку. Істнують два підходи до розгляду суспільної дійсности сучасного світу. У рямцях одного наголос робиться на основоположному відношенні, що воно визначає капіталістичний спосіб виробництва на найабстрактнішому рівні, та зосереджуються на клясовій боротьбі між пролєтаріятом і буржуазією — саме вона лежить в основі цього відношення. Другий підхід підкреслює инший вимір капіталістичної дійсности: нерівномірний розвиток світового капіталізму, істнування центрів акумуляції капіталу та периферій. Керуючись двома цими підходами, й треба розглядати суспільну дійсність сучасного світу, що вона має дві площини.

Для першої площині основоположним є капіталістичний спосіб виробництва з притаманною йому клясовою боротьбою між пролєтаріятом і буржуазією. Для другої — нерівномірний розвиток, що призводить до майнового розшарування й утворення прірви на самих ріжних рівнях. Ріжняться матеріяльні умови життя ріжних ґруп населення всередині окремо взятої країни — багатих (капіталістів) і бідних (робітничої кляси), багатих і бідних реґіонів, а також умови життя у світі — умови у багатих, розвинених країнах («першому світі», «центрах», Півночі) і у бідних, відсталих країнах («третьому світі», «периферії», Півдні). Ці два виміри «реального капіталізму» визначають питання соціяльної і політичної боротьби, що займає на історичній сцені центральне місце.

Під цим оглядом розвиток периферії завжди був історією нескінченного «пристосування» до потреб і обмежень, накинутих панівними капіталістичними центрами. Самі центри час до часу «перебудовуються», і щоразу, коли у центрах відбувається якась перебудова, периферії мають до неї пристосовуватися. Це стосується так країн, перетворених на сировинні придатки (напр., країн екваторіяльної Африки), так і часткового індустріялізованих країн (напр., «азійських тигрів»). І в перших, і в других економічний розвиток відбувається не відповідно до внутрішніх потреб, а згідно з потребами центральних капіталістичних країн, підпорядковується їхнім вимогам і, якщо треба, забезпечується військово-політичними засобами. При цьому він може — у випадку створення промисловости — справляти враження «наздоганяючого розвитку», що обіцяє перевести дану країну з кляси периферії до кляси центру, але це ілюзія. Якщо на периферію і переносяться якісь виробництва з центрів, то це, зазвичай, малоприбуткові, «брудні» виробництва, що не потребують висококваліфікованої праці. Місцем же застосування найновіших технолоґій лишаються центри капіталізму. Так розрив між передовими і відсталими капіталістичними країнами не скорочується, а зростає.

Майнове розшарування і розкол на протилежні політичні табори на світовому рівні є наслідками безпрецедентного розширення у XX ст. кордонів реального капіталізму. В маштабах світової капіталістичної системи закон вартости діє завдяки ринку в урізаному вигляді — цей ринок допускає вільний рух у світі товарів і капіталу, але блокує вільне пересування робочої сили. Згідно із «законом всесвітньої вартости» (фр. loi de la valeur mondialisée, анґл. law of worldwide value), як його називав Амін, проявляється тенденція до вирівнювання цін на товари, але не на винагороду за працю, тим-то діяпазон зарплат у світі набагато ширший за діяпазон продуктивности праці. У капіталістичних центрах зростання заробітної плати загалом відповідає зростанню продуктивности праці, а на периферії заробітна плата суттєво відстає від продуктивности. Навіть якщо не брати до уваги закон всесвітньої вартости, розшаруванню у всіх царинах сприяють нерівний доступ до природних багатств, технічні монополії, позаекономічні засоби політичного тиску та військового примусу, а також наслідки панування над свідомістю західних способів життя, суспільної орґанізації та моделей споживання.

Майнове розшарування і нерівномірний розподіл влади в рямцях світової капіталістичної системи пережили три етапи. У XVII і XVIII cт.ст. завдяки колонізації Америки та прискореному розвиткові торгівельного протокапіталізму Північно-Західної Европи цей реґіон — вперше в історії — обігнав старі цивілізації Сходу та став готуватися до нападу на них. Наступна військова перемога Европи над Сходом зупинила протокапіталістичний розвиток, що намітився там, а деінде призвела до відкочування у попередні історичні епохи. У XIX ст. промисловий переворот й імперіялізм загострили майнове та політичне розшарування, що проявилося у поділі на індустріялізовані та неіндустріялізовані країни. Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст. розпочався новий етап — епоха структурної кризи капіталізму, супроводжувана появою нової техніки експлоатації, нових форм фінансового капіталу та загостренням розшарування у світовому маштабі, при цьому в одних країнах периферії («третього світу») відбулася часткова індустріялізація, а инших витіснили в «четвертий світ».

Майнове розшарування — оскільки воно було сприятливим для розвинених капіталістичних країн — відтермінувало розв’язання у них соціяльних питань шляхом радикальних суспільних перетворень, тоді як в країнах периферії воно об’єктивно викликає до життя потребу в «відмінному розвиткові» — в розвиткові, протилежному від вбудовування у світову капіталістичну систему.

Оскільки панівні кляси центрів діляться часткою акумульованої додаткової вартости з підпорядкованими клясами, соціяльна революція у розвинених країнах відкладається доти, доки істнує можливість отримувати цю «імперіялістичну ренту» (фр. rente impérialiste, анґл. imperialist rent). Хоча рента не вирішує питання майнового розшарування всередині країн центру остаточно, всі ґрупи населення капіталістичних центрів отримують свою частку в ній, а значить так чи так зацікавлені у збереженні єдиного капіталістичного світу, у приєднанні до нього нових країн і тіснішого прив’язування до капіталізму старих. На периферії капіталістичного світу навпаки — питання соціяльної революції є нагальним, адже безпосередньо стосується виживання слаборозвинених суспільств. Опинившись у світовому капіталістичному господарстві у непривілейованому положенні, єдиний шлях для них вирватися із зачарованого кола експлоатації і відсталости, це — «від’єднатися» від капіталістичної системи.

«Третій світ» — зона відсталости

У 1980-ті рр. Амін, сам учасник і свідок радикальних експериментів у Єгипті, Малі та Сенеґалі, підбив підсумки спроб, зроблених в 1950-х — 1970-х рр. у «третьому світі» (цей період він називав «епохою Бандунгу 1955-1975 рр.» — за назвою індонезійського міста, в якому відбулась перша конференція країн Азії та Африки, що поклала початок руху неприєднання), і визначив такі головні риси цих спроб: 1) рішучість розвивати продукційні сили, провадити індустрілізацію й уріжноманітнювати промисловість; 2) розуміння необхідности створити умови для здійснення процесу промислового розвитку й керування ним національною державою; 3) переконаність у тому, що техніка є невтральною, що технолоґії можна просто запозичувати, відтворювати і переносити на новий ґрунт; 4) переконаність у тому, що розвиток не потребує народної ініціятиви, що достатньо просто народної підтримки дій держави; 5) переконаність у тому, що всебічний розвиток по суті не суперечить участі в міжнародному поділі праці; навіть якщо він призводить до конфліктів з розвиненими капіталістичними країнами, ці конфлікти є тимчасовими.

Здійснення вищезазначеного національно-буржуазного проєкту економічного розвитку передбачало наявність національної буржуазії, що вона через державу управляє процесом і зокрема контролює: 1) відтворення робочої сили (а це означає більш-менш збалянсований розвиток, зокрема сільського господарства, покликаного забезпечити основні складові відтворення робочої сили у достатній кількості та за вартістю, яка уможливлює зростання капіталу); 2) національні природні багатства; 3) місцеві ринки та виходи на світовий ринок на сприятливих умовах; 4) грошовий обіг і фінансовий сектор (для централізації додаткової вартости та спрямування її на виробничі потреби); 5) техніку та технолоґії, необхідні для розвитку продукційних сил.

Історія довела невідповідність мрій про побудову національної держави в «третьому світі» реаліям світового капіталістичного господарства. Після початкового періоду післявоєнного процвітання світова економіка наприкінці 1960-х — на початку 1970-х рр. впала в кризу. Капіталістичний табір негайно перейшов у наступ і висунув країнам «третього світу» жорсткі вимоги співпраці, перервавши таким чином процес налагодження економічних зв’язків між ними. Капіталістична система перетворила державні апарати колишніх колоній — нових незалежних держав — на приводні ремені машини з акумуляції капіталу, а над могилою неспроможної національно-буржуазної держави спорудила бажаний об’єкт — компрадорську державу.

Найбільшого успіху в питанні розвитку в період після другої світової війни (1939-1945) досягли КНР, Корейська Народно-Демократична Республіка та Народна Соціялістична Республіка Албанія, себто країни, орієнтовані на якомога більшу автономію від капіталістичного світу та на побудову багатосекторної економіки. Цікаво порівняти тут досвід двох найбільших за населенням країн світу: Індія, яка 1947 року (незалежність) перебувала у рівних умовах з Китаєм зразка 1949 р. (завершення громадянської війни 1945-1949 рр.) чи навіть переганяла його, але пішла серединним шляхом між вбудовуванням у світовий капіталізм і автоцентричним розвитком, до кінця 1960-х рр. безнадійно від КНР відстала. Ніґерія в Африці й Іран в Центральній Азії демонструють приклади повної інтеґрації в капіталістичний світ: вони від самого початку були й до кінця 1970-х рр. залишилися величезними, залежними, монокультурними господарствами, що їхнє зростання живилось лише одним продуктом — нафтою.

«Реальний соціялізм»

Виклик, що його кинула капіталістичному світовому порядкові периферія, — йдеться насамперед про Російську та Китайську революції — спонукає до переосмислення питання скасування поділу на кляси, переходу до соціялізму та виробництва для задоволення людських потреб. На думку Аміна, марксизм як революційна теорія дуже програє, коли обмежується поглядом на соціялістичну революцію як на робітничу революцію в передових капіталістичних країнах. Буцімто саме вони відкривають шлях для швидкого переходу до нової формації в умовах режиму «народної демократії» — режиму, демократичнішого за найдемократичніші буржуазні держави. Проте всі революції Новітнього часу — всі революції XX ст. (Росія, Китай, Корея, Югославія, В’єтнам, Куба тощо), що вони своїми намірами були соціялістичними, сталися на периферії і були наслідком нерівномірного розвитку.

Розшарування у світовому маштабі перетворилось на чинник історичного розвитку, що підштовхнув до революцій народи з периферії світового капіталізму. Ці революції були антикапіталістичними в тому сенсі, що вони виступили проти капіталістичного розвитку, що він виявився тупиковим для народів периферії і не обіцяв їм нічого, крім постійного відставання від економік капіталістичних центрів і культурного застою. Проте це ще не означає, що антикапіталістичні революції були одночасно революціями соціялістичними. Вони мали складну соціяльну природу, в них проявилися нові, своєрідні суперечності, не передбачені у ранніх теоретичних концепціях переходу від капіталізму до соціялізму. Ці суперечності наповнили післяреволюційні режими новим змістом — це були національно-народні режими, що в них поєднувалися і боролися між собою соціялістичні та капіталістичні тенденції. Суперечності, що вони постали у процесі переходу до соціялізму, треба було б розв’язувати у рамках змішаної економіки через механізми політичної демократії. Одначе на практиці їх частіше розв’язували через механізми державного примусу, заперечуючи навіть саму наявність суперечностей, що врешті-решт призвело до відродження у післяреволюційних суспільствах — в нових умовах — поділу на суспільні кляси, постання привілейованих кляс й класових інтересів.

Амін вважав, що в основі СРСР і країн Східного Блоку лежав новий спосіб виробництва — «державницький спосіб виробництва» (фр. mode de production étatique, анґл. statist mode of production) або «совітський спосіб виробництва» (фр. mode de production soviétique, анґл. Soviet mode of production). В инших творах він характеризував ці післяреволюційні режими як «державний капіталізм» (фр. capitalisme d’état, анґл. state capitalism) або «капіталізмом без капіталістів» (фр. capitalisme sans capitalistes, анґл. capitalism without capitalists). Державницький спосіб виробництва має обмежені можливості для зростання і не здатен з екстенсивного шляху розвитку перейти до інтенсивного. Окремо стояла Соціялістична Федеративна Республіка Югославія, що в ній держава не була деспотичною, а її економічна модель зберігала більшу гнучкість і здатність розвиватися поступово. Це вигідно відріжняло її від совітського суспільства, для проґресивного перетворення якого потрібна була революція.

У КНР Амін бачив динамічніше суспільство, що воно далі всіх просунулось у напрямку соціялізму. Йому імпонувала ідея великих територіяльних комун, соціялістична акумуляція не за рахунок жорсткої експлотації селянства, швидший, ніж у СРСР, розвиток народного господарства після 1960 р., зрівнювання доходів між працівниками міста й села, між керівниками й підлеглими, а також революційна стратеґія у «третьому світі» («зоні буревіїв» світу), оцінка міжнародної ситуації й аналіза імперіялізму. Він поділяв критику СРСР і його союзників у Східній Европі, що їх маоїсти звинувачували у русі шляхом до капіталізму. Проте після завершення Культурної революції і смерти Мао Цзе-дуна Амін почав ставитися до процесів у КНР критичніше: країна, на його думку, опинилась на роздоріжжі, й постав ризик капіталістичної реставрації, що міг повернути її у лави слаборозвинутих країн.

Перехід від капіталізму до соціялізму

Сьогодні всі країни є частинами єдиної світової капіталістичної системи, в якій панує ліберальна утопія (віра в ідеальний капіталізм, можливий у всьому світі), й перед ними всіма стоять три питання (хоча стоять вони в ріжних контекстах). По-перше, чи можливий перехід від політичної демократії до демократії економічної, себто до спільного управління економікою? По-друге, чи змиряться всі країни з ринком і чи зможуть реґулювати його за допомогою небюрократичного громадського плянування? По-третє, чи всі країни в подальшому рухатимуться у напрямку вбудовування у світове господарство (намагаючись скористатися з власних «конкурентних переваг») і погодяться з витісненням більшости країн на периферію, а чи вони зможуть дати собі раду в проблємах, що постануть наслідком повного відкриття економік? Амін вважав, що відповіді на ці запитання залежать від результатів суспільної боротьби.

Однобічно ринкове розв’язання соціяльних питань завжди супроводжується величезними суспільними, політичними та міжнародними видатками. Критична аналіза має зайнятися пошуком суспільних союзів, що виступлять альтернативою ринку. Залежно від реґіону, шляхи виходу із зачарованого кола ринкових відносин можуть бути ріжними, й в політиці в кожному окремому випадку не можна виходити з універсальної раціональности ринку. Наш час вимагає побудови світової системи на основі багатоцентризму. Ріжні реґіони та країни мають координувати політику та підпорядковувати зовнішні відносини потребам внутрішнього розвитку — але не навпаки. Треба опиратися спокусі підлаштовувати внутрішній розвиток світовій експансії капіталу.

Суспільні союзи можуть бути ріжними. Проте окремі стратеґічні рішення мають поступово зливатися у всесвітньому соціялістичному проекті та вести у напрямку «тривалого історичного переходу від світового капіталізму до світового соціялізму». Під час переходу треба покласти край головним тенденціям, зв’язаним зі світовою експансією капіталізму, — зростаюче ринкове відчуження, чимраз більше руйнування оточуючого середовища (природної основи життя), зростаюча майнова та культурна прірва між центрами та периферією. Правдивий перехід до соціялізму розпочнеться тоді, коли зазначені тенденції будуть переможені безповоротно.

Від’єднання від капіталістичного світу

Від’єднання (фр. déconnexion, анґл. delinking) означає підпорядкування економічного розвитку країни — чи навіть цілого реґіону, ґрупи країн — не потребам світового ринку, що їх завжди диктують зовнішні центри акууляції капіталу, а потребам внутрішнього розвитку. Від’єднання передбачає визволення з-під дії закону всесвітньої вартости та керування стратеґією національного розвитку та потребами народу. Від’єднання може включати наступне: 1) справедливий розподіл продуктів у суспільстві пропорційно внеску кожного; 2) продукція не для задоволення ринкового попиту, а для задоволення людських потреб; 3) уріжноманітнення продукції не з метою збільшення прибутку, а відповідно до людських потреб; 4) залучення широких народних мас до економічного плянування і прийняття політичних рішень; 5) використання держави для акумуляції та перерозподілу додаткового продукту між секторами економіки згідно з потребами секторів і темпами їхнього зростання; 6) індустріялізація, але не «прискорена», не коштом експлоатації села; 7) уникнення дизбалянсу на користь міста; 8) застосування імпортної техніки та технолоґій з усвідомлення того, що вони є продуктами певних виробничих відносин, культури та способу життя, — що вони не є невтральними; 9) відмова від культурного націоналізму, одержимого минувшиною.

Амін вважав, що від’єднання у справжньому розумінні без соціяльної революції неможливе. Від’єднання без революції буде не від’єднанням від капіталістичного світу, а автаркією — ізольованим від зовнішнього світу суспільством. Від’єднання, це — не розірвання зв’язків зі світом, але розірвання зв’язку з капіталістичним світом — так назовні, як і всередині країни, злам капіталістичних відносин, базованих на законі вартости.

Хоча розмір території і населення відіграють велике значення, поступовий рух шляхом від’єднання можливий навіть для невеличких країн з населенням 5 млн. чол.

Від’єднання від капіталістичної системи відбуватиметься не без боротьби, адже в країнах периферії влада належить «національній» буржуазії, що вона давно втратила свій національний характер — або ніколи його не мала — і по суті є аґентурою капіталістичних центрів на периферії. Ця буржуазія є компрадорською — вона живе з розпродажу національних багатств, посідаючи місце посередника, і не готова розставатися зі своїми прибутками, а значить не готова віддавати й владу. Для перемоги над нею необхідний національно-народний союз, що висуне гасло антикапіталістичної революції. Від’єднання у такий спосіб має стати першим кроком на шляху переходу від світової капіталістичної системи до світової соціялістичної системи — шляху, що його Амін розглядає не як швидкий стрибок уперед, але як цілу історичну епоху.

Література

Самир Амин. Вирус либерализма. Перманентная война и американизация мира. — Москва: Европа, 2007.

Samir Amin, Unequal Development, New York: Monthly Review Press, 1976.

—, Imperialism and Unequal Development, New York: Monthly Review Press, 1977.

—, Class and Nation, Historically and in the Current Crisis, New York: Monthly Review Press, 1980.

—, The Future of Maoism, New York: Monthly Review Press, 1981.

—, ‘A Note on the Concept of Delinking’, in Review (Fernand Braudel Center), Vol. 10, No. 3 (Winter, 1987), pp. 435-444.

—, Maldevelopment: Anatomy of a Global Failure, Tokyo: United Nations University Press, 1990.

—, Eurocentrism, 2nd. ed., New York: Monthly Review Press, 2000.

—, A Life Looking Forward, London: Zed Books, 2006.

Philip Arestis and Malcolm Sawyer (eds.), A Biographical Dictionary of Dissenting Economists, 2nd ed., Cheltenham, UK; Northampton, MA, USA: Edward Elgar, 2000.

0 Responses to “Самір Амін і від’єднання від капіталізму”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: