Фашистська контрреволюція

Карл Корш

Чи сподіваємось ми, революційні марксисти, залишки минулої доби й нащадки найпередовіших теорій, ілюзій, ідеолоґій, на революційний поворот стрімкого контрреволюційного руху всепереможного фашизму? Доля Франції нарешті показала, що старе марксистське гасло «світової революції» набуло у наш час нового значення. Сьогодні ми опинились у центрі не соціялістичної і пролєтарської, а ультраімперіялістичної і фашистської світової революції. Коли в попередню добу всяка велика поразка — поразка Франції 1871 року, Росії, Німеччини, Угорщини 1905, 1917, 1918 років — призводила до правдивої революції, у наш час всі розгромлені країни шукають порятунку в фашистській контрреволюції. Ба більше: сама теперішня війна перетворилась на революційний процес, на громадянську війну, що її основною ознакою вочевидь є контрреволюційний рух. Як на кінських перегонах ми не знаємо, чий кінь переможе, але знаємо, що це буде саме кінь, так само і на цій війні перемога будь-якої із сторін стане новим великим кроком до фашизації Европи й не тільки Европи, може, навіть цілих континентів — евразійського, американського, азійського.

I

Схоже, що до розв’язання цього важкого питання сьогоднішнього «ортодоксального» марксиста ведуть два легкі шляхи. Пройшовши добру підготовку в школі геґельянської філософії, він міг би заявити, що все, що є, є розумним, і що — за допомогою однієї з діялєктичних перестановок, що в них тріюмфує історія, — соціялізм здійснився шляхом соціялістичної революції, яка ховається за перемогою фашизму. Так сам Геґель спочатку йшов за ранковою зорею Французької революції, потім прийняв як належні діла Наполеона, а закінчив, вихваляючи прусську державу, що постала з антинаполеонівських війн 1812-1815 рр., як здійснення філософської «ідеї» та «державу розуму», яка відповідає даному етапу історичного розвитку.

Хоча наш ортодоксальний марксист міг би й не бути готовим зайти настільки далеко, щоби визнати, що сьогоднішні фашистські союзники Сталіна є правдивими новочасними аґентами соціялізму. Тоді він міг би відчути себе задоволеним від того, що перемога фашизму, плянова економіка, державний капіталізм і викорінення всіх ідей та інституцій традиційної «буржуазної демократії» наближають нас до моменту початку справжньої соціяльної революції і диктатури пролєтаріяту — просто так само, як, згідно з вченням ранньої церкви, остаточному пришестю Христа передуватиме пришестя Антихриста, що він дуже нагадуватиме Христа зовнішністю та вчинками, — нагадуватиме настільки, що вірянам буде важко відріжнити одного від другого.

Міркуючи в такий спосіб, ортодоксальний марксист не тільки зберіг би вірність церкві, але також відповідав би традиції, започаткованій першими соціялістами та «революційними» марксистами. Революційними декораціями перевороту Люї Наполеона 1851 р. був обманутий не сам лише помірний поступовець, колишній буржуазний міністр Ґізо, який, почувши новини, вигукнув: «Це є повний і рішучий тріюмф соціялізму». Аґресивний антибуржуазний натиск, продемонстрований імперіялістом-революціонером, захопив навіть провідного представника французького соціялізму П.-Ж. Прудона, і тезі про те, що державний переворот 2-го грудня насправді «показав, що він є соціяльною революцією», він присвятив відому брошуру[1].

Дійсно багато в чому контрреволюційну хвилю, що нахлинула після 1848 р., можна порівняти з безкінечно серйознішим і тривалішим контрреволюційним рухом, що крокує европейськими країнами сьогодні, після російської, ґерманської та инших европейських революцій, що вони вибухнули після першої світової війни. Всі партії і всі політичні течії перш, ніж пристосуватися до нової ситуації, мали пережити відомий період плутанини. Сам Маркс, хоча він ставився до авантюриста-імперіяліста — через його особисту невідповідність посаді — з абсолютним презирством, був схильний вбачати у контрреволюційному перевороті революційний зміст. Історичні наслідки двох років поразок революції (1848 і 1840 рр.) він описав парадоксально: «Одне слово, революційний поступ торував собі шлях не в своїх безпосередніх трагікомічних здобутках, а навпаки, створюючи з’єднану, могутню контрреволюцію, створюючи того супротивника, що в боротьбі з ним партія перевороту тільки й виросла в справжню революційну партію»[2]. І вже після доленосної події він підкреслював, що «упадок парляментарної республіки й містить у собі зародок тріюмфу пролетарської революції»[3]. Саме це німецькі комуністи та їхні російські хазяї заявили через вісімдесят років, коли вітали прихід до Німеччині нацизму як «тріюмф революційного комунізму».

Двоїсте ставлення Прудона та Маркса до контрреволюції повторилось десятьма роками пізніше у Фердинада Лясаля, вірного теоретичного послідовника Маркса, а на той час крім того провідного вождя зростаючого соціялістичного руху Німеччини. Він був готовий до співробітництва з Бісмарком у часи, коли цей безпринципний державний діяч міркував над тим, як йому підкупити робітників, щоби примирити їх з його імперіялістичними плянами, за допомогою загального виборчого права та инших ідей, запозичених у революції 1848 р. і Другої Імперії. Лясаль не дожив до часів, коли Бісмарк наприкінці 1870-х рр. підпорядкував собі лібералів і крайню радикальну католицьку партію й повернувся до своєї старої мрії нав’язати щось схоже на «торі-соціялізм», базований на безжалісному переслідуванні та придушенні всіх правдиво соціялістичних робітничих рухів.

Немає потреби в обговоренні всього процесу перетворення — впродовж першої світової війни та після неї — інтернаціоналістів на націоналістів і пролєтарських соціял-демократів на буржуазно-демократичних парляментаріїв. Навіть такі колишні марксисти як Пауль Ленш примирились з кайзерівською війною як з реалістичним здійсненням мрії про соціялістичну революцію і з повною переміною у соціялістів, яких вони самі прославляли як «революціонізацію революціонерів». У Комуністичний партії Німеччині була «націонал-більшовицька» фракція задовго до гітлерівської націонал-соціялістичної партії. І у військовому союзі, укладеному Сталіним з Гітлером «усерйоз і надовго» в серпні 1939 р., немає нічого нового для тих, хто слідкував за історичним розвитком стосунків між Радянською Росією й імперіялістичною, республіканською і гітлерівською Німеччиною в останні двадцять років. Московському договору 1939 р. передували Рапальський договір 1922 р. і Берлінський 1926 р. Муссоліні вже кілька років відкрито заявляв про своє нове фашистське кредо, але Лєнін виголошував італійським комуністам догану за неспроможність завербувати цю безцінну, енерґійну людину на службу революційній справі. Ще 1917 року, під час мирних перемовин у Брест-Литовську, Роза Люксембурґ і Карл Лібкнехт усвідомили страшну небезпеку, що загрожувала пролєтарській революції з цього боку. Саме вони заявили, що «російський соціялізм, що спирався би на реакційні прусські багнети, був би найгіршим, що може тільки трапитися з революційним робітничим рухом».

Цей історичний досвід вказує на те, що в традиційній марксистській теорії соціяльної революції, в її основі та практичному застосуванні, є якась хиба. Немає сумнівів (їх не було і раніше), що Марксова аналіза функціонування капіталістичного способу виробництва та його історичного розвитку є по суті правильною. Проте схоже, що Марксова теорія у загальноприйнятій формі не може допомогти з новими питаннями, що постають сьогодні — у період не просто невипадкового й тимчасового, але глибокого, всеосяжного та тривалого контрреволюційного розвитку.

II

Головний недолік марксистської концепції контрреволюції полягає у тому, що Маркс не розглядав — і з висоти свого історичного досвіду не міг розглядати — контрреволюцію як нормальний етап суспільного розвитку. Як і буржуазні ліберали, він вважав, що контрреволюція, це — «аномальне» тимчасове порушення нормального поступового розвитку (так само пацифісти досі думають, що війна, це — аномалія нормального мирного стану, а лікарі та психіятри до недавнього часу вважали хвороби — та зокрема психічні хвороби — аномальним станом орґанізму). Проте між марксистським підходом і підходом типового буржуазного ліберала є одна важлива відмінність: до визначення того, що є нормальним станом, вони приходять з геть ріжних пунктів. Буржуазний ліберал вважає істнучі умови — принаймні в їхніх основних рисах — нормальним станом речей, а будь-які докорінні зміни — аномальним вторгненням. Йому байдуже, чи є причиною порушення істнуючих нормальних умов щиро проґресивний рух чи реакційна спроба перехопити революційну грозу для цілей контрреволюційного наступу. Контрреволюції він боїться так само як революції — і боїться її через те, що вона нагадує правдиву революцію. Саме тому Ґізо назвав державний переворот «повним і рішучим тріюмфом соціялізму», а Герман Раушнінг сьогодні, своєю чергою, описує наступ гітлеризму як «нігілістичний бунт».

Перед буржуазними доктринами марксистська теорія має особливу перевагу. Вона розуміє революцію як цілком нормальний процес. Щодо цього найкращі марксисти, включно із самим Марксом і Лєніним, навіть стверджували, що революція, це — єдиний нормальний стан суспільства. Так воно насправді і є у об’єктивних історичних умовах, реалістично описаних Марксом у передмові до «Критики політичної економії».

Маркс, одначе, не застосовував такий самий об’єктивний і історичний принцип до контрреволюційного процесу, який був відомий йому лише у зародковому стані. Він, отже, не бачив — а багато людей і сьогодні не бачать, — що такі важливі прояви контрреволюцій, як сьогоднішній фашизм і нацизм, попри насильницькі революційні методи мають набагато більше спільного з еволюцією, ніж з правдиво революційним процесом. Вірно, що гостроту своїх заяв і пропаґанди і Гітлер, і Муссоліні спрямували насамперед проти революційного марксизму та комунізму. Вірно також і те, що до і після захоплення державної влади вони робили все можливе, щоби в насильницький спосіб знищити у робітничих кляс будь-які марксистські та комуністичні настрої. Проте головний зміст фашистської контрреволюції був в иншому. За своїми фактичними результатами спроба фашистів оновити традиційний стан суспільства та здійснити його перетворення не представляє жадної альтернативи радикальному рішенню, на яке орієнтуються комуністи-революціонери. Фашистська революція радше спробувала замінити собою політику соціалістів-реформістів і профспілок — і в цьому зазнала чималого успіху.

Основоположний історичний закон — закон доконаної фашистської контрреволюції нашого часу — можна сформулювати так: після повного виснаження і поразки революційних сил фашистська революція прагне новими революційними методами та в принципово иншій формі виконати суспільно-політичні завдання, що їх обіцяли, але в даних історичних умовах не могли виконати «реформістські партії» і профспілки.

Революції не трапляються у якісь довільний момент суспільного розвитку, а лише на певному етапі. «На певнім ступні свого розвитку матеріяльні продукційні сили суспільства стають у суперечність до сучасних їм продукційних відносин, або, вживаючи для цього юридичного вислову, до відносин власности, серед яких вони досі рухалися. З форм розвитку продукційних сил ці відносини обертаються в пута на нього. Тоді заходить епоха соціяльної революції». І знову Маркс наголошував і навіть певною мірою перебільшував об’єктивістський принцип своєї матеріялістичної теорії революції згідно з яким «ні одна суспільна формація ніколи не гине доти, доки не розвинуто всіх тих продуктивних сил». Все це вірно до певної межі. Ми були свідками того, як еволюційний соціялізм дійшов до кінця цього канату. Ми були свідками того, як стара капіталістична система, базована на вільній конкуренції, і вся її величезна політико-ідеолоґічна надбудова дійшли до стану безупинного занепаду та розкладання. Здавалося, всі шляхи закриті — відкритим лишився тільки повний перехід до иншої, вищої, розвиненішої суспільної формації, що він має розпочатися із соціяльної пролєтарської революції.

Новий історичний розвиток останніх двох десятиліть показав, одначе, що істнує ще один шлях. Перехід до нового типу капіталістичного суспільства, що його не змогли забезпечити в демократичний і мирний спосіб традиційні соціялісти та профспілкові, відбувся завдяки контрреволюційному й антипролєтарському, проте об’єктивно проґресивному та ідеолоґічно антикапіталістичному і плєбейському рухові, що він навчився узгоджувати свої обмежені еволюційні цілі з необмеженими методами, виробленими під час попередньої революції (і Гітлер, і Муссоліні багато чому навчилися у школі російського більшовизму). Відтак, схоже, еволюція капіталістичного суспільства ще не досягла своєї кінцевої історичної межі, коли меж своїх еволюційних здібностей досягли правлячі кляси та соціялісти-реформісти — ці самозвані «лікарі у ліжка хворого капіталізму». За етапом мирних демократичних реформ наступив новий еволюційний етап розвитку — етап фашистських перетворень, революційних своєю політичною формою, але еволюційних своїм об’єктивним змістом.

Головна причина, чому капіталістична суспільна формація не загинула після катастрофи першої світової війни, полягає в тому, що робітники не здійснили революцію. «Фашизм,» — заявив його найближчий ворог, — «є контрреволюцією проти революції, що не відбулась»[4]. Капіталістичне суспільство не загинуло, а навпаки — увійшло у нову революційну фазу під проводом контрреволюційного фашистського режиму, тому що його не зруйнувала переможна робітнича революція і тому що воно насправді не розвинуло всіх продуктивних сил. Для контрреволюційної розв’язки однаковою мірою важливі так об’єктивні, як і суб’єктивні передумови.

Під цим оглядом треба рішуче відкинути всі зручні ілюзії щодо революційного значення тимчасової перемоги контрреволюції, що ними так часто розважалися старі марксисти. Якщо контрреволюція тільки частково та поверхнево своїми процедурами пов’язана із соціяльною революцією, але своїм реальним змістом є набагато ближчою до подальшого розвитку даного суспільного ладу, а крім того по суті є окремими історичним етапом суспільної еволюції, тоді її більше неможна розглядати як замасковану революцію. Немає сенсу прославляти її ні як безпосередній вступ до справжньої революції, ні як обов’язковий етап самого революційного процесу. Вона постає як особливий етап всього процесу розвитку — не неминучий, як революція, проте все одно такий, що стає неминучим кроком на шляху розвитку даного суспільства в даних історичних умовах. Сьогодні вона досягла найбільш довершеної й значної форми у теперішньому оновленні та перетворенні Европи під знаком фашизму, — у процесу, що він у своїх основних економічних рисах постає перед нами як перехід від приватновласницького та анархічного капіталізму вільної конкуренції до системи плянового та впорядкованого монополістичного капіталізму або державного капіталізму.

III

Було б величезною дурістю, а для людей, хоча б поверхнево знайомих з Марксовими великими відкриттями у царині суспільних наук, повним відкочуванням до доматеріялістичних і донаукових способів мислення чекати, що історичний перехід від капіталізму вільної конкуренції до плянового господарства та державного капіталізму може скасувати якась держава. Найменше опір фашизму можуть чинити ті народи, які після сотень років ганебного безмовного животіння у повному забутті та в оточенні своїх власних фантазій, тепер поспішають пережити ранню стадію розвитку капіталізму з вірою у свободу, рівність, братерство і вільну торгівлю, одночасно прагнучі — нишком і незграбно — наслідувати фашизму у скасуванні останніх залишків цих ранніх капіталістичних ідеалів. Їм кортить святкувати 14 липня Французької революції і одночасно мріється про знищення фашизму фашистськими ж методами.

На відміну від ремісничого та дрібнобуржуазного духу раннього утопічного соціялізму першим словом наукового та пролєтарського соціялізму було те, що велика промисловість і доба машин прийшли надовго, що сучасні промислові робітники мають знайти дієві засоби проти бід промислової доби на основі подальшого розвитку нових промислових сил. Так само наукові та пролєтарські соціялісти нашої доби мають спробувати відшукати засоби захисту від зол монополістичного капіталізму та фашистської диктатури на основі самого монополістичного та державного капіталізму. Більше не відновляться ні вільна торгівля (що вона для робітників ніколи вільною не була), ні инші сторони традиційної буржуазної демократії — свобода слова, свобідна преса, свобідне радіо. Для пригнобленої й експлоатованої кляси вони ніколи не істнували. Що стосується робітників, для них одна форма кріпацтва змінилась на иншу.

Немає суттєвої ріжниці між тим, як «Нью-Йорк Таймс» і нацистська преса щодня публікують «усі новини, варті друку» в теперішніх умовах привілей, примусу та блюзнірства. Немає ріжниці в принципі між більше як вісімдесятьма величезними корпораціями, що вони по американському радіо радять лєґіонам слухняних слухачів послаблююче «Екс-лекс», цигарки «Кемел» і сусідній ґастроном, а також транслюють музику, вісті з театрів воєнних дій, спортивні і національні новини, драматичні радіозамальовки, і ввічливим голосом пана Ґьоббельса, який ратує за озброєння, расову чистоту та любов до фюрера. Він також не проти, щоби лунала музика і навіть багато музики, новини спорту, всілякий неполітичний дріб’язок, що не дратує слухачів.

Ця критика абсурдних і сентиментальних метод сьогоднішнього антифашизму зовсім не означає, що робітники мають відкрито чинити так, як буржуазія чинить під маскою «боротьби з фашизмом»: мовчки примиритися з перемогою фашизму. Питання в тому, щоби боротися з фашизмом не фашистськими методами, але на його землі. Це здається автору цих рядків раціональним тлумачення того, що дещо туманно у весняному числі «Ливинг марксизм» Альфа описав як «ударні загони» антифашистської боротьби[5]. Альфа передбачив, що навіть якби місцева позиційна війна, що тривала перші сім місяців теперішнього конфлікту, мала перерости у загальносвітову фашистську війну, вона би не була «тотальною війною» і необмеженим спрямуванням істнучих продукційних сил на руйнування. Вона все одно залишалась би війною монополій, в якій істнучі продукційні (руйнівні) сили в численні способи направлялися би на користь монополістичним інтересам привілейованих ґруп і кляс. Вона залишилась би такою війною через страх перед визвольною дією, що її тотальна мобілізація продукційних сил (навіть обмежена цілями руйнування) могла би здійснити на робітників або — за теперішніх обставин повністю механізованої війни — на ударні загони, що вони виконують головну роботу на повністю механізованій війні.

Ця ідея Альфи може знайти ширше й корисніше застосування. Насамперед ми маємо на хвилю відкинути це особливе обмеження «ударними загонами» та умовами війни (хоча ми повернемося до цього пункту пізніше). Весь традиційний поділ на мирний і воєнний час, виробництво та руйнування у наші часи втратив навіть натяк на правду, який він мав у попередній період розвитку сучасного капіталістичного суспільства. Історія останніх десяти років показала, що відтоді, як у світі, сп’янілому від процвітання, пакт Бріяна—Келлоґґа заборонив війну, було скасовано мир. Від самого початку марксизм був відносно вільний від простих схем, згідно з якими істнує чітка й очевидна ріжниця між виробництвом з метою споживання і виробництвом з метою одержання прибутку. Єдиною формою виробництва з метою споживання в капіталістичних умовах є виробництво з метою одержання прибутку. Виробничою працею для Маркса, так само як для Сміта та Рікардо, є праця, що продукує прибуток для капіталіста й у зв’язку з цим виробляє предмети, які можуть стати у пригоді для задоволення людських потреб. Неможливо провести иншу ріжницю між «хорошою» і «поганою», творчою і руйнівною корисністю. Марксистам давно відомий ґьоббельсівський захист «продуктивности» праці, витраченої на виробництво озброєнь у Німеччині, із покликанням на «корисну» працю, витрачену в США на виробництво косметики. Маркс, що він називав робітничу клясу, яка веде революційну боротьбу, «найбільшою з усіх продукційних сил», не побоявся би саму війну визнати за виробничий акт, а руйнівні сили сучасної механізованої війни зарахував би до продукційних сил сучасного капіталістичного суспільства в його теперішньому вигляді. Він, як Альфа, визнав би «ударні загони» та їхню «руйнівну» діяльність на війні, а також їхню виробничу діяльність у промисловості (військова промисловість та инші галузі — все воєнна промисловість!) за справжніх робітників, революційний аванґард сучасної робітничої кляси. Історично доведено той факт, що солдати (військові-найманці) були першими сучасними найманими працівниками.

Отже, стара суперечність між продукційними силами та виробничими відносинами, що постулюється марксизмом, знову проявляється у воєнній і мирній діяльности сучасного фашизму. З нею знову проявляється старе протистояння між робітниками, що вони як кляса зацікавлені у повному використанні і розвитку продукційних сил, і привілейованими клясами, монополістами матеріяльних засобів виробництва. Більше ніж у попередні часи монополія політичної влади проявляється як влада для управління суспільним процесом виробництва і контролю над ним. Водночас за теперішніх умов це означає владу обмежувати виробництво — так промислове виробництво для мирних цілей, як і військове виробництво — та реґулювати його в інтересах монополістичної кляси. Навіть «національні» інтереси, що вони, як здавалося, мали б лежати в основі нинішньої війни, розпочатої Гітлером і Муссоліні, проявляються під час війни та проявляється ще чіткіше після її завершення як в кінцевому підсумку інтереси міжнародної капіталістичної і монополістичної кляси. Набагато чіткіше ніж наприкінці першої світової війни буде видно, що цю війну ведуть партії — аґресори фашисти й оборонці «демократи» — як спільну контрреволюційну боротьбу проти робітників і салдатів, що вони своєю роботою в мирний і воєнний час підготували та провели правдиво самогубну війну.

В чому надія тоді для антифашистів, які виступають проти сучасної европейської війни та виступатимуть проти війни, що насувається на цю півкулю? Відповідь полягає в тому, що як саме життя не зупиняється з початком війни, так само не зупиняється матеріяльна робота сучасного промислового виробництва. Фашисти сьогодні цілком справедливо розглядають все своє господарство — цей ерзац справжнього соціялістичного господарства — як «військову економіку» (Wehrwirtschaft). Отже завдання робітників і салдатів слідкувати за тим, щоби ця робота виконувалась не в рямцях обмежених правил, накинутих на людську працю за сьогоднішнього капіталістичного, монополістичного та гнобительського суспільства. Працювати треба у спосіб, прописаний знаряддями праці, себто у спосіб, підказаний продукційними силами наявними на теперішній стадії промислового розвитку. Цей спосіб означає, що так продукційні, як і руйнівні сили сучасного суспільства, як відомо кожному робітникові та кожному салдатові, можна використовувати тільки, якщо спрямовувати їх проти сучасних правителів-монополістів. Тотальна мобілізація продукційних сил передбачає тотальну мобілізацію найбільшої продукційної сили, що нею є революційна робітнича кляса.

К.К.

Примітки

[1] Oeuvres Completes de Proudhon, vol. VIII, Paris, 1868.

[2] Перша стаття про клясову боротьбу у Франції, надрукована у «Нойє райніше цайтунг» (січень 1850 р.).

[3] «Вісімнадцяте брюмера Люї Бонапарта» (грудень 1852 р).

[4] Ignazio Silone, The School for Dictators, New York, 1938.

[5] Living Marxism, vol. V, no. I (Spring, 1940), pp. 44-58.

ДИСКУСІЯ

Кілька питань щодо «Фашистської контрреволюції» К.К.

Наскільки я розумію, К. особливо підкреслює те, що Маркс не до кінця розумів контрреволюцію, що її сам К. розглядає як таку, що є «ближчою до подальшого розвитку даного суспільного ладу, … по суті … окремим історичним етапом суспільної еволюції». Контрреволюція, отже, не є аномальним порушенням рівноваги — вона відбувається за об’єктивних історичних умов, просто як революція.

Далі К. продовжує, що фашизм, хоча й революційний своїми методами (запозиченими у розбитих ним революційних сил), своїми цілями є еволюційним. Иншими словами, фашизм, це — дальший розвиток капіталізму, головним нововведенням фашизму в економічній царині є перехід від капіталізму приватної конкуренції до плянового монополістичного або державного капіталізму.

Отже, питання у тому, як зв’язати разом ці два боки думки К.? Це мені не зрозуміло. Мені навіть важко сформулювати мої заперечення, але я хочу спробувати, тому що тільки так можна зрозуміти току зору й чітко визначитися із сумнівами.

К. наводить цитату з Маркса: «ні одна суспільна формація ніколи не гине доти, доки не розвинуто всіх тих продуктивних сил». Капіталізм, отже, не загинув, позаяк він містить у собі ще один етап розвитку, втілений у переході, який здійснює фашизм. К. також цитує Сілоне: «Фашизм є контрреволюцією проти революції, що не відбулась». Робітники не здійснили свою революцію, а значить… капіталістичне суспільство не загинуло після першої світової війни.

Моє питання наступне: що дає К. підстави формулювати основний історичний закон — «закон доконаної фашистської контрреволюції нашого часу»? Це індукція від окремо взятого «нашого часу»? З одного боку, як на мене, це схоже на маніпуляцію поняттями, базовану на Марксовій позиції про те, що будь-яке суспільство має повністю розвинутися перш, ніж загинути. З иншого — дається нове визначення поняттю «контрреволюція», виходячи з аналізи руху, що на нього авансом причеплено ярлик «контрреволюція». Якщо капіталізм не загинув, тому що робітники не повстали, і якщо крім того він не загинув, тому що він містив початок нового переходу, чи маємо ми розуміти так, що робітники не повстали через цей марксистський закон? І саме тому К. має всі підстави називати фашизм контрреволюцією (при чому останнє визначається як еволюційний процес)?

Ви можете бачити, що мої сумніви викликані, напевне, недостатнім знанням марксистського вчення або недостатньою довірою до нього. Але саме таких як я К. має переконати, тим-то, можливо, корисно послухати голос невігласа (хоча боляче признаватися у невігластві).

Моє загальне відчуття щодо цієї аналізи таке, що це концепція, викладена так, наче це наука, базована на передумовах, приблизно таких, як передумови наших процедур спостереження у точних науках. У ній багато окремих місць, цінних своїм проникненням у суть справи, але систематизацію розгледіти набагато важче.

Висновок мені здається неясно окресленим і туманним. Що війну розпочато двома партіями як єдину контрреволюційну війну проти робітників, ця оцінка не є новою для мене. Але «теоретичні» пункти, що йдуть за нею, я розтлумачити або ясно роз’яснити собі не можу.

К. розвиває твердження Альфи і доходить до того, що робітники мають боротися з фашизмом «не фашистськими методами, але на його землі», змагаючись за необмежене визволення істнуючих продукційних сил для цілей руйнування (адже продукція військового робітника є так само «хорошою», як і продукція будь-якого робітника, і навіть салдата треба розглядати як справжнього робітника). Себто К. підкреслює, що та сама постульована у марксизмі суперечність між продукційними силами та власниками виробництва, стримування перших останніми, має місце так у військовій, як і в мирній діяльності, і боротися з фашизмом на його землі передбачає ліквідацію цього стримування під час війни, так само як у часи миру.

Що це означає? Зізнаюся, що я почуваюся розгубленим. Будь-яке буквальне тлумачення твердження про те, що війна не достатньо тотальна і для здійснення соціяльної революції треба досягти розриву обмежуючих сил, видається ексцентричним.

А крім того останнє речення аналізи містить ще таку ідею: «Цей спосіб означає, що так продукційні, як і руйнівні сили сучасного суспільства, як відомо кожному робітникові, кожному салдатові, можна використовувати тільки, якщо спрямовувати їх проти сучасних правителів-монополістів». Як цей більш ніж прийнятний пункт узгоджується із лоґічною послідовністю, що йому передує?

М.Р.

ВІДПОВІДЬ

Я не маю нічого проти опису моїм критиком мого невеличкого дослідження як спроби представити концепцію сучасного руху так, «наче це наука, базована на передумовах, приблизно таких, як передумови наших процедур спостереження у точних науках». Насправді таким є будь-яке критичне марксистське дослідження.

Разом з тим при обговоренні того, що мій критик назвав «двома боками» моєї думки, він, схоже, потрапив у сласну пастку. Між об’єктивною і суб’єктивною сторонами марксистської теорії революції (а мій текст задумувався як щось на кшталт її подальшого розвитку) він споруджує «велику китайську стіну». Вірно, що іноді Маркс формулював свої поняття в надто об’єктивістській манері, наприклад, коли він писав, що «ні одна суспільна формація ніколи не гине доти, доки не розвинуто всіх тих продуктивних сил». Ортодоксальний марксист міг дійсно винести з такого твердження наступне: щоразу, коли робітники не піднімались на революційну боротьбу, хоча, здавалось, для цього були всі можливості, це треба пояснювати об’єктивною економічною необхідністю. Тоді можна «ув’язати разом» два очевидно суперечливі твердження, присутні в моїй аналіз (що капіталістичне суспільство не загинуло після катастрофи першої світової війни, тому що його не зруйнувала переможна робітнича революція і тому що воно не розвинуло всіх продукційних сил — ще має резерви) за допомогою концептуальної ланки, в порядку гіпотези запропонованої моїм критиком, себто ствердивши, що «робітники не повстали через цей (об’єктивний) марксистський закон».

Всі ці високочолі інтелєктуальні маніпуляції, одначе, виявляються абсолютно поверхневими, щойно в основу своєї теорії ми покладемо не словесне повторювання кількох незв’язаних між собою висловлювань Маркса, але всю його творчість. Як я зазначав у своїй недавній книзі про Маркса (і як писав Лєнін у своїй критиці «об’єктивістської» марксистської теорії Струве), Маркс представляв історію суспільства так об’єктивно — як розвиток матеріяльного виробництва, як і суб’єктивно — як історію клясової боротьби. Для нього не було суперечности між двома сукупностями понять, і для нас такої суперечности не повинно бути, якщо, звісно, ми користуємось Марксовими науковими поняттями не як низкою доґматичних установок, а як інструментами для неупередженого емпіричного вивчення історичних фактів. Правильно засвоєний марксизм є нічим иншим, як недоґматичним керівництвом для наукового пошуку та революційної дії. Хай там що казатиме майбутній історик або філософ про ступінь революційної зрілости, досягнутої капіталістичним суспільством у Марксові чи в наші часи, немає сумнівів, що з наукової точки зору Марксової революційної теорії робітники мусять — своєю власною свідомою діяльністю — вкінці-кінців довести об’єктивну (економічну) зрілість даного історичного етапу для перемоги пролєтарської революції.

Те саме справедливо, як я спробував показати у своїй статті, й для контрреволюції. Контрреволюційний рух не переможе рішуче і надовго, якщо немає жадної об’єктивної можливости для подальшого еволюційного розвитку даного суспільства, якщо не вичерпалися можливості для еволюційного руху вперед за допомогою традиційних метод, до яких до цього часу вдавалися реформістські партії і профспілки. З одного боку, контрреволюція переможе тільки після повного виснаження революційних сил. Контрреволюція як така є сучасницею потенціяльної правдивої революції. Обидві стають можливими, коли перестають діяти традиційні форми еволюційного розвитку за допомогою еволюційних метод й об’єктивно постає революційна ситуація. У цій ситуації, коли суспільство, схоже, зайшло у повний тупик, сили, що працюють на правдиво революційне розв’язання істнуючої кризи, або переможуть сили статус-кво, або зійдуться у битві з новими силами, породженими самими революційними умовами, — силами контрреволюції.

Але мій критик запитає, звідки марксист знає, що сьогоднішній фашистський рух є контрреволюційним рухом? Часом не квапиться наш марксист повісити ярлик контрреволюції на історичний рух, хоча ще не встиг до пуття з ним розібратися, і після формулює нове визначення поняття «контрреволюція» на основі аналізи цього самого руху, таким чином з окремого випадку «нашого часу» виводячи шляхом індукції цілий «закон»?

Зізнаюся, що в мене багато причин описувати сьогоднішні фашистський і нацистський рухи як контрреволюційні; я гублюся, не до кінця розуміючи заперечення мого критика. По-перше, немає инших способів сформулювати наукове чи будь-яке визначення будь-якого терміну, як тільки визначити його, хоча при цьому треба розуміти, що при формулюванні своїх визначень науковець діє не безсистемно, але — як про це вкрай влучно висловився Анрі Пуанкаре — «керується досвідом». Виходячи з цього принципу, я думаю, що оскільки вже істнує відмінність між справжньою революцією і контрреволюцією, не може бути жадних сумнівів щодо розумности визначити як контрреволюційний будь-який рух, що він або спрямований безпосередньо проти попереднього революційного руху, або в критичній (об’єктивно революційній) історичній ситуації має на меті попередити революцію, що загрожує. Крім того не підлягає сумніву, що рухи, очолювані Муссоліні та Гітлером, представляють саме такий рух. Як 1923 року завив сам Гітлер, коли його судили за мюнхенський «пивний пуч»: «Якщо я виступаю тут сьогодні як революціонер, то тільки як революціонер проти революції».

З дозволу мого критика я хотів би додатково пояснити цей пункт, процитувавши зі статті, надрукованої у «Модерн квотерлі», рік XI, ч. 2 (зима 1939 р.):

«Більше, ніж будь-який попередній період сучасної історії,» — писав я, — «в набагато більшому маштабі наш період є часом не революції, але контрреволюції. Це вірно, незалежно від того, чи визначаємо ми цей відносно новий термін як свідому протидію попередньому революційному процесові, при цьому дієвими особами тут виступають відомі італійці та їхні ідеолоґічні попередники довоєнної Франції, чи описуємо його як по суті «превентивну контрреволюцію». Це протидія сполученої капіталістичної кляси всьому, що залишилось сьогодні від першого великого повстання пролєтарських сил у виснаженій війною Европі, що його кульмінацією став російський жовтень 1917 року. Ця протидія крім того включає в себе низку «превентивних» заходів правлячої меншости, спрямованих проти нових революційних небезпек, що вони найбільш наочно проявилися у недавніх подіях у Франції та Еспанії, але насправді є характерними для всього европейського континенту — так для «червоної» Совітської Росії, як для фашистської Італії, нацистської Німеччини або будь-якої старої демократичної країни».

За два роки, що минули від часів написання цих рядків, історичний досвід представив нові докази, чому наш час слід описувати як час контрреволюції і чому з наукової аналізи нашого часу можна вивести історичні закони сучасної контрреволюції. Відкрию, одначе, один секрет. Завдяки екстенсивному вивченню минулих епох великих суспільних перетворень я насправді відкрив у далеких історичних часах чимало вражаючих прикладів подій, які, здається, дуже нагадають події, що пов’язують сьогоднішню контрреволюцію Гітлера—Муссоліні—Сталіна з глибокою кризою істнуючого капіталістичного ладу і з останніми двома десятиріччями частково успішних вибухів, що містили в собі загрозу справжніх революційних рухів. Для правильного розуміння явищ і законів новітнього революційного циклу мені видається надзвичайно корисним ретельне вивчення ріжноманітних історичних форм і типів революційного та контрреволюційного розвитку; проте я не вважаю, що якусь наукову теорію революції — чи так само контрреволюції — нашого часу можна поліпшити, застосовуючи її до суспільних перетворень всіх епох і всіх країн. Так вона скоріше ослабне та в процесу ослаблення втратить будь-яку наукову та практичну цінність. Отже, що мій критик схильний вважати науковим недоліком марксистського підходу (з наголосом на суворій історичній конкретності), мені здається саме науковою перевагою марксизму, ознакою його матеріялістичної строгости та найдорожчим предметом гордости.

Нарешті останнє, хоча й важливе: мій критик вважає «ексцентричним» будь-яке твердження про те, що «війна не достатньо тотальна» і «для здійснення соціяльної революції треба досягти розриву обмежуючих сил». Проте він не допускає, щоби Альфа чи я мали на увазі втілення такого ексцентричного уявлення, і привертає увагу до «набагато більш прийнятного» висновку, зробленого в останньому реченні моєї статті, згідно з яким і у воєнний, і у мирний час продукційні (руйнівні) сили сучасного суспільства можна використовувати у повній мірі та вільно, тільки якщо спрямовувати їх проти сучасних правителів-монополістів.

Боюся, що тут я мушу розчарувати мого ввічливого та дружнього опонента. Очевидно, що два вищенаведені твердження цілковито узгоджуються одне з одним. Якщо ми на хвилю звернімось до Геґелевої філософської мови, ми зможемо навіть додати, що вони «діялєктично» тотожні. Разом з тим це не означає, що ми можемо забути неприємне перше твердження і зосередитися на «набагато більш прийнятному» другому.

Звісно, ми всі згодні із судженням про те, що війна — навіть у найрозвиненішій формі («тотальна війна») — є явищем капіталістичної системи і в будь-якому майбутньому соціялістичному суспільстві, вартому розмов про себе, згадуватиметься тільки як дикість варварського минулого. Для цілей цієї дискусії, одначе, я мушу наполягати на тому, що ми ще не досягли славної мети майбутнього і живемо в епоху переможної фашистської контрреволюції. В нашу епоху робітників позбавлено колишнього права ухилятися від участи в капіталістичному виробництві в мирний час. В нашу епоху хороша порада цим самим робітникам (вдягнутим у салдатські шинелі) відмовитися від участи в капіталістичній війні та повернути могутню зброю сучасних механізованих армій проти правлячих кляс є просто марнослів’ям. Проте ці самі слова наповнюються реальним змістом, якщо їх читати у зв’язку з иншими реченнями, що указують на неспроможність контрреволюційного фашизму повністю розвинути величезні сили сучасного промислового виробництва (навіть з метою руйнування, що моєму критикові здається «ексцентричним»). Щоби збагнути значіння цих других тверджень, ми маємо пригадати арґументи, що ними користувалися у дофашистські часи революційні робітники та їхні прибічники-теоретики в своїй «матеріялістичній» критиці істнуючого капіталістичного ладу. З точки зору наукового соціялізму недостатньо критикувати капіталістичний лад на тій підставі, що соціялізм краще за капіталізм (або соціялістичний мир кращий за капіталістичну війну). Найсильніший теоретичний арґумент соціялістів проти капіталізму полягав у тому, що правлячі кляси показували себе чимдалі менш спосібними користуватися продукційними силами суспільства та розвивати їх навіть в істнучих капіталістичних формах. Визнавалось, що у минулому капіталізм виконував поступове історичне завдання, але в подальшому розвитку капіталізм нездатен досягти навіть обмежених історичних цілей.

Неважко бачити важливість цього арґументу для дискусії про капіталістичну війну та, говорячи більш конкретно, про сучасну фашистську війну. На всіх попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства війна була однією з неодмінних форм проґресу капіталізму. Якщо можна показати, що в сучасних умовах монополістичного та державного капіталізму війна більше не виконує відносно проґресивної роли, то саме цю очевидну нездатність правлячих кляс належно виконувати свої обов’язки треба чітко бачити робітникам і салдатам.

Хоча ескалація насильства та звірств у майбутньому можлива, проте друга світова війна встигла показати, що «тоталітарні держави», так само як «демократичні» держави, не готові давати волю безумствам «тотальної війни», яку вони раніше розглядали як інструмент остаточного розв’язання всіх своїх величезних труднощів і гучно заявляли про таку війну як про славну компенсацію за всі нещастя, пережиті їхніми народами. Великою таємницею теперішньої війни — таємницею, що її ретельно охороняють і аґресори-фашисти, і оборонці-демократи — є те, що нічим не обмежена війна призвела би до велетенського зростання соціяльно-політичної сили в руках робітників у шинелях, а значить у руках робітничої кляси загалом. Розкривши цю таємницю, марксистська аналіза фашистської контрреволюції не скаржиться (як підорює мій критик), що війна досі не набула тотального характеру — характеру, достатнього для цілей соціяльної революції. Вона лише вказує на новий тупик, з якого капіталізм не може вийти навіть у теперішній оновленій фашистській і контрреволюційній формі. Тільки в цьому контексті — а не як окрема заява — заклик до розриву обмежень, що заважають повному розвитку продукційних сил сьогоднішнього суспільства у мирний та воєнний час, перетвориться на заклик в даний історичний момент повернути — в ім’я справжньої пролєтарської революції — ці необмежені сили проти їхніх власників.

К.К.

Пер. за анґл. за: Karl Korsch, ‘The Fascist Counter-revolution’, and discussion, in Living Marxism, Vol. 5, No. 2, Fall 1940, pp. 29-41.

0 Responses to “Фашистська контрреволюція”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: