Клаудіо Вільяс
Наприкінці 1970-х рр. народ Нікараґуа повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу. Це була надихаюча революція, що живила надію багатьох робітників і молоді по всьому світі. Сьогодні Венесуела живить схожі надії[1]. Однак Нікараґуанську революцію було переможено. То-ж які висновки ми можемо з цього зробити?
Вступ
Рідко хто може пригадати більш надихаючу революцію 1980-х рр. за Сандіністську революцію. Наприкінці 1970-х рр. народ другої найбіднішої країни повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу.
Досягнення цього руху були неймовірними і зацікавили молодь і робітників таким чином, що цього ніколи не бачили з часів Кубинської революції. Півтора мільйона гектарів землі було віддано 200 тис. бідним сім’ям, що їх було орґанізовано у індивідуальні ділянки і кооперативи (дані Ореґонського університету). Рівень неписьменности впав з 60% до 14% за два роки. Кампанії лікнепу надсилали бригади молодих вчителів і студентів задля того, щоб покінчити з традиційною відсталістю нікараґуанських народних мас. Суспільну охорону здоров’я було також стрімко покращено.
Головним чином нікараґуанський народ продемонстрував, що коли робітники та бідне селянство об’єднуються у боротьбі, то навіть міць імперіялізму США не зупинить їх. Однак траґедія полягає у тому, що відбувалося далі. Рішучости і мужности нікараґуанців було недостатньо, аби дати раду 11 рокам внутрішнього і зовнішнього саботажу, тероризмові і керівництву, що виявилося неспроможним остаточно покінчити з капіталізмом, аби захистити революцію від втручання США.
Після майже 18 років поразки на виборах сандіністів та приходу до влади Віолети Чаморо, кандидата від старої оліґархії, Нікараґуа знов є однією з найбідніших країн світу. Нікараґуанські робітники мають низьку зарплатню, страждають від високого рівня безробіття, і країна має високий зовнішній борг. Рівень розподілення прибутків є одним з найбільш несправедливих у світі. Рівень дитячої смертности складає 29,11 смертей на 1000 народжених, а рівень неписьменного населення зріс до 32,5% (Всесвітня книга фактів ЦРУ). Це те, чим нікараґуанський народ мав заплатити за брак перспективи з боку керівництва СФНВ (Сандіністського фронту) у протистоянні імперіялізмові США.
Хай там якою жахливою поразкою це не було, але ніщо не спинилося за останні 18 років. Все змінилося у Нікараґуа. Сандіністи знову при владі, а за їх кордонами відбувається загальний поворот ліворуч по всій Латинській Америці.
Ув Арґентині ми були свідками того, як народ скидав один за одним президентів протягом тижня наприкінці 2001 року[2]. У Болівії рухи індіянців разом з могутнім профспілковим рухом кинули виклик приватизації вуглеводнів і привели Моралеса до влади[3]. Ми побачили, як уруґвайці привели до влади перший лівий уряд ув історії цієї країни. Ув Еквадорі ми також побачили великий рух, що встановив Росалеса[4] у владі. І, звісно, на чолі цього руху стоять венесуельці. Майже десятиліття венесуельські робітники, селяни і міські бідняки були залучені до процесу, що загрожує підважити капіталізм на усьому континентові.
Заяви президента Чавеса на підтримку соціялізму відображають той факт, що будь-яка спроба справжньої реформи за капіталізму веде до прямого протистояння самому капіталізмові. Революційний рух у Венесуелі почався як рух за реформи і перетворився на рух проти капіталізму і імперіялізму. Капіталізм не пропонує рятунку для мас. Або робітництво, селяни і міська біднота беруть владу до рук і викорінюють капіталістичну систему, або правляча кляса вдасться до маневрів задля того, аби розбити вщент революцію і повернути час назад.
Історія вчить нас, що жадна правляча кляса віддала владу без спротиву. Те саме було і в Нікараґуа. Ватажки революції провадили багато реформ, однак намагалися тримати їх в рямцях капіталізму. Вони намагалися пом’якшити революцію капіталізмом. Саме це в підсумкові призвело до поразки сандіністського руху. Вони зупинилися на півдорозі, та не можна здійснити півреволюцію. Або ти проходиш увесь шлях, руйнуєш владу оліґархії, і встановлюєш повну робітничу владу, або ти лишаєш ініціятиву правлячій клясі, що використовуватиме її для саботажу економіки, створення хаосу і умов для контрреволюції.
Є багато відмінностей між Сандіністською революцією і Венесуельською. У Нікараґуа стара державна капіталістична машина впала і влада дісталася проґресуючим партизанам-сандіністам. У Венесуелі капіталістична держава ще й досі залишається непорушною. Ув обох випадках ми бачимо спробу запровадити реформи без знищення приватної власности на засоби виробництва.
Саме тому вивчення уроків Нікараґуанської революції допоможе нам зрозуміти процеси, що вони тривають у Венесуелі сьогодні.
Січень 2008
У липні 1979 року Нікараґуанська революція скинула диктатуру Сомоси після 40 років жорстокого пригноблення. Уперше в історії країни імперіялізм США не мав можливости здійснити пряму військову інтервенцію. Після років фінансування та озброєння диктатури, адміністрації Картера і Рейгана були не в змозі йти проти Нікараґуанської революції, та були змушені допустити революцію, тимчасом орґанізуючи економічний саботаж і підтримку парамілітарним угрупованням «контрас». Ці адміністрації фінансували реакцію на 100 мільйонів долярів!
Революція сталася у важку мить для імперіялізму США. Його нещодавно було вигнано з В’єтнаму, і він зіткнувся зі спротивом мільйонів молодих людей, робітників і салдатів вдома. Вони не могли дозволити створення нової Куби, та разом з тим вони не могли здолати її військовим чином. Кровожерні диктатури Сальвадору, Гондурасу, Ґватемали і Арґентини ледь не впали від шалених ударів клясової боротьби. Тиск робітничої кляси і молоді у Коста Ріці, Панамі, Мексиці, Венесуелі і головним чином у Колюмбії позбавили свободи дій імперіялізм у Латинській Америці і Карибському морі.
Буржуазні уряди Ерери Кампінса (президента Венесуели 1979-1984 рр.) і колишнього президента Карлоса Андреса Переса (президента Венесуели 1974-1979 рр. і 1989-1994 рр.), Карасо (президента Коста Ріки), Торіхоса у Панамі і мексиканської Інституційно-революційної партії молилися на те, аби Нікараґуа не пішла шляхом Куби. У Коста Ріці мобілізація студентів зупинила експансію військових баз США. Далі на південь, робітнича кляса Сан-Паулу у Бразилії збиралася ув Об’єднаний центр робітників[5] і Робітничу партію[6] — обставина, що головним чином призвела до кризи режиму військової диктатури. У Перу істнувала ситуація, схожа на бразильську. Тимчасом кубинський народ зміг протистояти ембарґо і 20 рокам тиску з боку США, символізуючи антикапіталістичну боротьбу у всьому світові. Крім того, імперіялізм мав отримати ще сильніших ударів від Іранської революції, приходу до влади лівого уряду в Афґаністані і перших поразок диктатури Маркоса[7] на Філіппінах. Істнувала небезпека втратити контроль над Азією.
Европа тільки-но на власні очі бачила крах режиму Франко ув Еспанії. Ще раніше впали диктатури Ґреції і Портуґалії. Через 1970-ті рр. Европа зазнала сильної клясової поляризації. Тимчасом як усі ці події поступували у всьому світові, ситуація у Нікараґуа щоразу ставала небезпечнішою на погляд імперіялізму. Це відбувалося в центрі того, що імперіялізм США вважав своїм задвірком.
Слабкість імперіялізму США найкращим чином була характеризована заступником держ.секретаря США у Центральній Америці Вайроном Вейкі: «Справжня проблєма США у зовнішній політиці полягає не у спробі зберегти стабільність на противагу революціям, а у спробі забезпечити стабільність під час революцій» (Доповідь для конґресу США, 11 вересня 1979 року). Инакше кажучи, ми не можемо уникнути революцій, але ми можемо уникнути результатів, подібних до Куби.
Скинення Анастасіо Сомоси у Нікараґуа проголосило радикальні зміни у житті робітників і селян країни. Почерез революцію вони майже покінчили з жахами бідности. За диктатури Сомоси легковиліковні хвороби призводили до смерти 30% дітей у сільській місцевости. Після революції дитяча смертність впала до 8% і більш ніж мільйон дітей було вакциновано. Споживання пшениці зросло до 33%, рису до 30%, бобів — до 40%. Ув останній період диктатури тисяча лікарів відвідувала 200 тисяч пацієнтів щороку. За уряду сандіністів випускалося 500 лікарів щороку і система охорони здоров’я ґарантувала відвідування лікарів для 6 мільйонів людей. 300 тисяч будинків і будівельних ділянок було надано масам.
75% населення ніколи не відкривали книжку до революції, а 60% були неписьменними. 1987 року рівень неписьменности впав до 14% завдяки 1200 новим школам. 24 березня 1980 року багато молодих студентів і вчителів було відправлено до гір Нікараґуа, сільської місцевости і міських околиць у рямцях широкої кампанії лікнепу.
Після 150-денної кампанії проти століть неписьменности 406 тисяч нікараґуанців навчилися читати і писати. Сільські, робітничі і жіночі масові орґанізації були головним пунктом успіху кампанії з лікнепу. У горах північного реґіону країни, у джунглях на Атлантичному узбережжі і на рівнинах біля узбережжя Тихого океану 56 вчителів і студентів було вбито, та ще сім було вбито ватажками реакційних сил.
Реформи, що їх провадили завдяки революції, привернули до себе співчуття і підтримку молоді і робітників усього світу. Однак незважаючи на це, Нікараґуа сьогодні знову є бідною країною, так само як инші країни Центральної Америки. Яким чином стало можливим те, що народ Нікараґуа знову було відкинуто до злиднів після того, як було здійснено революцію? Яким чином стало можливим реакційному уряду оліґархії поновити контроль над Нікараґуа?
Аби відповісти на ці питання, треба винести з історії уроки. Венесуела зараз у розпалі революції, що вона, очевидно, наближається до кульмінації. Головним у здійсненні боліваріянської і соціялістичної революції у Венесуелі є усвідомити хиби минулих революцій та не повторювати їх. У цьому документі нашою метою є виокремити здобутки і хиби Нікараґуанської революції задля того, аби зробити висновки, що приведуть до перемоги майбутні революції у Північній та Південній Америці, починаючи з Венесуели.
Сандіно — ґенерал вільних людей
Так само як уся Латинська Америка і країни Карибського басейну, Нікараґуа розкрадав, експлоатував і захоплював імперіялізм. Зокрема, буржуазія США потребувала контролю над країною, бо Нікараґуа була дуже важливою зі стратеґічної і комерційної точок зору, позаяк вона сполучує Атлантичний і Тихий океани. Ауґусто Сесар Сандіно, що народився у бідній сім’ї селян, був першим, хто орґанізував боротьбу проти імперіялізму у Нікараґуа, і був першим, хто провадив шестирічну партизанську війну між 1927 та 1932 рр.
Сандіно розпочав боротьбу, маючи на своєму боці лише 29 бійців, що їх рекрутовано серед шахтарів, і зрештою злагодив військовий підрозділ з 3 тисяч партизанів, вихідців з селянства, міської бідноти і інтернаціоналістської молоди континенту. Його боротьба мала підтримку у всьому світові. Згідно деяких повідомлень, плакати з написом «Нехай живе Сандіно!» з’явилися навіть у далекому Пекіні та Шанхаю у 1927 році.
Партизани Сандіно зіткнулися з міццю моряків США та реґулярними військами. Режим не міг безпосередньо розбити партизанський рух і відповів терором проти селян, проводячи масові репресії і систематичні тортури, орґанізовані національною гвардією, підготовленою у США, проти цивільного населення. Було використано сімдесят військових літаків, передбачаючи те, чому ми були свідками у В’єтнамі сорок років поспіль.
На жаль, у 1932 році Сандіно згодився здатися в обмін на відхід військ США і на обіцянку дарувати життям його партизанів. Ауґусто Сесар Сандіно заплатив велику ціну за свою наївність. Він втратив власне життя і життя власної армії. 21 лютого 1934 року його було вбито після обіду з президентом Баутісто Сакасою, «лібералом» і маріонеткою Вашинґтону. Анастасіо Сомоса Ґарсія пізніше сказав: «Я був у посольстві США, де я мав бесіду з послом Артуром Бліссом, і він підтвердив, що уряд Вашинґтону рекомендував вбити Ауґусто Сандіно, бо вони вважали його загрозою для миру в країні».
Сандіно провадив героїчну боротьбу, та цього було замало для повної перемоги. У його мисленні була фундаментальна хиба, що вона потім відродилася у мисленні Санідінстського фронту національного визволення (СФНВ) п’ятдесят років потому. Сандіно вважав, що є можливим звільнити країну від іноземного військового панування, співпрацюючи з «національно-колоніяльною буржуазією», без необхідности у будь-якій революції. З його слів: «Ані праві, ані ліві; наше гасло — це об’єднаний фронт. У цьому сенсі не є нелоґічним те, що наша боротьба приймає співпрацю усіх соціяльних клясів без наличок чи „ізмів“».
Якби Соціялістична партія Нікараґуа, СПН, [так свого часу називалися сталіністи] зайняла правильну позицію щодо руху Сандіно, усе було б инакше. Однак сектантська позиція нікараґуанських сталіністів допомогла підштовхнути Сандіно до лап буржуазії. Його вбивство проторувало шлях для державного перевороту, сплянованого національною ґвардією, і подальшу диктатуру сім’ї Сомоси, що тривала 42 роки до 1973 року. Усе це відбулося за підтримки Москви і «комуністів» СПН. Проте, незважаючи на репресії, не усю опозицію було розгромлено. Наприклад, у Манаґуа: Конфедерація робітників Манаґуа продовжувала зорґанізовувати 3 тисячі робітників ув умовах підпілля.
Сім’я Сомоси продовжувала нагромаджувати чималі статки: було підраховано, що станом на 1979 рік багатство сім’ї Сомоси було більше за 150 мільйонів долярів; вони безпосередньо мали у власному розпорядженні 150 заводів (25% галузі) і 10% землі. Вони також володіли національною авіякомпанією, телеканалом, ґазетою і місцевою філією Мерседес-Бенц. Президент Франклін Рузвельт якось сказав про Сомосу: «Сомоса, може, й сучий син, але він наш сучий син».
Присутність військових США захищала економічні інтереси імперіялістів і їх інвестиції у Центральній Америці, що сягало близько 80% усіх інвестицій реґіону. Між 1950 і 1979 роками 4900 салдатів і офіцерів було послано до США для проходження військового вишкілу. Нікараґуа перетворилася на стратеґічну базу імперіялістів у Центральній Америці. Саме у Нікараґуа у квітні 1961 року було розпочато операцію у затоці Свиней проти Кубинської революції.
Промисловий розвиток 1950-х — 1970-х рр.
Індустріялізація утворила робітничу клясу у містах. У 1970 році легка промисловість складала 24% економіки, тимчасом як сільське господарство впало до 23%. Сільське населення скоротилося з 60% у 1960 році до 44% у 1977 році. 1975 року робітники складали 18% працездатного населення, у середньому набагато більше за кількість робітників 1917 року у Росії.
Концентрація земельних володінь у невеликої кількости людей збільшилася. Купка землевласників володіла 45% орних земель, тимчасом як 20% дрібних землевласників мали 40%. Бідні селяни мали лише 14% землі, незважаючи на те, що вони складали 78% сільського населення разом з 310 тисячами сільських робітників. Експлоатовані маси сильно бідували під час економічного злету 1950-х і 1960-х рр. Між 1969 і 1974 рр. економічний спад і жахливий землетрус, що знищив Манаґуа (1972), вразив країну, що призвело до тимчасового закриття 37% індустрії, робітники втратили надії на краще життя.
1973 року робітнича кляса брала участь у хвилі страйків, настільки могутніх, що змусило СПН відцуратися диктатора. Незважаючи на тиск з боку робітників, СПН уклали союз із иншим ворогом робітничої кляси, що відцурався від Сомоси, — сім’єю Чаморро. Це була сім’я банкірів, експортерів і землевласників. Сім’я Чаморро і СПН утворили Демократичне об’єднання визволення (ДОВ). Це відображало той факт, що частина колоніяльної буржуазії і тієї, що займалася експортом, вбачала небезпеку для власного положення з боку економічного зашморгу сім’ї Сомос і небажання диктатора поділитися політичною владою з банкірами, землевласниками і місцевими власниками легкої промисловости.
Природа СФНВ
Починаючи з 1973 року хвиля боротьби з боку робітничого руху разюче зросла і диктатура не могла її зупинити. Робітники будівельної промисловости, що вони були найбільш активною у боротьбі частиною робітництва, почала страйкувати 1977 року, тимчасом як сандіністи провадили партизанський наступ у сільській місцевости і деяких невеликих містах провінції. Зрештою, з самого початку свого істнування СФНВ не спромоглася укорінитися серед робітництва.
СФНВ з’явилася тоді, коли певна кількість студентів із середнього прошарку населення залишили лави НСП з відразою до некритичного прийняття режиму Сомоси цією партією. Створення СФНВ було прямим наслідком і відповіддю на політичне банкрутство сталінізму у Центральній Америці. Схожим чином на Кубі Народно-соціялістична партія гальмувала революційне піднесення 1930-х рр. і згодом підтримувала уряд Батісти аж до 1943 року.
На початку 1960-х рр. молодий Карлос Фонсека Амадор[8] полишив НСП і об’єднав навколо себе студентів, що мали стати першим вогнищем партизанів-сандіністів. Кубинська революція безперечно мала вплив на створення СФНВ. Однак їх проґрама була цілком реформістською, де головними пунктами було наступне:
1) Запекла боротьба проти сомосізму задля побудови капіталістичної і більш оновленої демократичної Нікараґуа.
2) Об’єднання пригноблених мас з національною буржуазією, до і після перемоги над Сомосою.
3) Найбільш ліворадикальний прошарок СФНВ вірив сталіністській/реформістській теорії двох фаз: спочатку демократична революція, аби привести країну до прийнятного рівня капіталістичного розвитку, потім, у непевному часі в майбутньому, боротьба за соціялізм. Ця теорія є цілком антимарксистською і утопічною, бо вона не виходить з наукової аналізи реальности. З одного боку, вона відображає бажання сталінізму притримати революції для стабілізації положення бюрократії. З иншого боку, вона також відображає, як соціял-демократія і дрібна буржуазія ототожнює себе з колоніяльною буржуазією, хоча та є лише додатком імперіялізму.
Це той самий ріжновид реформізму, що проти нього боролися Маркс, Енґельс, Лєнін, Троцький, Роза Люксембурґ і Че Ґевара протягом свого життя. Питання полягає у наступному: чому ми вважали цю реформістську теорію хибною у минулому на прикладі Нікараґуа, і чому ми й досі її вважаємо такою у Венесуелі та инших країнах? Справа в досвіді останніх ста років історії, і виражена у теорії перманентної революції, що її Лев Троцький розробляв на ґрунті діялєктично-матеріялістичної аналізи капіталістичного суспільства.
У Венесуелі є відоме прислів’я, що непогано розкриває теорію і реальність перманентної революції. Це прислів’я «кімната багатія вже повна». Сьогодні, за капіталізму, жадна з країн може поступувати так само, як розвинені країни робили це в минулому. Це відбувається тому, що буржуазія у розвинених країнах має під своєю орудою транснаціональні компанії, міжнародні фінансові і імперіялістичні корпорації, наприклад, МВФ, Міжнародний банк тощо. Саме через це вони повною мірою панують над слабкою і боязною національно-колоніяльною буржуазією у Латинській Америці, Азії і Африці. Транснаціональні компанії багатшають, плюндруючи сировину і експлоатуючи дешеву робочу силу. Наприклад, фунт кави чи будь-якого иншого товару, виробленого у колишніх колоніяльних країнах, має практично однакову ціну для транснаціональних компаній, як і 50 років тому.
Так звана «національна буржуазія» у Нікараґуа, що їй діймали віру ватажки СФНВ, з’явилася на сцені історії доволі пізно, разом з умовами, що їх накинули розвинені капіталістичні країни. Саме імперіялізм створив цю бужуазію, щоб панувати над народами Азії, Африки і Латинської Америки — вона є там як повірниця імперіялістів.
Ця національно-колоніяльна буржуазія збагатилася завдяки її положенню посередника між імперіялістами розвинених капіталістичних країн і бідняками, робітниками і індіянцями, що також беруть участь у їх експлоатації. Після війн за незалежність «національна» буржуазія Латинської і Центральної Америки не спромоглася впровадити земельну реформу Сімона Болівара і ліквідувати великих землевласників, отримати повний суверенітет, соціяльний і економічний розвиток, незалежні від імперіялізму, і цим покласти край суспільним злидням.
Ліквідація капіталізму у Росії у 1917 році, у Китаї у 1949 році та на Кубі у 1960 році продемонструвала, що соціяльного і економічного розвитку у недорозвинених країнах можна досягти лише на некапіталістичному економічному базисі, словом, на соціялістичному економічному базисі, що передбачає відхід від приватної власности і захоплення засобів виробництва і фінансів. Немає винятків у цьому правилі. Однак історія також демонструє, що навіть колективістські і централізовані плянові економіки в остаточному підсумку можуть поступувати за умови повного контролю і демократичної участи робітників міст і сіл, за умови розширення революції на міжнародному рівні.
Соціялізм, найпроґресивнішу систему, що має заступити капіталізм, не можна побудувати ув одній країні, ба навіть у декількох ізольованих країнах, хай якими великими ці країни не були б (Китай, Росія). Соціялізм потребує солідарности, єдности і повної інтеґрації культурних і технолоґічних ресурсів країн, де відбулася революція, разом з якомога ширшою робітничою демократією і державним апаратом, організованим самими робітниками.
Таких умов не можна було досягнути у Росії через поразку міжнародної революції, Угорської і Німецької революцій (1918-1919 рр. і 1923 р.), ув Італії (1921 р.), у Китаї (1925-1927 рр.) і Еспанії (1931-1937 рр.). Таким чином, нова радянська держава опинилася в ізоляції і облозі протягом 30 років — саме тому вона виродилася у бюрократичну диктатуру.
Коли революції у Китаї і Кубі зрештою перемогли, ватажки цих революцій не знайшли кращої моделі, аніж модель вже бюрократизованого СРСР, що був перетворений на поліцейську державу сталінським режимом. Усе, що лишилося від революції 1917 року, це плянова економіка.
Та ж сама «радянська» бюрократія змогла повести Комуністичну партію Нікараґуа, бо в очах мас вона уособлювала революційний стяг жовтня 1917 року. Хоча СФНВ відцуралася НСП, вони все одно залишили при собі стару реформістську політику. Упродовж перших 15 років боротьба сандіністів обмежувалась периферією та не мала зв’язку з робітничою клясою. Лише у середині 1970-х рр. вони спромоглися викликати прихильність робітничої кляси у боротьбі проти диктатури.
Робітникам урвався терпець… і почалася революція
Вступ робітничої кляси на сцену налякав «антисомосістську» національну буржуазію. Це крило буржуазії користалося підтримкою ПСН та инших сталіністів у Демократичного об’єднання визволення (ДОВ) на чолі з Хоакіном Чаморро (мільйонером, власником видання «Пренса»). Вони намагалися скласти угоду з СФНВ, що мала запропонувати «буржуазно-демократичну» альтернативу Сомосі, проте не втратити жадних привілеїв, що їх забезпечувала диктатура.
Незважаючи на підтримку США, Хоакіна Чаморро вбили кати Сомоси 10 січня 1978 року. Профспілки і ДОВ відповіли на це, оголосивши загальний страйк 24 січня. Більше 120 тисяч робітників і дрібна буржуазія брала участь у похороні Хоакіна Чаморро в Манаґуа. Це налякало лібералів, що боялися радше робітників, аніж диктатуру. Ходили чутки про громадянську війну, та збройні сутички все одно відбулися у Леоні, Естелі, Чірандезі і Масая між революціонерами і національною ґвардією. Національна ґвардія бомбардувала цілі міста, вбиваючи до 5 тисяч людей за тиждень. За підрахунками під час дворічної громадянської війни диктатура вбила 2% населення — 50 тисяч людей.
Уперше робітники міст змобілізувалися на широкий і незалежний манір з власними політичними гаслами. Однак через те, що бракувало революційного керівництва робітничого руху, це означало, уся увага і очікування робітничої кляси зосередилося на СФНВ, незважаючи на те, що сандіністи мали лише 500 озброєних партизан.
СФНВ, на чолі якого були Умберто і Данієль Ортеґа, Хайме Вілок і Томас Борхе, закликали на початку червня до загальної мобілізації, і почали остаточний наступ на провінції країни з Коста Ріки. Народ у Манаґуа і головних містах був мобілізований ще з травня, і мав от-от почати фінальний революційний наступ. Найбільш активні прошарки робітничої кляси страйкували протягом 11 місяців. Рух був настільки активним, що змусив ватажків-сталіністів у профспілках призвичаюватися до нової ситуації.
Фактично колони партизанського війська увійшли до вже звільненої Манаґви, адже національну ґвардію було розбито народним рухом. За два дні до захоплення міста Сомоса, керуючись покровительством Джимі Картера, втік. Це було кінцем диктатури. Національна ґвардія, що її до скону фінансували США, втекла до провінції, де переорґанізувалася і створила основу для «контрас»[9]. Мобілізація робітничої кляси, селян і дрібної буржуазії була вирішальною для краху режиму Сомоси.
Реформа чи революція: походження держави
Тисячі чоловіків і жінок робітничої кляси скористалися перемогою Нікараґуанської революції 1979 року задля того, щоб негайно вимагати кращу зарплатню і умови праці, і також виплату боргів за зарплатню, що її було втрачено під час революційного страйку. Буржуазія готувалася скористати з нової політичної епохи, започаткованої сандіністами, для власної мети, у той час як насправді саме народ викинув Сомосу з країни.
Проблєма полягала в тому, що, на відміну від Росії під час революцій 1905 і 1917 року, у Нікараґуа під час цих революційних місяців не було створено незалежних орґанів робітничої влади в містах. Таким чином, відсутність влади після перемоги революції був заповнений партизанами з СФНВ і представниками міської буржуазії.
Замість того, щоб ґрунтувати нову владу на радах і робітничо-селянських комітетах (себто на справжній робітничій демократії), нова державна будова була заснована на гієрархічній моделі партизанської армії — як і у Кубинській революції. З марксистської точки зору проблєма з орґанізаційною моделлю полягає в тому, що така модель не передбачає участи мас у процесі прийняття рішень, у виборах і відкликанні керівників тощо. Инакше кажучи, це не передбачає справжнього контролю за державою і за державним апаратом. Перевага робітничої демократії у порівнянні з иншими видами режимів, що постали внаслідок ріжних революцій, полягає у демократичних механізмах протидії бюрократизації.
Лєнін доводив, що мають істнувати деякі умови під час революції задля того, щоб люди могли утримувати владу. Лєнін ніколи не казав нічого про «народну владу» загалом. У його працях, як от у «Державі і революції», «Квітневих тезах», «Загрожуючій катастрофі і як з нею боротися», лідер більшовиків розвивав теорію Карла Маркса на тлі революційного досвіду.
Робітнича кляса не може використовувати буржуазний державний апарат для керування державою. Військові, парляментські, правові й ідеолоґічні інститути буржуазії виткані спеціяльно для диктатури буржуазії — це основний засіб, що його використовує буржуазна кляса для панування над робітничою клясою та иншими пригнобленими прошарками суспільства. Буржуазна держава не підходить для «народної влади» тому, що створена саме для того, аби перешкодити будь-якій справжній участи народу.
Що потрібно для того, аби здолати буржуазію і її економічне, політичне і військове панування – це встановлення нових і по-справжньому народних структур, що вони б базувалися на орґанічних формах орґанізації робітничої кляси в боротьбі:
1) Уся влада у містах має належати революційним комітетам, що обрані усім революційним населенням, мобілізованим у адміністративних районах міст і округах…
• Уся влада на заводах, підприємствах, засобах масової інформації тощо має бути під контролем комітетів обраних революційними робітничими радами у кожному секторі.
• Уся державна влада має спиратися на головне командування революцією, що має бути обраним, підзвітним і за можливости відкликаним комітетами робітників і селян задля того, щоб виключити буржуазію з політичної влади. Ні буржуазному парляменту, ні буржуазному уряду, ні буржуазним судам.
• Усі делєґати чи представники мають обиратися або відкликатися у будь-який момент рядовими громадянами, що за них голосували. Жаден з чиновників у новій державі не має отримувати зарплатню більше за середню зарплатню робітника. Це і є способом боротьби з бюрократією.
2) Мають бути створені народне ополчення, що ґрунтуються на робітничій клясі і бідному селянстві, аби замінити традиційну армію, що є ізольована від населення стінами казарм.
• Офіцери мають обиратися або відкликатися рядовим складом ополчення і контролюватися робітничо-селянськими революційними комітетами у селі і в районах міст.
• Зброя має бути під контролем революційних комітетів, що вони обираються в районах міст, селах і заводах. Салдати мають узгоджувати свої комітети з цими комітетами.
3) Націоналізація найважливіших виробництв і багатонаціональних компаній під робітничим контролем. Жадного відшкодування колишнім власникам підприємств. Лише дрібним акціонерам, що справді потребують цього, мають право на відшкодування.
• Націоналізація банків, страхових компаній і будівельних підприємств. Приватні і іноземні банки мають бути об’єднані у єдиний революційний центральний банк під контролем робітничої держави.
• Контроль зовнішньої торгівлі і усуспільнення володінь великих землевласників.
Якою була ситуація в Нікараґуа після революції? Сандіністські та инші урядовці почали заробляти у шість-сім разів більше за звичайного робітника, тимчасом як 50% робочої сили була безробітною. Керівники приватних підприємств продовжували отримувати у середньому у 20-25 разів більше за робітників. Банки, що не мали валютних запасів, та збанкрутовані банки були націоналізовані. Уряд узяв на себе борги приватних компаній. Приватні банки зазнали збитків на 1,8 мільярди долярів у результаті заборгованости цих компаній. Були націоналізовані лише компанії, що належали Сомосі (вони складали 25% економіки Нікараґуа). Ці компанії були занедбані і зруйновані сім’єю Сомоси. Сплату відсотків за зовнішнім боргом не припинили, як і не відмовилися від зовнішнього боргу Сомоси. Робітників було позбавлено будь-якої можливости контролювати головні економічні рішення.
Державна машина Сомоси і її збройний орґан (Національна ґвардія) були повалені революцією. Ватажки СФНВ заповнили цей вакуум. Ті ж самі ватажки за декілька місяців до захоплення влади домовилися про створення Хунти національної розбудови (ХНР) разом із національною і міжнародною буржуазією Коста-Ріки і Венесуели. Протягом декількох місяців буяла шалена активність, що включала угоди, зустрічі і перемовини закордоном між керівництвом СФНВ, представниками нікараґуанської буржуазії і буржуазними урядами Коста-Ріки, Панами, Венесуели і Мексики.
Головною метою, що її усі переслідували (включно з СФНВ), була домовленість про характер нової держави після повалення Сомоси і уникнути можливої ситуації, коли нікараґуанський народ міг би скинути кайдани капіталізму. Ґенерал Омар Торріхос[10] з Панами надіслав Національну ґвардію для координації дій СФНВ. Метою цього було забезпечити буржуазну і бюрократичну структуру нової армії і надати лоґістичну допомогу, армію для фінального наступу сандіністів. Сформовані за часів боротьби загони народного ополчення було розформовано центральним командуванням сандіністів. Сандіністи не витримали тиску національної і міжнародної буржуазії.
Створення революційного народного ополчення завжди жахає панівну клясу, бо її можна використати для знищення репресивного апарату буржуазної держави. Це сталося тоді і буде відбуватися в усіх революціях. Роззброєння людей виявилося пріоритетним завданням для встановлення «буржуазно-демократичної довіри» до уряду національної розбудови, на чолі якого були сандіністи.
27 липня, за тиждень після здобуття Манаґуа, голова сандіністської армії Умберто Ортеґа[11] оголосив інтеґрацію народного ополчення у нову реґулярну армію, йдучи за порадою Національної ґвардії Панами. Декілька років тому цю орґанізацію тренували офіцери США і ЦРУ. Також була створена Сандіністська поліція (СНП) для того, щоб позбавити Сандіністські комітети захисту (СКЗ) завдань з забезпечення громадського порядку.
Розподіл землі є вирішальним для усіх революцій. Революція від початку заохочувала бідних селян і сільськогосподарських робітників займати землі. ХНР зупинила їх у цьому і навіть використовувала новостворену санідінстську поліцію аби переконати селян не забирати землі.
Для того, щоб зробити це більш зрозумілим: міністер аґрарної реформи втрутився і наказав, щоб ніхто не займав земельні володіння навіть якщо вони погано оброблялися, бо міністерство аґрарної реформи надасть землі у потрібний час.
31 липня сандініст Вілок[12] заявив: «Ми не хочемо допускати радикалізму, ми – реалісти». 1981 року міністер плянування, Хав’єр Ґоростіяґа[13], визнав, що «дуже мало людей свідомі того, 80% сільськогосподарського виробництва знаходиться у володінні приватного сектору, як і 75% промислового сектору». Приватний сектор контролював 72% виробництва бавовни, 53% кави, 58% тваринництва, 51% цукру, тимчасом як 200 тисяч селян мали лише 14% земель. Буде правдивим сказати, що на цей момент багато селян і сільськогосподарських робітників усвідомили, що керівництво СФНВ гальмувало революцію.
Сандіністські ватажки керували країною разом з підступною національною буржуазією під час перших місяців революції. Однак економічна криза продовжувала поглиблюватися. Але буржуазія, що вже впевнилася у тому, що СФНВ спинило революцію, залишила сандіністам розв’язувати економічні проблєми. Першим кроком СФНВ ув уряді Національної розбудови (що складався лише з 5 представників) було створення Державної ради. Це був буржуазно-демократичний орґан, утворений з 33 членів, де були представлені усі суспільні, політичні і профспілкові сили, що прийняли сандіністське керівництво. 1984 року цей парлямент було трансформовано у Національну асамблею Нікараґуа, до цього часу буржуазний парлямент з лівою більшістю.
Таким робом, СФНВ зберегло традиційний парлямент і урядові структури капіталістичної держави. Виконавча влада була зосереджена у руках Національного директорату, на чолі якого був президент республіки. 1984 року протягом декількох днів більш ніж 80% населення віком від 16 років зареєструвалося у списку виборців. Результати виборів довели неймовірну підтримку СФНВ масами.
Лицемірство імперіялістів США не мало меж навіть з буржуазно-демократичної точки зору. Вони використовували ту ж саму стару методу засудження «репресій у Нікараґуа».
Нікараґуа була однією з найдемократичніших держав Центральної Америки
Лідер Національно-демократичної координаційної ради (НДК) Артуро Крус[14] спочатку брав участь разом з иншими в уряді сандіністів. Декілька місяців потому він перейшов на бік контрас і оголосив вибори 1984 року антидемократичними. (Чи не бачимо ми схожих прикладів сьогодні у Венесуелі?). Буржуазія ніколи повністю не приймала уряд сандіністів, бо він «не належав їм» і вони не могли повністю спиратися на нього, аби панувати країною як їм заманеться. Сандіністи намагалися дійти згоди з буржуазією, але безрезультатно. Вірячи у міт про «проґресивну буржуазію», сандіністи надали їй великий простір для маневрування, перш за все ув економічній сфері.
Після перемоги революції 1979 року, СФНВ очолили розвиток нових профспілок у сандіністському Центрі робітників (конфедерації профспілок), що з’явилося у результаті злиття двох профспілкових конфедерацій очолюваних сталіністами. Ці «комуністичні» профспілкові лідери хоче стримували боротьбу робітників і суспільний тиск безробітних працівників. Асоціяції сільських робітників (АСР), Рух сандіністської молоді (РСМ) і Сандіністські комітети захисту, що створювалися на рівні районів міст як кубинські Комітети захисту революції (КЗР), були також централізовані. Проблєма полягала в тому, що жадна з цих орґанізацій мала справжню владу і перетворювалась на механізми впровадження рішень згори.
«Змішана економіка» — смертельна пастка (і попередження для Венесуели)
СФНВ одразу вирішили, що економіка має залишатися змішаною. Вони унеможливили будь-які дебати серед селян і робітників з приводу головних справ революції. Один з лідерів сандіністів і міністер уряду Хайме Вілок розповів 21 серпня 1979 року французькій ґазеті «Монд», що він сміливо протистоїть «… усім, хто хоче прискорити еволюцію режиму в Нікараґуа». Инший лідер сандіністів, міністер внутрішніх справ, Томас Борхе[15], поводився схожим чином.
Командувач Умберто Ортеґа казав, що «національна розбудова має слугувати досягненню найвищої стадії політичного і суспільного розвитку. Якби не мали цієї стадії, ми не матимемо у Нікараґуа майбутнього ліберально-демократичного суспільства або иншого типу суспільства… Ми стверджуємо, що [національна розбудова] є стадією народно-демократичної революції» («Ґранма», 2 вересня 1979 року).
Імперіялізм міг зітхнути з полегшенням, адже скидалося на те, що пряму загрозу було знешкоджено. Задля того, аби революція не зійшла на манівці з буржуазного шляху, багато поважних соціял-демократичних лідерів приземлилися у аеропорті Манаґуа. Феліпе Ґонсалес[16] з Еспанської соціялістично-робітничої партії, французькі «соціялісти», Маріу Суареш[17] з Португальської соціялістичної партії, шведська і бельґійська соціял-демократія, Соціял-демократична партія Німеччини, реформістські лідери Комуністичної партії Італії, усі вони приїхали до Нікараґуа аби запропонувати власні послуги.
Міжнародна соціял-демократія домовлялася про отримання позик у Европі аби допомогти Нікараґуа сплатити борги. Це найкращий приклад «реформістського інтернаціоналізму» на службі великих капіталістів. Незабаром Орґанізація американських держав визнала режим і після цього почали надходити гроші з Венесуели, Коста-Ріки, Панами і Европи. Продукти і медикаменти відправлялися до Нікараґуа з США.
За декілька тижнів після втечі Сомоси з країни імперіялізм чітко зрозумів, що означали схильні до бізнесу повідомлення СФНВ, розгледівши у цьому слабкість, з якої можна скористати. Джимі Картер[18] промовив 11 вересня 1979 року: «Я задоволений урядом Нікараґуа», тимчасом як заступник державного секретаря Ворен Крістофер[19] оголосив у ґазеті «Еспектадор де Боготá»: «Уряд Джимі Картера попрохав у Конґреса 11 мільйонів долярів для посилення плюралістичної і помірної політики нового революційного уряду. Погляди уряду, що їх видко у політичному курсі початкового етапу, були помірними і плюралістськими, а не маркистськими чи кубинськими». 29 жовтня 1979 року ООН розродилися резолюцією, що вона закликала до економічної солідарности з Нікараґуа.
Як ми пояснювали на початку цього документу, революція досягла великих успіхів у соціяльній сфері. Не зважаючи на це, левова частка економіки залишилася у володінні транснаціональних компаній (як от у американських велетнів «Дженерал міллз»[20] і «Ексон», на той момент друга найбільша компанія у світі) і нікараґуанської буржуазії.
В економічному пляні сандіністів, відомому як «Плян боротьби», йдеться наступне: «Ми були проти політики реґуляції участи іноземного капіталу, инших країн і приватних компаній у розвиткові нашої країни, у контексті змішаної економіки, що уможливлює роботу обох секторів народної і приватної власности». Инакше кажучи, «Плян боротьби» дозволяв імперіялістичний контроль на важливими секторами економіки.
Сандіністи не віддали повну політичну владу буржуазії, але залишили їм сильну зброю для того, щоб підважити здобутки Нікараґуанської революції. Поки уряд субсидував приватний сектор економіки почерез зниження податків аби заручитися їх підтримкою і співпрацею, капіталісти бойкотували економіки і підтримували контрас!
Державний сектор становив 14% ВНП у 1977 році, і сягнув 41% у 1980 році після певних експропріяцій, переважно маєтків сім’ї Сомоси. Хай там як, шість років після революції (1985 рік) країна використовувала лише 60% своїх потужностей. 1981 року відсотки за зовнішнім боргом поглинали 40% надходжень від експорту. Обмеженість виробничої бази такої невеличкої країни як Нікараґуа, що її кількість населення менша за Каракас чи Гавану, означала, що для стимуляції справжнього розвитку необхідна була дійсно революційна ініціятива, як от ліквідація буржуазії, і встановлення соціялістичної федерації разом з Кубою. На жаль, роля Москви було негативною у цьому пляні. Вона вважала Нікараґуанську революцію внутрішньою справою сандіністів, і беззастережно підтримала економічний курс СФНВ. Гавана, що на той момент сильно залежала від Москви, погодилася з цим курсом.
Роля Москви і Гавани
Головним чинником поразки Нікараґуанської революції був брак розуміння з боку СФНВ характеру буржуазії. Московська бюрократія, що відповідальна за занепад, і фактичну загибель СРСР, була вдоволена тим, аби залишити усе як і є. Вона не зробила реальних спроб зупинити процес поразки у Нікараґуа. Навіть торгівля між Манаґуа і Москвою був надто обмежений. Москва не бажала мати проблєм з американськими імперіялістами у Центральній і Латинській Америці, і дотримувалася політики дипломатичного «мирного співістнування» з США, що Че Ґевара піддавав нещадній критиці в минулому. Бюрократія нічого не зробила задля допомоги революційним рухам Латинській Америці.
Чому? Тому що радянська бюрократія боялася революції будь-де у світі. Успішні революції порушили б міжнародний балянс сил, порушили б ідею мирного співістнування між їх сферою впливу та сферою впливу імперіялізму. Московська бюрократія називала себе комуністичною, соціялістичною тощо, але насправді вона не бажала побачити справжній соціялізм вдома чи закордоном. Московський уряд насправді ненавидів Че Ґевару і, навіть у випадку з Кубою, не підтримав радикалізацію революції. 1960 року, на другий рік після приходу до влади Кастро, радянська бюрократія була змушена прийняти викорінення капіталізму в Кубі де-факто. Проте, що чим вони справді займалися, то це робили усе можливе, щоб зупинити революцію від розширення на континент.
У 1979 і 1980 рр., треба віддати належне, кубинський уряд закликав до кампанії з солідарности з Нікараґуа. Вони зверталися до усіх капіталістичних країн Латинської Америки і світу, навіть до США, але, як це не дивно, не до Китаю чи СРСР. Куба навіть відговорила Нікараґуа від економічних зв’язків з країнами реального соціялізму. Навсправжки це було формою тиску на сандіністів задля встановлення союзу з буржуазно-демократичними урядами Центральної Америки і урядами країн Карибського басейну замість союзу з СРСР. 11 січня 1985 року Фідель Кастро заявив у «Барикада», центральному орґані СФНВ:
«Вчора ми мали шанс послухати промову товариша Даніеля Ортеґи, і я маю поздоровити його. Він був серйозним і відповідальним. Він пояснив мету Сандіністського фронту у кожній сфері: змішана економіка, політичний плюралізм і регульовані законом іноземні інвестиції […] Я знаю, що у вашому розумінні є можливість змішаної економіки. Ви можете мати капіталістичну економіку. Чого ви без сумніву не можете мати, це — уряд, що слугує інтересам капіталістів».
Про що тоді команданте Фідель Кастро промовчав, то це те, що уряд не може слугувати інтересам робітничої кляси і водночас з цим давати імперіялізмові карт-блянш у національній економіці. Тимчасом, як лунали усі ці промови, молодь і робітники-активісти Нікараґуа йшли вулицями Манаґуа аби посилити антиімперіялістичний спротив, вигукуючи: «Вони не пройдуть!»
Нова міжнародна ситуація і поразка революції
Не зважаючи на свою підступну ролю, не фашистські ескадрони смерти контрас перемогли революцію. Народний спротив деморалізував контрас і їх завели у глухий кут вже в середині 1980-х рр. Справжня причина поразки революції віднайшлася у сукупности чинників: зниження цін на нафту і сировину за абсолютного контролю диктатури транснаціональних компаній у поєднанні з внутрішнім і зовнішнім саботажем нікараґуанської буржуазії, що розпродала власну країну.
Умови життя почали погіршуватися незабаром після приходу до влади сандіністів. Інфляція сягнула 400% 1987 року, що спричинило утворення чорного ринку, що годував 130 тис. чол. — близько 5% населення країни. Це пояснює чому робітники почали страйкувати та чому населення у розпачі почало грабувати крамниці у Манаґуа. Уряд відповів на це забороною страйків і введенням надзвичайного положення у відповідь на постійну загрозу уряду США на чолі з Рональдом Рейґаном. Держава була змушена витратити 40% ВНП на зброю аби захистити країну, у той час як приватний сектор продовжував власну кампанію бойкоту.
Ба більше, перемога на виборах Рейґана збіглася з новою ситуацією у світі. Великий капітал у США змінив свій погляд на ситуацію в Латинській Америці. Вони помітили, хоча диктатури, що вони їх раніше підтримували, було повалено, домінування капіталізму у цих країнах залишилося, що сталося через брак революційного керівництва. Наприкінці 1980-х рр. маріонеткові режими Сальвадору і Колюмбії зрозуміли, що їх криваві режими мали натягнути демократичні маски, що за ними могла б продовжуватися розправа над робітничою клясою і селянами. Окрім того, обтяжувало цей факт і те, що сталіністські режими перебували у глибокій кризі, як і їх міжнародний вплив.
У Европі тимчасово згасла боротьба робітничої кляси і молоді, і в США було також відносно тихо на домашньому фронті. Ув Азії, диктатура на Філіппінах була повалена мобілізацією мас, але маоїстська і сталінінстська теорія двох стадій означала, що було втрачено чітку революційну можливість. Новий буржуазно-демократичний уряд Корі Аквіно мав гарні стосунки з Рейґаном. Реакційні партизани в Афґаністані, що їх фінансували і підтримували США почерез Пакістан, атакували російську армію. Світова економіка відновилася від рецесії і адміністрація Рейґана почувалася доволі сильною аби протиставити сандіністам парамілітарні загони «контрас» і пропагандистську кампанію.
Нікараґуанський народ швидко почав поневірятися, закрадався скептицизм відносно уряду сандіністів. Лише імперіялістична загроза попередила формування відкритої лівої опозиції серед лав сандіністського руху. 1989 року інфляція досягла рекордних 36,000% і рівень доходу пересічного громадянина сягав половину того, що було 1977 року. Ситуація щоразу ставала безвихідною, а уряд висів на волоску. Витрати на соціяльну сферу знижалися і досяг найнижчого рівня 1990 року – у важливий рік виборів.
Розпад СРСР і Східного блоку наприкінці 1980-х рр. спричинився ще більшій деморалізації керівництва сандіністів, що воно почало шукати розв’язання проблєм переходячи на праві позиції, економічно і політично. Унаслідок цього скромну земельну реформу було призупинено і вони піддалися під тиском з боку приватних підприємців. Ширилася корупція серед урядовців.
Даніель Ортеґа[21], президент Сандіністського фронту, втратив зв’язок з реальністю, коли він оголосив щоденній ґазеті Італійської комуністичної партії «Луніта» про те, що «Ми дотрималися наших обіцянок, ми зберегли змішану економіку разом з економічним плюралізмом. Шведська модель є такою моделлю, що до неї ми, нікараґуанці, ставимося з зацікавленням» (інтерв’ю з Даніелем Ортеґою, 5.5.1989). Справа в тому, що Швеція мала набагато потужніший державний сектор аніж Нікараґуа, і шведська буржуазія з’явилася на історичній сцені на 300 років раніше. Знову ж таки, ми бачимо, що немає ніяких підстав для того, щоб було ще більше багатіїв. Сандіністи втратили владу на виборах 1990 року. Це був голос проти голоду і злиднів, голос протесту проти уряду СФНВ, що програв вибори того дня.
Політична недалекоглядність керівництва сандіністів сьогодні виявилася у тому, що ми бачимо у промові Даніеля Ортеґи, генерального секретаря СФНВ, 2004 року. Покликаючись на вибори 1990 року, що під час них США вкинула купу долярів фінансуючи антисандіністську пропаґанду, Ортеґа заявив:
«Ми починали грати у нечесну гру з повною щирістю[…] Окрім добрих намірів [!], що їх ймовірно у 1990 році мали люди у владі [праві політики], а чи у 1996 році, а чи ті, що є зараз, окрім їх намірів зробити найкраще для Нікараґуа [!!], правда в тому, що їм бракувало міцної позиції перед нікараґуанським народом, разом з Сандіністським фронтом і з тим, чим провадити гідну боротьбу задля збереження наших інтересів як нації, задля збереження нашої суверености, нашої політичної і соціяльної суверености.
Однак щоб здійснити це, ми потребуємо уряду,що працюватиме гнучко, неупереджено, і, головним чином, з почуттям гідности і незалежности, адже останнє, що мали наші уряди, то це почуття гідности і незалежности. Мені боляче про це говорити. Нам соромно про це казати, але це — правда. Ми хотіли, щоб нинішній уряд набув поваги почерез те, щоб одразу порушив питання виробництва, харчування, охорони здоров’я, освіти у нашій країні; саме тоді вони зможуть сказати, що вони роблять щось добре для Нікараґуа.» (мітинґ у Манаґуа, 19 липня 2004 р.).
Після такого сумного досвіду і відсутности марксистської теорії як провідника, головне керівництво сандіністського руху досі марить «національною проґресивною буржуазією» у країні, де половина населення є безробітною і більш ніж половина національного бюджету витрачається на сплату зовнішнього боргу. Хай там як, єдине, що правим політикам не вдалося ліквідувати, то це важливу традицію боротьби робітничої кляси Нікараґуа. Боротьба Ауґусто Сесара Сандіно і усіх революційних мучеників Нікараґуа — це традиція, що її не можна поховати. Насіння революції проросте знову. Наступного разу революція відділить реформістів від революційних лідерів у сандіністському русі.
Революція повертається на світову арену
Венесуельска революція, що ми є її свідками, є наслідком зміни міжнародної ситуації. Уся світова ситуація повстає проти імперіялізму. Сьогодні у світовому маштабі ми маємо декілька революційних чинників, що мали місце окремо у ріжних історичних періодах за останнє століття:
1) Перехід від ери довгочасного розвитку виробничих сил у міжнародному маштабі до нової ери глобальної кризи імперіялізму, що вже почалася (схоже на безвихідь на початку ХХ ст.). Це спричиняє дуже нестабільну ситуацію у світових відносинах з перспективою війн, революцій і контрреволюцій.
2) Агресивний характер імперіялізму США у поєднанні з послабленням її політичної сили. США є і соціяльно, і економічно крихкі і має відкривати надто багато міжнародних фронтів (що схоже на період поразок під час війни у В’єтнамі і нафтової кризи 1973-1975 рр.).
3) Різка поляризація суспільства і відновлення революційної боротьби у Латинській Америці, так і кінець миру і стабільности у найбільш розвинених капіталістичних країн. Зросла міжнародна антиімперіялістична свідомість.
У цьому балянсові сил є нові елементи, що причиняються до підвищенного рівня клясової боротьбі:
1) Кількісна сила робітничої кляси на міжнародному рівні і поглиблення прірви між привілейованої меншости і експлоатованої більшости суспільства.
2) Упевненість експлоатованих народів у панівних клясах країн Азії, Африки і Латинської Америки стрімко спадає. Ці «національні буржуазії» мали 50-100 років так званої незалежности аби розвинути «власні» країни, та вони нічого не змогли.
Ми вступаємо у вирішальну епоху світової революції. Венесуела знаходиться у аванґарді цього процесу. Так само як у Нікараґуа у минулому, багато реформістських «радників» намагаються стримати революцію. Вони стверджують, що нам необхідно мати змішану економіку, себто капіталістичну економіку. Вони говорять, що ми маємо спинити поступ революції; ми маємо залучити «проґресивну буржуазію». Усе це схоже на реформістські заходи, що призвели до поразки Нікараґуанської революції. За допомогою революційного марксизму, робітнича кляса зможе дістати науку з минулого. Вони зможуть вивчитися, аби уникнути помилок, що їх зробили у Нікараґуа та під час инших невдалих революцій. Виходячи з цього вони зможуть досягнути перемог. Вони зможуть повторити успіх Російської революції і спиратися на кращі традиції справжнього революційного марксизму. Наше завдання — поховати капіталізм, починаючи з Соціялістичної федерації Венесуели і Куби, а згодом розповсюдити її на усю Латинську Америку і далі.
Примітки
[1] Даний текст було опубліковано 2008 р., і зараз впевнено можна сказати, що ці сподівання не виправдали себе. Щонайменше останніх 5 років боліваріянський режим перебуває в кризі.
[2] Йдеться про період економічної кризи в Арґентині з 1998 по 2002 рр., коли 19 грудня 2001 р. під тиском протестувальників пішов у відставку президент Фернандо де ла Руа, а наступний президент — Адольфо Родріґес Саа — протримався лише тиждень (з 23 по 30 грудня).
[3] Ево Моралєс (нар. 1959) — президент Болівії індіянського походження (народність аймара), був вперше обраний на посаду 18 грудня 2005 р. Свої передвиборчі обіцянки націоналізувати вуглеводні він виконав, перерозподіливши на користь державної компанії «Болівійські державні нафтові поклади» 82% прибутків инших нафто- і газопереробних компаній. Одночасно були націоналізовані деякі шахти, найбільшу телєфонна компанія «Ентель», електроенерґетична галузь.
[4] Певне, що тут автор помиляється: якщо брати згадуваний ним період, то в Еквадорі 2007 р. до влади прийшов Рафаель Корреа, що він провадив ліву економічну політику, а в Гондурасі 2006 р. президентом став Мануель Селая Росалєс, який дотримувався схожих поглядів.
[5] Об’єднаний центр робітників був створений у 1983 р. і влаштовував страйки переважно на заводах автомобільної промисловости.
[6] Робітнича партія була створена у 1980 році на основі профспілок, союзів безземельних селян і комуністів. Одним з засновників партії був Лула да Сілва, президент Бразилії з 2003 по 2011 рр.
[7] Фердінанд Маркос (1917-1989) — філіппінський політичний діяч і президент Філіппін (1965-1986). Фактично Маркос був диктатором, а з 1972 по 1981 р. у країні діяв військовий стан. Режим Маркоса був відомий високим рівнем корупції і порушенням прав людини (поширеною була практика фізичної ліквідації політичних опонентів).
[8] Карлос Фонсека Амадор (1936-1976) — нікараґуанський революціонер, один з теоретиків СФНВ, що запровадив практику партизанської війни; саме через це його і було виключено з НСП. 7 листопада 1976 р., під час операції проти військ Сомоси, Фонсека разом зі своїм вогнищем потрапив до полону, де пізніше був замордований.
[9] «Контрас» — контрреволюційні сили, що вели збройну боротьбу проти революційного нікараґуанськго уряду, базуючись переважно в Гондурасі й отримуючи фінансові підтримку від уряду США.
[10] Омар Торріхос (1929-1981) — панамський політичний і військовий діяч, фактичний лідер країни у період з 1968 по 1981 рр. Провадив ліберальну економічну політику разом з земельною, освітньою реформами. Під час правління були заборонені будь-які опозиційні партії, включно з Комуніcтичної партії Панами. — Тут далі прим. «Вперед».
[11] Умберто Ортеґа (нар. 1947) — нікараґуанський політик, письменник, військовий, один з керівників Сандіністського фронту національного визволення. Разом з братом Даніелем Ортеґою був представником течії «Терсеріста» (есп. Tendencia Tercerista) усередині СФНВ, що виступала за зближення з буржуазією і духовенством під час боротьби проти Сомоси, на відміну від двох инших течій — течії «Тривалої народної війни» (есп. GPP, Guerra popular prolongada), що базувалася на маоїзмі і фокізмі, і «Пролєтарської» (есп. TP, Tendencia Proletaria), що робила фокус на боротьбі міських та сільських робітників. Очолював міністерство оборони з 1979 по 1990 рр.
[12] Хайме Вілок (нар. 1946) — нікараґуанський політик, юрист за фахом, один з керівників СФНВ, міністер сільського господарства і аґрарної реформи (1979-1990 рр.) Представник «пролєтарської» течії СФНВ.
[13] Хав’єр Ґоростіяга (1937-2003) — баскський політичний діяч і економіст, католицький священик-єзуїт. Був економічним радником уряду Панами, що згодом досягло передання Панамського каналу у власність країни; також був економічним радником СФНВ, що розробив плян змішаної економіки 1980 року. Згодом 1981 року перейшов ув опозицію до сандіністського режиму, однак пропонував допомогу урядові з боку свого Реґіонального центру економічних і суспільних досліджень; також обіймав посаду ректора Центроамериканського інституту Нікараґуа.
[14] Артуро Крус (1923-2013) — нікараґуанський економіст, політик, посол Нікараґуа в США, один з лідерів контрреволюційних загонів «контрас». Бойкотував президентські вибори 1984 року, визнавши їх результати недійсними. Згодом визнав, що отримував фінансування політиків близьких до Держдепартаменту США.
[15] Томас Борхе (1930-2012) — нікараґуанський політик і військовий, революціонер, один з засновників СФНВ, представник течії «довготривалої народної війни».
[16] Феліпе Ґонсалес (нар. 1942) — еспанський політичний діяч, очільник Еспанської соціялістичної робітничої партії (есп. Partido Socialista Obrero Español) (1974-1997), прем’єр-міністер Еспанії (1982-1996).
[17] Маріу Суареш (1924-2017) — портуґальський політик, прем’єр-міністер Портуґалії (1976-1978, 1983-1985), президент Портуґалії (1986-1996), ґенеральний секретар Соціялістичної партії Портуґалії (1973-1986).
[18] Джимі Картер (нар. 1924) — американський політик, 39-й президент США (1977-1981) від партії демократів.
[19] Ворен Крістофер (1925-2011) — американський юрист і політик, 63-й державний секретар США (1993-1997).
[20] «Дженерал Міллз» (анґл. General Mills) — американська корпорація, заснована 1866 року, що займається виробленням товарів загального споживання, озброєння, боєприпасів, зосібна ядерних боєголовок.
[21] Даніель Ортеґа (нар. 1945) — нікараґуанський політик, військовий і державний діяч, лідер СФНВ, президент Нікараґуа (1985-1990, 2007—).
Пер. з анґл. за: Claudio Villas, ‘Nicaragua: Lessons of a country that did not finish its revolution’, parts 1 and 2, at In Defence of Marxism, 17 and 18 January, 2008.
Вперед 
0 Відповіді to “Нікараґуа: уроки країни незавершеної революції”