Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого марксиста-лєнінця на комуніста-дисидента. Він народився 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Спочатку кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, пізніше член партії, Баро вчився і працював. Після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який закінчив 1959 р., він займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на викриття «злочинів тоталітарних режимів», а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму?

Баро розпочав з вдумливого перечитування Маркса, докладного вивчення історії СРСР і КПРС, з’ясування відмінностей між моделями розвитку в Радянському Союзі, Югославії і Китаї, встановлення природи суперечок між Нікітою Хрущовим і Мао Цзе-дуном. Влітку 1973 р. був готовий перший рукопис в 300 друкарських сторінок. Він включав чорнові варіянти перших двох частин майбутньої книги — «Некапіталістичний шлях до індустріяльного суспільства» й «Анатомія реального соціялізму».

Одночасно з написанням книги Баро готував дисертацію, присвячену проблємі конфлікту в соціялістичній економіці між продукційними відносинами та суб’єктивними продуктивними силами, як продукційними відносини стають на заваді розвитку продукційних сил. Проте захистити її не зміг. Університет відхилив дисертацію: занадто підозрілою вона видалась бюрократам від науки — надто додаток, що містив повні записи майже 50 співбесід з робітниками, інженерами та керівниками виробництва.

Робота над книгою тривала ще кілька років: перший рукопис було суттєво перероблено. Переконаний, що констатації фактів і аналізи поточного стану речей недостатньо, а теорія має вести до політичних висновків, Баро написав третю частину — «Стратеґія комуністичної альтернативи».

Оскільки на публікацію у НДР шансів не було, рукопис було переправлено до Федеративної Республіки Німеччина, і перше видання вийшло друком у Гамбурзі 1977 року під назвою «Альтернатива. До критики реального соціялізму» (Die Alternative. Zur Kritik des real existierenden Sozialismus). На Заході вона викликала шалений інтерес і дуже швидко була перекладена анґлійською, еспанською, італійською, французькою, шведською — на Сході вона викликала великий скандал. Баро звільнили з роботи та заарештувати. Влітку 1978 р. його звинуватили в роботі на західнонімецьку розвідку та за державну зраду засудили до восьми років.

Західнонімецькі письменники Гайнріх Бьолль і Ґюнтер Ґрасс розпочали кампанію солідарности зі східнонімецьким комуністом-дисидентом, що її підтримали письменники США, Великої Британії, Данії, Швеції. Було створено «Комітет за звільнення Рудольфа Баро». Восени 1979 р. з нагоди 30-ї річниці заснування НДР Баро було амністовано та депортовано до ФРН — разом з колишньою дружиною, двома дітьми та подругою.

«Реальний соціялізм» й східноевропейська альтернатива

Деспотизм аґрарний та індустріяльний

Шукаючи відповідь на питання «що таке реальний соціялізм?», Баро починає здалеку — зі світової історії. Він відкидає розуміння історії як прямолінійного, послідовного та незворотного процесу й вважає, що ключовим для аналізи ладу, що постав у СРСР і країнах Східної Европи, є поняття «азійський спосіб виробництва»: саме він у часи до великих ґеографічних відкриттів і колонізації Америки та Азії істнував у багатьох країнах світу (Єгипет, Китай, Перу, Індія тощо).

Загалом світова історія рухається двома головними маршрутами: 1) первісне суспільство → февдалізм → капіталізм → соціялізм; 2) первісне суспільство → аґрарний деспотизм → некапіталістичне індустріяльне суспільство → соціялізм. У цих маршрутів є два «тупикові відхилення»: 1) від первісного суспільства — стародавнє рабовласницьке суспільство, що може або впасти у стан безперервного застою, або перейти до февдалізму; 2) від аґрарного деспотизму — відстале, слаборозвинене суспільство, що може або загинути, або перейти до індустріялізації некапіталістичним шляхом. Після розвитку февдалізму в капіталізм і виходу капіталізму на світову арену, країни азійського способу виробництва, зіткнувшись з ним один на один, мають два варіянти — або вступ до «клюбу» відсталих країн («третій світ»), або бунт й розвиток через некапіталістичну індустріялізацію.

Дореволюційне суспільство царської Росії були по суті аґрарним деспотизмом, де панували аґрарні відносини в рямцях азійського способу виробництва. Істнували й февдальні відносини, так само як капіталістичні, надто у великих містах, одначе февдалізм і капіталізм так і не зайняли у Росії провідного місця. У переддень революції 1917 року російське суспільство представляло собою «пиріг» з трьох шарів: 1) азійська формація з царським бюрократичним апаратом, державною православною церквою і селянством в основі; 2) февдальна формація (колишні поміщики і кріпаки), частково ліквідована після 1861 року, але все ще зв’язана з першою формацією; 3) новітня капіталістична формація, представлена торговельно-промисловою буржуазією і робітництвом великих міст.

На думку Баро, «Лєнін, який у зв’язку з антиколоніяльними рухами та революціями в Персії, Туреччині, Китаї та Індії, що стались після Російської революції 1905 р., першим зрозумів, що центр революційної бурі переміщується на Схід, і почав розглядати наступну російську революцію під цим кутом зору».

Жовтнева революція 1917 р. знищила базу царату — велике февдальне землеволодіння, капіталістів і чиновництво, але залишила селянство. Отже, Жовтнева революція була не стільки соціялістичною, скільки «насамперед першою антиімперіялістичною революцією у все ще переважно докапіталістичній країні (хоч вона й почала власний капіталістичний розвиток) із напівфевдальним і напівазіятським суспільно-економічним базисом». Завданням революції не могло бути будівництво соціялізму: її дійсним завданням стала індустріялізація некапіталістичним шляхом.

Держава заступила місце суспільства в СРСР і Радянському блоці: «одержавлення замість соціялізму, иншими словами, усуспільнення в абсолютно відчуженій формі». Одержавлення відносин, злиття партії і держави, примус — усе це означало перетворення аґрарного деспотизму на деспотизм індустріяльний — азійський спосіб виробництва на промисловій основі. Закономірним був і сталінський період розвитку — форсована індустріялізація, примусова колєктивізація і великий терор. «…Радянська держава, що в її центрі розташована партія, була не заступницею надто слабкої для здійснення влади робітничої кляси, але радше своєрідною заступницею експлоататорської кляси».

Причини появи радянської державно-бюрократичної машини були наступними: 1) зовнішній тиск з боку імперіялістичних держав, їхня технічна перевага, підсилена політикою військової інтервенції та оточення; 2) напівазіятське минуле Росії (фраґментована сільськогосподарська база; неоднорідність населення багатонаціональної держави — одночасно і метрополії, і колонії; традиція царської автократії, що бере свій початок від Бату-хана; психолоґія мас, що вони продовжували жити в патріярхальному світі); 3) сама революційна ситуація (держава як ґарант первісної акумуляції, а вона завжди супроводжується страшним насильством); 4) антаґоністичний характер продукційних сил, що розвиваються у ворожому капіталістичному оточенні (тейлорівська система організації праці, жорстка трудова дисципліна, «стаханівський рух»).

«Реальний соціялізм»

Коли наприкінці 1960-х рр. процес індустріялізації завершився, стали проявлятися суперечності між продуктивними силами і продукційними відносинами. «Празька весна» та робітничі виступи в Польщі 1970-1971 рр. свідчили за те, що «реальний соціялізм» увійшов у стадію застою: «Монополія на право розпоряджатися апаратом виробництва, на левову частку додаткового продукту, на визначення маштабів процесу відтворення, на розподіл і споживання призвела до створення бюрократичного механізму з тенденцією до знищення чи привласнення будь-якої суб’єктивної ініціятиви. Застаріла політична орґанізація нового суспільства, що втручається у кожну дрібницю самого економічного процесу, блокує власні суспільні рушійні сили».

Застій охоплював чимдалі більші сфери суспільного життя: «За реального соціялізму люди атомізовані навіть у так званих суспільних орґанізаціях, так само як — по-своєму — атомізованими є члени партії, і це часто записано в уставах». У країнах Радянського блоку «ми спостерігаємо брак емоційного зв’язку навіть у найінтимніших контактах малої сім’ї — цього останнього залишку первісної спільноти».

У Радянському Союзі було скасовано приватну власність на засоби виробництва, але скасування приватної власности не розв’язало багатьох суперечностей, що вони були старшими за капіталізм і виявилися стійкішими за нього: панування чоловіка над жінкою, міста над селом і розумової праці над фізичною. Поділ на розумову та фізичну працю постає як автономний чинник клясової формації і продовжує відтворюватися.

Важливе значення має «суспільна синтеза», що визначає поділ суспільної праці на два види: працю, що має за мету суспільну синтезу («загальна праця»), і працю, що не має на меті цієї синтези («конкретна діяльність»). За Баро, цей поділ притаманний всім суспільствам, в яких істнує поділ праці та панування одного виду праці над иншим. Клясоутворення завжди супроводжується протиставленням загальної і особливої діяльности. Уже в стародавніх клясових суспільствах розумова праця означала діяльність з управління суспільством. Хоча велику частку розумової праці могли виконувати не вихідці з панівної верхівки, а, приміром, раби, як у Римі античних часів, функцію суспільної синтези правителі завжди залишали за собою. Поступово розумова праця проникла в усі суспільні сфери, але в «реальному соціялізмі», де суспільна синтеза досягла високого ступеня, «загальна праця» була присутня лише у невеличких ділянках розумової праці.

Функціональні рівні суспільної праці — від простої, допоміжної праці до творчої праці з аналізування та синтезування на рівні всього суспільства — лежали в основі суспільної стратифікації «реального соціялізму». Коли за капіталізму та попередніх клясових суспільств стратифікація визначалась відносинами власности, за «реального соціалізму» стратифікація постала наслідком саме поділу праці. Суспільну стратифікацію породили робочі процеси, а також структура управлінської праці у суспільстві — те місце, яке вона займала в державі: «Саме розмежовування ріжних сфер, що воно є інституціоналізованим і постійно відтворюється за допомогою політики у технічній, економічній і освітній царинах, провідна тенденція до стримування й обмежування індивідів певними рамками створює у процесі виробництва й управління, орґанізованого відповідно до поділу праці, пірамідальну орґанізацію суспільного колєктивного робітника».

Доки реальний соціялізм складається з ріжних суспільних верств, доти ця стратифікація містить у собі антаґонізм. Суспільство поділене через дві суперечності: 1) суперечність між верхівкою бюрократичного та господарського апарату і безпосередньо зайнятими у виробництві, а до складу останніх входить більшість технічних, економічних і наукових спеціялістів; 2) суперечність між виробничими кадрами та спеціялістами. Иншими словами, головна суперечність пролягала між державницькою (етатистською) верхівкою і робітниками на виробництві, хоча всередині останньої ґрупи пригнобленого населення істнувало своя суперечність між спеціялістами і звичайними робітниками.

Союз комуністів

Оскільки, як показує попередня історія, нижчі верстви суспільства завжди обмежені у своїх діях, адже вони не мали синтетичного погляду на суспільство й не могли такий погляд виробити, докорінні перетворення на Сході можуть прийти лише від середньої верстви — спеціялістів. «Із самої природи суспільного контексту випливає, що рішення залежить не просто від підпорядкованих. Безпосередні потреби підпорядкованих верств і кляс завжди консервативні і ніколи не передбачають нових позитивних форм життя».

Баро, слідом за Лєніним, вважає, що робітники можуть виробити лише трейдюніоністську свідомість і їхня спільна діяльність не може вказувати шлях до якоїсь нової культури: «Факт став достатньо очевидним, що пролєтаріят не може бути правлячою клясою». Щодо революційного потенціялу робітництва на Заходи Баро ще більш скептичний (тут він повторює «нових лівих»): «Робітничі кляси Европи об’єктивно є учасниками колоніялізму, і ця участь позначилась на ідеолоґії». Тим-то робітники не можуть звільнитися власними зусиллями: «Нові перспективи постають лише, коли в умовах загальної кризи маси пригноблених для перетворення чи революції орґанізовує фракція вищих верств чи кляс або радше нова „середня кляса“». Не робітники, а спеціялісти становлять новий революційний суб’єкт. Очолити суспільство на наступному етапі розвитку судилося спеціялістам, зосібна інженерам.

Через своє місце у суспільному виробництві робітники і більшість населення можуть здобути лише «компенсаційні інтереси», що стосуються переважно матеріяльної сфери — чимдалі вищий рівень споживання, зростаючий дохід, володіння чимраз більшою кількістю речей якомога більшої мінової (грошової) вартости, кар’єра, статус тощо. Такі потреби можна — тимчасово — задовольнити в рямцях істнуючої системи, вони компенсують дегуманізацію, є суроґатами, урічевленою формою потреб в щасті та насолоді, глибоко закорінених у психіці. Вони протистоять «емансипаційним інтересам», орієнтованим на зростання, розвиток і самореалізацію людини в усіх царинах життєдіяльности. Емансипаційні потреби передбачають потенційно всебічне засвоєння найважливіших людських здібностей, матеріялізованих в инших індивідах, предметах, способах поведінки та відносинах, перетворення цих здібностей на суб’єктність, на власність не юридичної особи, а розумної та моральної індивідуальности, а цей процес потребує подальших продуктивних перетворень. В істнуючій системі це неможливо, тим-то реалізація емансипаційних інтересів вимагає розриву із системою. Взаємодоповнюючої єдности компенсаційні й емансипаційні інтереси досягають у «додатковій свідомості».

В суспільствах «реального соціялізму», зокрема в НДР, найбільше людей — носіїв додаткової свідомости знаходимо серед спеціялістів. Саме вони мають згуртуватися у нову партію — «Союз комуністів», що вона мала б задавати поведінку, що вела б до загального визволення усіх соціяльних ґруп і верств суспільства. До «Союзу комуністів» можуть вступати й робітники, якщо усвідомлюють суспільно обумовлену обмеженість своїх потреб із самореалізації. Свідомі цього робітники поводитимуться як інтелєктуали. Прийшовши до влади, «Союз комуністів» має зняти напруження клясової боротьби через прискорену інтеґрацію відсталих верств і продуктивне працевлаштування непаразитичних елєментів привілейованих верств.

«Союз комуністів», це — не робітнича партія у старому розумінні, а орґанізація емансипаційних інтересів, властивих людям з усіх верств населення, — не масова партія, а спілка однодумців, що працюють в єдиному напрямку над розв’язанням спільних проблєм, — не закрита корпорація фахівців, а революційна спільнота, повернута обличчям до суспільства, — не наддержава, що ззовні контролює державу та бюрократію, а ідеолоґічний орґан, що надихає всі соціяльні ґрупи на цільну поведінку в суспільстві, де ухвалення рішень залежить від більшости членів цього суспільства, — не слухняна армія в обороні статус-кво, а колєктивний інтелєктуал, що в демократичний спосіб творить і здійснює згоду щодо суспільних змін.

Культурна революція

Аналіза східноевропейських суспільств показує, що соціялізм давно перестав бути утопією і перетворився на реальну можливість чи навіть нагальну необхідність. Перехід до соціялізму має відбутися через культурну революцію, при цьому треба розуміти, що ріжниці між соціялізмом і комунізмом не істнує, соціялізм, це — комунізм.

Культурна революція, це — рух у кількох напрямках з методу викорінення причин підпорядкування одних членів суспільства иншим і запровадження правдивої рівности. Напрямки руху, що вони перетинаються та доповнюють один одного, є такими: 1) новий поділ праці за принципом, згідно з яким кожен має виконувати рівну частку діяльности на ріжних функціональних рівнях, встановлення суспільної рівности між виконавцями необхідної праці та запобігання панування одних людей над иншими; 2) необмежений доступ до загальної освіти для всіх, при цьому освіта має включати вивчення науки, техніки, мистецтв, суспільствознавство у вищій школі, в університеті; 3) турбота про дитинство, спрямована на розвиток творчих здібностей і вмінь у великої більшости дітей; 4) створення умов для нового громадського життя на основі автономної ґрупової діяльности, що сприяє побудові дійсних людських відносин та подоланню ізоляції та самотности людей, що проводять своє життя у герметичних відсіках (робота, школа, родина, дозвілля); 5) усуспільнення (демократизація) процесу отримання знання і ухвалення рішень за межами гієрархічного апарату, що він забезпечує нормальне функціонування процесу суспільного відтворення.

Першочерговими заходами культурної революції у царині господарства мають стати: 1) ліквідація всіх форм — відвертої і прихованої, прийнятної і неприйнятної — бюрократичної корупції; 2) скасування відрядної оплати праці і виробничих норм; 3) періодична участь всіх керівників й інтелєктуалів у простих роботах; 4) систематичний перегляд шкали оплати праці згідно зі зрозумілими критеріями та за результатами відкритих обговорень на низовому рівні.

Проґрама максимум культурної революції виглядає так: 1) мета виробництва як багата індивідуальність, докорінна зміна підходу до плянування й орґанізації у всіх сферах народного господарства та науки, перегляд критеріїв ефективности з метою забезпечення безперервности робочого та учбового процесу, єдности освіти та освоєння культури; 2) нове визначення потреб у матеріяльних благах і використання наявної робочої сили з метою оптимізації умов для розвитку повністю усуспільнених людей, при цьому пріоритет має віддаватися видаткам на освіту; 3) більш гармонійна форма відтворення: перехід від експлоатації природи в ім’я матеріяльного виробництва до пристосування виробництва до природного циклу, перехід від розширеного відтворення до простого відтворення, розробка і впровадження техніки й технолоґій, що уможливлюють злагоду між природою і людиною; 4) нове господарство з обліком не вартостей, а часу: плянування, статистичний облік і вимірювання продуктивности праці не на основі цін, а на основі робочого часу; 5) індивідуальна ініціятива та почуття спільности: управління господарством у спосіб, що дає базовим одиницям поєднуваного робочого та суспільного життя більшу свободу дій щодо втілення плянів та забезпечує збалянсований розвиток цих базових одиниць; суспільство як спілка комун (громад).

Кінцева мета — визволення від економіки, постекономічне суспільство.

Критика Баро

«Альтернатива» викликала жваву дискусію так у гурті «західних марксистів», як і за його межами. Славі книги сприяв не тільки її достоїнства, але й факт ув’язнення автора. Як писав у своєму відгуку шотляндський економіст Гілел Тіктин, «ймовірно, упродовж певного часу дискусії щодо Східної Европи будуть ділитися на дискусії до Баро і після Баро. … Баро важливий, тому що діяпазон піднятих ним питань відживив обговорення основоположних питань. Він важливий, тому що порівнює соціялістичне суспільство, як його приблизно уявляв Маркс, з істнуючим суспільством. Він допоміг очистити поняття соціялізму від сталіністських плям».

З появою після 1977 року перекладів европейськими мовами з’явилась і чимала література про Баро — рецензії, інтерв’ю, критика. У центрі дискусії стояли кілька питань.

По-перше, Баро закидали, що він не дотримувався якоїсь певної методи та протягом книги неодноразово змінював і по-ріжному комбінував методолоґічні рівні. Розпочавши з дореволюційної Росії, постулюючи її напівазіятський базис, що позначилось на характері радянського суспільства, він швидко переключився на суспільні реалії НДР, але Східна Німеччина 1940-х рр. була набагато розвиненішою, ніж царська Росія 1910-х рр., крім того вона ніколи не була під владою східної чи аґрарної деспотії. Так він припускав, що особливості формаційного розвитку, виведені з історії Росії, можна спостерігати і на захід від її кордонів, а наступні висновки щодо сучасної НДР й альтернативи для неї є вірними для всіх «протосоціялістичних» суспільств. Помітно, що Баро пробував повторити Марксову критику капіталізму — тільки не капіталізму, а «реального соціялізму», проте цій критиці бракує глибшої історичної й економічної аналізи.

По-друге, азійський спосіб виробництва постає у Баро як універсальна сила історичного розвитку, хоча для такого теоретичного висновку було наведено замало емпіричних відомостей. Так само сумнівною виглядає некапіталістична індустріялізація — сучасна «реінкарнація» азійського способу виробництва — паралєльна капіталістичному способові виробництва. На думку критиків, деспотична форма правління у багатьох слаборозвинених країнах пояснюється не стільки особливостями історичного шляху, скільки відсталістю у контексті світового ринку: капіталістичні відносини у цих країнах поєднується із залишками докапіталістичних формацій, одначе це поєднання не творить окремо формації.

По-третє, Баро стверджував, що сталінізм був неминучим і сталінська диктатура була присутня в зародку вже у Жовтневій революції, з чим не могли погодитися у троцькістському таборі. Бельґієць Ернест Мандель на це заявив, що це абсурд, все одно як стверджувати, «що Гітлер та Освенцим були неминучими починаючи з січня 1919 року а чи не пізніше біржового краху на Волл-стріт 1929 року». Товариш Манделя по політичній течії француз Даніель Бенсаїд пішов далі: якщо Баро був правий, тоді треба визнати, що Жовтень 1917 року був не пролєтарською революцією, а революцією иншого типу (радше буржуазною і недопролєтарською), що відкрила шлях до перехідного періоду — чи то до бюрократичного колективізму, чи то до державного капіталізму. Бенсаїд не допускав, що робітники можуть бути важливою силою у революції, але суспільно-історичним результатом їхніх зусиль необов’язково стане робітнича держава.

По-четверте, в ортодоксально-комуністичних колах Баро піддали критиці за те, що він недооцінював ролю робітничої кляси та заперечував її революційний потенціял — рушійною силою культурної революції він бачив інтелєктуалів, спеціалістів, «наукових орґанізаторів праці». Замість правдивої низової стихійної революції — «революція згори». За це Баро називали «технократом», а його систему вважали такою, що вона — як би знайшла своє втілення — призвела би до ще більшого відчуження і знеособлення. Той, хто заперечував можливість подолання індустріяльного, гієрархічного суспільства без участи робітничої кляси, вбачали у Баро безсилого опозиціонера, комуніста-реформіста та чистого тактика, неспроможного збагнути загальні тенденції сучасного історичного етапу.

По-п’яте, висувалися зауваження до аналізи НДР і сучасного «реального соціялізму». Баро критикували за те, що піраміду робочих занять він виводить зі структури продукційних сил, де загальна праця стоїть найвище, а зайняті на вищих посадах мають обов’язково бути занятими загальнішою, синтетичною працею. Якщо слідувати цій ідеї, виходить, що за «реального соціялізму» істнують люди, що вони керують суспільством у свідомий спосіб, як за правдивого соціялізму, а причиною усіх лих є зловмисність керівної верхівки.

По-шосте, глядячи вже із сьогодення, після подій останніх тридцяти років можна додати, що Баро помилився щодо кількости «тупикових гілок» і не передбачив перехід (відкочування) від протосоціялізму до капіталізму — до слаборозвиненого капіталізму периферійного типу; при цьому місце на периферії капіталістичного світу закріплюється за колишніми країнами «реального соціялізму» назавжди (за тридцять років жадна з країн Східної Европи не змогла ввійти у число передових, промислово розвинених країн).

Протосоціялізм і зрілий капіталізм

Герберт Маркузе запропонував, напевне, найглибшу й найбільш філософську критику ідей Баро. На його думку, «Альтернатива» піднімає питання, важливі не тільки для НДР. Ця книга, це — найважливіший внесок у марксистську теорію за останні десятиліття. Це не просто критика «реального соціялізму», але також марксистська аналіза перехідного періоду до повного соціялізму, а поняття, розроблені Баро при аналізі «реального соціялізму», значищі й для зрілого капіталізму.

Поворот до суб’єктивного чинника («додаткова свідомість») в аналізі Баро застосовний до зрілого капіталізму не менше, ніж до «реального соціялізму». Визволення залежить від поширення цієї форми свідомости, що вона корениться у процесі матеріяльного виробництва й одночасно перевершує його. Індустріяльний, науково-технічний спосіб виробництва, в якому розумова праця стає обов’язковою і невід’ємною частиною, породжує у виробників («колєктивного робітника») якості, навички, форми уяви та здібності до виконання роботи та отримання радости, що їх душать і спотворюють у капіталістичному та репресивному некапіталістичному суспільствах.

Питання всебічного визволення (емансипації) революційним шляхом веде до питання про рушійну силу революції. Традиційний марксизм висував на ролю революційного суб’єкта робітничу клясу (або пролєтаріят), проте це не відповідає стану речей у зрілому капіталізмі.

1) Робітнича кляса не тотожна пролєтаріятові. За Марксом, пролєтаріят не є суспільною клясою, через свої злидні та безправ’я він є живе заперечення буржуазного суспільства. Проте цього вже не можна сказати про сьогоднішню робітничу клясу.

2) У розвинених країнах робітники, безпосередньо задіяні в матеріяльному виробництві, більше не становлять більшости населення.

3) Поняття «робітнича кляса» більше не можна обмежувати на «виробничих» робітниках, себто на тих, хто створює додаткову вартість. Створення і реалізація додаткової вартости, це — не два окремі процеси, але два етапи єдиного загального процесу — нагромадження капіталу.

4) За пізнього капіталізму розрив між ручною і розумовою працею скорочується через «інтелєктуалізацію» самого процесу праці та зростання на виробництві кількости інтелєктуалів. До робітничої кляси тепер належать «білі комірці», адміністративний персонал, наймані працівники, що їхня праця не вважається «виробничою», а зарплатня часто нижче зарплатні кваліфікованих робітників, але вони відчужені від засобів виробництва та продають свою робочу силу капіталу або капіталістичній державі. Ця розширена робітнича кляса становить велику більшість населення.

5) Робітнича кляса розбита на верстви з ріжними інтересами та не має єдиної клясової свідомости. Переважає не радикальна, а дрібнобуржуазна свідомість.

Характерним для пізнього капіталістичного суспільства є розпад на дві частини — його відтворює «колєктивний робітник», а управляє ним невеличка кліка. Колєктивний робітник стає народом, що складається з залежних верств населення і не має «народної свідомости», яка б відповідала клясовій свідомості. Наразі панують компенсаційні інтереси, проте мірою зростання репресивности системи частіше усвідомлюватимуться суперечності між капіталістичним способом виробництва та реальними можливостями визволення. Революційний процес розпочнеться з тих індивідів, для яких емансипація стала життєвою необхідністю. Це індивіди, що вийшли за межі власного «я», і силою життєвих інстинктів стає солідарність.

Капіталізм породжує своїх могильників, але це вже не пролєтарі, а колєктивний робітник і схована в ньому свідомість — бунтівна суб’єктність. Як розвиток капіталізму створює об’єктивні умови для ліквідації капіталізму (структурне безробіття, перенасичення ринку, інфляція, конкуренція всередині капіталізму та змагання з комунізмом), так само він творить суб’єктивні умови. Додаткова свідомість, це — один зі складових суб’єктности: її емансипаційні потреби кличуть до пізнання стану речей, яким він є і яким має бути, проте переходу до практики заважає панування компенсаційних потреб. Суб’єктивний бік революції стосується не тільки свідомости та дії, керованої знанням, але також емоцій, структури інстинктів, на двох рівнях: 1) радикальна критика поточного стану речей; 2) позитивне та конкретне передбачення свободи, представлення мети тут і зараз.

Практичним вираженням структури інстинктів, основою перетвореної свідомости, що розхитує панування принципу старанности та відчуженого виробничого процесу, є внутрішньо пов’язані між собою антиавторитарний рух, еколоґічний рух, жіночий рух. Саме ця опозиція мобілізує революційні сили у вимірах, що ними нехтував марксизм — у вимірах, що можуть припинити розвиток капіталізму на його останньому, поточному етапі. Цими вимірами є бунтівна людина та зовнішня природа.

Радикальна еколоґія

Цікаво, що так само швидко, як «Альтернатива…» стала предметом широкої дискусії на Заході та була своєрідним «інтелєктуальним бестселером», після 1980 року згадки про неї зникли зі сторінок наукової і політичної періодики. Почасти в цьому винуватий сам автор — він не став доробляти свою концепцію чи уточнювати поняття, не підготував другого видання, а зайнявся політикою — «зеленою» політикою.

Коли 1979 року Баро випустили з в’язниці й він прибув до Західної Німеччини, його розглядали як можливого кандидата у ватажки роз’єднаної радикальної лівиці. Проте замість спробувати об’єднати ліворадикалів в нову партію, Баро вирішив взяти участь у створенні партії зелених, що вона, на його думку, мала стати політичним вираженням «нової великої коаліції». Вона мала об’єднати всі сили, що дотримуються погляду на індустріяльне суспільство як смертельно небезпечне для людини. Сам Баро чимдалі частіше почав бачити головну загрозу людству не в капіталізмі, а в індустріяльному суспільстві — суспільстві масового виробництва та масового споживання, що воно підпорядковує людину та нищить природу. Для позначення репресивних і руйнівних структур сучасного суспільства він почав послуговуватися терміном «меґамашина», запозиченим в американського архітектора та соціолоґа Люїса Мамфорда (1895-1990). Головні ідеї Баро цього періоду викладно у книгах «Елєменти нової політики. Співвідношення між еколоґією і соціялізмом» (Elemente einer neuen Politik. Zum Verhältnis von Ökologie und Sozialismus, 1980), «Від червоного до зеленого» (From Red to Green, 1984), «Лоґіка порятунку. Як зупинити апокаліпсис?» (Logik der Rettung. Wer kann die Apokalypse aufhalten?, 1987) та инших.

За Баро, нас привчено та навчено меґамашиною бути слухняними виконавцями функцій, навіть коли таке виконання веде до розчарування і пригніченого стану. Влада меґамашини майже ніколи не ставиться під сумнів. Розбити чари її авторитети та влади над нами, це — насамперед питання психолоґії. Треба розірвати примирення зі зручностями й обіцянками імперіялістичної індустріяльної системи і замінити його прагненням до промислового роззброєння і нового громадського господарства. В суспільстві вже відчувається потреба таких змін. Наша свідомість — перший будівельний майданчик нової культури. Всередині кожного з нас точиться боротьба нових форм культури зі старими. Завданням руху зелених є зміцнення, розширення й орґанізація свідомости інакомислячих в культурно-революційний рух. Нова культурна формація потребує оновлення наших суб’єктивних здібностей, мотивів і прагнень. Ми маємо активно готуватися до ведення радикально нового способу життя. Важлива частина роботи, це — робота над собою, самодослідження і самоперетворення.

Апокаліптичне бачення Баро меґамашини, його концепція культурної революції, що вимагає як передумову антрополоґічну революцію і духовне пробудження, вели його до критики основ сучасного суспільства та його складових частин — капіталістичної економіки, промисловости, науки, техніки, ідеалів індивідуальної свободи та самовизначення особистости, партійної політики та світської демократії. Разом вони утворюють єдине ціле, що якого неможливо поліпшити частково — його можна тільки ліквідувати як єдине ціле. Приміром, боротьба на робочому місці, це — боротьба за збереження системи найманої праці та ринкової економіки. Насправді робітника треба звільнити від заводу та найманої праці, мотивуючи до життя в економній і самодостатній громаді.

Сучасне суспільство побудоване на світських засадах й ідеалах, що за своєю суттю є саморуйнівними. Ідеал проґресу, що звеличує індивіда та підносить його над громадою, ототожнює поліпшення з кількісним зростанням, ворожий кінцевим метам, розглядає природу лише як ресурс не службі людства чи предмет підкорення, непоєднуваний з новими формами життя і суспільного відтворення, що вони прагнуть до гармонії з мікрокосмом внутрішньої природи та макрокосмом природи зовнішньої. Докорінні суспільні перетворення вимагають запровадження позаособистісного, духовного або реліґійного виміру. Ми маємо вдруге відкрити божественне в собі, в природі та космосі. Ми маємо призвати бога через відкриття нашої найглибшої сутности та возз’єднання із всесвітом. В цьому наш останній шанс на виживання і емансипацію.

Громадську альтернативу зрілому капіталізму, висунуту Баро, можна умовно назвати «духовним комунарством». В його бачення комуна (громада) є головним осередком нової суспільної формації, що вона заступає місце істнуючої формації, є вузловим пунктом нової суспільної мережі. Треба скасувати міжнародний і національний поділ праці. Базові потреби в їжі, одежі, притулку, охороні здоров’я й освіти можна задовольнити на рівні невеличких самодостатніх суспільних одиниць — і задовольнити з мінімальними матеріяльними видатками. Культура збереження життя, негієрархічна культура рівноправ’я, що задовольняє матеріяльні, соціяльні та духовні потреби, а також створює умови для життя у злагоді з природою, може бути тільки комунарською культурою, федерацією самодостатніх комун. Починати прямо зараз — не відкладати втілення ідеалу самодостатнього господарства-комуни на майбутнє.

Зелений, еколоґічний і пацифістський рух, згідно з Баро, прагнення виходу з глухого кута індустріяльної меґамашини та представляє не політичний рух у сучасному значенні, а культурно-революційний рух з духовними мотивами, керований нееґоїстичним образом самого себе, новим бачення суспільства, вільного від експлоатації, відчуження і дегуманізації. Майбутнє суспільство будуватиметься на засадах взаємности та громадськости, взаємодопомоги та спільного користування. Таке суспільство буде не світським, де реліґія є приватною справою, але містом-комуною, божім плем’ям, що воно підтримуватиме зв’язки з иншими племенами.

Видно, що в 1980-ті рр. Баро почав звучати як пророк постіндустріяльної ери та постмодерну, як соціяліст-утопіст і навіть, можна сказати, як нащадок 1960-х рр., що в своїх поглядах поєднав соціял-анархізм, «глибинну еколоґію» та теорії у дусі руху «Нова доба» («Нью-ейдж»).

Але Баро був не просто утопістом — він висував і політичну проґраму. На його думку, серйозність ситуації означає, що ми не можемо чекати на звершення антрополоґічної та культурної революції. Буде запізно. Діяти треба негайно. Якщо насувається кінець світу, ми не можемо дозволити собі чекати, поки більшість населення дозріє духовно, щоби відкрити для себе своє еколоґічне «я» та приймати відповідальні рішення — рішення мають прийматися нагорі попри думку більшости населення. А це своєю чергою може спровокувати хвилю незадоволення й опір, адже за капіталізму життя більшости людей має для них сенс, тільки якщо супроводжується кількісним зростанням, споживанням, конкуренцією, фінансовим успіхом тощо. Сьогодні силу, що може опиратися диктату науки, техніки та виробництва, поставленого на службу капіталу, представляє держава. Вона має стати «державою порятунку».

Повноваження держави порятунку мають обмежуватися неґативними заходами. Її головним завданням має стати забезпечення часу, необхідного для досягнення якісних перетворень так на особистому рівні, як на рівні суспільства. Держава порятунку не здійснюватиме антрополоґічну революцію зверху, не створюватиме комун і відкриватиме шкіл для особистого перетворення. В ідеалі держав своєю неґативною, захисною функцією зверху доповнюватиме позитивний, творчий низовий імпульс. Баро відкидає парляментську демократію і закликає до влади «харизматичних особистостей». Одначе теперішні інститути треба не ліквідувати чи поставити під владу диктатора або партії, а підпорядкувати вищій владі — «еколоґічній раді», що вона представлятиме інтереси всіх «божих створінь» (людей, тварин, рослин) і безправних ґруп (дітей, матерів-одиночок, робітників-міґрантів, біженців, інвалідів тощо). Рішення у раді ухвалюватимуться тільки консенсусом і визначатимуть межі, в рамках яких мають діяти инші законодавчі та виконавчі орґани. Еколоґічна рада матиме право вето щодо рішень инших орґанів.

Ця проґрама «перехідного періоду» представляється проблєматичною. По-перше, очевидною є стара дилєма цілі та засобів: чи можливо побудувати федерацію самодостатніх і самоврядних комун за допомогою диктаторської держави порятунку (також своєрідної меґамашини)? Якщо не чекати, поки населення доросте до усвідомлення катастрофи, що насувається, і необхідности всебічних перетворень, перемога антрополоґічної і культурної революції — шляхетно-гуманістичних своїми цілями — вимагатиме застосування насильства для придушення контрреволюційного спротиву. Виправдати таке насильство можна лише як контрнасильство — законну самооборону від меґамашини. По-друге, постає питання «відмирання» держави порятунку. Замислена як тимчасове знаряддя із обмеженими повноваженнями захисту революції згори, вона, ймовірно, демонструватиме тенденцію до розширення своїх повноважень і самозбереження, для чого завжди знаходитиметься пристойний привід — викриття чергової «контрреволюційної змови», відкриття нового «фронту боротьби з контрреволюцією», перехід до нового «етапу боротьби з контрреволюцією». Одночасно треба зазначити, що ліберально-демократичні інститути в теперішньому вигляді не дозволять позбавити влади капітал і зупинити меґамашину.

1985 року Баро розійшовся із німецькими зеленими через їхню політику компромісів. Наприкінці 1989 р. вперше за десять років відвідав Східний Берлін. Баро хотів орґанізувати опір розпродажу НДР, що він неминуче мав відбутися після падіння Берлінського муру, поглинанню НДР Західною Німеччиною і закликав правлячий режим зберегти свою автономію і захистити своє найбільше досягнення — верховенство політики над економікою. Проте його ідеї — особливо радикальний антитехніцизм й соціяльна еколоґія — не здобули підтримки ані в гурті інтелєктуалів, ані в Соціялістичній єдиній партії Німеччини. Розчарований, він присвятив себе дослідницькій і викладацькій роботі в Університеті ім. Гумбольдта, де пропрацював до самої смерти. Помер од раку 1997 року.

Література

Rudolf Bahro, The Alternative in Eastern Europe, London: New Left Books, 1978.

Rudolf Bahro, “Rudolf Bahro Interviews himself”, in Socialist Register, 1978, pp. 5-20.

James Hart & Ullrich Melle, “On Rudolf Bahro”, in Democracy & Nature, Vol. 4, Nos. 2/3 (Issue 11/12), 1998.

Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union, Leiden: Brill, 2007.

Ernest Mandel, “East German Communist Denounces Bureaucracy: Rudolf Bahro’s The Alternative”, in Inprecor, No. 13, new series, 29 September, 1977, pp. 3–10.

Herbert Marcuse, “Protosocialism and Late Capitalism: Toward a Theoretical Synthesis Based on Bahro’s Analysis”, in International Journal of Politics, Vol. 10, No. 2/3, Rudolf Bahro: Critical Responses (Summer—Fall, 1980), pp. 25-48.

Ralph Miliband, “A Commentary on Rudolf Bahro’s Alternative”, in The Socialist Register, 1979, pp. 274-284.

Gunter Minnerup, “Rudolf Bahro—An Introduction”, in The Socialist Register, 1978, pp. 1-4.

Alec Nove, review of Die Alternative by Rudolf Bahro, in Soviet Studies, Vol. 31, No. 4, October, 1979, pp. 595-600.

Hillel Ticktin, “Rudolf Bahro: A Socialist without a Working Class”, in Critique, Vol. 10, Issue 1, 1979, pp. 133-139.

0 Responses to “Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: