Апокаліпсис Cолентінаме

Хуліо Кортасар

Тіко[I] завжди однакові, швидше неговіркі, але від них тільки й чекай несподіванки, приміром, ти приземляєшся у Сан Хосе в Коста-Ріці, а там уже чекають на тебе Кармен Наранхо, Самюель Ровінські і Серхіо Рамірес (родом з Нікарагуа, отже, не тіко, хоча врешті-решт це однаково, — що з того, що я, аргентінець, бодай із /266/ чемності мав би написати про себе тіно[II] а інші — ніко[III] або тіко). Стояла страшенна спека, до того ж все починалося водночас: журналістська конференція і решта, з нею пов’язане — чому мешкаєш не на батьківщині і як сталося, що «Blow-Up»[IV] так різниться від твого оповідання, чи вважаєш, що творчість письменника повинна бути ідеологічно спрямована? Оскільки завжди все відбувається саме так,— я вже знаю, що останнє інтерв’ю даватиму на порозі пекла — переконаний — відповідатиму на ті ж самі питання. А може, це станеться й не в пеклі, а у святого Петра, врешті, що це міняє, чи не здається комусь, що там, унизу, він писав надто складно як на простолюд?

Потім — готель «Європа» і отой душ, що під повільний тривалий монолог мила серед тиші увінчує кожну подорож. Тільки десь о сьомій, коли нарешті випала година для прогулянки по Сан-Хосе, аби перевірити, чи ж таке це місто розграфлене у клітинку й простеньке, як казали, чиясь рука вхопила мене за піджак; за моєю спиною стояв Ернесто Карденаль[1]; отже, обійми,— поете, як чудово, що ти зараз тут, після зустрічі в Римі і численних листовних зустрічей протягом багатьох років. Завжди мене захоплює зненацька і завжди розчулює, коли хтось такий як Ернесто шукає мене і хоче побачитись; кажеш, це фальшива скромність, ну й кажи собі так,— шакал гавкає, а караван іде далі — я завжди буду захоплюватися тими, хто любить людину, врешті, і їх починають любити, деякі порухи душі вищі за мене, побалакаймо про інше.

Справа ще й у тім, що Ернесто знав про мій приїзд до Коста-Ріки, тому й прилетів літаком із свого /267/ самотнього острова, бо птах-листоноша, який припосить Кому усі звістки, сповістив його, що тіко хочуть забрати мене до Солентінаме, і він не зміг опиратися спокусі заїхати до мене, внаслідок чого через два дні Оскар, Серхіо, Ернесто і я втислися в літачок Пайпер Ацтек, назва якого назавжди залишиться для мене таємницею, але який, незважаючи ні на що, полетів, викликаючи у нас гикавку і вкрай неприємне відчуття у шлунку, а світловолосий пілот мугикав пісеньки, ціл¬ком байдужий до мого повідомлення, що Ацтек несе нас просто на жертовну піраміду. А насправді сталося зовсім інакше, ми висіли в Лос Чілес, звідки такий же розхитаний, як і літачок, джип завіз нас у садибу поета Хосе Коронеля Уртече, твори якого мусило б читати значно більше людей, ніж насправді читають, і в якого ми й відпочивали, розмовляючи про тих чи інших наших приятелів-поетів: Роке Дальтона[2], Гертруду Стайн[3], Карлоса Мартінеса Ріваса[4], аж доки з’явився Луїс Коронель і ми поїхали з приголомшливою швидкістю до Нікарагуа — тепер уже його джипом і його моторним човном. Але перед тим ми зробили чимало пам’ятних знімків фотоапаратом, з якого при фотографуванні з’являється клаптик блакитного паперу і цей папірець поволі дивовижним чином виповнюється прихованими зображеннями, спершу — неприємно-бентежна ектоплазма, потім потроху проступає ніс, кучеряве волосся, посмішка Ернесто, його стрічка на чолі, як у Христа, здається, що матір божа і святий Йосиф десь там теж на веранді, тільки їх не видно… Ніхто з цього не дивувався, бо ж такий фотоапарат був відомий усім, крім мене, і вигляд якоїсь людини, що виринає з нічого, з порожнечі блакитного квадратика, ті обличчя, ті прощальні усмішки, дивували мене, про що я й сказав. Пам’ятаю, я спитав Оскара, що б сталося, якби одного дня після того, як сфотографували родину, блакитний папірець видобув із нічого Наполеона /268/ на коні, і ще пам’ятаю, як реготав Хосе Коронель, що, як завжди, все чув; потім —всі у джип і гайда на озеро.

У Солентінаме ми в’їхали, коли западала ніч, па нас чекали Тереса, і Вільям, й американський поет, й інші члени общини; вони вже збирались вкладатися спати, коли я помітив картини у кутку; Ернесто розмовляв із своїми і виймав із торби різний дріб’язок та подарунки, привезені з Сан-Хосе; хтось дрімав у гамаку, а я пішов у куток до тих картин і почав їх оглядати. Хтось, не пам’ятаю вже хто, пояснив мені, що це роботи місцевих селян; оте намалював Вінсент, а те — Рамона, деякі підписані, деякі — ні, але всі такі чарівні, ще одне первинне наївне бачення світу, чистота погляду того, хто малює навколишнє, як похвальний гімн; корівки-ліліпутки на макових полях, будиночок-медяничок, з якого виходять люди-мурашки, зеленоокий кінь на тлі заростів цукрової тростини і хрещення у церкві, де зовсім знехтувано перспективу, і церква ніби сама па себе вилазить чи валиться, озеро й човни ніби черевички, а на другому плані — величезна рибина всміхається бірюзовими губами. Тоді до мене підійшов Ернесто і пояснив, що продаж цих картин дає селянам змогу сяк-так протриматися, вранці він покаже ще їхні дерев’яні іграшки й скульптури з каменю, а також їхнє різьблення по дереву. Ми лишилися вже самі, але я все ще переглядав складені у кутку картини, витягав шматки полотна, де були корови й квіти, а ще була там мати з двома дітьми, вона тримала їх на колінах — одного білого, другого червоного — під небом геть усіяним зірками, а єдина сором’язлива хмарка ховалася, притискуючись, в кутку, мало не зриваючись зі страху з полотна.

Наступного дня була неділя і меса об одинадцятій, меса в Солентінаме, де селяни й Ернесто, і випадкові гості разом обговорювали розділ євангелія, був то саме /269/ розділ про те, як схопили Ісуса у саду, тема, що її мешканці Солентінаме сприймали так, ніби йшлося про них самих, про загрозу, що нависла над їхніми днями, ночами, про життя, завжди таке непевне й на островах, і на материку, й у всій Нікарагуа, і майже у всій Латинській Америці, життя серед страху й смерті, життя Гватемали, і життя Аргентіни, і життя Болівії, життя Чілі й Санто Домінго, життя Парагваю, Бразілії і Колумбії.

Коли зайшла мова про повернення, я знову подумав про картини, пішов до вітальні і почав приглядатися до них у примарному світлі для,— барви підсилені, акварель чи олія аж били в очі у тих лошачках та соняхах, й забави на луках, і симетричні пальми. Я згадав, що апарат у нас заряджений кольоровою плівкою, і вийшов на веранду з оберемком картин. Підійшов Серхіо й допоміг мені порозставляти їх, щоб вони були добре освітлені, і я почав їх фотографувати одну за одною, прилаштовуючи так, щоб колене полотно заповнило кадр. Мені пощастило: я мав якраз стільки кадрів, скільки підготував картин для фотографування, жодної не проминув, і коли Ернесто прийшов оповістити, що моторний човен вже чекає нас, я розповів йому про фото, а він розсміявся: ти — крадій картин, контрабандист образів. Забираю їх із собою, погодився я, а коли буду показувати фільм у себе, вони на екрані будуть ще кращі й більші, і яскравіші у барвах, і поцілуй мене в спину.

Повернувся я до Сан-Хосе, був у Гавані, залагодив тисячу справ, нарешті, Париж, втома, сповнена ностальгії, мовчазна Клодін зустрічає мене в Орлі, знову життя із годинником на руці, і merci, monsieur, bonjour, madame[V], комітети, фільми, червоне вино з Клодін, квартети Моцарта з Клодін. Посеред купи того, що /270/ валізи-ропухи виплюнули на крісло й ліжко, — преса, вирізки, хустки, томики центральноамериканських поетів, сірі пластмасові ролики фільмів, стільки речей за два місяці, знімок школи імені Леніна в Гавані, в кінці — Трінідад, профілі вулкана Іразу з джерелом зеленої води, де Самюел, і я, і Саріта малювали собі в уяві печених качок, що пливуть посеред сіркового диму.

Клодін віднесла касети з кіноплівкою до фотоательє. Якось опівдні, йдучи Латинським кварталом, я згадав про них, й оскільки квитанція була в кишені, забрав усі вісім касет й одразу ж згадалися мені картини з Солентінаме. Удома я почав переглядати перші діапозитиви з кожної серії, пригадав собі, що перед картинами фотографував месу, Ернесто, дітей, що бавилися поміж пальм, точнісінько таких, як на картинах, діти, й пальми, і корови на яскраво-сапфіровому тлі неба й озера, ледь-ледь зеленіші за небо, а може, навпаки — вже почав плутати. Заклав у проектор ролики з дітьми і месою, знаючи, що далі аж до кінця йдуть самі малюнки.

Вечоріло, я був сам, Клодін мала прийти одразу з роботи послухати музику й посидіти зі мною. Я наготував екран і фужер рому з доброю порцією льоду, проекційний апарат був готовий, плівку закладено, і кнопка тільки чекала мого дотику. Не треба було навіть затягувати завіси, послужлива ніч уже чекала за вікнами, запалюючи, лампи й підсилюючи аромат рому; приємно було думати, що все поволі почне в уяві повертатись до мене, після картин із Солентінаме знімки з Куби, а втім, чому починати з картин, для чого ця професійна деформація порядку, яка вимагає, щоб мистецтво випереджало життя, а чому б і ні, відказав другий голос тому першому в їхньому одвічному нерозв’язному братерському діалозі, чому б не подивитися спершу на картини з Солентінаме, бо вони теж є життям, бо це те саме. /271/

Промайнули знімки меси, дещо зіпсовані через погане освітлення, діти, навпаки, бавилися в яскравому сонці, білість їхніх зубів засліплювала. Я поволі натискав кнопку, що пересуває знімки. Я охоче вдивлявся б ще і ще в кожну, аж облиплу спогадами фотографію, в маленький крихкий світик Солентінаме, оточений водою і поліцейськими агентами так, як був оточений ними хлопчак, на якого я дивився, не розуміючи нічого, натис кнопку, хлопчак лишався на фото, добре помітний на другому плані, обличчя широке й просте, ніби сповнене недовіри й подиву, тоді як тіло хилилося вперед, виразна дірка посеред чола, пістолет офіцера все ще визначає траєкторію кулі, й іпші з автоматами, в глибині невиразне тло із дерев та будинків.

Людина мислить те, що мислить, думка завжди випереджає людину, яка лишається десь позаду; перше безглуздя, що спало на думку,— тут помилка фотоательє, мені дали чужі знімки, але в такому разі, яким дивом тут меса, діти, що граютьря на луці, — явим таким дивом? Рука моя також не хотіла слухатись, коли я знову натискав кнопку, цього разу на екрані була копальня селітри, кілька дашків з іржавої бляхи, натовп ліворуч вдивляється у тіла, що лежать навзнак, а руки їхні простерті на тлі голого сірого неба; треба було добре вдивлятися, щоб розгледіти вглибині групу в мундирах, виднілися тільки спини, ці люди відходили до джипа, що чекав їх на узбіччі пагорба.

Знаю, що й далі я вдивлявся у екран; хоч усе ніби суперечило здоровому глуздові, можна було лише на-тискати на кнопку і дивитись на перехрестя Коррієнтес і Сан Мартін, на чорне авто, а в ньому — чотирьох типів, що прицілились на тротуар, по якому біжить хтось у білій сорочці і сандалях, дві жінки, що намагаються сховатись за вантажну машину, хтось дивиться з протилежного боку, якесь обличчя з виразом жаху й невіри в те, що сталося, руки, піднесені до /272/ цього обличчя, ніби людина прагне пересвідчитись, чи ще жива, і раптом кімната, темпе світло плине з якогось загратованого віконечка вгорі, на столі навзнак гола дівчина, волосся звисає до землі, невиразний обрис спини когось, хто заштовхує їй кабель поміж ніг, а перед столом два типи, що розмовляють між собою, якась блакитна краватка, якийсь зелений пуловер. Ніколи не довідаюсь, чи натискав я ще кнопку, чи ні, побачив галявину в джунглях, хату під солом’яним дахом і дерева на першому плані, до якогось із них прив’язаний худорлявий хлопчина, який дивиться ліворуч, де невиразна група з п’ятьох чи шістьох чоловік поціляє в нього з пістолетів і карабінів; хлопець з довгастим обличчям і пасмом волосся, що спадає на смагляве чоло, дивився на них, одна рука його ледь піднесена вгору, а друга у кишені штанів; виглядало так, ніби він казав їм щось, не кваплячись, майже пояснював, і хоча знімок був дуже невиразний, я відчув, я зрозумів, що цей хлопець — Роке Дальтон, і тоді я натис кнопку, немовби у такий спосіб міг вберегти його від ницості цієї смерті, і встиг ще побачити авто, що розлетілося на друзки в центрі міста,— це могли бути Буенос-Айрес чи Сан-Пауло, натискував іще і поринав у вир скривавлених облич, понівечених тіл, жінок і дітей, що стрімголов мчать схилами гір десь у Болівії чи Гватемалі, раптом екран заповнили живе срібло і ніщо, і Клодін, яка ввійшла мовчки і наклала свою тінь на екран, перш ніж нахилитися, щоб поцілувати мене у волосся, і спитала, чи задоволений я своїми знімками і чи не хотів би показати і їй.

Я поставив проектор на нуль знову — коли переступаєш якусь незбагненну межу, сам не усвідомлюєш, як і що робиш. Не дивлячись па неї, бо тоді вона б здогадалася або просто злякалася виразу мого обличчя, не пояснюючи їй нічого, бо в ту мить я був суцільним спазмом — від голови до п’ят, я встав і неквапливо /273/ всадовив її у своє крісло, пробурмотівши, що піду принести їй чогось випити, хай поки подивиться, а я їй тим часом зроблю коктейль. У ванній, мабуть, я блював. може, зрештою, спершу плакав, а потім блював, а може, ні, може, тільки сидів на краю ванни, перечікуючи, щоб піти на кухню, приготувати їй те, що вона любить, додати льоду і аж тоді відчути тишу, переконатись, що Клодін не кричить, не біжить, ні про що не питає, тиша й ніщо, лише іноді звуки солодкого болеро з сусіднього помешкання. Не знаю, як довго мандрував я із кухні до вітальні, щоб побачити екран ззаду, саме коли вона скінчила переглядати весь ролик і кімната наповнилася ртутним блиском, а потім тінню. Клодін вимкнула проектор, відкинулася в кріслі, взяла напій і поволі посміхнулася до мене — задоволена кішечка в доброму гуморі.

— Чудово вдалися тобі ці кадри, особливо та усміхнена риба й ті діти, і корови у полі; чекай-во, ще й той знімок із Христом у церкві, скажи, хто їх малював, там немає підписів.

Всівшися на підлозі, не дивлячись на неї, я взяв свою склянку і випив усе одним ковтком. Що я скажу їй, що зараз можу сказати їй, пам’ятаю, в голові промайнуло, чи не запитати її про якусь дурницю, наприклад, чи якоїсь миті вона не помітила на знімках Наполеона верхи на коні. Але, звісно, про це я її не запитав. /274/

Примітки перекладача

[І] Тіко — жителі Коста-Ріки.

[ІІ] Тіно — жителі Аргентіни.

[ІІІ] Ніко — жителі Нікарагуа.

[ІV] «Збільшення» (англ.) — фільм М. Антоніоні за мотивами оповідання X. Кортасара «Бабине літо».

[V] Дякую, месьє, добрий день, мадам (франц.).

Примітки «Вперед»

[1] Ернесто Карденаль (нар. 1925) — нікараґуанський священник, революціонер, теоретик теолоґії визволення, письменник і поет. З 1965 по 1977 рр. керував поселенням-комуною на островах Солентінаме, де навчав бідних селян грамоті, малюванню, скульптурі і марксизму. Під час революції (1977) Національна ґвардія зруйнувала вщент це поселення.

[2] Роке Дальтон (1935-1975) — сальвадорський революціонер і письменник, один з засновників Революційної армії народу, що згодом долучилася до Фронту національного визволення Фарабундо Марті.

[3] Гертруда Стайн (1874-1946) — видатна американська письменниця і літераторка, теоретик літератури, автор поняття «втрачене покоління».

[4] Карлос Мартінес Рівас (1924-1998) — видатний нікараґуанський поет.

Джерело: Хуліо Кортасар. Таємна зброя / Пер. з ісп. Ю. Покальчука. — Київ: «Дніпро», 1983. — Стор. 266-274.

0 Responses to “Апокаліпсис Cолентінаме”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: