За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. …

На цьому тлі разюча відсутність „третього світу“ в нашій суспільній свідомості. Ці країни, якщо загалом з’являються у нашій пресі, то насамперед для того, щоби показати на їхньому прикладі вади та тупики того, що донедавна називалося „соціялістичною орієнтацією“ і що тепер сприймається як експортний, нав’язуваний нами варіянт командно-адміністративної моделі. Або ж для того, щоби поставити питання про правомірність чи доцільність нашої економічної та військової допомоги відповідним країнам. При цьому найсуттєвіші проблєми „третього світу“ — слаборозвиненість, голод, злидні, щоденне нехтування людською гідністю — залишаються за межами інтересів нашої ліберальної публіцистики та преси загалом».

Ворожєйкіна передрікала (поки що для Радянського Союзу в цілому), що:

«Наша загальна економічна відсталість, низький рівень технічного розвитку, з одного боку, і заробітної плати більшости населення, з иншого, — все це говорить за те, що не Анґлія і Швеція стануть моделлю нашого найближчого — та середньострокового — майбутнього, а — Перу, Колюмбія, Південно-Східна Азія».

За півтора роки до серпневого пучу 1991 року та за три з половиною роки до жовтневої кризи 1993 року в Москві Ворожєйкіна писала:

«Якщо вважати, що лише розвиток ринку та максимальна лібералізація економічних процесів ведуть до сучасного суспільства, тоді, дійсно, немає иншого шляху, крім нової диктатури».

У статті «Третій Рим у „третьому світі“. Роздуми на руїнах імперії» («Век ХХ и мир». — 1991. — № 9) Андрєй Фадін, пишучи після серпневого пучу (але до Біловезької угоди грудня 1991 року) уже тільки про Росію, констатував:

«Світ „реального соціялізму“, „другий світ“, що становив природну та страшну в своїй визначеності противагу „світові першому“ — розвиненому та багатому Заходу, упав, здається, остаточно та безповоротно».

Дивуєшся, наскільки влучною виявилася проґноза з серпня 1991 року (що її автор скромно називав «поки що лише — не більше ніж тенденція, що її, можливо, ще можна переломити»):

«… вже перші підсумки нашого „відкриття світу“ (або точніше „відкриття у світ“) — втрата внутрішньої орґанічности, цілісности свідомости, злам нормативних моральних орієнтирів і — найголовніше — наростання відчуття (або розуміння) своєї вторинности — є ніщо инше, як специфічна характеристика духовної картини „третього світу“.

Порівнювати умови і якість нашого життя, а найголовніше соціо-економічні та техніко-технолоґічні перспективи радянського суспільства доводиться з тими країнами „третього світу“, що вони намагаються зробити (або зробили вже) стрибок із слаборозвинутости в останній ваґон поїзду розвиненого світу (Бразилія, Арґентина, Мексика — у Латинській Америці, Туреччина в Азії, Греція, Портуґалія, Ірляндія — на европейській периферії)».

Дійсно сьогодні, на початку 2020-х рр., Росія є членом не «великої сімки», не Европейського Союзу, не НАТО, а аморфно-ситуативного об’єднання БРІКС, де літера «б» означає Бразилію.

Слідом за Ворожєйкіною Фадін підкреслював, що соціяльно-економічний розвиток, що з його вигід скористалась більшість населення, на основі ринкових відносин мав місце тільки в центрі капіталістичного світу:

«Фактом, що він спричиняє невеселі думки, залишається те, що попри відсутність більшовиків, ринок „по-західному“ (себто ефективно не тільки в економічному, але й у соціяльному пляні) не працює практично ніде за межами самого Заходу (включно з Японією і низкою нових індустріяльних країн, що „потрапили до останнього ваґону“), себто вельми обмеженого клюбу країн, в яких живе менше однієї чверти населення Землі».

Перспективи Росії:

«В рамках цього сценарію, що він уже розігрується, реінтеґрація Росії в світовий ринок буде йти через консервацію нашої периферійности, відсталости і залежности».

Якщо такою бачилися перспективи Росії, що вже казати про Україну — країну набагато скромнішого економічного, політичного та військового потенціялу? 2000 року в журналі «Універсум» Володимир Вітковський попереджав співгромадян, що є річ страшніша за комунізм, і вона з нами вже трапилась:

«Притому ідеологи „декомунізації“ не потрудилися кинути оком на обширну й малопривабливу периферію ринкової системи, а відтак не зрозуміли, що справжнім антиподом заможного й вільного Заходу є не обплутаний „дефіцитами“ й колючим дротом Схід, а нужденний і знедолений Південь, країни „третього світу“. …

Доводити, що Україна за своїми соціально-економічними показниками посідає нині місце саме серед країн „третього світу“ — й то далеко не чільне! — все одно, що ломитися у відчинені двері».

Що видавалось загальним місцем плутаному публіцисту-ідеалісту з перевернутою картиною світу (на думку Вітковського, «фундаментальні причини слаборозвиненості слід шукати передовсім у царині суспільної ментальності. Слаборозвинені країни — це країни, в психології загалу яких бракує імпульсів до свободи, конкуренції, культури, поступу, наслідком чого МОЖЕ БУТИ брак важкої індустрії й наукових досягнень, капіталу й освічених фахівців, доріг з твердим покриттям і товарів ширвжитку»), було очевидно не для всіх ліваків-інтелєктуалів, що вони ніби то стояли на матеріяльному ґрунті й мали бачити напрямок, який рухається країна. Остання з відомих мені великих дискусій про місце України серед «світів» відбулась на сторінках журналу «Спільне» (випуск 7 з 2014 року). Тоді привернув до себе увагу оптимізм одного з учасників дискусії Дениса Горбача, автора статті «Про три світи, змагання жертв і політекономію»:

«…безпідставно говорити про Україну як про „сировинний придаток“ світової економіки: метали, які донедавна були головною експортною статтею, аж ніяк не є сировиною. Їх, звісно, викорис¬товують у виробництві іншої продукції — але за та¬кою ж логікою можна заявити, що Україна імпортує сировину у вигляді автомобільних вузлів, які потім збирає в готові транспортні засоби на „викруткових“ виробництвах. Справжня сировина в металур¬гійній галузі — це залізна руда і коксівне вугілля, але перше переважно споживають усередині країни власні металургійні підприємства, а друге навіть до¬водиться постійно імпортувати. …

Мало говорять про машинобудівну галузь, а між тим її частка в експорті стабільно зростає протягом останніх десяти років. …

Нарешті, те ж таки машинобудування ударними темпами постачає продукцію на внутрішній ринок, в тому числі і для кінцевого споживача. Йдеться на¬самперед про автомобільну галузь: з 1990 до 2008 року обсяг виробництва зріс більш ніж удвічі. …

Україна є не „сировинним придатком“, а скоріше вже „збиральним цехом“ світової економіки: тут збирають промислову продукцію, орі¬єнтовану на виробництво засобів виробництва та виробництво предметів споживання. …

Всупереч загальноприйнятій точці зору, в Україні трудящим дістається дуже істотна частка національного доходу. …

Додамо сюди непрямі видатки домогосподарств, які бере на себе держава: медицина, освіта, „соціальна сфера“ — все те, що досі залишається, нехай і в спотвореному вигляді, фінансовим тягарем для держави і безкоштовним або відносно дешевим для трудящих. Додамо також різноманітні субсидії та пільги, які досі лише збираються переводити на неоліберальний „адресний принцип“: великий діапазон товарів і послуг, від природного газу та електроенергії до хліба та громадського транспорту, надається «оптом» усьому населенню (а не лише знедоленим, які підтвердять свій статус документально) за ціною нижче ринкової. …

Ми стверджуємо: Україна є промислово розвиненою країною з відносно високим рівнем життя, який правлячий клас боїться знижувати надто різко».

Нагадаємо, що опубліковано ці рядки було після «евромайдану» та початку зниження «високого рівня життя», що його «правляча кляса боїться знижувати надто різко» (хоча написано, здається, до). Сьогодні статтю Горбача читаєш як невдалий жарт, як стилізацію — такий собі звіт «ударника капіталістичної праці» про виконання завдань і плянів Капіталістичної партії України. Коротко про цей необґрунтований оптимізм у тому самому випуску «Спільного» написав инший учасник дискусії Володимир Іщенко:

«Ще однією хибою аргументації автора є її есенціалізм, який ігнорує тенденції та напрям трансформацій».

Сподіваюсь, що після «евромайдану» (яка іронія у назві!) і наступної соціяльно-економічної політики правлячої верхівки навіть до важкодумів дійшло, що місце капіталістичної України не між Францією і Польщею, а між Федеративною Республікою Ніґерія і Демократичною Республікою Конґо.

Завершити ці короткі нотатки щодо історії питання про місце країн колишнього СРСР у капіталістичному світі хотів би одним з можливих визначень «третього світу» — стан перманентного переходу від февдалізму до капіталізму, від відсталости до розвинутости. Будівництво світової капіталістичної системи завершено. Вона працює, і недокапіталістичні реґіони світу вбудовані в неї як її орґанічні частини. Світовій капіталістичній системі потрібен «тертій світ» (Південь, периферія) і вона включає його, але тільки на своїх умовах — як реґіон-відстійник, випускний клапан, ринок збуту проблєм, місце, куди «перший світ» (Північ, центри нагромадження капіталу) експортує кризи. «Третій світ» — недокапіталістичний, з «ненормальним» капіталізмом — істнуватиме доти, доки істнує світова капіталістична система, і кордони його скоріше за все тільки розширюватимуться.