Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас

Роман Тиса

…найбільша та найпоширеніша помилка — неспроможність вирватися за межі власної культурної оболонки та звичка прикладати до инших … мірило, що не може бути ним, у невидющості до відмінностей там, де на перший погляд все те саме, і невмінні побачити схожість там, де все має вигляд геть иншого.

Антоніо Ґрамші

Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Нікколо Мак’явеллі

1. Вступ

Громадянська війна на Донбасі є головною подією кризи, в яку країна сповзла наприкінці 2013 р. Сама криза своєю чергою є найважливішим фактом новочасної історії України — історії після 1991 р.

Розмовами про україно-російську війну, а тим більше про «гібридну війну» Росії проти України, що ведуться вже сьомий рік, приховують одну важливу річ: у 2013-2014 рр. зазнали історичної поразки українська буржуазія і буржуазна Україна. Буржуазія відмовляється вірити, що відчуження великої частки населення і розвал країни на чотири частини (три маріонеткові держави й одна анексована територія) — справа її рук, і всіляко прагне замаскувати правду «гібридними» вигадками.

Не вперше в Новій історії відбувається криза, що загрожує єдності країни. Сепаратизм — явище не унікальне. Багате на випадки війн, супроводжуваних сепаратистськими рухами, і минуле XX ст. — надто в післяколоніяльній Африці. Тим-то цей невеличкий нарис присвячено порівнянню війни на Донбасі з епізодами сепаратизму в історії двох африканських країн — Демократичної Республіки Конґо та Федеративної Республіки Ніґерія. Нарис покликаний стати внеском у дискусію про характер поточної війни на Донбасі та підняти — якщо не скинути — містичний туманний серпанок, в який її уповито.

2. Ґеоґрафія

2.1. Катанґа

На момент початку Конґолезької кризи 1960-1965 рр. і проголошення незалежности Катанґи в липні 1960 року колишня бельґійська колонія, а тепер самостійна Республіка Конґо, це — найбільша за площею африканська держава (сьогодні Демократична Республіка Конґо за площею друга — її випереджає Алжир). Її площа — 2345 тис. кв. км. Ріка Конґо утворює природний кордон між Республікою Конґо («бельґійським» Конґо, Конґо—Кіншаса) і «французьким» Конґо (Конґо—Браззавіль) і широченний басейн, в якому власне й розташована Республіка Конґо.

Держава Катанґа займала південь країни, та її кордони залишались незмінними упродовж всього часу істнування: вона мала 497 тис. кв. км (≈ 21% площі країни). На заході вона межувала з Анґолою (тодішнім портуґальським володінням), на півдні — з Північною Родезією (майбутньою Замбією).

2.2. Біяфра

Федеративна Республіка Ніґерія — велика африканська країна з площею 924 тис. кв. км. Ріка Ніґер, що від неї походить назва країни, при впадінні в Атлантичний океан розчленується на кілька рукавів, з яких складається велика дельта, подібна до нільської. По Ніґеру пролягав західний кордон самопроголошеної Республіки Біяфра, що вона на півдні мала вихід до океану, а на сході межувала з Камеруном.

Республіка Біяфра, що для неї війна за незалежність од самого початку розвивалась не успішно, поступово зменшувалась у розмірах. Коли було проголошено незалежність у травні 1967 р., її площа становила 77 тис. кв. км (≈ 8% площі Ніґерії). За два роки, у травні 1969 р., територія Біяфри скоротилась до 10% від початкової площі, на якій скупчилось 45 % населення «республіки».

2.3. ДНР і ЛНР

Україна — друга за розмірами країна в Европі (перша — Російська Федерація): її площа — 603 тис. кв. км.

Площа Донецької обл. (потенційної Донецької Народної Республіки) — 26,5 тис. кв. км (≈ 4% площі України), Луганської обл. (потенційної Луганської Народної Республіки) — 26,7 тис. кв. км (≈ 4% площі України). Станом на 2020 р. фактична площа ДНР — 7,9 тис. кв. км (≈ 1,3% площі України), ЛНР — 8,4 тис. кв. км (≈ 1,4% площі України). ДНР має вихід до моря. Обидві «республіки» мають міжнародний кордон тільки з Російською Федерацією.

3. Населення

3.1. Катанґа

Населення «бельґійського» Конґо в червні 1960 р. дорівнює ≈ 13,1 млн чол.

Населення Держави Катанґа — 1,7 млн чол. (≈ 13% населення Конґо), в т.ч. 34 тис. европейців (≈ 31% білого населення Конґо)[1]. Щоправда, з початком конґолезької кризи близько половини европейців покинули Катанґу[2]. У найбільшому місті — та столиці — «держави» Елізабетвілі 1959 р. жило 184 тис. чол., в т.ч. 14 тис. европейців[3].

3.2. Біяфра

Федеративна Республіка Ніґерія — найбільш населена країна Африки, й 1967 р. її населення оцінювалось у ≈ 56 млн чол.

У травні 1967 р. населення Біяфри — 13,5 млн чол. (≈ 24% населення Ніґерії), в т.ч. 8 млн осіб домінуючого народу ібо (≈ 59% населення Біяфри)[4]. Крім них у Східній області (майбутній Республіці Біяфра) проживали народи анан, ефік, ібібіо, іджо та инші. 1963 р. місто Енуґу, перша столиця сепаратистів, мала ≈ 138 тис. мешканців[5].

3.3. ДНР і ЛНР

Населення України станом на квітень 2014 р. — 45 млн чол.

У квітні 2014 р. населення Донецької обл. — 4,3 млн чол. (≈ 10% населення України), Луганської обл. — 2,2 млн чол. (≈ 5% населення України). Донецька — найбільш урбанізована область України (91%). Луганська обл. — друга за ступенем урбанізації (87%). На початку 2020 р. населення ДНР — 2,3 млн чол. (≈ 5,7% населення України) і Донецька — ≈ 900 тис. чол., ЛНР — 1,4 млн чол. (≈ 3,5% населення України) і Луганська — ≈ 400 тис. чол.

4. Господарство

4.1. Катанґа

Не найбільша за розмірами, Катанґа була найважливішою провінцією Конґо з точки зору економіки: на неї, багату на корисні копалини (кобальт, мідь, цинк, уран), припадали 80% видобутку мінеральної сировини, 90% виробництва елєктроенерґії та до 80% вантажообігу залізничного транспорту в країні[6]. Наприкінці 1950-х рр. Катанґа давала 65% всіх експортних надходжень[7]. Вона була частиною економічної імперії, створеної у північній Африці до першої світової війни за британського панування. Залізниця зв’язувала Катанґу з Родезією (Зімбабве), Анґолою і Мозамбіком (дві останні країни на той час були портуґальськими колоніями). Тим-то однією з причин сепаратизму провінції стало прагнення тісніше інтеґруватися у цю економічну імперію.

Видобуток корисних копалин був монополізований бельґійською компанією «Юніон міньєр дю О-Катанґа» — найбільшим роботодавцем провінції (20 тис. робітників-африканців і 2 тис. колоністів)[8]. Загалом у гірничорудній промисловості колонії 1955 р. було зайнято 108,7 тис. чол.[9] Власне гірничорудна галузь була єдиною по-справжньому розвинутою галуззю економіки Конґо. Головну вигоду від її розвитку одержували пануючі в цій галузі іноземні монополії — переважно бельґійські, британські й американські.

4.2. Біяфра

Хоча у 1960-і рр. Ніґерія була переважно аґрарною країною, вона входила до складу найважливіших країн — експортерів нафти: наприкінці 1960-х рр. у ній добували ≈ 20 млн т на рік, при цьому 85% видобування давали британська компанія «Брітіш петроліюм» і анґло-голландська «Шелл»[10]. Нафта зі Східної области 1966 р. забезпечувала 65% загальноніґерійського виробництва, а внесок области до федерального бюджету становив 17%[11]. 1966 р. нафта принесла ≈ 100 млн фунтів (≈ 140 млн дол. США), а це — третина експорту[12]. Головним торгівельним партнером Ніґерії була Велика Британія: 1965 р. на цю країну припадало 38,5% експорту та 30,8% імпорту[13].

Для Східної области, в якій проживало ≈ 21% населення і вироблялось 65% головного експортного товару, вигоди автономії або незалежности були очевидні (надто в умовах тогочасного економічного зростання і чимдалі вищого попиту на нафту в світі).

4.3. ДНР і ЛНР

Донецька обл. — один з найбільших промислових центрів України. Луганська обл. — також важливий промисловий центр. 2013 р. частка цих областей у валовому внутрішньому продукті України становила 14,9%[14].

Головними галузями промисловости Донецької обл. були виплавка чавуну, виробництво сталі, металурґія та виробництво готових металевих виробів, виробництво та розподіл елєктроенерґії, вугледобування, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, машинобудування. 2013 р. відзначився помітним промисловим спадом і скороченням продукції майже у всіх галузях, а в окремих — хемічна та нафтохемічна промисловість, машинобудування і легка промисловість — на 11,1%, 21,2% і 24,6% відповідно)[15].

2013 р. питома вага Донецької обл. у загальному обсязі експорту товарів становила 19,6% (перше місце серед усіх реґіонів України), в імпорті — 5,3% (четверте місце)[16]; щоправда, 2013 р. експорт скоротився порівняно з попереднім роком щонайменше на 10%. Головними закордонними торгівельними партнерами були країни СНД (33,5% загального експорту, в т.ч. Російська Федерація — 20,1%), Азії (26,8%, в т.ч. Туреччина — 9,6%) й Европейського Союзу (25,8%, в т.ч. Італія — 10,6%)[17]. Значіння економічних зв’язків із країнами СНД і Росією не треба перебільшувати: 2013 р. експорт більшости областей України був орієнтований насамперед на Схід.

Луганська обл. була «продовженням» Донецької обл. на півночі; щоправда, її внесок у господарство країни був скромнішим.

Більшість великих промислових підприємств належала купці місцевих капіталістів, першим з яких був Рінат Ахметов.

5. Рушійні сили й ідеолоґія

5.1. Катанґа

Матеріяльні інтереси колоністів відігравали головну ролю у зсуві балянсу сил у бік відокремлення. Багато европейців були членами Союзу колонізації Катанґи (Укол-Катанґа), створеної з метою ґарантування білому населенню провінції свобод, наданих конституцією Бельґії, та сприяння европейській колонізації[18]. Мірою усвідомлення неможливости самовизначення білої меншини від боротьби проти приходу до влади африканців европейці перейшли до політичної співпраці з африканцями, які так само як вони не довіряли центральному урядові та націлювали на незалежність провінції. Найбільш плідною виявилася співпраця з Конфедерацією асоціяцій Катанґи (Конакат), згуртованої навколо народів лунда і йєке й очолюваної знаним підприємцем і політиком Моїзом Чомбе.

Після 1910 р. Катанґа управлялась віце-ґенерал-ґубернатором окремо від Конґо і стала адміністративною частиною колонії тільки 1933 р. Напередодні незалежности зміцнів рух за автономію провінції. Конакат як офіційний представник «автентичних катанзців» виступила ширмою, що за нею ховались бельґійські колоніяльні службовці та бізнесмени, яким належала економічна влада в Катанзі. Конакат заявляла, що хоче уникнути хаосу, створеного центральним урядом, та вимагала, аби багатства Катанґи належали катанзцям.

5.2. Біяфра

Федеративна Ніґерія була ареною боротьби за державні посади та першість в діловій активності між трьома великими етнічними ґрупами — гауса-фулані (20 млн), ібо (12 млн) та йоруба (10 млн), що вони разом складали 66,4% мешканців країни[19]. Ібо були найрозвиненішим у соціяльно-економічному відношенні народом. Вони проживали компактно в Східній області, виріжнялися культурною і мовною спільністю, досягли високого ступеня розвитку ще до приходу британських колонізаторів. Ібо більше за инші народи Ніґерії наближалися у 1960-ті рр. до поняття «нація»[20].

Ібо вважали, що заслуговують на більшу часту влади та національного багатства. Зазнавши невдачі на федеральному рівні, коли наслідком липневого перевороту 1966 р. було скинуто встановлений за півроку до того військовий уряд офіцерів ібо, та скориставшись як приводом вересневими погромами і втечею багатьох ібо з Півночі на Схід, очолювані полковником Чуквемека Одумеґву-Оджукву націоналісти швидко взяли курс на розкол країни.

5.3. ДНР і ЛНР

Повстання на Донбасі було реакцією на переворот у Києві в лютому 2014 року. Сепаратисти керувались не стільки позитивною проґрамою (хоча було кілька таких проґрам, найамбітніша з яких передбачала створення на території восьми областей України держави «Новоросія»), скільки несприйняттям нового центрального уряду — прозахідного, націоналістичного, антиросійського. Ідеолоґічна мішанина відобразилась у назві бойових сил сепаратистів — «Армія південного сходу», «Російська православна армія», «Слов’янська бриґада», батальйон «СССР», батальйон «Смерть», «Окремий батальйон ім. Олександра Невського» тощо. В загони ополчення і самооборони об’єднались колишні військові, міліціонери й офіцери місцевих відділів Служби безпеки України, дрібна буржуазія, комуністи, монархісти, «козаки», авантюристи та романтики, в т.ч. з-за кордону — насамперед з Росії.

До 2014 р. у Донецькій обл. склався своєрідний «історичний блок» — союз місцевої буржуазії з робітничою клясою. В його основі лежало практично безперервне з 2000 р. зростання як прибутків буржуа, так і зарплат робітників. За показником валового реґіонального продукту Донецька обл. поступалася тільки Дніпропетровській. Пенсія шахтаря (а шахтар йде на пенсію раніше більшости робітників і службовців; може вже в 45 років бути пенсіонером) сягала 5000 грн., коли середня зарплата в Україні дорівнювала 3200 грн. У листопаді 2013 р., напередодні «евромайдану», середня зарплата в Донецькій обл. — 3744 грн., Луганській — 3321, Чернігівській — 2524, Херсонській — 2478, Тернопільській — 2426, в Україні разом — 3266, у Києві — 5022 (столиця, це — окремий випадок у всіх країнах)[21]. Донецьк був другим після Києва містом так за висотою цін, як за розмірами зарплат. «Евромайдан» і «революцію гідности», очевидно, сприйняли як загрозу цьому союзові. Виступ за збереження «блоку» — одна з причин «антимайдану» та «народних республік». Тим-то сепаратистське повстання у Донецькій обл. можна розглядати і як повстання «робітничої аристократії» (Луганської обл. це теж стосується, але меншою мірою).

6. Напруження сил, жертви війни й економічні втрати

6.1. Катанґа

Влітку 1960 р. Громадські сили — так називалась армія Конґо у момент незалежности — нараховували 23,5 тис. европейських офіцерів й африканських салдатів[22]. Єдина їхня спроба самостійно придушити сепаратистів у вересні 1961 р. завершилась невдачею. Крім конґолезької армії кілька операцій проти Катанґи провели війська ООН, запрошені центральним урядом, — їх налічувалось більше 11 тис.[23]

За допомогою бельґійських військовослужбовців катанзькі збройні сили («жандармерію») було перетворено на ефективну воєнну силу. Почавши з 500-сильного загону колишніх конґолезьких військових і ополчення білих колоністів, в грудні 1960 р. жандармерія налічувала від 5 до 7 тис., а в середині 1961 р. — 15 тис., в т.ч. 460 білих офіцерів з Бельґії, Франції, Родезії та Північної Африки[24]. Найманцям платили по 50-100 тис. бельґійських франків (1-2 тис. дол. США) на місяць: уряд сепаратистів міг це собі дозволити, адже за два з половиною роки одержав від «Юніон міньєр» у вигляді плати за користування надрами та податків 12 млрд бельґійських франків (240 млн дол. США)[25]. Така щедрість була можлива через жорстоку експлоатацію місцевої робочої сили: середньоденна зарплата африканського робітника становила 50 франків (1 дол. США)[26]. Хоча жандармерія за підтримки найманців була здатна чинити опір армії центрального уряду та — менш успішно — військам ООН, вона не змогла зламати опір північної Катанґи, що її мешканці (переважно народ луба) виступили за єдине Конґо.

Сукупні втрати всіх сторін конфлікту становили від 10 до 20 тис. осіб, більшість загиблих — мирне населення.

6.2. Біяфра

На початку війни найбільш населена країна Африки мала чи не найменшу армію на континенті — до 10 тис. військових[27]. Під кінець війни ніґерійська армія нараховувала не менше 180 тис.[28], в т.ч. 120 тис. в уґрупуванні, задіяному проти Біяфри[29].

Молода сепаратистська республіка почала війну з 5-7 тис. військових, і в найкращі часи чисельність її армії не перевищувала 40 тис.[30] Хоча таємна закупівля зброї почалась за кілька місяців до проголошення незалежности, необхідні запаси зробити не вдалося, і через міжнародну ізоляцію та ніґерійську блокаду упродовж усієї війни гостро відчувалась нестача зброї та боєприпасів.

Ніґерійська громадянська війна була найкривавішою в Африці XX ст. За ріжними оцінками, загинуло від 1 до 3 млн осіб[31], в т.ч. 100 тис військових. Головними жертвами війни стали цивільні, а головною причиною — голод у Біяфрі, відрізаній так від океану, як від державного кордону ніґерійською армією. Ці жертви виглядають ще жахливішими, що стільки людей було вбито та загинуло лише за два з половиною роки війни.

Валовий внутрішній продукт Ніґерії першого воєнного року становив 1605 млн ніґерійських фунтів (≈ 2250 млн дол. США), що було на 4,8% менше ніж попереднього року. Після нового незначного скорочення 1968 р. на 0,2% в наступні два роки ВВП зріс на 13% і 9,6%[32].

З вересня 1967 р. по березень 1969 р. Ніґерія витратила на війну ≈ 300 млн ніґерійських фунтів (≈ 420 млн дол. США)[33]. Біяфра витратила в 5-10 разів менше. Вартість майна й інфраструктури, зруйнованих під час війн, оцінювали в 600 млн ніґерійських фунтів (≈ 840 млн дол. США)[34].

6.3. ДНР і ЛНР

2013 р. українські збройні сили нараховували 130 тис. чол., в т.ч. в армії — 65 тис. [35] Погано фінансовані, зі старим озброєнням, армія і авіяція перебували у жалюгідному стані, фльота — фактично в небутті (єдиний підводний човен жадного разу не виходив у море). За чотири роки війни чисельність збройних сил зросла у півтора рази, а армії — удвічі[36]. Бюджет Міністерства оборони України на 2020 р. — 137 млрд грн. (≈ 3% ВВП).

Якщо у квітні 2014 р. сили сепаратистів складались з окремих загонів чисельністю у кілька десятків бойовиків (без важкого озброєння і бронетехніки), у червні—липні ці загони налічували вже по кілька сотень і тисяч бійців та мали у своєму розпорядженні бронетранспортери, танки, артилерію, засоби протиповітряної оборони. Станом на початок 2020 р. «народне ополчення» ДНР і «народна міліція» ЛНР, це — дві маленькі армії з усіма видами озброєння загальною чисельністю у 30-40 тис. чол.

За шість років війни загинуло більше 13 тис. осіб, в т.ч. від 3 до 3,5 тис. цивільних[37].

Уповільнення економічного зростання в Україні, що намітилось 2013 р., у наступні два роки перейшло в падіння і закінчилось двократним скороченням ВВП. Можна говорити про економічну катастрофу, порівнювану з економічним розвалом 1990-х рр. Економічний спад, очевидно, відбувся би й без війни, але вона його безумовно поглибила. Оцінки вартости можливої майбутньої відбудови Донбасу дуже ріжняться — від 500 млн дол. США (відновлення об’єктів інфраструктури, житла та підприємств на підконтрольній центральному урядові території) до 11 млрд дол. США (весь Донбас, включно з ДНР і ЛНР).

7. Іноземне втручання і міжнародна реакція

7.1. Катанґа

Що Катанґа проістнувала як незалежна держава два с половиною роки, заслуга бельґійської цивільної та військової влади. Формально Бельґія не визнала Катанґу, але прикриваючись правом кожної провінції одержувати від колишньої метрополії технічну поміч напряму, надавала «державі» військову, економічну та технічну допомогу[38].

Жадна країна не визнала Катанґу. Її «посольство» в Брюсселі фактично функціонувало як центр підбору найманців.

Орґанізація Об’єднаних Націй швидко відгукнулась на заклик про допомогу, що надійшов від центрального уряду, і вже в липні 1960 р. до Конґо прибули перші континґенти військ ООН з Етіопії, Ґани, Ірляндії, Ліберії, Тунісу, Швеції та инших країн. У грудні того ж року їхня чисельність досягла 17,5 тис. чол.[39] Війська розташувались у кількох провінціях, в тому числі в північній і центральній Катанзі: це був замах на «державний суверенітет». Нового удару по сепаратистах було завдано у лютому 1961 р., коли Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про виведення із Конґо всіх іноземних військових і політичних радників, а також висилку з країни найманців. Для забезпечення в країні миру війська ООН отримали право застосувати силу. Саме вони ліквідували Державу Катанґа у січні 1963 р.

7.2. Біяфра

Офіційно західні країни заявили про ембарґо на поставку зброї до Ніґерії, проте фактично техніку, зброю та боєприпаси з осені 1967 р. постачали — спочатку таємно, а потім відкрито — Бельґія і Велика Британія[40]. Військо-повітряні сили Ніґерії не мали бойових літаків, але завдяки допомозі Радянського Союзу та його союзників у перший рік війни авіяційний парк поповнився реактивними бомбардувальниками Ил-28, винищувачами МиГ-17 і учбово-тренувальними L-29[41]. Керували цими літаками спочатку єґипетські льотчики, а пізніше британські, південноафриканські й австралійські пілоти[42]. Обслуговували техніку радянські та чехословацькі спеціялісти[43]. Пілотам-найманцям платили від 2 до 3 тис. дол. США на місяць.

З іноземних держав, що підтримали сепаратистів, найістотнішу ролю відіграла Франція, яка прагнула послабити британські позицій у цьому реґіоні. Деякі французькі політики плекали плян створення союзу між Біяфрою і сусіднім Камеруном. Аналоґічну операцію проводили в минулому, коли колишній британський Камерун об’єднався з колишнім французьким Камеруном. У липні 1968 р. французький уряд офіційно заявив про підтримку Біяфри[44]. Військову допомогу невизнаній республіці надавав так уряд, як і французькі монополії: їм вдавалося переправляти сепаратистам зброю, боєприпаси, техніку, найманців. Останні склали кістяк 4-ї бриґади командос — ударної сили сепаратистського режиму. У Парижі були створені «Міжнародний комітет боротьби з ґеноцидом у Біяфрі», «Асоціяція Франція—Біяфра» і «Комітет дії на користь Біяфри». У березні 1969 р. у Франції пройшов «Національний тиждень надання допомоги Біяфрі»[45]. У Парижі працював «Центр вивчення історії Біяфри», що він діяв як бюро зв’язку з торгівцями зброєю та воєнними компаніями[46].

Перші поставки — через Кот д’Івуар (ця країна слугувала головною перевалочною базою) — почались у листопаді 1967 р. і тривали до самого закінчення війни. Лише в останні чотири місяці війни Франція поставила Біяфрі зброї та боєприпасів на 3,4 млн ніґерійських фунтів (≈ 4,8 млн дол. США)[47], а загальна вартість французької воєнно-технічної та грошово-матеріяльної допомоги оцінюється у 30 млн дол. США[48].

Біяфра мала своїх симпатиків і в Портуґалії: її фашистський режим розраховував, що ніґерійський конфлікт відволікатиме увагу африканських країн від боротьби з колоніялізмом (сама Портуґалія у той час вела війни у своїх колоніях в Африці). У передмісті Лісабона розташовувалась европейська штаб-квартира Оджукву. Він міг користуватися портуґальським аеродромом Монте-Реал: на ньому обслуговували і ремонтували літаки, що забезпечували авіясполучення з Біяфрою через портуґальські авіябази у Ґвінеї—Бісау, на островах Кабо-Верде та Сан-Томе[49]. Крім Франції і Портуґалії сепаратистам допомагали Ізраїль і Південно-Африканська Республіка[50].

Іноземні найманці у збройних силах Біяфри найактивніше проявили себе у повітряній війні[51]. Керуючи американськими бомбардувальниками часів другої світової війни та легкими учбовими літаками, у 1967 і 1969 рр. вони здійснили немало успішних рейдів на аеродроми, елєктростанції і нафтопереробні заводи[52]. Хоча ці удари по ніґерійських військах й інфраструктурі не могли переломити хід війни, вони мали великий пропаґандистський ефект.

Із завершенням блокади самопроголошеної республіки, коли її відрізали від океану та державного кордону з Камеруном, у Біяфрі почались перебої з продовольством, що невдовзі переросли в нестачу харчів і голод. У західному світі розгорнулась широка кампанія солідарности з Біяфрою, до якої долучились як уряди окремих країн, в т.ч. США, і міжнародні орґанізації, такі як «Червоний хрест», так і неурядові фонди та громадські ініціятиви. Підливала масла у вогонь і біяфрійська пропаганда, що вона дії ніґерійської армії представляла як ґеноцид[53]. Загальна вартість наданої Біяфрі міжнародної допомоги оцінюється у 251 млн дол. США[54].

Більшість країн-членів Орґанізації Африканської Єдности виступили за територіяльну цілісність Ніґерії. Орґанізація намагалась виступити посередником між воюючими сторонами, під її еґідою робилось кілька спроб провести мирні переговори, одначе всі вони закінчились безрезультатно. Як незалежну державу Біяфру визнали п’ять країн — Танзанія, Ґабон, Кот д’Івуар, Замбія і Гаїті (три з них — колишні французькі володіння).

7.3. ДНР і ЛНР

Хоча Україна за шість років майже не одержала ніякої зброї, тим більше наступальної, воєнно-технічну допомогу їй все ж надавали — та продовжують надавати — країни НАТО: за минулий 2019 р. її розмір оцінюється у 143 млн дол. США[55]. Добровольцями (найманцями у термінах сепаратистів) — насамперед у добровольчі батальйони, що активно формувались у перші, критичні місяці війни, — воювати на Донбасі записались кількасот іноземців з Білорусі, Грузії, Італії, Канади, Польщі, Росії, Хорватії, Швеції та инших країн.

ДНР і ЛНР істнують сьомий рік тільки завдяки прямій і опосередкованій допомозі Російської Федерації — воєнній, технічній, грошовій, кадровій і пропаґандистській. 2014 р. близько третини цивільних і військових керівників сепаратистів були російськими громадянами. Пізніше місцеве керівництво було «українізовано», одночасно тісніше підпорядковано Москві. Через війну на Донбасі пройшли десятки тисяч добровольців (найманців у термінах центрального уряду) з Росії — військових і цивільних. (з 2015 р. Росії навіть істнує окрема ветеранська орґанізація — Союз добровольців Донбасу). Крім росіян в ДНР і ЛНР воювали білоруси, казахи, серби та инші.

За ріжними оцінками, матеріяльна та грошова підтримка ДНР І ЛНР (пенсії, соціяльні виплати, зарплати держслужбовців) коштує Російській Федерації від 1 до 3 млрд дол. США[56]. Ці суми, очевидна, не включають пожертв фізичних осіб і громадських орґанізацій, а також витрат на утримання збройних сил сепаратистів (можна припустити, що вони приблизно дорівнюють сумі цивільної фінансової допомоги).

Після запровадження Україною торгівельної блокади ДНР і ЛНР перетворились на ринок збуту російських промислових і продовольчих товарів: для них практично не істнує митного кордону. Російський же рубль є офіційною грошовою одиницею в обох «республіках».

ДНР і ЛНР не визнала жадна країна-учасниця ООН: їх визнала тільки така сама як вони самопроголошена республіка Південна Осетія, що вона частково визнана лише чотирма країнами, включно з Російською Федерацією, та, схоже, слугує центром фінансового посередництва між Донбасом і Росією[57].

8. Наслідки

8.1. Катанґа

Після ліквідації Держави Катанґа провінція Катанґа залишилась головним джерелом доходу для чимдалі більш централізованого Конґо. «Юніон міньєр дю О-Катанґа» було націоналізовано. Під час «заїрізації» (коренізації) на початку 1970-х рр., коли Конґо отримало «автентично африканську» назву Заїр, Катанґу перейменували на Шабу. У березні 1977 і травні 1978 р. Шаба стала ареною боїв між Заїрськими збройними силами та партизанами Фронту національного визволення Конґо, що вони діяли з баз, розташованих у сусідній Анґолі. Як і на початку 1960-х рр., армія центрального уряду продемонструвала свою повну безпорадність, і ситуацію врятували марокканські, французькі та бельгійські десантники[58].

8.2. Біяфра

Після капітуляції Біяфри Ніґерійський військовий уряд проводив політику примирення під гаслом «Немає ані переможців, ані переможених». Було надано амністію усім сепаратистам, крім 30 офіцерів з вищого керівництва «республіки». Розорені війною райони відбудовувались. Ібо залучали до активного економічного життя єдиної країни. Станом на літо 1974 р. 70 офіцерів — ібо займали командні пости у федеральній армії, 13 колишніх пілотів ВПС Біяфри керували тапер ніґерійськими бойовими літаками[59].

Оголошену в травні 1967 р. адміністративну реформу після війни провели й у Біяфрі — на території Східної области було створено три штати. З 1970 до 1974 р. ВВП Ніґерії — на хвилі високого попиту на нафту на світовому ринку — щорічно зростав у середньому на 12,3%[60].

8.3. ДНР і ЛНР

Під гуркіт розмов чи то про створення «Новоросії», чи то про відродження «Донецько-Криворізької республіки», Донбас, не встигши як слід консолідуватися, розвалився на три частини — проукраїнський (підукраїнський), ДНР і ЛНР, після чого дві «народні республіки» дуже швидко перетворились на протекторати Російської Федерації на території України. В такому стані вони скоріше за все залишатимуться у найближчому майбутньому.

У «народних республіках» відбувся перерозподіл власности — тільки не на користь народу, а на користь молодого — у всіх значеннях цього слова — мільярдера Сергія Курченка[61].

2020 р. працівники Донецької обл. є в Україні найбільш високооплачуваними (йдеться про території, підконтрольні центральному уряду, звісно): середня зарплата в березні — 12225 грн. Вище тільки в столиці (17990 грн.)[62]. Зарплати в Луганській обл. нижчі — 9399 грн. (Для порівняння: середня зарплата в Донецьку на початку 2020 р. — 11000 руб., себто 4198 грн.[63])

9. Деякі висновки

Після 1991 р. українська буржуазія продемонструвала безпрецедентну імпотенцію — спочатку вона розтринькала успадкований від Радянської України економічний потенціял, при цьому не змігши розвинути внутрішній ринок, консолідувати навколо себе країну та створити націю, а після 2014 р. почала втрачати територію.

Громадянська війна стала продовженням політики ідентичности. Зустріч на перехресті історичної пам’яти маршу на честь 14-ї дивізії СС «Галичина» з колоною «безсмертного полку» завершилась дуеллю реактивних систем залпового вогню. Евроцентризм виявився несумісним з русофільством, буржуазний націоналізм — з радянським патріотизмом, «радянська окупація» — з Великою Вітчизняною війною, експорт металопрокату — з експортом робочої сили. Яку «єдину країну» не візьми — в усіх випадках йдеться або за боротьбу одного минулого з иншим, або за боротьбу між ріжними варіянтами заперечення України як самоцінности.

Хоча в Донецькій і Луганській обл. за двадцять років міг скластися «історичний блок», для виникнення народу чи нації цього виявилось замало: до 2014 р. більшість жителів Донбасу за національною ознакою визначали себе як українці, хоча балакали російською. Між Україною і Донбасом є економічні та культурні відмінності (як у будь-якій великій країні), але немає чіткого кордону — ні мовного, ні ґеоґрафічного, ні історичного. Навіть якщо припустити, що сепаратизм ДНР і ЛНР, це — національно-визвольна боротьба, ми спостерігаємо в ній історичну «аномалію» — періоду збройної боротьби не передував період боротьби мирними засобами. Якщо «народ Донбасу» хтось гнобив, то це були «свої» — донецькі та луганські — капіталісти, бюрократія і поліцейський апарат. Шість років самостійного життя показали, що реґіон не є самодостатнім економічно: щоби вижити, він має пристати або до України, або до Росії. Все це ускладнює мобілізацію на підтримку самопроголошених республік громадської думки в світі, без чого неможливе міжнародне визнання. Сепаратистів активно підтримує тільки одна держава, Російська Федерація (вона ж єдиний їхній спонсор), проте навіть її керівництво не визнає ці «республіки» на дипломатичному рівні.

Якщо припустити, що «народні республіки» представляють революційний рух, і спробувати подивитися на них під цим оглядом, то треба зазначити, що будь-яка правдива революція тяжіє не до сепаратизму, а до експансії. Революція прагне охопити всю націю, всю державу, всю територію країни. Ба більше, революція прагне вийти за межі національних кордонів — вийти на міжнародний рівень: звідси революційні війни Франції, звернення — через голову урядів — до народів світу російських революціонерів 1917 р., III (Комуністичний) Інтернаціонал, кубинський «експорт революції» у 1960-і рр., виклик всім імперіялістам одночасно в Іранській революції 1979 р. тощо[64]. На Донбасі ми з самого початку бачимо не просто сепаратизм, а обласний, містечковий націоналізм (Донецька Народна Республіка, Луганська Народна Республіка) і поділ «народу Донбасу» на дві «держави» — ДНР і ЛНР. З цієї точки зору в «евромайдані» революційности більше, ніж в «антимайдані» і «народних республіках». Самі «республіки» постають як випадки реґіоналізму, що вони траплялись у післяколоніяльній Африці (два таких випадки розглянуто вище) та й зараз є (з 2016 р. у переважно франкомовному Камеруні за незалежність бореться анґломовна провінція Амбазонія).

Процес створення сучасних національних держав у Східній і Південній Европі пережив за останні сто років два етапи. Після першої світової війни, у 1918-1919 рр., розпались Австро-Угорська, Ґерманська та Російська імперії. Після розвалу соціялістичного блоку, в 1991-1992 рр., розпались Югославія, Чехословаччина та Радянський Союз. Можливо, ЛНР і ДНР (і ПМР — Придністровська Молдовська Республіка), це — ар’єрґардні бої російського імперіялізму перед початком нового етапу формування нових незалежних країн — цього разу на території Російської Федерації. Керівна верхівка цього природньо не бажає: тим-то підтримує сепаратизм у сусідів, прагнучи загальмувати або зупинити наступ цього третього етапу.

Література

М. Жирохов. Война наёмников (Биафра, 1967-1970 гг.) // «Крылья Родины» (Москва). — 2013. — №1-2. — С. 116-121.

С.Н. Иванов. Состояние и проблемы социально-экономического развития Украины // «Економічний вісник Донбасу». — 2016. — № 3(45). — С. 32-49.

С.В. Мазов. Холодная война в «сердце Африки». СССР и конголезский кризис, 1960-1964. — Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2015.

И.Н. Олейников. Конго. — Москва: Государственное издательство географической литературы, 1959. — (У карты мира).

Я.Я. Этингер. Нигерийский кризис 1967-1970 годов // «Вопросы истории» (Москва). — 1976. — № 7. — С. 133-147.

Peter Abbott, Modern African Wars (4): The Congo 1960–2002, Oxford: Osprey Publishing, 2014. (Men-at-Arms series, Vol. 492)

Michael Draper, Shadows: Airlift and Airwar in Biafra and Nigeria 1967-1970, Aldershot: Hikoki Publications, 1999.

Philip S. Jowett, Modern African Wars (5): The Nigerian-Biafran War 1967–1970, Oxford: Osprey Publishing, 2016. (Men-at-Arms series, Vol. 507)

Sandra W. Meditz and Tim Merrill (eds.), Zaire: A Country Study, Washington, D.C.: Federal Research Division, Library of Congress, 1994. (Area handbook series)

Helen Chapin Metz (ed.), Nigeria: A Country Study, Washington, D.C.: Federal Research Division, Library of Congress, 1992. (Area handbook series)

E. Wayne Nafziger and William L. Richter, ‘Biafra and Bangladesh: The Political Economy of Secessionist Conflict’, in Journal of Peace Research, Vol. 13, No. 2 (1976), pp. 91-109.

Georges Nzongola-Ntalaja, The Congo from Leopold to Kabila: A People’s History, London: Zed Books, 2002.

M. Rafiqul Islam, ‘Secessionist Self-Determination: Some Lessons from Katanga, Biafra and Bangladesh’, in Journal of Peace Research, Vol. 22, No. 3 (September, 1985), pp. 211-221.

Додаток 1
Цікаві факти

• На початку липня 1960 р., невдовзі після армійських бунтів у столиці та деяких инших містах Конґо, уряд вирішив підвищити всіх військовослужбовців на одне звання: так у Громадських силах (конґолезькій національній армії) зникли рядові[65].

• Коли у січні 1963 р. була ліквідована Держава Катанґа, її голова Моїз Чомбе втік спочатку до британського протекторату Північна Родезія, а потім до фашистської Еспанії — країни, що дала притулок сотням нацистських злочинців після другої світової війни та керівникам пучу французьких ґенералів ув Алжирі 1961 р.

• Ґенерал-майор Якубу Ґовон, голова військового уряду Ніґерії з 1966 по 1975 р., на час громадянської війни призупинив присудження військових нагород: він вважав такі нагороди в умовах братовбивчої війни недоречними[66].

• У травні 1969 р. ударними силами ВПС Біяфри (п’ять легких учбових літаків Мяльме Флюґіндустрі MFI-9B «Мінікон») командував 59-річний швед Карл Ґустав ґраф фон Розен, ветеран другої італо-етіопської війни (1935-1936), радянсько-фінської війни (1939-1940) і конґолезької кризи (1960-1965). Після Біяфри, 1974 р., він знову поїхав до Етіопії, де загинув під час етіопсько-сомалійської війни (1977-1978).

• У Демократичній Республіці Конґо є «Культурний центр ЛНР»[67].

• Двоє перших керівників ЛНР — Геннадій Ципкалов і Валерій Болотов — померли: першого знайшли повішеним у в’язничній камері в Луганську (2016), у другого стався серцевий напад в Москві (2017).

• Коли 21-22 листопада 2017 р. у ЛНР відбувся переворот, і закордон — до Росії — утік президент Ігор Плотницький, ні в ЛНР, ні в ДНР, ні в РФ ніхто не назвав цю подію «військовим переворотом», а новий уряд — «хунтою», хоча переворот відбувся навіть за участи іноземних військ (континґенту ДНР), а новий уряд очолив колишній полковник Служби Безпеки України Леонід Пасечник. Коли в лютому 2014 р. за подібних обставин змінилась влада в Києві, майбутні діячі «народних республік» і засоби масової інформації Росії при оцінці цих подій вживали саме слова «переворот» і «хунта».

• З 2014 р. в обох «народних республіках» Донбасу діє комендантська година: з 23:00 до 5:00 в ДНР і з 23:00 до 4:00 в ЛНР.

• Комуністична партія ДНР втратила свою реєстрацію і через штучні бюрократичні перепони вже кілька років не може її поновити[68], її членів витіснили з Народної ради ДНР[69].

Додаток 2
Хронолоґія подій

Конґо

1960, 30 червня. Проголошення незалежности від Бельґії.

1960, 5-6 липня. Салдатські бунти в столиці та инших містах, масовий вихід бельґійців, напади на білих поселенців.

1960, 10 липня. Бельґійські війська беруть під свій контроль головні міста країни.

1960, 11 липня. Голова провінції Катанґа Моїз Чомбе проголошує її незалежність і вихід зі складу Конґо.

1960, 12 липня. Президент Жозеф Касавубу та прем’єр-міністр Патріс Лумумба звертаються до ґенерального секретаря ООН Даґа Гаммершельда з вимогою прислати війська ООН для захисту від зовнішньої аґресії.

1960, 14 липня. Рада безпеки ООН ухвалює резолюцію, що вона закликає уряд Бельґії вивести свої війська з території Республіки Конґо.

1960, 15 липня. Прибуття перших континґентів військ ООН.

1960, 20 липня. Початок виведення бельґійських військ з Конґо.

1960, 9 серпня. Проголошення автономної «Гірничорудної Держави Південний Касаї» на чолі з Альбером Калонджі.

1960, 24 серпня. Початок операції військ центрального уряду проти сепаратистів Південного Касаї та Катанґи.

1960, 5 вересня. Заява президента Касавубу про усунення Лумумби з поста прем’єр-міністра. У відповідь Лумумба заявляє про зміщення Касавубу.

1960, 14 вересня. Переворот полковника Жозефа Мобуту, що він оголошує про закриття посольств соціялістичних країн і висилку з країни їхніх громадян.

1960, 15 вересня. Лумумбу ізольовано в своїй резиденції під охороною військ ООН.

1960, 18 вересня. Касавубу та Мобуту видають наказ про припинення наступу на Катанґу.

1960, 2 грудня. Арешт Лумумби на шляху до Східної провінції, контрольованої його прибічниками.

1960, 12 грудня. Антуан Ґізенґі, прибічник Лумумби, проголосив себе прем’єр-міністром і заявляє, що Стенлівіль, столиця Східної провінції, є новою резиденцією єдиного законного уряду Вільної Республіки Конґо.

1961, 14 січня. Вбивство Лумумби в Катанзі.

1961, 21 лютого. Рада безпеки ООН ухвалює резолюцію про вивід із Конґо всіх іноземних військових, політичних радників і найманців.

1961, 28 серпня. Операція військ ООН «Рам панч»: арешт у Елізабетвілі, столиці Катанґи, 79 іноземних радників й офіцерів і конфіскація 14 літаків.

1961, 13-20 вересня. Операція військ ООН «Мортор» проти катанзької жандармерії та найманців.

1961, 17 вересня. Гибель ґенсека ООН Даґа Гаммаршельда в авіякатастрофі над Катанґою (крім нього загинули ще 15 членів екіпажу та пасажирів).

1961, 20 вересня. Підписання угоди про припинення вогню між ООН і Чомбе.

1961, 5-18 грудня. Операція військ ООН «Юнокат» проти катанзької жандармерії та найманців.

1961, 21 грудня. Підписання перемир’я між прем’єр-міністром Конґо Сирилем Адулою і Чомбе.

1962, 16 січня. Арешт Ґізенґи та ліквідація Вільної Республіки Конґо.

1962, 5 жовтня. Ліквідація «Королівства Південний Касаї».

1962, 28 грудня. Початок операції військ ООН «Ґрандслам» проти Катанґи.

1962, 30 грудня. Арешт Калонджі.

1963, 21 січня. Капітуляція Чомбе і ліквідація Держави Катанґа.

1963, 29 вересня. Касавубу розпускає парлямент і запроваджує надзвичайний стан.

1964, 16 січня. Початок повстання у провінції Квілу (на заході Конґо) під проводом П’єра Мулеле, колишнього прибічника Лумумби.

1964, травень. Початок повстання сімба у Східній провінції під проводом Національно-визвольної ради, на чолі якої стоять колишні прибічники Лумумби.

1964, 30 червня. Завершення виводу військ ООН з Конґо.

1964, 6 липня. Чомбе, що він повернувся з еміґрації, на доручення президента Касавубу формує уряд.

1964, 5 серпня. Повстанці сімба захоплюють Стенлівіль; вони контролюють східну половину і північ країни.

1964, 5 вересня. Проголошення у Стенлівілі Народної Республіки Конґо.

1964, 28 жовтня. Сімба в Стенлівілі беруть у заручники бл. 300 іноземців-білих.

1964, 1 листопада. Початок наступу іноземних найманців і колишніх катанзьких бойовиків Чомбе на Стенлівіль.

1964, 24 листопада. Операція «Драґон руж»: бельґійські й американські десантники висаджуються у Стенлівілі та звільняють заручників, при цьому гине 24 заручники. Евакуація з міста бл. 1600 цивільних іноземців і 150 цивільних конґолезців.

1964, грудень. Розгром головних сил сімба.

1965, січень. Захоплення іноземними найманцями та бельґійськими військовими більшости території провінції Квілу, розгром головних сил повстанців Мулеле.

1965, листопад. Остаточний розгром сімба. Рештки партизанських сил переходять на територію Танзанії.

1965, 25 листопада. Переворот Мобуту, встановлення одноосібної військово-бюрократичної диктатури.

Ніґерія

1966, 14 січня. Військовий переворот (орґанізований офіцерами з народу ібо): вбивство прем’єр-міністра Абубакара Балеви (першого прем’єр-міністра незалежної Ніґерії) та кількох десятків инших високопосадовців і військових країни, прихід до влади Верховної військової ради на чолі з ґенерал-майором Джонсоном Аґійї-Іронсі.

1966, 24 травня. Верховна військова рада видає декрет про уніфікацію країни (з назви країни виключається слово «федеративна»), заміну областей (реґіонів) провінціями, розпуск усіх політичних партій і заборону політичної діяльности в країні.

1966, 29 липня. Військовий переворот: вбивство Іронсі та кількох його товаришів, встановлення влади Федерального військового уряду на чолі з підполковником (пізніше ґенерал-майором) Якубом Ґовоном.

1966, 1 серпня. Ґовон заявляє про неспроможність унітарної держави та пляни повернення до федеративного устрою країни.

1966, 29 вересня. Початок погромів ібо на Півночі: вбито, за ріжними оцінками, від 10 до 50 тис. осіб.

1966, жовтень. Втеча ібо на Схід — історичну область проживання; за ріжними оцінками, з Північної та Західної провінцій утекло від 1 до 2 млн. ібо.

1967, 27 травня. Федеральний військовий уряд заявляє про реорґанізацію трьох провінцій, що з них складається країна, у дванадцять штатів.

1967, 30 травня. Військовий ґубернатор Східної провінції полковник Чуквемека Одумеґву-Оджукву (учасник перевороту 15 січня 1966 р.) оголошує про відокремлення Сходу та проголошує Республіку Біяфра.

1967, 6 липня. Початок бойових дій: перші зіткнення між ніґерійською армією і загонами сепаратистів на півночі Біяфри.

1967, 9 серпня. Початок наступу біяфрійців у західному напрямку, на правому березі р. Нігер.

1967, 29 серпня. Проголошення на території, захопленій біяфрійцями за Ніґером, «Республіки Бенін».

1967, 4 жовтня. Падіння біяфрійської столиці міста Енуґу (північ Біяфри): сепаратистський уряд переїздить до міста Умуагія (центр Біяфри).

1967, 20 грудня. Перший авіярейс з гуманітарною допомогою для Біяфри від Міжнародного комітету Червоного Хреста прибуває до Порт-Гаркорту, головного морського порту на півдні Біяфри.

1968, 26 березня. Падіння міста Онітша, важливого торгівельного центру на лівому березі Ніґеру.

1968, 13 квітня. Визнання Біяфри Танзанією.

1968, 8 травня. Визнання Біяфри Ґабоном.

1968, 15 травня. Визнання Біяфри Кот д’Івуаром.

1968, 19 травня. Падіння Порт-Гаркорту.

1968, 20 травня. Визнання Біяфри Замбією.

1967, травень. Безрезультатні мирні перемовини в Кампалі (Уґанда).

1968, липень. Безрезультатні мирні перемовини в Абіджані (Кот д’Івуар). Зустріч Консультаційного комітету Орґанізації Африканської Єдности щодо Ніґерії в Ніамеї (Ніґер).

1968, серпень. Безрезультатні мирні перемовини в Аддис-Абебі (Етіопія).

1968, вересень. Зустріч Консультаційного комітету ОАЄ в Алжирі.

1968, 17 вересня. Падіння міста Оверрі в центрі Біяфри.

1969, 23 березня. Визнання Біяфри Гаїті.

1969, квітень. Зустріч Консультаційного комітету ОАЄ в Монровії (Ліберія).

1969, 22 квітня. Падіння міста Умуагія.

1969, 29 квітня. Федеральні війська виходять з міста Оверрі та відступають.

1969, 30 травня. Територія Біяфри складає ≈ 10% від початкової (≈ 8 тис. кв. км), на яких скупчилось ≈ 45 % населення «республіки» (≈ 6 млн. осіб).

1969, 25 грудня. Територію Біяфри розрізано ніґерійською армією з півночі на південь на дві частини.

1970, 7 січня. Початок операції «Тейлвінд»: останній наступ федеральної армії.

1970, 9 січня. Друге падіння міста Оверрі, останньої столиці Біяфри.

1970, 10 січня. Втеча Оджукву.

1970, 11 січня. Захоплення федеральною армією останнього біяфрійського аеродрому Улі.

1970, 12 січня. Капітуляція біяфрійських збройних сил.

Україна

2013, 21 листопада. Акція протесту проти відкладення урядом підписання договору про асоціяцію з Европейським Союзом у центрі Києва.

2013, 30 листопада. Розгін міліцією «наметового містечка» «Евромайдану» в центрі Києва.

2013, 1 грудня. Масовий мітинг у Києві на підтримку евроінтеґрації. Початок багатомісячного масового стояння протесту на центральній площі столиці.

2014, 19-21 лютого. «Евромайдан» йде у наступ: захоплення будівель адміністрації президента, кабінету міністрів і парляменту.

2014, 22 лютого. Втеча президента Віктора Януковича.

2014, 23 лютого. Виконуючим обв’язки президента України стає Олександр Турчинов.

2014, 26-27 лютого. Захоплення російськими військовими будівель Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у Сімферополі.

2014, 16 березня. Референдум про приєднання Криму до Російської Федерації.

2014, 7 квітня. Проголошення Донецької Народної Республіки.

2014, 12 квітня. Захоплення сепаратистами міст Краматорська й Слов’янська (північ Донецької обл.).

2014, 14 квітня. Українська влада оголошує про початок у Донецькій і Луганській обл. «Антитерористичної операції».

2014, 17 квітня. Перемовини в Женеві (учасники — ЕС, США, Росія і Україна): безуспішна спроба зупинити збройний конфлікт.

2014, 27 квітня. Проголошення Луганської Народної Республіки.

2014, 2 травня. Наслідком зіткнення футбольних фанатів, націоналістів і проросійських активістів ув Одесі гине 48 осіб.

2014, 11 травня. Місцеві референдуми про незалежність Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки.

2014, 25 травня. Президентські вибори в Україні: перемога Петра Порошенка.

2014, 3 червня. Початок наступу української армії на півночі Донецької обл.

2014, 13 червня. Перехід під повний контроль центральної влади Маріуполя, другого за важливістю міста Донецької обл.

2014, 20 червня. Центральний уряд оголошує про одностороннє припинення вогню, що триває 10 днів.

2014, 1 липня. Початок загального наступу української армії на самопроголошені республіки.

2014, 5 липня. Падіння Краматорська та Слов’янська.

2014, 14 липня. Над Донецькою обл. збито пасажирський літак «Малайзійських авіяліній». Закинули 298 пасажирів і членів екіпажу.

2014, 22 липня. Падіння Попасного, Рубіжного та Сєвєродонецька (захід Луганської обл.).

2014, 24 липня. Падіння Лисичанська (захід Луганської обл.).

2014, 6-31 серпня. Наступ військ центрального уряду на півдні Донецької обл. Поразка української армії в районі міста Іловайськ.

2014, 5 вересня. Підписання «Мінського протоколу».

2014, вересень. Стабілізація фронту по лінії Широкине—Гранітне—Мар’їнка—Ясинувата—Горлівка—Кіровськ—Дебальцеве—Свтлодарськ—Первомайськ—Слов’яносербськ—Станиця Луганська.

2014, 2 листопада. Загальні вибори в ЛНР: головою «республіки» обрано Ігоря Плотницького.

2014, 4 листопада. Загальні вибори в ДНР: головою «республіки» обрано Олександра Захарченка.

2015, 22 січня. Початок наступу сепаратистів у районі міста Дебальцеве, важливого залізничного вузла на північному заході Донецької обл.

2015, 5-18 лютого. Оточення військ центрального уряду в районі Дебальцеве. Відступ української армії.

2017, 21-22 листопада. Переворот у Луганську. Втеча Плотницького.

2018, 30 квітня. Перейменування «Антитерористичної операції» на «Операцію об’єднаних сил».

2018, 31 вересня. Вбивство у Донецьку Захарченка.

2019, 21 квітня. Президентські вибори в Україні: перемога Володимира Зеленського.

Додаток 3
Деякі кризи та громадянські війни, що супроводжувалися сепаратизмом, після другої світової війни

Судан — Південний Судан 1955-1972, 1983-2011
Конґо — Катанґа 1960-1963
Конґо — Південний Касаї 1960-1962
Етіопія — Ерітрея 1961-1993
Малайзія — Саравак 1963-1990
Ніґерія — Біяфра 1967-1970
Пакистан — Банґладеш 1971
Кіпр — Північний Кіпр 1974—
Анґола — Кабінда 1975—
Молдова — Придністровська Молдовська Республіка 1990—
Сомалі — Сомалілєнд 1991—
Азербайджан — Нагірно-Карабахська Республіка 1991—
Грузія — Південна Осетія 1991—
Сербія — Косово 1991—
Грузія — Абхазія 1992—
Боснія і Герцеговина — Республіка Сербська 1992-1995
Росія — Чечня 1991-1997, 1999-2009
Україна — Донецька Народна Республіка та Луганська Народна Республіка 2014—
Камерун — Амбазонія 2017—

Примітки

[1] René Lemarchand, Political Awakening in the Belgian Congo, Berkeley: University of California Press, 1964, p. 233.

[2] Daniel J. Crowley, ‘Politics and Tribalism in the Katanga’, in The Western Political Quarterly, Vol. 16, No. 1 (March, 1963), p. 76.

[3] U.S. Army Area Handbook for the Republic of the Congo (Léopoldville), Washington, D.C.: Foreign Areas Studies Division, Special Operations Research Office, The American University, 1962, p. 86.

[4] Я.Я. Этингер. Нигерийский кризис 1967-1970 годов // «Вопросы истории» (Москва). — 1976. — № 7. — С. 141.

[5] Cosmas Uchenna Ikejiofor, The Impact of Customary Landholding on Emerging Land Markets in Enugu, Nigeria, Lincoln Institute of Land Policy, 2007, p. 4.

[6] И.Н. Олейников. Конго. — Москва: Государственное издательство географической литературы, 1959. — С. 46.

[7] Crowley, op. cit., p. 68.

[8] Mugur Valahu, The Katanga Circus: A Detailed Account of Three UN Wars, New York: Robert Speller & Sons, 1964, p. 136.

[9] Олейников. Указ. соч. С. 45.

[10] Этингер. Указ. соч. С. 138.

[11] Там же. С. 138.

[12] E. Wayne Nafziger, ‘The Political Economy of Disintegration in Nigeria’, in The Journal of Modern African Studies, Vol. 11, No. 4 (1973), p. 530-531.

[13] Ibid., p. 516.

[14] С.Н. Иванов. Состояние и проблемы социально-экономического развития Украины // «Економічний вісник Донбасу». — 2016. — № 3(45). — С. 13.

[15] Главное управление статистики в Донецкой обл. Cоциально-экономическое положение Донецкой области за 2013 год. — 23 января 2014 (http://donetskstat.gov.ua/region/ek_r.php?dn=1213).

[16] В.І. Ляшенко, Є.В. Котов. Україна ХХІ: неоіндустріальна держава або «крах проекту»? — Київ—Полтава: НАН України, Інститут економіки промисловості; Полтавський університет економіки і торгівлі. — Київ, 2015. — Стор. 97.

[17] Cоциально-экономическое положение Донецкой области за 2013 год.

[18] Sandra W. Meditz and Tim Merrill (eds.), Zaire: A Country Study, Washington, D.C.: Federal Research Division, Library of Congress, 1994, pp. 25-26.

[19] Этингер. Указ. соч. С. 133.

[20] Там же. С. 133.

[21] Середня заробітна плата // Minfin.com.ua (https://index.minfin.com.ua/ua/labour/salary/average/2013/).

[22] Peter Abbott, Modern African Wars (4): The Congo 1960–2002, Oxford: Osprey Publishing, 2014, p. 10.

[23] Valahu, op. cit., p. 160.

[24] Abbott, op. cit., p. 13.

[25] Valahu, op. cit., p. 141.

[26] Foreign Labor Information: Labor in the Belgian Congo, The United States Department of Labor, Bureau of Labor Statistics, July 1959, p. 33.

[27] Abbott, op. cit., p. 8.

[28] Ibid., p. 9.

[29] Helen Chapin Metz (ed.), Nigeria: A Country Study, Washington, D.C.: Federal Research Division, Library of Congress, 1992, p. 60.

[30] Abbott, op. cit., p. 12-13.

[31] Ibid.

[32] E. Wayne Nafziger, ‘The Economic Impact of the Nigerian Civil War’, in The Journal of Modern African Studies, Vol. 10, No. 2 (1972), p. 229.

[33] Ibid., p. 242.

[34] Metz, op. cit., p. 163.

[35] The Military Balance 2014, London: The International Institute for Strategic Studies, 2014, p. 194.

[36] The Military Balance 2019, London: The International Institute for Strategic Studies, 2019, p. 210.

[37] Office of the United Nations High CommissionerforHuman Rights: Report on the human rights situation in Ukraine, 16 November 2019 to 15 February 2020, p. 8.

[38] Meditz and Merrill, op. cit., p. 35.

[39] Abbott, op. cit., p. 11.

[40] Michael Draper, Shadows: Airlift and Airwar in Biafra and Nigeria 1967-1970, Aldershot: Hikoki Publications, 1999, pp. 72-73.

[41] Philip S. Jowett, Modern African Wars (5): The Nigerian-Biafran War 1967–1970, Oxford: Osprey Publishing, 2016, p. 17.

[42] Ibid.

[43] Neville Brown, ‘The Nigerian Civil War’, in Military Review, Vol. XLVIII, No. 10 (October, 1968), p. 26.

[44] Christopher Griffin, ‘French Military Policy in the Nigerian Civil War, 1967–1970’, in Small Wars & Insurgencies, Vol. 26, No.:1 (2015), p. 114.

[45] Этингер. Указ. соч. С. 140.

[46] Griffin, op. cit., p. 122.

[47] Nafziger, ‘The Economic Impact’, p. 240.

[48] Griffin, op. cit., p. 128.

[49] Этингер. Указ. соч. С. 141; Jowett, op. cit., p. 19.

[50] Див.: Zach Levey, ‘Israel, Nigeria and the Biafra Civil War, 1967–70’, in Journal of Genocide Research, Vol. 16, No. 2-3 (2014), pp. 263-280.

[51] Див.: М. Жирохов. Война наёмников (Биафра, 1967-1970 гг.) // «Крылья Родины» (Москва). — 2013. — №1-2. — С. 116-121.

[52] Jowett, op. cit., p. 17-18.

[53] Див.: Douglas Anthony, ‘Ours Is a War of Survival’: Biafra, Nigeria and Arguments about Genocide, 1966–70’, in Journal of Genocide Research, Vol. 16, No. 2–3 (2014), pp. 205–225.

[54] Zach Levey, op. cit., p. 273.

[55] Стала відома сума допомоги США та ЄС для української армії // «Економічна правда». — 10.3.2020 (https://www.epravda.com.ua/news/2020/03/10/657846/).

[56] Вадим Колодийчук. Дорогой Донбасс как бремя на шее российского бюджета // «112». — 16.01.2017 (https://112.ua/mnenie/dorogoy-donbass-kak-bremya-na-shee-rossiyskogo-byudzheta-365469.html); Олександр Лащенко. «Щорічно війна з Україною, Крим та Донбас обходиться кожному росіянину приблизно у тисячу доларів» — Пономарьов // «Радіо Свобода». — 17.9.2019 (https://www.radiosvoboda.org/a/30169475.html); International Crisis Group, Russia and the Separatists in Eastern Ukraine: Europe and Central Asia Briefing No. 79, Kyiv/Brussels, 5 February 2016), p. 5.

[57] Anton Troianovski, ‘To avoid sanctions, Kremlin goes off the grid’, in The Washington Post, November 21, 2018 (https://www.washingtonpost.com/news/world/wp/2018/11/21/feature/how-russia-avoids-sanctions-and-supports-rebels-in-eastern-ukraine-using-a-financial-system/).

[58] Abbott, op. cit., pp. 22-23; The Question of “Zaire”/Congo: The History of the 1977-78 Uprising in the Congo, San Francisco: John Brown Book Club.

[59] Этингер. Указ. соч. С. 146.

[60] Metz, op. cit., p. 163.

[61] Антрацит з кров’ю. Як вугілля з окупованого Донбасу потрапляє в Польщу, Чехію, Словаччину — логістика, схеми прикриття, головні гравці // «Новое время». — 27.10.2019 (https://nv.ua/ukr/biz/economics/kontrabanda-vugillya-z-donbasu-v-yevropu-kurchenko-i-kopanki-novini-ukrajini-i-svitu-50047451.html); Антрацит з кров’ю. Хто і як продає і купує вугілля окупованого Донбасу в країнах ЄС — друга частина розслідування // «Новое время». — 29.10.2019 (https://nv.ua/ukr/biz/markets/kontrabanda-vugillya-z-tak-zvanih-lnr-i-dnr-do-polshchi-slovachchini-chehiji-novini-ukrajini-i-svitu-50049769.html); Сергій Горбатенко. Курченко и ОРДЛО: как олигарх превратил Донецк и Луганск в российскую колонию // «Радіо Свобода». — 15.1.2020 (https://www.radiosvoboda.org/a/kurchenko-ordlo-dnr-lnr-sanktsii-ukraina/30379162.html).

[62] Середня заробітна плата // Minfin.com.ua (https://index.minfin.com.ua/ua/labour/salary/average/2020/).

[63] Главы ДНР и ЛНР посулили догнать Ростовскую область // Mk.ru. — 9.1.2020. (https://www.mk.ru/economics/2020/01/09/glavy-dnr-i-lnr-posulili-dognat-rostovskuyu-oblast.html)

[64] Бували, щоправда, й особливі випадки. Наскільки можна зрозуміти, Баварська Радянська Республіка 1919 р. пояснюється сильною федералістською традицією у Німеччині й формальним істнуванням на той час Баварського королівства, в межах якого республіку й проголосили.

[65] Meditz and Merrill, op. cit., p. 30.

[66] John Iliffe, Obasanjo, Nigeria and the World, Suffolk: James Currey, 2011, p. 31.

[67] Культурный центр ЛНР в Демократической Республике Конго отметили годовщину создания // Федерация профсоюзов Луганской Народной Республики. — 16.9.2019 (https://fplnr.ru/kulturnyj-czentr-lnr-v-demokraticheskoj-respublike-kongo-otmetili-godovshhinu-sozdaniya/).

[68] Газета «Правда». Коммунисты Донбасса главную опору видят в пролетариате // Официальный сайт КПРФ. — 20.12.2018 (https://kprf.ru/international/ussr/181291.html).

[69] Коммунисты в ДНР // «ДНР Искра». — 14.6.2019 (https://iskra-dnr.ru/kommunisty-v-dnr/).