Большевицький бонапартизм

А. Бабенко (Іван Майстренко)

Роздумуючи над подіями Великої Французької революції мимо волі задаємо собі запитання: що було б якби Робесп’єр не дозволив якобінському «болотові» в Конвенті 9. термідора арештувати й ґільотинувати себе, а, навпаки, якби він сам заарештував й розправився з своїми супротивниками?

Років з двадцять тому це запитання було б схолястичне й безпредметне. Тепер воно є глибоко актуальне, бо дуже нав’язується з дійсністю большевицької революції, яка має дивовижну подібність з революцією якобінською.

Большевизм так само як і якобінська партія мав три течії: ліву, праву й центр. І тай само як тоді Робесп’єр, спираючись на центр, розгромив с п о ч а т к у лівих гебертистів, потім правих дантонистів, потім сам був усунутий термідоріянським переворотом безпринципного центру (болота), так і в Росії Сталін, очоляючи центр, ліквідував с п о ч а т к у ліве крило в партії (троцькістів), потім праве крило (бухарінців) і тільки сам Сталін зумів врятуватися від термідору; не дозволивши, щоб большевицьке болото (центр) скинуло його, як то сталось з Робесп’єром, а, навпаки, сам усунув центр державним переворотом 1937 року (так звана «єжовщина»).

Якобінська революція йшла вгору до ліквідації лівої й правої течій в якобінстві. Так само большевицька революція йшла вгору, до ліквідації троцькізму й правого ухилу. Якобінська й большевицька партії були революційно-творчими доки вони очоляли народну революцію. Революція завжди має в собі абсолютно чисті від всякого компромісу з минулим ідеали (ліві тенденції) і спробу поступитися тими ідеалами перед реальною дійсністю (праві тенденції). Ці тенденції відбиваються в партії, що очоляє революцію, в формі ухилів — лівого (гебертисти в якобінстві і троцькісти в большевизмі) і правого (дантонисти в якобінстві і бухарінці в большевизмі). Центр ніколи не являє собою самостійної позиції, він тільки координує два крайні явища одного і того процесу, його місце саме в тому пункті, де кінчається одне з тих явищ І починається друге. Немає крайніх явищ — немає й центру. Так само як в математиці поняття центру існує тільки в зв’язку з просторами, що лежать вліво чи вправо од нього, а при відсутності тих просторів поняття математичного центру зводиться до фікції, так і в політичній партії центр має сенс тільки при наявності лівого й правого крила.

Політична партія (і не тільки революційна) мусить завжди вести то праву то ліву політику (в залежности од ситуації), так само як літак, щоб подолати простори, маневрує в повітрі то лівим, то правим курсом. Одсікти крила і літак перестає літати. Революційна партія, що одсікає свої крила, перестає «літати», перестає репрезентувати ліві й праві тенденції революції, тобто в цілому перестає репрезентувати революцію бо сам тільки центр (тобто ті, хто координують крайні тенденції), йоли він все ж продовжує залишатися, знову неминуче набуватиме ліву й праву сторони і знову одсікатиме їх аж до абстракції, фікції, тобто до повного змертвіння, відриву від живих сил революції. А коли центр, як змертвіла сила, все ж продовжує залишатися на чолі революції, тоді він неминуче перетворюється на чуже, вороже їй явище, незалежно від того, які /20/ особи стоять у його проводі, бо не провід творить революцію, а революція висуває провід.

Власне центру, як світогляду, не існує. В центрі сидять люди, які за проваджують то лівий, то .правий курс (в залежности од ситуації) і які самі додержуються то правих, то лівих поглядів. Ленін був правим коли запроваджував Берестейський мир, лівим, коли запроваджував політику воєнного комунізму, знову правим, коли запроваджував НЕП. Мудрість Леніна полягала в тому, що він розумію не тільки припустимість, а й конечну необхідність ухилів у партії. Він тільки не припускав фракційного їх оформлення. Особливо обережно ставився Ленін до лівого ухилу в партії, називаючи його ніжно «дитячою хворобою», тобто розуміючи його як молодість, ідеальні поривання революції. Тому в найнебезпечніший для революції момент складання Берестейського миру, коли позиція лівих (проти миру) загрожувала самому існуванню революції (німецький імперіялізм набував право наступати на безборонні Ленінґрад і Москву) Ленін не тільки не усовує насильством ліву більшість з центрального комітету партії, а залишаючись з своєю концепцією один, терпляче чекає доки візьме гору єдина, на його думку, правдива лінія, лінія миру. Для Леніна найважливішим було зберегти живий діючий організм партії, бо неправильну політки можна ще виправити при наявності партії, а без діючої провідної партії революція була б неможлива.

Аналізуючи французьку революцію К. Маркс, в одній з своїх праць, вказує, що трагедією революції було те, що хоч вона фактично вже зовсім була перемогла, але не було партії яка продовжувала б революцію. Партію революції знищив Робесп’єр. Ліквідацію гебертистів і дантонистів (лівих і правих) Маркс розумів як знищення партії революції. Тоді прийшов термідор — реакція. Знищення в большевицькій партії лівих і правих (троцькістів і бухарінців) означало теж ніщо інше, як ліквідацію партії революції, бо ж, як сказано вище, революція не має інших тенденцій і партія не має інших концепцій крім лівої чи правої. Центр тільки запроваджує ту, або ту.

Характерним для обох революцій є те, що і там, і там ліквідація партії починалась з ліва. Робесп’єра найбільше лякали гебертисти з їхньою програмою всеевропейської революції, з їхніми радикальними гаслами проти приватної власности. Терор проти гебертистів і їхніх прихильників означав безповоротний відрив якобінства від лівих тенденцій революції. Після ліквідації гебертистів цілком природньо гору почало брати те, що залишалось цілим, тобто праві (дантонисти). При наявності лівих існування правих було б не тільки не страшно, а цілком природно й необхідно. Але тепер якобінське сторно могло повертатися тільки вправо. Це перелякало Робесп’єра, який зовсім не хотів цілковитої ліквідації революції, що після ліквідації лівих ставало очевидним. Тоді були ґільотиновані дантонисти. Якобінський літак втратив два крила… Почалась паніка. Терор пішов вправо і вліво. З постійним вишукуванням і одсіканням «винуватих» «вправа» і «зліва» од центру, навколо якого купчилося ідейне ніщо, тобто ті безпринципні елементи, які на запитання: що вони робили під час терору, могли би за аббатом Сійєсом відповісти: «Залишались живими». Очевидно, що ліквідуючи живі сили революції, Робесп’єр скупчував навколо себе тих людей, які будь що хотіли тільки залишитися живими, тобто ті безідейні і безпринципні елементи, які пізніше зрізали безплідну, отже непотрібну вже нікому, головку змертвілого — первосв’ященника верховної істоти Робесп’єра і пішли на службу реакції. Робесп’єр знав кого він привів замість Дантона. Останні його слова в конвенті були: /21/ «Перемогли мерзотники». Народна революція у Франції була, отже, розгромлена Робесп’єром. 9-того термідора той розгром був тільки оформлений так би мовити юридично.

В совєтській дійсності було ніби більше шансів для провадження народньої революції, ніж у якобінців: Цю надію на остаточну перемогу революції Ленін досить виразно зформулював в одному з своїй останніх виступів (у так званому «Заповіті») словами: «В нашій революції не закладено з неминучістю розкол між двома основними класами революції — між робітництвом і селянством. Але такого розколу може запобігти тільки єдність партії». Під єдністю партії розумілась не поліційна, а ідейно-орґанізаційна єдність. Як же вийшло, що єдність большевицької партії була зламана, партія була ліквідована, селянство силою було загнано в колгоспи, а робітництво підпало під нещадну стаханівську експлуатацію? В 1923 році, коли Ленін уже конав, коли в Німеччині і в Европі наростала революційна хвиля, в большевицькій партії більшість становили ліві (троцькісти), чого не було в якобінстві. Але більшість большевицького проводу не була лівою. Це були професійні революціонери, які вже втомилися були від революції. Вони вже посмакували солодощів влади і панування. Їм страшно не хотілось ризикувати своїм становищем заради ефемерної ідеї троцкістської перманентної революції. Їх сховані мрії ідеологічно оформив Сталін своєю пресловутою концепцією побудови соціялізму в одній країні. Спираючись на більшість в ЦК партії, на антисемітські настрої в низах (Троцький був жид), а головне на безпринципний апарат, Сталін переміг троцькістську більшість. Але то була перемога адміністраційної сили, а не, ідеї. Вільне ідейне змагання в партії закінчилось. Пізніше, коли а 1927 році троцькістська опозиція спалахнула вдруге, поліційна сила стала вже єдиним засобом боротьби. А вже з 1935 року довелося розстрілювати. За лівими прийшла черга правих. Перемогло безпринципне большевицьке болото, центр, від якого продовжували далі одсікати то «ліві», то «праві» паростки. Утворилась навіть така большевицька молитва-закляття, яким кінчалась кожна передова стаття кожної совєтської газети: «Проти контр-революційного троцькізму, проти правих закрутів, проти примиренства…» В партії страшно стало висувати якусь сміливу позитивну тезу, бо ж вона неминуче мусіла була відзеркалювати або ліву, або праву тенденцію революції. Перед большевицьким проводом наростала загроза ідейного змертвіння. Вихід з становища шукали в тому, що викликали в ЦК партії окремих людей і на вузьких нарадах вимагали сміливо висловити думку, обіцяючи терпимість, але це не давало ґарантії. «Дураков нет» — говорили викликувані: провід бо був не лояльний і іменна довірливих брались «на карандашік».

Таке становище не задовольняло безпринципне большевицьке болото, яке шукало ґарантованого спокою. Розгром правої й лівої течій в большевизмі означав цілковитий одрив партії од революції і од народніх мас. Перемога центру спиралась на поліційний апарат. Все ж центр в своїй політиці мусів буй продовжувати одну із двох можливих ліній — або лінію правих, або лінію троцькістів. Третьої можливости не існувало. Від початку тридцятих років большевицький центр взяв лівий «троцькістський» курс: Сталін злякався своєї відорваности від революції. Але різниця тепер була та, що ліва політика Троцького шукала опертя в масах, в так званій совєтській демократії, в той час як «троцькістська» політика Сталіна була цілком незалежна від мас і спиралась на силу державно-партійного апарату. Тому коли Сталін і большевицький центр взяли були /22/ курс на колективізацію, то політику цю не можна було прокореґувати поправками чи, тим паче, запереченням, знизу. Отже Сталін не мав змоги елястично маневрувати від явних помилок вправо чи вліво, бо відхід вправо чи вліво вимагав би визнання помилок, а як же їх-визнавати, коди інших за помилки розстріляно чи заслано? Тому від початку 1930. років большевизм вступав в полосу «безпомилкової» політики. Все буде тільки «правильно». І винищення кількох, десятків міліонів селян в роки 1932-33-34, і масові переселення «куркулів» в концентраційні табори, і безглуздий демпінг, і ліквідація профспілок, і жахливе зниження життєвого рівня мас. Все те виправдувалось потребами колективізації й індустріялізації, тобто потребами «соціалістичної» перебудови країни.

До 1937 року примусово побудований колгоспний лад затвердився, «соціялізм» переміг. Сталін святкує перемогу так же урочисто, як святкував Робесп’єр, свою перемогу, втілену в культі Верховної Істоти. Тільки тепер ніякої істоти вже немає, а культивується сам «найгеніяльніший і наймудріший батько і вождь». Але дивна річ: перемога «соціялізму» не тільки не потягла відмирання державної влади, як то обіцяла большевицька програма, а, навпаки, — ненависть до проводу, протест і опозиція в країні наростали з нечуваною силою і вимагали зміщення державного і, насамперед, поліційного апарату. За визначенням самого Леніна «соціялізм — то є весняна повінь мас», лад, за якого самі маси творять своє життя. А який же це був соціялізм, коли до сталінських шести умов побудови того соціялізму народній гумор додавав іще чотири: 1 (соняшне опалення), 2 (місячне освітлення), 3 (заочне харчування) і 4 (гробове мовчання). В країні перемогло безперечно щось нове, але тільки не народне і тільки не соціялістичне. То був лад без приватньої власности. Все було усуспільнено, вірніше — удержавлене. Але народ не мав ніякого доступу щоб розпоряджатися величезними національними багатствами. Загальне зубожіння не було схоже і на саможертву всіх за для якогось вищого ідеалу. Бож в той час, коли міліони обідрані і голодні знемагали від каторжної праці, невелика кількість мала до розпорядимости що тільки бажала. Для цих людей будувались чудесні вілли над морем, не тільки гіґієнічні й зручні, а й царственно розкішні з золотими клямками на дверях і війнах (вілли Кірова в. Сочі); хоча країна страшенно потребувала золота для закупки кордоном промислового устаткування. В той час як міліони робітничо-селянських дітей хиріли без молока і елементарної їжі, сотні тисяч різних паразитів і утриманок безжурно проїдали народне добро на розкішних курортах. Де ж тут саможертва всіх для якогось вищого ідеалу? Звичайно, що для одних такий «соціялізм» був таким же щасливим досягненням, як і для паризьких спекулянтів життя під час робесп’єрового терору. Але для міліонів життя як тоді, так і тепер було справжнім страхіттям.

За большевицькою програмою соціялізм означав абсолютну рівність націй. Але яка ж це була рівність, коли від інших народів, крім російського, була відобрана не тільки національна незалежність, а навіть ті елементарні національні свободи, які в них ще залишались, чи які вони здобули, в перші роки революції, коли розстрілювали чи висилали на каторгу ту національну інтеліґенцію, яка ці свободи обстоювала, коли міліони українців, як і представників інших націонадьностой, видушувались голодом, або виселялись до Сибіру, а їхні спорожнілі оселі наповнялись росіянами, або мешканцями інших совєтських республік, коли проголошений /23/ був культ тих староросійських царських діячів, які вславились імперіялістичним поневоленням інших народів, або-придушенням їхніх революцій (наприклад культ царського ґенерала Суворова, який душив селянську революцію Пугачова, який йшов походом проти ґенерала Бонапарта і якому паризькі роялісти виголошували гасла: «Хай живе Суворов. Геть республіку!»). Ні, ні, це не був соціялізм. Це була ніким не передбачена суспільна. формацій, за якої робітник ставав ще більшим додатком до машини, ніж у приватно-капіталістичному суспільстві, це була формація державного капіталізму, керована анонімним, мінливим у своєму складі, але постійним у своїй суті, товариством, іменуємим СССР. І змінити таке становище не спроможний ніхто, хіба тільки нова народня резолюція.

Отже сталінська політика побудови соціялізму в одній країні явно провалилась. Одні: визнали, що соціялізм ото і є таке страхіття, інші розуміли, що соціялізм і революція знищені Сталіном. Але всі ненавиділи і всі бажали іншого. Большевицький центр був, отже, дискредитований остаточно. Пробив час большевицького термідору. Треба було давати дорогу новому ладові.— ладові державного капіталізму. Тоді то Сталій і проробив то, чого не догадався, або може не захотів чи не міг зробити Робесп’єр. Він вирішив очолити новий суспільний лад, що визрів в надрах большовицької диктатури. Він вирішив проробити термідор сам. Для французької резолюції характерною була своєрідна чесність і послідовність людей, що очоляли окремі її етапи. Робесп’єр, зрозумівши свою ролю кривавого мавра, що терором лротоптав дорогу новому ладові капіталістичної конкуренції, відійшов без спротиву. Термідоріянці поступились перед Директорією. Директорія перед Бонапартом. Бонапарт — перед Бурбонами. Коло якобінського падіння замкнулось. Сталін вирішив замкнути коло більшовицького падіння в одній своїй особі. Він прибирає на себе функції тормідоріянців, функції директорії, Бонапарта і… поки що тільки Бонапарта.

В 1937 році створилась була така ситуація: революція була розгромлена. Не тільки не було вже партії, яка б очолила народні маси в боротьбі за опанування народом того, що визріло в надрах диктатури большевицького центру, — не було тих мас, які хотіли б продовження революції. Маси були зневірені й перевтомлені. Реакція стукалась в двері. Можливі були тільки два шляхи: або термідор якобінського типу — усунення проводу і відкриття шляху для стихійної реакції, або спроба закріпити те нове, що народилось з політики центру, закріпити внутрі країни і в міжнародньому масштабі. Маючи гіркий досвід якобінського центру (болота), що термідоріянським переворотом несподівано для само го ж себе одкрив шлях реакції, большевицький центр перелякався, і втратив активність. І навпаки, — маючи досвід Робесп’єра і термідоріянської реакції, Сталін вирішив рятувати себе і бодай те, що народилось з політики центру. Державним переворотом 1937 року були усунуті залишки старої большевицької ґвардії, що купчились навколо центру і в партійно-совєтському апараті і до влади’ були покликані молоді представники нового державно-капіталістичного ладу. Сталін став абсолютним диктатором СССР.

Не можна припустити щоб цій людині не були властиві ілюзії. Не можна думати, щоб Сталін так таки й вважав новий лад ладом нового поневолення трудящих. Адже він все своє життя вважав, що все, що виходить з його рук є найкраще на світі. І не тільки для нього, а й для всіх на світі. Правда, він бачив, що перші кроки його «соціялізму» /24/ були більш кривавими, ніж столітнє простування ненависного йому прпватньо-капіталістичного розвитку. Він розумів недоречність сполучення соціялізму й марксизму з царем Петром першим і з ґенералом Суворовим. Він бачив, що ґеніяльного комуніста Троцького зміняє безпринципний містечковий ґешефтмахер Каганович, а фанатично відданого революції Бухаріна чудакуватий блазень Микитка Хрущов. Але він вважав, що хоч все те й недоречно, та ж воно скороминуще. Найголовніше ж зберегти новий лад, лад з технічно-економічного боку ніби найпередовіший у світі, лад, який і в іншому світі буде збуджувати рух проти приватньо-капіталістичних форм господарювання. А головне він вважав, що яким би той новий лад не був, все ж порядкує ним поки що він, Сталін, отже, він це має змогу скирувати всі сили того ладу на зруйнування приватньо-власницької Европи. Цю останню можливість він не спускає з очей. Не зважаючи на всі невдачі побудови соціялізму в одній країні, а може навпаки — саме через оті невдачі.

Бонапартиські пляни зароджуються в голові Сталіна уже після перших невдач колективізації. Перемога фашизму в Німеччині штовхає Сталіна хутко перебудовувати промисловість на воєнний лад, а совєтська програма створення потужної морської фльоти свідчить про те, що Сталін мислить собі майбутню війну не тільки як оборонну.

Один із найпильніших дослідників бонапартизму і наполеонівських воєн, російський академік Тарле, аналізуючи наполеонівський режим, каже: «Встановилась диктатура контр-революційної буржуазії, яка в гонитві за наживою привела Францію до загибелі, зрозуміла це, розгубилась, і зневірившись у власних політичних здібностях, прийшла до висновку, що тільки задушивши революційний демократизм… буржуазне суспільство може безупинно розвиватись, забезпечивши вільний рух приватнього капіталу». Лібералізм Директорії, що прийшла на зміну якобінській диктатурі, безперечно не забезпечував нового французького суспільства, особливо перед зовнішньою небезпекою. Тому потрібна була знову диктатура, яку і встановив Бонапарт. Нині особливо значення набуває не так об’єктивно-історичне значення бонапартиського режиму, яке кожному відоме, як деякі особисті властивості Бонапарта. Наприклад залишається в тіні той факт, що молодий артилерійський офіцир Бонапарт належав до найлівішої групи якобінства, до групи Буанаротті-Бабефа-Фуше, з якій Бабеф посідав навіть комуністичні позиції. Молодий Бонапарт віддав свій воєнний геній на оборону революції від роялістів і від інтервенції. Тільки оттаким минулим можна пояснити чому, встановлення бонапартиської диктатури 18. брюмера привітала но стільки буржуазія скільки широкі маси. Розганяючи директоріянську Раду, він напевно був щирий коли казав: «Я не інтригант ви мене знаєте: якщо я стану віроломним, будьте ви всі в такому випадкові Брутами». Але одна справа суб’єктивні, хоч і найщиріші, міркування найлівішого для того часу революціонера Бонапарта і інша справа та реальна історична дійсність, яка вимагала від Бонапарта зовсім іншого чину. Тому історія нині зовсім забула про що мріяв лівий якобінець Бонапарт, прибираючи до своїх рук диктатуру, так само як історія дуже хутко забуде що писалось про соціялізм і комунізм в сталінських пропагандивних шпаргалках саме в той час, коли сталінська армія розстрілювала цілими дивізіями полонених «братьєв-пролєтарієв», коли в окупованих червоною армією місцевостях у тих же «братьєв-пролєтарієв», відбирається все починаючи від меблів і кінчаючи годинниками. Одна справа пропагандивні шпаргалки і зовсім інша справа реальна дійсність. Закони термідору невмолимі. /25/

Большевицька революція не потребувала, йти навпомацки і кожен свій етап доводити до його логічного кінця, як то було у французькій революції, що не мала такого клясичного попередника. Сталін не чекав доки большевицьке болото ґільотинує його. Він встановив особисту диктатуру. Але Сталін ніяк не уявляв, що суть контр-революційного термідору полягає не в усуненні революційного диктатора, а в ліквідації партії, що керує революцією. Пильнуючи термідоріянців серед свого оточення він не помічав, що найголовнішим термідоріянцем був він сам. Ставши в 1937 році в оборону нового, що визрів під большевицькою диктатурою, державно-капіталістичного ладу, який за історичною аналогією, був рівнозначним визрілому в надрах якобінської диктатури приватньо-капіталістичному ладові, Сталін системою страшного терору проти народніх мас оформив розгром робітничо-селянської резолюції в СССР, як і розгром партії, що репрезентувала революцію. Диктатуру російського державного капіталізму довелося очолити старому революціонерові і комуністові Сталінові, так само як диктатуру французького приватнього капіталізму довелося очолити найлівішому якобінцеві Бонапартові. Революція вмерла. Почалось нове життя, змінити яке не спроможний ніхто, навіть Ленін, якби він несподівано воскрес. Після кривавої колективізації і встановлення доржавно-капіталістичного рабства з СССР ідейний контакт європейського робітництва з совєтами обірвався остаточно. Европу охопило глибоке зневіря й реакція. На плечі Сталіна випала, отже, та місія, яку виконав Наполеон: «Він завершив тероризм, поставивши на місце перманентної революції перманентну війну… Режим терору, який зробив свою справу у Франції, Наполеон в інших країнах застосував у формі війни» (Маркс). Завдання перманентних більшовицьких воєн (не за сталінськими пропагандивними шпаргалками, а за реальною дійсністю), підкорення інших народів Москві і підпорядкування їхньої націоналізованої економіки московському державному капіталізмові. Революції в Европі для совєтської системи бажані тепер тільки як підготовка ґрунту для російської окупації. Так до другої світової війни остаточно оформився в Росії режим большевицького бонапартизму. Впадає в очі дивовижна подібність його політики до політики наполеонівської. Так само як колишній борець за «свободу, рівність і братерство» Бонапарт змушений був пізніше «боронити французький ринок од чужоземної конкуренції і перетворити Европу на об’єкт визиску для французького торговельного і промислового капіталу» (Тарле), так тепер найзапекліший колись комуніст-ленінець Сталін змушений замінити Комінтерн «релігією», революцію війною, інтернаціоналізм імперіялізмом. І так само як космополіт якобінець Бонапарт змушений був заспокоювати національний еґоїзм свого господаря — французької буржуазії запевненнями, що «в його армії всіх цих німців, швайцарців, італійців, бельґійців, голяндців, поляків, ілірійцїв і т.д. гине набагато більше, ніж французів» (Тарле), так тепер «вождь світового пролетаріяту» Сталін змушений запевняти російський націоналізм, що в цій війні німецьких «братьєв-пролєтарієв» він вибив аж на п’ять міліонів більше, ніж уклав своїх «родних, совєтскіх братьєв-пролєтарієв». Тзк само «батько народів СССР» інтернаціоналіст Сталін може з цифрами у руках довести своєму господареві — російському націоналістові, що й в цій війні змушений був підставляти під ворожі удари в першу чергу українців, кавказців, татар і взагалі інарідців. А як щоб їх підставляв не сам він, а інші, не питаючи його, то тим паче доводиться визнати, що закони термідору невблаганні.

Конкордат безвірника Бонапарта з католицькою церквою аж в деталях /26/ є подібним до конкордату непримиреного марксиста Сталіна з найконтр-революційнішою на світі російською патріяршою церквою, яка проголосила атеїста Сталіна «богопоставленим вождем». Що сказав би Сталін, як би йому про це повідомили десь в 1919 році? Але ж закони термідору невблаганні.

Так само як Наполеон «до всієї традиційної фразеології про звільнення народів, про братерство республік і т.д. ставився з найодвертішим призирством» (Тарле), так тепер Сталін з цинічним призирством керує «незалежними» окупованими республіками за допомогою майорів державної безпеки.

Так само як «Наполеон органічно не переносив чогось, що бодай далеко було схоже на волю друку» і так само як тоді «в літописах французької і загальноєвропейської преси царювання Наполеона купчилось назавжди добою нечуваного гніту і поневолення» (Тарле), так само тепер почуває себе російська преса і преса країн, що пробувають під большевицькою окупацією. Правда, Наполеон не запевняв світ, що його конституція иайдемократичніша і преса найвільніша, як то робить Сталін. Алеж Наполеон був тільки Бонапартом, а Сталін уже побував Робесп’єром, термідоріянцем, Бонапартом і ще може встигне побувати… Бурбоном. Великому кораблю велике й плавання.

Так само як тоді «Европа була до такої міри залякана, що Наполеон робив рішуче все, що тільки хотів. Навіть з тими державами, які зовсім ні з ним, ні з ким взагалі не воювали» (Тарле), так тепер перед лицем Сталіна почувають себе Швеція, Туреччина, Іран і інші країни, які «ні з ним, ні з ким взагалі не воювали»,

Подібність ножна наводити без кінця, бо бонапартизм закономірно витікає з термідора.

Але є й велика різниця між історичною ситуацією після французької революції і теперішньою. По-перше Велика Французька Революція породила воєнний геній Бонапарта, що давав натхнення вояцьким масам і забезпечував успіх отих перманентних наполеонівських воєн, в той час як російська революція змушена воювати тільки «генієм» НКВД, тобто одночасно довиконувати ще й функції Робесп’єра, бо ж дрібновласницьку країну перетворити на країну хемічно чистого капіталізму не так легко. Успіх наполеонівських воєн забезпечувала політична ситуація в Европі, буржуазія якої на початку наполеонівських воєн була власне «п’ятою колоною» бонапартизму, бо воліла звільнитися від гніту февдальних пут, в той час як тепер навіть уже фашизм в війні з большевизмом остільки забезпечив був свій тил внутрішніми соціяльними реформами, що не тільки не боявся большевизму, а в перші місяці війни, одкривши двері з Европи в СССР, сам смертельно налякав большевицький режим.

Тепер, перед другим туром перманентних воєн большевинького бонапартизму, Европа стоїть цілком підготовленою. Прихід до влади робітничої партії в Англії і Франції, ті великі соціяльні реформи, які там нині запроваджуються, політично остаточно обеззброюють большевизм. Найслабшим місцем проти большевицького фронту є правда окупована Німеччина. Але ж в окупації Німеччини бере участь і большовизм і окупаційна большевицька зона в Німеччині є в найгіршому становищі. Отже німецьке робітництво проходить нині наочну школу большевицької політграмоти.

Дослідник каже, що як би навіть Наполеон виграв битву під Ватерлоо то його «імперія загинула б тому, що Европа тільки починала розгортати свої сили в той час як Наполеон остаточно вичерпав і свої сили, і воєнні резерви» (Тарле). Ще в більшій мірі можна сказати це про большевизм, /27/ який уже в першому турі своїх перманентних воєн остаточно вичерпав свої сиди і свої воєнні резерви. Крім того перший тур большевицьких воєн носив на початку оборонний характер, отже ті війни міг іще підтримувати бодай один тільки російський народ! А тепер большевизм хоче наступати. З чим? Очевидно він розраховує на невичерпані ще резерви окупованих країн та на революційну ситуацію в Европі. Про революційну ситуацію в Европі вище було вже сказано. Що ж до резервів окупованих країн, то невідомо ще проти кого вони будуть скеровані. Наполеонівські війни, будучи війнами не тільки французької революції, але й французької буржуазії з оборонних перетворились на імперіялістичні. Не хто інший, як Ленін писав: «Із національних французьких воєн вийшли імперіялістичні, що породили в свою чергу національно-визвольні війни проти імперіялізму». «В Іспанії спалахнула пожежа лютої непримиреної селянської партизанської боротьби проти французьких завойовників і ніхто тоді не знав, що саме ці «голодранці» почнуть копати прірву, в яку судилось було рухнути великій наполеонівській імперії» (Тарле). Становище на Україні, в Польщі і в інших окупованих большевизмом країнах багато чим нагадує становище в тодішній Іспанії, де «кожен будинок був фортецею, кожен хлів, стайню, пивницю, горище треба було брати з бою». Щоправда тоді Наполеш воював з усією Европою і зокрема з Британією, яка, отже, активно підтримувала іспанських повстанців. Тепер большевизм намагається поки що забезпечити собі мир з головними світовими потугами. Але чи властиво політичній системі бонапартизму, що мислимий тільки як перманентна війна, довго додержувати спокій? Це покаже найближче майбутнє. Звичайно, що большевизм враховує теж досвід Наполеона, який своїми війнами довів до того, що «як тільки пройшла чутка про остаточне зречення імператора, державна рента на біржі пішла круто вгору» (Терло). Для французької буржуазії Наполеон перестав бути потрібним.

Чи довге ще російський державний капіталізм потребуватиме большевицької абсолютиської форми і чи довго світ буде пасивно оборонятися від її аґресії — важко нині дати переконливу відповідь. Ясно одне: большевизм потребує воєн і, з другого боку, не має сил вести їх. Ситуація майже комічна і мислима тільки, як дуже короткочасна. Можна припустити, що неспроможний виконати свою бонапаргиську місію большевицький режим спробує еволюціонувати далі, в бік «Бурбонів», в одній тільки особі Сталіна буде замикати коло свого ідейного падіння. Можливо на ролю Бурбона Сталін уже не надасться. В усякому разі одне є ясне: одинокий острів російського тоталітаризму не зможе довго триматися серед моря світової демократії. Большевизм розгубив свої ідейні позиції. Він уже не репрезентує революцію, яка є давно похована ним. А коли так — він мусить дати голос масам, дати голос поневоленим ним народам.

Український національно-визвольний рух мусить використати цю передкризову ситуацію для того, щоб ідейно озброїти і орґанізувати визвольні сили українського народу перед неминучою остаточною битвою за відновлення його незалежности. /28/

Джерело: «Наша боротьба». — 1946. — № 1. — Стор. 20-28.

1 Response to “Большевицький бонапартизм”


  1. 1 Roman Tisza 09/08/2020 о 15:00

    Найцікавіший момент твору — міркування про політичні партії і революційні рухи (діялєктика правого та лівого крил, центр як ідеолоґічна порожнеча тощо). Прикметно, що написано це не науковцем, теоретиком або діючим політиком, а аматором з обмеженим досвідом практичної політики.

    Проблєматичними є три моменти:

    1) Майстренків Сталін поєднує в собі Робесп’єра, Барраса та Наполеона, а можливо, навіть Людовіка XVIII. Під цим оглядом він нагадує радше не Робесп’єра, а Кромвеля, що він був лідером анґлійської революції, головою республіки (лордом-протектором співдружности) і думав над можливістю відновлення монархії на чолі з собою як королем. Одначе проблєма зі Сталіним полягає в тім, що перед тим, як стати Наполеоном російської революції, він не був ні Ляфайєттом, ні Бріссо, ні Робесп’єром російської революції, він був майже ніким: він стояв у гурті керівників, але він був далеко не першим з-поміж них.

    2) Відомо, що істнують ріжні концепції природи російської революції, її хронолоґії Зі слів Майстренка виходить, що російський Термідор відбувся близько 1937 року. На мою думку (не тільки на мою, звісно), російська революція вийшли за межі буржуазної революції — так суб’єктивно, як і об’єктивно, тим-то її не обов’язково порівнювати з французькою революцією. Проте якби я проводив порівняння між двома подіями, я би сказав, що російський Термідор стався десь між 1921 та 1933 рр. Він зайняв більше часу, оскільки соціяльні перетворення були глибшими і їх не можна було так легко відкотити назад (власно, повністю їх досі не відкотили).

    3) Не справдилось пророцтво Майстренко щодо комуністичного (чи «комуністичного») військового наступу на Европу. Після 1945 року в Европі не було червоних наполеонівських війн, натомість здійнялась хвиля національно- і соціяльно-визвольних змагань у Латинській Америці, Африці та Азії.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Червень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: