УПА, колоніялізм і сучасність

Роман Горбик

Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства.
Вальтер Беньямін

Протягом 2000-х діяльність Української Повстанської Армії стала чимось значно більшим за один з епізодів історії. Вона обернулася на питання ідеолоґії, ідентичности, світогляду. І хоч як би ми намагалися балансувати на межі крайнощів, проблєма УПА ставить нас у ситуацію вибору. Вона вимагає оцінки; вимагає стати на чийсь бік. В цьому сенсі вона є, безперечно, політичним питанням.

Однак кожен вибір, а надто вибір політичний, мусить бути усвідомленим. На жаль, дискурс про УПА в популярних ЗМІ виходить із розуміння цього руху винятково як праворадикального. Насправді ж практично тотально замовчана об’єктивна лівизна багатьох аспектів політичної програми ОУН і її бойового крила вартує не одного дослідження і не однієї ґазетної статті (особливо як поглянути на динаміку полівіння націоналістів у часовому розрізі).

Попри осуд невдач українського націоналізму доби 1917-1921 рр., ОУН і УПА не могли уникнути потужного впливу соціял-демократичного у своїй суті петлюрівського руху. Не можна не згадати й цікаві зауваження Ярослава Грицака щодо впливу самої постати Петлюри на формування особи Степана Бандери.

Проте я пропоную поглянути на український повстанський рух 1940-50-х рр. минулого століття з функціонального погляду. Яку об’єктивну історичну ролю відігравали ОУН і УПА, якщо подивитися на них у ширшому контексті подій у поневолених країнах, що відбувалися приблизно в той самий час?

З огляду на те, що український уряд, як виглядає, хоче вирвати з української історії деякі її сторінки, такий підхід особливо на часі.

Друга світова війна – колоніяльна?

Кілька місяців тому Михайло Дубинянський, один із тих самих «ліберальних» публіцистів, що, нібито намагаючись збалансувати крайнощі і зобразити об’єктивну картину, насправді ухиляються від політичного виміру проблєми визвольного руху середини минулого століття, запропонував поглянути на дії УПА винятково, так би мовити, очима Клявзевіца і Сунь Цзи – з погляду мистецтва війни, з погляду методи (див. його статтю «Українська Партизанська Армія» на «Українській правді»).

Однак цікава річ: коли заходить мова про приклади до порівняння, пан Дубинянський чомусь ходить по них переважно до Африки. Проте той самий час, а саме середина минулого віку, пропонує нам справжнє партизанське розмаїття: крім африканських колоній, воювали з реґулярними арміями маоїсти й корейські комуністи, в’єтнамські партизани, Фідель і Че. Ближче до нас у часі – Нікараґуа й Колумбія. Та й нині у світі більш чи менш активно провадиться не один десяток партизанських війн: про Афганістан казати аж якось незручно. До того ж, подібність у методах УПА і того-таки Національного фронту визволення Південного В’єтнаму не менш разюча (не варто забувати, що могло мати місце й пряме запозичення – радянські інструктори, що допомагали індокитайським партизанам, за роки боротьби із підпіллями України й Прибалтики мали змогу чудово вивчити їхні тактики).

Але маємо Африку. Африку, де партизанам ішлося про визволення від колоніяльного гніту передусім. Висловлю припущення, що тут нема жодної випадковости. Пан Дубинянський несвідомо поставив діяґноза не так повстанцям (бо хто ж вони такі, коли не ті самі партизани), як їхнім суперникам.

Так само несвідомо, уві сні приходить, бува, розв’язок математичної задачі. Наша задачка на три дії. Проти кого партизанили Фронт Національного Визволення Алжиру та Мау-мау? Проти Франції та Британії. Що робили Британія, Франція та инші европейські потуги в Африці у 1940-50-х рр.? Намагалися зберегти свою колоніяльну присутність. Тепер підставляємо замість них УПА і СРСР, і рівняння замикається.

Чимало діячів лівого руху оцінювали другу світову війну як імперіялістичну. Але, можливо, нам ще належить усвідомити події кінця 1930-х – початку 1950-х рр. у Східній Европі як частину однієї з наймаштабніших колоніяльних війн в історії людства.

Інтерес нацистської Німеччини, поміж иншого, полягав у фізичному освоєнні земель і ресурсів на Сході. Радянська Росія продовжила експлоатацію ресурсів України після розгрому місцевої націонал-комуністичної верхівки і прагнула до панування над східно- й центральноевропейськими країнами з імперіялістичних міркувань.

Націоналістична Польща опинилася в ситуації меншого хижака, якого розчленували більші. Звісно, ніщо не свідчить проти того, що в гіпотетичній українській державі Степана Бандери поляків не чекало б те саме, що українців у державі Пілсудського. Але з відомих причин саме українці не тільки під час війни, а й після неї опинилися (чи радше продовжили перебувати) в становищі пригнобленого й колонізованого народу.

Єдино правильна метода?

Влада виростає зі ствола рушниці
Мао Цзе-дун

Що таке колоніялізм? Стисло кажучи: експлоатація ресурсів одного народу иншим.

Щоб виправдати економічне й політичне панування, могутніші держави використовують більш чи менш тонко сплетені ідеолоґії, створені не без допомоги мистецтва й наукових інституцій: поневолене населення – дикуни, темні й неосвічені, несамовиті, не можуть дати собі ради; взагалі, полишати їхню долю на їхній розсуд – небезпечно для них самих, вони ж як діти; ну й, кінець кінцем, чи є в них Шекспір, Толстой або Достоєвський?

Не стану обґрунтовувати, що поневолений народ має право на визвольну боротьбу, – розглядаймо це, в рамцях цього тексту, як аксіому. Проте методи цієї боротьби можуть бути ріжними. І тут не можна обминути тему насильства як засобу політичної боротьби.

Суто умоглядно – чи можемо ми засуджувати бійців французького Руху Опору за те, що вони вбивали ґестапівців? А цивільних німецьких урядовців? А чи змінилося б наше ставлення до них, якби вони ще й вдавалися до катувань – у відповідь на тортури гестапо?

1961 року вийшла книжка, без якої говорити про антиколоніяльні рухи і місце насильства в них – марна річ. Зветься вона, за рядком з Інтернаціоналу, «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre), її написав чорношкірий лікар-психіятр Франц Фанон, чільний ідеолоґ алжирської боротьби за незалежність.

Фанон більше аналізує, ніж ідеолоґізує, проте йому часто закидають виправдання вбивств білого населення колоній. Втім, Фанон радше вважав, що етап насильства в антиколоніяльній боротьбі неминучий, і його треба прийняти як належне. Колоніялізм дегуманізує тубільців, зводить їх на рівень свійських тварин, і їхня психіка мститься: колонізований завжди готовий убити колонізатора, аби відновити свою цілісність як людської істоти.

У леґендарній передмові до цієї книжки Жан-Поль Сартр – так, не Шухевич і не Бандера, і не забутий африканській вождь зі смішним ім’ям, а европеєць, екзистенціяліст не без симпатій до марксизму, – ішов іще далі: насильство належить тільки поневолювачеві, тому коли чужинця вбивають, до нього тільки повертається його власний злочин; щоб зламати колоніялізм, придадуться будь-які засоби.

Инший погляд на цю проблєму мала дослідниця тоталітаризму Ганна Арендт, яка 1970-го видала книжку, що так і зветься – «Про насильство» (On Violence). Сама не марксистка, тим не менше, вона виходить із тих самих геґеліянських засновків і детально розглядає еволюцію уявлень про насильство в лівому русі, від радикального для свого часу Жоржа Сореля, якому йшлося радше про непокору чи тотальну відмову (загальний страйк) до безкомпромісного Фанона.

Арендт критикує Мао, квінтесенція поглядів якого на політичну владу та її походження міститься у відомій фразі, винесеній в епіграф до цього розділу. На її думку, влада виростає не зі ствола рушниці, а з добровільної співпраці людей. Сила ж, терор може тільки зруйнувати її. Влада – мета політичної боротьби, насильство ж – лише один із методів, тому і оцінювати його можна лише як методу: з огляду на її ефективність. Виправдане тільки те насильство, яке має принести прямий і негайний результат. Наприклад, наступальна  війна – виправдана, бо повинна якомога швидше покласти край окупації. Якщо ж для насильства потрібні багатоступеневі обґрунтування або воно не призвело до очікуваних результатів, його застосування – невиправдане.

З такого погляду не всі партизанські рухи мають виправдання. До того ж, диявол у тім, що, починаючи боротьбу, ніколи не знаєш про її результат. Але й мирні методи так само добрі лише в певних умовах. Метода Ґанді спрацювала, бо підходила до індійських умов; не треба мати багату уяву, щоб зрозуміти, якою різаниною скінчився б масовий ненасильницький рух в СРСР часів Сталіна (згадаймо події 1962 року в Новочеркаську, вже за «ліберала» Хрущова).

До того ж, ніколи не забуваймо: до насильства вдаються, коли переговорно-компромісні методи недоступні чи не дають ніякого результату, а партизанська війна – ланка в причинно-наслідковому ланцюжку, що його започаткували самі колонізатори. Чи не запроґрамувала погроми в Орані й Філіпвілі тактика випаленої землі, тортур, страт і ґвалту, до якої французи вдалися ще в 1830-х рр., за століття до Сетифської різанини?

Але погляньмо пильніше на «чорну» Африку і на кенійське повстання Мау-мау.

З’їсти колонізатора

Протягом п’ятдесяти років своєї присутности (якщо відраховувати від 1890 року, коли британці отримали прибережні кенійські райони від Німеччини в обмін на території в Танґаніці) британська адміністрація провадила політику експропріяції земель у місцевого населення на користь білих поселенців (порівняй з колонізацією Східної Галичини й Волині польськими поселенцями, що вона була складовою частиною «української політики» Польщі і однією з безпосередніх причин антипольських акцій УПА). Чорношкірим фермерам ще й забороняли вирощувати такі комерційно вигідні культури як каву.

Зрештою, це призвело до ситуації, знайомої нам із становища перед революцією 1905 року в Російській імперії: накопичення великої маси безземельних селян і наймитів, що також було в інтересах колоніяльних адміністрацій і підприємців, адже забезпечувало велику масу надзвичайно дешевої і мобільної (бо ж безземельної) робочої сили.

Неможливість вирішити ситуацію мирним шляхом (відсутність ефективного представництва у владі й неспромога впливати на управління власним краєм) в обох випадках призвела до вибуху. У кенійському випадку основу руху склали етнічні кікую, що були економічно найактивніші до приходу европейців і найбільше потерпали від колоніяльної політики визиску.

Ненависть спрямувалася проти безпосередніх визискувачів – анґлійських поселенців та урядовців, яких почали вбивати (пригадаймо ті самі погроми селянами маєтків у Російській імперії 1905 і 1917 років). Одночасно повстанці розгорнули терор проти лояльних до уряду заможніших кіл, тих, кому було що втрачати (терор проти лоялістів, нагадаймо ще раз, застосовували й українські партизани в 1940-х – 1950-х, а перед ними – ОУНівці в 1930-х рр.). Пан Дубинянський порівнює 32 жертви серед цивільних европейців із майже 2 тис. власних співвітчизників, яких замордували партизани. Однак це свідчить ще й про те, що на заляпаній кров’ю шахівниці колоніяльної війни «білі» завжди краще захищені й менш доступні для удару, аніж «чорні», хоч би якого боку вони трималися.

Під час конфлікту обидві сторони широко вдавалися до тортур і вбивств цивільних. Британські солдати (серед них були й африканці  з-поза меж Кенії) по-звірячому ґвалтували, кастрували, відрізали вуха й носи, спалювали живцем. Багато хто колєкціонував відрубані руки, які можна було обміняти на невелику грошову винагороду. Повстанці теж практикували тортури. Щоб приєднатися до руху, зазвичай треба було підтвердити серйозність своїх намірів і спалити за собою мости, вчинивши  те, що за нормальних умов називається злочином.

Стали леґендою ритуальні посвяти в Мау-мау, під час яких, як переказують, повстанці практикували канібалізм – їли м’ясо вбитих ворогів. Керівники боївок часто свідомо робили ставку на вербування кримінальних елєментів, яким не було чого втрачати. Годі сумніватися, що якби в 1950-х рр. в Кенії воювали Британія і Третій райх, допомогу від Гітлера «мікі-мауси», як дражнили повстанців білі, прийняли б із вдячністю й щирою підтримкою (так само, як і від Сталіна, був би опинився поблизу конфлікту СРСР).

Як і боротьба УПА, кенійське повстання зазнало безпосередньої поразки. Британський уряд здобув формальну перемогу, вдавшися до улюблених методів одного з ялтинських друзів Вінстона Черчілля – масових депортацій, страт і концентраційних таборів. Кінець-кінцем, переміщені були майже всі кікую – мільйон чоловік, щонайменше 100 тис. були зосереджені в тимчасових таборах, де умови мало чим ріжнилися від Соловків. Кенійці масово вимирали від непосильної праці та епідемій; половина всіх жертв серед місцевого населення (50 тис.) – діти віком до 10 років.

Однак – відчуймо ріжницю! – ліберальна британська традиція урядування не змогла дати собі ради з антиколоніяльним рухом у підсумку. Вже після придушення повстання Лондон запропонував народові Кенії… вільні й загальні демократичні вибори, про які, наприклад, українці в СРСР не могли навіть і мріяти. В результаті повстання закінчилося опосередкованим успіхом, адже перемогу на виборах здобули помірковані націоналісти, що й довели справу до здобуття незалежности.

У перших урядах Кенії домінували лоялісти, тож про Мау-мау не було заведено добре говорити вголос. Однак тепер влада намагається вшановувати рух, моральних претензій до якого, мабуть, трошки більше, ніж до ОУН й УПА. Кажуть, що робиться це заради політичних дивідендів. Адже спомини про Мау-мау й досі ділять кенійське суспільство на кікую і решту племен, що трималися осторонь повстання. Знайома ситуація, чи не так? А все-таки колишні повстанці мають статус героїв, а на одному з майданів столиці Найробі стоїть пам’ятник лідерові руху – Деданові Кіматі. Це – кенійський Роман Шухевич.

Чи такі вже дикі дикуни?

Перший-ліпший читач цілком слушно поцікавиться: «Ну і що, помогло воно їм?» Чого досягла сучасна Кенія? Навіщо нам брати за приклад Африку, коли нічого хорошого там нема?

Проте сорокамільйонна Кенія – аж ніяк не взірець темноти й відсталости. Нині це лідер усієї Східної Африки, держава, що має більшу вагу у себе в реґіоні, аніж, наприклад, Україна – у Східній Европі. За стандартами капіталістичної економіки, що її Кенія будувала після здобуття незалежности і що її нині будуємо ми, протягом останнього десятиліття країна була порівняно успішна. З 2003 р. аж до кризи економіка країни стабільно зростала (вперше після 1960-х рр.), тому звинувачувати «націоналістичну політику уряду» у господарському «колапсі» – безпідставно.

Проте за економічними показниками Кенія відстає від України. Наш ВВП приблизно в 5 разів більший, ніж у Кенії. Після кризи, щоправда, розрив скорочується. Втім, от що цікаво: нині один із ключових показників капіталістичного господарства – прямі іноземні інвестиції складають в економіці України 3,5% ВВП ($4,4 млрд., 2009 р.). Це не набагато більше за те, що в Найробі отримали найсприятливішого для себе 2007-го (2,7%). Навіть того напрочуд вдалого і для України року отримані в нас інвестиції (у відсотках до ВВП) перевищували показники Кенії в 3 рази, але не в 5-6, як можна було б очікувати від порівняння розміру економік. Цікаво, проте, відзначити, що Україна безумовно випередила Кенію за інвестиційною привабливістю, саме коли президентом був «нелояліст» Ющенко.

Проблєми ж перед Україною й Кенією дуже подібні: всепроникна корупція, слабкі державні інституції, порушення прав людини, зростання соціяльної нерівности, реґіоналізм-трайбалізм, що його, до речі, незалежним колоніям підкидають якраз переважно старі метрополії, намагаючись розпорошити національний рух. Пройшла Кенія і через кілька «елєкторальних революцій», в яких опозиція свого часу теж носила помаранчевий колір; ігри з конституцією, виборчі махінації – все це добре знайоме й кенійцям. Як виглядає, обидві країни потрапили в «пастки національної свідомости», які передбачив і проти яких застерігав у своїй книжці Фанон.

Але якщо економічне сьогодні й завтра капіталістичного світу – це Індія та Китай, то його післязавтра – це Африка. Коли нинішні локомотиви ґлобальної економіки (до речі, самі – вчорашні колонії) вичерпаються як індустріяльні лідери, естафету, найімовірніше, прийме саме «чорний континент». Саме Кенія може стати одним із центрів нової «майстерні світу». Чи певні ми, хочеться спитати, де тоді буде Україна?

На жаль, у нас мало хто здогадується, що китайські інвестиції в Африку і, зокрема, в Кенію вже практично зрівнялися з американськими та европейськими. Протягом кількох років китайці інвестують $4 млрд. в розвідку нафти; $1,2 млрд. – в реконструкцію аеропорту Найробі. Авжеж, із собою вони несуть нові проблєми: економічну неоколонізацію, порушення трудових прав, традицію політичного і юридичного цинізму. Проте, ймовірно, саме в Африці, а не в нас, розташують свій аутсорсинґ китайці за яких 25 років, коли остаточно стануть на чолі ґлобальної економіки. Побачимо, хто ходитиме тоді в дикунах.

Поки що ми ще граємо в ріжних економічних ліґах ґлобальної капіталістичної економіки. Однак не забуваймо: ми плентаємося у хвості першої, а вони – показують не найгіршу гру в другій. Якщо порівняти стартові умови, наші успіхи не такі вже й колосальні, а їхні невдачі – не такі й незворотні. Як і в футболі, помінятися місцями – легко.

Але Київ, Донецьк і Львів єднає одне. Всюди звикли думати: Африка – значить людожери. Не один публіцист, політик або, чого гріха таїти, скінгед із Борщагівки підпишеться під словами знайомого нам пана Дубинянського про тисячі дикунів, які не замінять одного путнього економіста, чи про колоніяльного чиновника, кориснішого за партизанський загін.

Можна зрозуміти бажання розривати братські могили історії в білих рукавичках. Але не може не дивувати, коли самопроголошені «неупереджені аналітики» дивляться через рожеві окуляри й на сам колоніялізм. Може, якраз тут і йдеться про особистий моральний вибір – на чий бік стати?

Кожен має право стояти поруч із тим, за ким сила. Але білі рукавички в такому разі доведеться зняти.

Тягар білої людини чи варварство?

Не було дикунів, які сиділи біля багаття і чекали на білу людину з її дорогоцінним тягарем. Були сотні, тисячі самобутніх культур, абсолютна більшість із яких такі ж давні й багаті, як і народні культури Европи. Не було на африканському континенті варварства, аж поки туди ступила нога колонізатора. Адже варваром є не той, хто живе, як жили покоління його предків. Як сказав Цвєтан Тодоров, варварство – це насамперед заперечення права иншого теж називатися людиною.

Авжеж, колоніялізм приносить із собою численні добра: алкоголь, чумні ковдри, вогнепальну зброю, вчителів і дороги. Але дороги з часом руйнуються, здобуте в школі знання виявляється добіркою застарілих пропаґандистських стереотипів, а залишається насамперед завдана шкода – на покоління, на віки.

Найперше колоніялізм дегуманізує корінне населення. В очах «білого» поселенця, вчителя чи урядовця тутешні – звісно, не такі ж люди як він, а цікаве відхилення від норми (от нею, поза сумнівами, і є він сам), химерна забаганка природи, якою можна щонайбільше зі співчуттям милуватися, але якій не можна дозволити самій вирішувати свою долю. Переконати в цьому самого тубільця і вчитель, і урядовець вважають за свою місію.

Кілька поколінь життя в умовах такого переконання всіма дозволеними і недозволеними способами витворюють у психіці колонізованого населення цілком реальний і масовий психічний розлад (по детальну клінічну картину відсилаю, знов же таки, до Фанона). Колонізовані люди вже й справді не є нормальними і здатними до нормального соціяльного (та навіть індивідуального психічного) життя. Це не звільняє їх від відповідальности за себе і свою країну. Але звинувачувати їх у всіх їхніх поневіряннях – це те саме, що цькувати інваліда, що волею випадку потрапив під потяг.

Нездатність до повноцінного соціяльного життя посилює ще й те, що колоніялізм руйнує традиційну культуру, органічно витворену народом самим для себе і тому єдину, яка йому підходить. Переважно, ця культура вже містить зародки демократичних інститутів з поправкою на місцеву специфіку і є цілком ефективною в даних умовах. Ніякі патріотичні емоції не замінять чиновника? Але й ніякий Шекспір не замінить сільську раду, яка ефективно вирішувала проблєми громади. А от перейняті від колоніялізму інститути чомусь найчастіше вироджуються в кубла корупції.

Що ж залишається з тяжкої ноші білої людини? Твори мистецтва? Технолоґії? Вони самі нерідко створені завдяки експлоатації населення своєї власної країни й колонізованих народів і, коли йдеться про літературу, заражені імперською ідеолоґією. Вони не безневинні, як ми це часто уявляємо, а цілком активно беруть участь у війні на боці народу, який їх створив. Це цілком реальна частина ідеолоґії, спрямованої на визискування підкорених людей усіх рас. І, як правило, її найефективніша частина.

Але нехай навіть технолоґії й культура були б абсолютним, а не відносним добром. Повернімося на хвилинку в український контекст другої світової: яких апостолів правди і науки приносив СРСР на щойно завойовану Західну Україну в 1940-50-х рр.? Які технолоґії, крім технолоґій масових убивств? Які книжки, крім списків заборонених книжок? Які дива державного управління, крім терору бюрократії?

У чудових спогадах про воєнний Львів Зенон Тарнавський наводить анекдотичний випадок. У вересні 1939 року в одного червоного старшини-українця щиро зацікавлені і незрідка втішені з приходу земляків галичани спитали, чи є в Радянській Україні «помаранчі і цитрини». Офіцер не забарився відказати: «Аякже! Цілих два заводи, один – під Харковом, другий – під Києвом». То було не тільки мовне непорозуміння.

Але ось обтяжений ношею білої людини («просвіщенний», як сказав би Шевченко) чорний народ здобуває незалежність. Тоді національна буржуазія, що приходить до влади чи формується з колишніх борців за свободу, і далі керує країною як колонією – просто тому, що инших форм управління не знає. Нові лідери розглядають свою державу так само як і вчорашні володарі: як джерело наживи, цього разу для власних родин. Це теж – не вроджена патолоґія дикунства, а просто ще один подарунок від «корисного колоніяльного чиновника».

І якщо ми поглянемо на реалії сучасної України, не так важко буде зрозуміти, що політичність проблєми УПА є тільки ще одним свідченням того, що боротьба з колоніялізмом в Україні далека від свого кінця. Антиколоніяльним за своєю суттю виступом були й події листопада-грудня 2004 року. Зазнавши у середньотерміновій перспективі поразки, помаранчевий рух поступився перед нинішнім режимом, який нав’язує Україні політичний, економічний і культурний неоколоніялізм, разом із посиленим економічним визискуванням всіх кляс, крім панівної – фактичною «колонізацією» власного народу.

Отож не треба дивитися на людей Африки із псевдоевропейською погордою. Проблєми України глибоко споріднені з проблємами африканських країн, які, виборовши формальну свободу в морі крови, так і не змогли знайти себе. Не треба боятися, що в нас африканське майбутнє. Незалежно від наших бажань і вподобань, у нас насамперед африканське минуле, яке поки що і визначає, куди ми йдемо і куди ми, врешті-решт, прийдемо.