Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА

Надрукований нижче твір написано зимою 1846/47 р., — в той час, коли Маркс вияснив собі остаточно основні риси свого нового історичного й економічного світогляду. Книжка Прудона «Système des contradictions économiques ou Philosophie de la misère», що саме тоді вийшла з друку, дала Марксові нагоду розвинути ці основні риси свого світогляду, протиставляючи їх поглядам людини, що з появом згаданого твору повинна була зайняти найчільніше місце серед тодішніх французьких соціялістів. Від того часу, коли вони обоє часто цілими ночами дискутували в Парижу сприводу ріжних економічних питань, їхні шляхи стали що раз більше росходитися. Книжка Прудона показала, що тепер між ними обома лежало вже глибоке провалля. Далі мовчати було неможна. В оцій своїй відповіді Прудонові й сконстатував Маркс остаточний розрив.

Загальну думку Маркса про Прудона знаходимо в поданій нижче статті Маркса, надрукованій ним у берлінському «Соціялдемократі», №№16, 17 і 18, р. 1865. Це була єдина стаття, писана Марксом у цьому журналі. Спроби пана Швайцера надати «Соціялдемократові» феодально-урядового характеру незабаром змусили нас —- по кількох тижнях — прилюдно відмовитися від співробітництва в ньому.

Поданий нижче твір має під цю хвилю для Німеччини значіння, якого сам Маркс ніколи не. сподівався. Як міг він знати, що, виступаючи проти Прудона. він поцілить у найбільшого з сучасних славолюбів, невідомого тоді йому навіть на ім’я, Родбертуса?

Тут не місце зупинятися на відносинах між Марксом і Родбертусом; для цього я напевне матиму ще нагоду пізніше. Тут зазначу тільки, що коли Родбертус обвинувачує Маркса, немов би цей «пограбував» його й його твір «Zur Erkenntnis» та, «не подаючи джерела, гарненько використав його в свому «Капіталі», то це наклеп, що його можна пояснити лишень роздратуванням невизнаного генія та дивним неуцтвом в усьому, що діється по-за межами Прусії, а особливо в питаннях соціялістичної та економічної літератури. Як ці обвинувачення, так і вище згаданий твір Родбертуса були Марксові зовсім невідомі. Взагалі з Родбертуса він знав лишень його три «Соціяльні листи», та й їх пізнав він ніяк не раніше, ніж 1858 чи 1859 року.

З більшим правом твердить Родбертус у цих своїх листах,-що «конституовану вартість Прудона» він винайшов був уже перед Прудоном. При цьому він, звичайно, знову помилково, потішає себе тим, немов би він перший її винайшов. Так чи інакше критика Прудона в цьому творі стосується і до Родбертуса. Це примушує мене коротко спинитися над його «основним» твором: «Zur Erkenntnis unserer staatswirtschaftlichen Zustände», 1842 р., скільки цей твір виявляє, опріч засвоєного Робертусом (теж несвідомо) вайтлінґового комунізму, також антиціпацію Прудона.

Скільки сучасний соціялізм, все одно якого напрямку, виходить з буржуазної політичної економії, стільки він, майже без вийнятку, звязаний з теорією вартости Рікарда. З обох тверджень, проголошених Рікардом року 1817, зараз таки на початку його «Principles», 1) що вартість кожного товару означується єдино й тільки кількістю праці, потрібної для його продукції, і 2) що продукт усеї суспільної праці поділяється між трьома клясами — землевласниками (рента), капіталістами (зиск) і робітниками (заробітна плата), — з обох цих тверджень зробили в Англії ще року 1821 соціялістичні висновки і то подекуди такі влучні та яскраві, що відповідна література, давно вже забута, в більшій своїй частині наново знайдена Марксом, аж до виходу «Капіталу» лишалася найкращою. Про це іншим разом. Отже, коли Родбертус року 1842 зробив з свого боку з вищезгаданих тез соціялістичні висновки, то це, що й казати, було тоді для німця дуже значним ступнем наперед, — проте, новим винаходом могло це бути лишень для Німеччини. Як мало новини було в подібному застосованню теорії Рікарда, показує Маркс у своїй критиці Прудона, також дуже гордого на себе.

«Хто хоч трохи обізнався з розвитком політичної економії в Англії, каже Маркс, той повинен знати, що мало не всі соціялісти цього краю в ріжні часи виступали з проектами егалітарного (тоб-то соціялістичного) прикладання теорії Рікарда. Ми могли б навести п. Прудонові: «Die politische Ökonomie» von Hodgskin, 1822; William Thompson, «An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth, Most Conductive to Human Happiness», 1824; T.R.Edmond «Practical, Moral and Political Economy», 1828 і т.п., і т.д., і ще чотирі сторінки тому подібного. Ми даємо слово лишень одному англійському комуністові, Бреєві. Ми хочемо навести найголовніші місця з його вартого уваги твору: «Labour’s Wrongs and Labour’s Remedy», Leeds, 1830. Самі тільки наведені тут уривки з Брея розбивають більшу частину родбертусівських претензій на першенство.

Тоді ще Маркс ні разу не заходив до читальні бритійського музею. Під час шеститижневої подорожі! до Англії, що ми відбули разом літом 1845 р., він міг, опріч паризької та брюсельської бібліотек, опріч моїх книжок та виписок, переглянути лишень книжки, що їх можна було знайти в Манчестері. Отже, в сорокових роках відповідна література зовсім не була такою недоступною, як хоча б у наші дні. Як що ж вона; не зважаючи на це, була невідома Родбертусові, то в цьому винна виключно його парафіяльно-пруська обмеженість. Він є властивий основоположник снеціфічно пруського соціялізму, і, як такого, тепер його нарешті визнано.

Проте, Родбертус не міг найти спокою навіть в своїй любій Прусії. В 1859 році з’явився в Берліні твір Маркса «До критики політичної економії, зшиток перший». Там, серед закидів, що їх роблять економісти Рікардові, на ст. 40 як другий закид зазначено:

«Як що мінова вартість якогось продукту є рівною вміщеному в нім робітному часові, то мінова вартість робітного дня є рівною його продуктові. Або: заробітна плата мусить бути рівною продуктові праці. На ділі ж буває як раз навпаки». До цього така примітка: «Цей закид Рікардові з боку економістів згодом підхоплено було соціялістами. Визнавши теоретичну слушність формули, вони почали картати практику за суперечність з теорією і закликали буржуазне суспільство зробити на практиці логічний (на їхню думку) висновок з його теоретичного принціпу. Таким способом англійські соціялісти, принаймні, обернули рікардову формулу мінової вартости проти політичної економії». В тій самій примітці Маркс покликається на свої «Злидні філософії», що їх тоді ще скрізь по книгарнях можна було дістати.

Отже, Родбертус міг легко переконатися, чи його винаходи з року 1842 справді були новими. Замісць цього він раз-у-раз похваляється ними і вважає за такі незрівняні, що йому навіть і на думку не спадає, що Маркс може зробити його висновки з теорії Рікарда не згірше від нього самого, Родбертуса. Просто неможливо! Маркс його «пограбував», — його, що йому той самий Маркс дав повну змогу переконатися того, як давно вже перед ними обома ці висновки проголошено було в Англії, принаймні, в тій грубій формі, що її мають вони і в Родбертуса.

Найпростіше соціялістичне використання рікардової теорії, це — подане вище. В багатьох випадках воно привело до кращого зрозуміння походження надвартости й її природи, зрозуміння, що далеко виходить по-за те, що дав нам Рікардо; серед інших — привело також і Родбертуса. Опріч того, що в цьому відношенню не дає він нічого, чого не було б уже — і то не згірше — сказано й перед ним, виклад Родбертуса. так само як і його попередників, хибить тим, що економічні категорії — працю, капітал, вартість і т.д. — він сліпо переймає в залишеній йому економістами грубій і поверховній формі, не входячи в їхню суть. Цим він відтинає собі не тільки всякий шлях до дальшого розвитку, — в протилежність до Маркса, що перший дійсно щось зробив з цих тез, так часто повторюваних ось уже 64 роки, — але й відкриває собі простий шлях до утопії, як це виявиться далі.

Згадане вище товмачення теорії Рікарда, відповідно до якого робітникам, як єдиним справжнім продуцентам, належить увесь суспільний продукт, як їхній продукт, веде просто до комунізму. Проте воно, на що натякає також і Маркс у наведеному вище місці, з погляду політичної економії формально фалшиве, бо це просто прикладання морали до економії. По законам буржуазної економії найбільша частина всього продукту належить робітникам, що його витворили. Як що ж ми кажемо: це несправедливо, це не повинно бути, то це, перш за все, а ні трохи не цікавить економії. Ми кажемо лишень, що цей економічний факт суперечить нашому моральному почуттю. Тому Маркс ніколи не будував на цьому своїх комуністичних домагань, — він будував їх виключно на неминучім розвалі капіталістичного способу продукції, розвалі, що перед нашими очима що день, то далі поступає наперед. Він каже лишень, що надвартість складається з неоплаченої праці, а це є просто констатування факту. Але те, що з погляду політичної економії формально фалшиве, з всесвітньо-історичного погляду може бути цілком слушним. Коли моральна свідомість мас проголошує певний економічний факт, от як свого часу невільництво або кріпацтво, несправедливим, то це доказ того, що цей факт уже пережив самого себе, що на його місце прийшли вже інші, силою яких перший став нестерпучим і нежиттєздатним. Отже, за формальною економічною помилкою може критися дуже правдивий економічний зміст. Зупинятися ближче на значінні та історії теорії надвартости тут не місце.

Разом з тим, проте, з теорії вартосте Рікарда можна зробити ще й інші висновки, — що й було зроблено. Вартість товарів означується кількістю праці, потрібної для їх витворення. Та от навсправжки виходить, що на цьому.грішному світі това¬ри продаються раз вище, раз нижче від їхньої вартости і то не тільки через конкуренційні хитання. Норма зиску має так само велику тенденцію вирівнюватися на одному для всіх капіталістів рівневі, як ціни товарів мають тенденцію, під впливом попиту й постачання, наближуватися до трудової вартоси. Норма зиску вираховується, однак, на весь вкладений в підприємство капітал. А що в двох ріжних галузях підприємств річний продукт може втілювати в собі рівні кількості праці, отже, являти собою рівні вартості. — що й заробітна плата може бути в них однаково висока, а вкладені в одну галузь підприємств капітали можуть бути вдвоє або й утроє більші, ніж капітали, вкладені в другу, що часто й буває, — то й закон вартости Рікарда суперечить тут, як уже й сам Рікардо помітив, законові рівної норми зиску. Як що продукти обох галузей підприємств будуть продаватися по їхній вартості, то норми прибутку не можуть бути однакові, як що ж норми прибутку однакові, то продукти обох галузей підприємств не можуть поспіль продаватися по їхній вартості. Отже, ми маємо тут суперечність, антиномію двох економічних законів. Практичне розвязання її, на думку Рікарда (Розділ І, відд. 4 і 5), випадає здебільшого коштом вартости на користь норми зиску.

А проте, рікардове означення вартосте, всупереч своїм ненависним (для буржуазії) прикметам, має одну сторону, що робить її любою і дорогою для кожного статечного міщанина. З непереможною силою промовляє вона до його почуття справедливости. Справедливість і рівність прав, це основні підвалини, що на них міщанин вісімнадцятого і дев’ятнадцятого віку хотів би побудувати свою суспільну організацію на руїнах феодальної несправедливости, нерівности і привілеїв. Означення вартости товарів працею і вільна міна продуктами праці між рівноправними товаровласниками, міна, що відбувається на підставі цієї міри вартости, ось, як показав уже Маркс, ті реальні підвалини, що на їх побудовано політику, юридичну й філософську ідеологію сучасного міщанства. Раз визнавши працю мірилом вартости товарів, статечний міщанин має почувати себе ображеним у своїх кращих почуваннях зіпсованістю світа, що номінально хоча й визнав згаданий основний закон справедливости, проте фактично кожної хвилі безсоромно його порушує. І особливо дрібний буржуа, чия чесна праця, — хоч би це була праця його челядників та учнів, — що день, то більше тратить на вартості через конкуренцію великої продукції та машин, — особливо цей дрібний продуцент мусить прагнути такого суспільного ладу, де міна продуктами по їх трудовій вартості стала б нарешті справжньою і безвийнятковою дійсністю. Іншими словами: він мусить прагнути такого суспільного ладу, де панував би безумовно й виключно одним-однісінький закон товарової продукції, де. було б, однак, знищено ті умови, за яких цей закон взагалі може мати силу, а саме, всі інші закони товарової, а далі й капіталістичної продукції.

Як глибоко загніздилася ця утопія в психології сучасного — чи то своїм становищем, чи то своїми поглядами — дрібного буржуа, свідчить той факт, що вже в 1831 році систематично розвинута Джоном Ґреєм, в тридцятих роках в Англії практично спробувана й теоретично поширена, в 1842 році Родбертусом у Німеччині, в 1840 Прудоном у Франції проголошена як останнє слово правди, в 1871 році ще раз оповіщена Родбертусом як ключ до розвязання соціяльного питання і разом з тим як його соціяльний заповіт, — в 1884 році ця утопія знаходить собі знову прихильників серед тої зграї кар’єристів, що, спираючися на ім’я Родбертуса, намагаються використати в своїх інтересах пруський державний соціялізм.

Маркс дав таку вичерпливу критику цієї утопії — як у полеміці з Прудоном, так і в полеміці з Ґреєм (дивись додаток до цього твору), — що я можу обмежитися тут лишень кількома словами про спеціяльно родбертусівську форму її обґрунтованя і викладу.

Як уже сказало, Родбертус сліпо переймає традиційні економічні принціпи в тій формі, що в їй були вони передані йому економістами. Він навіть не силкується їх дослідити. Для нього вартість є «значіння якоїсь речи в кількосному порівнянні з іншими, при чому це значіння приймається за міру». Це, кажучи лагідно, дуже водяве означення дає нам в найкращому разі уяву про те, як приблизно виглядає вартість, але воно зовсім нічого не каже про те, чим вона є в дійсності. А тому, що це все, що Родбертус може нам сказати про вартість, то зрозуміло, що він шукає мірила вартости по-за вартістю. Безнадійно плутаючи на протязі тридцятьох сторінок, — з силою абстрактного думання, що так захоплює й Арнольда Ваґнера, — споживчу вартість і вартість мінову, він приходить до висновку, що дійсного мірила вартости не існує, і що треба задовольнитися сурогатом такого мірила. Такий су¬рогат мірила могла б дати праця, але лишень тоді, коли б продукти рівної кількости праці вимінювалися завжди на продукти тої самої кількостм праці, — все одно, чи «сталося б це само собою, чи для цього було б ужито певних заходів.» Отже, вартість і праця залишаються тут без будь-якого річевого звязку, не зважаючи на те, що весь перший розділ присвячено виясненню того, як і через що товари «коштують праці» і тільки праці.

Тут знову «праця» вживається безкритично в тій формі, в якій це зустрічається в економістів. Ба й цього нема. Бо хоч двома словами і вказується на ріжниці в інтенсивності праці, проте, про працю говориться тільки загально як про таку, що«коштує», отже, таку, що є мірилом вартости, все одно, чи витрачається ця праця серед нормальних загалом суспільних умов, чи ні. Чи зуживають продуценти 10 днів на виготовлення продуктів, що могли б бути зроблені на протязі одного дня, чи тільки один; чи послуговуються вони найкращим, чи найгіршим знаряддям; чи зуживають вони свій робітний час на продукцію суспільно-потрібних предметів і в суспільно-потрібнім числі, чи виготовують цілком зайві речі, або хоч і загально жадані, та не до міри, — про все це нема а ні слова: праця є праця, продукт рівної праці мусить вимінюватися на продукт рівної праці. Родбертус, що звичайно завжди, до речи чи не до речи, ладен ставати на національну позицію і розглядати відносини між поодинокими продуцентами з верховин загально-суспільних інтересів, в даному разі полохливо уникає цього. І то тільки через те, що вже від першого рядка своєї книжки він просто стає на шлях утопії трудових грошей, а будь-яке дослідження праці в її властивості творити вартість було б для нього непереможною перешкодою на цьому його шляху. Його інстинкт був тут значно дужчим від сили його абстрактного думання, яке, до речи, можна знайти у Родбертуса лишень бувши цілком конкретно нездатним до думання.

Перехід до утопії зроблено тепер одним замахом. «Заходи», що забезпечують, як безвийняткове правило, міну товарами по їх трудовій вартості, дуже прості. Інші утопісти цього напряму, від Ґрея до Прудона, пріють над тим. щоб видумати такі суспільні установи, які повинні були б здійснити цю мету. Вони, принаймні, намагаються розвязати економічне питання економічним таки способом, дією самих власників товарів, виготовлених на міну. Родбєртус робить це куди простіше. Як справжній прусак він апелює до держави: державна влада просто повинна декретувати відповідну реформу.

Таким чином щасливо «конституується», «встановлюється», вартість, але ж жадним побитом не першенство такого «встановлення», на що претендує Родбєртус. Навпаки, цю думку, цю побожну мрію про заходи, що дали б змогу завжди й за всяких обставин вимінювати продукти по їх трудовій вартості, ще перед Родбертусом повторяли — поруч багатьох інших — Ґрей і Брей, довго й часто, — аж до нудоти.

Після того, як держава встановить таким чином вартість. — принаймні, якоїсь частини продуктів, — адже ж Родбєртус людина не вередлива, — вона видасть свої паперові трудові гроші, з них дасть вона аванси промисловим капіталістам, а ці оплатять ними робітників, що куплять за ці гроші продукти і тим допоможуть відпливові їх назад туди, звідки вони вийшли. Послухаймо самого Родбертуса, як гарно все це має діятися.

«Що до другої умови, то заходи, потрібні для того, щоб показана на квиткові вартість справді була в обігу, досягаються тим способом, що тільки той, хто справді віддасть продукт, дістане квитка, де буде точно зазначено кількість праці, витраченої на його виготовлення. Хто віддасть продукт праці двох днів, той одержить квитка, де буде зазначено: «два дні». Коли цього правила буде точно допильновано підчас емісії, то тим самим неминуче буде здійснено також і цю другу умову. А що в згоді з нашим припущенням справжня вартість господарчих дібр завжди сходиться з тою кількістю праці, що її коштувало їх виготовлення, а мірилом цієї праці є звичайна одиниця часу, — то кожний, хто віддає продукт, що на його витрачено два дні праці, одержавши посвідку двох днів, дістає тим самим квит на одержання не більшої і не меншої вартости, ніж та. що її він дійсно достачив; тому ж далі, що таку посвідку дістає тільки той, хто дійсно віддав продукт в обіг, то можна бути певним того, що зазначена в квиткові вартість дійсно існує і може кожної хвилі задовольнити потреби суспільства. Хоч би як широко розвинувся поділ праці, то при точному додержанню цього правила, сума готової вартости має точно відповідати сумі посвідченої вартости. А що сума посвідченої вартости є також як раз сумою належної певним особам вартости, то й ця сума вартости мусить неминуче сходишся з сумою готової вартости; отже, всі вимоги буде задовольнено, розрахунок як слід полагоджено». (Ст. 166, 167).

Коли досі Родбєртус раз-у-раз запізнювався з своїми винаходами, то цим разом йому пощастило, принаймні, виріжнитися певного роду оригінальністю: ніхто з його конкурентів не відважився надати дурній утопій трудових грошей такої наївної, я сказв би, суто-померанської форми. Тому, що за кожну посвідку достачається певний предмет відповідної вартости і тому, що, навпаки, кожний предмет вартости віддається тільки за посвідку, то й сума посвідок має завжди сходитися з сумою предметів вартости. Розрахунок долагоджується, отже, без найменшого лишку, він сходиться навіть у секундах праці, і жаден калькулятор з головної каси державної скарбниці, навіть той. що посивів уже на службі, не зможе найти в ньому й найменшої помилки. Чого ж іще треба?

В сучасному капіталістичному суспіль і кожний промисловий капіталіст продукує на власну руку — що, як і скільки хоче. Суспільна ж потреба — для нього невідома величина, як що до якости, що до роду потрібних предметів, так і що до їхнього числа. Те, чого сьогодні не можна достачити так швидко, як треба, того завтра може бути подано більше, ніж треба. Проте, кінець-кінцем, потреба так чи інакше, зле чи добре, задовольняється, і продукція на останку взагалі і в цілому скеровується на найбільш потрібні предмети. Яким же чином відбувається полагодження цієї суперечности? Через конкуренцію. Як же досягає цього конкуренція? А дуже просто: вона цінує товари, чи то по якості, чи то по кількості непотрібні в дану хвилю суспільству, нижче від їхньої трудової вартости, і, таким чином, дає відчути продуцентам, що вони витворили товари або зовсім непотрібні, або хоча й потрібні, але в непотрібній мірі. З цього випливає дві речі.

По-перше: постійне відхилення товарових цій від товарових вартостей є конечною умовою, за якої і через яку тільки й може повстати товарова вартість. Тільки через хитання конкуренції, отже й товарових цін, здійснюється закон вартости товарової продукції, стає дійсністю означення товарової вартости суспільно-потрібним робітним часом. Те, що при цьому форма виявлення вартости, ціна, звичайно виглядає трохи інше, ніж вартість, яку вона виявляє, — не диво; в даному разі вартість поділяє лишень долю більшости суспільних явищ. Найчастіше король виглядає зовсім інакше, ніж монархія, що її він репрезентує. Хто схоче в суспільстві товаропродуцентів, що вимінюють свої продукти, встановити означення вартости робітним часом і разом з тим заборонить конкуренції встановлювати це означення вартости єдиним способом, що ним взагалі вона може бути встановлена, а саме — шляхом натиску на ціни, той лишень доведе, що він засвоїв собі, принаймні, на цьому полі, звичку утопістів нехтувати законами економії.

По-друге: конкуренція, здійснюючи в суспільстві товаропродуцентів, що вимінюють свої продукти, закон вартости товарової продукції, створює тим самим єдино можливі за даних обставин організацію і порядок суспільної продукції. Тільки через вище або нижче цінування продуктів пізнають товаропродуценти, чого і скільки саме потрібує суспільство, а чого зовсім не потрібує. І саме цей єдиний регулятор хоче скасувати утопія, представлена, по-між іншими, також і Родбертусом. І коли ми далі запитаємо, чим ми забезпечені, що кожний продукт буде продукуватися в потрібній мірі і не більше, що нам не бракуватиме хліба й м’яса, тим часом, як цукру та горілки матимем аж до схочу, що нам не забракне штанів, щоб прикрити ними наше грішне тіло, тим часом, як ґудзиків до них матимемо цілі гори, — то Родбертус з тріюмфом покаже нам свій славетний розрахунок, де за кожний зайвий фунт цукру, за кожне непродане барило горілки, за кожний непришитий ґудзик виставлено правильного квитка, — розрахунок, що точно «сходиться», що по йому «всі вимоги буде задовольнено, поквитовання як слід полагоджено». А хто цьому не вірить, хай звернеться до калькулятора головної каси державної скарбниці в Померанії пана Ікса, що разрахунок перевірив і визнав правильним, і якому можна довірити, як людині, що ще ніколи не піймалася на касових помилках.

А тепер подивімся на наївність, з якою хоче Родбертус — при допомозі своєї утопії — знищити промислові й торговельні кризи. Тепер, коли товарова продукція поширилася до розмірів світового ринку, рівновага по-між поодинокими продуцентами, що продукують за приватний рахунок і по-між менше чи більше невідомим що до кількости й якости потреб ринком, для якого вони продукують, досягається через завірюху на світовому ринкові, — через торговельні кризи[1] Заборонити конкуренції сповіщати поодиноких продуцентів — шляхом збільшення або зменшення цін — про становище світового ринку, це значить зав’язати їм цілком очі. Така організація товарової продукції, за якої продуценти не можуть нічогісінько довідатися про стан ринку, для якого вони продукують, це, що й казати, таке лікування кризової хвороби, що йому міг би позаздріти Родбертусові сам доктор Айзенбарт.

Тепер зрозуміло, чому Родбертус означує вартість товарів просто «працею» і, що-найбільше, допускає ріжні ступні її інтенсивности. Як би він дослідив, чому й яким чином праця творить вартість і, тому, також означує і вимірює її, він прийшов би до суспільно-потрібної праці, потрібної для поодинокого продукта, як рівняючи з іншими продуктами того самого роду, так і рівняючи з цілою суспільною потребою. Це привело б його до питання: яким чином відбувається пристосування продукції поодиноких товаропродуцентів до всієї суспільної потреби, — а це зробило б неможливою всю його утопію. Та він волів цим разом справді стати на шлях «абстракції», а саме — абстракції від того, до чого він підійшов.

Тепер, нарешті, приходимо до того місця, де Родбертус справді дає нам щось нове, щось таке, що відріжняє його від його численних товаришів по організації мінового господарства за допомогою трудових грошей. Всі вони вимагають такої організації міни, щоб знищити визиск найманої праці капіталом. Кожний продуцент повинен одержати повну трудову вартість свого продукту. Тут вони всі однодумці, від Ґрея до Прудона. Ніколи в світі, каже Родбертус. Наймана праця та її визиск залишаються.

По-перше, не можна собі уявити такого суспільного ладу, де робітник одержував би всю вартість свого продукту для свого вжитку. Коштом напродукованого фонду завжди доведеться покривати цілу низку економічно непродуктивних, але конче потрібних функцій, отже, коштом цього фонду будуть оплачуватися й відповідні люде. — Це слушно лишень доти, доки існує сучасний поділ праці. В суспільстві з загальнообов’язковою продуктивною працею, — адже ж таке «можна собі уявити», — це відпадає. Правда, й тоді існувала б потреба в громадському резервному її акумуляційному фонді; але тоді як раз робітники, тоб-то, всі, володіли б і користувалися б цілим продуктом своєї праці, — всі, а не кожний зокрема, Також і інші утопісти трудових грошей не нехтували справою виконання економічно-непродуктивних функцій коштом продукту праці. Але. на їх думку, робітники самі, звичайним демократичним шляхом, повинні були б оподаткувати себе для цієї мети. Родбертус, однак, що цілу свою соціяльну реформу пристосував до тодішньої пруської держави, цілу справу передає в руки бюрократії, що згори має призначати робітникові його пайку в його ж власному продукті та ласкаво дозволяти йому з неї користуватися.

По-друге, земельна рента і зиск повинні також лишитися й надалі. Адже ж землевласники й промислові капіталісти виконують певні функції, хоча й економічно непродуктивні, але суспільно корисні або й навіть конче потрібні, і за це дістають певного роду плату в формі земельної ренти і зиску. — Погляд а ні трохи не новий навіть в році 1842. Правда, вони одержують тепер занадто вже багато за ту невелику працю, яку до того ж досить зле виконують, проте, Родбертус вважає, принаймні, для ближчих 500 років, таку привілейовану клясу за доконечне потрібну, а тому, на його думку, й нинішня норма надвартости, висловлюючися делікатно, повинна існувати й надалі, лишень не підвищуючись. Ця сучасна норма надвартосте, на думку Родбертуса, становить 200 процентів, тоб-то, за дванадцятигодинну денну працю робітник повинен одержати посвідку не на дванадцять годин, а тільки на чотирі, а випродукована підчас останніх вісьмох годин вартість повинна бути поділена між землевласником і капіталістом. Отже, родбертусівські трудові посвідки просто дурять. Треба справді бути померанським дідичем, щоб думати, що робітнича кляса згодиться працювати дванадцять годин на те, щоб одержати посвідку на чотирі години праці. Коли ми перекладемо цю хитру механіку капіталістичної продукції на таку наївну мову, вона покажеться нічим не прикритою грабіжкою, стане неможливою. Кожний виданий робітникові квиток був би просто закликом до повстання і підходив би під §110 німецького карного закону. Треба було ніколи не бачити іншого пролетаріяту, крім фактично ще й тепер напівкріпацьких поденних робітників померанських економій, де панують бук та нагай, де всі гарні сільскі дівчата належать до гарему ласкавого пана, щоб уявити собі, що таку безсоромну річ можна запропонувати робітникам. А втім, наші консерватори, це й наші найбільші революціонери.

Як що ж наші робітники будуть такі плохі, що дадуть се¬бе переконати, немов би на протязі дванадцятьох годин тяжкої праці вони по суті працювали лишень чотирі години, то наго¬родою за це мало б бути запевнення, що їхня пайка в їхньому ж таки власному продукті ніколи не впаде нижче від третини. Хиба ж це не музика будучини на дитячому барабані, хиба ж це варто хоч одного слова? Отже, скільки мінова утопія трудо¬вих грошей Родбертуса дає нам щось нове, стільки це нове — просто дитяча балаканина; воно далеко відстає від того, що дали нам його численні товариші, — як перед ним, так і по ньому.

Для того часу, коли вийшла родбертусова книжка «Zur Erkenntnis etc.», вона була безумовно визначним твором. Роспочате Родбертусом розроблення теорії вартости Рікарда в науковому напрямі, здавалося, не аби-що обіцяло. Хоча й теорія Рікарда була новою лишень для Робертуса і для Німеччини, проте, в цілому стоїть вона так само високо, як і твори його кращих англійських попередників. Та це, властиво, був тільки початок. Тільки дальшою ґрунтовною і критичною працею можна було досягнути дійсного збагачення цієї теорії. Тим часом, Родбертус сам позбавив себе цієї можливости через те, що він одразу взявся також і за розроблення теорії Рікарда в другому напрямі, — утопійному. Цим він позбавив себе найпершої умови всякої критики — безсторонности. Він працював, маючи перед собою означену мету, він став тенденційним економістом. Та ставши рабом своєї утопії, він перекопав собі дорогу до дальшого наукового розвитку. Від 1842 р. аж до самої смерти він крутиться на однім місці, повторює раз-у-раз ті самі думки, висловлені або намічені ним вже в першій його праці, почуває себе невизнаним, пограбованим, — тим часом, як у нього не було чого й грабувати, — і, нарешті, не хоче признатися, — не без наміру, — що по суті він відкрив знову лишень давно вже відкрите.

В де-яких місцях цей переклад[2] відступає від надрукованого французького перевотвору. Ці ріжниці основані на рукописних поправках Маркса, що будуть пороблені також і в новому французькому виданню, приготованому вже до друку.

Ледви чи треба звертати увагу на те, що спосіб вислову, вжитий у цьому творі, не зовсім годиться зо способом вислову «Капіталу». Так, тут говориться ще про працю як товар, про купівлю і продаж праці, замісць робочої сили.

Як доповнення додано ще до цього видання: 1) одне місце з твору Маркса — «До критики політичної економії», Берлін, 1859, про першу мінову утопію трудових грошей Джона Ґрея, і 2) переклад брюсельської промови Маркса про вільний торг, що належить до тої самої теорії розвитку автора, що й «Злидні».

Ф р и д р и х  Е н ґ е л ь с

Л о н д о н, 28 жовтня 1881 р.

ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Я повинен тільки зауважити, що надруковане в французькому тексті ім’я Гонкіна замінено на правильне — Годґскін і там таки виправлено дату твору Вільяма Томпсона на р. 1824. Цим. сподіваюся, буде заспокоєно бібліоґрафічну совість пана професора. Антона Менґера.

Ф р и д р и х  Е н ґ е л ь с

Л о н д о н, 29 березня 1892 р.

(з «Содіялдемократа» №№16, 17 і 18, р. 1865)

Л о н д о н, 24 січня 1865 р.

Високоповажаний Пане!

Вчора я дістав листа, де Ви вимагаєте від мене докладної критики Прудона. Брак часу не дозволяє мені задовольнити Вашого бажання. До того ж я не маю на похваті жадного з його творів. Проте, щоб показати таки Вам мою добру волю, я нашвидку накреслив цю коротку замітку. Ви можете її доповнити, змінити, скоротити, словом — зробити все, що здаватиметься Вам потрібним. («Ми вважали за найкраще», зазначила сприводу цього редакція, «дати статтю без змін»).

Я не пригадую собі перших літературних спроб Прудона. Його шкільна праця про «Всесвітню мову» показує, як сміливо взявся він до проблеми, що для її вирішення бракувало ще йому найелементарнішого знання.

Його перший твір «Що таке власність» — безумовно його найкращий твір. Він — епохальний, — коли не новизною змісту, то, принаймні, новим і сміливим звичаєм говорити все. В творах відомих Прудонові французьких соціялістів і комуністів власність, само собою, не тільки ріжнобічно критикувалася, але й утопійно «касувалася». В цьому творі Прудон відноситься до Сен-Сімона і Фур’є приблизно так, як Фоєрбах до Геґеля. В порівнянні з Геґелем Фоєрбах зовсім бідний. Проте, після Геґеля був він епохальним тому, що підкреслив певні моменти, неприємні для християнської свідомости, та важні для поступу критики, залишені Геґелем в містичній неясності (clairobscur).

В цьому творі Прудона панує ще, як що можна так висловитися, сильна мускулатура стилю. І найбільшою його заслугою я вважаю власне стиль. Ясно, що навіть там, де повторюється лишень старе, Прудон шукає самостійно; що те, що він каже, було для нього самого новим і за нове уходило.

Задерикувата завзятість, що не зупиняється перед економічним «святая святих», дотепні парадокси, що ними він бере на глум «здоровий розум» міщанина, дошкульна критика, гірка іронія, глибоке й щире почуття обурення проти ганебности сучасного ладу, що виринає то тут, то там, революційна поважність — всім цим Прудонова «Що таке власність?» електризувала читачів і будила їхню думку при свому першому появі. В суто науковій історії політичної економії цей твір ледви чи був би вартий уваги. Проте, такі сенсаційні твори відограють у науці таку саму добру ролю, як і в красному письменстві. Взяти, напр., твір Мальтуса про «Населення». В свому першому виданні цей твір був нічим іншим, як лишень «сенсаційним памфлетом», а до того ще й плагіятом від початку до кінця. А проте, скільки думок збудив цей пасквіль на людську породу!

Коли б я мав перед собою твір Прудона, було б легко на кількох прикладах показати, якою спочатку була його літературна манера. В параграфах, що він сам вважав за найважніші, він наслідує кантівську методу антиномій, — Кант був єдиним німецьким філософом, відомим йому з перекладів, — і залишає тверде вражіння, ніби йому, так. само, як і Кантові, розвязання антиномій здається чимсь таким, що стоїть «по той бік» людського розуму, тоб-то, таким, що для його власного розуму лишається туманним.

Та не зважаючи на весь цей, як на око, штурм самого неба, вже в «Що таке власність?» можна знайти суперечність: з одного боку, Прудон критикує суспільство зо становища і з погляду французького дрібного селянина (згодом — «дрібного буржуа»), а з другого боку — прикладає до нього мірило, запозичене в соціялістів.

На хиби твору натякає нам сама вже його назва. Питання поставлено так зле, що на нього не можна було як слід відповісти. Античні «відносини власности» перетворилися в феодальні, а феодальні в буржуазні. Так, сама історія дала свою критику минулих відносин власности. Що, властиво, мало значіння для Прудона, так це сучасна, новітня буржуазна власність. На питання, що це таке, можна було відповісти тільки шляхом критичної аналізи «політичної економії», що обіймала всю цілість відносин власности, і то не в їхньому юридичному вияві, як вольових відносин, а в їхньому реальному образі, тоб-то, як продукційних відносин. Прудон, однак, сплутавши цілокупність цих економічних відносин з загальним юридичним поняттям «власність», не міг дати іншої відповіди, як та, що дав її ще перед 1789 р. в подібному таки творі «Власність — це крадіж» і в тих самих словах Брісо.

В найкращому разі з цього випливає тільки те, що буржуазна юридична уява про «крадіж» підходить також під ідею «чесного» заробітку буржуа. З другого боку, через те, що передумовою «крадіжи», як насильного понехтування власности, є власність, Прудон заплутався у всіляких самому йому неясних химерех що до дійсної буржуазної власности.

Підчас мого побуту в Парижу року 1844 я нав’язав особисті стосунки з Прудоном. Я згадую тут про це тому, що до певної міри я сам завинив його «софістикацію», як називають англійці фалшування в торгові. Підчас довгих, що тривали часто цілі ночі, дебатів я затроїв його — на його власну шкоду — геґельянством, якого він, не знаючи німецької мови, не міг засвоїти як слід. Те, що я почав, вів далі після того, як мене вислали з Парижу, пан Карл Ґрін. Цей, як учитель німецької філософії, мав переді мною ще й ту перевагу, що сам нічого не тямив з того, чого вчив.

На передодні виходу свого другого значного твору — «Філософія злиднів і т.д.» — Прудон повідомив мене про нього дуже докладним листом, де, між. іншим, є такі слова: «я жду вашої гострої критики». Тим часом, така критика (в моєму творі «Misère de la philosophie») вплинула на нього так, що поклала назавжди край нашій приязні.

Зо сказаного вище Ви бачите, що «Філософія злиднів, або Система економічних суперечностей» Прудона властиво була щойно відповіддю на питання — «Що таке власність?» Справді, лишень після виходу свого першого твору почав він свої економічні студії. Він прийшов до висновку, що на поставлене ним питання можна відповісти не лайкою, а аналізою сучасної «політичної економії». Разом з тим він спробував діялектично представити систему економічних категорій. Місце невирішимих кантівських «антиномій» повинна була зайняти, як засіб розвитку, геґелівська «суперечність».

За критикою його двохтомового, грубезного твору відсилаю Вас до моєї відповіди на нього. В ній я показав, між іншим, як мало опанував Прудон таємницю наукової діялектики; як, з другого боку, перенявся він ілюзіями спекулятивної філософії, бо замісць щоб розглянути економічні категорії як теоретичні вияви продукційних відносин, що відповідають певному означеному щаблеві історичного розвитку матеріяльної продукції, він робить з них невмирущі ідеї, що споконвіку вже існують; і як він, проблукавши отак манів¬цями, вертається назад до-погляду буржуазної економії.[3]

Я показую далі, яке неглибоке, місцями просто школярське його обізнання з «політичною економією», що до її критики він узявся, і як він разом з утопістами полює за так званою «наукою», що повинна була дати готову формулу «розвязання соціяльного питання», — замісць того, щоб черпати науку з критичного пізнання історичного розвитку, розвитку, що сам витворює матеріяльні умови еманціпації.

Зокрема я показую, що Прудон про саму підставу цілого, про мінову вартість, має лишень неясне, фалшиве й неповне поняття; до того ж в утопійному трактуванню теорії вартости Рікарда він бачить основу нової науки. Свою думку про його загальний погляд я підсумовую ось так:

«Кожне економічне явище має добрий і лихий бік; це єдине місце, де пан Прудон не б’є сам себе в лице. Добрий бік, на його думку, підносять економісти, поганий — оскаржують соціялісти. Від економістів він запозичає конечність вічних відносин; від соціялістів — ілюзію, що спонукує їх бачити в злиднях самі лишень злидні (замісць щоб помітити в них революційний, руйнацький бік, що зрештою повалить старе суспільство). Він погоджується і з тими і з тами, при чому намагається спертися на авторитет науки. Вся ж наука не виходить для нього по-за вузенькі межі наукової формули; це людина, що полює на формули. Тим то й потішає себе пан Прудон, ніби він дає критику як політичної економії, так і комунізму, а тим часом — він стоїть нижче від них обох. Нижче від економістів, бо думає, що він, як філософ, що має в руці магічну формулу, може собі дозволити розводитися про суто-економічні подробиці. Нижче від соціялістів, бо не має а ні потрібної відваги, а ні потрібної далекосяглости, щоб, хоча б тільки спекулятивно, піднестися по-над обрій буржуазного світогляду. Як людина науки він хоче стояти вище від буржуа і вище від пролетарів, а навсправжки він — лишень дрібний буржуа, що вічно хитається між капіталом і працею, між політичною економією і комунізмом».[4]

Хоч і яка гостра ця критика, я ще й сьогодня підписуюся під кожним її словом. Проте, не треба забувати, що в той час, коли я оповістив книжку Прудона кодексом соціялізму дрібного буржуа і довів це теоретично, тодішні політико-економи й соціялісти одночасно вславили Прудона як архіреволюціонера. Тим то я й пізніше ніколи не приєднувався до галасування про його «зраду» революції. Не його вина, що він, від початку зле зрозумілий самим собою й іншими, не виправдав безпідставних надій.

В «Філософії злиднів», всупереч «Що таке власність?», гостро виявляються всі хиби прудонівського способу викладу. Стиль тут часто такий, який французи називають ampoulé (надутий). Пихата, спекулятивна тарабарщина, що немов би є німецькою філософією, виступає скрізь там, де йому бракує гальської гостроти розуму. Раз-у-раз брешіть в ухах цей базарно-крикливий, самореклямний, хвалькуватий тон, особливо оте, завжди таке обридливе, патякання про «науку», фалшиве пишання своєю «вченістю». Замісць справжнього тепла, що ним перейнято його першу працю, тут, — в деяких місцях, — сама лише деклямація та нещирий запал. До того ж — безпорадне й огидне удавання з себе вченого з боку самоука, що зломив свою вроджену гордість на спробах оригінального, самостійного думання і що, як парвеню в науці, гадає, що він повинен чванитися тим, чим він не є, і чого він не має. Нарешті, ще й типова вдача дрібного буржуа, що недопустимо брутально — та й невлучно, неглибоко й неслушно — нападає на таку людину, як Кабе, гідну пошани за своє відношення до французького пролетаріяту, і навпаки — дуже чемно поводиться, напр., з таким Дунає (правда, «державним радником»), хоча й усе значіння цього Дунає полягало в комічній поважності, з якою він в трьох грубих, неможливо нудних томах проповідував ригоризм, схарактеризований Гельвеціем так: «Хочуть, щоб нещасні стали досконалими». («On veut que les malheureux soient parfaits».)

Лютнева революція вибухла для Прудона дуже не до речи. Адже ж він як раз кілька тижнів перед тим незбито довів, що «ера революцій» минула раз на завжди. Його виступ на національних зборах, хоч і показав, як мало він розумів фактичні відносини, заслуговує, проте, всякої похвали: після червневого повстання був він вчинком великої відваги. Цей виступ мав, опріч того, той добрий наслідок, що пан Тьєр у своїй відповіді на внесення Прудона (надрукованій потім окремою брошурою) показав цілій Европі, на ґрунті якого мізерного, дитячо-догматичного катехізму стояв цей духовний стовп французької бужуазії. Поруч Тьєра Прудон. дійсно виростав на допотопового велетня.

Прудонівський винахід «безплатного кредиту» (credit gratuit) і опертого на ньому «народнього банку» (banque du peuple) були його останніми економічними «ділами». В моїй праці «До критики політичної економії», зшиток І, Берлін. 1859, доводиться, що теоретична основа прудонівських поглядів походить з нерозуміння основних є лементів буржуазної «політичної економії», а саме, з нерозуміння відношення товарів до грошей; — тим часом, як їх практична надбудова є лишень поновленням давно відомих і краще розроблених планів. Не підлягає найменшому сумнівові, розуміється само собою, що кредит, який, напр., на початку вісімнадцятого, а потім знову дев’ятнадцятого віку служив в Англії лишень для того, щоб переносити багацтво з одної кляси в другу, за певних економічних і політичних обставин може служити справі прискорення визволення робітничої кляси. Проте, дивитися на процентовий капітал як на головну форму капіталу, а з особливої форми користування кредитом, з позірного скасування процентів, хотіти зробити підвалину перебудови суспільства, не ніщо інше, як суто-міщанська фантазія. І справді, цю фантазію можна знайти вже в речників економічних інтересів англійської дрібної буржуазії сімнадцятого віку. Полеміка Прудона з Бастіом (1850 р.) сприводу процентового капіталу стоїть багато нижче від його «Філософії злиднів». Він сам дає себе побити Бастіові і зчиняє кумедний галас, коли його противник завдає йому хлосту.

Кілька років тому Прудон написав, премійовану працю — здається, на замовлення лозанського уряду — про «Податки». Тут гаснуть уже останні іскри геніяльности. Не лишається нічого, крім найчистішого дрібного буржуа.

Що до політичних і філософських творів Прудона, то в усіх них виявляється той самий повний суперечностей і незгод характер, що й в його економічних працях. До того ж вони мають лишень місцево-французьку вартість. Зокрема, велике, місцеве значіння мають для того часу, коли французькі соціялісти вважали за відповідне протиставити буржуазному вольтер’янству вісімнадцятого і німецькому атеїзмові дев’ятнадцятого віку свою релігійність, прудонівські напади на релігію, церкву і т.д. Як що Петро Великий переміг російське варварство варварством, то найкращим вчинком Прудона було те. що французьку фразу він переміг фразою.

Не тільки як нічого не вартий, а просто як підлість, правда, підлість властиву дрібно-буржуазному світоглядові, треба означити його твір «Державний переворот» («Coup d’état») де він залицяється до Л.Бонапарта і намагається виправдати його перед французькими робітниками. Те саме треба сказати й про його останній твір проти поляків, де він з цінізмом кретина співає хвалу російському цареві.

Часто порівнювали Прудона з Русом. Нема нічого більш помилкового. Вже скорше він подібний до Миколи Лінґе, чия «Теорія цівільного права» («Theorie des lois civiles») є, правда, геніяльною річчю.

Прудон до діялектики мав від природи нахил. Але тому, що він ніколи не тямив справжньої наукової діялектики, він дійшов лише до софістики. Правда, це було тісно звязано з його дрібно-буржуазним світоглядом. Дрібний буржуа, як історик Раумер, складається «з одного боку» і «з другого боку». Такий він у своїх економічних інтересах, а тому й у своїй політиці, в своїх релігійних, господарчих та мистецьких поглядах. Такий він у своїй моралі, такий в усьому (in everything). Він — жива суперечність. А коли він до того, як от Прудон, талановита людина, він скоро навчиться бавитися своїми суперечностями і; відповідно до обставин, обертати їх у гострі, крикливі, часом скандальні, часом блискучі парадокси. Наукове шарлатанство й хист до політичного пристосування звязані з таким світоглядом нерозлучно. Дрібним буржуа керує лишень один мотив — пуста жадоба слави; він шукає лишень хвильового успіху, уваги сьогоднішнього дня. Так неминуче гине звичайний мо¬ральний такт, що завжди здержував, напр., такого Руса від усякої хоч би тільки тіни компромісу з сучасною йому владою.

Можливо, що нащадки характеризуватимуть найновішу фазу французької історії тим, що Люї Бонапарт був її Наполеоном, а Прудон її Русо-Вольтером.

Ви повинні самі взяти на себе відповідальність за те, що Ви так скоро після смерти цього чоловіка накинули мені ролю судді померлих.

Щиро Вам вірний

К а р л  М а р к с

ПЕРЕДМОВА

Нещастя пана Прудона в тім, що його визнають досить таки оригінальним чином. У Франції він має право бути кепським економістом, бо там вважають його за доброго німецького філософа; в Німеччині, навпаки, він може бути кепським філософом, бо має славу одного з найкращих французьких економістів. З подвійного обов’язку німця й економіста ми змушені скласти протест проти цієї подвійної помилки.

Читач зрозуміє, що при цій невдячній праці нам часто доводилося від критики Прудона переходити до критики німецької філософії, а разом з тим дозволити собі й де-які уваги ще до політичної економії взагалі.

К а р л  М а р к с

Б р ю с е л ь, 15 червня 1847 р.

———

Твір Прудона, це не проста розвідка про політичну економію, це не аби-яка книжка, це біблія: «Містерії», «Таємниці, з лона божого здобуті», «Апокаліпсис» — нічого цього бракує. А що в наші дні пророків критикують більш совісно, ніж звичайних собі авторів, то читач мусить уже пристати на те, щоб перейти спочатку разом з нами через суху й темну вченість «Книги буття», щоб піднестися потому вкупі з паном Прудоном в надземні, родючі поля «Надсоціялізму».[5]

———

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Наукове відкриття.

§1. Протилежність споживчої і мінової вартостей.

«Властивість усіх продуктів, чи то промислових, чи то природніх, служити потребам людини — називається загалом споживчою вартістю; їхня властивість вимінюватися один на одного — міновою вартістю. Яким чином споживча вартість стає міновою? Походження ідеї (мінової) вартости не було висвітлене економістами з належною пильністю, отже, нам треба над цим зупинитися. Тому саме, що з речей, що я їх потрібую, більшість я знаходжу в природі лишень в обмеженім числі, або й зовсім не знаходжу, я мушу подбати про продукцію того, чого мені бракує; а тому, що я сам, своїми руками, стількох речей виговити не можу, я запропоную іншим людям, моїм співробітникам в ріжних галузях діяльности, щоб вони відступили мені одну частину своїх продуктів навзамін за мою». (Прудон, т. 1, розд. 2).

Пан Прудон береться вияснити нам перш за все подвійну природу вартости, «розріжнення вартости в собі», походження мінової вартости з вартости споживчої. Разом з Прудоном мусимо й ми зупинитися над цим актом переміни сути (транссубстанції) вартости. Подивімся, як відбувається цей акт на думку нашого автора.

Великого числа продуктів природа не має, їх треба виготовляти при допомозі промисловосте. Ледви потреби починають перевищувати добровільну продукцію природи, людина стає змушеною шукати порятунку в промисловій продукції. Як уявляє собі цю промисловість пан Прудон? Яке її джерело? Поодинока людина, що відчуває потребу в великому числі речей, «не може сама, своїми руками, виготовити стількох речей». Передумовою задовольнення такого великого числа потреб є виготовлення відповідного числа речей. Нема продукту без продукції. Але передумовою виготовлення такого великого числа речей є щось більше, ніж допоміжна рука якоїсь одної людини. Від тої хвилі, проте, відколи такою передумовою стає поміч більше ніж одної людини, від тої хвилі припускається вже існування цілої продукції, збудованої на поділі праці. Так потреба, на думку Прудона, передбачає справжній поділ праці. Припустивши поділ праці, ми маємо міну, отже, й мінову вартість. Так само добре могли б ми відразу прийняти мінову вартість як дану.

Пан Прудон волів, однак, піти навкруги. Підім, отже, разом з ним і ми цими манівцями, що приведуть нас неминуче знов туди, звідки ми вийшли.

Щоб вийти з становища, коли кожний продукує сам для себе неначе пустельник і досягнути міни, «я звертаюся», каже Прудон, «до моїх співробітників в ріжних галузях діяльности». Отже, я маю співробітників, що виконують ріжнородні роботи, при чому ми, тоб-то, я і всі інші, в згоді з припущенням пана Прудона, все ще немов би перебуваємо в ізольованному і мало соціяльному становищу Робінзона. Співробітники і ріжні галузі діяльности, поділ праці і міна, що з цього поділу випливає, все це впало нам з неба.

Так от, я маю потреби, що ґрунтуються на поділі праці і на міні. Припускаючи ці потреби, пан Прудон припустив тим самим міну й мінову вартість, що її походження береться він як раз «висвітлити з більшою пильністю, ніж усі інші економісти».

Пан Прудон міг би дуже добре обернути іншим кінцем порядок цих процесів, не порушуючи слушности своїх висновків. Щоб пояснити мінову вартість — потрібна міна. Щоб пояснити міну — потрібен поділ праці. Щоб пояснити поділ праці — потрібні потреби, що роблять доконечним поділ праці. Щоб пояснити ці потреби — треба їх просто «припустити», що зовсім не значить їх заперечити, — всупереч першій аксіомі пана Прудона в пролозі: «Припустити існування Бога, значить його заперечити». (Пролог, ст. 1).

Як же поводиться пан Прудон з поділом праці, визнаючи його за відомий, щоб пояснити мінову вартість, що лишається для нього завжди чимсь невідомим? «Людина» наважується «запропонувати» іншим людям, «своїм співробітникам в ріжних галузях діяльности» завести міну і встановити ріжницю між споживчою вартістю і вартістю міновою. Прийнявши запропоновану ріжницю, співробітники не залишили панові Прудонові нічого «пильнішого», як прийняти це до відома, та. згадати, чи то пак «висвітлити» в своїй розвідці про політичну економію «походження ідеї вартости». А проте, він повинен таки вияснити нам «походження» згаданої пропозиції, сказати нам нарешті, як цій окремій людині, цьому Робінзонові, спало рантом на думку зробити своїм співробітникам такого роду пропозицію і як ці співробітники прийняли. її без будь-якої уваги.

Пан Прудон не входить у ці генеалогічні подробиці, він просто надає фактові міни певних історичних рис, підводячи його під форму внеску, поставленого кимсь третім з метою завести міну.

Тут перед нами одна з маленьких спроб «історично-описової методи» пана Прудона, котрий виявляє таку «суверенну» погорду до «історично-описоної методи» Адама Сміта й Рікарда.

Міна має свою власну історію. Вона переходить ріжні фази.

Був час, коли, от як у середні віки, мінялися тільки зайвиною, надвишкою продукції над споживанням.

Далі був час, коли не тільки зайвина, а всі продукти, все промислове життя стало предметом торгу, коли вся продукція стала в залежність од міни. Як пояснити цю другу фазу міни, мінову вартість на цьому другому щаблі її розвитку?

Пан Прудон має вже готову відповідь: припустім, що якась людина «запропонувала іншим людям, своїм співробітникам в ріжних галузях діяльности», піднести мінову вартість до другого щабля її розвитку.

Нарешті настав час, коли все, що люде вважали досі за непродажне, стало предметом міни, баришництва, стало продажним.

Це той час, коли навіть речі, що ними досі лишень ділилися, але ніколи не мінялися, що їх досі лишень дарували, але ніколи не продавали, що їх набували, але ніколи не купували: чеснота, любов, переконання, знання, совість і т.п., — словом, все — стало предметом торгу. Це час загальної корупції, універсальної продажности, або, висловлюючися науково-економічно, це час, коли кожний предмет, чи то фізичної, чи то моральної природи, приноситься на ринок як торговельна вартість і цінується там по своїй справжній вартості.

Як же пояснити цю нову й останню фазу міни — мінову вартість на цьому третьому щаблі її розвитку?

Пан Прудон мав би вже готову відповідь: припустіть, що одна особа «запропонувала іншим особам, своїм співробітникам в ріжних галузях діяльности» зробити з чесноти, любови і т.д. торговельну вартість, піднести мінову вартість до третього щабля її розвитку.

Як бачимо «історично-описова метода» пана Прудона до всього добра, на все відповідає і все пояснює. Коли діло йде про те, щоб пояснити історично «походження певної історичної ідеї», пан Прудон висовує наперед людину, що пропонує іншим людям, «своїм співробітникам в ріжних галузях діяльности», виконати цей акт походження, і все готово.

Отже, приймім «походження» мінової вартости як. акт доконаний. Тепер лишається тільки вияснити ще відношення між міновою вартістю і вартістю споживчого. Послухаймо пана Прудона:

«Економісти дуже добре показали подвійний характер вартости, але чого вони не показали з такою самою ясністю, так це її суперечної природи, — тут починається наша критика… Мало вказувати на той дивний контраст між споживчою вартістю і вартістю міновою, що на нього економісти звикли дивитися як на щось дуже просте, — треба також показати, що ця ніби простота криє в собі глибоку містерію, збагнути яку — наш обов’язок… Висловлюючися технічно, споживча вартість і вартість мінова стоять в оберненім відношенні одна до одної».

Як що ми добре зрозуміли пана Прудона, то він хоче встановити такі чотирі тези:

1. Споживча вартість і вартість мінова являють «дивний контраст», — вони протилежні одна одній.

2. Споживча вартість і вартість мінова стоять в оберненім відношенні одна до одної, суперечать одна одній.

3. Економісти не побачили, або не пізнали, а ні протилежности, а ні суперечности.

4. Критика пана Прудона починає від кінця.

Ми також почнемо від кінця і, щоб зняти з економістів обвинувачення пана Прудона, дамо слово, двом досить визначним економістам.

Сгсмонді: «Торг розвинув у кожній речі протилежність між споживчою вартістю і вартістю міновою». (Études, т. 2, ст. 102. брюсельське видання).

Лодердаль: «Національне багацтво (споживча вартість) зменшується взагалі в міру того, як, завдяки збільшенню мінової вартости, зростає багацтво індивідуальне; а в міру того, як останнє, через падіння цієї вартости, зменшується, зростає звичайно перше». (Recherches sur la nature et l’origine de la richesse publique, traduit par Largentie de Lavaisse , Paris, 1807).

На протилежності між споживчою вартістю і вартістю міновою Сісмонді збудував свою головну теорію, яка каже, що прибуток зменшується в міру того, як зростає продукція.

Лодердаль побудував свою систему на оберненім відношенні обох родів вартости, а його теорія була за часів Рікарда так популярною, що цей міг говорити про неї, як про відому річ. «Тільки той, хто плутає поняття мінової вартости і багацтва (споживчої вартости), може запевняти, ніби зменшуючи число речей потрібних, корисних, або приємних для життя можно збільшити багацтво». (Ricardo, Principes d’économie politique, traduit par Constancio, annotes par J.B.Say, Paris, 1835, т. 2, розділ про багацтво і вартість.)

Ми бачимо, що ще перед паном Прудоном економісти «вказували» на глибоку містерію протилежности й суперечности. Подивімся тепер, як після цих економістів пояснює зо свого боку цю містерію пан Прудон.

Мінова вартість продукту падає в міру того, як зменшується постачання, як що попит лишається тим самим. Іншими словами: чим більше в відношенню до попиту є якогось продукту, тим нижча його мінова вартість або ціна. Навпаки: чим слабшим є постачання в відношенню до попиту, тим дужче йде в гору мінова вартість або ціна продукту. Іншими словами: чим більшою є рідкість постачуваного продукту в відношенню до попиту, тим більше зростає його ціна. Мінова вартість продукту залежить або від його численности або від його рідкости, але завжди в відношенню до попиту. Візьмім якийсь більш, ніж рідкий, хай буде в свому роді єдиний продукт — його буде більше, ніж потрібно, він буде непотрібний, як що за ним нема ніякого попиту. Навпаки, візьмім продукт, заготовлений міліонами, — він завжди буде рідким, як що він не покриває попиту, як що попит за ним занадто великий.

Це, сказати б, майже загально відома істина, а, тим часом, ми мусили її тут нагадати, щоб зробити зрозумілою містерію пана Прудона.

«Отже, як що хочемо йти за цим принціпом до його найскрайніших висновків, то мусимо прийти до найлогічнішого з них усіх, що речі, що їх споживання доконечне, а число необмежене, можна мати дурно; речі ж, що їх корисна вартість — нуля, а рідкість надзвичайна, мусять мати безмежно високі ціни.

«Що до решти може збити з пантелику, так це те, що на практиці обидві ці крайності ніколи не зустрічаються: з одного боку, жаден людський продукт ніколи не може зрости до безмежної міри, з другого боку — найрідші речі мусять бути хоч до якоїсь міри корисні, інакше вони не можуть мати жадної вартости. Отже, споживча вартість і вартість мінова доконче звязані одна з одною, хоч по своїй природі завжди й намагаються взаємно себе виключити». (Т. 1, ст. 39).

Що ж у край збиває з пантелику пана Прудона? Та просто те, що він забув про попит і що кожної речи лишень стільки є або занадто багато, або занадто мало, скільки на неї є попит. Скоро він забув про попит, він ототожнює мінову вартість з рідкістю, а споживчу вартість з надміром. Справді, коли він каже, що речі, що їхня корисна вартість — нуля, а їхня рідкість надзвичайна, мають безмежно високі ціни, то він просто каже, що мінова вартість — це тільки рідкість. «Найбільша рідкість і нульова корисність», це просто рідкість. «Безмежно висока ціна», це максимум мінової вартости, це чиста мінова вартість. Між цими обома висловами ставить він знак рівности. Мінова вартість і рідкість, таким чином, — однозначні. Приходячи до цих ніби «найскрайніших висновків», пан Прудон висловлюється, звичайно, «до крайности» красномовно, але мало змістовно; та й в словах його більше реторики, ніж логіки. Там, де він сподівається знайти нові висновки, він знаходить лишень свої початкові припущення в усій їхній голизні. Тим самим способом дійшов він до того, що представив нам споживчу вартість і звичайний надмір як речі однозначні.

Ототожнивши мінову вартість і рідкість, споживчу вартість і надмір, пан Прудон дивується, що не може знайти ні споживчої вартости в рідкості і в міновій вартості, ні мінової вартости в надмірі і в споживчій вартості. А тому, далі, що він бачить, що на практиці ці крайності не зустрічаються, не лишається йому нічого іншого, як повірити в якусь містерію. Він знає ціну, що безмежно висока, — і то власне тому, що нема до неї покупців, — а покупців він не знайде ніколи, аж доки забуватиме про попит.

З другого боку, надмір повстає у пана Прудона неначе сам із себе. Він цілком забуває, що є люде, що його витворюють, і що вони зацікавлені тим, щоб ніколи не випускати з ока попиту. Коли б це було не так, то як міг би тоді пан Прудон прийти до твердження, що речі, що мають дуже велику корисну вартість, мусять бути дуже дешеві або навіть не коштувати нічого? Він повинен був би, навпаки, прийти до того висновку, що надмір, продукцію дуже корисних речей, треба обмежити, коли мати на думці побільшити їхню ціну, їхню мінову вартість.

Коли свого часу французькі винороби вимагали закону, що заборонив би розводити нові виноградники, коли голандці палили азійське коріння, винищували гвоздикові дерева на Молуках, то цим вони просто хотіли зменшити надмір, щоб побільшити мінову вартість. Ціле середньовіччя керувалося тим самим принціпом, коли воно обмежувало законом число челядників, що. їх мав право держати кожний поодинокий майстер, коли воно обмежувало число знаряддя, що його міг він уживати. (Порівн. Андерсон, Історія торгу).

Представивши надмір, як споживчу вартість, а рідкість як вартість мінову — (нема нічого легшого, як показати, що надмір і рідкість стоять в оберненім відношенні одне до одного) — пан Прудон ідентифікує споживчу вартість з постачанням, а мінову з попитом. Щоб зробити антитезу ще гострішою, він підсовує інше слово, — каже — «гадкова вартість»[6] замісць «мінова вартість». Так спірка переноситься на інше поле, і ми маємо з одного боку корисність (споживчу вартість, постчання), а з другого боку гадку (мінову вартість, попит).

Як помирити ці, один одному суперечні чинники? Що зробити, щоб погодити їх? Чи можна знайти хоч один момент, спільний їм обом?

«Звичайно, гукає пан Прудон, є такий: свобідна воля. Ціна, що повстає з цієї боротьби між постачанням і попитом, між користю й гадкою, не може бути виявом вічної справедливости».

Пан Прудон развиває цю антитезу далі:

«Як свобідний покупець я — суддя своїм потребам, суддя доцільності даного предмету, суддя ціні, що я її за нього хочу дати. З другого боку, ти, як свобідний продуцент, — пан над засобами виробу, отже, в стані єси зменшити кошти продукції». (Т. 1, ст. 42).

А що попит або мінова вартість ідентичні з присудом, гадкою, то пан Прудон заявляє:

«Доведено, що власне свобідна воля людини створює протилежність між споживчою вартістю і вартістю міновою. Як знищити цю протилежність, поки існує свобідна воля? І як пожертвувати свобідною волею, не жертвуючи людиною?» (Т. 1, ст. 41).

Отже — виходу нема. Тут боротьба між двома, мовляв, неспівзмірними величинами, між користю і гадкою, між свобідним покупцем і свобідним продуцентом.

Придивімся до справи трохи ближче. Постачання не являє собою виключно користи, а попит — гадки. Хиба ж той, що за чимсь питає, не постачає сам якого-будь продукту або знаку, що всі продукти заступає, — грошей? Хиба ж він, як такий, що постачає, не є, на думку пана Прудона, представником корисности або споживчої вартости?

З другого боку, хиба ж той, що щось постачає, не питає одночасно за якимсь продуктом або за знаком, що заступає всі продукти, — за грішми? І хиба не є він тим самим представником гадки, гадкової або мінові вартости?

Попит — це одночасно й постачання; постачання є одночасно й попитом. Тим то антитезу пана Прудона, що просто ідентифікує постачання й попит з користю і з гадкою, збудовано на самій лишень порожній абстракції.

Те, що пан Прудон називає споживчою вартістю, інші економісти з таким самим правом називають гадковою вартістю. Досить згадати хоч би Шторха (Course d’economie politique, Paris, 1823, ст. 88 і 99).

Речі, що в них ми відчуваємо потребу, він називає потребами; речі, що ми їм надаємо певної вартости, — вартостями. Більшість речей мають вартість тільки тому, що вони задовольняють потреби, витворені думкою, гадкою. Думка про наші потреби може мінятися, отже, може також мінятися й корисність речей, що виявляє тільки відношення цих речей до наших потреб- Навіть природні потреби міняються раз-у-раз. Справді, якої тільки нема ріжниці, напр., між речами, що служать за головний харч у ріжних народів!

Боротьба відбувається не між користю і гадкою, а між торговельною вартістю, якої вимагає той, хто постачає, і торговельною вартістю, яку постачає той,  хто питає. Мінова вартість продукту є завжди результантою двох суперечних цінувань.

Кінець-кінцем постачання й попит протиставляють одне одному продукцію і споживання, але продукцію і спожи¬вання, побудовані на міні між поодинокими людьми.

Продукт, що його постачають, ще не є корисним сам із себе. Доперва споживач означує його корисність. І навіть коли за ним визнають властивість корисности, він не являтиме собою корисности, як такої. В процесі продукції його вимінювали на всі кошти продукції, на сировину, заробітну плату і т.д., все речі, що мають торговельну вартість. Тим то в очах продуцента продукт репрезентує певну суму тороговельних вартостей. Те, що продуцент постачає, це не тільки корисна річ, але також, і то перш за все, мінова вартість.

Що до попиту, то він дійсний лишень у тій мірі, в якій посідає засоби міни. Ці засоби, з свого боку, суть також продуктами, міновими вартостями.

В постачанню і в попиті знаходимо ми, таким чином, з одного боку, продукт, що коштував певних мінових вартостей, і потребу продавати; з другого боку, — засоби міни, що теж коштували певних мінових вартостей, і бажання купувати.

Пан Прудон протиставляє вільного покупця вільному продуцентові. Він надає обом суто метафізичних прикмет. Тому він може сказати: «Доведено, що власне свобідна воля людини створює протилежність між споживчою вартістю і вартістю міновою».

Доки продуцент продукує в суспільстві, збудованім на поділі праці й на індивідуальній міні — а таке припускає пан Прудон — доти він змушений продавати. Пан Прудон робить з продуцента пана над засобами продукції, але ж він нам признає, що посідання цих засобів продукції не залежить від свободної волі. Більше того: по-перше, ці засоби продукції — це здебільшого продукти, спроваджені з-за кордону; по-друге, в сучасній продукції продуцент не свобідний навіть стільки продукувати, скільки він хоче; сучасний йому стан розвитку продуктивних сил змушує його продукувати в тих чи інших визначених межах.

Споживач не свобідніший від продуцента. Його гадка залежить від його засобів і його потреб. І перші, і другі залежать від його соціяльного становища, що, з свого боку, само залежить від загальної організації суспільства. Само собою, робітник, що купує картоплю, і сплачувана полюбовниця, що купує мережево, обоє керуються — кожне відповідно — лишень своєю гадкою; проте, відмінність їхніх думок пояснюється відмінністю їхнього становища в світі, що само є продуктом певної соціяльної організації.

Чи система потреб в їхній цілокупності ґрунтується на гадці чи на цілій організації продукції? Здебільшого потреби породжуються продукцією, або певним, на продукції збудованим, загальним станом речей. Світовий торг обертається майже виключно навколо потреб не індивідуального споживання, а продукції. Ще один приклад: хиба потреба в нотарях не передбачає певного, означеного цівільного права, що є лишень виявленням певного, означеного ступня розвитку власности, тоб-то, продукції?

Панові Прудонові не досить того, що з відношення між постачанням і попитом він викидає елементи, що про них ми говорили. Він доводить свою абстракцію до вершків можливого, зводячи всіх продуцентів в одного єдиного продуцента, а всіх споживачів в одного єдиного споживача і силуючи ці химерні особи провадити між собою боротьбу. Проте, в дійсному світі речі розвиваються зовсім інакше. Як конкуренція серед тих, що постачають, так і конкуренція серед тих, що попитують. суть неминучими елементами боротьби між покупцями й продавцями, боротьби, що її результатом в мінова вартість.

Викинувши кошти продукції і конкуренцію, пан Пру-дон, звичайно, дуже легко може довести до абсурду формулу постачання й попиту.

«Постачання й попит», каже він, «це ніщо інше, як дві звичаєві (церемоніяльні) форми, призначені на те, щоб протиставити одну одній споживчу й мінову вартості та викликати їхню ціркуляцію. Це два електричні полюси, що в сполуці повинні дати явище споріднення вибору, що зветься «міною» (Т. 1, ст. 47 і 50).

З таким самим правом можна сказати, що міна є лишень «звичаєвою формою», котра має зводити споживача і предмет споживання. Так само можна сказати, що всі економічні відносини, це лишень «звичаєві форми», що мають допомагати безпосередньому споживанню. Постачання й попит — це відносини певної даної продукції не більше й не менше, як індивідуальна міна.

В чому ж, отже, міститься вся діялектика пана Прудона? В тому, що він для споживчої і мінової вартости, для постачання й попиту встановлює абстрактні й суперечні поняття, от як рідкість і надмір, корисність і гадка, один продуцент і один консумент, обоє — лицарі свобідної волі.

А для чого це все?

Щоб мати спромогу, раніше чи пізніше, один з отих викинутих елементів, кошти продукції, ввести як синтезу між споживчою вартістю і вартістю міновою. А тоді вже, звичайно, кошти продукції стають в його очах синтетичною або конституованою вартістю.

§2. Конституована або синтетична вартість.

«Мінова вартість це наріжний камінь економічної будови.» «Конституована» вартість — це наріжний камінь системи економічних суперечностей.

Що ж це за «конституована вартість», що становить усе відкриття пана Прудона в політичній економії?

Скоро припущено, як дане, корисність, праця стає джерелом вартости. Мірою праці є час. Релятивна, відносна, вартість продукту означується робітним часом, що його треба витратити для виготовлення цього продукту. Ціна — це виявлена в грошах релятивна вартість певного продукту. Нарешті, конституована вартість якогось продукту — це просто вартість, що встановлюється робітним часом, що в цьому продукті міститься.

Пан Прудон твердить, що так само, як Адам Сміт одкрив поділ праці, так само він, Прудон, одарив «конституовану вартість». Нічого «нечуваного» тут нема, — адже ж треба признати, що в жадному відкриттю в економічній науці нема нічого нечуваного. Тим часом, пан Прудон, що розуміє все значіння свого відкриття, намагається зменшити свою заслугу, «щоб заспокоїти читача що до своїх претензій на оригінальність і вгамувати полохливі душі, не геть-то охочі до нових ідей». Проте, відповідно відмірюючи кожному з своїх попередників його пайку в заслузі встановлення цієї вартости, він мимовомі переконується, що йому таки — нічого не вдієш — належиться найбільша, левина частіша.

«Ідею синтетичної вартости знаходимо в невиразній формі вже в Адама Сміта… однак, ця ідея була в Адама Сміта цілком інтуїтивною: а тим часом, суспільство міняє свої звички не силою простої інтуїції, — воно йде тільки за авторитетом факту. Антиномію треба було підкреслити виразніше, гостріше; Ж.Б.Сей був її головним товмачем». (1 éd., ст. 66).

Ось вам історія відкриття синтетичної вартости вже й готова. Адамові Смітові належить неясна інтуїція, Ж.Б.Сеєві — антиномія, панові Прудонові — істина, що встановлювалася і вже «встановлена», «конституована». І щоб не помилялися: всі інші економісти, від Сея аж до Прудона, оберталися в межах антиномії. «Просто неймовірно, щоб стільки розумних людей мучилися на протязі сорока років коло такої простої ідеї. Та ні ж бо, — економісти дев’ятнадцятого віку, замісць того, щоб приняти революційну теорію рівности, зважувалися твердити проти всіх і кожного, що вартості можна порівнювати, хоча б між ними й не було ніякої спільног точки, хоча б вони й не мали спільної міри. Що скажуть на це нащадки?» (Т. 1, ст. 68).

Закликаних з таким запалом нащадків має. перш за все взяти сумнів що до хронології. Вони обов’язково спитають: а хиба ж Рікардо та його школа, економісти не дев’ятнадцятого віку? Система Рікарда з її принціпом, «що релятивна вартість товарів побудована виключно на потрібній для їх виготовлення праці», датується 1817 роком. Рікардо, це голова цілої школи, що панує в Англії від часів реставрації. Рікардова наука гостро й немилосерно представляє цілу англійську буржуазію, що з свого боку є первовзором сучасної буржуазії взагалі. «Що скажуть на це нащадки?» Вони не скажуть, що пан Прудон не знав Рікарда, бо ж він говорить про нього, говорить довго й багато, раз-у-раз повертається до нього назад і нарешті заявляє, що його система просто «нісенітниця». Як що нащадки звернуть колись на це увагу, то вони, мабуть, скажуть, що пан Прудон, боячись образити англофобські почуття своїх читачів, вважав за краще удати з себе відповідального видавця рікардівських ідей. В кожнім разі їм здасться дуже наївним, що те, що пан Прудон представляє як «революційну історію будучини», Рікардо науково означує як теорію сучасного, буржуазного суспільства, і що те, що пан Прудон приймає за розвязання антиномії між споживчою вартістю і вартістю міновою, Рікардо та його школа давко вже перед ним встановили як наукову формулу одної сторони антиномії, — мінової вартости. Проте, киньмо вже раз на завжди отих нащадків. Зведемо краще пана Прудона віч-на-віч з його попередником Рікардом. Ось кілька місць з творів цього письменника, що вводять нас у суть його теорії вартости:

«Корисність не є мірою мінової вартости, хоча вона є її обов’язковим елементом». (Principes d’économie politique, etc., traduit de l’anglais par J.S.Constancio, Рагіз, 1835, т. 1, ст. 3).

«Речі, скоро вони визнані самі по собі корисними, бе¬руть свою мінову вартість з двох джерел: з їхньої рідкости і з кількосте праці, потрібної для їх здобуття. Є речі, що їхня вартість залежить тільки від їхньої рідкости. Тому, що ніяка праця не може збільшити їх числа, вартість їх може бути мен¬шою тільки на ґрунті їхнього більшого надміру. Сюди належать статуї, коштовні картини і т.п. Вартість їх залежить тільки від заможности, смаку та примх тих, що мають бажання ці предмети мати». (Т. 1, ст. 4 і 5). «Ці речі складають, однак, лише незначну частину тих товарів, що день-у-день вимінюються. Тому, що найбільша частина продуктів, що їх хотять мати, це вироби промисловосте, то число їх не тільки в одній якійсь країні, але в кількох країнах, можна побільшувати майже безмежно, скоро є охота докласти потрібної праці для їх виготовлення». (Т. 1, ст. 5). «Коли, отже, ми говоримо про товари, їхню мінову вартість та про принціпи, що ними регулюється їхня ціна, то ми маємо на думці тільки ті товари, що їх число можна людською працею побільшувати до схочу. що їх продукція стоїть під впливом конкуренції і на своїм шляху не зустрічає ніяких перешкод». (Т. 1, ст. 3).

Рікардо подає уривки з Адама Сміта. що, на його думку, «з надзвичайною докладністю означив первісне джерело мінової вартости» (Сміт, 1, розд. 5), і додає до цього:

«Що це (а саме, робітний час) справді є основою мінової вартости всіх речей, крім тих, що їх не можна до схочу побільшувати людською працею, — це надзвичайно важлива теза політичної економії: бо ж із жадного іншого джерела не пішло стільки помилок, стільки суперечок у цій науці, як з поверховного, не досить точного тлумачення слова «вартість». (Т. 1, ст. 8). «Як що вкладена в якийсь предмет кількість праці є тим, що зумовлює його мінову вартість, то з цього виходить, що кожне побільшення кількости праці неминуче мусить побільшити вартість предмета, на котрий було її витрачено, і що так само кожне зменшення праці повинно зменшувати його ціну». (Т. 1, ст. 9).

Рікардо закидає потім Адамові Смітові:

1. Що він «встановлює для вартости інше мірило, ніж працю, а саме — раз вартість збіжжя, раз кількість праці, яку можна купити за цю річ». (Т. 1, ст. 9 і 10).

2. Що він «приймає без застрежень вказаний вгорі принціп і, не зважаючи на це, обмежує його прикладання первісним, диким станом суспільства, що був перед тим, як почалося нагромадження капіталів і встановилася приватна власність на землю». (Т. 1, ст. 21).

Рікардо намагається довести, що земельна власність, тоб-то, (земельна) рента не може впливати на вартість засобів поживи, і що акумуляція капіталів має лишень дочасний і несталий вплив на відношення вартостей, що означуються відношенням кількости праці, витраченої на їх виготовлення. Щоб це довести, він розвиває свою славетну теорію земельної ренти, аналізує капітал, і нарешті знаходить у ньому лишень нагромаджену працю. Далі він розвиває цілу теорію про відношення між заробітною платою і зиском, і доводить, що заробітна плата і зиск підносяться і падають в оберненім відношенні одне до одного і не впливають при цьому на вартість продукту. Він не забуває разом з тим про вплив, що його можуть чинити на відносну вартість продуктів нагромадження капіталів та їхня ріжна природа (основний і обіговий капітал), а також рівень заробітної плати. Ці проблеми були навіть найголовнішими з тих. що ними цікавився Рікардо.

«Досить найменшого ощадження праці», каже він, «щоб понизити релятивну вартість[7] якогось товару, — однаково, чи буде це ощадження праці, потрібної для виготовлення даного продукту, чи буде це ощадження праці, потрібної для створення капіталу, вжитого при його виготовленні». (Т. 1, ст. 48). Тому, поки один робітний день даватиме одній людині кожного разу одну й ту саму кількість риби, а другій одну й ту саму кількість дичини, доти природній рівень відповідних мінових цін завжди залишатиметься той самий, не зважаючи на всі зміни в заробітних платах та зисках, не зважаючи на всі впливи нагромадження капіталу». (Т. 1, ст. 32). «Ми дивимося на працю як на основу вартости речей, а на кількість праці, потрібної для їх виготовлення, як на мірило, що означує число товарів, що їх треба підчас міни віддати за інші. Ми не маємо, однак, наміру заперечувати, що в фактичній ціні товарів зустрічаються випадкові й минущі відхилення від цієї первісної природньої ціни». (Т. 1, ст. 109). «В останній інстанції ціну речей зумовлюють кошти продукції, а не відношення між постачанням і попитом, як то часто твердиться». (Т. 1, ст. 253).

Лорд Лодердаль пояснив був зміни мінової вартости законом попиту й постачання або рідкости й надміру в відношенні до попиту. На його думку, вартість якоїсь речі може піднестися, як що її кількість зменшиться, а попит за нею зросте; вона може впасти, як що її кількість збільшиться, а попит за нею зменшиться. Так, вартість предмету може змінюватися під впливом вісьмох ріжних причин, а саме, чотирьох причин, що стосуються до нього самого, і чотирьох, що відносяться до грошей або до кожного іншого товару, що служить за міру його вартости. Рікардо спростовує це так:

«Продукти, що суть монополією індивіда або якогось товариства, змінюють свою вартість в згоді з законом, встановленим лордом Лодердалем; вони надають відповідно до зросту постачання і йдуть вгору разом з бажанням, виявленим покупцями, їх придбати; їхня ціна не стоїть ні в якому обов’язковому відношенню до їхньої вартости. Що-ж до речей, що нав¬коло їх відбувається конкуренція серед продавців і що їх число можна до певної міри побільшувати, то їх ціна залежить остаточно не від стану попиту та постачання, а тільки від збільшення або зменшення коштів продукції». (Т. 2, ст. 159).

Нехай читач сам порівняє цю точну, ясну й просту мову Рікарда з тими реторичними силкуваннями, що без них пан Прудон не годен прийти до означення мінової вартости часом праці.

Рікардо показує нам дійсний рух буржуазної продукції, що встановлює (конституує) вартість. Пан Прудон абстрагується від цього дійсного руху і мучиться вигадуванням нових процесів та бажанням упорядкувати світ у згоді з немов би новою формулою, що навсправжки є лишень теоретичним виразом цього дійсного руху, так прекрасно представленого Рікардом. Рікардо бере свою вихідну точку з сучасного суспільства, щоб показати нам, як воно встановлює вартість, — пан Прудон бере за вихідну точку конституйовану (встановлену) вартість, щоб за допомогою цієї вартости встановити новий соціяльний світ. У пана Прудона конституована вартість мусить крутитися в колі і ставати знову конституївничою для околішного світу, цілком уже сконституованого на основі відповідного мірила вартости. Для Рікарда означення вартости робітним часом є законом мінової вартости, для пана Прудона — це синтеза споживчої вартости і вартости мінової. Теорія вартости Рікарда — це наукове представлення сучасного економічного життя, теорія вартости пана Прудона — це утопійна інтерпретація теорії Рікарда. Рікардо потверджує правдивість своєї формули, виводячи її з усіх господарчих процесів, і таким способом пояснює всі явища, навіть ті, що на перший погляд немов би їй суперечать, от як рента, акумуляція капіталів, а також відношення заробітної плати до зиску. Це як раз те, що робить з науки Рікарда певну наукову систему. Пан Прудон, що за допомогою зовсім довільних гіпотез удруге винайшов цю Рікардову формулу, змушений тим самим шукати поодиноких економічних фактів, які він насилує і фалшує, щоб мати змогу подати їх як приклади, як застосування, що вже існують, як зародки здійснення його новотворчої ідеї (Див. нижче §3, Прикладання конституованої вартости).

Перейдім тепер до висновків, що їх робить пан Прудон зо своєї (робітним часом) встановленої вартости.

Певна кількість праці рівновартна продуктові, створеному цією кількістю праці.

Кожний робітний день вартий іншого робітного дня, тоб-то, при рівній кількості праця одного варта стільки, скільки праця другого: нема ніякої якосної ріжниці. При рівній кількості праці продукт одного вимінюється на продукт другого. Всі люде суть платні робітники, і то за однаковий робітний час однаково плачені. Цілковита рівність панує над міною.

Чи суть ці висновки природніми й неминучими наслідками «конституованої», тоб-то, робітним часом означеної вартости?

Як що вартість товару означується кількістю праці, потрібною на його виготовлення, то з цього неминуче випливає, що вартість праці, тоб-то, заробітна плата, так само означується кількістю праці, потрібної на її витворення. Отже, заробітна плата, тоб-то, релятивна вартість або ціна праці, означується робітним часом, потрібним на витворення всього того, чого потрібує робітник, щоб мати змогу вижити. «Зменшіть кошти виготовлення капелюхів, і ціна їх впаде кінець-кінцем до їх нової природньої ціни, хоча б попит і зріс удвоє, втроє, або й учетверо. Зменшіть кошти прожитку людини через зменшення природньої ціни потрібного на прожиття харчу й одягу, і ви побачите, як впаде заробітна плата, навіть коли попит за робітниками значно зросте.» (Рікардо, т. 2, ст. 253).

Звичайно, мова Рікарда цінічна, як тільки може бути. Ставити в один і той самий ряд кошти фабрикації капелюхів і кошти прожитку людини, це ж значить обертати людей у капелюхи. Але хай не кричать так дуже про цей цінізм. Цінізм — у самій речі, а не в словах, що цю річ означують. Французькі письменники, от як панове Дроз, Блянкі, Росі, в своїй невинності люблять доводити свою вищість над англійськими письменниками тим, що намагаються в своїх творах додержуватися пристойної «гуманітарної» мови; коли ж вони закидають Рікардові та його школі цінічністю мови, то тільки тому, що їм прикро бачити, як розкриваються економічні відносини в усій їхній голизні, як зраджуються всі таємниці буржуазії.

Зробім підсумок: праця, коли вона сама є товаром, міряється, як така, робітним часом, потрібним на витворення товару-праці. Що ж потрібно на витворення товару-праці? Як раз робітний час, потрібний на виготовлення предметів, конечних для безупинного підживлювання праці, тоб-то, таких, що дають робітникові спромогу тягнути своє життя і розмножувати свою породу. Природня ціна праці, це ніщо інше, як мінімум заробітної плати.[8] Як що ринкова ціна заробітної плати підноситься понад її природню ціну, то це буває тому саме, що виставлений паном Прудоном як принціп закон вартости знаходить собі противагу в зміні відношення між постачанням і попитом. Проте, мінімум заробітної плати залишається все ж таки центральною точкою, що до неї тяжить ринкова ціна заробітної плати.

Так вартість, виміряна робітним часом, силою речи стає формулою сучасного поневолення робітників, замісць того, щоб стати, як твердить пан Прудон, «революційною теорією» еманціпації пролетаріяту.

Придивімся тепер в скількох випадках робітний час, як мірило вартости, стає непримиримим з сучасним антагонізмом кляс і нерівним поділом витвору праці між безпосереднім продуцентом (робітником) і власником продукту.

Візьмім який-небудь продукт, напр., полотно. Як такий, воно містить у собі певну кількість праці. Ця кількість праці буде завжди однакова, незалежно від того, як укладеться взаємне становище тих, що спричинилися до виготовлення цього продукту.

Візьмім інший продукт: сукно, що, припустім, вимагає тої самої кількости праці, що й полотно.

Коли вимінюються обидва ці продукти, то при цьому вимінюються однакові кількості праці. Коли відбувається міна рівними кількостями робітного часу, то це зовсім не міна становищами обох продуцентів, так само, як і не заходить при цьому зміни в взаємному становищі робітників і фабрикантів. Твердити, немов би ця міна продуктами, виміряними часом праці, тягне за собою однакове оплачений всіх продуцентів. значить припускати, ніби цю міну попереджала однакова участь у продукті. Як що міна сукна на полотно відбулася, то продуценти сукна матимуть у полотні таку частку, яка відповідає їхній попередній частці в сукні.

Ілюзія пана Прудона походить з того, що він приймає за логічний висновок те, що, що-найбільше, можна вважати за недоведене припущення.

Підімо далі.

Чи міряння вартости робітним часом не припускає наперед принаймні рівповартпости робітних днів, тоб-то, що робітний день одної людини вартий стільки, скільки й робітний день іншої? Ні.

Припустім, що робітний день золотаря рівновартний трьом дням праці ткаля; в такому разі причиною кожної зміни у вартосному відношенню ювелірних товарів до ткальских, скільки така зміна не є скороминущим наслідком хитань постачання й попиту, буде зменшення або збільшення робітного часу, витрачуваного на виготовлення продукту першого чи другого роду. Припустивши, що три робітні дні ріжніх робітників відносяться один до одного як 1, 2, 3, прийдемо до висновку, що кожна зміна в релятивній вартості їхніх продуктів буде зміною в тій самій пропорції: 1, 2, 3. Таким чином, можна міряти вартість робітним часом, не зважаючи на неоднаковість вартости ріжних робітних днів. Однак, щоб мати змогу вживати такої міри, ми повинні мати для ріжних робітних днів якесь порівняльне мірило: таке мірило дає нам конкуренція.

Чи варта твоя робітна година стільки, скільки й моя? Це питання развязується конкуренцією.

Конкуренція означує, як каже один американський економіст, скільки днів простої (некваліфікованої) праці міститься в одному дні складної (кваліфікованої) праці. Чи це зведення робітних днів складної праці на робітні дні простої праці не припускає вже наперед того, що проста праця, як така, приймається за мірило вартости? Як що кількість праці, як такої, без огляду на якість, приймається за мірило вартости, то цим наперед уже припускається, що проста праця є основою промисловосте. Встановлення поняття простої праці припускає вже наперед, що ріжні роди праці, через підпорядковання людини машині або через крайній поділ праці, зрівнялися, що стрілка годинника стала так само точним мірилом відношення роботи, виконаної одним робітником, до роботи, виконаної другим, як попереду була вона мірилом відношення хуткостей двох локомотивів. Отже, тепер не потрібуємо казати, що (робітна) година якоїсь одної людини є рівною (робітній) годині якоїсь іншої людини, а тільки, що ось ця людина на протязі одної години варта стільки, скільки варта на протязі одної години он-та людина. Час — усе, людина — вже ніщо, в кращому разі — ще втілення часу. Нема вже мови про якість. Кількість сама рішає все: година за годину, день за день. Але це зрівнення праці ніяким чином не є ділом вічної справедливости пана Прудона. Це просто результат новітньої індустрії.

На фабриці, що працює машинами, праця одного робітника нічим уже не ріжниться від праці другого робітника: робітники можуть ріжнитися один від одного тільки кількістю часу, витрачуваного при роботі. Не зважаючи на це, ця кількосна ріжниця з певного погляду є якосною, скільки час, витрачений на певну роботу, залежить, з одного боку, від чисто матеріяльних умов, от як фізичний стан, вік, рід, а з другого боку — від моральних, чисто негативних обставин, от як терплячість, нечутливість, пильність. Нарешті, якщо існує якась якосна ріжниця в праці робітника, то це в найкращому разі якість найгіршої якости, що їй далеко до того, щоб бути відзначальною прикметою якоїсь спеціяльности. Ось такий в останній інстанції стан речей в сучасній промисловості. І от до цієї рівности, здійсненої вже в машиновій праці, підходить пан Прудон зо своїм гемблем «егалізації» (зрівнення) в руках, маючи намір цю «егалізацію» здійснити скрізь в «часи, що прийдуть».

Всі «егалітарні» висновки, що їх робить пан Прудон з теорії Рікарда, збудовані на одній основній помилці. А саме, він плутає товарову вартість, означену кількістю витраченої праці, з товаровою вартістю, означеною «вартістю праці». Як би ці обидва способи міряти вартість товарів являли собою одно й те саме, то можна було б з однаковим правом сказати або: вартість якого-небудь товару міряється кількістю втіленої в ньому праці, або: вона міряється кількістю праці, яку можна за неї купити, або, нарешті: вона міряється кількістю праці, за яку її можна купити. Тим часом, це далеко не так. Вартість праці так само не може служити за мірило вартости, як і вартість кожного іншого товару. Вистарчить кількох прикладів, щоб краще зрозуміти це.

Як би корець збіжжя коштував двох робітних днів замісць одного, то він мав би вартість удвоє більшу від своєї первісної вартости; але він не пустив би в рух подвійної кількости праці, бо він не містив би в собі поживної матерії більше, як перед тим. Таким чином, вартість збіжжя, виміряна кількістю праці, витраченої на його випродуковання, подвоїлася б; тим часом, вартість збіжжя, виміряна чи то кількістю праці, яку можна за неї купити, чи то кількістю праці, за яку можна її купити, далеко не подвоїлася б. З другого боку, коли б одна й та сама праця, виробляла вдвоє більше одежі, ніж раніше, то вартість одежі впала б на половину; але, не зважаючи на це, ця подвійна кількість одежі не подешевшала б удвоє через те тільки, що на своє виготовлення вона потрібувала б уже тільки половини колишньої кількосте праці. Так само, одна й та сама кількість праці не потрібувала б тепер подвійної кількости одежі, — бо ж тепер половиною нинішньої кількости одежі робітники задовольнялися б так само, як вони задовольнялися досі цілою її кількістю.

Отже, міряти вартість засобів поживи вартістю праці — це значить суперечити економічним фактам. Означувати релятивну вартість релятивною вартістю, що спочатку сама мусить бути означеною, — це значить крутитися в зачарованому колі.

Не підлягає жадному сумнівові, що пан Прудон плутає ці два мірила: робітний час, потрібний для виготовлення товару, і вартість праці. «Кожна людина може купити», каже він, «за свою працю таку вартість, яку ця праця в собі містить». (1 вид., ст. 81). Отже, на його думку, певна кількість праці, зафіксована в якомусь продукті, варта стільки, скільки й заробітна плата робітника, тоб-то, вартість праці. Це той висновок, що дозволяє йому, між іншим, ототожнювати кошти продукції і заробітну плату.

«Що таке заробітна плата? Ціна заготовлення збіжжя і т.п., повна ціна кожної речі». Кілька рядків далі: «заробітна плата, це пропорціональність елементів, що складають багацтво». (1 вид., ст. 110). Що таке заробітна плата? — Вартість праці.

Адам Сміт бере за мірило вартости раз робітний час, потрібний на виготовлення товару, раз вартість праці. Рікардо знайшов цю помилку, при чім він ясно показав ріжницю між цими обома способами вимірювання. Пан Прудон ще збільшує помилку Адама Сміта, ідентифікуючи дві речі, що їх Сміт вживав лишень рівнобіжно. Для того, щоб знайти справжнє відношення, в згоді з яким робітники повинні дістати свою пайку в продукті, або, іншими словами, для того, щоб означити релятивну вартість праці, пан Прудон шукає мірила релятивної вартости товарів. А для того, щоб знайти таке мірило релятивної вартости товарів, він не здолав видумати нічого кращого, як представити нам суму продуктів, створених певною кількістю праці, як еквівалент останньої; отже, виходить, немов би ціле суспільство складається з самих лишень робітників, що як заробітну плату дістають свій власний продукт. Далі, він виставляє як факт рівновартність робітних днів ріжних робітників; словом, бажаючи прийти до рівної винагороди робітників, він шукає мірила релятивної вартости товарів, і разом з тим, маючи на меті вишукати релятивну вартість товарів, приймає за готовий факт рівність (однаковість) заробітних плат. Чудова діялектика, що й казати!

«Ж.Сей та інші економісти, що були після нього, зазначили, що праця сама підлягає цінуванню, тоб-то, є таким самим товаром, як і кожний інший; тим то приймати її за принціп і за головний чинник вартости, значить крутитися в зачарованому колі. Цим виявили ці економісти, дозволю собі сказати, нечувану неуважність. Говорять про пращо, що вона має певну вартість («valoir») не тому, правда, що вона її має, як має її кожний справжній товар, а тому, що вона, як думають, потенціяльно містить у собі вартості. Вартість праці — це фігуральний вираз, переставлення причини і наслідку. Вартість праці така сама фікція, як продуктивність капіталу. Праця продукує, капітал має вартість- Бажаючи висловитися скорочено, кажуть: вартість праці…. Праця, як і свобода… по своїй природі щось неясне й неозначене, що, однак, відповідно до свого об’єкту, набирає певної форми, тоб-то, завдяки свому продуктові стає реальністю.

«Навіщо, однак, на цьому спинятися? Скоро економіст (читай: пан Прудон) міняє назви речей, vera rerum vocabula, він тим самим визнає implicite своє безсилля і складає зброю» (1 вид., ст. 188).

Ми бачили, як пан Прудон робить з вартости праці «головний чинник» вартости. продуктів, при чому робить це так, що заробітна плата, яка називається коротко «вартість праці», стала в нього «повною ціною кожної речі». Тим то й не задоволений він запереченням Сея. В товарі «праця», в цій жахливій реальності, він бачить тільки граматичну еліпсу. Отже, виходить, немов би все нинішнє суспільство, збудоване на товаровім характері праці, є по суті лишень поетичною ліценцією, збудованою на фігуральному вислові, та й годі. А як що хоче воно «позбутися всіх ненормальностей», що завдають йому стільки мук, нехай лишень змінить свою мову — повикидає з неї всі непристойні вислови; для цього досить тільки звернутися до академії наук, щоб випустила нове видання суспільного словника. Після того всього, що ми бачили, ми легко зрозуміємо, чому пан Прудон у творі про політичну економію мусить писати довгі дисертації про етимологію та інші частини граматики. Так, він дискутує по-вченому про те, слушно чи не слушно виводити слово servus від servare, як то звичайно роблять. Ці філологічні дисертації мають глибоке значіння, езотеричне значіння, вони складають істотну частину аргументації пана Прудона.

Праця, скоро вона купується і продається; є товаром, як кожний інший товар, і має тому певну мінову вартість. Проте, вартість праці або праця, як товар, так само нічого не продукує, як не є харчем вартість збіжжя або збіжжя, як товар.

Праця «коштує» («gilt») більше чи менше залежно від того, чи ціни засобів поживи вищі чи нижчі, чи постачання робочої сили та попит за нею мають місце в тій чи в іншій мірі і т.д.

Праця не є щось «неясне», це завжди якась певна праця, і ніколи не праця взагалі, її завжди можна купити і продати. Не тільки характеристичні прикмети праці зумовлюються об’єктом праці, але й об’єкт праці зумовлюється спеціфічними прикметами праці.

Скоро праця купується і продається, вона сама є товаром. Чому ж її купують? «Тому, що вона, як думають, потенціяльно містить у собі вартості». Але коли кажуть, що якась річ є товаром, то при цьому зовсім не мають на увазі ту мету, з якою ця річ купується, тоб-то, ту користь, що хо¬чуть з неї мати, той вжиток, що хочуть з неї зробити. Вона є товаром як предмет торгу. Всі мудрування пана Прудона зводяться ось до чого: праці не купують як об’єкту безпосереднього споживання. Авжеж, але її купують як засіб продукції, як купують машину. Доти, доки праця є товаром, вона має вартість, але не продукує.

Пан Прудон міг би з таким самим правом сказати, що не існує абсолютно ніяких товарів, бо ж кожний товар купується тільки з якоюсь певною споживчою метою і ніколи як товар сам по собі.

Коли пан Прудон міряє вартість товарів працею, його опановує неясне почуття, що неможливо працю, скільки вона має певну вартість, працю-товар, не підпорядкувати також цьому самому мірилу. Він почуває, що він тим самим визнає мінімум заробітної плати за природню і нормальну ціну безпосредньої праці, що він, отже, годиться з сучасним станом суспільства. І от, щоб позбутися цього фатального висновку, обертається він назад і твердить, що праця — це зовсім не товар, що вона не може мати вартости. Він забуває, що він сам прийняв вартість праці за мірило вартости; він забуває, що ціла його система ґрунтується на праці-товарі, на праці, що нею баришують, що її купують і продають, що її вимінюють на продукти і т.д., на праці, нарешті, що є безпосереднім дже¬релом заробітку робітника, — все це він забуває.

Щоб урятувати свою систему, він рішається пожертвувати її базою.

«Et propter vitam vivendi perdere causas!»

Ми підходимо тепер до нового пояснення «коиституованоі вартости».

«Вартість, це відношення пропорціональности (rapport de proportionnalité) продуктів, що складають багацтво».

Зазначім перш за все, що вже в самому слові «релятивна» або «мінова вартість» міститься думка про певне відношення, що в йому вимінюються продукти. Коли назвуть це відношення відношенням пропорціональности, то цим в релятивній вартості не змінять нічого, крім назви. А ні зменшення, а ні збільшення вартости продукту не позбавляють його властивости пробувати в тому чи в іншому «пропорціональному відношенні» до інших продуктів, що складають багацтво.

Навіщо ж цей новий вислів, що не висловлює ніякої нової ідеї?

«Відношення пропорціональности» навертає думку на інші економічні відносини, от як пропорціопальність продукції, проста пропорція між постачанням і попитом то що. Пан Прудон також про все це думав, коли формулував цю дидактичну парафразу мінової вартости.

Тому, що релятивна вартість продуктів означується відповідною кількістю праці, витраченої на виготовлення кожного з них. то відношення пропорціональности в цьому спеціяльному випадкові знаменуватиме відповідне число продуктів, що можуть бути на протязі даного часу виготовлені і через це один на одного виміняні.

Подивімся тепер, який ужиток робить пан Прудон з цього відношення пропорціональности.

Всім відомо, що коли постачання й попит зрівноважуються, тоді релятивна вартість якогось продукту точно означується кількістю зафіксованої в ньому праці, тоб-то, що релятивна вартість виявляє відношення пропорціональности саме так, як ми це відношення щойно пояснили.

Пан Прудон ставить порядок, речей догори ногами. Хай почнуть, каже він, міряти релятивну вартість продукту кількістю зафіксованої в ньому праці; постачання й попит неминуче зрівноважаться. Продукція відповідатиме споживанню, продукт завжди зможе бути виміняним, біжуча ринкова ціна його буде точним виявом його справжньої вартости. Замісць того, щоб сказати: коли година гарна, багато людей йде на прохід, пан Прудон посилає своїх людей на прохід, щоб мати змогу переконати їх, що година гарна. Те, що пан Прудон виставляє як висновок з означеної апріорно робітним часом мінової вартости, могло б бути виправданим за допомогою закона, що повинен би був мати приблизно такий зміст:

В будучині продукти вимінюватимуться в точнім відношенні до робітного часу, що його вони коштували. Хоч би яке було відношення постачання й попиту, міна товарів повинна завжди відбуватися так, немов би вони продукувалися відповідно до попиту. Хай пан Прудон візьме на себе сформуловання і переведення в життя такого закону, тоді ми не вимагатимем від нього ніяких доказів. Як що ж він, навпаки, хоче виправдати свою теорію не як законодавець, а як економіст, тоді він повинен довести, що потрібний на виготовлення якогось товару час точно показує ступінь його корисности і, опріч того, встановлює його «відношення пропорціональности» до попиту, отже, й до суми суспільного багацтва. В такому разі, як. що товар продаватиметься по ціні, рівній коштам його виготовлення, то постачання й попит завжди зрівноважуватимуться: бо ж кошти продукції уходять за вияв правдивого відношення між постачанням і попитом.

Пан Прудон справді намагається дати доказ того, що робітний час, потрібний на виготовлення якогось продукту, виявляє справжнє відношення цього продукту до потреб, так що предмети, що їх продукція коштує найменше часу, суть предметами, користь з яких найбільш безпосередня, — і так крок за кроком далі. В згоді з цією наукою, сама вже продукція предметів роскоши доводить, що суспільство має досить зайвого часу, щоб дозволити собі задовольнення своїх потреб у роскоші.

Доказ для свого твердження пан Прудон знаходить у спостереженні, що найкорисніші речі вимагають як найменше часу на свою продукцію, що суспільство завжди починає з найлегших індустрій і що воно «поволі переходить до продукції предметів, що коштують більше робітного часу і відповідають більш високим потребам».

Пан Прудон позичає у пана Дюнуає приклад екстрактивної (добуткової) промисловости — збір овочів, скотарство, мислівство, рибальство і т.ін. — промисловости найпростішої, найдешевшої, що з неї людина почала «перший день свого другого створення» (1 вид., ст. 78). Перший день її першого створення змальовано в «Книзі буття», що виводить перед нами Бога, як першого промисловця світа.

Речі розвиваються цілком інакше, ніж думає пан Прудон. Від самого початку цівілізації організація продукції була побудована на протилежності фахів, станів, кляс, нарешті на протилежності між нагромадженою і безпосередньою працею. Нема поступу без протилежности — ось закон, що йому кориться цівілізація аж до нині. Аж до цього часу продуктивні сили розвиваються на основі цього панування клясової протилежности. Твердити в наші часі, немов би люде могли присвятити себе виробленню продуктів вищого порядку, могли розвинути складніші галузі промисловости тому, що всі потреби всіх робітників були задоволені, — це значить — забувати про клясову протилежність, ставити до гори ногами весь історичний розвиток. Це все одно, що сказати: з того, що за римських імператорів розводили в штучних ставках мурен, виходить, що вся римська людність мала харчу до схочу; тим часом, як раз навпаки: римський народ спродував найпотрібніше, щоб тільки купити собі хліба, римські ж аристократи мали досить рабів, щоб викидати їх муренам на харч.

Ціна харчів мало не завжди йшла в гору, тим часом, як ціна предметів мануфактури та предметів роскоши майже завжди падала. Візьмім хоч би сільске господарство: найпотрібніші предмети, от як збіжжя, м’ясо і т.ін. зростають у ціпі, тим часом, як бавовна, цукор, кава і т.ін. падають у ціні величезною мірою. І навіть серед властиво харчових товарів предмети роскоши, от як артишоки, шпараґи то що, за наших часів порівнююче дешевші, ніж найпотрібніші харчові засоби. В нашу добу легше виготувати роскішне, зайве, ніж конче потрібне. Нарешті, за ріжних історичних епох взаємовідношення цін не тільки не однакові, а швидче протилежні. На протязі цілих середніх віків сільско-господарчі продукти були порівнююче дешевші від продуктів мануфактури; за наших часів відношення протилежне. Чи ж через те і корисність сільско-господарчих продуктів від часів середньовіччя зменшилися?

Уживання продуктів означується соціяльними відносинами, що в їх пробувають споживачі, а самі ці відносини побудовано на протилежності кляс.

Бавовна, картопля та горілка, — це предмети як найширшого вжитку. Картопля породила золотуху; бавовна в значній мірі витиснула овечу вовну та льон, хоча льон та овеча вовна в багатьох випадках далеко корисніші, — от хоч би з гігієнічного боку. Нарешті, горілка перемогла пиво й вино, хоч як напій її загально визнано за отруту. На протязі цілого віку даремне боролися уряди проти європейського опіюма; економія перемогла, вона подиктувала споживанню свої приписи.

Чому, однак, бавовна, картопля та горілка стали істотними основами буржуазного суспільства? Тому, що на їх виготовлення потрібно як найменше праці, і ціна їх через це стоїть як найнижче. Чому мінімум ціни є умовою максимума споживання? Може через абсолютну корисність цих продуктів, через їхню внутрішню корисність, через ту корисність, що вони найкориснішим способом задовольняють потреби робітника як людини, а не людини як робітника? Ні; тільки тому, що в суспільстві, збудованім на злиднях, найзлиденніші продукти силою речей мають привілей служити споживанню широкої маси людей.

Твердити, що найменш дорогі речі тому повинні бути більш корисними, що вони споживаються в більшій мірі, значить твердити, що споживання горілки, так поширене через малі кошти її продукції, є найкращим доказом її пожиточности, значить, запевняти пролетаря, ніби картопля для нього здоровша від м’яса, значить визнавати сучасний стан речей, значить, нарешті, разом з паном Прудоном співати славу суспільству, не тямлячи, чим воно є.

В майбутньому суспільстві, де зникнуть клясові суперечності, де не буде більше ніяких кляс, споживання не буде вже залежати від мінімума часу продукції; навпаки, час продукції, що його присвячуватимуть ріжним предметам, визначуватиметься тоді їхньою суспільною корисністю.

Вернімся до твердження пана Прудона. Скоро робітний час, потрібний для продукції якогось предмету, не є покажчиком ступня його корисности, то й апріорне означення мінової вартости цього предмету робітним часом ніколи не зможе забезпечити правильного відношення між постачанням і попитом, тоб-то, відношення пропорціональности в тому ро¬зумінню, в якому вживає це слово пан Прудон. Не продаж якогось продукту по його заготовчій ціні встановлює (конституує) «пропорціональне відношення» постачання до попиту, тоб-то. кількосне відношення цього продукту до цілої маси продукції. Хитання постачання і попиту приписують продуцентам в якім числі треба продукувати той чи інший товар, щоб підчас міни повернути собі принаймні кошти продукції; а що ці питання раз-у-раз мають місце, то й панує постійний рух у вкладанню і витяганню капіталів в ріжних галузях промисловости.

«Тільки через такі хитання вживаються капітали на продукцію ріжних товарів, що за ними є попит, як раз в тій пропорції, що треба, і не більше. Відповідно до зросту або спаду ціни прибутки або перевищують загальний рівень, або падають нижче від його, а через те капітали або притягаються до поодиноких галузів промислу, або відтягаються від них, — залежно від того, якого з цих хитань зазнала та чи інша галузь промисловости.

«Коли ми кинемо оком на ринки великих міст, то ми побачимо, з якою регулярністю забезпечуються вони в потрібній мірі всіма сортами товарів, місцевих і закордонних; ми побачимо також, як відмінно складається попит, — чи то залежно від примхи та смаку, чи то залежно від зміни в числі і в складі населення, — і попри все те рідко помітимо застій, викликаний надмірним постачанням, або перебільшену дорожнечу, що походить від недостачи постачання: треба погодитися, то принціп, який постачає ріжним галузям промисловости капітали як раз у потрібній пропорції, що цей принціп має більш могутній вплив, ніж звичайно думають». (Рікардо, т. 1, ст. 105, 108).

Як що пан Прудон визнає, що вартість продукту означу¬ється робітним часом, то разом з тим він мусить признати той перемінний рух, що один робить з робітного часу міру варто¬сте. Нема ніякого готового, встановленного відношення про¬порціональности, є тільки рух, що встановлює, конституує.

Ми бачили, в якому розумінню можна говорити про «пропорціональність», як про наслідок означення вартости робітним часом. Ми тепер побачимо, як це міряння часом, назване паном Прудоном «законом пропорціональности», обертається в закон диспропорціональности.

Кожний новий винахід, що дає змогу продукувати на протязі одної години стільки, скільки досі продукувалося на протязі двох годин, понижує в ціні всі однородні продукти на ринкові. Конкуренція змушує продуцентів продавати продукт двох годин так само дешево, як продукт одної години. Конкуренція переводить в життя закон, в згоді з яким вартість продукту означується робітним часом, потрібним на його виготовлення. Факт, що робітний час служить за міру мінової вартости, стає, таким чином, законом безупинного знецінення праці. Ще більше; знецінення поширюється не тільки на постачені на ринок товари, але також і на знаряддя продукції і на цілі робітні. На цей факт натякає вже Рікардо, коли він каже: «Через те, що продуктивність раз-у-раз зростає, вартість ріжних, вже раніше випродукованих речей раз-у-раз зменшується». (Т. 2, ст. 58). Сісмонді йде ще далі. Він бачить у цій робітним часом «встановленій вартості» джерело всіх нинішніх суперечностей між торгом і промисловістю. «Мінова вартість», каже він, «в останній інстанції завжди означується кількістю праці, потрібної, щоб виготовити цінований предмет: не тою кількістю праці, що він її свого часу коштував, а тою, що він її коштував би в будучині, через можливе поліпшення допоміжних засобів: і хоч цю кількість і тяжко зцінувати, вона, проте, завжди точно означується конкуренцією… Вона є базою, що на її підставі обраховується як вимога продавця, так і пропозиція покупця. Перший, можливо, буде запевняти, що ось ця річ коштує його десятьох робітних днів; але коли другий пересвідчиться, що цю саму річ на далі можна буде виготовляти на протязі вісьмох робітних днів, а конкуренція дасть на це обом контрагентам відповідні докази, то вартість нашої речі зсунеться на вісім днів, і торг відбудеться по цій ціні. Обидва контрагенти, звичайно, переконані, що річ ця корисна, що її вимагають, що як би за нею не питали, то й не можна було б її продавати; але встановлення її ціни ні в якому відношенню не залежить від її корисности». (Études, etc., т. 2, ст. 207, édition Bruxelles).

Дуже важно мати на увазі ту обставину, що не той час, на протязі якого певна річ продукується, означує її вартість, а той мінімум часу, на протязі якого її випродукувати можна, і що цей мінімум встановлюється конкуренцією. Припустім на хвилинку, що конкуренції вже нема, отже — нема способу, щоб встановити мінімум праці, потрібної для продукції певного товару, — які б це мало наслідки? Досить витратити на продукцію якогось предмету шість годин праці, щоб, на думку пана Прудона, мати право правити підчас міни шість разів стільки, скільки править той, що витратив па продукцію того самого предмету тільки одну годину.

Замісць «відношення пропорціональности» маємо «відношення диспропорціональности», як що взагалі хочемо пускатися на якісь відносини, погані чи добрі.

Постійне знецінення праці, це тільки один бік, тільки один наслідок цінування товарів робітним часом; надмірні піднесення цін, надпродукція і багато інших явищ промислової анархії знаходять своє пояснення в цьому способі цінування.

Та чи спричинюється, принаймні, міряння вартости робітним часом до тої пропорціональної рівнорядности (паритету) серед продуктів, що так захоплює пана Прудона?

Як раз навпаки; через те, що робітний час служить за мірило вартости, монополія, з цілою своєю одноманітністю, опановує світ продуктів так само, як опановує вона, — що кожний знає і бачить, — засоби продукції. Тільки де-які галузі промисловости, от як бавовняна промисловість, мають змогу дуже швидко поступати вперед. Природнім наслідком цього поступу є, напр., раптове падіння цін на продукти бавовняної мануфактури; але в міру того, як падає ціна бавовни, мусить відповідно піти в гору ціна полотна. Що з цього вийде? Бавовна випихатиме полотно. Так випхнула вона його мало не з усієї північної Америки. Отож, замісць пропорціональної рівнорядности продуктів маємо царство бавовни.

Що ж лишається з цього «відношення пропорціональности»? Нічого, крім побожної мрії совісного міщанина, що дуже хотів би, щоб товари виготовлювалися в такій пропорції, щоб їх можна було продавати по совісній ціні. За всіх часів добрі громадяне й економісти-філантропи любили висловлювати подібне невинне бажання.

Даймо слово старому Буа-Ґільберові.

«Між цінами товарів», каже він, «завжди мусить залишатися певна пропорція, бо тільки при умові додержання подібної співзгідности між товарами, можливе таке їх існування, за якого вони кожної хвилі спричинюються взаємно до поновлення своєї продукції (тоб-то, зберігають постійну міноздатність пана Прудона)… а що багацтво, — це ніщо інше, як постійні мінові сходини людини з людиною, фаху з фахом, то було б страшним засліпленням шукати причини злиднів не в порушенні мінових зносин, викликанім понехтуванням згаданої пропорції цін, а де інде». (Dissertation sur la nature des richesses, éd. Daire).

Послухаймо також одного сучасного економіста:

«Великий закон, що його треба прикласти до продукції, це закон пропорціональности (the law of proportion), що один тільки може забезпечити постійність вартости… Еквівалент мусить бути гарантований… Всі нації намагалися в ріжні епохи здійснити до певної міри цей закон пропорціональности при допомозі численних торговельних регламентів та обмежень; однак, властивий людській природі егоїзм привів до повалення всієї цієї системи регламентації. Пропорціонована продукція (proportionate production) є переведенням в життя справжньої соціяльно-економічної науки». (W.Atkinson, Principles of Political Economy, London, 1840. ст. 170 і 195).

Fuit Troja! Справжня пропорція між постачанням і попитом, що знову стає предметом так багатьох бажань, давно вже перестала існувати. Вона переступила вже старечий вік: вона була можливою за тих часів, коли засоби продукції були обмежені, коли міна відбувалася в надзвичайно вузьких межах. З повстанням великої промисловости ця справжня пропорція мусила зникнути, і продукція мусила відтоді з природньою конечністю переходити, в постійному чергуванні, від росквіту до підупаду, кризи, застою, нового росквіту і т.д.

Ті, що як Сісмонді, хочуть повернутися назад до справжньої пропорціональности продукції і разом з тим зберегти сучасні підвалини суспільства — суть реакціонери, бо вони, щоб бути послідовними, мусять змагатися до того, щоб привернути назад також і всі інші умови промисловости давніших часів.

Що вдержувало продукцію в правдивих або більш-менш правдивих пропорціях? Попит, що панував над постачанням, попереджував його. Продукція ступінь за ступнем ішла за споживанням. Велика промисловість, змушена, з огляду на інструменти, що ними вона орудує, продукувати в чим раз більшій мірі, не може ждати на попит. Продукція випереджує споживання, постачання вимушує попит.

В сучаснім суспільстві, в промисловості, збудованій на індивідуальній міні, анархія продукції, це джерело всякого нещастя, є одночасно причиною всякого поступу.

Отже, одно з двох: або ви хочете привернути справжні пропорції минулих віків, зберігши засоби продукції наших часів, — тоді ви реакціонер і утопіст укупі.

Або ви хочете поступу без анархії: в такому разі, щоб зберегти розвиток продуктивних сил, відмовтесь від індивідуальної міни.

Індивідуальну міну можна погодити або з дрібною промисловістю минулих віків і з властивою їй «справжньою пропорцією», або ж з великою індустрією і з її наслідками — злиднями й анархією.

Отже, кінець-кінцем, виходить: означення вартости робітним часом, тоб-то, формула, що з неї пан Прудон робить майбутню відродительку людства, це тільки науковий вияв економічних відносин сучасного суспільства, що давно вже перед паном Прудоном ясно й недвозначно довів Рікардо.

Чи належить, принаймні, панові Прудонові думка про «егалітарне» ужиття цієї формули? Чи йому першому спало на думку зреформувати суспільство, обернувши всіх людей у безпосередніх робітників, що вимінюються рівними кількостями праці? Чи має він право докоряти комуністам, — цим позбавленим будь-якого знання політичної економії людцям, цим «затято дурним людям», цим «мрійникам про земний рай», — що вони не спромоглися досі (перед паном Прудоном) здобутися на «таке розвязання проблеми пролетаріяту»?

Хто хоч трохи обізнався з розвитком політичної економії в Англії, той знає, що мало не всі соціялісти цієї країни, в ріжні часи, висували егалітарне використання теорії Рікарда. Ми могли б зацітувати панові Прудонові: політичну економію Годґскіна (1822); Віліям Томпсон. «An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth, Most Conductive to Human Happiness» (1824); Т.Р.Едмондс. «Practical, Mora and Political Economy» (1828) і т.п. і т.п., та й іще чотирі сторінки тому подібного. Ми дамо слово тільки одному англійському комуністові, Бреєві. Ми хочемо навести найголовніші місця з його вартого уваги твору «Labour’s Wrongs and Labour’s Remedy», Leeds, 1839. Ми задержуємося на цьому трохи довше, бо, по-перше, Брея у Франції мало знають, і, по-друге, що в його книзі, нам здасться, ми знайшли ключ до колишніх, сучасних і майбутніх писань пана Прудона.

«Єдиний спосіб дійти істини, це як слід вияснити собі перші основні поняття. Придивімся перш за все до того джерела, звідки вийшли всі форми правління. Як що ми отак заглянемо до ґрунту речі, ми побачимо, що кожна форма правління, кожна соціяльна й політична несправедливість, повстає з командної тепер соціяльної системи, — з інститута власности, як він нині існує (the institute of property as it presently exists) і що тому, щоб раз на завжди покласти край несправедливості й лиху нашого часу, треба звалити сучасний лад від самого його ґрунту… Нападаючи на економістів на їх. власному полі і побиваючи їх їхньою власною зброєю, ми попереджаємо дурну балаканину про передільників та доктринерів, що її вони так люблять розводити. Як що економісти не хочуть заперечувати й засуджувати ті істини й принціпи, що на них вони будують свої власні аргументи, то вони не зможуть відкинути тих висновків, до яких ми прийдемо з допомогою такої методи». (Брей, ст. 17 і 41). «Тільки праця створює вартість (it is labour alone, which bestows value)… Кожна людина має безсумнівне право на все, що вона здобула своєю чесною працею. Привласнюючи собі таким чином продукти своєї праці, вона не завдає ніякої кривди іншим людям, бо не позбавляє іншої людини її права поводитися так само… Всі думки про вище й нижче становище, про хазяїна й наймита, походять з понехтування цих найелементарніших принціпів, наслідком чого запанувала непомітно нерівність майна (and to the consequent rise of inequality of possessions). Поки існуватиме ця нерівність, доти неможливо буде викоріняти ці думки, як і скасувати збудовані на них установи. Досі все ще плекають марну надію, ніби можна зарадити теперішньому протиприродньому станові, знищивши сучасну нерівність, але залишивши надалі причину цієї нерівности. Однак, ми незабаром покажемо, що форма правління, це не причина, а наслідок, що вона не створює, а створюється, що вона, словом, є наслідок нерівности майна (the offspring of inequality of possessions) і що нерівність майна нерозривно звязана з сучасною суспільною системою». (Брей, ст. 33, 36, 37).

«Система рівности має за собою не тільки великі вигоди, але й найвищу справедливість… Кожна людина є кільцем і то незамінимим кільцем в тому ланцюзі вчинків, що починається якоюсь ідеєю, щоб кінчитися, скажім, продукцією якогось там сувою полотна. Отже, з того факту, що наші схильності до тої чи іншої роботи не однакові, не можна робити висновку, немов би праця одного повинна оплачуватися краще, ніж праця другого. Винахідник, поруч заслуженої ним винагороди грішми, завжди дістане ще й данину нашого подивування, що ним ми обдаровуємо тільки генія…

«Відповідно до самої природи праці й міни найвища спра¬ведливість вимагає, щоб усі, що беруть участь у міні, мали з того не тільки обопільну, але й рівну користь (all exchangers should be not only mutually but they should likewise equally benefited). Є тільки дві речі, що ними люде можуть вимінюватися, це — праця і продукт праці. Коли б міна відбувалася по справедливій системі, тоді б вартість усіх предметів зумовлювалася всіма коштами їхньої продукції, і рівні вартості вимінювалися б завжди на рівні вартості. (If a just system of exchanges were acted upon, the value of all articles would be determined by the entire cost of production and equal values should always exchange for equal values). Хай, напр., кравцеві потрібен один день, щоб зробити шапку, а шевцеві один день, щоб зробити пару чобіт (припускається, що зужита ними сировина має однакову вартість); як би вони цими речами помінялися, то користь, що вони з того мали б, була б одночасно обопільною і рівною. Користь, що походить з цього дня одної з цих сторін, не може бути стратою для другої, бо ж кожний витратив однакову кількість праці і зужиті ними матеріяли мали однакову вартість. Та коли б кравець дістав за одну шапку дві пари чобіт, то — за нашого вище згаданого припущення — ясно, що така міна була б несправедливою. Кравець видурив би у шевця один робітний день. А як би він поводився так при всіх своїх мінових зносинах, то за свою піврічну працю він дістав би продукт цілорічної праці іншої людини. Досі ми завжди додержувалися цієї до вищої міри несправедливої системи міни: робітники віддавали капіталістові працю цілого року, дістаючи навзамін вартість половини року (the workmen have given the capitalist the labour of a whole year, in exchange for the value of only have a year), — і з цього, а не з гаданої нерівности психічних та інтелектуальних сил індивіда, повстала нерівність багацтва та влади. Нерівність у міні, ріжноманітність цін при купівлі й продажу може існувати тільки за тої умови, що капіталісти на всі віки залишаться капіталістами, а робітники робітниками, — одні клясою тиранів, а другі клясою рабів… Цей процес, отже, ясно доводить, що капіталісти й власники дають робітникові за працю одного тижня тільки частину того багацтва, що вони його дістали від нього за цей тиждень, — це значить, що вони дають йому за щосьніщо (nothing for something). Договір між робітниками й капіталістами, це просто комедія: фактично, в тисячах випадків, це лишень безсоромна, хоча законом і дозволена крадіж» (the whole transaction between the producer and the capitalist is a mere farce; it is in fact in thousands of instances no other than a barefaced though legal robbery). (Брей, ст. 45, 48, 49, 50).

«Зиск підприємця доти буде стратою для робітника, доки міна між обома сторонами буде нерівною, а міна не може бути рівною доти, доки суспільство поділятиметься на капіталістів і продуцентів, доки останні житимуть з своєї праці, тим часом, як перші відгодовуватимуться на зиски з цієї праці»…

«Ясно», каже далі Брей, «що ви дуже добре можете встановити ту чи іншу форму правління… що ви можете виголошувати прекрасні проповіді в ім’я морали і любови до ближнього… Взаємність неможлива, поки існує нерівність міни. Нерівність міни, причина нерівности майна, — це таємничий ворог, що нас душить у своїх обіймах». (No reciprocity can exist, where there are unequal exchanges. Inequality of exchanges, as being the cause of inequality of possessions, is the secret enemy that devours us). (Брей, ст. 51, 52).

«Міркування сприводу мети й замірів суспільства дають мені право на висновок, що не тільки всі люде мусять працювати, щоб мати спроможність вимінюватися, але й що однакові вартості мусять вимінюватися на однакові вартості. Ще більше: тому, що користь для одного не повинна бути стратою для другого, тому вартість мусить зумовлюватися коштами продукції. Тим часом, ми бачили, що за нинішнього суспільного ладу зиск капіталіста й багатія завжди буде стратою для робітника, — що цей результат мусить наступати неминуче, і що бідного за кожної форми правління здано на ласку і неласку багатія аж поки існує нерівність у міні, — і що рівність у міні може бути забезпечена тільки такою соціяльною системою, що визнає універсальність праці… Рівність у міні поволі перевела б багацтво з рук сучасних капіталістів у руки трудящих кляс». (Брей, ст. 54 і 55).

«Аж поки існуватиме ця система нерівности в міні, доти продуценти завжди будуть такі бідні, неосвічені, запрацьовані, як за наших часів, — навіть коли б було скасовано всі данини та податки…Тільки ґрунтовна зміна системи, заведення рівности праці й міни, може зарадити цьому станові речей і забезпечити людям справжню рівність їхніх прав… Продуценти повинні зробити лишень одне зусилля, — кожне таке зусилля, що має на меті їхнє власне добро, мусить виходити від них самих, — і їх кайдани будуть на віки розірвані… Політична рівність, як мета, є помилка, це помилка навіть як засіб».

«За рівности в міні користь одного не може бути стратою другого: бо ж кожна міна, це тільки звичайне пересення праці й багацтва, вона не вимагає ніяких жертв. Таким чином, за системи, збудованої на рівності в міні, продуцент може забагатіти тільки шляхом власної ощадности; але його багацтво буде лишень назбираним продуктом його власної праці. Він зможе своє багацтво виміняти, або віддати комусь іншому; але він не матиме змоги залишатися багатою людиною довший час, скоро він перестане працювати. Через рівність у міні багацтво стратить свою нинішню здатність, сказати б, самотужки відновлюватися і збільшуватися: воно не зможе само з себе поповнювати страти, що повстатиме з його споживання; бо ж скоро воно не буде наново створюватися відповідною працею, то раз зужите, буде втрачене на завжди. Те, що ми нині звемо зиском і процентами, те за системи рівної міни не зможе існувати. Продуцент і той, що пильнуватиме поділу, будуть винагороджені рівномірно, а вартість кожного виготовленого і постаченого споживачеві предмету буде означуватися сумою їхньої праці»…

«Принціп рівности міни повинен, отже, з природньою конечністю привести до загальної праці». (Брей, ст. 76, 88, 89, 92, 109).

Збивши закиди економістів проти комунізму, пан Брей каже далі таке:

«Як що зміна людської вдачі доконечне потрібна, щоб зробити можливим існування збудованої на спільності су¬спільної системи в її цілком довершеній формі; як що, з другого боку, сучасна система не являє а ні можливости, а ні відповідних умов, що дозволили б перевести таку зміну людської вдачі і підготовити людей до того кращого ладу, що ми всі його прагнемо, — то ясно, що речі неминуче мусять залишитися такими, як вони суть, коли не буде знайдено і не буде переведено в життя якогось підготовчого модусу розвитку, — відповідний процес ростягнувся б на обидві системи, як на кінець сучасної, так і на початок майбутньої (системи спільности), — певного роду переходової стадії, до якої суспільство зможе вступити з усім його безпутством і божевіллям, щоб потім її покинути — багатим на прикмети та здібності, що суть умовами існування системи спільности». (Брей, ст. 136).

«Весь цей процес не вимагатиме нічого іншого, як тільки кооперації в її найпростішій формі… Кошти продукції означували б за всяких обставин вартість продукту, а рівні вар¬тості завжди вимінювалися б на рівні вартості. Коли б з двох осіб одна працювала цілий тиждень, а друга тільки половину, то перша дістала б удвоє більшу винагроду, ніж друга: проте, ця більша плата не давалася б одному коштом другого: стра¬та, що її завдав би собі останній, ніяким чином не окошилася б на першому. Кожний вимінював би свій індивідуальний заробіток на речі тої самої вартости, що й його заробіток, і ніколи не могла б користь, що її здобула чи то поодинока лю¬дина, чи то якась індустрія, бути стратою для когось іншого, чи для якоїсь іншої галузи промисловости. Праця кожного індивіда була б одиноким мірилом його здобутків і його страт».

«… За посередництвом загальних і місцевих бюр (boards of trade) означувалося б число предметів, потрібних для споживання, а також релятивна вартість кожного зокрема порівнююче до інших (число робітників, потрібних в ріжних галузях праці), словом, все, що має відношення до суспільної продукції і поділу. Такі обрахунки могли б робитися для всього народу так само швидко і так само легко, як вони робляться тепер для будь-якого приватного товариства… Індивіди гуртувалися б в родини, родини в громади, як і за сучасного ладу… Не було б навіть скасовано відразу поділу людности між містом та селом, хоч і який він шкідливий. В цій асоціяції кожний індивід користувався б, як і досі, свободою акумулювати стільки, скільки йому до вподоби, і з цього назбираного добра робити вжиток, який йому схочеться… Наше суспільство стало б великим, сказати б, акційним товариством, складеним з величезного числа дрібних акційних спілок, що всі працюють і виробляють та вимінюють свої продукти на основі як найбільшої рівности… Наша нова система акційних товариств, це тільки попуск сучасному суспільству, щоб досягнути комунізму; ця система буде так упоряджена, що за неї індивідуальна власність на продукти існуватиме далі побіч суспільної власности на продуктивні сили; що за неї доля кожного індивіда залежатиме від його власної діяльности, що забезпечить кожному рівну участь у всіх вигодах, природою та поступом техніки створених. Тим то ця система може бути прикладена до сучасного суспільства, як воно є, і підго¬тувати його до дальших змін». (Брей, ст. 158,160, 162, 168, 194, 199).

Ми хотіли б лишень кілька слів присвятити Бреєві, що, ніби нам на збитки та на скруху, наче завзявся випхнути пана Прудона, щоб заняти його місце, — з тою тільки ріжницею, що Брей далекий від бажання сказати людству останнє слово мудрости; він пропонує тільки заходи, які він вважає за придатні для доби переходу від сучасного суспільства до системи спільности.

Одна робітна година Петра вимінюється на одну робітну годину Павла, — ось ґрунтовна аксіома Брея.

Припустім, що Петро працював дванадцять годин, а Павло тільки шість; отже, Петро з Павлом можуть міняти тільки шість на шість. Петрові лишається, таким чином, шість робітних годин. Що він з ними зробить?

Або нічого, тоб-то, він працював шість годин дурно; або він буде других шість годин байдикувати, щоб зрівняти себе з Павлом; або, й іншої ради йому нема, він докине Павлові цих шість годин, що з ними він не знає що почати, до тих, що він йому продав. Отже, що виграє, кінець-кінцем, Петро проти Павла? Кілька робітних годин? Ні. Він виграє тільки кілька годин дозвілля; він буде змушений на протязі шістьох годин байдикувати. — А щоб це нове право на неробство нове суспільство не тільки терпіло, а ще й навіть шанувало, треба, щоб воно своє найвище щастя бачило в ледарстві, а на працю дивилося як на ярмо, що його за всяку ціну треба скинути. І як би, принаймні, як у нашому прикладі, ці години дозвілля, що їх «заробив» Петро на Павлові, були справжнім зиском! А ні трохи. Павло, що відразу почав працювати тільки шість годин, регулярною і ретельною працею дійде того самого позиску, що й Петро його досягнув, хоч він почав з надмірної праці. Кожний схоче бути Павлом, повстане конкуренція довкола Павловаго місця, — конкуренція ледарства.

Що ж принесла нам міна рівних кількостей праці? Надпродукцію, знецінення, надмірну працю міньма з застоєм, словом. — економічні відносини, що їх ми бачимо й у сучасному суспільстві, лишень позбавлені конкуренції праці.

А втім, ми помиляємося, є ще одна спасенна рада для нового суспільства, суспільства Петра й Павла. Петро сам споживе продукт шістьох годин, що йому лишаються. Але від тої хвилі, як він не потрібуватиме вже вимінювати того, що він напродукував, він не потрібуватиме вже продукувати, щоб вимінювати, отже, від цієї хвилі впало б і ціле наше припущення про суспільство, збудоване на міні й поділі праці: Рівність міни була б урятована тим, що зникла б сама міна: Павло й Петро опинилися б у становищу Робінзона.

Отже, коли припустити, що всі члени суспільства суть самостійні робітники, то міна рівними робітними годинами можлива тільки при тій умові, що продуценти вже наперед порозуміються що до числа годин, що повинні витрачатися на матеріяльну продукцію. Але таке порозуміння виключає індивідуальну міну.

Ми прийдемо до того самого висновку, коли візьмемо за вихідну точку не поділ вироблених продуктів, а процес продукції. У великій промисловості Петро не має волі встановляти свій робітний час по своїй вподобі, бо ж праця Петра є ніщо без співробітництва всіх Петрів і всіх Павлів, з’єднаних в одній майстерні. Цим, між іншим, дуже добре пояснюється, чому англійські фабриканти ставили такий завзятий опір законові про десятигодинний робітний день; вони занадто добре тямили, що зменшення праці на дві години, раз вже прийняте для жінок та дітей, має неминуче привести до скорочення робітного часу й для дорослих робітників. Сама природа великої промисловости вимагає, щоб робітний час був рівний для всіх. Те, що сьогодні діється капіталом та конкуренцією серед робітників, те завтра, коли буде скасовано відношення праці й капіталу, буде наслідком порозуміння, що будуватиметься на відношенню суми продуктивних сил до суми відповідних потреб.

Але таке порозуміння є вироком смерти для індивідуальної міни; таким чином, ми знову прийшли до нашого згаданого вище висновку.

В принціпі не існує ніякої міни продуктами, а є лишень міна працями, що беруть участь у продукції. Спосіб, на який вимінюються продуктивні сили, є керовничим для способу міни продуктів. Взагалі, спосіб міни продуктів відповідає способові продукції. Змініть останній, і в результаті зайдуть зміни в першому. Так, в історії суспільства ми бачимо, що спосіб міни продуктів встановлюється в згоді зо способом їх виготовлювання. Так само індивідуальна міна відповідає певному означеному способові продукції, що сам знову відповідає певній формі клясової протилежности; отже, нема індивідуальної міни без клясової протилежности. Але совісний міщанин закриває очі на цей очевидний факт. Доки ви є буржуа, ви не можете в цій протилежності не добачувати гармонії і вічної справедливости, що нікому не дозволяє вбитися в силу коштом другого. Для буржуа індивідуальна міна може існувати без клясової протилежности: для нього це дві, зовсім не звязані між собою речі. Індивідуальна міна, як її собі уявляє такий буржуа, цілком не подібна до індивідуальної міни, як вона відбувається в дійсності.

Брей підносить ілюзію статечного міщанина на рівень ідеалу, що його він хотів би здійснити; очищаючи індивідуальну міну, позбавляючи її всіх суперечних елементів, що він у ній знаходить, він думає найти те егалітарне відношення, що на ньому треба було б побудовати новий суспільний лад.

Бреєві навіть і на думку не спадає, що це егалітарне відношення, цей ідеал поліпшення суспільних відносин, що його він хоче здійснити, сам є ніщо інше, як тільки відсвіт, рефлекс, сучасного світа, і що, тому, цілком неможливо перебудовувати суспільство на підставі, що сама є лише прикрашеною тінню цього суспільства. Скоро ця тінь почне набирати окреслених форм, ми побачимо, що ці форми дуже далекі від вимріяного нами образу, що це форми як раз сучасного суспільства.[9]

§3. Прикладання закону пропорціональности вартости.

а) Гроші.

«Золото й срібло, це перші товари, що їх вартість досягла свого встановлення (конституовання)».

Отже, золото й срібло суть перші застосування встановленої (паном Прудоном) вартости. А що пан Прудон встановлює вартість продуктів, означуючи її втіленою в них кількістю праці, то він мав би лишень довести, що зміни в вартості золота та срібла, скільки вони мають місце, завжди знаходять своє пояснення в змінах робітного часу, потрібного на їх продукцію. Та пан Прудон і не думає про це. Він говорить про золото та срібло не як про товари, а тільки як про гроші.

Уся його логіка, як що взагалі можна говорити про логіку пана Прудона, полягає в тім, що вій властивість золота й срібла служити за гроші підсовує всім товарам, вартість яких міряється робітним часом. Само собою, це маленьке шахрайство показує більше наївности, ніж хитрощів.

Кожний корисний продукт, раз поцінований робітним часом, потрібним на його виготовлення, стає вже назавжди здатним до міни (acceptable en échange). Доказ того, заявляє пан Прудон, — золото й срібло, що пробувають у бажаному стані «міноздатности». Отже, золото й срібло, це вартість, що досягла стану свого встановлення, це втілення ідеї пана Прудона. Не можна бути щасливішим у виборі своїх прикладів. Золото й срібло, опріч своєї властивости бути товаром, що його вартість, як і кожного іншого, означується робітним часом, мають ще властивість бути загальним засобом міни, грішми. Тим то, виставляючи золото й срібло як певне застосування робітним часом «встановленої вартости», нема нічого легшого, як довести, що кожний товар, що його вартість встановлюється робітним часом, назавжди стає міноздатним, грішми.

Одне дуже просте питання не дає спокою панові Прудонові: чому золото й срібло мають привілей бути первовзором «конституованої вартости»?

«Особлива функція, що її надало споживання шляхетним металам, а саме — служити за посередників у мінових зносинах, є чисто умовною, — кожний інший товар, може не так влучно, але так само певно, міг би виконувати цю ролю: економісти самі визнають це і наводять чимало прикладів до цього. Що ж, отже, є причиною цього, наданого всім металам привілею служити за гроші, і як пояснюється ця особливість функції грошей, що не має жадної аналогії в політичній економії?… Чи не можна знову встановити того звязку (série), з якого ніби вирвалися гроші, і таким чином привести їх знову до їхнього дійсного принціпу?»

Вже тим, що він ставить питання в таких висловах, припускає пан Прудон наперед існування грошей. Перше питання, що його він повинен був би поставити, це питання про те, чому в міновому обороті, як він тепер склався, довелося мінову вартість, сказати б, зіндивідуалізувати, створивши особливий засіб міни. Гроші, це не аби-яка річ, а певне суспільне відношення. Чому відношення грошей, це — певне продукційне відношення, як кожне інше економічне відношення, як поділ праці і т.п.? Як би пан Прудон здав собі з цього відношення справу, він не побачив би в грошах вийнятку, не казав би, що гроші, — це кільце, вирване з якогось невідомого звязку або зо звязку, що його ще треба знову розшукати.

Навпаки, він побачив би, що це відношення тільки одно з кілець у цілому ланцюзі економічних відносин, і, як таке, як найістотніше з ними звязане; він побачив би, що це відношення так само відповідає певному означеному способові продукції, як і індивідуальна міна. Що ж він робить? Він починає з того, що вириває гроші з цілого звязку нинішніх продукційних відносин, щоб згодом зробити з них перше кільце якогось невідомого звязку, звязку, що його ще треба відшукати.

Хто зрозумів конечність особливого засобу міни, тоб-то, конечність грошей, той не геть-то вже цікавий знати, чому ця особлива функція припала не якомусь іншому товарові, а саме золоту та сріблу. Це другорядне питання, що знаходить своє пояснення не в звязкові продукційних відносин, а в особливих матеріяльних прикметах золота й срібла. Тим то. коли економісти в даному випадкові «покинули поле своєї науки та вдарилися в фізику, механіку, історію то що» (1 вид., ст. 69), як їм докоряє пан Прудон, то вони зробили лишень те, що повинні були зробити. Це питання вже не належить до політичної економії.

«Чого ніхто з економістів», каже пан Прудон, «не пізнав і не збагнув, так це тої економічної підстави, що спричинилася до надання такого привілею шляхетним металам».

Цю економічну підставу, що її ніхто, і то з цілком слушних підстав, і не пізнав, і не збагнув, пан Прудон пізнав, збагнув і передав нащадкам.

«Ніхто не помітив як раз того факту, що золото й срібло, це перші товари, що їх вартість досягла свого конституовання. За патріярхальних часів золотом і сріблом ще торгували й мінялися, але вже тоді виявляли вони недвозначну тенденцію до панування, до упривілейованого становища. Поволі ними заволодівають суверени і вибивають на них свої печатки: з цього суверенного посвячення повстають гроші, тоб-то, товар переважно, що, не зважаючи на всі хитання ринку, збері¬гає певну пропорціональну вартість і приймається скрізь як загально визнаний засіб плати… Особливе становище, що його займають золото й срібло, це, повторюю, наслідок того факту, що вони, завдяки їх металевим ознакам, трудності їх виготовлення і особливо завдяки інтервенції державного авторитету, вчасно здобули собі, як товари, прикмети сталости й автентичности.»

Запевняти, що з усіх товарів золото й срібло суть перші, що їх вартість досягла свого встановлення, значить, після вище сказаного, запевняти, що золото й срібло, це перші товари, що стали грішми. Ось велике відкриття пана Прудона, ось істина, що її ніхто перед ним не здолав відкрити.

Як що пан Прудон хоче цим сказати, що золото й срібло суть товари, потрібний на виготовлення яких робітний час став відомим раніше, ніж робітний час, потрібний на виготовлення інших товарів, то це знов таки тільки одне з тих припущень, що ними він так щедро обдаровує своїх читачів.

Коли б ми хотіли спинитися на цих «патріярхальних» питаннях, то ми сказали б панові Прудонові, що найперше став відомим робітний час, потрібний на виготовлення найпотрібніших предметів, от як заліза і т.п. Хай згадає собі пан Прудон клясичний лук Адама Сміта.

Та як пан Прудон, після всього того, може ще говорити про встановлення вартости, коли жадна вартість ніколи не встановлюється сама по собі? Вартість продукту встановлюється не робітним часом, що сам по собі потрібний для її виготовлення, а лишень у відношенні до маси всіх інших продуктів, що їх можна виготовити на протязі того самого часу. Встановлення вартости золота й срібла припускає, отже, вже наперед встановлення (вартости) тої чи іншої кількости інших продуктів.

Отож, не товар стає в золоті й сріблі встановленою, «конституованою вартістю», а «конституовапа вартість» пана Прудона стає грішми в золоті й сріблі.

Дослідім тепер ті економічні підстави, що, на думку пана Прудона, забезпечили золоту й сріблу привілей, завдяки встановленню їхньої вартости, раніше від усіх інших продуктів стати грішми.

Ці економічні підстави суть: «недвозначна тенденція до панування», вже «за паріярхальних часів» «упривілейоване становище» і тому подібні теревені сприводу звичайного факту, які, ускладнюючи справу через ускладнення прикладів, що їх наводить пан Прудон, лишень побільшують труднощі пояснення цього факту. А проте, пан Прудон ще не вичерпав усіх так званих «економічних підстав». Візьмім одну з них, що має наймогутнішу, суверенну силу.

«З цього суверенного посвячення повстають гроші: суверени заволодівають золотом і сріблом і вибивають на них свої печатки».

Отже, уподоба суверена є для пана Прудона найвищою підставою в політичній економії!

Справді, треба бути позбавленим усякого історичного знання, щоб не тямити, що як раз суверени мусили за всіх часів коритися господарчим відносинам і що ніколи вони не були тими, що диктували їм свої закони. Як політичне, так і цівільне законодавство лишень проклямувало, протоколювало волю економічних відносин.

Чи суверен заволодів золотом і- сріблом, щоб, вибиваючи на них свої печатки, зробити їх загальним засобом міни, чи навпаки, — цей загальний засіб міни заволодів сувереном, змусивши його вибити на ньому свою печатку і виконати над ним політичне посвячення?

Карбівка, що її робили й роблять на золоті, показує не його вартість, а його вагу: сталість і автентичність, що про них говорить пан Прудон, стосується тільки до проби монети; проба[10] показує скільки щирого металу міститься в даній монеті. «Єдиною внутрішньою вартістю одної срібної марки», каже Вольтер, відомий своїм здоровим розумом, «є пів фунта срібла, вагою вісім унцій.[11] Тільки вага й проба і дають монеті цю внутрішню вартість». (Вольтер, Le Système de la loi). Але питання: скільки варта одна унція золота чи срібла? — цим ще не вирішується. Як що кашмірське сукно з крамниці «Великий Кольбер» має фабричний знак «щира вовна», то така фабрична марка ще не показує його вартости. Треба ще довідатися, чого варта ця вовна. «Пилип І, король Франції», каже пан Прудон, «підмішував до монети — лівр (вага Карла Великого) одну третину лігатури, думаючи, що скоро він має монополію на фабрикацію грошей, то може робити все, що робить перший ліпший купець, що має монополію на якийсь продукт. Чим було в дійсності це фалшування монети, так гостро закидуване Пилипові та його наступникам? Цілком оправданим з погляду комерційної рутини, але цілком фалшивим з погляду політичної економії розрахунком; бо ж його автори думали, немов би можна, — скоро вартість регулюється постачанням і попитом, — піднести вгору поцінування, а тим також і вартість . речей, штучно створюючи їх недостачу або монополізуючи їх фабрикацію, і немов би це так само справедливо для золота й срібла, як і для збіжжя, вина, оливи, тютюну то що. Тим часом, ледви тільки виявилося шахрайство Пилипа, як його гроші впали до їхньої справжньої вартости, і він разом з тим стратив те, що сподівався видурити в своїх підданців. Така сама доля спіткала й усі інші подібні спроби».

Перш за все, дуже часто виявлялося, що, коли монарх фалшує монету, то він при цьому тратить. Що він виграє при першій емісії, він тратить, коли пофалшовані монети повертаються до нього назад у формі податків і т.п.

Проте. Пилип та його наступники знали до де-якої міри, як зарадити лиху: ледви тільки фалшовані гроші пускалися в обіг, як ці панове швиденько видавали наказа про загальне перетоплення грошей на старий взірець.

Та коли б Пилип І справді міркував так, як пан Прудон, то «з комерційного погляду» це були б зовсім хибні міркування. А ні Пилип І, а ні пан Прудон зовсім не виявляють купецького хисту, коли вони думають, що вартість грошей, так само, як і кожного іншого товару, можна-зміняти з тої єди¬ної причини, що їх вартість зумовлюється відношенням постачання й попиту.

Як би король Пилип видав наказа, що міра пшениці на будуче повинна називатися «дві міри пшениці», то він став би звичайним шахраєм; він обдурив би всіх рейтарів, всіх людей, що мали б дістати сто мір пшениці; він спричинився б до того, що всі ці люде одержали б замісць ста мір пшениці тільки п’ятдесята Припустім, що король винен комусь сто мір пшениці. — він мав би йому віддати в такому разі тільки п’ятдесять мір. Але на ринку сто теперішніх мір пшениці ніколи не були б варті більше, ніж раніше п’ятдесять. Зміною назви ще не міняється річ. Кількість пшениці, як тої, що її постачають, так і тої, що за нею питають, через цю просту зміну назви а ні зменшилася б, а ні збільшилася б. А що, не зважаючи на цю зміну назви, відношення попиту й постачання лиши¬лося б тим самим, що й раніше, то-й ціна збіжжя не зазнала б ніякої дійсної зміни. Коли говорять про постачання й попит ре¬чей, то не говорять про постачання й попит назв речей. Пилип І робив не золото й срібло, як каже пан Прудон, а тільки назви монет. Спробуйте продати ваш французький кашмір як ін¬дійський і ви, можливо, обдурите одного чи двох купців, але скоро ваше шахрайство виявиться, ціна вашого ніби індійського кашміру впаде до ціни французького. Даючи золоту й сріблу фалшиве тавро, Пилип І міг замилювати людям очі доти, доки його шахрайство не виявилося. Так само як кожний інший крамар, він дурив своїх клієнтів фалшивим позначенням свого товару, що могло тривати якийсь час. Та раніше чи пізніше мусив він зазнати суворої невблаганости законів обороту. Чи це хотів довести пан Прудон? Ні. На його думку гроші дістають вартість не від торговельного обороту, а від суверена. А що він довів в дійсності? Що оборот є більш суверенним, ніж сам суверен. Хай собі суверен наказує, щоб одна марка на майбутнє звалася «дві марки», — оборот завжди доведе, що ці дві марки варті стільки, що й раніше — одну.

А втім, питання про вартість, означену робітним часом, а ні трохи не посунулося вперед. Все ще треба вирішити, чи вартість цих двох марок, що тепер знову стали одною давньою, означується коштами продукції чи законом постачання й попиту?

Пан Прудон каже далі: «Треба ще звернути увагу на те, що як би король мав силу, замісць щоб фалшувати гроші, подвоїти їх кількість, то мінова вартість золота й срібла впала б на половину, все на підставі пропорціональности й рівноваги».

Як що цей погляд, спільний у пана Прудона з іншими економістами, є слушний, то він говорить на користь їхньої доктрини постачання й попиту, а ніяк не на користь пропорціональности пана Прудона. Бо ж хоч би який був робітний час, втілений у подвійній сумі золота й срібла, завжди вартість їх впала б на половину, коли б попит лишився тим самим, а постачання подвоїлося б. Чи може на цей раз «закон пропорціональности» випадково каже те саме, що й так погорджуваний паном Прудоном закон постачання й попиту? Справжня пропорціональність пана Прудона дійсно така гнучка, дозволяє так багато варіацій, комбінацій та пермутацій, що хоч раз вона таки може зійтися з відношенням постачання й попиту.

Запевняти, ніби «кожний товар (завжди), як що не фактично, то принаймні юридично, є міноздатним» і покликатися при цьому на ту ролю, що її відограють золото й срібло, значить — цієї ролі не розуміти. Золото й срібло міноздатні юридично (завжди) тільки тому, що вони міноздатні фактично. А фактично вони міноздатні тому, що сучасна організація продукції потрібує певного загального засобу міни. Право є тільки офіціяльним визнанням факту.

Ми бачили, що приклад з грошима, як зо зразком вартости, що досягнула свого встановлення, тільки тому був вибраний паном Прудоном, щоб дати йому змогу перепачкувати всю свою науку про міноздатність, тоб-то, щоб показати, що кожний товар, поцілований відповідно до коштів його продукції, мусив би стати грішми. Все це було б дуже гарно й добре, як би не одна маленька заковика; а саме, що як раз золото й срібло як монети (знаки вартости) суть єдині з усіх товарів, що їх вартість не означується коштами їх продукції; і це до такої міри слушно, що їх легко можна замінити в ціркуляції папером. Доки буде додержуватися певна пропорція між потребами ціркуляції і сумою випущених грошей чи то паперових, чи то золотих, платинових чи мідних, доти не буде мови про те, щоб удержати пропорцію між внутрішньою вартістю (коштами продукції) грошей і їхньою номінальною вартістю. Безперечно, в міжнародньому торгові вартість грошей, як і кожного іншого товару, зумовлюється часом праці. Однак, в інтернаціональному торгові також і золото та срібло суть засобами міни як продукти, а не як монети, тоб-то, вони тратять свої прикмети «сталости й автентичности», свої риси «суверен¬ного посвячення», що надають їм в очах пана Прудона їх спеціфічного характеру. Рікардо дуже добре здавав собі з цього справу і хоч він усю свою систему будує на вартості, означеній робітним часом, хоч він і заявляє: «золото її срібло, як кожний інший товар, мають вартість тільки в відношенні до кількосте праці, потрібної, щоб їх виготувати й доставити на ринок». — не зважаючи на це, — він додає, що вартість грошей зумовлюється не фіксованим у їхній матерії робітним часом, а самим лишень законом постачання й попиту. «Хоча паперові гроші й не мають ніякої внутрішньої вартости, проте, їхня мінова вартість може бути рівною вартості металевих грошей тої самої назви, або вартості зливка, поцілованого по його вартості в монеті, як що кількість цих паперових грошей обмежена. Зовсім так само, за тим самим принціпом, тоб-то, через обмеження кількости грошей, маловартні монети ціркулюють по такій вартості, яку вони мали б, коли б їхня вага й їхня добрість (проба) відповідали встановленим законом, а не по тій внутрішній вартості щирого металу, що вони його в собі містять. Тим то в історії англійських грошей ми бачимо, що наші тверді (металеві) гроші ніколи не знецінювалися в такій самій пропорції, в якій вони фалшувалися. Причиною цього було те, що їхня кількість ніколи не побільшувался в пропорції до їхнього знецінення». (Рікардо, 1. с.).

Ж.Б.Сей зауважує сприводу цих слів Рікарда: «Цього прикладу, як мені здається, повинно вистачити, щоб переконати автора того, що підставою кожної вартости є не кількість праці, потрібної на виготовлення якогось товару, а тільки потреба, що її відчувають у ньому, сполучена з його рідкістю».

От так стають гроші, що для Рікарда не суть уже означуваною робітним часом вартістю, і яких Сей хапається, тому, як прикладу, щоб переконати Рікарда, що й інші вартости так само не можуть означуватися робітним часом, — так стають оці гроші, що їх Сей наводить як приклад вартости, означуваної виключно постачанням і попитом, так стають вони для пана Прудона найкращим прикладом застосування встановлюваної робітним часом вартости.

Щоб уже з цим покінчити: як що гроші не суть встановленою робітним часом вартістю, то ще менше можуть вони мати щось спільне з справжньою «пропорціональністю» пана Прудона. Золото й срібло завжди міноздатні тому, що вони мають особливу функцію служити за універсальний засіб міни, а зовсім не тому, що вони існують у кількості, пропорціональній загальній сумі господарчих дібр. Або, щоб ще краще висловитися: вони завжди пропорціональні, бо з усіх товарів самі лишень вони служать за гроші, за універсальний засіб міни, хоч би в якому відношенні стояла їхня кількість до за¬гальної суми господарчих дібр. «Грошей, що пробувають у ціркуляції, ніколи не може бути так багато, щоб їх було вже понад міру: бо зменшуючи їх вартість, ви в тому самому відношенню побільшуєте їх кількість, а, побільшуючи їх вартість, ви зменшуєте їх кількість». (Рікардо).

«От і дай собі раду з цією політичною економією!» глузує пан Прудон.

«Прокляте золото!» — кумедно вигукує (устами пана Прудона) якийсь комуніст. Так само можна було б сказати: проклята пшениця! проклятий винограді проклята баранина! — бо ж «так само, як золото й срібло, кожна торговельна вартість мусить досягнути свого якнайточнішого встановлення».

Ідея надання баранам та виноградові властивостей грошей не нова. У Франції повстала вона за доби Людвика XIV. Як раз у ці часи почала даватися в знаки вся всемогутність грошей, а разом з тим почалися скарги на знецінення всіх інших товарів і палкі мрії про ту хвилю, коли кожна «комерційна вартість» зможе досягнути свого як найточнішого встановлення, коли вона зможе стати грішми. Вже у Буа-Ґільбера; одного з найстаріших економістів Франції, знаходимо таке: «Тоді гроші, через цей надзвичайний приплив конкурентів, тоб-то, товарів, привернених до їх справжньої вартости, повернуться знову в свої природні межі». («Economistes financiers du dixhuitième siècle», ст. 422, éd. Daire.) Як бачимо, перші ілюзії буржуазії суть і її останні ілюзії.

б) Зайвина праці.

«В розвідках про політичну економію зустрічається така дурна гіпотеза: коли б ціна всіх речей подвоїлася. Неначе ціна всіх речей не є відношенням речей і неначе пропорцію, відношення, закон, можна подвоїти!» (Прудон, т. 1, ст. 81).

Економісти робили цю помилку, бо не тямили правдивого застосування «закону пропорціональности» й «встановленої вартости».

На жаль, в творі самого пана Прудона зустрічаємо цю дурну гіпотезу. В т. 1, на ст. 110, читаємо: «як би заробітна плата скрізь пішла вгору, пішла б угору й ціпа всіх речей». А тим часом, коли в розвідках про політичну економію ми зустрічаємо подібну сумнівну фразу, то там таки знаходимо й її пояснення. «Коли кажуть, що ціна всіх товарів зростає або падає, то завжди в таких випадках виключають той чи інший з товарів: звичайно таким виключеним товаром бувають гроші або праця». («Encyclopaedia Metropolitana, or Universal Dictionary of Knowledge», Vol. IV, стаття Сенсора «Political Economy», Лондон 1836. Порівн. також J.St.Mill, «Essay on Some Unsettled Questions of Political Economy», London, 1844 і Tooke, «A History of Prices», London, 1838).

Перейдім тепер до другого застосування «конституованої вартости» та інших пропорціональностей, єдиною хибою яких є те, що вони мало пропорціональні. Подивімся також, чи пан Прудон тут щасливіший, ніж у справі обертання барана в гроші.

«Аксіома, що її одноголосно визнали економісти, каже, що кожна праця повинна давати певну зайвину. Цю думку я вважаю за абсолютну й універсальну істину: вона доповнює закон пропорціональности, на який можна дивитися як на суму всього економічного знання. Прошу, однак, економістів вибачити. Принціп, що кожна праця мусить давати певну зайвину, не має в їхній теорії жадної рації і нічого не доводить». (Прудон, 1 вид., ст. 73).

Щоб довести, що кожна праця мусить давати певну зайвину, пан Прудон персоніфікує суспільство; він робить з нього певну суспільну особу, суспільство, що ні в якому разі не є суспільством осіб, бо воно має свої особливі закони, що не мають нічого спільного з поодинокими особами, що з їх воно складається; воно має також свій «власний розум», що не є ро¬зумом звичайної людини, лишень розумом, що не має звичайного людського розуму. Пан Прудон докоряє економістам, що вони не розуміють особистости цієї спільноти (Gesamtwesen). Ми дуже раді, що можемо навести супроти цього ось таке речення одного американського економіста, що закидає іншим економістам як раз протилежне тому, що закидає їм пан Прудон: «Моральному індивідові (the moral entity), граматикальній істоті (the grammatical being), що зветься суспільством, накидають прикмети, що існують тільки в уяві тих, що з якогось слова роблять певну річ… Це викликало багато труднощів і жалю гідних помилок в політичній економії». (Th.Cooper, «Lectures on the Elements of Political Economy», Columbia, 1826)

«Цей принціп зайвини праці», каже далі пан Прудон. «слушний тільки що до поодиноких індивідів, бо він виходить від суспільства, що таким чином дає їм відчути доброчинність своїх власних законів».

Може пан Прудон хоче цим сказати просто те, що продукція індивіда в межах суспільства перевищує продукцію ізольованого індивіда? Може він має на увазі власне цю подостатність, зайвину, продукції асоційованих індивідів, рівняючи до продукції індивідів неасоційованих? Як що так, то ми можемо загітувати сотню економістів, що висловлювали цю просту істину без усього того містицизму, що в його завивається пан Прудон. Так, напр., пан Садлер каже:

«Спільна, громадська праця дає наслідки, що їх ніколи не може дати праця індивідуальна. Тим то в міру того, як людство зростає на числі, сума продуктів об’єднаної праці далеко перевищує ту суму їх, що повстала б із простого додавання продуктів праці поодиноких людей, що на їх число зросло суспільство… Як у сфері механічної індустрії, так і на полі науки одна людина може в наші, часи зробити за один день більше, ніж ізольований індивід за все своє життя. Математична аксіома, що ціле є рівне сумі частин, є хибною в застосованню до нашого предмету. Що до праці, цієї великої основної підвалини людського існування (the great pillar of human existence), то можна сказати, що продукт спільних зусиль далеко перевищує все, що могли б коли-будь створити ізольовані зусилля поодиноких осіб». (Th.Sadler, «The Law of Population», London, 1830.)

Вернімся до пана Прудона. Зайвина праці, каже він. знаходить своє пояснення в особі: суспільство. Життєва діяльність цієї особи керується законами, суперечними тим законам, що означують діяльність людини як індивіда. Пан Прудон хоче довести це «фактами».

«Винахід якоїсь нової господарчої методи ніколи не може принести винахідникові користь, рівну тій, яку він приносить цим суспільству… Запевняють, що залізничі підприємства в далеко меншій мірі становлять джерело доходу для підприємців, ніж для держави… Середня ціна перевозу товарів на підводах від складу до складу виносить 18 сантімів від тони і кілометра. Вираховано, що за такої ціни звичайне залізниче підприємство не могло б заробити й 10 процентів чистого зиску, — заробіток, що приблизно рівний заробіткові підводного підприємства. Припустім, однак, що хуткість перевозу залізницею відноситься до хуткости перевозу підводами, як 4:1; а що в суспільстві час сам є вартістю, то за однакових цін перевіз залізницею буде давати 400% зиску, рівняючи до перевозу підводами. Тим часом, цей величезний, для суспільства дуже реальний зиск реалізується далеко не в такому самому відношенню для транспортового підприємця, що, даючи суспільству 400% користи, сам не дістає навіть 10 процентів. Припустім справді, щоб зробити справу ще яснішою, що залізниця встановила свій тариф на 25 сантімів, тим часом, як перевіз на підводах лишився 18, — ясно, що вона відразу стратить свої товарові транспорти. Відсилач і одержувач, всі вони, коли б так було, вернулися б назад до отих старих шкап. Локомотиви стали б: суспільній зиск у 400% було б принесено в жертву приватній страті в 35%. Причину цього знайти не тяжко: користь, що її дає хуткість залізниць, є чисто соціяльною користю, і поодинока людина бере в ній лишень незначну участь (не забуваймо, що в цю хвилю мова йде тільки про товаровий транспорт), тим часом, як страта дошкуляє споживача безпосередньо й особисто. Соціяльна користь, рівна 400, є рівною для індивіда, як би суспільство складалося з одного міліона людей, 4/10.000, тим часом, як страта, рівна для кожного споживача 33%, становила б соціяльний дефіцит у 33 міліони» (Прудон, 1 вид., ст. 100 і 101).

Можна ще пристати на те, щоб означати, як пан Прудон, почвірну хуткість чотирмастами процентами первісної хуткости; але, коли він проценти хуткости звязує з процентами зиску і хоче встановити певне відношення між обома цими речами, що хоча й, кожна зосібна, можуть мірятися в процентах, але, не зважаючи на це, не суть співзмірні, — то це значить встановлювати відношення між процентами і нехтувати самими речами.

Проценти завжди суть проценти. 10 процентів і 400 процентів суть співзмірні, вони відносяться одні до одних як 10 : 400; тому, робить висновок пан Прудон, 10 процентів зиску варті сорок раз менше, ніж почвірна хуткість. Щоб це виходило більш правдоподібно він каже, що для суспільства час є вартістю. Ця помилка повстає з того, що він ніби трохи пригадує собі, що між вартістю й робітним часом існує певне відношення, і от він квапиться прирівняти робітний час до часу перевозу, тоб-то, ідентифікує пару палячів, кондукторів і т.п., — час праці яких є нічим іншим, як часом перевозу, — з цілим суспільством. Так відразу хуткість стає капіталом, а пан Прудон дістає таким способом право сказати: «зиск у 400 процентів приноситься в жертву страті в 35 процентів». Встановивши це дивовижне твердження як математик, він нам пояснює його як економіст.

«Соціяльна користь, рівна 400, є рівною для індивіда, як би суспільство складалося з одного міліона людей, 4/10.000.» Згода. Але ж мова йде не просто про 400, а про 400 процентів, а користь у 400 процентів є рівною для індивіда 400 процентів, не більше і не менше. Хоч би який був капітал, дивіденди завжди будуть вираховуватися в пропорції до 400 процентів. Що ж робить пан Прудон? Він приймає проценти за капітал і, наче боючись, що ця плутанина не буде досить зрозумілою, «ясною», продовжує:

«Страта, рівна для кожного споживача 33%, становила б соціяльний дефіцит у 33 міліони». 33 проценти страти для споживача лишаються 33 процентами страти для міліона споживачів. Як, отже ж, міг пан Прудон з чистою совістю сказати, що при страті 33% суспільний дефіціт досягнув би 33 міліонів, коли він не знає а ні соціяльного капіталу, а ні капіталу хоч би одним-одного інтересанта? Панові Прудонові не досить того, що він поскидав в одну купу капітал і проценти, він перемудрив самого себе, зідентифікувавши вкладений у певне підприємство капітал з числом заінтересованих у ньому осіб.

«Візьмім, справді, щоб зробити справу ще яснішою», певний означений капітал. Соціяльний зиск у 400 процентів, поділений на міліон учасників, з котрих кожний вніс один франк, дає 4 франки зиску на голову, а не 0,0004, як запевняє пан Прудон. Так само страта в 33 проценти для кожного з учасників становить суспільний дефіцит у 330.000 франків, а не в 33 міліони (100 : 33 = 1.000.000 : 330.000).

Зваблений своєю теорією особи-суспільства, пан Прудон забуває поділити на сто. Отже, маємо 330.000 .франків страти, а чотирі франки зиску на одну особу становлять для суспільства зиск у 4.000.000 франків. Отже, суспільство має 3.670.000 франків чистого зиску. Наш точний обрахунок доводить як раз протилежне тому, що хотів довести пан Прудон: а саме, що зиск і страта суспільства не стоять в оберненім відношенні до зиску й страти поодинокого індивіда.

Виправивши ці звичайні рахункові помилки, гляньмо тепер на ті висновки, до яких неминуче прийдемо, як що приймемо для залізниць те відношення між хуткістю й капіталом, що його дає нам пан Прудон, — з умовою, що будемо рахувати як слід. Припустім, що в чотирі рази швидчий транспорт коштує в чотирі рази більше. В такому разі перевіз залізницею дав би не менше зиску, ніж перевіз підводами, що відбувається в чотирі рази повільніше і коштує в чотирі рази дешевше. Коли, отже, транспорт підводами коштує 18 сантімів, то залізниця могла б коштувати 72 сантіми. Такий був би «математично точний» висновок з припущення пана Прудона, зробленого без рахункових помилок. Але він несподівано заявляє, що коли б залізниця брала замісць 72 сантімів тільки 25, то й тоді б вона відразу стратила всі свої товарові транспортир Звичайно, довелося б повернутися до старих шкап. Як би ми мали щось радити панові Прудонові, — то ми б йому порадили не забувати в своїй «programme de l’association progressive» про ділення на сто. Та, на жаль, нема надії, щоб нашої ради послухалися, — пан Прудон так захопився своїм «прогресивним» розрахунком, що відповідає його «прогресивній асоціяції», що бундючно заявляє: «вже в другому розділі, вирішуючи антиномію вартости, я показав, що зиск, що його має з будь-якого корисного винаходу сам винахідник, хоч би який він” був запопадливий, не до порівняння менший, ніж зиск, що його має з цього винаходу суспільство. Я довів це з математичною точністю

Вернімся до фікції суспільства-особи, фікції, що не має нічого іншого на меті, як довести лише звичайний факт, що кожний новий винахід, що дає змогу за один і той самий робітний час виготовлювати більше число товарів, понижує ринкову ціну продукту. Суспільство має з того певний зиск, але не тому, що воно дістає більше мінової вартости, а лишень тому, що воно дістає більше товарів за одну й ту саму вартість. Що до винахідника, то конкуренція впливає в тому напрямі, що його зиск поволі падає до загального рівня зиску. Чи пан Прудон довів це, як він того хотів? Ні. Це, проте, йому не заваджає докоряти економістам, що вони не подали на це доказів. Щоб довести йому протилежне, ми зацітуємо лишень Рікарда й Лодердаля. Рікарда, голову школи, що означує вартість робітним часом, — Лодердаля, одного з найзавзятіших оборонців означення вартости постачанням і попитом. Обидва висунули однакове твердження.

«Раз-у-раз збільшуючи легкість продукції, ми раз-у-раз зменшуємо вартість де-яких речей, випродукованих раніше, хоч, таким чином, ми не тільки збільшуємо національне багацтво, але також і можливість продукувати для майбутнього. Скоро ми з допомогою машин або нашого природничого знання змушуємо сили природи виконувати ту роботу, що досі виконувала людина, — падає через це мінова вартість відповідного продукту. Як що спочатку треба було десятьох людей, щоб крутити млинове колесо, а потім було винайдено, що з допомогою вітра або води працю цих десятьох людей можна було б зощадити, то вартість муки, продукту роботи млина, впала б пропорціонально до суми зощадженої праці і суспільство забагатіло б на стільки, скільки варті речі, що їх могла б виготовляти праця цих десятьох людей, бо призначений на утримання цих робітників фонд цим а ні трохи не зменшився б». (Рїкардо).

Лодердаль, з свого боку, каже:

«Зиск з капіталів завжди повстає з того, що вони беруть на себе певну частину праці, що її мусила б виконувати людина своїми руками, тоб-то, що вони виконують певну частину праці, що виходить поза межі того, що може: зробити сама людина своїми власними силами. Незначний зиск, що його взагалі дістають власники машин, рівняючи до ціни праці, яку машини замішають, можливо, викличе сумнів що до слушности цього погляду. Паровий черпак, напр., випомповує з вугільної шахти за один день більше води, ніж її могли б винести на своїх плечах три сотні людей, навіть коли б вони передавали відра, один одному; тим часом, нема жадного сумніву, що робота такого парового черпака, заступаючи працю робітників, коштує значно дешевше від цієї останньої. Те саме можна сказати про всі інші машини. Працю, що її досі виконувала людина, яку тепер заступили машини, вони повинні виконувати за дешевшу ціну… Припустім, що винахідник машини, що виконує працю чотирьох, дістав патента. Скільки такий привілей виключає на де-який час всяку конкуренцію, опріч конкуренції серед робітників, ясно, що заробітна плата цих робітників на протязі цілого часу чинности цього привілею буде мірилом ціни, яку визначить винахідник для своїх продуктів: тоб-то, щоб забезпечити собі замовлення, він буде правити за них ціну трохи меншу від плати за працю, що її заступає його машина. Скоро, однак, привілей скінчиться, буде побудовано інші машини того самого роду і вони почнуть конкурувати з його машинами. Тоді винахідник призначатиме свою ціну згідно з загальним принціпом, ставлячи її в залежність від числа машин. Зиск з вкладеного фонду… хоч і є він результатом заступлення праці, встановлюється, кінець-кінцем, не відповідно до вартости цієї праці, а тільки, як і в усіх інших випадках, відповідно до сили конкуренції між власниками капіталів, а рівень його завжди зумовлюється відношенням кількости призначених для цієї мети капіталів до попиту за ними».

Отже, доки зиск у нових галузях промисловости буде більшим, ніж у інших її галузях, доти будуть існувати капітали, що кидатимуться на ці нові індустрії, аж поки, кінець-кінцем, норма зиску не впаде до її загального рівня.

Ми бачили, що приклад з залізницею зовсім не був придатний до того, щоб кинути хоч трохи світла на фікцію суспільства-особи. А проте, пан Прудон сміливо заявляє: «після того, як ця справа вияснена, нема нічого легшого, як пояснити, чому праця повинна залишати кожному продуцентові певну зайвину».

Те, що тепер приходить, належить до клясичної старовини. Це поетичне оповідання, що має на меті трохи розважити читача після того напруження, з яким він мусив стежити перед тим за сухою точністю математичних викладів. Пан Прудон дає своїй особі-суспільству ім’я Прометея і прославляє його діла ось-так:

«Спочатку Прометей, що вийшов з глибин природи, пробуджується до життя в повній принади бездіяльності і т.д., і т.д. Прометей береться до роботи і від першого дня, першого дня другого творення, продукт Прометея, тоб-то, його багацтво, його добробут, є рівним десяти. Другого дня Прометей встановлює поділ своєї праці, і його продукт стає рівним ста. Третього дня і далі винаходить Прометей машини, відкриває нові прикмети в тілах, нові сили в природі… З кожним ступнем, що робить його промислова діяльність, зростають числа його про¬дукції і віщують йому побільшення суми щастя. А що, кінець-кінцем, споживати значить для нього продукувати, то ясно, що кожний день споживання, коли він зуживає тільки продукт попереднього дня, дає йому певну продукційну зайвину для наступного дня».

Цей Прометей пана Прудона, це досить таки чудернацький святий, слабкий як на логіку, так і на політичну економію. Поки він нас тільки вчить, як поділ праці, вжиття машин, використовання сил природи та технічних наук побільшує продуктивну силу людини і приносить йому певну зайвину рівняючи до того, що дає ізольована праця, доти цей новий Прометей свідчить лишень, що на своє лихо він з’явився до нас занадто вже пізно. Та скоро наш Прометей починає говорити про продукцію та споживання, стає він просто кумедним. Споживати значить для нього продукувати; він споживає наступного дня те, що випродукував попереднього; отже, його продукція завжди випереджає його споживання на один день. Цей день є його «зайвиною праці». Але, споживаючи наступного дня те, що він випродукував попередьного, він. виходить, повинен був першого дня, що не мав ніякого попередника, працювати на два дні. щоб, таким чином, мати один день про запас. Як же доробився Прометей цієї зайвини вже першого дня, коли не було ще ні поділу праці, ні машин, коли не відомі були ще сили природи, крім скли вогню? Питання, як бачимо, не посунеться а ні на крок уперед, коли його відіпхнути «на перший день другого творення». Цей спосіб пояснювати речі нагадує і грецький і гебрейський — він містичний і алегоричний одночасно; він дозволяє панові Прудонові не вагаючись заявити: «як теоретично, так і на прикладі фактів, я довів слушність принціпу. що кожна праця мусить дати певну зайвину».

Факти — це славнозвісний прогресивний рахунок; теорія — міт про Прометея.

«Проте», каже далі пан Прудон, «цей принціп, певний, як твердження аритметики, здійснюється далеко не для всіх і кожного. Не зважаючи на те, що завдяки поступові колективної праці робітний день кожного поодинокого робітника дає чим раз більший продукт; не зважаючи на те, що наслідком цього кожний робітник неминуче мусив би, навіть коли б заробітна плата його не змінилася, день-у-день багатіти, в сучасному суспільстві ми бачимо стани, що багатіють, і стани, що гинуть у злиднях». (Прудон, 1 вид., ст. 80).

Року 1770 населення сполученого королівства Великої Британії складало п’ятнадцять міліонів, продуктивна людність — три міліони. Видатність технічних продуктивних сил відповідала приблизно людності в дванадцять міліонов; отже, в загальній сумі продуктивних сил нараховувалося п’ятнадцять міліонів. Таким чином, продуктивна вартість відносилася до населення, як 1 : 1, а технічна видатність до видатности людської праці, як 4 : 1.

Року 1840 число населення було не більшим, як тридцять міліонів, продуктивне населення складало шість міліонів, тим часом, як технічна видатність підскочила на шістсот п’ятдесять міліонів, тоб-то, до загальної суми населення відносилося, як 21 : 1, а до видатности людської праці, як 108 : 1.

Таким чином, за сімдесять років в англійському суспільстві робітний день здобув на продуктивності зайвих 2700 процентів, тоб-то, в 1840 році він випродуковував двадцять сім раз стільки, що 1770 року. На думку пана Прудона треба було б питання поставити так: чому англійський робітник 1840 року не був у двадцать сім раз багатший від робітника 1770 року? Щоб поставити таке питання, треба, звичайно, припустити, що англійці могли б створити це багацтво й незалежно від тих історичних умов, серед яких воно було створено; тоб-то. і без нагромадження приватних капіталів, без новітнього поділу праці, машинового підприємства, анархічної конкуренції, системи заробітної плати, словом, незалежно від тих відносин, що мають свою основу в протилежності кляс. А насправжки це й були як раз умови існування для розвитку продуктивних сил і зайвини праці. Отже, щоб досягнути такого розвитку продуктивних сил і зайвини праці, треба було, щоб існували кляси, що збирали бариші, і кляси, що гинули в злиднях.

Що ж це таке, нарешті, цей збуджений паном Прудоном Прометей? Це суспільство, це суспільні відносини, побудовані на клясових суперечностях. Це не відносини індивіда до індивіда, а відносини робітника до капіталіста, фармера до землевласника і т.п. Скасуйте ці відносини і ви знищите все це суспільство. Ваш Прометей не більше, як. тільки примара без рук і без ніг, тоб-то, без манганового підприємства й без поділу праці; словом, йому бракує всього, що ви йому спочатку дали, щоб він мав змогу доробитися певної зайвини праці.

Як би, отже, в теорії досить було задовольнитися приняттям разом з паном Прудоном формули зайвини праці в розумінню рівности, без огляду на сучасні умови продукції, то в практичному житті треба було б задовольнитися рівним поділом між робітниками всіх здобутих за наших часів багацтв, нічого не зміняючи в сучасних умовах, продукції. Такий поділ напевно не забезпечив би учасникам занадто великого добробуту.

Але пан Прудон не такий уже песиміст, як. можна було б думати. Тому, що пропорціональність для нього все, він так чи інакше мусить уже в готовому Преметеєві, тоб-то, вже в сучасному суспільстві, бачити початий здійснення своєї улюбленої ідеї.

Проте, скрізь поступовий зріст багацтва, тоб-то, пропорціональність вартостей є командним законом; і коли економісти протиставляють наріканням соціялістичної партії поступовий зріст національного багацтва й поліпшення в становищі навіть найбільш нещасливих кляс, то тим, не передчуваючи того, висловлюють вони істину, що засуджує їх власні теорії». (Прудон, 1 вид., ст. 80).

Що таке в дійсності суспільне добро, національне багацтво? Багацтво буржуазії, але не кожного поодинокого буржуа. Економісти тільки показали, як серед сучасних продукційних відносин розвивалося багацтво буржуазії і як воно мусить зростати далі. Що до трудящих кляс, то це ще дуже спірне питання, чи поліпшується їхнє становище через збільшення так званого суспільного багацтва. Коли економісти вказують нам, як на підставу свого оптимізму, на англійського бавовняного робітника, то вони беруть на увагу його становище лишень у рідкі хвилини промислового росквіту. Ці хвилі росквіту стоять у «правдивій пропорціональності» до часів криз і застою, вони відносяться до цих останніх, як 3 до 10. Хай би економісти, коли вони говорять про поліпшення, росповіли нам про міліони робітників, що мусять гинути в Східній Індії, щоб дати тим змогу 1½ міліонам робітникам тої самої галузі промисловости в Англії тішитися три роки з десяти часами росквіту.

Що до часової участи в зростові національного багацтва, то це інша справа. Факт тимчасової участи знаходить своє пояснення в теорії економістів. Це зовсім не є її «засудження», як каже пан Прудон, а лишень її «зміцнення». Як що треба щось засудити, так це напевно систему пана Прудона, що, як ми показали, звела б заробіток робітника, не зважаючи на зріст багацтва, до мінімума. Тільки тим, що він звів би її до мінімума, він зміг би перевести в життя принціп справжньої пропорціональности вартостей, принціп «конституовання вартости» робітним часом. Як раз тому, що заробітна плата, наслідком конкуренції, стоїть раз вище, а раз нижче від ціни засобів поживи, потрібних для прожиття робітника, може він до певної міри брати участь у розвиткові суспільного багацтва, або, — а це ще певніше, — гинути в злиднях. Ось така теорія економістів, що не мають жадних ілюзій з цього боку.

Після довгих балачок сприводу залізниць, Прометея, сприводу нового, на «конституованій вартості» реконструованого суспільства, пан Прудон отямлюється, почуття опановує його, і він кличе по-батьківському:

«Я заклинаю економістів запитати себе на хвильку в глибинах свого серця, далеко від забобонів, що їх затуманюють, забувши про посади, що вони мають або хочуть мати, про інтереси, яким вони служать, про виборчі голоси, що їх вони прагнуть здобути, про відзнаки, якими вони пишаються, — запитати себе щиро і відповісти, чи з’являвся досі перед їх духовим зором той принціп, що кожна праця мусить залишати після себе певну зайвину, з усім тим ланцюгом передпосилок і висновків, що ми відкрили».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Метафізика політичної економії.

§1. Метода.

Тепер ми в самому серці Німеччини! Мусимо взятися за метафізику, беручись до політичної економії. Також і тут ми підемо лишень слідом за «суперечностями» пана Прудона. Щойно силував він нас говорити по-англійському, чи навіть зробитися трохи англійцем. Тепер декорації міняются. Пан Прудон переносить нас до нашої любої батьківщини і змушує нас хоч-не-хоч знову зробитися німцем.

Коли англієць перевертає людей у капелюхи, то німець обертає капелюхи в ідеї. Цей англієць — Рікардо, багатий банкир і першорядний економіст. Німець — Геґель, сумирний професор філософії в берлінському університеті.

Людвик XV, останній абсолютний король і представник занепаду французького королівства, мав при свому дворі лікаря, що був першим економістом Франції. Цей лікарь, цей економіст, був представником прийдешнього й неминучого тріюмфу французької буржуазії. Цей лікарь Кене зробив з політичної економії науку. Він уклав її в свої славетні «економічні таблиці». Поруч тисячі й одного коментаря до цих таблиць, є один, написаний самим Кене. Це — «аналіза економічних таблиць», до якої додано «сім важніших уваг».

Пан Прудон, це другий доктор Кене. Це Кене метафізики політичної економії.

Але ж метафізика, ціла філософія, на думку Геґеля, зосереджується в методі. Треба, отже, спробувати вияснити методу пана Прудона, що-найменше так само темну, як і «економічні таблиці». Ми зробимо тому сім більше або меньше важних уваг.

Як що панові Прудонові наші уваги не сподобаються, хай він тоді піде слідом за абатом Бодом і сам дасть нам «пояснення економіко-метафізичної методи».

ПЕРША УВАГА.

«Ми будемо викладати історію не за порядком перебігу часу, а за порядком розвитку ідей. Економічні фази або категорії виступають раз одночасно, раз оберненою чергою. Однак, економічні теорії розвиваються в розумі в певному логічному порядкові і укладаються в певні групи. Ми тішимо себе надією, що нам пощастило цей порядок відкрити». (Прудон, т. 1, ст. 146).

Напевно пан Прудон хотів налякати французів, засипаючи їх цими немов би геґелівськими фразами. Отже, маємо діло з двома особами: по-перше, з паном Прудоном і, по-друге, з Геґелем. Чим відріжняється пан Прудон від інших економістів? І яку ролю грає Геґель у політичній економії пана Прудона?

Економісти виставляють буржуазні продукційні відносини, поділ праці, кредит, гроші і т.п. як сталі, незмінні, вічні категорії. Пан Прудон, що знаходить ці категорії вже готовими, хоче нам пояснити акт повстання й вироблення цих категорій, принціпів, законів, ідей, думок.

Економісти висвітлюють, як відбувається продукція серед вище згаданих відносин. Але вони не пояснюють нам, як витворилися самі ці відносини, тоб-то, не показують того історичного руху, що покликав їх до життя. Пан Прудон, що бере ці відносини як принціпи, як категорії, як абстрактні думки, повинен був би лишень упорядкувати ці думки, які, впорядковані за абеткою, можна знайти на останніх сторінках кожної розвідки про політичну економію. Матеріялом для економістів є людське життя в його рухові; матеріялом пана Прудона суть догми економістів. Та скоро ми перестанемо стежити за історичним розвитком продукційних відносин, — а категорії суть тільки їх теоретичним виявом, — скоро ми почнемо бачити в цих категоріях лишень ідеї, що повстали самі з себе, лише думки, незалежні від дійсних відносин, — ми, — хочемо того, чи ні, — змушені будемо перенести джерело цих думок до руху чистого розуму. Як виробляє чистий, вічний, безособовий розум ці думки? Як він береться до такої роботи?

Як би ми мали в справах геґельянства таку саму відвагу, як пан Прудон, ми сказали б: він (чистий і т.д. розум) відріжняється сам в собі від себе самого. Що це значить? Тому, що безособовий розум не має поза собою а ні ґрунту, що на йому він може стати, а ні об’єкту, що йому він може себе протиставити, а ні суб’єкту, що з ним він може сполучитися, він мусить перевертатися догори ногами і сам себе ставити, протиставляти і сполучувати: позиція, опозиція й композиція. По-грецькому: теза, антитеза й синтеза, Для тих, що не знають геґелівської мови, цю формулу для висвячених можна перекласти: афірмація, негація, негація негації. І це називається говорити. Це, правда, зовсім не по-гебрейському, з ласки пана Прудона; але це є мова цього чистого, від індивіда відокремленого розуму. Замісць звичайного індивіда й його звичайного способу говорити й думати, маємо тільки ось цей звичайний спосіб у собі, без індивіда.

Чи треба дивуватися, що в останній абстракції, бо ж мова йде про абстракцію, а не про аналізу, кожна річ представляється як логічна категорія? Чи треба дивуватися, що коли поволі відкинути все, що складає індивідуальність якогось будинку, коли не зважати на будівельний матеріял, з якого він зроблений, на форму, що його відзначує, то, нарешті, лишиться самий тільки кістяк його, — а коли не звернути уваги ще й на риси цього кістяка, то вже не лишиться нічого, крім певного простору, а коли до того всього не поцікавитися на¬віть розмірами цього простору, то, кінець-кінцем, не зоста¬неться нічогісінько, опріч кількости в собі, логічної категорії кількости? Як що ми таким способом будемо послідовно абстрагуватися від кожного суб’єкта, від усіх його, мовляв, живих і мертвих прикмет (акціденцій), від людей і речей, то ми матимемо право сказати, що в останній абстракції лишаться ще тільки логічні категорії як субстанція. Ось так метафізики, що уявляють собі, ніби вони з допомогою таких абстракцій переводять аналізу і думають, що чим більше вони будуть віддалюватися від речей, там краще вони зможуть їх збагнути, — здобувають собі право говорити, що речі цього світу це взори на канві, зітканій логічними категоріями. Тут — ріжниця між філософами і християнами… Християнин, всупереч логіці, знає тільки втілення слова (логоса); у філософа цим втіленням нема кінця-краю. І коли все, що існує, коли все, що живе на землі й у воді, можна з допомогою абстракції звести до якоїсь логічної категорії, коли таким способом, увесь дійсний світ можна втопити в світі абстракцій, в світі логічних категорій, — кого це здивує?

Все, що існує, все, що живе на землі й у воді, існує тільки, живе тільки, завдяки тому чи іншому рухові. Так рух історії витворює соціяльні відносини, рух промисловости дає нам промислові продукти і т.д.

Так само, як ми шляхом абстракції можемо кожну річ обернути в певну логічну категорію, так само треба тільки абстрагуватися від кожної характеристичної прикмети того чи іншого руху, щоб прийти до руху в абстрактному стані, до чисто формального руху, до чисто логічної формули руху. Хто в логічних категоріях знайшов уже суть усіх речей, той сподівається в логічній формулі руху знайти абсолютну методу, що не тільки пояснює всі речі, але й обхоплює рух цих речей.

Це та абсолютна метода, що про неї Геґель каже: «Ця метода є абсолютна, єдина, найвища, безмежна сила, якій не може противитися жадна річ. Це — тенденція розуму в. кожній речі себе віднайти, знову пізнати». («Логіка», 3 т.).

Коли кожну річ звести на логічну категорію, а кожний рух, кожний продукційний акт на таку методу, то виходить, немов би кожний звязок між продуктами й продукцією, між речами й рухом, зводиться до прикладної метафізики. Те, що Геґель зробив для релігії, права і т.д., те хоче зробити пан Прудон для політичної економії.

Що ж воно таке, ця абсолютна метода? Абстракція руху. Що таке абстракція руху? Рух в абстрактному стані. Що таке рух в абстрактному стані? Чисто логічна формула руху, або рух чистого розуму. В чім полягає рух чистого розуму? В тім, що він сам себе встановлює, сам себе собі протиставляє і, нарешті, знову сам себе в одно з собою сполучає, формулує себе як теза, антитеза, синтеза, або, нарешті, сам себе встанов¬лює, сам себе заперечує і заперечує своє заперечення.

Як розум береться до того, щоб встановити себе як певну означену категорію, щоб поставити себе? Це вже діло самого розуму та його апологетів.

Та скоро розум поставив себе як тезу, ця теза, протиставляючи себе собі самій, росколюється на дві суперечні думки, на позитивну й негативну, на Так і Ні. Боротьба цих двох протилежних, замкнених в антитезі елементів, становить діялектичний рух. Так стає Ні, Ні стає Так, Так стає одночасно Так і Ні, Ні стає одночасно Ні і Так; таким способом протилежності зрівноважуються, невтралізуються, касують себе. Злиття цих двох суперечних думок створює нову думку, синтезу їх обох. Ця нова думка знову росколюється на дві суперечні думки, що, з свого боку, знов створюють нову синтезу. З цієї роботи творення виростає певна група думок. Ця група думок відбуває той самий діялектичний рух, що й проста категорія, а за антитезу їй служить якась протилежна група. З цих двох груп думок повстає нова група думок, синтеза їх обох.

Так само, як з діялектичного руху простих категорій повстає група, так само з діялектичного руху груп повстає ряд (серія), а з діялектичного руху рядів ціла система. Як що прикласти цю методу до категорій політичної економії, то вийде логіка й метафізика політичної економії, або, іншими словами, вийде переклад всім відомих економічних категорій на мало кому відому говірку; правда, при цьому категорії ці полискуватимуть мов новісінькі, так, немов би вони що-йно вискочили з якоїсь голови, повної чистого розуму. Здається, ніби й справді ці категорії одна одну витворюють, звязуються й групуються з допомогою самої лишень діяльности діялектичного руху. А втім, читачеві нема чого лякатися цієї метафізики з цілим її риштованням — категоріями, групами, рядами та системами. Хоч як тяжко спинається пан Прудон, щоб видряпатися аж до вершків цієї системи суперечностей, він ніяк не може піднестися вище від двох перших щаблів простої тези й антитези. Та й їх він досягнув лишень два рази, та ще й раз гепнувся при цій нагоді горілиць. До цього часу ми також займалися тільки діялектикою Геґеля; згодом ми побачимо як потрапив пан Прудон звести її ні нащо. Так, для Геґеля все, що діялося і що ще діється, це точнісінько те, що відбувається в його власному думанню. Так, для нього філософія історії є тільки історія філософії, його власної фі¬лософії. Не існує більше ніякої «історії за порядком часу», а існує Ще тільки «послідовність ідей у розумі». Він думає, що він може конструувати світ з допомогою руху думок, тим часом, він лишень реконструує систематично думки, що сидять у голові кожного і клясифікує їх, як велить йому його абсолютна метода.

ДРУГА УВАГА.

Економічні категорії суть тільки теоретичні вислови, абстракції, суспільних продукційних відносин. Пан Прудон, як справжній філософ, ставить речі догори ногами і в дійсних відносинах бачить тільки втілення тих принціпів, тих категорій, що, як знов таки пан Прудон, філософ, каже, дрімали в лоні «безособового розуму людства».

Пан Прудон, економіст, зрозумів дуже добре, що люде виготовлюють сукно, полотно, шовк серед певних продукційних відносин. Але він не зрозумів, що ці певні соціяльні відносини так само суть витворами людини, як сукно, льон то що. Соціяльні відносини тісно звязані з продуктивними силами. Разом із здобуттям нових продуктивних сил люде змінюють свій спосіб продукції, а з зміною способу продукції, з зміною способу забезпечувати собі прожиття, змінюють вони всі свої суспільні відносини. Ручний млин дає суспільство з феодальними панами, паровий млин — суспільство з промисловими капіталістами. Але ті самі люде, що укладають свої соціяльні відносини відповідно до свого способу матеріяльної продукції, встановлюють також принціпи, ідеї, категорії відповідно до своїх суспільних відносин.

Тим то ці ідеї, ці категорії так само мало вічні, як ті відносини, що вони їх висловлюють. Вони суть витвори історичні, преходові, дочасні.

Ми живемо серед безупинного руху зростання продуктивних сил, руйнації соціяльних відносин, творення ідей; непорушна лишень абстракція руху, — mors immortalis.

ТРЕТЯ УВАГА.

Продукційні відносини кожного суспільства становлять певне ціле. Пан Прудон розглядає економічні відносини як відповідну кількість соціяльних фаз, що одна одну витворюють, одна з одної походять, як антитеза з тези, і які здійснюють у своїй логічній послідовності безособовий розум людства.

Біда тільки, що вживаючи цієї методи, пан Прудон, скоро він намагається дослідити якусь поодиноку з цих фаз, не може пояснити її, не звертаючися до інших суспільних відносин, хоч він не показав іще, як вони повстали з його діялектичного руху. Коли згодом пан Прудон, з допомогою чистого розуму, починає виводити інші фази, то він поводиться так, немов би мав перед собою новонароджених дітей, і забуває, що вони того самого віку, що й перші.

Так, щоб прийти до конституовання вартости, що є для нього підставою цілого економічного розвитку, він не може обійтися без поділу праці, конкуренції і т.п. Тим. часом в серії, в розумі пана Прудона, в логічній послідовності, цих відносин зовсім ще не було.

Скоро з допомогою категорій політичної економії починають будувати якусь ідеологічну систему, — калічать складові частини суспільної системи. Ріжні складові частини суспільства обертають при цьому в відповідне число поодиноких суспільств, з котрих одно йде слідом за другим. Як, справді, може сама лишень логічна формула руху, формула послідовности часу пояснити нам суспільний організм, де всі відносини існують одночасно і спираються одні на одних?

ЧЕТВЕРТА УВАГА.

Подивімся тепер які зміни робить пан Прудон у діялектиці Геґеля, прикладаючи її до політичної економії.

Для пана Прудона кожна економічна категорія має два боки, один добрий і один злий. Він розглядає категорії, як міщанин великих людей історії: Наполеон — велика людина, але він накоїв багато лиха.

Добрий бік і злий бік, користь і шкода, взяті разом, творять для пана Прудона суперечність в кожній економічній категорії.

Проблема, що її треба розвязати, така: добрий бік зберегти, злий знищити.

Рабство — економічна категорія, як кожна інша. Отже, вона має також два боки. Не будемо спинятися на його поганому боці, будемо говорити лишень про гарну сторону рабства. Само собою, ми маємо тут на увазі тільки безпосереднє рабство, рабство чорних у Суринамі, в Бразилії, в південних державах Північної Америки. Безпосереднє рабство, це одна з підпор буржуазної промисловости, так само, як машини то що. Без рабства нема бавовни, без бавовни нема сучасної промисловости. Тільки рабство надавало колоніям вартости; колонії створили світовий торг; а світовий торг є умовою великої промисловости. Отже, рабство — це економічна категорія надзвичайної ваги.

Без рабства Північна Америка, найпоступовіша країна, обернулася б у якийсь патріярхальний край. Викресліть Північну Америку з світової карти і ви матимете анархію, цілковитий занепад торгу Й сучасної цівілізації. Скасуйте рабство і ви викреслите Америку з карти світу.[12]

Отже, рабство, — тому, що воно є певною економічною категорією, завжди фігурує в установах ріжних народів. Новітні нації зуміли лишень замаскувати його в своїх країнах, тим часом, як у новому світі вони завели його цілком явно.

З чого почне пан Прудон, щоб урятувати рабство? Він поставить проблему: добрий бік цієї економічної категорії зберегти, злий скасувати.

Геґель не знає, що то таке — ставити проблеми. Він знає саму лишень діялектику. Пан Прудон з геґелівської діялектики засвоїв тільки спосіб вислову. Його власна діялектична метода полягає в догматичнім розріжнюванні між добрим і злим.

Візьмім лишень пана Прудона самого як категорію; дослідім його добрі й злі боки, його гарні прикмети і його вади.

Коли він має перед Геґелем ту перевагу, що ставить проблеми та наміряється розвязати їх для добра людства, то його вада — це цілковита безплідність, скоро заходить справа про те, щоб силою діялектичного творення покликати до життя якусь нову категорію. Як раз рівночасне існування двох протилежних сторін, їхня боротьба й їхнє злиття в нову категорію становлять діялектичний рух. Скоро хтось хоче знищити злу сторону, він ростинає надвоє діялектичний рух. Це вже не категорія, що наслідком своєї повної суперечностей природи сама себе тут встановлює і протиставляє; це вже сам пан Прудон, що метушиться поміж отими двома боками, витрачає останні сили, мучиться.

Загнавшися отак у глухий куток, що з його тяжко видістатися за допомогою дозволених способів, пан Прудон робить раптом велетенський скок, що відразу переносить його до нової категорії. І от перед його зачудованими очима роскривається послідовність рядів у розумі.

Він бере першу ліпшу категорію і на власну руку надає їй властивости касувати шкідливі сторони тої категорії, що її йому треба причепурити- Так податки, як що повірити панові Прудонові, усувають шкідливі сторони монополії; торговельний баланс — шкідливі сторони податків; земельна власність — шкідливі сторони кредиту.

Перебираючи отак поволі всі економічні категорії і роблячи з одної протиотруту другій, пан Прудон спромігся нарешті з цієї мішанини суперечностей і протизасобів на суперечності виготовити два томи суперечностей, що він їх цілком слушно назвав: «Система економічних суперечностей».

П’ЯТА УВАГА.

«В абсолютному розумі всі ці ідеї суть… однаково прості й загальні… Справді, ми приходимо до науки тільки через те, що ми вибудовуємо наші ідеї неначе риштовання. Але істина в собі незалежна від цих діялектичних фігур і вільна від комбінацій нашого духу». (Прудон, т. 2, ст. 97).

Ось так раптом, як бачимо, метафізика політичної економії, наслідком несподіваного викруту, таємницю якого ми вже знаємо, стала ілюзією! Ніколи пан Прудон не висловлював більшої правди. Само собою, скоро процес діялектичного руху стає звичайною процедурою протиставлення доброго і злого, висуванням проблем, що мають на меті скасувати зле і одні категорії випустити як протиотруту на другі, — скоро це сталося, — категорії тратять свою самостійність: ідея «перестає функціонувати», в ній нема вже життя. Вона вже не складається в певні категорії і не роскладається на них. Послідовність категорій обертається в звичайне риштовання. Діялектика перестає бути рухом абсолютного’ розуму. Нема вже ніякої діялектики, є, що найбільше, сама лишень гола мораль.

Коли пан Прудон говорив про послідовність рядів у розумі, про логічну послідовність категорій, він виразно заявив, що не хоче викладати історії за порядком перебігу часу, тоб-то, на думку пана Прудона, тої історичної послідовности, в якій категорії відкривалися.

Все тоді відбувалося для нього в чистому етері розуму. Все повинно було з допомогою діялектики випливати з цього чистого етеру. Тепер, коли треба було спробувати цю діялектику на практиці, цей розум зрадив його. Діялектика пана Прудона дає стусанця діялектиці Геґеля і пан Прудон поспішає нас повідомити, що порядок, в якому він дає нам економічні категорії, це вже не той порядок, в якому вони розвиваються одна з одної. Економічні еволюції, це вже не еволюції чистого розуму.

Що ж саме дає нам пан Прудон? Справжню історію, тоб-то, на думку папа Прудона, послідовність, в якій категорії відкривалися за хронологічним порядком? Ні. Історію, як вона сама в ідеї відбувається? Ще менше. Отже, а ні простацької історії категорій, а ні їх святої історії. Яку ж історію він нам нарешті дає? Історію своїх власних суперечностей. Подивімся як вони марширують і волочать за собою пана Прудона.

Заки ми це зробимо, — що дасть нам привід до шостої важливої уваги, — ми повинні зробити ще одну менш важливу увагу.

Припустім разом з паном Прудоном, ніби справжня історія, історія за хронологічним порядком, є тою історичною послідовністю, в якій відкривалися ідеї, категорії, принціпи.

Кожний принціп мав свій вік, за якого він відкрився. Принціп авторитету, напр., мав XI вік, принціп індивідуалізму — XVIII. Цілком послідовно — не принціп належить певному вікові, а вік певному принціпові. Іншими словами: не історія творить принціпи, а принціпи історію. Коли ж спитати себе нарешті, щоб урятувати як принціпи, так і історію, — чому цей от принціп відкрився як раз в XI, а не у XVIII, або якомусь іншому віці, то неминуче треба буде дослідити як-найдокладніше, що то за люде були в XI і що то за люде були у XVIII віці; що то за потреби, продуктивні сили, спосіб продукції, матеріяли для продукції вони тоді мали; що то, нарешті, були за відносини між людиною й людиною, що випливали з усіх цих умов тодішнього її існування. Простежити як слід всі ці питання, хиба це не значить дослідити справжню, простацьку історію людей кожного поодинокого віку, показати, як ці люде були заразом авторами й персонажами своєї власної драми? Та скоро ви почали представляти людей як авторів і персонажів своєї власної історії, ви вже тим самим прийшли, хоч і блудною дорогою, до справжньої вихідної точки досліду. — бо ж ви залишили на боці ті вічні принціпи, з яких ви виходили.

Але пан Прудон не зважується навіть піти трохи далі цими крученими стежками, що ними пробивається ідеолог, щоб вийти нарешті на широкий битий шлях історії.

ШОСТА УВАГА.

Ходім лишень разом з паном Прудоном цією крученою стежкою. Ми згоджуємося припустити, що економічні відносини, як незмінні закони, як вічні принціпи, ж ідеальні категорії, існували раніше від діяльних, активних людей; ми згоджуємося навіть припустити, що ці закони, ці принціпи, ці категорії споконвіку дрімали «в безособовім розумі людства». Ми вже бачили, що за цих незмінних, постійних вічностей не існує більше історії; що-найбільше, існує історія ідей, тоб-то. історія, що відбивається в діялектичному рухові чистого розуму. Кажучи, однак, що ідеї вже не «диференціюються» в діялектичному рухові, пан Прудон викреслює тим не тільки тінь руху, але й рух тіней, з допомогою жких можна було б ще створити хоч щось подібне до історії. Замісць цього він підкидає історії своє власне безсилля, обвинувачує все, навіть французьку мову. «Коли кажуть», говорить пан Прудон, філософ, «що десь щось діється, що десь щось робиться, то це не зовсім точно: в цівілізації так само, як у всесвіті, все існує, все діє споконвіку… Так само стоїть справа з усею соціяльною економією.» (Т. 2, ст. 102.)

Така вже могутня творча сила суперечностей, що діють на пана Прудона і спонукують його діяти, що там, де він хоче пояснити історію, він мусить її заперечувати; там, де він хоче пояснити послідовний розвиток соціяльних відносин, він заперечує, щоб щось могло діятися; там, де він хоче пояснити продукцію в усіх її фазах, він заперечує, щоб щось могло вироблятися.

Отже, для пана Прудона не існує ні історії, ні послідовности ідей, а проте, його книга перед нами, і як раз ця книга, як він каже, є «Історія за порядком послідовности ідей». Як же найти формулу, — адже ж пан Прудон людина формул, — що дозволяє йому одним скоком перестрибнути через усі свої суперечності?

Для цієї мети він винайшов новий розум, що не є а ні чистий, непорочний абсолютний розум, а ні звичайний розум людей, що виступали й діяли на протязі ріжних віків; це ціл¬ком особливий розум, розум суспільства як особи, людства як суб’єкта, розум, що під пером пана Прудона освідчується інколи як «геній суспільства», як загальний розум і, нарешті, як «розум людства». Цей, так багатий на ймення. розум зраджує себе, однак, при кожній нагоді як індивідуальний розум пана Прудона зо своїм добрим і своїм злим боком, зо своїми протиотрутами і своїми проблемами.

«Людський розум не створює істини», що криється в глибинах абсолютного, вічного розуму. Він може її лишень відкрити. Але ті істини, що він їх досі відкрив, недоскональні, неповні, а тому й суперечні. А що й самі економічні категорії суть тільки істини, відкриті й винайдені розумом людства, генієм суспільства, то й вони так само неповні і носять у собі зародки суперечности. Перед паном Прудоном геній суспільства бачив тільки протилежні елементи, а не бачиш тої одностайної синтетичної формули, що її обидва ці елементи ховають в абсолютному розумі. Проте, економічні відносини, це ніщо інше, як здійснення на землі цих недоскональних істин, цих неповних категорій, цих суперечних понять, і тому вони також криють у собі суперечності і виявляють свої обидва боки, з яких один добрий, а другий злий.

Знайти всю істину, знайти поняття в усій його повноті, знайти синтетичну формулу, що кладе край суперечностям — ось завдання генія суспільства. Тим то й гонив досі, в уяві пана Прудона, оцей самий геній суспільства від одної категорії до другої, що ніяк не міг був, хоч мав цілу батарею категорій, видобути в Бога, в абсолютного розума, синтетичної формули.

«Спочатку встановлює суспільство (геній суспільства) перший факт, першу гіпотезу… справжню антиномію, протилежні результати якої розвиваються в соціяльиій економії так само, як могли б виводитися висновки з неї в духові: таким чином, промисловий розвиток, ідучи в усьому слідом за розвитком ідей у духові, поділяється на два напрями, один корисного діяння і другий — руйнацького… Щоб встановити гармонійно цей двоїстий принціп і усунути цю суперечність, суспільство випускає з нього ж таки другу суперечність, слідом за якою йде третя, — і таким шляхом піде геній суспільства, аж поки він, вичерпавши всі свої суперечності, — я припускаю, — що, правда, не доведено, — що суперечностям у суспільстві буде покладено нарешті край, — не повернеться одним скоком на всі свої давніші позиції і не розвяже всіх своїх завдань при допомозі одним-одної формули». (Т. 1, ст. 133).

Так само як раніше протилежність обернулася в протиотруту, так само тепер теза обертається в гіпотезу. Така заміна одних слів на інші не повинна нас дивувати в пана Прудона. Розум людства, — менш за все чистий, бо обрій його обмежений, — на кожному кроці потрапляє на нові завдання, які мусить розвязати. Кожна нова теза, що він відкриває в абсолютному розумі, і що є запереченням попередньої тези, стає для нього синтезою, яку він досить наївно приймає за розвязання поставленої під чергу проблеми. Так мучиться цей розум у все нових суперечностях, аж поки не доходить до кінця їх і не помічає, що всі його тези та синтези, це ніщо інше, як самі собі суперечні гіпотези. Збентежений, цей «людський розум, геній суспільства, одним скоком повертається на всі свої давніші позиції і розвязує всі свої завдання при допомозі одним-одної формули». Ця спасенна формула становить, між іншим, справжнє відкриття пана Прудона. Це є конституована вартість.

Коли висувають якусь гіпотезу, то завжди мають на увазі певну мету. Мета, яку перш за все ставить собі геній суспільства, що говорить устами пана Прудона, це — викорінити з усіх економічних категорій зле і залишити в них саме тільки добре. Цим добрим, найвищим добром, справжньою практичною метою є для нього рівність. Чому ж геній суспільства воліє краще рівність, ніж нерівність, братерство, католіцізм, словом, ніж кожний інший принціп? Бо «людство здійснювало досі стільки дрібних гіпотез лишень для того, щоб прийти до більш високої гіпотези», а саме — рівности. Іншими словами: бо рівність є ідеалом пана Прудона. Він гадає, що поділ праці, кредит, кооперацію в майстерні, словом — всі економічні відносини було винайдено тільки в інтересах рівности, а проте, вони завжди кінець-кінцем, випадали їй на шкоду. Коли історія й фікція пана Прудона раз-у-раз суперечать одна одній, то він робить з того висновок, що існує суперечність. Коли, однак, існує суперечність, то існує вона тільки між його улюбленою ідеєю і справжніми історичними подіями.

Віднині добрим боком кожного економічного відношення стає той, що зміцнює рівність, злим — той, що заперечує її і зміцнює нерівність. Кожна нова категорія, це гіпотеза генія суспільства, що має на меті викоріняти нерівність, створену попередньою гіпотезою. Словом, рівність є первісний намір, містична тенденція, провіденціяльна мета, що її соціяльний геній завжди має перед очима, обертаючись у колі економічних суперечностей. Отже, Провидіння, ось той локомотив, що пускає в рух економічне знаряддя пана Прудона багато краще, ніж його етеровий, чистий розум. Він присвятив йому цілий розділ, що йде по розділі про податки.

Провидіння, провіденціяльна мета, — ось великі слова, що ними послуговуються тепер для пояснення перебігу історичного розвитку. В дійсності ці слова нічого не пояснюють. Це, що-найбільше, реторична форма, один з багатьох способів описувати факти.

Факт, що завдяки розвиткові промисловости земельна власність у Шотландії набрала нової вартости, — промисловість відкрила вовні нові ринки. А щоб побільшити продукцію вовни, треба було обернути поля у пасовища. А щоб перевести це в життя, треба було сконцентрувати земельні маєтки. А щоб сконцентрувати маєтки, треба було скасувати дрібну аренду, вигнати тисячі арендаторів з їхньої батьківщини і поставити на їхнє місце кілька пастухів, щоб стерегли вівці. Так, через відбуті одна по одній зміни у відносинах земельної власности, в Шотландії прийшло до того, що барани повипихали людей. Тепер слід тільки сказати, що провіденціяльна мета інституту земельної власности в Шотландії полягала в тім, щоб повипихати людей баранами, — і провіденціяльну історію написано.

Само собою, тенденція до рівности властива нашому вікові. Та хто каже, що всі попередні віки з зовсім відмінними потребами, засобами продукції то що, провіденціяльно сприяли здійсненню рівности, той підкидає засоби продукції і людей нашого віку людям і засобам продукції минулих віків і забуває про історичний рух, що давав змогу наступним поколінням перероблювати по-свому здобутки своїх попередників. Економісти дуже добре знають, що та сама річ, що для одного вже готовий продукт, для другого — лишень сировина для дальшої продукції.

Припустити, як це робить пан Прудон, що геній суспільства створив або, краще, зімпровізував феодальних панів з провіденціяльною метою обернути чиншових селян у відповідальних і рівноправних робітників, це значить зробити підміну мет і осіб, гідну Провидіння, що завело в Ірландії земельну власність, щоб потішитися заміною людей на баранів. Та коли вже пан Прудон відчуває такий ніжний інтерес до намірів Провидіння, то треба йому вказати на «Історію політичної економії» пана де-Вільнев-Баржемона, що також шукає провіденціяльної мети. Ця мета в нього вже не рівність, а католіцізм.

СЬОМА Й ОСТАННЯ УВАГА.

Дивно поводяться економісти. Для них існує тільки два роди інституцій — штучний і природній. Феодальні установи — штучні, буржуазні — природні. В цьому вони подібні до теологів, що також знають тільки два рода релігій. Кожна релігія, опріч їх власної, це людський винахід, тим часом, як їхня — відкрита їм самим Богом. Кажучи, що сучасні, відносини — відносини буржуазної продукції — природні, економісти кажуть тим самим, що власне за цих відносин витворення багацтва й розвиток продуктивних сил відбуваються в згоді з законами природи. Отже, самі ці відносинни суть законами природи, незалежними від впливу часу. Це — вічні закони, що будуть керувати суспільством завжди. Таким чином, історія була, але її вже нема. Історія була, бо існували колись феодальні установи, за яких продукційні відносини були зовсів інші, ніж продукційні відносини в буржуазнім суспільстві, що його економісти вважають за природне і тому вічне.

Також феодалізм мав свій пролетаріят — кріпацький стан, що носив у собі зародки буржуазії. Також феодальна продукція мала два антагоністичних елементи, які так само називають добрим і злим боком феодалізму, забуваючи при тому, що злий бік завжди брав кінець-кінцем гору над добрим. Власне злий бік родить рух і творить історію, викликаючи боротьбу. Як би економісти, зачаровані лицарськими чеснотами, гармонійним сполученням прав і обов’язків, патріярхальним життям міст, росквітом хатньої промисловости на селі, розвитком індустрії, організованої в корпорації, цехи, 4 гільдії, словом, зачаровані всім тим, що становить добрий бік феодалізму, поставили б за часів феодального ладу перед собою завдання викоріняти все, що кидало чорну тінь на цю картину, — кріпацтво, привілеї, анархію, — то що б з цього вийшло? Всі елементи, що викликали боротьбу, було б винищено, в зародку було б задушено розвиток буржуазії. Вони поставили б перед собою абсурдну проблему скасувати історію.

Коли буржуазія взяла гору, не питали вже ні за добрим, ні за злим боком феодалізму. Продуктивні сили, розвинуті нею за часів феодалізму, припали їй. Всі старі економічні форми, приватноправні відносини, що цим формам відповідали, політичний лад, що був офіціяльним виявом старого суспільства, — було зломано.

Тим то, коли ми хочемо скласти собі правдиву думку про феодалізм, ми повинні дивитися на нього як на спосіб продукції, оснований на протилежності. Ми повинні показати, яким чином у межах цієї нротилежности продукувалося багацтво, як розвивалися продуктивні сили одночасно з боротьбою кляс, як одна з цих кляс, злий бік, нещастя суспільства, безнастанно зростала, аж поки не достигли матеріяльні умови її визволення. Хиба ж це не показує ясно, що спосіб продукції, відносини, серед яких розвиваються продуктивні сили, менш за все суть вічними законами, а що навпаки — вони відповідають лишень певному рівневі розвитку людей та їх продуктивних сил; хиба це не показує, що кожна зміна, що заходить у продуктивних силах людей, неминуче викликає зміну в їхніх продукційних відносинах? А що при цьому найважніше не стратити здобутків цівілізації та надбаних продуктивних сил, то стає доконечним зломити ті перестарілі форми, що в них їх було набуто. Від цієї хвилі революційна кляса стає консервативною.

Історія буржуазії починається разом з історією пролетаріяту, що сам вийшов з пролетаріяту доби феодалізму. На протязі свого історичного розвитку буржуазія неминуче розвиває свій антагоністичний характер — непомітний, прихований за часів її дитинства. В міру розвитку буржуазії розвивається в її лоні новітнє робітництво, сучасний пролетаріят: розвивається боротьба між клясою пролетарів і клясою буржуазії, боротьба, що перше, ніж вона була обома сторонами відчута, помічена, зважена, збагнута і, нарешті, проголошена, виявлялася насамперед у частинних і хвильових сутичках, в руйнівничих вчинках. З другого боку, як що представники сучасної буржуазії мають однакові інтереси, скільки вони складають клясу проти іншої кляси, то, скоро вони самі стоять один проти одного, їхні інтереси протилежні, суперечні. Ця протилежність інтересів випливає з економічних умов їхнього буржуазного життя. Тим то день-у-день стає яснішим, що продукційні відносини буржуазного суспільства не мають одностайного, простого характеру, а навпаки — відзначаються двоїстістю; що серед тих самих відносин, серед яких продукується багацтво, продукуються також і злидні; що серед тих самих відносин, серед яких відбувається розвиток про¬дуктивних сил, розвивається також сила поневолення; що ці відносини витворюють буржуазне багацтво — тоб-то, багацтво кляси буржуазії,.— тільки безупинно знищуючи багацтво поодиноких членів цієї кляси і створюючи пролетаріят, що чим раз більше зростає у числі.

Чим з більшою силою виявляється цей антагоністичний характер, тим у більшій мірі економісти, наукові представники буржуазної продукції, починають суперечити своїй власній теорії і творити ріжні школи.

Існують економісти-фаталісти, що в своїй теорії так само байдуже ставляться до того, що вони називають хибами буржуазного способу продукції, як байдуже на практиці самим буржуа про страждання пролетарів, що допомогають їм набувати багацтва. Ця фаталістична школа має своїх клясиків і романтиків. Клясики, от як Адам Сміт і Рікардо, представляють буржуазію, що, стоючи ще в боротьбі з рештками феодального суспільства, намагається вичистити економічні відносини від феодальних плям, збільшити продуктивні сили і надати промислові та торгові нової розгонової сили. Пролетаріят, що бере участь у цій боротьбі, захоплений цією гарячковою роботою, знає тільки скороминущі, випадкові страждання і сам дивиться на них, як на такі. Вся місія таких економістів, як Адам Сміт і Рікардо, істориків цієї доби, полягає в тім, щоб показати, як набувається багацтво серед відносин буржуазної продукції; щоб сформулувати ці відносини в категорії, в закони та висвітлити, скільки ці закони, ці категорії більш відповідають вимогам продукції багацтв, ніж закони та категорії феодального суспільства. Злидні в їхніх очах, це тільки болі, сполучені з кожними народинами, як у природі, так і в промисловості.

Романтики належать уже до наших часів, коли буржуазія й пролетаріят стоять на просто протилежному становищі, коли злидні ростуть так само буйно, як і багацтво. Економісти в ці часі, неначе байдужі фаталісти, гордо кидають з височени своєї обсерваційної вежі зневажливий погляд на людські машини, що продукують багацтво. Вони повторюють усі висновки своїх попередників, але байдужість, що була у тих виявом наївности, стає у цих кокетством.

Потім приходить гуманітарна школа, що бере близько до серця злий бік сучасних продукційних відносин. Вона намагається, для заспокоєння своєї совісти, представити соціяльні контрасти не такими вже гострими, якими вони суть у дійсності; вона щиро журиться злиднями пролетаріяту, розгнузданою конкуренцією буржуазії; вона радить робітникам бути поміркованими, пильно працювати та не родити багато дітей; вона радить буржуазії не тратити голови в своїй продукційній запопадливості. Вся теорія цієї школи складається з безконечних розріжнень між теорією і практикою, між принціпами і результатами, між ідеями і їх прикладанням, між змістом і формою, між суттю і дійсністю, між правом і фактом, між добрим і злим боком.

Філантропічна школа, це удоскональнена гуманітарна школа. Вона заперечує неминучість антагонізму, вона хоче з усіх людей зробиш буржуа, вона хоче теорію перевести в життя, скільки ця теорія відріжняється від практики і не містить у собі антагонізму. Само собою, в теорії дуже легко залишати на боці ті суперечності, що зустрічаються на кожному ступні в дійсности. Така теорія стала б нарешті ідеалізованою дійсністю. Отже, філантропи хочуть зберегти категорії, що суть виявом буржуазних відносин, але без тої суперечности, що їм властива і звязана з ними нерозлучно. Вони гадають, що вони не на жарт поборюють буржуазну практику, а навсправжки вони більші буржуа, ніж хто інший.

Так само, як економісти суть наукові представники кляси буржуазії, так само соціялісти й комуністи суть теоретики кляси пролетаріяту. Поки пролетаріят ще не досить розвинувся, щоб сконституовати себе як клясу і поки, тому, боротьба пролетаріяту з буржуазією не має ще політичного характеру, поки продуктивні сили не досить іще розвинулися в лоні самої буржуазії, щоб уже можна було побачити ті матеріяльні умови, що потрібні для визволення пролетаріяту, — доти ці теоретики, це лишень утопісти, що, бажаючи задовольнити потреби поневолених кляс, вигадують системи та шукають науки-відродительки. Але в міру того, як історія поступає вперед, а боротьба пролетаріяту набирає разом з тим чим раз виразніших рис, для цих теоретиків стає вже непотрібним вишукувати в своїй власній голові отої науки-відродительки; вони повинні тільки здати собі справу з того, що діється у них перед очима і стати виразниками дійсности. Поки вони шукають отої науки та творять самі тільки системи, поки вони стоять ще на початку боротьби, доти в злиднях вони бачать самі лишень злидні, не помічаючи в них того революційного, переворотового боку, що повалить старе суспільство. Та скоро це помічено, наука стає свідомим самого себе витвором історичного руху і перестає бути доктринерською, стаючи революційною.

Вернімось до пана Прудона,

Кожне економічне відношення має добрий і злий бік, — ось єдине місце, де пан Прудон не б’є сам себе в лице. Добрий бік, на його думку, підносять економісти, злий — оскаржують соціялісти. Від економістів він запозичає конечність вічних відносин, від соціялістів — ілюзію, що спонукує їх бачити в злиднях самі лишень злидні. Він погоджується і з тими і з тими, при чому намагається спертися на авторитет науки. Вся ж наука не виходить для нього поза вузенькі межі наукові формули; це людина, що полює за формулами. Тим то й потішає себе пан Прудон ніби він дає критику як політичної економії, так і комунізму, а тим часом — він стоїть нижче від них обох. Нижче від економістів, бо думає, що він, як філософ, що має в руці магічну формулу, може собі дозволити розводитися про суто економічні подробиці; нижче від соціялістів, бо не має а ні потрібної відваги, а ні потрібної далекосяглости, щоб, хоча б тільки спекулятивно, піднестися по-над обрій буржуазного світогляду.

Він хоче бути синтезою, а тим часом з нього — лишень складна помилка. Як людина науки, він хоче стояти вище від буржуа і вище від пролетарів, а навсправжки він лишень дрібний буржуа, що вічно хитається між капіталом і працею, між політичною економією і комунізмом.

§2. Поділ праці і машини.

Поділом праці, на думку пана Прудона, починається низка економічних розвитків.

Добрий бік поділу праці.

{

«По своїй суті поділ праці є способом реалізації рівности умов існування і духового розвитку». (Т. 1, ст. 93).

Злий бік поділу праці.

{

«Поділ праці став для нас джерелом злиднів». (Т. 1, ст. 94).

Варіянт:

«Праця, через те що вона поділяється в згоді з законом, що є її власним законом і головною умовою її продуктивности, приходить до заперечення своїх цілей і сама себе нищить». (Т. 1, ст. 94).

Проблема, що її треба розвязати.

{

Знайти таку «рекомпозицію, що знищила б шкідливі сторони поділу праці і разом з тим виявила б його корисні діяння». (Т. 1, ст. 97).

А проте, зводити справу на категорії пана Прудона, це значить занадто вже спрощувати її. Історія відбувається не так категорично. В Німеччині треба було аж трьох віків, щоб перевести перший значний поділ праці, а саме поділ на місто та село. В міру того, як мінялося саме тільки відношення між містом та селом, мінялося ціле суспільство. Як що ми звернемо увагу на один лише цей бік поділу праці, то ми побачимо, що він дає нам раз античні республіки, раз — християнський феодалізм, раз — стару Англію з її баронами, раз — сучасну Англію з її бавовняними лордами (cotton lords). В XIV та XV віках, коли колоній іще не було, коли Америка ще не існувала для Європи, а в Азію шлях проходив лишень через Царго-род, коли осередком торговельної діяльности було ще Середземне Море, — поділ праці мав цілком інший характер, зовсім інший вигляд, ніж у XVII віці, коли еспанці, португальці, голандці, англійці, французи здобули собі колонії по всіх частинах світу. Обсяг ринку та його зверхні ознаки на¬давали поділові праці в ріжні часи особливих рис, що їх не легко було б вивести з самого лишень слова «ділити», з ідеї, з категорії «поділу».

«Всі економісти аж від Адама Сміта», каже пан Прудон, «звертали увагу на корисні і шкідливі прикмети закону поділу, але. при цьому клали далеко більше ваги на перші, ніж на останні, бо це більше відповідало їхньому оптимізмові; до того ж ніхто з них ніколи не питав себе, які саме шкідливі прикмети може мати той чи. інший закон… Яким чином один і той самий принціп, суворо додержанні в усіх своїх висновках, приводить до діяметрально протилежних наслідків? Жоден економіст ні перед Адамом Cмітом, ні по ньому, ніколи не помічав, що тут треба розвязати певну проблему. Що-йно Ж.Сей визнав, принаймні, що в сфері поділу праці та сама причина, що вчиняє добро, має своїм наслідком також і зло». (Т. 1. ст. 95, 96).

Адам Сміт бачив далеко дальше, ніж думає пан Прудон. Він дуже добре знав, що «в дійсності відмінність природніх схильностей між індивідами далеко менша, ніж ми гадаємо. Ці, так відмінні схильності, що ними немов би відзначаються люде ріжних професій, що вже досягли зрілого віку, суть не стільки причиною, скільки наслідком поділу праці». Первісно людина, що переносила тягарі, менше відріжнялася від філософа, ніж звичайний пес від гончою. Провалля між ними вирито поділом праці. Все це не заваджає панові Прудонові запевняти в іншому місці, ніби Адамові Смітові навіть на думку не спадало звернути увагу на шкідливі сторони поділу праці, ніби доперва Ж.Б.Сей визнав, що «в сфері поділу праці та сама причина, що вчиняє добро, має своїм наслдком також і зло».

Послухаймо, однак, Лемонтея: бішт сиіцие.

«Пан Ж.Б.Сей зробив мені честь, прийнявши в свому блискучому творі про політичну економію принціп, що його я перший встановив був у своїх нарисах про моральний вплив поділу праці. Трохи фривольна назва моєї книги, звичайно, не дозволила йому покликатися на мене. Тільки цим можу я пояснити мовчання письменника, занадто багатого на свої власні фонди, щоб заперечувати таке скромне запозичення». (Лемонтей, «Oeuvres complètes», Paris, 1840, т. 1, ст. 245).

Признаймо йому справедливість:

Лемонтей дотепно змалював лихі наслідки поділу праці в їх нинішній формі, і пан Прудон нічого не здолав до цього додати. Та коли вже ми, з вини пана Прудона, зупинилися на питанні про першенство, то ми не можемо не зазначити, між іншим, що багато раніше від Лемонтея і сімнадцять років перед Адамом Смітом, Адам Фергюсон, вчитель Сміта, докладно висвітлив цю справу в розділі, що спеціяльно обмірковує поділ праці.

«Можна навіть сумніватися, чи зростає загальна сума здібностей нації відповідно до поступу техніки. В багатьох галузях техніки цілком досягається поставлена мета, хоч вони зовсім позбавлені допомоги розуму та почуття; неуцтво так само є мати промисловости, як і забобонів. Думка та уява можуть помилятися, але звичка рухати ногою або рукою не залежить а ні від думки, а ні від уяви. Можна було б сказати, що доскональність мануфактурної праці полягає в тому, що вона не вимагає роботи духа і дозволяє дивитися на майстерню, що працює без допомоги людської голови, як на механізм, поодинокими частинами якого суть люде… Генерал може мати великий досвід у військових справах, тим часом, як уся заслуга салдата обмежується на тому, щоб робити певні рухи рукою та ногою. Один може здобути те, що тратить інший… В такі часи, коли все поділено, навіть уміння думати стає особливим фахом». (А.Фергюсон, Essais sur l’histoire de la société civile, Paris, 1783).

Щоб скінчити вже з нашими літературними збоченнями, ми повинні ще тільки рішуче заперечити тому, ніби «всі економісти клали далеко більше ваги на корисні ознаки поділу праці, ніж на шкідливі». Досить згадати Сісмонді.

Отже, скільки мова йде про корисні ознаки поділу праці, то пан Прудон тільки переказує по-свому, з більшою або меншою бундючністю, загальні міркування, всім дуже добре відомі.

Подивімся тепер, яким чином виводить він з поділу праці, взятого як загальний закон, як категорія, як ідея, властиві йому шкідливі прикмети. Як це могло статися, що ця категорія, цей закон, містить у собі нерівне поділення праці, на шкоду егалітарній системі пана Прудона?

«Одночасно з урочистою годиною поділу праці буйний вітер починає віяти над людством. Поступ відбувається не для всіх рівно та однаково… Він починає з того, що захоплює лишень невелике число упривілейованих… Таке упривілейовання небагатьох осіб з боку поступу піддержувало віру в природність і провіденціяльність нерівности соціяльного становища, породило касти та гієрархічно побудовало всі суспільства». (Прудон, т. 1, ст. 94).

Поділ праці створив касти. Касти ж — це шкідливі ознаки поділу праці. Отже, поділ праці породив шкідливі явища: quod erat demonstrandum. Ви хочете йти далі і запитати, що ж спонукала поділ праці створити касти, гієрархічні конституції та привілеї? Пан Прудон відповідає вам: поступ. А що викликало поступ? Перепона. Перепона ж для пана Прудона — це упривілейовання небагатьох осіб з боку поступу.

По філософії приходить історія, але історія неописова й не діялектична, а порівняльна. Пан Прудон тягне паралелю між сучасним друкарем і середньовічним, між робітником велетенських заводів Крезо і сільским ковалем, між письменником наших днів і письменником середньовіччя, і нарешті схиляється на бік тих, чия робота відповідала більше чи менше тій формі поділу праці, що склался в середні віки або була передана ними нам як спадщина. Він протиставляє поділ праці за одної історичної доби поділові праці за якоїсь іншої історичної доби. Чи ж це повинен був пан Прудон нам показати? Ні. Він повинен був показати шкідливі прикмети поділу праці взагалі, поділу праці, як категорії. А втім, нащо зупинятися на цій частині книги пана Прудона? Адже ж ми побачимо далі, що пан Прудон сам недвозначно зневажнює всі ці свої мудрування.

«Перший наслідок пошматований праці», каже пан Прудон, «побіч покалічення душі, це подовшання робітничого дня, що зростає в оберненім відношенні до суми витраченої розумової енергії»… Тому, однак, що робітний день не може тривати більше, ніж 16-18 годин, то від тої хвилі, коли не можна вже надолужувати на часі, надолужують на ціні праці, і заробітна плата падає… Що вже твердо встановлено, і на що ми хотіли б тут виключно звернути увагу, так це на те, що в загальній свідомості праця майстра не є рівновартною праці звичайного наймита. Падіння ціни робітного дня стає тому неминучістю, так що робітник, душа якого пригнічена роботою, що понижує його, мусить зазнати ще й тілесних мук через нікчемність винагороди за свою працю». (Т. 1, ст. 97, 98).

Ми не будемо говорити про логічну вартість цих силогізмів, що їх Кант назвав би «набіктяглими» паралогізмами.

Ось їх суть:

Поділ праці накидає робітникові функцію, що понижує його. Це тягне за собою покалічення душі робітника- Цьому покаліченню душі відповідає чим раз більше падіння заробітної плати. А щоб довести, що таке падіння заробітної плати відповідає покаліченню душі, пан Прудон, для заспокоєння совісти, просто заявляє, що, мовляв, загальна свідомість цього хоче. Чи свідомість пана Прудона також належить до цієї загальної свідомости?

Машини для пана Прудона суть «логічною протилежністю поділу праці», а за допомогою своєї діялектики він починає з того, що обертає машини в майстерню.

Спочатку пан Прудон бере як дане майстерню (фабрику), щоб вивести злидні з поділу праці, а потім бере як дане створені поділом праці злидні, щоб прийти до фабрики і мати змогу представити її як діялектичие заперечення цих злиднів. Спочатку він обдаровує робітника морально функцією, що понижує його, а фізично — нікчемністю заробітної плати; ставить його в залежність від майстра, а його працю прирівнює до роботи звичайного наймита; потім знову скидає вину на фабрики та машини, щоб понизити робітника, «настановивши над ним майстра», і довершує його пониження тим, що «скидає його з ранги ремісника на рангу звичайного наймита». Гарна діялектика! Та як би ще він на тому став; так ні, йому треба нової історії поділу праці, не для того вже, щоб виводити з неї суперечності, а для того, щоб перебудувати фабрику на свій спосіб. Щоб досягти цього, він змушений забути все, що сказав про поділ праці.

Праця організується й поділяється ріжно, залежно від знаряддя, що є напоготові. Ручний млин вимагає іншого поділу праці, ніж паровий. Тим то починати з поділу праці взагалі для того, щоб пояснити походження спеціяльного знаряддя праці — машини, це значить нехтувати історією. Машини так само мало суть економічні категорії, як віл, що тягне плуга; вони — лишень певна продуктивна сила. Економічною категорією, суспільним продукційним відношенням б сучасна фабрика, збудована на вживанню машин.

Подивімся тепер, як відбувається справа в блискучій уяві пана Прудона.

«Поява в суспільній продукції що раз нових і нових машин є антитезою, протиформулою праці; це протест генія промисловости проти пошматованої, душовбивчої праці. Що таке, справді, машина? Особливий спосіб з’єднання ріжних частин праці, ростятої поділом праці. Кожну машину можна означити як сполучення ріжних операцій… Тим то в машині ми маємо відродження робітника… Машини, що в політичній економії протиставляються поділові праці, представляють синтезу, що в людськім розумі протиставляється аналізі… Поділ лишень ростинав працю на ріжні частини, даючи кожному змогу присвятити себе спеціяльності, що йому найбільше довподоби. Фабрика гуртує робітників відповідно до відношення кожної частини до цілого… Вона вводить у працю принціп авторитету… Але це не все. Машина або фабрика, що здеградувала робітника, поставивши над ним майстра, довершує його пониження тим, що скидає його з ранги ремісника на рангу звичайного наймита. Доба, що ми тепер переживаємо, доба машин, відзначається особливим характером, — інститутом найманої праці. Цей інститут — пізнішого походження, ніж поділ праці й міна». (Т. 1, ст. 135, 136, 161).

Одна проста увага. Відокремлення ріжних частин праці, що дає кожному змогу присвятити себе спеціяльності, що йому найбільше довподоби, відокремлення, що його пан Прудон датує початком світа, появляється щойно в сучасній промисловості, за панування конкуренції.

Потім, пан Прудон дає нам занадто вже «інтересну генеалогію», щоб показати, яким чином з поділу праці повстала фабрика, а з фабрики наймана праця.

1. Він робить припущення про існування людини, яка «помітила, що продуктивні сили можна побільшити, поділивши продукцію на її складові частини і доручивши виконання кожної такої частини осібному робітникові».

2. Людина ця, схопивши нитку цієї ідеї, каже собі, що коли вона складе постійну групу робітників, підібрану відповідно до особливої мети, що вона її собі наперед поставила, то вона досягне тоді більшої сталости в продукції і т.д. і т.д.

3. Людина ця робить іншим людям пропозицію, щоб вони приєдналися до її ідеї.

4. Ця людина на початку промисловости ставиться до своїх товаришів, що пізніше стають її робітниками, як рівна до рівних.

5. «Ясно само собою, що така первісна рівність мусила незабаром зникнути, з огляду на ту перевагу, що має становище хазяїна, і на залежність найманого робітника,».

Тут знову маємо пробу історичної і описової методи пана Прудона.

Дослідім тепер з історичного й економічного погляду, чи справді фабрика й машина завели в суспільство принціп авторитету пізніше, ніж поділ праці; чи справді фабрика відродила робітника, хоч і підпорядкувала його разом з тим авторитетові; чи справді машина є відсполученням (рекомпозицією) поділеної працї, є синтезою праці, протилежною її аналізі.

Суспільство, як ціле, має з внутрішньою організацією фабрики ту спільну рису, що воно також має свій поділ праці. Коли б поділ праці в сучасній фабриці прикласти як узір до цілого суспільства, то безперечно виявилося б, що найкраще організованим для продукції свого багацтва було б те суспільство, що мало б за керовника одним-одного підприємця, що поділяв би по-між поодинокими його членами ріжні функції відповідно до наперед встановленого порядку. Але в дійсності цього нема. Тим часом, як у середині сучасної фабрики поділ праці аж до найменших подробиць регулюється авторитетом підприємця, сучасне суспільство не знає іншого правила, іншого авторитета в справі поділу праці, опріч вільної конкуренції.

За патріярхального ладу, за кастового устрою, за феодальної та цехової системи поділ праці в суспільстві підлягав певним правилам. Чи ці правила були встановлені законодавцем? Ні. Вони повстали спочатку з умов матеріяльної продукції і тільки згодом здобули силу закона. Кожна форма поділу праці ставала підвалиною відповідного соціяльного ладу. Що до поділу праці в середині майстерні, то він був дуже мало розвинутий за всіх цих форм суспільного ладу.

Можна прийняти за загальне правило, що чим слабше виступає авторитет у справі поділу праці в середині суспільства, тим більше развивається поділ праці в середині майстерні і тим дужче підлягає він авторитетові одної особи. Отже, що до поділу праці, то авторитет у суспільстві стоїть в оберненім відношенні до авторитету в майстерні.

Тепер треба подивитися, що то за майстерня, що в ній поодинокі роботи так гостро поділено, де завдання кожного робітника зводиться до дуже простої операції, і де авторитет, капітал, гуртує робітників і керує ними. Як повстала ця майстерня, ця фабрика? Щоб відповісти на це питання, треба дослідити як розвинулася мануфактурна промисловість як така. Я говорю тут про ту промисловість, що ще не є сучасною великою промисловістю з її машинами, але вже не є а ні промисловістю середньовіччя, а ні хатньою промисловістю. Ми не будемо докладно розводитися про всі подробиці: ми встановимо лише кілька, головних точок, щоб показати, що історії формулами не створити.

Одною з найконечніших умов для повстання мануфактурної промисловости було нагромадження капіталів, полегшене завдяки відкриттю Америки і ввозові звідти шляхетних металів.

Доведено, що побільшення засобів міни мало наслідком, з одного боку, зневартнення заробітної плати й земельної ренти, а з другого — збільшення промислового зиску. Іншими словами: в міру того, як занепадали кляса землевласників та кляса робітників — феодали та народ, ішла вгору кляса капіталістів — буржуазія.

Ще й інші обставини сприяли разом з тим розвиткові мануфактурної промисловости: збільшення числа товарів, що доставлялися на ринок, скоро було відкрито морський шлях до Східної Індії повз ріг Доброї Надії; далі, колоніяльна система і розвиток морського торгу.

Не останню ролю, — на що історія мануфактурної промисловости не звернула ще належної уваги, — відограло також звільнення численної челяди феодальних панів, нижчі члени якої, ставиш спочатку волоцюгами, вступали потім до майстерень. Закладання майстерень, що згодом стали фабриками, відбувалося в XV і XVI віках на тлі мало не загального волоцюзтва. Далі, майстерня знайшла могутню підпору в численній сільскій людності, що, через обернення ріллі в луки і через поступ сільского господарства, що дав змогу обробляти землю з допомогою меншого числа робітників, раз-у-раз тратила свого роботу і на протязі цілих віків густою лавою сунула до міст.

Поширення ринку, нагромадження капіталів, зміни в соціяльному становищі поодиноких кляс, страта силою осіб звичного джерела заробітку, — ось історичні передумови повстання мануфактурної промисловости. Людей зібрала в майстерні та фабрики зовсім не полюбовна угода чи щось подібне, як каже пан Прудон. І не в лоні старих цехів зросла мануфактура. Купець, а не старий цеховий майстер став господарем сучасної майстерні. Мало не скрізь між мануфактурою й ремеством точилася завзята боротьба.

Нагромадження, зосередження знарядь праці й робітників попереджало розвиток поділу праці в середині майстерні. Багато більше відзначає мануфактуру те, що вона з’єднала силу робітників і багато реместв в одному місці, в одній хаті, під командою одного капітала, ніж те, що вона поділила роботу і приділила кожного поодинокого робітника до того чи іншого дуже простого завдання.

Перевага фабричної майстерні була не стільки в поділі праці як такому, скільки в тій обставині, що роботу ведено було тут в більш широкому обсягові, що тут зощаджувалися непродуктивні витрати то що. На кінці XVI й на початку XVII в.в. голандська мануфактура майже не знала ще поділу праці.

Розвиток поділу праці вимагає наперед об’єднання робітників в одній майстерні. А ні в XVI, а ні в XVII віках ми ніде не бачимо, щоб поодинокі галузі одного ремества працювали до такої міри відрубно, що вистарчило б об’єднати їх в одному місці, і фабрична майстерня була б готова. Та коли вже люде й знаряддя скупчилися в одному місці, встановлювався там поділ праці в тій формі, в якій він існував за часів цехів, і відсвічувався неминуче у внутрішній організації майстерні.

Для пана Прудона. що бачить речі до гори ногами, як що він їх взагалі бачить, поділ праці в розумінню Адама. Сміта попереджає повстання фабричної майстерні, яка в дійсності є умовою його існування.

Машини як такі, з’являються з кінцем XVIII віку. Нема нічого більш нерозважного, як бачити в машинах антитезу поділу праці, синтезу, що знову встановлює єдність пошматованої праці. Машина — це сполучення ріжного знаряддя праці, але ніяк не з’єднання ріжних робіт в руках того чи іншого робітника. «Коли наслідком поділу праці кожна поодинока операція звелася на вміння послугуватися тим чи іншим дуже нескладним струментом. то об’єднання всіх цих струментів, що пускаються в рух одним єдиним рухачем, становить машину». (Бабедж, Traité sur l’economie des machines, Paris, 1833). Простий струмент; акумуляція струментів; пускання в рух одного складного струменту з допомогою одного лишень ручного рухача — людини; пускання в рух цих струментів з допомогою сил природи; машини; система машин, що мають тільки один рухач; система машин, що мають один автоматичний рухач, — ось щаблі розвитку машини.

Зосередження продукційного знаряддя і поділ праці так само неподільні, як на полі політичних відносин централізація суспільної влади і поділ приватних інтересів. В Англії з її концентрацією земельної власности, цього знаряддя хліборобської праці, поділ праці й користування машинами переведено також і в сільскому господарстві. У Франції, однак, з її поділом знаряддя хліборобської праці — землі, панує дрібна земельна власність, — поділу праці й користування машинами в сільскому господарстві взагалі там не помітно.

Для пана Прудона концентрація струментів праці є запереченням поділу праці. В дійсності бачимо зовсім противне. В міру того, як розвивається зосередження знаряддя, розвивається також і поділ праці, і навпаки. Це причина того, чому кожний великий винахід у машиновій техниці приводить до дальшого розвитку поділу праці, і чому кожне поширення поділу праці приводить, з свого боку, до нових механічних винаходів.

Не треба нагадувати про те, що прискорений розвиток поділу праці в Англії почався після винайдення машин. Так, ткалі й прядуни спочатку були, здебільшого, селяне, що й досі ще зустрічаємо по відсталих країнах- Винайдення машин довершило відокремлення мануфактурної промисловости від промисловости сільско-господарчої. Ткаля й прядуна, давніше об’єднаних в одній родині, машина розлучила. Завдяки машині прядун може жити в Англії, тим часом, як ткаль — в Ост-Індії. Перед винаходом машин промисловість тої чи іншої країни задовольнялася переважно тою сировиною, що їй давала її власна земля: промисловість Англії — вовною, Німеччини — льоном, Франції — шовком і льоном, Ост-Індії і Леванту — бавовною і т.д. Завдяки використанню сили пари та вживанню машин поділ праці зміг поширитися до такої міри, що велика промисловість, визволившися від національного ґрунту, стала залежати виключно і тільки від світового торгу, від інтернаціональної міни, від міжнароднього поділу праці. Словом, машина так впливає на поділ праці, що коли при виготовленні якоїсь речи показується, що де-які частини її можна виробляти механічно, то фабрикація цієї речі відразу ж роспадається на дві, одна від одної незалежні, галузі продукції.

Чи треба ще говорити про провіденціяльну й філантропічну мету, що її відкриває пан Прудон у винаході і в первісному вживанню машин?

Коли в Англії ринок розвинувся до такої міри, що ручна праця не могла вже його задовольнити, тоді стала відчуватися потреба в машинах. Тоді ж повстала думка про застосовання механічної науки, що в XVIII в. вже зовсім розвинулася. Початки повстання фабрики з механічним рухачем позначилися вчинками, що їх менш за все можна назвати філантропічними. Дітей змушувано до роботи при допомозі нагая; вони стали предметом торгу; з дитячими притулками складали контракти. Всі закони про час науки для робітників було скасовано, бо, мовляв по-прудонівському, в синтетичних .робітниках не було більше потреби. Нарешті, починаючи від 1825 року, мало не всі нові винаходи були результатом сутичок між робітниками й підприємцями, що намагалися за всяку ціну зменшити кошти фахової освіти робітників. Після кожного більш чи менш значного страйку з’являлася нова машина. Робітникові й на думку не спадало бачити в уживанню машин своє, мовляв, відродження, як висловлюється пан Прудон; навпаки, на протязі XVIII в. він дуже довго ставив опір пануванню автоматів, що почали тоді даватися йому в знаки.

«Уатт», каже д-р Юр, «винайшов штучні «прядлові пальці» (три ряди жолобчастих валків) багато раніше від Аркрайта. Головні труднощі були не в тім, щоб винайти самодійний механізм… труднощі полягали перш за все в бракові дисціпліни, потрібної для того, щоб змусити людей відмовитися підчас праці від своїх невпорядкованих звичок і злитися в одно з незмінною впорядкованістю руху великої самодійної машини. Винайти і щасливо перевести в життя дисціплінарний кодекс, що відповідав би потребам хуткости автоматичної системи, — це було завдання, гідне Геркулеса. Заслуга його розвязання належить Аркрайтові».

Загалом, заведення машин розвинуло поділ праці в середині суспільства, спростило функції робітника в середині майстерні, зосередило. капітал і розшматувало людину.

Коли пан Прудон хоче бути економістом і на короткий час залишає на боці «розвиток в ряді (серії) думок, в згоді з угрупованням розуму», він іде по науку до Адама Сміта, що жив у ті часи, коли автоматична фабрика тільки народжувалася. Справді, яка величезна ріжниця між поділом праці, що існував за Адама Сміта, і тим, що ми бачимо тепер в автоматичній фабриці! Щоб зрозуміти цю ріжницю досить навести кілька місць з «Філософії мануфактури» д-ра Юра.

«Коли Адам Сміт писав свою вікопомну працю про основи політичної економії, автоматична система промисловости була ледви що відома. Поділ праці справедливо видавався йому великим принціпом удоскональнення в мануфактурі. Він показав на прикладі фабрикації шпильок, як робітник, що вдоскональнюється постійною роботою над одною і тою самою річчю, стає більш продуктивним і дешевим. Він бачив, що за такої системи в кожній галузі мануфактури де-які роботи, от як ростинання латунового дроту на рівні відтинки, виконуються дуже легко, а де-які, напр. виготовлення й настромлювання шпилькових головок, навпаки, порівнюючи тяжко. Він зробив з цього той висновок, що до кожної такої роботи можна пристосувати робітника, заробітна плата якого відповідала б його спритності. Таке пристосовання становить суть поділу праці. Але те, що за часів д-ра Сміта могло бути добрим прикладом, може тепер лишень збаламутити публіку що до справжнього принціпу фабричної промисловости. Справді, поділ, чи краще пристосованця поодиноких робіт до індивідуального хисту ріжних робітників не належить до операційного плану автоматичної фабрики: навпаки, скрізь, де той чи інший процес вимагає великої спритности і певної руки, його відбирають від робітника, занадто спритного й часто занадто схильного до невпорядкованосте, і доручають особливому механізмові, автоматична діяльність якого так добре впорядкована, що навіть дитина може його доглядати.

«Отже, принціп самодійної системи полягає в заміні ручної роботи роботою механічною і в заміні поділу праці між ремісниками роскладом певного процесу на його складові частини. За системи ручної праці людська праця була звичайно найдорожчою часткою продукту; за автоматичної ж системи ми бачимо, як спритні робітники випихаються звичайними доглядачами.

«Слабість людської природи така велика, що чим спритніший робітник, тим більші його вимоги і тим тяжче мати з ним діло, отже, тим менше придатний він для механічної системи, рухові якої його примхи можуть завдати не аби-якої шкоди. Тим то головне завдання сучасного фабриканта полягає в тім, щоб шляхом сполучення науки й капіталу звести діяльність своїх робітників до вправи їхньої уважности та моторности, — прикмет, що вони їх дуже добре розвивають ще замолоду, як що працюють виключно коло одної й тої самої справи.

«За системи поступового переходу від легшої праці до тяжчої треба кілька років учитися, аж поки око та рука призвичаються по-мистецькому виконувати певні механічні завдання. За системи ж, що роскладає певний процес на його поодинокі частини і доручає виконання кожної такої частини тій чи іншій самодійній машині, за такої системи можна довірити відповідні елементарні операції людині з звичайним хистом, лишень трохи випробувавши її спочатку; можна навіть в наглих випадках переставляти її від одної машини до другої, коли того схоче керовник підприємства. Такі переміщення стоять у гострій суперечності до старої рутини, що поділяла працю і доручала одному робітникові виготовлювати шпилькові головки, другому загострювати кінці і т.д., — робота, що її нудна одноманітність виснажувала їх нерви. За панування ж зрівняльного принціпу або за автоматичної системи здібності робітника дістають лишень приємну вправу і т.д. … Тому, що його діяльність полягає в тому, щоб пильнувати роботи добре впорядженого механізму, він може дуже хутко її вивчитися; переходячи від одної машини до другої, він міняє свою діяльність і розвиває свої думки, міркуючи про ті загальні наслідки, що походять кінець-кінцем з роботи його й його товаришів. Отже, те поґвалтовання здібностей, те обмеження кола думок, те пошкодження тілесного розвитку, що не без підстави, приписують поділові праці, звичайно не має місця за системи рівного поділу робіт.

«Непохитна мета, непереможна тенденція всіх удоскональнень техніки скерована в дійсності на те, щоб зробити людську працю яко мога менш потрібною, або зменшити її ціну, замінюючи працю дорослих робітників на працю жінок та дітей, або роботу, що вимагає спритности, на роботу звичайну, просту… Ця тенденція замінювати вправних робітників на дітей з гострим зором та гнучкими пальцями, пока¬зує, що шкільну (схоластичну) догму про поділ праці відповідно до ріжного ступня спритности викинуто нарешті геть нашими просвіченими фабрикантами». (Andrè Ure, «Philosophie des manufactures ou economie industrielle». т. 1, розд. 1).

Для поділу праці в сучасному суспільстві характеристичним є те, що він породжує спеціяльності, фаховців, а разом з ними і фаховий ідіотизм.

«Нас дивує», каже Лемонтей, «коли ми бачимо, що за старих часів одна й та сама особа бувала заразом визначним філософом, поетом, промовцем, істориком, парохом, державним мужем і полководцем. Наші душі переймає жах, коли ми спостерігаємо таку ріжноманітність. В наші дні кожний відгороджується і замикається в свому кутку. Я не знаю, чи через таке пошматовання зростає суспільне багацтво, але я дуже добре знаю, що людина дрібнішає».

Поділ праці в механічній фабриці відзначається тим, що праця тратить тут характер спеціяльности. Та скоро припиняється всякий спеціяльний розвиток, починає відчуватися потреба в універсальності, прагнення всебічного розвитку людини. Автоматична фабрика усуває спеціялістів і фаховий ідіотизм.

Пан Прудон, що а ні руш не тямить цієї революційної ролі автоматичної фабрики, робить крок назад і пропонує робітникові виготовлювати не тільки дванадцяту частину шпильки, але й усі дванадцять частин одну по одній. Робітник, мовляв, дійшов би отак до наукового знання та розуміння шпильки. Ось що воно таке, по суті, синтетична праця пана Прудона. Ніхто не буде сперечатися, що зробити крок вперед і крок назад, — це також синтетичний рух.

Отже, пан Прудон не пішов далі ідеалу дрібного буржуа. І щоб перевести цей ідеал в життя, він не спромігся вигадати нічого кращого, як повернути нас назад до ремісничого челядника або, що-найбільше, до ремісничого майстра часів середньовіччя. Досить, каже він десь у своїй книзі, хоч раз за все своє життя зробити майстерну річ, хоч раз почути себе людиною. Чи ця майстерна річ не відповідає як формою, так і змістом приписам середньовічних цехів?

§3. Конкуренція і монополія.

Добрий бік конкуренції.

{

«Конкуренція по суті так само належить до праці, як і поділ… Вона потрібна… для заведення рівности». (Т. 1, ст. 186, 188).

Поганий бік конкуренції.

{

«Її принціп є запереченням самого себе. Його вплив полягає перш за все в тім, що він губить тих, кого за собою пориває.». (Т. 1, ст. 185).

Загальний висновок.

{

«Шкода, що випливає з цього, так само як і те, що ми разом  з тим дістаємо, походять… обоє логічно з цього принціпу». (Т. 1, ст. 185, 186).

Проблема, що її треба розвязати.

{ «Вишукати принціп посередництва, що повинен виводитися з закону, що стоїть вище від свободи». (Т. 1, ст. 185).

Варіянт:

«Отже, ту не може бути мови про те, щоб знищити конкуренцію, — це так само неможливо, як скасувати свободу; тут мова йде про те, щоб знайти для неї противагу, я охоче сказав би — поліцію». (Т. 1, ст. 223).

Пан Прудон починає з того, що боронить потрібність конкуренції проти тих, що хочуть[13] замінити її співзмаганням (Wetteifer).

«Опівзмагання без мети» не буває, а що «предмет всякої пристрасти неминуче є аналогічний пристрасті: жінка для залюбленого, влада для честолюбця, золото для скнари, лавровий вінок для поета, — то предметом промислового співзмагання неминуче стає зиск. Опівзмагання, це ніщо інше, як конкуренція».

Конкуренція, — це співзмагання, що має на меті зиск. Чи промислове співзмагання конче є співзмаганням з метою зиску, тоб-то, конкуренцією? Пан Прудон доводить це простим твердженням. Ми вже бачили: твердити для нього значить доводити, так само як припускати — заперечувати.

Як що безпосереднім об’єктом залюбленого є жінка, то безпосереднім об’єктом промислового співзмагання є продукт, а не зиск.

Конкуренція, це не промислове співзмагання, а комерційне. За наших часів промислове співзмагання має на оці лишень торг. Бувають навіть такі фази в економічному житті народів, коли всіх опановує гарячкове бажання робити зиски, нічого не продукуючи. Ця спекулятивна гарячка, повторюючись періодично, показує справжню природу конкуренції, що намагається вислизнути спід тяжких для неї умов промислового співзмагання.

Як би ремісникові XIV віку сказали, що всі привілеї і всю феодальну організацію промисловости треба скасувати, щоб поставити на їх місце промислове співзмагання, зване конкуренцією, то він відповів би, що привілеї ріжних корпорацій, цехів, гільдій як раз і б організована конкуренція. Пан Прудон каже те саме, запевняючи, «що співзмагання, це ніщо інше, як конкуренція». (Т. 1. ст. 187).

«Видайте декрета, що від першого січня 1847 року кожному буде забезпечено працю і заробіток, і відразу страшна млявість запанує там. де було високе промислове напруження». (Т. 1, ст. 189).

Замісць припущення, твердження й заперечення маємо тепер декрета, що ного видає пан Прудон, щоб довести потрібність конкуренції, її вічність як категорії і т.ін.

Коли хтось думає, що досить самого тільки декрета, щоб позбутися конкуренції, то він її ніколи не позбудеться. Коли він пропонує скасувати конкуренцію, зберігшії при тому заробітну плату, то він пропонує просто дурницю. Але народи розвиваються не за росказом королів. Вони, перше ніж фабрикувати собі такі постанови, повинні, що-найменше, змінити геть чисто всі умови свого промислового й політичного існування, отже, цілий свій життєвий уклад.

Пан Прудон відповість нам з своєю непохитною самопевністю, що ми в даному разі припускаємо, мовляв, «зміну нашої природи без відповідних історичних передумов» і що він має право «виключити нас із дискусії»,— не знаємо лишень на підставі якого декрету.

Пан Прудон не знає, що вся історія є тільки безупинною зміною людської природи.

«Тримаймося фактів. Французька революція мала на меті так само промислову свободу, як і політичну. І хоч Франція, скажім це щиро, в 1789 році і не пізнала ще всіх наслідків того принціпу, здійснення якого вона прагнула, зате вона не помилилася ні в своїх бажаннях, ні в своїх сподіванках. Хто спробував би це заперечувати, той стратив би в моїх очах право на критику. Я ніколи не буду сперечатися з таким противником, що в принціпі допускає добровільну помилку двадцати п’яти міліонів людей… Як би конкуренція не була принціпом соціяльної економії, наказом долі, потребою людської душі, то чому ж людям не спало на думку, замісць того, щоб скасувати корпорації, гільдії, цехи, все це лише поновити?» (Т. 1, ст. 191, 192).

Тому, отже, що в XVIII в. французи, замісць того, щоб змодифікувати корпорації, гільдії, цехи, взяли та й скасували їх, мусять вони тепер, в XIX віці, замісць того, щоб скасувати конкуренцію, її змодифікувати. Тому, що в XVIII в. конкуренція у Франції запанувала через певні історичні потреби, то в XIX віці її не можна скасувати з причини інших історичних потреб. Пан Прудон, що не тямить того, що повстання конкуренції було звязано з дійсним розвитком людей XVIII віку, робить з конкуренції потребу людської душі in partibus infidelium. Що зробив би він з «великого Кольбера» для XVII віку?

По революції наступив сучасний стан речей. Пан Прудон також із нього вириває поодинокі факти, щоб показати вічність конкуренції, при чому він доводить, що всі індустрії, що в них ця категорія не досить іще розвинулася, от як сільске господарство, перебувають у нижчому стані, в стані занепаду.

Говорити, що де-які галузі промисловости ще не доросли до конкуренції, а де-які не досяглії ще рівня буржуазної продукції, — це значить розводити балачки, що жадним способом не доводять вічности конкуренції.

Вся логіка пана Прудона зводиться до того, що конкуренція, це соціяльне відношення, в якому ми розвиваємо наші продуктивні сили. Він не дає логічного розвитку цієї істини, він прибирає її лишень у певні форми і то досить таки чудернацькі, називаючи конкуренцію промисловим співзмаганням, сучасним способом стати вільним, відповідальністю в праці, встановленням вартости, умовою прийдешньої рівности, принціпом соціяльної економії, наказом долі, потребою людської душі, свободою в поділі, поділом у свободі, економічною категорією.

«Конкуренція і асоціяція підпирають одна одну. Далекі від того, щоб виключати себе взаємно, вони навіть не росходяться. Хто каже: конкуренція, той уже припускає існування спільної мети. Отже, конкуренція, це зовсім не егоїзм, і найбільш жалю гідною помилкою соціялізму є погляд, ніби вона руйнує суспільство». (Т. 1, ст. 223).

Хто каже: конкуренція, той каже: спільна мета. Це доводить, з одного боку, що конкуренція є асоціяція. з другого, — що конкуренція не є егоїзм. А той, хто каже: егоїзм, не каже тим самим: спільна мета? Кожний егоїзм виявляється в суспільстві і через суспільство. Отже, він припускає наперед існування суспільства, тоб то, спільної мети, спільних потреб, спільних засобів продукції то що. Що ж дивного, коли конкуренція і асоціяція, про яку говорять соціялісти, так подібні між собою?

Соціялісти дуже добре знають, що сучасний суспільний лад побудовано на конкуренції. Як же вони можуть докоряти конкуренції, що вона руйнує сучасне суспільство, яке вони самі хочуть зруйнувати? І як можуть вони закидати конкуренції, що вона, мовляв, руйнує майбутнє суспільство, в якому вони добачають, навпаки, зруйнований конкуренції?

Пан Прудон заявляє далі, що конкуренція є протилежністю монополії, а тому не може бути протилежністю асоціяціі.

Феодалізм на початку свого повстання був протилежністю патріярхальної монархії; але він не був протилежністю конкуренції, якої ще зовсім не існувало. Чи виходить з цього, що конкуренція не є протилежністю феодалізму? Справді, словами суспільство, асоціяція можна назвати кожне суспільство, як феодальне, так і буржуазне, що є асо-ціяцією. збудованою на конкуренції. Що ж то за соціялісти, що думають подолати конкуренцію самим лишень словом асоціяція? І як може сам пан Прудон боронити конкуренцію проти соціялізму просто тим, що він називає її словом асоціяція та й годі?

Все те, про що ми досі говорили, становить добрий бік конкуренції, як її розуміє пан Прудон. Перейдім тепер до її поганого боку, тоб-то, до негативної сторони конкуренції, до її хиб, до того руйнацького, злого, шкідливого, що її відзначає.

Образ, що його накреслює перед нами пан Прудон, має в собі щось зловісне.

Конкуренція витворює злидні, вона дає поживу горожанській війні, вона «змінює природні зони», вона перемішує національності, вона нівечить родину, вона псує суспільну совість, вона «нищить принціпи правди, справедливосте», морали, і, що ще гірше, вона руйнує чесний вільний торг і натомісць не дає навіть синтетичної вартости, сталої і правої ціни. Вона зневірює всіх, навіть економістів; кінець-кінцем вона руйнує саму себе. Чи ж після всього того злого, що росповідає пан Прудон, може щось бути для відносин буржуазного суспільства, для його принціпів та його ілюзій, елементом більш роскладовим, більш руйнацьким, ніж конкуренція? Запам’ятаймо, що конкуренція стає тим згубнішою для буржуазних відносин, чим більше понуки дає вона до гарячкового творення нових продуктивних сил, тоб-то. матеріяльних умов повстання нового суспільства. З цього погляду злий бік конкуренції має в собі, принаймні, і де-що добре.

«Розглядаючи конкуренцію, як твердження (позицію) або економічну фазу, з погляду її походження, ми побачимо, що вона є неминучим наслідком… теорії пониження коштів продукції».

Мабуть для пана Прудона обіг крови,— це наслідок теорії Гарвея.

«Монополія — неминучий кінець конкуренції, яка приходить до нього через безперестанне заперечення себе самої. Таке походження монополії є вже її виправданням… Монополія є природною протилежністю конкуренції… Та скоро конкуренція неминуча, вона містить у собі ідею монополії, бо монополія, це, до певної міри, «сідало» кожної індивідуальности, що конкурує». (Т. 1, ст. 236, 237).

Вкупі з паном Прудоном ми радіємо з того, що йому хоч раз пощастило як слід прикласти свою формулу тези і антитези. Всі знають, що сучасна монополія створюється самою конкуренцією.

Що до змісту міркувань пана Прудона, то ми маємо тут самі лише поетичні образи. Конкуренція робила «з кожного підвідділу праці немов би суверенітет, де кожний індивід встановлював себе в своїй силі й незалежності». Монополія, це «сідало» кожної індивідуальности, що конкурує». Суверенітет, що-найменше, вартий «сідала».

Пан Прудон говорить лишень про сучасну монополію, створену конкуренцією; але всі ми знаємо, що конкуренція повстала з феодальної монополії. Отже, конкуренція була спочатку протилежністю монополії, а не монополія протилежністю конкуренції. Тим то сучасна монополія не є простою антитезою, а є, навпаки, справжньою синтезою.

Теза: феодальна монополія, попередниця конкуренції.

Антитеза: конкуренція.

Синтеза: сучасна монополія, яка є запереченням феодальної монополії, скільки передумовою її є панування конкуренції, і яка є запереченням конкуренції, скільки вона є монополією. Тим то сучасна монополія, буржуазна монополія, синтетична монополія, є запереченням заперечення, єдністю протилежностей, монополією в її чистому, нормальному, раціональному стані. Пан Прудон суперечить своїй власній філософії, коли називає буржуазну монополію монополією в грубому, первісному, повному суперечностей, спазм одичному стані. Пан Росі, чиї думки сприводу монополії пан Прудон не раз наводить, здається краще зрозумів синтетичний характер буржуазної монополії. В свому курсі політичної економії він проводить ріжницю між штучною і природньою моно¬полією. Феодальні монополії, заявляє він, штучні, тоб-то, — створені сваволею; буржуазні монополії — природні, тоб-то, раціональні.

Монополія — добра річ, міркує пан Прудон, бо вона є економічною категорією, еманацією «безособового розуму людства». Конкуренція теж добра річ, бо вона також економічна категорія. Поганий тільки спосіб переведення в життя монополії і конкуренції. А ще гірше те, що монополія і конкуренція пожирають одна одну. Що ж робити? Треба пошукати синтези цих двох ідей, треба вирвати її з лона божого, де вона покоїться від передвічних часів.

В практичному житті ми зустрічаємо не тільки конкуренцію, монополію та їх антагонізм, але й їх синтезу, що є не формулою, а рухом. Монополія родить конкуренцію, конкуренція родить монополію. Монополісти конкурують, конкуренти стають монополістами. Коли монополісти обмежують конкуренцію між собою з допомогою часткових асоціяцій, то зростає конкуренція серед робітників, і чим більше зростає маса робітників, що протистоїть монополістам певної нації, тим розгнузданішою стає конкуренція між капіталістами ріжних націй. Синтеза походить з того, що монополія може себе зберегти, тільки вступаючи раз-у-раз у конкуренційну боротьбу.

Щоб зробити діялектичний перехід до податків, що приходять слідом за монополією, пан Прудон росповідає нам про геній суспільства, що сміливо зверставши свою покручену дорогу, «без жалю і без вагань, певним кроком завернувши в бік монополії, кидає сумовитий погляд назад і після глибокої задуми починає оподатковувати всі предмети продукції і створювати цілу адміністративну організацію, щоб усі посади передати пролетаріятові і змусити монополістів оплачувати їх».

Що сказати про цього генія, що походжає на тще серце покрученою дорогою? І що сказати про цю прохідку, що не має жадної іншої мети, як тільки знищити буржуїв за допомогою податків, тим часом, як податки мають на меті саме дати буржуа засоби до зміцнення себе як командної кляси? Щоб показати тут, між іншим, як поводиться пан Прудон з деталями господарчого життя, досить зазначити, що на його думку податок на споживання був заведений в інтересі рівности і щоб стати до помочи пролетаріятові.

Податок на споживання досягнув свого повного розвитку щойно з перемогою буржуазії. В руках промислового капіталу, тоб-то, поміркованого й ощадного багацтва, що зберігалося, відтворювалося і побільшувалося безпосереднім визиском праці, — податок на споживання був засобом використання легковажного, життєрадісного, марнотратного багацтва великих панів, що нічого не робили, а лишень споживали. Джемс Стюарт дуже добре висвітлив цю первісну мету податку на споживання в своїй «Inquiry into the Principles of Political Economy», виданій десять років перед Адамом Смітом.

«В чистій монархії», каже він, «князі ніби заздрять зростові багацтв і накладають тому податки на тих, що стають багатими, — оподатковують продукцію. За конституційного правління податки падають переважно на тих, що стають злидарями, — оподатковується споживання. Так, монархи накладають податок на промисловість… наприклад, подушне і податок на маєток (taille) пропорціональні гаданому багацтву тих, на кого вони спадають. Кожний оподатковується відповідно до зисків, що він їх, на думку поціновщиків, мусить мати. В конституційних країнах податки стягаються звичайно з предметів споживання. Кожний оподатковується відповідно до того, що він на себе видає».

Що до логічної послідовности податків, торговельного балансу, кредиту, — в голові пана Прудона, — то ми хотіли б тільки зауважити, що англійська буржуазія, здобувши за Вільгельма Оранського політичну вагу, відразу ж завела нову податкову систему, державні борги і систему охоронних мит, скоро вона дістала змогу вільно розвивати умови свого існування. Цієї уваги досить, щоб зрозуміти, чого варті глибокодумні міркування пана Прудона чи то про поліцію, чи то про податки, чи то про торговельний баланс, кредит, комунізм, населення. Ми раді були б почути критику, — хай хоч яку вибачливу, що могла б ці розділи брати поважно.

§4. Земельна власність або рента.

За кожної історичної епохи власність розвивалася по-іншому і серед зовсім відмінних суспільних відносин. Тим то означити буржуазну власність, це значить представити всі суспільні відносини буржуазної продукції.

Означення власносте, як незалежного відношення, як особливої категорії, абстрактної й вічної ідеї, — це ніщо інше, як ілюзія метафізики та юриспруденції.

Пан Прудон, що говорить немов би про власність взагалі, в дійсності говорить лишень про земельну власність, про земельну ренту.

«Джерело земельної власности є, мовляв, позаекономічне. Воно бере свій початок у міркуваннях психологічної та моральної природи, що мало чим близькі до продукції багацтв». (Т. 2, ст. 269).

Тим самим пан Прудон виявляє своє безсилля збагнути економічне джерело земельної власности й ренти. Він признається, що це безсилля змушує його втікти під схованку психологічних та моральних міркувань, що хоч, справді, «мало чим близькі до продукції багацтв», проте, мають дуже близьке відношення до обмежености його історичного кругозору. Пан Прудон запевняє, що в походженні земельної власности криється щось містичне, таємниче. Але бачити містерію в повстанні земельної власности, отже, обертати в містерію відношення продукції до поділу засобів продукції, чи ж це не значить, кажучи словами пана Прудона, зректися претензій на знання економії?

Пан Прудон «обмежується згадкою про те, що за сьомої доби економічного розвитку, за часів кредиту, коли фікція випхнула дійсність, а людській діяльності погрожувала небезпека загубитися в порожнечі, стало доконечним дужче прикувати людину до природи: і ось, рента була ціною за цей новий договір». (Т. 2, ст. 265).

Людина н сорокма талярами передчувала свого Прудона: «Дозвольте, пане творче; кожний — господар у свому світі, але ви ніколи не змусите мене повірити, що той світ, що в ньому ми перебуваємо, із шкла». Дуже можливо, що в вашому світі, де кредит був засобом загубитися в порожнечі, земельна власність стала конче потрібною, щоб прикувати людину до природи. Але в світі справжньої продукції, де земельна власність існувала завжди перед кредитом, страх перед порожнечею (horror vacui) пана Прудона не має жадних підстав.

Скоро існування ренти — хоч би яке було її джерело — визнано, мусить бути визнано й те, що рівень її встановлюється наслідком переговорів між арендатором і землевласником. Який же наслідок цих переговорів? Іншими словами: який середній рівень цієї ренти? Послухаймо, що каже про це пан Прудон.

«На це питання відповідає теорія Рікарда. На початках суспільства, коли людина, нове створіння на землі, скріаь зустрічала перед собою самі тільки величезні ліси, коли землі було ще сила, а індустрія що-йно зароджувалася, рента мусила бути рівною нулі. Земля, ще не оброблена, була предметом ужитку, вона не була ще міновою вартістю: вона була спільною, але не суспільною. Поволі, побільшення родин і поступ хліборобства навчили шанувати вартість землі. Праця надала землі вартости: так повстала рента. Чим більше хліба давало поле, при однаковій витраті праці, тим дорожче воно цінувалося; власники завжди намагалися привластити собі всі продукти землі, за вийнятком заробітку арендатора, тоб-то, за вийнятком коштів продукції. Так, власність крок за кроком ішла за працею, щоб відбирати від неї все, що виходило поза межі дійсних коштів продукції. А що власник виконує містичне завдання і супроти чиншовика представляє інтереси загалу, то арендатор у призначеннях Провидіння є нічим іншим, як тільки відповідальним робітником, що мусить здавати суспільству справу з усього, що він дістав понад свій законний заробіток… Тим то по своїй суті і по свому призначенню, рента є знаряддям поділительки-справедливости, одним з тисячі засобів, що їх вживає геній економіки, щоб досягнути рівности. Це велетенський кадастр, що його конградикціішо встановлюють арендатор і власник, — при чому, однак, ніякий конфлікт неможливий, — кадастр у вищому інтересі, кадастр, остаточним вислідом якого буде рівномірний поділ землі між хліборобами і промисловцями… Ця магія власности була доконечне потрібною, щоб вирвати з рук чиншового селянина ту зайвину продукту, що на неї він не міг дивитися інакше, як на свою, і за одинокого творця якої він себе вважав. Рента, або, краще сказати, земельна власність, зламала хліборобський егоїзм і ство¬рила таку одностайність (солідарність), якої не могла б створити ніяка сила, ніякий переділ землі… Тепер, коли моральний вплив земельної власности вже позначився, залишається тільки перевести поділ ренти». (Т. 1, ст. 270-272).

Суть усієї цієї балаканини ось у чім: Рікардо каже, що ріжниця між ціною хліборобських продуктів і коштами їх продукції, включаючи звичайний (в даній і-сраїні) зиск і процент на капітал, дає нам мірило ренти. Пан Прудон робить це краще: він притягає сюди, — ні сіло, ні впало, — землевласника, що вириває, мовляв, у чиншовика всю зайвину його продукції поверх коштів продукції. Щоб пояснити земельну власність, йому потрібен землевласник, щоб пояснити ренту — рентар. Він відповідає на питання, ставлячи те саме питання, лишень трошки його змінивши.

Зауважмо крім того, що означуючи ренту ріжницею в ро¬дючості землі, пан Прудон підсовує їіі нове джерело, бо ж земля, перше ніж вона була поцінована відповідно до ріжного ступня своєї родючости, була, на його думку, «не міновою вартістю, а спільною». Що ж сталося з фікцією ренти, що повстала з конечности повернути до землі людину, якій погрожувала небезпека загубитися в безкрайності порожнечі?

Спробуймо звільнити науку Рікарда від провіденціяльних, алегоричних та містичних шат, що в їх позавивав її так старанно пан Прудон.

Рента, в рікардовому розумінню, є земельна власність у її буржуазній формі: тоб-то, феодальна власність, підпорядкована умовам буржуазної продукції. Ми бачили, що за наукою Рікарда ціна всіх предметів означується кінець-кінцем коштами продукції, включаючи промисловий зиск, іншими словами, — витраченим робітним часом. В мануфактурній промисловості ціна продукта, добутого з мінімальною витратою праці, регулює ціну всіх інших товарів того самого роду, при умові, що число найдешевших і найпродуктивніших засобів праці можна збільшувати без краю, і що ринкова ціна, тоб-то, спільна ціна для всіх продуктів одного й того самого роду, встановлюється вільною конкуренцією. В сільско-господарчій промисловості, навпаки, ціна всіх однородних продуктів регулюється ціною продукта, виготовленого з найбільшою витратою праці. По-перше, тут не можна, як у мануфактурній промисловості, збільшувати по вподобі кількість нродукційного знаряддя однакові продуктивности, тоб-то, кількість однаково родючих ґрунтів. Далі, в міру того, як зростає населення, люде переходять до обробки гіршої землі, або вкладають у те саме поле новий капітал, стосунково менш продуктивний від вкладеного спочатку. В обох випадках доводиться витрачати більше праці для одержання відносно меншої кількости продукту. Тому, що таке побільшення праці викликається конечними потребами населення, то продукт землі, обробленої з витратою більших коштів, знаходить собі потрібний йому збут так само добре, як і продукт землі, що вимагає менших коштів для свого обробітку. А що конкуренція вирівнює ринкову ціну, то продукт кращої землі буде продаватися так само дорого, як і продукт гіршої землі. Ріжниця між ціною продукту кращого ґрунту і коштами його продукції становить, власне, ренту. Як би люде завжди мали до роспорядку однаково родючі землі, як би тут так само, як у мануфактурній промисловості, завжди можна було помогти собі найменш дорогими і найбільш продуктивними машинами, або як би повторні вкладання капіталу були б так само продуктивні, як і перші, то ціна сільско-госпо-дарчих продуктів означувалася б так само, як і ціна продуктів мануфактури, ціною продуктів, здобутих при допомозі най-кращого знаряддя продукції. Але в такому разі земельна рента зникла б.

Для того, щоб теорія Рікарда цілком відповідала дійсності, треба, щоб ріжні галузі промисловости були цілком доступні капіталові; щоб сильно розвинута конкуренція серед капіталістів привела зиски до однакового рівня; щоб арендатор був звичайним промисловим капіталістом, що, прикладаючи свій капітал до гіршої землі, сподівався б зиску, рівного тому, що йому давав би його капітал у першій-ліпшій галузі мануфактури; щоб сільске господарство провадилося по системі великої промисловости: нарешті, щоб самого землевласника вабив самий тільки грошевий заробіток.

Може бути й таке, — от як в Ірландії, — що рента ще зовсім не існує, хоч арендна система й розвинулася надзвичайно. Тому, що рента є надвишкою не тільки над заробітною платою, але й над зиском з капіталу, то про неї не може бути мови в тих країнах, де дохід землевласника просто відтягається з заробітної плати. Отже, рента зовсім не робить з того, хто обробляє землю, тоб-то, з арендатора, простого робітника і не «вириває у колона тої зайвини продукту, що на неї він не міг дивитися інакше, як на свою»; рента протиставляє землевласникові не раба, не кріпака, не чиншовика, не найманого робітника, а промислового капіталіста, що визискує землю, послуговуючись працею своїх наймитів, і що виплачує землевласникові як арендну плату лишень надвишку над коштами продукції, включаючи в них і зиск з капіталу. Отож, минуло чимало часу, заки на місце феодального арендатора прийшов промисловий капіталіст. В Німеччині цей процес почався аж в останній третині вісімнадцятого віку. Тільки в Англії таке відношення між промисловим капіталістом і землевласником розвинулося в повній мірі.

Поки існував колон пана Прудона, ренти не було. Відколи існує рента, не арендатор є колоном, а робітник — колоном арендатора. Пониження робітника, що став звичайним подденником, наймитом промислового капіталіста; прихід промислового капіталіста, що провадить сільске господарство так само, як і фабричне; перетворення землевласника з маленького суверена в звичайного лихваря, — ось ті ріжноманітні відносини, що їх виявом є рента.

Рента в рікардовому розумінню значить обернення патрі¬архального хліборобства в промислове, прикладання індустріяльного капіталу до обробки землі, пересадження міської буржуазії на село. Рента зовсім не «приковує людину до землі», вона лишень приковує обробіток землі до конкуренції. Раз сконституоване як рента, землепосідання само стає результатом конкуренції, бо воно від цієї хвилі стає залежним від ринкової ціни сільско-господарчих продуктів. Землепосідання, як рента, мобілізується і стає предметом торгу. Рента може повстати лише тоді, коли розвиток міської промисловости і створена нею соціяльна організація змусять землевласника цікавитися тільки торговельним зиском, грошевим прибутком з своїх сільско-господарчих продуктів, і добачувати в свому маєткові саму тільки машину для биття грошей. Рента до такої міри зробила землевласника незалежним від землі, від природи, що він не потрібує навіть знати свого маєтку, як. це ми бачимо в Англії. Що ж до арендатора, промислового капіталіста та сільско-господарчого робітника, то вони приковані до землі, що її вони обробляють, не більше, ніж підприємець та робітник в індустрії до вовни чи бавовни, коло якої вони працюють. Вони почувають себе прикованими тільки до ціни своєї діяльности, тільки до свого грошевого заробітку. Звідси — голосіння реакційних партій, що з усієї глибини своєї душі прагнуть привернення феодалізму, щасливого патріярхального життя, простих звичаїв та великих чеснот наших предків. Підпорядкування землі законам, що правлять усіма іншими галузями промисловости є і завжди буде предметом жалю заінтересованих осіб. Отже, можна сказати, що рента стала розгоновою силою, що кинула патріярхальну ідилію під колеса історії.

Рікардо, для якого буржуазна продукція є обов’язковою передумовою означення ренти, не зважаючи на це, приклада поняття земельної ренти до землепосідання всіх часів і всіх країн. Це — помилка всіх економістів, що представляють відносини буржуазної продукції як вічні.

Від провіденціяльної мети ренти, що, на його думку, полягає в перетворенні колона в відповідального робітника, пан Прудон переходить до поділу ренти в згоді з принціпом рівности.

Рента, як ми бачили, створюється однаковою ціною продуктів землі неоднакової родючости, так що, скажім, гектолітр хліба, продукція якого коштувала десять франків, продається по двадцять франків, як що кошти продукції на гіршій землі досягають двадцяти франків.

Поки потреба змушує купувати всі доставлені на ринок сільско-господарчі продукти, доти їх ринкова ціна буде означуватися коштами продукції найдорожчого продукту. Отже, це вирівнення цін, що є результатом конкуренції, а не неоднакової .родючости ґрунту, приносить власникові кращої землі десять франків ренти з кожного гектолітра, проданого його арендатором.

Припустім лишень, що ціна збіжжя означується потрібним для його продукції робітним часом; тоді відразу ж гектолітр хліба, здобутого з кращої землі, буде продаватися по десять франків, тим часом, як гектолітр хліба, здобутого з гіршої землі, коштуватиме двадцять франків. В такому разі середня ринкова ціна буде рівною пятнадцятьом франкам, тим часом, як по закону конкуренції вона повинна рівнятися двадцятьом франкам. Як би середня ціна була п’ятнадцять франків, то не могло б бути й мови про якийсь там поділ ренти, — ні про егалітарний, ні про якийсь інший, бо ж не існувало б самої ренти. Існування ренти виводиться тільки з того, що гектолітр хліба, що коштував продуцента десять франків, продається за двадцять. Пан Прудон припускає рівність рин¬кової ціни при нерівних коштах продукції, щоб прийти до егалітарного, рівностного поділу продукту нерівности.

Ми розуміємо, коли такі економісти, як Міль, Шербюлье, Гільдич та інші вимагають передати ренту державі, щоб можна було скасувати податки. В цьому виявляється нічим не прикрита ненависть промислового капіталіста до землевласника, що є в його очах чимось непотрібним, зайвим, в загальній будові буржуазної продукції.

Але дати спочатку заплатити за гектолітр хліба двадцять франків, щоб потім перевести загальний поділ десяти франків, що їх дурно заплатив був споживач, — це справді може дати соціяльному генієві привід до того, щоб сумовито йти своєю покрученою дорогою і нарешті скрутити собі голову десь там на завороті.

Рента стає в руках пана Прудона «велетенським кадастром, контрадикційно встановлюваним між арендатором і землевласником… у вищому інтересі, кадастром, остаточним результатом якого буде рівномірний поділ землі між хліборобами й промисловцями».

Кадастр, створений рентою, може мати яку-будь практичну вартість тільки в межах даних суспільних відносин.

Ми показали, що арендна плата, що її платить арендатор землевласникові, більш-меньш точно виявляє ренту тільки в тих країнах, де торг і промисловість розвинені як-найдужче. Опріч того, ця арендна плата часто містить у собі ще й процент, що сплачується власникові за вкладений в дану землю капітал. На рівень ренти впливають положення даної землі, її віддаленість від міста і ще багато інших обставин. Вже цього досить, щоб показати неточність кадастру, основаного на ренті.

З другого боку, рента не може служити за постійне мірило ступня видатности тої чи іншої землі, бо в наші часи застосування хемії може кожної хвилі змінити природні прикмети землі, а геологічні знання саме тепер починають геть чисто міняти дотеперішні способи поціновки релятивної родючости ґрунту: щойно двадцять років минуло, як почали обробляти в східних графствах Англії величезні, до того часу не загосподарені простори землі, бо не-що-давно лишень навчилися цінувати співвідношення між гумусом і складом підґрунту. Отож, ми бачимо, як історія, далека від того, щоб давати нам у ренті готовий кадастр, раз-у-раз змінює, цілком переінакшує сучасні кадастри.

Нарешті, родючість ґрунту не є вже такою його природньою властивістю, як можна було б думати: вона стоїть у тісному звязку з даними суспільними відносинами. Певний шматок землі може бути дуже родючим що до хліба, а проте ринкова ціна може спонукати власника обернути його в штучне пасовище і зробити таким чином неродючим.

Пан Прудон вигадав свій кадастр, — не вартий навіть стільки, що звичайний кадастр, — лишень для того, щоб надати реальности провідепціяльно-егалітарній меті ренти.

«Рента», каже далі пан Прудон, «є процент, сплачуваний за капітал, що ніколи не знищується, а саме — за землю. А що цей капітал не можна побільшувати матеріяльно. а можна тільки необмежено поліпшувати, — то й рента, — тим часом як процент або лихва з позики (mutuum), завдяки подостаткові капіталів має сталу тенденцію падати, — має сталу тенденцію йти вгору наслідком удоскональнення індустрії і спричине¬ного цим поліпшення обробітку землі… Такою є рента в своїй суті». (Т. 2, ст. 265).

Цим разом пан Прудон бачить у ренті всі прикмети проценту з тою лишень ріжницею, що джерелом цього проценту є капітал особливого роду. Капітал цей — земля, вічний капітал, що його «не можна побільшувати матеріяльяо, а можна тільки необмежено поліпшувати». З поступом цівілізації процент набирає сталої тенденції падати, тим часом, як рента — іти вгору. Процент падає завдяки подостаткові капіталів; рента йде вгору разом з удоскопальненням техніки, що приводить до чим раз кращого використання землі.

Ось суть міркувань пана Прудона.

Дослідім перш за все, скільки слушна його думка, ніби рента є процентом з капіталу.

Для самого землевласника рента представляє процент з капіталу, якого коштувала його дана, земля, або який він дістав би від продажу цієї землі. Але, купуючи чи продаючи землю, він купує або продає тільки ренту. Ціна, що її він дає, щоб придбати ренту, встановлюється відповідно до. загальної норми проценту і не має нічого спільного з природою ренти як такої. Процент з капіталів, вкладених у землю, взагалі нижче від процента з капіталів, вкладених у торг або в промисловість. Отже, коли не відріжняти проценту, що його приносить землевласникові земля, від ренти як такої, то вийде, що процент з капіталу, вкладеного в землю, падає ще дужче, ніж процент з інших капіталів. Але ж мова йде не про покупну або продажну ціну ренти, не про її ринкову вартість, не про капіталізовану ренту, а тільки про ренту як таку.

Арендна плата може містити в собі, крім властивої ренти, ще й процент за вкладений в землю капітал. Тоді землевласник дістає цю частину арендної плати не як землевласник, а як капіталіст; але ж це не є властива рента, що про неї ми маємо говорити.

Поки земля не використовується як засіб продукції, доти вона не є капіталом. Землю, як капітал, можна побільшувати так само, як і інші засоби продукції. При цьому її не побільшують, вживаючи вислову пана Прудона, матеріяльно, а побільшують лише просторонь земельних маєтків, що служать засобами продукції. Треба тільки вкласти новий капітал у землю. обернену вже в засіб продукції, щоб побільшити землю-капітал, а ні трохи не збільшуючи при цьому її «земельної матерії» тоб-то, не поширюючи розмірів даної землі. «Земельна матерія» пана Прудона є земля в її обмеженості. Що до вічности, що її він надає землі, то ми нічого не маємо проти, щоб вона відзначалася цією прикметою, як матерія. Але земля, як капітал, не більше вічна, ніж усякий інший капітал.

Золото й срібло, що приносять проценти, так само тривалі й вічні, як і земля. Як що ціна золота й срібла падає, тим часом, як ціна землі зростає, то це залежить напевно не від її більше чи менше вічної природи.

Земля, як капітал, є основний капітал, але основний капітал зуживається так само, як і обігові капітали. Поліпшення (меліорації) ґрунту вимагають того, щоб їх відновлювати і щоб ходити коло них. Вони тривають лишень де-який час, так само, як і всі інші поліпшення, що мають на меті обернути матерію природи в засоби продукції. Як би земля, як капітал, була вічна, то де-які місцевості виглядали б зовсім інакше, ніж вони тепер виглядають. Римська Кампанія, Сицілія, Палестина пишалися б і досі своїм колишнім добробутом.

Трапляються навіть такі випадки, коли земля, як капітал, перестає існувати, хоч усі поліпшення ґрунту залишаються непорушними.

По-перше, це буває завжди тоді, коли властива рента зникає через конкуренцію нових, більш родючих земель; далі, поліпшення, що за певних часів мали вартість, тратять її, коли наслідком розвитку агрономії стають загальними.

Представником землі-капіталу є не землевласник, а арендатор. Прибуток, що його дає земля, як капітал, є процент і підприємчий зиск, а не рента. Є землі, що приносять процент і зиск, але не дають жадної ренти.

Словом, земля, скільки вона приносить проценти, є земля, як капітал, і як така не приносить ніякої ренти і не являє собою земельної власности. Рента є результатом суспільних відносин, серед яких відбувається обробіток, землі. Вона не може бути наслідком більше або менше міцної, більше або менше тривалої природи землі. Творцем ренти є суспільство, а не земля.

На думку пана Прудона «поліпшення обробітку землі» — наслідок «удоскональнення техніки» — є причиною безперестанного зросту ренти. А тим часом, навпаки, — таке поліпшення змушує її час від часу падати.

В чому взагалі полягає кожне поліпшення, чи то в хліборобстві, чи то в промисловості? В тому, що дає змогу продукувати більше, — чи то витрачаючи стільки праці, що й раніше, чи то навіть іще менше. Завдяки таким поліпшенням арендатор не потрібує витрачати більше праці для одержання відносно меншої кількосте продуктів; він не потрібує хапатися гіршої землі, бо частки капіталу, що вкладаються поволі в один ґрунт, залишаються однаково продуктивними. Тим то ці поліпшення зовсім не ведуть, як каже пан Прудон, до постійного зросту ренти, — навпаки, вони на де-який час цей ріст її задержують.

Англійські землевласники XVII віку так добре затямили собі цю істину, що противилися поступові агрикультури, боючися зменшення своїх прибутків. (Див. Петті, англійський економіст часів Карла II).

§5. Страйки і робітничі спілки.

«Кожне побільшення заробітної плати має своїм неминучим наслідком збільшення ціни хліба, вина, то що, тоб-то, дорожнечу. Бо ж що таке заробітна плата? Це ціна коштів продукції хліба і т.п., це повна ціна кожної речи. Підімо далі. Заробітна плата є пропорціональність елементів, що складають багацтво і день-у-день репродуктивно споживаються масою ро¬бітників… Отож, подвоїти заробітну плату… це значить кожному продуцентові дати більше, ніж він випродукував. — але ж це внутрішня суперечність; як що ж збільшення плати поширити тільки на невелике число індустрій, то це значить викликати загальний заколот у сфері міни, тоб-то, дорожнечу… Неможливо, кажу я, щоб страйки, що приводять до збільшення заробітної плати, не приводили до загального зросту ціп: це так само певно, як два рази два — чотирі». (Прудон, т. 1, ст. 110-111).

Ми відкидаємо всі ці твердження, опріч одного. — що два рази два — чотирі.

По-перше, загального подорожчання не буває. Як що ціна всіх речей одночасно з заробітною платою подвоюється, то це зміна не в цінах, а лишень у словах. Далі, загальне побільшення заробітної плати ніколи не може привести до більше чи менше загального подорожчання товарів. Справді, як би у всіх галузях промисловости, з однаковим основним капіталом (тоб-то, знаряддям, що в них уживається) працювало однакове число робітників, то загальне побільшення заробітної плати викликало б загальне зменшення зиску і ринкова ціна товарів не зазнала б ніякої зміни.

Але що відношення ручної праці до основного капіталу в ріжних галузях промисловости не однакове, то всі ті галузі промисловости, де основного капіталу відносно більше, а робітників менше, будуть змушені раніше чи пізніше зменшити ціни своїх товарів. В противному разі, як що ціна їхніх товарів не впаде, то їхній зиск підскочить вище від середнього рівня зиску. Адже ж машини не дістають заробітної плати. Тим то загальне побільшення плати менше зачепить ті галузі промисловости, що мають, порівнюючи до інших, більше машин і менше робітників. А що конкуренція завжди має тенденцію вирівнювати зиски, то піднесення зисків вище від їх середнього рівня може бути лишень дочасним. Отже, коли поминути де-які хитання, загальне піднесення заробітної плати приведе не до загального подорожчання, як думає пай Прудон, а навпаки, — до частинного зменшення цін, тоб-то, до зменшення ринкової ціни товарів, що виготовляються переважно за до¬помогою машин.

Зріст та спад зиску й заробітної плати виявляють тільки те відношення, в якому капіталісти й робітники беруть участь у продукті робітного дня і, здебільшого, зовсім не впливають на ціну продукта. Але, щоб страйки, що приводять до збільшення заробітної плати, приводили «до загального підвищення цін, а то й навіть до дорожнечі» — такі думки можуть повстати тільки в голові незбагнутого поета.

В Англії страйки раз-у-раз давали привід до винаходу й ужиття нових машин. Машини, можна сказати, були зброєю, що її хапалися капіталісти, щоб здушити бунти тих, чия праця вимагала певної спритности. Автоматична прядка, найбільший винахід сучасної промисловости, завдала непоправного удару бунтівничим прядунам. Як би професійні робітничі спілки та страйки не мали іншого наслідку, крім того, що вони дали привід до механічних винаходів, скерованих проти них самих, то вже через це саме треба було б визнати їх вплив на розвиток промисловости велетенським.

«Я читав», каже пан Прудон далі, «в одній статті пана Леона Фоше… надрукованій у вересні 1845 р., що англійські робітники від де-якого часу почали менше звертати уваги на коаліції — безумовно поступ, що з ним їх можна тільки привітати — і що цей поступ моральности робітників є наслідком поширення їх господарчої освіти. Заробітна плата, вигукував один робітник-прядун на вічу в Больтоні, не фабрикантами діється; в часи підупаду промисловости хазяїни стають немовби батогом у руках неминучости і хочуть, чи ні, — мусять бити. Регулятивним принціпом є тут відношення між постачанням і попитом і хазяїни не мають супроти цього ніякої сили»… Час добрий! гукає пан Прудон, — ось де виховані робітники, ось де взірцеві наймити і т.д., і т.д. «Цього лиха ще тільки бракувало Англії: воно не перестрибне через протоку». (Прудон, т. 1, ст. 261, 262).

З усіх англійських міст радикалізм найбільше розвинувся в Больтоні. Больтонські робітники мають славу завзятих революціонерів. Під час широкої агітації проти мита на хліб англійські фабриканти добре тямили, що можуть боротися проти землевласників тільки висунувши наперед робітників. Але інтереси робітників були не менш протилежні інтересам фабрикантів, ніж інтереси фабрикантів — інтересам землевласників, — отож, природно, на робітничих вічах фабрикантів завжди побивалося. Що ж вони робили? Щоб хоч позір врятувати, вони влаштовували віча, що складалися здебільшого з майстрів, з невеликого числа відданих їм робітників та з приятелів торгу, як такого. Коли ж, як то було в Больтоні й в Манчестері, справжні робітники пробували взяти в цих вічах участь, щоб запротестувати проти цих штучних демон¬страцій, то їм забороняли вступ, заявляючи, що це — закрите віче, тоб-то, збори, куди пускають тільки осіб, що дістали запрошення.

А тим часом, розліплені по мурах відозви сповіщали про загальні віча. Кожного разу після такого віча фабрикантські газети друкували докладні, бундючні звіти про виголошені там промови. Само собою, ці промови виголошували фабричні майстри. Лондонські ж газети слово за словом подавали їх на своїх шпальтах. От і спіткала пана Прудона халепа: на майстрів він думав, що то звичайні робітники і рішучо заборонив їм переходити протоку.

Як що в 1844 і 1845 р.р. страйки менше звертали на себе уваги, то тільки тому, що ці роки були для англійської промисловости першими роками росквіту по році 1837. Але й у ці роки не було розвязано а ні одної професійної спілки.

Послухаймо лишень больтонських майстрів. Вони кажуть, що фабрикант не є паном заробітної плати, бо не є паном ціни продукту, а не є паном ціни продукту тому, що не є паном світового ринку. На цій підставі вони переконували робітників, що не слід закладати спілок, що мають на меті силувати хазяїнів побільшувати заробітну плату. Пан Прудон, зо свого боку, забороняє їм творити спілки, боючись, чи не приведуть вони до побільшення заробітної плати, що викликало б загальну дорожнечу. Не треба вказувати на те, що в одному між майстрами й паном Прудоном панує зворушлива згода: вони думають, що збільшення заробітної плати є рівнозначним збільшенню ціни продуктів.

Та чи дійсно страх перед дорожнечею є справжньою причиною гніву пана Прудона? Ні. Він лихий на больтонських майстрів тільки тому, що вони означують вартість постачанням і попитом і не журяться конституованою вартістю, вартістю, що досягла свого уконституовання, конституованням вартости, що містить у собі сталу міноздатність та всі інші пропорційнальності відносин і відносини пропорціональности, з Провидінням у додаток.

«Страйк робітників, це річ незаконна про це говорить не тільки книга карних законів, але й ціла економічна система, а також і конечність сучасного ладу… Можна ще пристати на те, щоб кожний поодинокий робітник мав волю що до своєї особи та своїх рук; але суспільство не може дозволити, щоб робітники за допомогою спілок чинили насильство над монополією». (Т. 1, ст. 235 І 237).

Пан Прудон хоче накинути нам якийсь-там артикул книги карних законів як загальний і неминучий результат відносин буржуазної продукції.

В Англії спілки дозволені постановою парламенту, і власне економічна система змусила парламент законним шляхом оповістити про таку свою ухвалу. Коли року 1825 за міністерства Гескісона парламентові довелося переглянути законодавство, щоб погодити його з тим станом речей, що випливав із вільної конкуренції, він мусив скасувати всі закони, що забороняли коаліції робітників. Чим більше розвивалися сучасна промисловість і конкуренція, тим більше з’являлося чинників, що викликали і сприяли закладанню робітничих спілок; та скоро спілки, день-у-день зростаючи на силі, стали фактом економічного життя, вони не могли не стати незабаром також і фактом правних відносин.

Тим то згаданий артикул книги карних законів доводить тільки те, що за часів установчих зборів та імперії новітня індустрія та конкуренція не були ще досить розвинені.

Економісти і соціалісти[14] згідні в одному: в осудові коаліцій. Вони лишень ріжно обґрунтовують свій осуд. Економісти кажуть робітникам: не об’єднуйтесь. Закладаючи спілки, ви порушуєте нормальний рух промнсловости, ви заважаєте фабрикантам виконувати замовлення, ви шкодите торгові і прискорюєте заведення машин, що роблять вашу працю почасти зайвою і змушують вас через те годитися на нижчу плату. А втім, ваші силкування ні до чого: ваша заробітна плата завжди буде означуватися відношенням між постачанням робочих рук і попитом на них. Противитися ж вічним законам політичної економії так само смішно, як і небезпечно.

Соціялісти кажуть робітникам: не об’єднуйтеся, бо чого ви цим кінець-кінцем доб’єтеся? Побільшення заробітної плати? Економісти покажуть вам мов на долоні, що коли вам і пощастить здобути на короткий час кілька зайвих сотиків. то слідом за тим прийде зменшення вашої плати на довгі літа. Спритні рахівничі доведуть вам, що ви потрібуватимете років, щоб надолужити побільшенням плати ті кошти, що ви муситимете витратити на організацію й удержання ваших спілок. Отже, ми, як соціялісти, поминаючи вже оте грошеве питання, кажемо вам, що ви зостанетеся таки робітниками, а хазяїни все будуть хазяїнами, так само, як і досі. Тому — ніяких коаліцій, ніякої політики, бо ж закладати спілки чи не значить братися до політики?

Економісти хочуть, щоб робітники залишалися в суспільстві в тій його формі, якої воно набуло і в якій його описано й зареєстровано в їхніх підручниках.

Соціялісти хочуть, щоб робітники залишили старе суспільство на боці, щоб тим більше перейнятися бажанням вступити до нового суспільства, що вони його так передбачливо, так старанно, для них приготували.

Наперекір обом, всупереч підручникам та утопіям, робітничі спілки не переставали а ні на хвилю зростати й розвиватися разом з розвитком і зростом сучасної промисловости. І для наших часів це до такої міри справедливо, що ступінь розвитку коаліцій в тій чи іншій країні як-найкраще показує її місце в гієрархії світового ринку. Англія, де промисловість розвинулася як-найдужче, має найбільші й найорганізованіші робітничі спілки.

В Англії робітництво не обмежилося частинними коаліціями, що мали одним-одну мету перевести певний страйк і зникали разом з його закінченням. Там робітники позакладали постійні спілки, тред-юніони, що стали для робітників бойовим пристановищем у їхній боротьбі з підприємцями. І тепер усі ці місцеві спілки об’єднані в асоціяцію тред-юніонів, центральний комітет якої сидить у Лондоні і яка налічує вже 80.000 членів. Організація страйків, коаліцій, тред-юніонів відбувається одночасно з розвитком політичної боротьби робітників, що складають тепер велику політичну партію під назвою чартистів.

Перші спроби робітників згуртуватися завжди набирають форми коалицій.

Велика промисловість скупчує в одному місці силу незнайомих людей. Конкуренція росколює їх відповідно до їхніх інтересів. Але збереження даного рівня заробітної плати — їхній спільний інтерес супроти їхнього хазяїна — об’єднує їх в спільній думці про опір — в коаліції. Таким чином, спілка завжди має подвійну мету: спинити конкуренцію між робітниками, щоб мати змогу, як об’єднаний конкурент, виступати проти капіталіста. Як що первісною метою опору було тільки збереження даного рівня заробітної плати, то в міру того, як капіталісти, з свого боку, починають об’єднуватися для координації своїх репресивних заходів, починають і коаліції, спочатку одна від одної відокремлені, гуртуватися в союзи і збереження таких асоціяцій проти де далі, то дужче об’єднаного капіталу стає для них важнішим, ніж збереження рівня заробітної плати. Це до такої міри справедливо, що англійські економісти не можуть надивуватися, як це робітники жертвують велику частішу свого заробітку на користь асоціяцій, хоч вони закладені, на думку цих економістів, як раз з метою збереження даного рівня заробітної плати. В цій боротьбі, в цій справжній горожанській війні, об’єднуються і розвиваються всі елементи, потрібні для майбутнього бою. Раз досягнувши цієї точки, асоціяція набуває вже політичного характеру.

Економічні відносини обернули силу людей у робітників. Панування капіталу створило для них спільне становище і спільні інтереси. Так ця маса стала клясою супроти капітала, але не стала ще клясою для себе самої. В боротьбі, кілька фаз якої ми відзначили, ця сила приходить до себе, встановлює себе як кляса для себе самої. Інтереси, що вона боронить, стають клясовими інтересами. Але боротьба кляси проти кляси є боротьбою політичною.

Що до буржуазії, то ми повинні відріжняти дві фази її розвитку: ту, коли вона встановилася як кляса під пануванням феодалізму й абсолютної монархії і ту, коли вона, сконституована вже як кляса, повалила феодалізм і монархію, щоб організувати тодішнє суспільство як суспільство буржуазне. Перша з цих фаз тривала довше і вимагала більших зусиль. Буржуазія також почала з частинних коаліцій проти феодаль¬них панів.

Було зроблено чимало дослідів, щоб простежити ріжні історичні фази, що їх переходила буржуазія, починаючи від міської громади і кінчаючи сконституованням її як кляси. Та коли стає потрібним здати собі справу з таких явищ, як страйки, коаліції та інші форми, що в них пролетарі перед нашими очима організуються як кляса, то відразу одних опановує справленій жах, тим часом, як інші з трансцендентальною погордою знизують плечима.

Поневолена кляса є умовою існування кожного суспільства, побудованого на клясових суперечностях. Визволення пригніченої кляси неминуче, отже, вимагає створення нового суспільного ладу. А щоб поневолена кляса могла себе визволити, для цього треба досягнути такого ступня розвитку, коли набуті продуктивні сили і дані суспільні відносини не можуть далі існувати одні побіч одних. З усіх знарядь продукції найбільшого продуктивною силою є сама революційна кляса. А передумовою організації революційних елементів у клясу є існування всіх тих продуктивних сил, що взагалі могли розгорнутися в лоні старого суспільства.

Чи це значить, що після повалення старого суспільства настане панування пової кляси, яке досягне свого вищого вияву в новій політичній владі? Ні.

Умовою визволення робітничої кляси є скасування вся¬ких кляс, так само, як умовою визволення третього стану, бур¬жуазії, було скасування всіх станів.[15]

Робітнича кляса в ході розвитку поставить на місце старого буржуазного суспільства асоціяцію, що не знатиме кляс і їхньої протилежности, що не знатиме політичної влади, як такої, бо власне політична влада є офіціяльним виявом клясової протилежности в середині горожанського суспільства.

А до того часу протилежність між пролетаріятом і буржуазією є боротьбою кляси проти кляси, боротьбою, найвищий прояв якої знаменуватиме цілковиту революцію. А втім, чи треба дивуватися, що суспільство, побудоване на протилежності кляс доходить нарешті до брутальної суперечки, до бою віч-на-віч, бо іншої ради немає?

Хай не кажуть, що суспільний рух виключає політичний. Нема політичного руху, що не був би одночасно й соціяльним.

Тільки за такого ладу, де не буде ні кляс, ні клясового антагонізму, соціяльна еволюція не буде вже приводити до політичних революцій. А доти на передодні кожного ґрунтовного перетворення суспільства останнє слово соціяльної науки завжди лунатиме:

«Боротьба або смерть; крівава війна або небуття.
Так ставить питання невблагана історія». (Жорж Занд)

Додаток І.[16]

(З марксового твору: «До критики політичної економії», Берлін, 1859).

Науку про робітний час, як про безпосередню одиницю міри грошей, вперше систематично розвинуто було Джоном Ґреєм[17].

Центральний національний банк через свої філії мав би, на думку Ґрея, посвідчувати, скільки робітного часу фактично витрачається на продукцію ріжних товарів. За свій товар продуцент діставав би офіціяльну посвідку вартости, себ-то, квит про одержання такої кількости праці, яка міститься в його товарі[18]. Такі банкноти на 1 робітний .тиждень, 1 робітний день, 1 робітну годину, були б разом з тим чеками на одержання відповідного еквіваленту в усіх інших товарах, складених у коморах банків[19]. Таким є істотний принціп теорії Ґрея, старанно розроблений ним у всіх подробицях і скрізь пристосований до тодішніх умов англійського життя. «За цієї системи», каже Ґрей, «продавати за гроші завжди було б так само легко, як тепер купувати за них. Продукція стала б для политу рівномірним джерелом, що ніколи б не висихало»[20]. Шляхетні метали втратили б свій «привілей» проти інших товарів і «заняли б на ринкові належне їм місце поруч масла, яєць, сукна, перкаля, а їхня вартість цікавила б нас не більше, ніж вартість діямантів»[21]. «Чи маємо ми й надалі додержуватися вигаданої нами міри вартости, золота, і тим сковувати продуктивні сили краю, чи ми повинні звернутися до природньої міри вартости — праці, і таким чином ці продуктивні сили роскувати?»[22]

Як що робітний час є іманентною, внутрішньою мірою вартости, то чому побіч цього існує ще якась інша, зовнішня міра? Чому мінова вартість стає ціною? Чому вартість того чи іншого товару означується в якомусь вилученому товарі, що обертається тим самим в адекватну істоту мінової вартости, в гроші? Такою от була проблема, що її мав розвязати Ґрей. Замісць її розвязувати. однак, він уявив собі, ніби товари можуть безпосередньо відноситися один до одного як продукти суспільної праці. А тим часом, вони можуть відноситися один до одного тільки як те, чим вони суть. Товари — це безпосередньо продукти розріжненої, незалежної, приватної праці, яка, вивласнюючись у процесі приватної міни, мусить ставати загально-суспільною працею; іншими словами: праця на основі товарової продукції стає суспільною лишень через всебічне вивласнення індивідуальних праць. Тим часом Ґрей, приймаючи вміщений у товарах робітний час за безпосередньо суспільний, приймає його тим самим за загальний робітний час, себ-то, заробітний час безпосередньо засоційованих індивідів. Як би так було в дійсності, то такий спеціфічний товар, як золото та срібло, справді не міг би протистояти іншим товарам як утілення загальної праці, мінова вартість не оберталася б у ціну, але й споживча вартість не ставала б міновою, продукт не ставав би товаром і, таким чином, самі основи буржуазної продукції було б знищено. Цього, однак, Ґрей ніколи й на думці не мав. Продукти повинні продукуватися як товари, але вимінюватися — не як товари. Виконання цього побожного бажання Ґрей доручає Національному Банкові. З одного боку суспільство, в особі банку, робить індивідів незалежними від умов приватної міни, а з другого — не противиться тому, щоб вони й далі продукували на основі приватної міни. Тим часом, внутрішня послідовність змушує Ґрея відкидати одну по одній умови буржуазної продукції, хоч він і хоче лишень «зреформувати» гроші, що повстали з товароміни. Так, капітал він обертає и національний капітал[23], земельну власність у національну власність[24], а коли до його банку придивимося ближче, то побачимо, що він не тільки одною рукою товари приймає, а другою посвідки за постачену працю видає, але що він і саму продукцію регулює. В свому останньому творі «Lectures on Money», де Ґрей запобігливо намагається представити свої трудові гроші як чисто буржуазну реформу, він заплутується в іще гірших абсурдах.

Кожний товар є безпосередньо грішми, — такою була теорія Ґрея, виведена з його неповної і, тому, хибної аналізи товару. «Органічна» конструкція «трудових грошей», «Національного Банку» і «товарової комори» є лише вимріяним образом, де догмі надається бажаних рис закону, що править світом. Догма, що каже, ніби товар є безпосередньо грішми, ніби вміщена в ньому осібна праця приватного індивіда в безпосередньо суспільною працею, звичайно, ще не стане слушною через те, що в неї довірить якийсь-там банок і в згоді з нею почне оперувати. Банкроцтво дуже скоро відограло б у такому разі ролю практичної критики. Те, що в Ґрея залишається неясним, і то неясним йому самому, а саме те, що трудові гроші є лише прибраною в економічну форму фразою, за якою криється побожне бажання позбутися грошей, а в грішми й мінової вартости, а з міновою вартістю й товару, а з товаром і буржуазного способу продукції, — це ясно й недвозначно висловлювалося де-якими англійськими соціялістами, що писали почасти перед Ґреєм, почасти після нього[25]. Це не перешкодило, однак, панові Прудонові та його школі проповідувати деградацію грошей і вознесіння товару, як зерно со-ціялізму, обертаючії тим соціялізм в елементарне нерозуміння необхідного звязку між товаром і грошима[26].

Додаток II.

«Про питання вільного торгу».

промова
Карла Маркса 9 січня 1840 року в «Брюсельоькому Демократичному Товаристві».

Шановне товариство! Скасування хлібних законів в Англії, це найблискучіша перемога, одержана вільним торгом у XIX віці. По всіх країнах, де фабриканти говорять про вільний торг, вони мають на оці переважно вільний торг збіжжям або взагалі сировиною. «Обтяжувати закордонний хліб охоронним митом — ганьба, це значить, спекулювати на голоді народніх мас».

Дешевий хліб, висока заробітна плата, cheap food, high wages, ось одинока мета, для якої прихильники вільного торгу в Англії витратили цілі міліони, захопивши вже своїм ентузіязмом і своїх братів на суходолі. Взагалі, коли хочуть волі торгу, то домагаються цього з метою поліпшити становище трудящих кляс.

Та дивна річ! Народ, що йому за всяку ціну хочуть дати дешевий хліб, на диво невдячний. Дешевий хліб так само ославлено в Англії, як дешевий уряд у Франції. Народ добачує в людях, повних самопосвяти, в такому Воврінґові, Брайтові та товаришах, — своїх найлютіших ворогів, найбезсоромніших лицемірів.

Кожен знає, що боротьба між лібералами й демократами в Англії, це боротьба між прихильниками вільного торгу і чартистами.

Придивімся, яким способом англійські приятелі вільного торгу намагаються довести народові свої шляхетні наміри.

Вони кажуть фабричним робітникам:

Хлібне мито — це податок на заробітну плату: цей податок ви платите землевласникам, цим середньовічним аристократам; як що ваше становище злиденне, то це наслідок того, що найпотрібніші засоби поживи коштують занадто дорого.

Робітники, з свого боку, питають фабрикантів:

Як це могло статися, що на протязі останніх тридцяти років, коли наша промисловість найбуйніше розвивалася, наш заробіток падав і то багато швидче, ніж зростала ціна на хліб?

Податок, що ми, як ви запевняєте, платимо землевласникам, складає для робітника приблизно 3 пенси на тиждень; навпаки, заробітна плата ручного ткаля за роки 1815-1843 впала з 28 шилінгів на тиждень на 5 шилінгів, плата ж машинового ткаля за час від 1823 до 1845 р. впала з 20 шилінгів на тиждень на 8 шилінгів.

А за цілий цей час розмір податку, що ми платили землевласникові, ніколи не перевищував 3 пенсів. І далі, коли в 1834 році хліб був дуже дешевий і промислове життя буяло, що ви нам тоді казали? «Як що ви несщасливі, так це тому, що ви плодите забагато дітей і що ваше подружжя більш плідне, ніж ваша праця!»

Оце ваші власні слова, що ви нам тоді вигукували, і ви почали фабрикувати нові закони для злидарів та будувати робітничі доми, ці бастилії пролетарів.

Фабриканти на це відказують:

Маєте рацію, шановні панове робітники; заробітну плату означує не тільки ціна на хліб, а ще й конкуренція серед тих, що пропонують свої робочі руки.

Але, поміркуйте над тим, що наша земля — самі лишень скелі та піски. Адже ж ви добре тямите, що хліб не вродить у вазонах на квіти! Коли ж ми, замісць щоб марнувати наш капітал, нашу працю, на нашій нужденній землі, закинемо хліборобство і віддамося виключно промисловості, тоді ціла Європа змушена буде спинити свої фабрики і Англія стане єдиним великим фабричним містом, а ціла Європа її хліборобською провінцією.

Тим часом як фабрикант промовляє отак до своїх власних робітників, виступає дрібний крамар і запитує:

Та коли ми скасуємо хлібні закони, то хоч і зруйнуємо сільске господарство, але житим ще не присилуємо інші країни купувати все в наших фабриках, а свої власні позамикати.

Що ж з того вийде? Я старчу покупців, що я тепер маю по селах; внутрішний торг стратить свій ринок.

Фабрикант повертається потилицею до робітника і відповідає крамареві:

Що до цього, то ми вже дамо собі раду. Скасувавши хлібне мито, ми дістанемо з-за кордону дешевший хліб. Тоді ми зменшимо заробітну плату, що одночасно в інших країнах, звідки ми діставатимемо хліб, піде вгору.

Таким чином, опріч користи, що ми вже маємо, ми матимемо ще й дешевшу заробітну плату, а за допомогою всього того ми вже змусимо суходіл купувати все у нас.

Тепер вмішується в спірку ареидатор та сільский робітник.

А ми, кричать вони, що буде з нами?

Чи маємо й ми накликати вирок смерти на сільске господарство, що з його ми живемо? Чи маємо й ми спокійно терпіти, як спід наших ніг висмикують нам землю?

Замісць відповіди ліга боротьби з хлібним митом задовольнилася тим, що призначила нагороду для трьох найкращих творів про цілющий вплив скасування хлібних законів на англійське хліборобство.

Ці нагороди дістали панове Гоп. Морз і Ґреґ, чиї розвідки в тисячах примірників було поширено по країні.

Один з цих увінчаних нагородою намагається довести, що через увіз чужого збіжжя стратить не арендатор і не сільский робітник, а виключно землевласник. Англійський фармер, вигукує він, не має чого боятися скасування хлібних законів, бо жадна країна не може продукувати такого доброго й дешевого хліба, як Англія!

Отож, навіть коли б ціна хліба впала, це не може вам пошкодити, бо це падіння окошиться на самій тільки ренті і ніколи не зачепить ні зиску з капіталу, ні заробітної плати.

Другий лавреат, пан Морз, зепевняє навпаки, що ціна хліба наслідком скасування хлібних законів зросте. Він не жалує праці, щоб довести, немов би охоронне мито ніколи не могло забезпечити хлібові належної ціни.

Щоб зміцнити своє твердження, він подає той факт, що завжди, коли ввозилося збіжжя з-за кордону, ціна хліба в Англії значно зростала і що, коли ввозилося мало, — страшенно падала. Пан лавреат забуває, що не ввіз був причиною високої ціни, а саме висока ціна була причиною ввозу.

Всупереч свому товаришеві по нагороді, пан Морз запевняє, що кожне збільшення в ціні хліба виходить на добре арендаторові та робітникові, а не землевласникові.

Третій лавреат, пан Ґреґ, великий фабрикант, чия книжка звертається до кляси великих фармерів, не міг уже збути справи такими дурничками. Його мова більш наукова.

В міру того, як людність зростає, доводиться,—скоро привозити чужий хліб заборонено, — використовувати менш придатні до хліборобства землі; а що обробіток їх вимагає більше коштів, то й продукт їх коштує дорожче.

А тому, що й у такому (дорогому) хлібі є пекуча потреба, тому, що його сяк чи так куплять, то ціна хліба встановиться неминуче відповідно до ціни продукту гіршої землі. Ріжниця між цією ціною і коштами продукції і становить, власне, ренту.

Тим то, коли наслідком скасування хлібних законів ціпа збіжжя, отже, також і рента, впаде, то це приведе до того, що гірша земля не буде більше оброблятися. Тому зменшення ренти обов’язково потягне за собою руїну певної частини фармерів.

Ці уваги були потрібні, щоб зрозуміти мову пана Греґа.

Дрібні фармери, каже він, що не зможуть вдержатися при хліборобстві, знайдуть собі пристановище в промисловості. Що до великих фармерів, то вони повинні на цьому лише зискати. Або землевласники будуть змушені дуже дешево продати їм свої землі, або арендні умови, що вони з ними складатимуть, будуть складатися на дуже довгий термін. Це дасть їм змогу вкладати в землю більші капітали, більш широко вживати машин і таким чином зощаджувати на людській праці, що, до того ж, стане дешевшою — завдяки загальному зменшенню заробітної плати, цьому безпосередньому наслідкові скасування хлібних законів.

Доктор Боврінґ немов би покропив усі ці аргументи свяченою водою, заявивши на однім прилюднім вічу: «Ісус Христос — це вільний торг, вільний торг — це Ісус Христос!»

Ясно, що все це лицемірство не для того було призначено, щоб зробити для робітників смачнішим дешевий хліб.

А втім, як могло вплинути на робітників несподіване добродійство фабрикантів, тих самих людей, що ще не закінчили завзятої боротьби проти закону про десятигодинний робітний день, що мав на меті зменшити роботу фабричного робітника з 12 годин на 10!

Щоб ви могли собі уявити добродійство цих фабрикантів, я пригадаю вам, шановне товариство, ті приписи, що заведено по фабриках.

Кожний фабрикант спеціяльно для свого приватного вжитку має справжній збірник карних законів, що встановлює покуту за всі умисні та невмисні провини. Наприклад: робітник повинен заплатити стільки й стільки, як що він на своє лихо сів на стільця, як що він шепоче, балакає, сміється, як що на кілька хвиль спізниться, як що зломить щось у машині, як що не здасть належної кіль-кости продуктів і т.д., і т.д. Кара завжди вища від учиненої робітником шкоди. Щоб дати робітникові яко мога більше нагоди потрапити під кару, пересувають наперед стрілки годинника, дають кепську сировину, що з неї робітник повинен виготовити добрий продукт, і т.д. Майстрів скидають, як що вони не досить спритні в вигадуванню приводів до покарання робітників.

Ви бачите, шановне товариство, — це приватне законодавство створено властиво для того, щоб плекати його порушення, а плекають його порушення для того, щоб робити гроші. Так фабрикант вживає всіх заходів, щоб зменшити номінальну заробітну плату і використати ті випадки, що над ними робітник не має сили.

І ці фабриканти, це ті самі добродії, що хочуть запевнити робітників, що вони ладні видати величезні гроші з одною-однісінькою метою поліпшити долю цих робітників. З одного боку, вони ріжними фабричними приписами обтинають як тільки можуть заробітну плату робітника, а з другого — накладають на себе як найбільші жертви, щоб за допомогою ліги боротьби з хлібними законами цю плату побільшити.

Вони витрачають великі кошти на будування палаців, що в них уряджує ліга свої, мовляв, офіціяльні помешкання, вони посилають цілу армію апостолів у всі закутки Англії, щоб вони проповідували там релігію вільного торгу. Вони випускають цілі хмари брошур і роздають їх дурно, аби ли¬шень висвітлити робітникам їхні власні інтереси. Вони витрачають величезні кошти, щоб схилити на свій бік прес}/. Вони організують першорядний адміністративний апарат, щоб керувати рухом за свободу торгу, щоб розгорнути на все-людних вічах всі перли своєї красномовности. На однім такім вічі один робітник сказав:

Коли б землевласники продали наші кістки, то ви, фабриканти, були б першими, що їх купили б, щоб перемолоти на борошно в своїх парових млинах.

Англійські робітники дуже добре збагнули значіння боротьби між землевласниками і капіталістами. Вони дуже добре знають, що ціну на хліб хотіли понизити для того, щоб зменшити заробітну плату, і що зиск з капіталу зросте настільки, наскільки впаде рента.

Рікардо, апостол прихильників вільного торгу в Англії, найславніший економіст нашого віку, в даному разі одної думки з робітниками.

Він говорить у свому славетному творі про політичну економію:

«Як би ми, замісць щоб сіяти хліб, знайшли новий ринок, де ми могли б запезпечити себе ним за дешеву ціну, то в такому разі заробітна плата впала б, а зиск зріс би. Падіння цін на сільско-господарчі продукти тягне за собою зменшення заробітної плати не тільки сільско-господарських робітни¬ків, але й усіх тих, що працюють у промисловості або в торгові.»

І не думайте, товариство, що робітникові зовсім байдуже, чи дістає він лише чотирі франки, бо хліб подешевшав, чи п’ять, як він діставав раніше.

Чи ж його плата не впала рівняючи до зиску? І чи ж не ясно, що його соціяльне становище погіршало рівняючи до становища капіталіста? Опріч того, він тратить також і фактично.

Поки ще ціна на хліб була висока, а заробітна плата ще не впала, вистачало невеличкої ощадности в споживанню хліба, щоб робітник мав змогу задовольнити ще й інші свої потреби. Та скоро ціна на хліб, отже й заробітна плата, стояти¬муть низько, робітник не зможе вже зощадити на хлібі майже нічого, щоб купити собі ще й інші речі.

Англійські робітники показали прихильникам вільного торгу в Англії, що своїми хитро-мудрими штуками вони їх з пантелику не зіб’ють, і коли робітники, не зважаючи на це, злучилися таки з ними проти землевласників, то. лишень для того, щоб знищити рештки феодалізму і мати діло тільки з одним ворогом. Робітники не помилилися в своїх розрахун¬ках: землевласники, щоб помотатися на фабрикантах, пішли вкупі з робітниками в справі переведення закону про десятигодинний робітний день, що його робітники даремно вимагали вже тридцять років, і що був нарешті ухвалений парламентом зараз таки по скасуванню хлібних законів.

Коли на конгресі економістів д-р Боврінґ витяг з кишені довжелезний список, щоб показати, скільки голів худоби, скільки шинки, сала, курей і т.п. ввозилося в Англію, щоб там, як він каже, бути спожитим робітниками, то, на жаль, він забув сказати, що в той самий час робітників Манчестера та інших фабричних міст, з огляду на початок кризи, було викинуто на вулицю.

В політичній економії ніколи не можна порівнювати числа якогось одного року, щоб виводити з них загальні закони. Треба завжди брати середнє шести-семи років, — час, за який сучасна промисловість переходить усі свої фази — росквіту, застою, кризи — і завершує свій неминучий кругобіг.

Безперечно, коли ціна всіх товарів упаде, а це є неминучим наслідком волі торгу, то за один франк я зможу купити багато більше речей, ніж перед тим. А франк робітника вартий стільки ж, що й кожний інший. Тому вільний торг дуже корисний для робітника. Лишень маленька прикрість звязана з цим, а саме: перше, ніж робітник, зможе виміняти свої франки на інші товари, він повинен спочатку перевести міну між своєю працею і капіталом. Як би він у такій міні завжди діставав за одну й ту саму працю відповідне число франків, а ціна всіх товарів падала б, то, купуючи потрібні йому речі, він завжди вигравав би. Труднощі полягають не в доказі того, що, коли ціна всіх товарів падає, я можу за одні й ті самі гро¬ші дістати більше товару.

Економісти раз-у-раз звертають увагу лишень на той момент, коли ціна праці вимінюється на інші товари, і завжди нехтують тим моментом, коли відбувається міна між працею і капіталом. Як що тепер для пуску в рух машини, що виробляє товари, треба менше коштів ніж раніше, то й предмети, потрібні для удержання цієї машини, що зветься робітником, будуть коштувати також менше. Коли всі товари подешев¬шають, то й праця, що також є товаром, так само впаде на ціні і, як. ми далі побачимо, цей товар-праця впаде порівнюючи багато більше, ніж усі інші товари. Як що робітник все ще нятиме віри аргументам економістів, то він із здивованням переконається, що франк у його кишені ростанув і йому залишилося хиба лише п’ять су.

На це економісти скажуть:

Авжеж, ми визнаємо, що конкуренція серед робітників, що за панування вільного торгу напевно не стане меншою, незабаром приведе до того, що заробітна плата буде відповідати нижчій ціні товарів. Але, з другого боку, завдяки зменшенню ціни товарів, збільшиться споживання; завдяки побільшенню споживання зросте продукція, що потягне за собою збільшення попиту за робочою силою, а слідом за побільшенням по¬питу за робочою силою прийде підвищення заробітної плати.

Уся ця аргументація розрахована ось на що: вільний торг збільшить продуктивні сили. А коли промисловість починає зростати, коли багацтво, коли продуктивні сили, словом, коли продуктивний капітал починає дужче питати за працею, починає зростати також ціна праці, отже — і заробітна плата. Зріст капіталу йде на користь робітникові. Це треба визнати. Коли капітал костеніє, промисловість не тільки костеніє, але й занепадає і першою жертвою цього є робітник. Він гинутиме швидче від капіталіста. Ну, а тоді, коли капітал зростатиме, отже, в цьому, як сказано, кращому для робітника випадкові, яка буде його доля? Він гинутиме так само. Зріст продуктивного капіталу включає в себе концентрацію й акумуляцію капіталів. Централізація капіталів спричинюється до зросту поділу праці і вжиття машин. Розвиток поділу праці робить непотрібною особливу спритність робітника. А ставлячи на місце цієї спеціяльної спритности працю, що її кожний мо¬же виконувати, він побільшує конкуренцію серед робітників.

Ця конкуренція стає тим дужчою, чим більше поділ праці дає робітникові змоги виконувати своїми силами роботу кількох людей. Машини приводять до того самого наслідку ще в більшій мірі. Зріст продуктивного капіталу змушує промислових капіталістів працювати з чим раз більшим розмахом, і тим руйнує дрібних промисловців, спихає їх у ряди пролетаріяту. Далі, тому, що рівень проценту падає в міру того, як нагромаджуються капітали, — дрібні рентарі, що не можуть уже вижити з своєї ренти, мусять шукати притулку в промисловості і збільшують тим число пролетарів.

Нарешті, що дужче зростає продуктивний капітал, то більше змушений він продукувати для ринку, потреб якого він не знає. Продукція починає чим раз більше випереджати потребу, постачання чим раз більше намагається вимусити по¬пит, — кризи стають інтенсивнішими і частішими. А кожна криза, з свого боку, прискорює централізацію капіталів і збільшує число пролетаріяту. Отже, чим дужче зростає продуктивний капітал, тим дужче зростає конкуренція серед робітників, і то значно швидче. Плата за працю зменшується для всіх, а для де-яких збільшується й тягар праці.

Року 1829 було в Манчестері 1088 прядунів, що працювали в 36 фабриках. Року 1841 — вже тільки 448, при чому ці робітники обслуговували на 53353 веретена більше, ніж оті 1088 в році 1829. Як би ручна праця зросла в тій самій мірі, що й продуктивна сила, то число робітників було б мусило зрости до 1848; отже, технічні поліпшення залишили без роботи 1100 робітників.

Ми наперед знаємо відповідь економістів. Ці позбавлені праці люде, скажуть вони, знайдуть собі іншу роботу. Пан д-р Боврінґ не перепустив нагоди піднести знову цей аргу¬мент на конгресі економістів. Але при іншій нагоді він побив самого себе.

Року 1838 пан Боврінґ виголосив у Домі Громад (в парламенті) промову про 50.000 ткалів Лондону, що давно вже голодували, не знаходячи роботи, обіцяної їм прихильниками вільного торгу.

Послухаймо найяскравіші місця цієї промови пана д-ра Боврінґа:

«Злидні ручних ткалів», каже він, «це неминуча доля кожної праці, якої легко вивчитися і яку можна кожної хвилі замінити менш дорогими засобами. Тому, що при цьому конкуренція серед робітників надзвичайно зростає, найнезначніше зменшення попиту тягне за собою кризу. Ручні ткалі стоять до певної міри на крайній межі людського існування. Ще один ступінь далі і їх існування стане неможливим. Досить найменшого захитання, щоб пхнути їх на шлях загибелі. Поступ техніки, усовуючи ручну працю що раз більше, неминуче викликає в переходові часи багато дочасних страждань. Добробут нації може бути куплено лишень ціною де-якого індивідуального лиха. Промисловість поступає вперед тільки коштом відсталих; з усіх винаходів паровий варстат завдав ручному ткалеві найтяжчого удару. В багатьох речах, що робилися руками, ткалі стратили вже своє значіння, а далі вони стратять його й там, де вони його ще мають».

«У мене в руці», каже він, «листування генерал-губернатора Східної Індії з остіндською компанією. Це листування присвячено ткалям округи Дакка. Губернатор каже в своїх листах: кілька років тому остіндська компанія дістала б-8 міліонов штук ситцю, виробленого на тутешніх ручних верстатах. Попит що раз падав і дійшов до одного лише міліона штук. В цю хвилю його майже нема. Більше того. Року 1800 Північна Америка вивезла з Індії майже 500.000 штук ситцю, В 1830 році — неповних 4000. Нарешті, року 1800 спровадила собі один міліон штук ситцю Португалія. Року ж 1330 вона вивезла не більше, ніж 20.000 штук,

«Звіт про злидні індуських ткалів — жахливий. Яка ж причина цих злиднів?

«Появ на ринку англійських продуктів, виготовлення ситцю з допомогою парових варстатів.

«Дуже велике число ткалів загинуло в злиднях. Решта перейшла до інших робіт, зокрема, до сільско-господарчих. Не мати ж змоги перемінити своє заняття — це значить бути засудженим на смерть. І в той самий час округа Дакка пересичена англійськими тканинами. Дакківський серпанок, славний на цілий світ своєю красою й міццю своєї тканини, зник також через конкуренцію англійських машин. В цілій історії промисловости ледви чи можна знайти такі тяжкі муки, як ті, що їх переходили в Східній Індії цілі кляси людности».

Промова пана д-ра Боврінґа тим більше варта уваги, що згадані в ній факти цілком відповідають дійсності, а фрази, що ними він пробує їх прикрити, мають усі прикмети лицемірства, властивого прихильникам вільного торгу. Він представляє робітників як засоби продукції, що мусять бути замінені на менш дорогі засоби продукції. Він поводиться так, неначе в праці, що про неї він говорить, бачить якусь цілком вийняткову працю, а в машині, що викорінила у-пень ткалів, так само якусь вийняткову машину. Він забуває, що нема такої ручної праці, якої одного прекрасного дня не спіткала б доля ткацтва.

«Непохитна мета, непереможна тенденція всіх удоскональнень техніки, скерована в дійсності на те, щоб зробити людську працю яко мога менш потрібною або зменшити її ціну, замінюючи працю дорослих робітників на працю жінок та дітей або роботу, що вимагає спритности, на роботу звичайну, просту. Здебільшого в прядильнях, що пускалися в рух силою води, пряли шіснадцятилітні або й молодші дівчата.

Заміна ручної прядки автоматичною привела до звільнення більшости ткалів — залишилися тільки діти й молоді люде».

Ці слова палкого прихильника вільного торгу, пана д-ра Юра, доповнюють признання пана д-ра Боврінґа. Пан Боврінґ говорить про «де-які» індивідуальні страждання і одночасно каже, що ці індивідуальні страждання ведуть до загибели цілі кляси; він говорить про дочасні муки в переходові часи і разом з тим не криється, що ці муки переходового часу були для більшости переходом від життя до смерти. а для решти переходом від кращого становища до гіршого. Коли він пізніше каже, що муки цих робітників нерозривно звязані з поступом промисловости і потрібні для добробуту нації, то він просто каже, що конечною умовою добробуту буржуазної кляси є страждання кляси робітничої.

Все, чим може потішити пан Боврінґ засуджених на загибель робітників, як і взагалі ціла доктрина вирівнювання, що її обороняють прихильники вільного торгу, зводиться ось до чого:

Ви, тисячі робітників, ви, засуджені на голодну смерть, не вдавайтеся в тугу. Ви можете спокійно вмерти. Ваша кляса не загине. Вона завжди буде досить численною, щоб капітал міг нею поневіряти, не боючись її знищити. Справді, як зможе капітал знайти собі корисне застосовання, коли він не дбатиме про те, щоб зберегти собі матеріял для визиску — робітників, — щоб мати змогу їх знов і знову визискувати?

Але чому це треба ще вирішувати питання про те, який вплив матиме на становище трудящих кляс переведення в життя вільного торгу? Адже ж усі закони, формуловані економістами від Кене аж до Рікарда, побудовано на тому припущенні, що віднині ніщо вже не може обмежити волі торгу. Ці закони зміцнювалися в міру того, як здійснювалася воля торгу. Перший з цих законів каже, що конкуренція зводить ціну кожного товару на мінімум коштів його продукції. Тим то мінімум заробітної плати є природньою ціною праці. Що таке мінімум заробітної плати? Саме те, що треба для того, щоб випродукувати потрібні для прожиття робітника предмети, що треба для того, щоб дати йому змогу сяк-так живо¬тіти та в міру потреби розмножувати свою клясу.

Але не думаймо, ніби робітник буде мати тільки цей мінімум заробітної плати, не думаймо і потім, ніби він цей мінімум матиме завжди.

Ні, в згоді з цим законом робітнича кляса часами буде щасливіша. Вона буде мати іноді більше, ніж мінімум, але це «більше» буде лишень надолуженням того, що вона буде мати менше від мінімума під час промислового застою. Цим хочуть сказати: як би підрахувати те, що робітнича кляса мала більше від прожиточного мінімуму і те, що вона мала менше від нього, на протязі певного періодично повторюваного пробігу часу, па протязі всього того ціклу, що його описує промисловість, перебігаючи одну по одній фази росквіту, надпродукції, застою, кризи, — то побачили б, що заразом робітнича кляса мала не більше її не менше, ніж мінімум. Це значить: робітнича кляса зберігатиметься як кляса, лишень переходячи стільки й стільки злиднів, терплячи стільки й стільки мук, стільки й стільки трупів залишаючи на полі бою промисло-ости. Але що з того? Кляса існує далі, — більше, ніж існує — вона зростає.

Це, однак, не все. З поступом промисловости засоби існування дешевшають. Так, на місце горілки прийшло пиво, на місце вовни й полотна — бавовна, на місце хліба — бараболя.

Тому, що можливість годувати робітника дешевшим і гіршим харчем де далі зростає, мінімум заробітної плати раз-у-раз падає. Коли спочатку ця плата давала людині змогу працювати, щоб жити, то тепер вона дає їй змогу жити, але життям машини. її існуваня має таку саму вартість, яку має перша-ліпша продуктивна сила, і капіталіст поводиться з нею відповідно до цього. Цей закон товару-праці, закон мінімума заробітної плати, здійснюється в міру того, як переводиться в життя згадана вгорі вимога економістів — вільний торг. Отже, одно з двох: або треба відкинути цілу політичну економію, побудовану на вимозі вільного торгу, або треба визнати, що за вільного торгу весь тягар економічних законів спадає на плечі робітників.

Зробімо підсумок: що таке вільний торг за сучасного суспільного ладу? Свобода капіталу. Коли ви розірвете геть чисто національні пута, що ще заваджали вільному розвиткові капіталу, то тим ви лишень цілком роскуєте його діяльність. Поки ви не скасуєте відношення найманої праці до капіталу, доти, хоч би серед яких сприятливих умов відбувалася міна товарів, завжди буде існувати кляса визискувачів і кляса визискуваних. Воно й справді важко зрозуміти нахабство прихильників вільного торгу, що запевняють, ніби більш доплатне застосований капіталу стирає противенство між промисловими капіталістами і найманими робітниками. Бо ж як раз навпаки. Єдиним наслідком цього буде те, що протилежність обох цих кляс виявлятиметься ще гостріше.

Припустім на хвильку, що нема більше хлібних законів, що як громада, так і держава позносили вже мита, словом, що всі побічні явища, що їх робітник міг іще вважати за причину свого злиденного становища, цілком зникли, — і ми переконаємося, що саме тоді спаде полуда з очей робітника, ідо заваджаліа йому бачити свого справжнього ворога.

Він побачить, що звільнений від митних пут капітал поневолює його не менше, ніж скований митними кордонами.

Шановне товариство! Не дайте звабити себе абстрактним словом — воля. Воля чого? Це не воля одної особи супроти другої. Це воля капіталіста уярмлювати робітника.

На що вам санкціонувати вільну конкуренцію ще й цією ідеєю волі? Адже ж ця ідея сама є продуктом суспільного ладу, збудованого на вільній конкуренції.

Ми показали, що то за братерство, що його заводить вільний торг між ріжними клясами одної й тої самої нації. Братерство, що ним обдарував би вільний торг ріжні нації світу, зовсім не «братерське»; називати визиск у його космополітичній формі іменем вселюдського братерства — ідея, що могла народитися лише в колах буржуазії. Всі деструктивні явища, що їх викликає вільна конкуренція в середині якоїсь країни, повторяться в іще більш велетенській мірі в межах світового ринку. Ми не маємо потреби зупинятися далі на тих софізмах, що їх накопичують навколо справи вільного торгу прихильники останнього, — вони варті точнісінько стільки, скільки й аргументи наших трьох відзначених нагородою панів — Гопа, Морза і Ґреґа.

Нам кажуть, наприклад, що вільний торг викликав би міжнародній поділ праці і тим спричинився б до того, що кожна країна мала б у себе продукцію, гармонійно погоджену з її природніми прикметами.

Може ви думаєте, шановне товариство, що продукція кави й цукру є природнім призначенням Західної Індії?

Два віки тому природа, що а ні руш не журиться торгом, не плодила там а ні кави-дерева, а ні цукрового очерету. І, мабуть,, не мине й піввіку, як ви не знайдете там а ні кави, а ні цукру, бо Східна Індія, озброєна дешевою продукцією, роспочала вже переможну боротьбу з цим нібито природнім призначенням Західної Індії.

І як раз оця Західна Індія разом з своїми природніми скарбами, мов колода на ногах, обтяжає англійців, — так само, як ткалі з округи Дакка, що також споконвіку мали призначення ткати руками.

Ще одну обставину треба завжди мати на оці, а саме: коли все монополізовано, де-які галузі промисловости опановують усі інші і забезпечують народам, що їх розвинули, панування на світовому ринкові. Так, в міжнародніх зносинах сама тільки бавовна має далеко більше комерційне значіння, ніж усі інші роди сировини, що вживаються для виготовлення одежі, разом. Просто смішно, коли прихильники вільного торгу вихоплюють з кожної галузі промисловости пару спеціяльних предметів, щоб протиставити їх продуктам щоденного вжитку, що найдешевше продукуються в тих країнах, де промисловість найдужче розвинута.

Коли прихильники вільного торгу не можуть збагнути, як може одна країна збагачуватися коштом другої, то чи ж треба дивуватися, що ці панове ніяк не можуть взяти в тямки, як це може одна кляса збагачуватися коштом другої в середині тої чи іншої країни.

Не думайте, проте, шановне товариство, що, критикуючи свободу торгу, ми хочемо боронити систему охоронних мит.

Можна поборювати конституціоналізм, зовсім не будучи прихильником абсолютизму.

А втім, система охоронного мита, це засіб виплекати в певній країні велику промисловість, отже — зробити цю країну залежною від світового ринку. Та скоро вона стає залежною від світового ринку, вона стає більше або менше залежною і від вільного торгу. Опріч того, система охоронного мита розвиває в середині країни вільну конкуренцію. Тому ми бачимо, що в країнах, де буржуазія, як кляса, починає зростати на силі, як наприклад — у Німеччині, вона вживає всіх заходів, щоб здобути для себе охоронні мита.

Охоронне мито є для неї зброєю проти феодалізму й абсолютної державної влади, воно є для неї засобом концентрації своїх сил і переведенням у життя вільного торгу в середині свого краю.

Але взагалі система охоронного мита в наші дні є консервативною, тим часом, як система вільного торгу діє руйнуюче. Вона роскладає давні національності і надзвичайно загострює противенство між пролетаріятом і буржуазією. Словом, система вільного торгу прискорює соціяльну революцію. І лишень у цьому революційному розумінню, шановне товариство, я висловлююся за вільний торг.

Примітки

[1] Принаймні так було до недавнього часу. З того ж часу, як англійська монополія па світовому ринкові що раз більше падає через участь у світовому торзі Франції, Німеччини і, особливо, Америки, здається, починає витворюватися нова форма такого зрівноваження. Період загального росквіту, що буває звичайно перед кризою, ще досі не настав. Як що його зовсім не буде, то нормальним станом сучасної промисловости мав би стати хронічний застій з незначними лише хитаннями.

[2] На німецьку мову. С.В.

[3] «Коли економісти запевняють, що сучасні відносини, відносини буржуазної продуції, це — природні відносини, то цим воші кажуть, що це відносиyи, за яких продукція багацтва і розвиток продуктивних сил відбуваються відповідно до законів природи. Отже, ці відносини суть закони природи, незалежні навіть, од впливу часу. Це вічні закони, що завжди будуть правити суспільством. Таким чином, історія була, але її вже більше нема» (Ст. 74 нашого видання і 113 французького. Перекладач).

[4] Стор. 78 нашого видання і 119, 120 французького. Перекладач.

[5] Порівн. Прудон, «Філософія злиднів», Пролог, ст. II, рядок 20.

[6] Нім. «Meinungswert», тоб-то, вартість, означувана гадкою (про певну річ). Перкл.

[7] Рікардо, як відомо, означує вартість того чи іншого товару «кількістю праці, потрібної на його виготовлення». Форма міни, що панує за кожного способу продукції, збудованого на товаровій продукції, отже, також і за капіталістичного, приносить з собою те, що цю вартість виявляється не просто в кількостях праці, а тільки в кількостях якогось іншого товару. Вартість товару, показана в певній кількості якогось іншого товару (грошей або чогось іншого) зветься у Рікарда його релятивною вартістю. Фр.Е.

[8] Твердження, що «природня», тоб-то, нормальна ціна робочої сили збігається з мінімумом заробітної плати, тоб-то, з вартосним еквівалентом потрібних для життя і розмноження робітника засобів поживи, — це твердження було спочатку виставлено в «Нарисах до критики національної економії (Deutsche-Französische Jahrbücher, Paris, 1844) і в «Станові робітничої кляси в Англії». Як тут бачимо, Маркс прийняв тоді це твердження. Від нас обох перебрав його Ласаль. Проте, хоч і справді заробітна плата має сталу тенденцію наближуватися до свого мінімума, згадане твердження є попри все те хибним. Той факт, що робоча сила звичайно і в середньому оплачується нижче від своєї вартости, не може її вартости змінити. В «Капіталі» Маркс виправив згадане твердження (Відділ: Купівля і продаж робочої сили), як також (Розділ XXIII: Загальний закон капіталістичного нагромадження) показав ті обставини, що дозволяють капіталістичній продукції чим раз більше спихати ціну робочої сили ниже від її вартости. Фр.Е.

[9] Як кожна інша теорія, так і ця, Бреєва, знайшла собі прихильників, що дали себе звабити її зверхньою принадністю. В Лондоні, Шефільді, Лідсі і в багатьох інших містах Англії було позасновувано базари справедливої трудової міни (equitable labour exchange bazaars), що, поглинувши значні капітали, всі скінчили скандальним банкроцтвом. Після цього було раз на завжди втрачено смак до таких речей: пересторога для пана Прудона! (Відомо, що Прудон не взяв до серця цієї перестороги. Року 1840 пробував вій сам організувати новий міновий банк у Парижу. Банк цей, однак, роспався ще раніше, ніж почав як слід функціонувати; судове переслідування Прудона покрило собою його банкроцтво.) Фр.Е.

[10] По-французькому — «titre», що значить, з одного боку, титул, ім’я, з другого боку, однак, що до золота та срібла — їхню пробу.

[11] 1 фунт = 16 унцій.

[12] Для 1847 року це було цілком слушним. Тоді світовий торг Сполучених Держав обмежувався головним чином на ввозі переселенців та індустріяльних продуктів, і на вивозі бавовни та тютюну, отже, продуктів рабської праці Півдня. Північні держави продукували переважно хліб та м’ясо для рабовласницьких держав. Скасуваиня рабства стало можливим уперте тоді, коли Північ почала продукувати хліб і м’ясо для вивозу і разом з тим почала ставати промисловою країною; тоді, коли в Індії, Єгипті, Бразилії і т.д. повстала сильна конкуренція американській бавовняній монополії. І навіть тоді скасування рабства спричинилося до руїни Півдня, що не потрапив замінити явне рабство негрів прихованим рабством індійських та китайських кулі. Фр.Е.

[13] Фур’єристи. Фр.Е.

[14] Тоб-то, тодішні соціялісти: у Франції — фур’єристи, Англії — овенисти. Фр.Е.

[15] Станів — в історичному розумінню, — етапів феодальної держави, станів з певними, точно для кожного з них окресленими привілеями. Революція буржуазії скасувала стани вкупі з їхніми привілеями. Буржуазне суспільство знає тільки кляси. Тим то називати пролетаріят «четвертим станом» — значить суперечити історії. Фр.Е.

[16] Взято з видання «Космосу», Берлін, 1923. Перекл.

[17] John Gray: «The Social System, etc. Treatise on the Principle of Exchange», Edinburgh, 1831. Пор. з твором того самого автора: «Lectures on the Nature and Use of Money», Edinburgh, 1948. Після лютневої революції Ґрей післав французькому тимчасовому урядові меморандума, де навчав його, що Франція потрібує не «організації праці», а «організації міни», цілком розроблений план якої можна знайти в придуманій ним грошевій системі. Бравому Джонові й не снилося, що через шістнадцять років по виході його «Social System» патента на те ж саме відкриття заявить вигадливий Прудон.

[18] Gray: «The Social System, etc.», стор. 63. «Money should be merely a receipt, an evidence that the holder of it has either contributed certain value to the national stock of wealth, or that he has acquired a right to the same value from some one who has contributed to it». (Гроші повинні бути просто доказом того, що їхній власник або додав певну цінність до національного багацтва, або набув право на ту саму цінність від когось іншого, хто її витворив).

[19] «An estimated value being previously put upon produce, let it be lodged in a bank, and drawn out again, whenever it is required merely stipulating, by common consent, that he who lodges any kind property in the proposed National Bank, may take out of it an equal value of whatever it may contain instead of being obliged to draw out the self same thing that he put in». (Як що певну цінність уже внесено в продукт, то її можна вкласти в банк і взяти з нього, з тією, однак, умовою, щоб за спільною згодою всякий, хто вкладав будь-яку цінність у запропонований Національний Банок, міг би взяти рівну цінність усякого продукту, не бувши зобов’язаним брати саме то, що він туди вклав). L. c., стор. 68.

[20] L. c., стор. 16.

[21] Gray, Lectures on Money, etc., стор. 182.

[22] L. c., стор. 169.

[23] «The business of every country ought to be conducted on a national capital». (Діла кожної країни мають бути ведені на національний капітал). John Gray: «The Social System, etc.», стор. 71.

[24] «The land to be transformed into national property». (Земля має бути оберненою в національну власність). L.c., стор. 298.

[25] Див., напр., W.Thompson: «An Inquiry into the Distribution of Wealth, etc.», London, 1827. Gray: «Labour’s Wrongs and Labour’s Remedy», Leeds, 1839.

[26] За короткий виклад цієї мелодраматичної теорії грошей можна вважати: Alfred Darimont: „Dе la reforme des banques “.Paris, 1856.

З 9-го німецького видання переклав Сергій Вікул

Джерело: Карл Маркс. Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 136 стор.

Advertisements

0 Responses to “Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Бер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: