Червоне козацтво і Василь Шахрай: невідомі сторінки

Андрій Здоров

23 лютого керівники української держави, як і більшості колишніх республік Радянського Союзу, будуть поздоровляти всіх військовослужбовців, ветеранів та й просто чоловіків із «Днем захисника Вітчизни». То й не дивно, що чоловіча половина населення, незалежно від того, служили вони колись в армії чи ні, звикла в цей день приймати поздоровлення від жіночої половини та відзначати це «чоловіче свято», своєрідний чоловічий аналог 8 березня. Мало хто в цей день зазвичай навіть згадує, що народилося це свято як «день Рабоче-Крестянской Красной Армии»  у 1918-1919 рр. й до сучасної «Вітчизни» (тобто буржуазної держави України чи Росії) жодного відношення не має.

Незручність цього становища відчув попередній президент України В.Ющенко, який пропонував перенести День захисника Вітчизни на 29 січня – день пам’яті героїв Крут. Нинішні керманичі держави на радянські традиції не зазіхають. Більше того, 29 січня прем’єр М.Азаров поклав квіти до могили «героїв Крут», тобто юнкерів та студентів, що загинули у бою із червоними військами, а президент Янукович на своєму сайті оприлюднив звернення із закликом шанувати пам’ять «тих, хто загинув за нашу незалежність». Як вдається нашій владі всидіти на двох стільцях одночасно, поєднуючи антирадянські й суто радянські традиції – загадка, над якою ще довго будуть ламати голови історики. Залишається відкритим і питання про те, із кого ж тоді брати приклад підростаючому поколінню, хто ж тоді «наші», а хто «вороги», червоні чи жовто-блакитні?