Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші послуговується поняттям «інтеґрована держава», що вона складається з «політичного суспільства» (уряд, парлямент, судова система, армія, поліція) та «громадянського суспільства» (див. «громадянське суспільство»). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, гноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлєті «Крах II Інтернаціона-лу» (1915) Лєнін: «Усі та кожні пригноблюючі кляси потребу-ють двох соціяльних функцій, щоби задержати своє панування: (1) функції ката і (2) функції попа». От вони й виконують сі функції: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Зошит 12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до Геґеля, себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано почерез примус).

Цей момент розділення держави на політичне Цей момент розділення держави на політичне та громадянське суспільства надзвичайно цікавий, надто якщо сприймати його під оглядом пролєтаряту. Поняття «громадянське суспільство» запропоновано на початку XIX ст., нібито для того, щоби вияснити ситуацію, що зайшла тоді в країнах переможної буржуазії. Проте воно не так увиразнює картину, як затемнює її. «Громадянське суспільство» та балачки про його вплив на геґелівську «етичну державу» ховають те, що гасло «Свобода, рівність, братерство» значило свободу, рівність, братерство для всіх, а насправді вони були — і то є досі — тільки для буржуазії, тільки для власників засобів виробництва, тільки для визискувачів. Тільки вихідців з цієї кляси уважано за повноцінних громадян, і тільки суспільство цих громадян було і є цим горезвісним «громадянським суспільством». Якщо ми визнаємо, що капіталістичне, буржуазне суспільство творить певну тотальність, де всі суспільні сили підпорядковані одній меті — неперервному нагромадженню капіталу, і в базисі, на рівні продукційних сил, пролєтар є залежним від буржуа (хоча є особисто свобідним) і не може бути вільним від неї, не може звільнитися, не знісши суспільства, яке цю залежність породжує, так само в надбудові, на рівні політичному (чи державному), – громадянське суспільство має тільки обмежену автономію від інститутів влади і не може розширити цієї автономії, не знісши відносин, які цю автономію обмежують. Вся автономія громадянського суспільства касується тоді, коли йдеться за фінансування його діяльности (добрий приклад — так звані неурядові орґанізації). Фінансова — і правова — залежність призводить до ідеолоґічної залежности, яка своєю чергою продукує напрямки та форми боротьби, що вони в ліпшому разі ведуть лише до часткових покращень у суспільстві. А незрідка ці напрямки та форми боротьби, бувши цілком відокремленими від суспільної дійсности, скеровують боротьбу на вирішення другорядних або вигаданих суспільних проблєм. Отже, боротьба за геґемонію пролєтаріяту, себто боротьба за революційні суспільні перетворення, якщо вона обмежена виключно на боротьбі у царині громадянського суспільства, до того ж перебігає «цивілізовано», «у правовому полі», «ненасильницькими методами», приречена бути вічним «бігом на місці». Переможеш Систему, як відмовишся грати за її правилами.

Можна також припустити, що момент відокремлення держави від громадянського суспільства має ідеолоґічну вагу: він є своєрідною втіхою для відлучених від безпосередньої влади та творить ілюзію змоги впливати на владу почерез громадянське суспільство. Оскільки відлученою від влади в буржуазному суспільстві є кляса пролєтарів, для них віра у можливість змін через громадянське суспільство — не беручи безпосередню владу, не завойовуючи провідне місце (геґемонію) в політичному суспільстві — «хибна свідомість» (неправильне віддзеркалення дійсности у свідомості; дійсність догори дригом). Див. Q10 I, §‹7›. Визначення поняття «етико-політична історія» // Idem. Pp.1222-1225; Q10 I, §‹12›. З усього, що вже було сказано, виходить, що історіоґрафічне розуміння історії… // Idem. Pp.1234-1235; Q12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Idem. Pp.1513-1540.

геґемонія (egemonia) Цей термін Ґрамші запозичив у російських соціял-демократів: Ґеорґій Плєханов (1856-1918) і Павєл Аксельрод (1850-1928) послуговувались ним у дискусії про провідну ролю робітничої кляси підчас майбутньої революції у Росії. Запозичивши власне термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який ув Европі 1920-30-х суттєво відріжнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії у Західній Европі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — почерез штурм влади. Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Боротьба за геґемонію заходить ув історії не вперше: инші суспільні кляси в инші історичні епохи за инших обставин змагалися за суспільний провід. Боротися за геґемонію для пролєтаріяту (Італії) означає завоювати довіру у найбіднішого селянства та інтелєктуалів — ці верстви населення мають спочатку пізнати, а згодом і визнати в пролєтаріяті силу, що, вдаючись до мови образів, кличе суспільство в майбутнє.

Геґемонія означає не тільки опанувати провідне місце в політико-економічному житті суспільства, але також мати авторитет в народних мас, культурне та моральне лідерство («культурна геґемонія» або «ідеолоґічна геґемонія»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Міць геґемонії знати зі згоди народних мас із політикою панівної кляси. У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або «працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об’єднання громадян тощо. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, можуть бути «традиційними інтелєктуалами», «успадкованими» з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останніх Ґрамші назвав «орґанічними інтелєктуалами».

Хоча опозиція може з’явитися на рівні «громадянського суспільства» і боротьба за культурно-ідеолоґічну геґемонію важлива у клясовій війні, вона має розгортатися паралєльно з політичною боротьбою, і вирішальною є таки боротьба за політичну владу. Ось що писав Ґрамші (про міжнародний аспект боротьби за геґемонію, але це так само слушно для боротьби всередині окремої держави): «…в сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією: лише політична сила, що спирається на економічну експансію, може стати основою для культурної експансії». Боротьба, що точиться в межах інститутів буржуазного громадянського суспільства, неодмінно зазнає поразки. Див. Q1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади // Idem. Pp.40-54; Q8, §‹106›. Минуле і теперішнє. Італійська мова на Мальті // Idem. Pp.1234-1235; Q13, §‹18›. Певні теоретичні та практичні аспекти «економізму» // Idem. Pp. 1589-1597.

економізм (economicismo) Ґрамші називав економізмом теоретичне відокремлення економічного виміру (базису) від суспільно-політичного цілого (надбудови), обмеження всіх явищ культури та ідеолоґії на економічних причинах, теоретичне заперечення взаємодії базису та надбудови. Цей термін він запозичив у Лєніна, який ще наприкінці 1890-х виступав проти економічного редукціонізму в російській соціял-демократії. Економізм виявився не тільки в механістичному історичному матеріялізмові II Інтернаціоналу, але й в перебільшуванні значення економічної боротьби революційним синдикалізмом (що віддає перевагу революційному перетворенню виробництва, а не захопленню політичної влади та зміні державного ладу). Натомість Ґрамші розвиває поняття геґемонії та історичного блоку. Див. Q13, §‹18›. Певні теоретичні та практичні аспекти «економізму» // Idem. Pp. 1589-1597.

здоровий глузд (senso comune) За Ґрамші, всі люди мають низку уявлень про світ, що вони суперечать одне одному, а тому не є одноцілістю, себто не складають системи. Ці уявлення часто-густо є продуктами пасивного сприйняття навколишньої дійсности або успадковуються від попередніх поколінь, засвоюються та сприймаються некритично. Вони утворюють «здоровий глузд» (або «повсякденну свідомість»). Багато елєментів («вірувань») народного здорового глузду обумовлені підлеглістю народу; незрідка нерівність і пригноблення сприймане народними масами як природний і незмінний стан; проте здоровий глузд не слід ототожнювати з хибною свідомістю або ідеолоґією у суто неґативному сенсі. Здоровий глузд є суперечливим своєю природою, себто містить в собі й дещицю правди. Ґрамші вважав здоровий глузд початками філософії: всі люди потенційно є філософами). Саме на протиріччях в уявленнях простолюду можна базувати боротьбу за геґемонію. Марксистам слід не абстрактно філософувати, а діставатися народного «здорового глузду», навчаючи народ критично ставитися до свого становища у суспільстві. Див. Q10 II, §‹44›. Вступ до вивчення філософії. Мовлення, мови, здоровий глузд // Idem. Pp. 1330-1332.

історичний блок (blocco storico) Це поняття Ґрамші застосовує на позначення діялєктичної єдности між базисом і надбудовою, теорією та практикою, інтелєктуалами та масами (а не суто альянсу суспільно-політичних сил, як часом спрощують це поняття). Це поняття-метафора опонує вульґарно-матеріялістичному й економістському розумінню взаємовідношення між базисом і надбудовою, згідно з яким дія відбувається лише в одному напрямку — від базису до надбудови; геть скрізь «буття визначає свідомість». В історичному блоці матеріяльні сили є змістом, а ідеолоґії (ідеолоґічні настанови) — формою. Ґрамші писав: «Базис і надбудови творять „історичний блок” або, інакше кажучи, складний і суперечливий комплєкс надбудов, в яких віддзеркалюється комплєкс суспільно-виробничих відносин. Можна висновити, що тільки всеохопна система ідеолоґій раціонально відображає протиріччя базису та вказує на істнування об’єктивних умов для революційної практики». Див. Q8, §‹182›. Базис і надбудови // Idem. Pp.1051-1052.

національно-народний (nazional-popolare) Цей термін пов’язаний із поняттями геґемонії та якобінства і відображає розуміння революції ув Італії як національного руху, що він почерез соціялізм має дати раду завданню, відкладеному буржуазією після Рісорджименто. Під оглядом культури цим терміном Ґрамші позначав мистецтво та літературу, що допомагають завоювати та втримати геґемонію: «національно-народний» означає не інтелєктуальний чи космополітичний, але такий, що звертається до народного життя та допомагає політичній мобілізації народних мас. Див. Q13, §‹1›. Особливість «Державця»… // Idem. pp.1555-1561; Q21, §‹5›. Поняття «національно-народного» // Idem. 2113-2120.

орґанічний і кон’юнктурний (organico e congiunturale) Ґрамші наголошує на необхідності розріжняти моменти орґанічні (притаманні суспільному ладові, системі загалом і більш-менш сталі) та кон’юнктурні (специфічні для певного моменту). Слід вчитися розпізнавати за хвилевими кон’юнктурними конфліктами на рівні політики чи ідеолоґії структурні протиріччя в економіці. Слід не просто бачити «дійсність» економічного базису за «ілюзіями» надбудови (як це роблять економісти, себто ті, хто теоретизує в термінах економізму), але поєднувати орґанічні та кон’юнктурні моменти в одноцілість. Перебільшення одного моменту супроти иншого веде, з одного боку, до «економізму» (перебільшення важливости орґанічного), а з иншого — до «ідеолоґізму» (перебільшення важливости кон’юнктурного). Див. Q13, §‹17›. Аналіза ситуацій: співвідношення сил // Idem. 1578-1589.

орґанічні інтелєктуали (intellettuali organici) Розмірковуючи над ролею, що її мають у суспільстві інтелєктуали, Ґрамші запропонував поняття «орґанічні інтелєктуали». Він протиставив їх традиційним інтелєктуалам, що сприймають себе — помилкою — як окрему суспільну клясу, а насправді є найманим розумовим працівниками панівної кляси. Орґанічні інтелєктуали є найактивнішою частиною своєї кляси, що, всупереч традиційним інтелєктуалам, не просто вивчають і пояснюють суспільне життя «за наукою», себто так, щоби це пояснення сприяло збереженню status quo (за капіталізму — майнової та правової нерівности, поділу на буржуазію та пролєтаріят, гнобителів і гноблених), а увиразнюють настрої та досвід, що їх маси неспроможні висловити самі. Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, де відбувається її відбір. За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. З дальшим розгортанням революційних суспільних перетворень, з дальшим долученням мас до управління власним життям і суспільством загалом, «функції» інтелєктуалів виконуватиме повсякчас більше людей: вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть в життя політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ними. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування б’юрократії, яка зароджується саме за монополізації права приймати суспільно важливі рішення малим гуртом інтелєктуалів. Див. Q1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади // Idem. Pp.40-54; Q12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу…  // Idem. Pp. 1513-1540.

орґанічна криза (crisi organica) Це криза всієї системи, де протиріччя у базисі позначаються на надбудові: криза геґемонії; криза довіри до політичних лідерів з боку кляси (чи сеґменту кляси), чиї інтереси ці лідери довгий час представляли. Така криза зайшла в Італії перед першою світовою війною, коли буржуазія та землевласники, зустрівши щораз більші сили робітничих орґанізацій, не були певні, що ліберали спроможні зберегти стабільність системи. Орґанічна криза породжує швидкі зміни політичної орієнтації, переґрупування та переформатування. В Італії внаслідок орґанічної кризи зайшов фашизм.

Можна припустити, що «орґанічна криза» до певної міри є синонімом поняття «революційна ситуація». Див. Q12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Idem. Pp. 1513-1540; Q13, §‹23› Спостереження щодо певних аспектів структури політичних партій підчас орґанічної кризи // Idem. 1602-1613.

пасивна революція (rivoluzione passiva) Ґрамші запозичує це поняття у Вінченцо Куоко, консервативного мислителя, який попри свої антиреволюційні настрої зіграв певну ролю в Партенопеанській революції (1799) у Неаполі. Куоко назвав Неаполітанське повстання пасивною революцією, оскільки його керівники надихалися абстрактними ідеями, запозиченими місцевою буржуазією у буржуазії Франції, а відтак не мали масової чи народної підтримки. Ґрамші прикладає це поняття до кожної історичної ситуації, коли нова політична сила приходить до влади, не змінюючи суттєво суспільні відносини. Вперше він приклав його до Рісорджименто, щоби описати процес, почерез який буржуазія, представлена «поміркованими» ґрафа Камілло ді Кавура, прийшла до влади, уникнувши революції за французьким зразком («змінила все так, щоби все залишилось без змін», як за сто років напише про це у своєму романі «Ґепард» («Il Gattopardo», 1957) італійський письменник Джузеппе Томазі ді Лампедуза (1896-1957)). В иншому місці Ґрамші називає Кавура «застережливим термідоріянцем» (або «термідоріянцем, що діє на випередження»). Пізніше він поширює поняття «пасивна революція» на ліберальні рухи, що постали по 1918 році, а також на фашизм, що модернізує економіку «згори», зламавши політичну владу як ліберальної буржуазії, так й орґанізованої робітничої кляси. На думку Ґрамші, пасивна революція є формою позиційної війни, до якої панівна кляса переходить після штурму (або періоду маневреної війни), себто по революції. Цікаво зауважити, що під цим оглядом це поняття подібне до поняття «превентивна контрреволюція», що його застосував спочатку Карл Корш (1886-1961), а пізніше Герберт Маркузе (1898-1979). Инший випадок пасивної революції — реформізм. Можливо, добрим прикладом пасивної революції із недавньої історії Україні є «помаранчева революція» (2004). Див. Q1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади // Idem. Pp. 40-54; Q4, §‹57›. Вінченцо Куоко й «пасивна революція» // Idem. P. 504.

переворот практики (rivoluzione della pratica) Синонім слова «революція».

Сучасний Державець (Il moderno Principe) Думка політичного діяча та теоретика пізнього Середньовіччя Нікколо Макіявеллі випередила мову та понятійний апарат, який істнував на той час. Саме тому його тексти, в тому числі його найвідоміший трактат «Державець» (1513), писано алєґорійною мовою; вони схожі на яскраві оповідання, де перед читачем пишаються героїчні постаті всесильних і мудрих правителів, воєначальників тощо. Хоча й з инших причин (в’язнична цензура), але Ґрамші теж був змушений вдаватися до алєґорій, і його метафори — з огляду на революційну політику — необхідно перекладати мовою історичного матеріялізму. Відтак Сучасний Державець, так само як макіявеллівський Державець, — це не конкретна фізична особа, не диктатор, не «просвітлений» абсолютний монарх, а орґанізація — політична партія, формоутворення «колєктивної воли» (чи, як ще її називав угорський марксист Дьйордь Лукач (1885-1971), — «формоутворення клясової свідомости»). Конкретною формою пролєтарської колєктивної воли є комуністична партія. Саме її мав на оці Ґрамші, коли писав про Сучасного Державця. У своїй політичній діяльності Сучасний Державець має зосередитися на двох головних завданнях: (1) формуванні національно-народної колєктивної воли; (2) інтелєктуально-моральній реформі (неможливої без підвищення життєвого рівня людности, а відтак завжди пов’язаної із економічною реформою). Слід розуміти, що там, де Ґрамші вживає слово «реформа», треба читати «революція». Див. Q13, §‹1›. Особливість «Державця»… // Idem. 1555-1561.

філософія практики (filosofia della prassi) Синонім слів «марксизм» й «історичний матеріялізм». Термін запозичено в Антоніо Лябріоли. Увиразнює особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Див. Q16, §‹9›. Певні проблєми вивчення особливости філософії практики // Idem. Pp.1854-1864.

цезаризм (cesarismo) На думку Ґрамші, протистояння двох або кількох суспільних сил (суспільних кляс), що борються між собою за панівне становище в суспільстві, можна вирішити почерез встановлення режиму «цезаризму» — одноосібної диктатури, але не конче так: «Зрештою, — пише Ґрамші, — явище „цезаризму” є радше полємічно-ідеолоґічною формулою, ніж історично-політичною. Можна віднайти „цезаристичний вихід” навіть і без „цезаря”, без великої „героїчної” та та керівної постати. Парляментський лад теж виробив механізм для таких компромісних рішень. „Лєйбористські” уряди Макдоналда певною мірою репрезентували саме це рішення; рівень цезаризму зріс, коли було сформовано уряд на чолі з Макдоналдом та консервативною більшістю». За встановлення саме одноосібної диктатури постать диктатора у народному сприйнятті набуває «героїчних» рис. Хоча «цезар» може заявляти про свою незалежність від будь-яких суспільних сил і його можуть бачити як такого, що він стоїть над всіма суспільними силами, практично завжди він представляє інтереси однієї суспільної сили. При цьому диктатура не конче означає перемогу реакційних сил: цезаризм може бути й «проґресивним». Ґрамші: «Цезаризм є проґресивним, коли його втручання допомагає тріюмфувати проґресивній силі, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним — тоді, коли його втручання допомагає перемогти реакційним силам, і тут також хай із певними компромісами та обмеженнями, які проте мають геть иншу цінність, значення, смисл, ніж у першому випадку». Цезар, Кромвел, Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму, Наполеон ІІІ, Бісмарк — реакційного. Із зрозумілих причин Ґрамші не міг писати про своїх сучасників — Муссоліні, Сталіна, Гітлера. Він збирався укласти каталоґ «випадків цезаризму», що, можливо, допомогло би аналізувати фашизм. Див. Q9, §‹133›. Макіявеллі. Цезаризм // Idem. Pp. 1194-1195; Q13, §‹27›. Цезаризм // Idem. Pp. 1619-1622; Q14, §‹23›. Макіявеллі. Цезаризм та та «катастрофічна» рівновага політично-соціяльних сил // Idem. Pp. 1680-1681.

якобінство (giacobinismo) Радикальна політична сила у революції, годна бути провідною в національно-народному русі й орґанізувати селянські маси під проводом передової кляси міського пролєтаріяту, — сила, спроможна об’єднати у революційному русі село та місто. Предтечею якобінства, на думку Ґрамші, був Макіявеллі, адже саме йому належить ідея створити єдину, об’єднану Італію, озброїти народ (створення народного ополчення), залучити до політики широкі селянські маси. Підчас Рісорджименто якобінцями могли би стати Джузеппе Мадзіні та його прибічники з таємних товариств, але їхньому виходові на широку політичну арену завадила несприятлива розстановка суспільно-політичних сил. Крім того, «Партія дії» (остання зі створених Мадзіні революційних орґанізацій) боялась повторення в Італії французького 1793 року та не змогла включити до своєї проґрами вимоги аґрарної реформи — її керівництво й сам Мадзіні не змогли зрозуміти, що вирішувати завдання національної революції слід паралєльно з аґрарним питанням. І ще до початку війни та революції 1859-1860 рр. ця партія була ослаблена попередніми поразками та внутрішніми чварами. Див. Q1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади // Idem. Pp. 40-54; Q13, §‹1›. Особливість «Державця»…  // Idem. Pp.1555-1561.

Видання творів Ґрамші

Antonio Gramsci. Prison Notebooks, Vols. I-III. New York: Columbia University Press, 1992-2007. 2032 pp.
Вельми успішна спроба повного перекладу та видання «В’язничних зошитів» англійською. В 1-му томі вміщено докладну історію створення зошитів та хронолоґію життя автора. Наприкінці кожного тому є докладні коментарі, що допомагають зрозуміти контекст тих чи тих нотаток. Якщо переклад буде завершено (а поки що її допроваджено тільки до 8-го зошита), це багатотомове видання може бути найкращим з-посеред світових видань «Зошитів».

Anonio Gramsci. Quaderni del carceri, Voll. I-IV. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. 3370 p.
Перше повне науково-критичне видання «В’язничних зошитів»  італійською, підготовлене філософом, учасником руху Опору та членом Італійської комуністичної партії Валентино Джерратана (1916-2000). Томи 1-3 обсягом на 2300 сторінок – це записи з 29 зошитів, що їх Ґрамші вів з 1929 по 1935 роки. Том 4 – це «критичний апарат»: опис рукопису, коментарі, предметний покажчик і покажчик власних імен, тематичні каталоґи. Це своєрідний еталон академічного видання «Зошитів», час від часу перевидаваний (востаннє — 2007 року).

The Gramsci Reader. Selected Writings 1916-1935 (ed. by David Forgacs). New York: Schocken Books, 1988. 448 рp.
Цю збірку ріжних статей і уривків із «В’язничних зошитів», що її редактором є анґлійський історик і філософ Дейвид Форґаш, можна рекомендувати для початку вивчення літературно-теоретичної спадщини видатного італійського революціонера та мислителя. До збірки додано короткий опис рукопису «Зошитів», хронолоґію життя автора та словник головних понять, що їх уживає Ґрамші. Невеличку передмову до неї написав відомий анґлійський історик, давній член Комуністичної партії Великої Британії Ерік Гобсбаум.

Антонио Грамши. Тюремные тетради. Часть первая. — Москва: Издательство политической литературы, 1991. — 560 с.
Перша спроба видати «В’язничні зошити» російською без купюр (скорочено та цензуровано записи Ґрамші друкували в Радянському Союзі ще наприкінці 1950-х) стала на першому томі (із заплянованих трьох). До нього ввійшли записи, в яких досліджено процес вивчення філософії, міститься критика ідеалістичної філософії Б. Кроче та вульґарного марксизму Н. Бухаріна, нотатки до історії італійських інтелєктуалів, до економіки та критики «економізму», партійного будівництва та журналістики тощо. Хронолоґії у доборі та розміщенні записів не дотримано (тут є цілі уривки та записи і з 4-го зошита, і з 11-го), тому це видання правильніше було би назвати «В’язничні зошити. Вибране».

Література

Perry Anderson. Considerations on the Western Marxism. London: New Left Books, 1976. 125 pp.
Перрі Андерсон — відомий анґлійський історик і редактор журналу «New Left Review» (Лондон). Цей нарис було написано як передмову до збірки творів «західних марксистів» “Western Marxism—A Critical Reader” (New Left Books, 1977). Але ще до того, як була готова сама збірка, нарис вийшов друком як окрема брошура. Пізніше перевидавався з доповненнями. Хоча ідеї Ґрамші тут головніші та про італійського марксиста сказано більше, ніж про будь-кого, вже з обсягу книги знати, що вона може зарадити хіба що в першому, побіжному ознайомленні з ідеями видатного революціонера та мислителя.

Perry Anderson. The Antinomies of Antonio Gramsci // New Left Review (London), Issue 100 (November 1976—January 1977), pp. 5-78.
У цій статті анґлійський історик вивчає еволюцію таких важливих понять в системі думки Ґрамші, як «позиційна війна» та «маневрена війна», «політичне суспільство» та «громадянське суспільство», розглядає три основні значення, в яких автор «В’язничних зошитів» вживає термін «геґемонія».

Eric Hobsbaum. Gramsci and Political Theory // Marxism Today (London). July 1977. Pp. 205-213.
Статтю базовано на доповіді, прочитаній на конференції, присвяченій Антоніо Ґрамші 5-6 березня 1977 року. Непоганий вступ до ідей видатного італійця, що його Гобсбаум вважає «найбільш самобутнім мислителем-марксистом з тих, що з’явились на Заході по 1917 році».