«Розправа» з «верховним» «патріархом»

Маріо Бенедетті

Передусім хочу пояснити, що в цій статті йтиметься про три романи — «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра (Куба), «Ми, Верховний» Аугусто Роа Бастоса (Парагвай) та «Осінь патріарха» Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія) — і в назві її немає самоцінної гри слів. З дивовижною (а може, й закономірною) випадковістю ці видатні романісти звернулися до однієї теми, розповівши про феномен латиноамериканського диктатора, цього «надпатріарха», який в одному романі (у Роа Бастоса) має ім’я та прізвище, а в двох інших виступає як символічна істота.

Напівсерйозно, напівжартома Карпентьєр якось казав, що його герой на 40 відсотків складається з Мачадо, на 10 відсотків з Гусмана Бланко, на 10 відсотків з Сіпріано Кастро, на 10 відсотків з Естрада Кабрери, на 20 відсотків з Трухільйо та на 10 відсотків з Порфіріо Діаса, а також має деякі риси Сомоси та Хуана Вісенте Гомеса[1].

Назви романів іронічні — іронією просякнутий і зміст творів. Іронія Карпентьєра зачіпає не лише героїв, а й самого Декарта; іронія Роа Бастоса виказує себе в гіперболізації хитрощів та марнославства протагоніста; іронія Гарсіа Маркеса полягає в тому, що він пропонує справжнього «патріарха» — майже без лапок — для того, щоб потім руйнація міфа справила особливо сильне враження.

Ясна річ, ніхто з трьох романістів не претендує на відкриття чогось абсолютно нового. Можна навіть згадати їхніх очевидних літературних попередників в іспаномовній літературі: Рамона дель Вальє Інклана з його «Тираном Бандерасом» та Мігеля Анхеля Астуріаса як автора «Сеньйора президента». Якщо я не включаю до цього списку один із перших творів Карпентьєра «Царство від світу цього», то це тому, що /155/ в ньому гаїтянський король Анрі Крістоф не є головною діючою особою — ним є чорний раб Ті Ноель. Проте очевидна істотна різниця між творами Вальє Інклана та Астуріаса і творами названих латиноамериканських романістів. Вона полягає не тільки в різних способах зображення тих епох, що в них відбувається дія творів, а насамперед в різних письменницьких світоглядах.

Як слушно зазначає мексіканський критик Хайме Лабастіда, «країна Самальпоа», в якій відбувається дія «Тирана Бандераса», «відповідає за своєю характеристикою географічному, економічному, політичному та соціальному району, який вже не існує» (і — додамо — мабуть ніколи не існував). Незважаючи на незаперечний талант автора і на великий успіх роману, відчувається, що всі перипетії останнього, хоч їх нібито й пов’язано з конкретною латиноамериканською реальністю, все ж таки походять з Європи. «Тиран Бандерас» зі своєю Америкою, «сконструйованою» іспанцем, є до деякої міри жанровим двійником «Чаклуна з Севільї» уругвайця Карлоса Рейлеса або «Слави дона Раміро» аргентінця Енріке Ларрети з їхньою уявною «Іспанією». Проте слід визнати, що твір Вальє Інклана з усіх точок зору набагато цікавіший та художньо досконаліший, ніж твори ріоплатенців[2], які дивились на Іспанію скоріше очима туристів. Але й у цьому випадку генерал Бандерас у романі Вальє Інклана дуже мало схожий на латиноамериканського тирана. Латиноамериканська тиранія — явище своєрідне, напрочуд місцеве, хоч воно й має багато спільного’ з тиранією Франко.

Щодо роману Астуріаса, то, скажімо, роман Гарсіа Маркеса навіть частково наближається до «Сеньйора президента» тим, що його персонаж так само тішиться власного підлотою. Але точка зору Астуріаса, навіть коли він гостро та саркастично критикує диктатора Естрада Кабреру, який править йому за прототип, не відділена часовою дистанцією від історії, яку він розповідає. Автор розповідає «зсередини» тієї епохи, він протестує проти її жорстокості, гнівається, але не віддаляється від неї. І в цьому, мабуть, основна відмінність твору Астуріаса від трьох сучасних романів. Карпентьєр, Роа Бастос та Гарсіа Маркес звертаються до минулого, але оповідають з погляду сучасності. Хоч у кожного з письменників про сучасність немає й слова (а якщо воно іноді й трапляється, то це слово дуже невиразне), вона тут присутня, вона постає тут з усіма своїми жахами й надіями, невдачами й здобутками, сучасне життя відбивається в кожному погляді оповідача.

Так, у творі Роа Бастоса неминуче з’являється тема вигнання з його безнадією, в творі Гарсіа Маркеса бачимо країну, де насильство набуло небачених розмірів, в творі Карпентьєра з’являється борець-революціонер. Батьківщина кожного з письменників надала притаманного тільки їй забарвлення кожному з романів. Тому читач, заглиблюючись у події минулих років, має відчуття, ніби водночас він подорожує сучасністю.

* * *

В мої наміри не входить детальне дослідження цих трьох творів. Просто я хочу висловитись як читач, який досить добре знає те, що досі опублікували ці романісти, і який прочитав усі три романи один за одним. Вони привабили мене не тільки своїми художніми якостями, але й можливістю: 1) порівняти кожний з романів з попередніми творами письменників і 2) кожний з романів з двома іншими.

У першому порівнянні я ставлю на перше місце Аугусто Роа Бастоса, оскільки його роман «Ми, Верховний» якісно набагато кращий від попередніх його творів (хоч я дуже високої думки про такий його видатний твір, як «Син людський»). З відомого парагвайського письменника він піднявся тепер до рівня найвизначніших латиноамериканських майстрів слова.

Не бажаючи бути категоричним, я все ж таки беруся, твердити, що після «Педро Парамо»[3] латиноамериканська проза не мала такого оригінального й сильного твору як «Ми, Верховний». За останній час вийшло принаймні десять великих романів, які здобули славу завдяки високому художньому рівню, актуальності й знахідкам у галузі форми. Але, мабуть, жоден з них не є таким високохудожнім, животрепетним і сучасним воднораз, як роман Аугусто Роа Бастоса. На мою думку, «Ми, Верховний» поповнить поки що невеликий список наших класичних творів, які віддають у художній формі національну суть народів нашого континенту.

Алехо Карпентьєр та Гарсіа Маркес вважалися досі відомішими й активнішими письменниками, ніж Роа Бастос. Але, порівнюючи їхні нові романи з попередніми, доходиш висновку, що ні «Розправа з методом», ні «Осінь патріарха» не належать до їхніх найкращих творів, хоч в обох випадках можна говорити про те, що перед нами — нові грані творчості цих письменників.

У Карпентьєра дедалі більшу роль починає відігравати гумор, який раніше не належав до основних засобів його творчості. І слід зазначити, що гумором автор володіє досконало! Той, хто читав «Розправу з методом», не міг не пересвідчитися в цьому на власному досвіді. /156/

Гарсіа Маркес в новому романі залишає (чи назавжди?) своє обжите й феєричне Макондо і береться за дуже сувору тему: портрет диктатора (може, йдеться навіть про якогось конкретного диктатора, але уява автора узагальнила його), такого собі допотопного чудовиська, що стає правителем. Гарсіа Маркес також вдається до нових художніх засобів, зокрема в галузі форми. Проте в цьому творі письменник подекуди віддаляється від своєї попередньої майстерності так само, як Карпентьєр у «Розправі з методом». У Карпентьєра це можна пояснити тим, що, обравши для свого твору форму шахрайського роману, він певною мірою настроїв читача на легковажне сприйняття дійсності, яка насправді — він дає це зрозуміти — дуже серйозна. Та хоч «Розправа з методом» не має ані такого інтелектуального навантаження, як «Загублені сліди», ані такої монументальності, як «Вік просвітництва», я все-таки вважаю цей твір шедевром автора та всієї латиноамериканської прози.

* * *

З «Осінню патріарха» пов’язана інша проблема. Може, тому, що Гарсіа Маркес був центральною постаттю «латиноамериканського буму», появі його нового роману передувала грандіозна — пряма, а іноді й непряма — реклама. Той, хто знайомий із закулісною стороною нашої критики, знає, як важко буває для латиноамериканського письменника після незвичайного успіху (як це було із «Ста роками самотності») знову здобути бодай такі самі похвали. На нову книжку чекають із добре загостреними пазурами… Скажімо, після гучного успіху «Гри в класи» Кортасара було ясно, що газетярі розгромлять будь-який новий роман цього письменника. Кожний митець має злети й падіння у своїй творчій праці, що цілком природно, але коли зниженню якості передує величезний успіх, критики вдаються до просто-таки садистських засобів. Я певен, що тривале мовчання (що не закінчилося й досі) Хуана Рульфо після його чудового роману «Педро Парамо» до деякої міри зумовлене саме острахом перед такими критиками. Такі вторинні обставини утруднюють об’єктивну оцінку твору, але це зробити слід — і зробити справді неупереджено.

Гадаю, що передовсім треба відзначити сміливість, з якою Гарсіа Маркес написав другий після «Ста років самотності» великий роман (поява невеликих творів «Потерпілий від корабельної аварії» та «Недосвідчена Ерендіра» не привернула особливої уваги читача, а критика зустріла ці твори вороже). По-друге, я вважаю доцільним звернути увагу на те, що, маючи незаперечні достоїнства, новий роман усе-таки не досяг рівня «Ста років самотності». В творчому доробку будь-якого іншого письменника «Осінь патріарха» сприймалася б як величезний успіх. Але в читача (не тільки в критика), навіть дуже прихильного до Гарсіа Маркеса, чомусь виникає деяке розчарування — надто, коли він порівняє цей твір з романами Роа Бастоса та Карпентьєра. Таке порівняння виправдане, бо автори обрали спільну тему: портрет латиноамериканського диктатора, «сеньйора президента» минулих епох, побаченого очима людини сімдесятих років.

Як Перший Урядовець у Карпентьєра, так і «Верховний» Роа Бастоса — складні істоти. Вони жорстокі, підлі, але іноді в чомусь зворушливі і навіть великодушні. В їхніх характерах переважає свавілля, несправедливість, жорстокість, іноді підступність, але є також (особливо у героїв Карпентьєра) позитивні риси: зневага до підлабузників, почуття гумору. Персонажі Роа Бастоса наділені своєрідним демократизмом. Отже, ці персонал« не схожі на манекенів. Хай і негідники, вони мають усе ж таки певні слабості, навіть кохаються в чомусь і через це виглядають вірогідними; зрештою, позитивні риси лише підкреслюють понуру сутність їхнього єства.

«Патріарх» Гаріса Маркеса — це, навпаки, викінчена бестія, огидна гіпербола. Це жахливий деспот, якого можна тільки ненавидіти. Навіть у стосунках із трьома близькими істотами — матінкою Бендісьйои Альварадо, Мануелою Санчес, Летісією Насарено — він залишається закам’янілим тираном.

Можна повірити в те, що диктатори Роа Бастоса та Карпентьєра існують, але абсолютно неможливо повірити в те, що існує диктатор Гарсіа Маркеса. Цей персонаж сприймається тільки як символ, і опис його нелюдських вчинків теж сприймається як символіка. Читачам важко повірити в цей образ, він куди менш вірогідний, ніж герої Роа Бастоса та Карпентьєра. Персонаж «Осені патріарха» — жорстоке чудовисько. Два інші персонажі — це не чудовиська, а лише уособлення абсолютної влади. І той факт, що вони не позбавлені людських якостей, додає їм імовірності, а ймовірність, хоч як це парадоксально, робить з них справжніх тиранів.

В одному із своїх інтерв’ю Гарсіа Маркес сказав: «Письменникові дозволено все, якщо він може змусити в це повірити». В «Ста роках самотності» автор лишився вірним своєму висловлюванню, він змусив нас повірити, і тому ми дозволяли йому все. В «Осені патріарха» оповідь видається куди менш вірогідною. Нові напрями мають свої закони. Джойс відкрив в «Уліссі» нові можливості для роману нашого сторіччя, але в «Поминках по Фіннегану» зазнав невдачі. Керований своєю нестримною фантазією, як-от у випадку з чарівною Ремедіос, яка піднялася в небо, автор і в новому романі намагається розпалити уяву читача, і /157/ от на столі змовників з’являється труп славетного генерала Родріго де Агіляра, якого мають з’їсти його колишні офіцери. Уявити собі таке неймовірне перебільшення неможливо (хоч, мабуть, «патріарх» Піночет зрадів би, побачивши тих генералів, що йому не скорилися, підсмаженими на сковорідці). Як читача мене розважає такий політичний пантагрюелізм, але, повторюю, важко повірити в таке перебільшення. Подібне літературне узагальнення зайве — в романі треба бути дуже правдивим, щоб читач повірив у вигадку. На жаль, у згаданому епізоді з Гарсіа Маркесом сталося те саме, що з Джойсом у «Поминках по Фіннегану».

Нещодавно, відповідаючи на запитання журналіста Ернесто Гонсалеса Бермехо про структуру «Осені патріарха», Гарсіа Маркес сказав, що в романі немає нічого другорядного, там все основне. Ця відповідь дуже точна, і саме тут, гадаю, криється слабість книги. В романі не може йтися тільки про основні речі, це властиво лише оповіданню, і сам Гарсіа Маркес підтверджує це такими оповіданнями, як «Відпочинок у вівторок» або «Чудесний день Балтазара». Я не знаю, чи потрібні в романі другорядні елементи, але в ньому справді необхідні періоди відпочинку: читачеві треба дати змогу звести дух серед безлічі основних речей, які дуже втомлюють. Сюжетна лінія «Осені патріарха» схожа на канат, напнутий над прірвою. Якщо в «Лихій годині» час розповіді вміщується приблизно в одну годину, то в «Осені патріарха» час майже безмежний, і ця безмежність починається не з дитинства чи зрілості, а із старості персонажа. Перед нами немовби операція «антимолодість»: замість того, щоб шукати секрет вічної молодості, автор дошукується секрету вічної старості.

У своєму гостро полемічному есе «Криза перебільшення» колумбієць Хайме Мехія Дуке ремствував з приводу того, що в романі його співвітчизника забагато стомливих повторень. Надмірна гіперболізація, вважає він, не тільки надає монотонності викладанню подій, а й оголює риторику, яку в «Ста роках самотності» було блискуче замасковано різного роду перипетіями та досконалою мовою. Звичайно, не існує роману без риторики (це довели і Пруст, і Джойс, і Фолкнер, які, відкидаючи узвичаєну риторику, створювали свою власну), але мистецтво письменника полягає в тому, щоб приховати її, примусити забути про неї. «Сто років самотності», звичайно, мали свою риторику, але вона не впадала в око й нікому не заважала.

* * *

Риторика притаманна і романам «Розправа з методом» та «Ми, Верховний», але головну увагу тут привертають персонажі твору. «Магічна реальність» цих двох романів переважає так званий «магічний реалізм» «Осені патріарха». В «Ста роках самотності» Гарсіа Маркес перебував десь посередині між цими двома тенденціями, але в «Осені патріарха» він рішуче обрав «магічний реалізм». Карпентьєр (якому належить термін «магічна реальність») і Роа Бастос уміло (але не над міру) оперують чудесами, які пропорційно поєднуються з реальністю, і все це разом не розбиває цілісності ймовірного. Ще до появи «Осені патріарха» венесуельський критик Алексіс Маркес вказав на цю різницю між Гарсіа Маркесом («Сто років самотності») та Алехо Карпентьєром («Царство від світу цього»). В «магічному реалізмі» «магічність» іде від митця, в «магічній реальності» «чудо» грунтується на реалізмі.

У своєму романі Карпентьєр, послуговуючись таким чудовим інструментом, як гумор; жартує навіть з Декартом. Гумор зближує цей роман з іспанськими шахрайськими романами, але в даному випадку погляд письменника значно менш наївний, ніж погляд письменників, що творили в цьому жанрі. Алехо Карпентьєр пише з революційних позицій, а революціонерові не потрібна наївність, надто коли він порушує політичну тему. «Мій шахрай, — сказав Карпентьєр в одному з репортажів, опублікованих у Мексіці, — зветься Перший Урядовець, який живе, як усі найвідоміші тирани континенту». В «Розправі з методом» — ясніше, ніж у романі «Ми, Верховний» і менш схематично, ніж в «Осені патріарха», — виступає на перший план важливий відтінок, який зветься іронією. Іронія та відточений гумор для Карпентьєра — могутня літературна зброя, завдяки якій розвінчується ультраретроградний і жорстокий феномен диктатури. В Латинській Америці важко жити осміяному, надто коли сміх розумний і справедливий. Усе може початися із сміху, а закінчитися атакою палацу.

Гумор посідає провідне місце в «Розправі з методом». За допомогою гумору Карпентьєр ліпить образ свого героя. Гумор він застосовує і для того, щоб піддати самокритиці свій надміру барочний стиль. У «Розправі з методом» барочність цілком узгоджується з головним образом. Перший Урядовець стає нестерпним, коли вдається і до барокко. Під час своєї зустрічі зі Студентом Перший Урядовець каже сам до себе: «Обережно, я починаю розмовляти занадто барвисто». Карпентьєр дуже обережно й тонко вводить цю деталь, бо барочність притаманна і йому. Слід узагалі вказати на те, що мова «Розправи» насичена і багатьма дуже вдалими знахідками.

Застосування гумору в «Розправі з методом» — нове свідчення дивовижної майстерності письменника, який створив, по суті, політичний роман, надавши йому — завдяки гумору — форми майже пригодницького жанру. Гумор несе на собі й важливе — ідеологічне навантаження. Революціонер, /158/ якого ми бачимо у творі Карпентьєра, не розмахує плакатами. Студент, персонаж, найближчий авторові своїми політичними поглядами, не виголошує гасел. Автор вдається до інших засобів, він розкидає на протязі всього роману жарти, іноді саркастичні, а іноді й веселі, і це діє набагато переконливіше. Слід підкреслити, що «Розправа з методом», будучи в набагато більшій мірі політичним романом, ніж «Осінь патріарха», зовсім позбавлена схематизму, який (хай тонкий, прикрашений) відчувається в романі Гарсіа Маркеса.

Як я вже писав на початку статті, «Розправа з методом», може, і не є найкращим романом Карпентьєра, але як твір політичний він видається мені справжнім шедевром. Зокрема й тому, що, будучи політичним, це водночас високохудожній твір. Коли роман має високі художні якості, він виконує і свою ідеологічну роль, коли ж цих якостей немає, політичний твір нагадує стрибок у порожнечу.

* * *

У Роа Бастоса в попередніх його творах гумор також не становив основного засобу. А от у романі «Ми, Верховний», гумор є одним із найсуттєвіших елементів, що їх автор використовує для того, щоб розвінчати міф про абсолютну владу. Розвінчання міфа — основна мета книжки Роа Бастоса, який вдається навіть до гумористичного словотворення, переказуючи неймовірно неоковирні монологи «Верховного». Такі словесні витвори можна знайти, скажімо, у Джойса. Але гумор, застосований до «Верховного», — це особливо невблаганна кара. Його довгі промови схожі на памфлети проти нього, памфлети-шедеври. Небагато є у світовій літературі творів, де б з такою майстерністю й сарказмом викривалося блюзнірство диктатора.

Історія Парагваю знала багатьох диктаторів, і серед них диктатор Франсіа, мабуть, найбільш схожий на «Верховного». В одному із своїх інтерв’ю Роа Бастос сказав, що для правильного розуміння історії треба дуже глибоко проникнути в її сутність, простежити за всіма її поворотами, бо інакше не дійдеш до істини, прихованої під різними нашаруваннями.

Самому Роа Бастосу це вдалося блискуче: він не тільки відтворив історію, але й утілив її в художній формі. Цікаво перечитати тепер слова-одкровення одного з персонажів попереднього роману Роа Бастоса «Син людський»: «Пишучи ці, спогади, я відчуваю, що до невинності та наївності мого дитинства приєднуються мої зради: я забув багато смертей свого життя. Я не переживаю ці спогади, можливо, я спокутую їх». Хіба ці слова не є квінтесенцією думок «Верховного» про численні «смерті» його життя? З-поміж трьох персонажів-диктаторів, яких я розглядаю в цій статті. «Верховний» здається мені єдиною постаттю, яка має безсумнівно трагічні прикмети.

Багато говорилося про самотність Маркесового «Патріарха», але в літературі не існує, напевне, самотнішої постаті, ніж «Верховний» (хіба що його вірний пес Султан). Влада (серед інших речей) є нещастям «Верховного», від якого його звільняє тільки смерть, і в той же час він до останнього подиху не випускає влади із своїх рук.

З приводу свого останнього роману Роа Бастос висловився так: «Коли я працював над романом «Ми, Верховний», мені не раз спадало на думку, що найважливіші книжки — не ті, що їх пишуть письменники, а ті, що їх пишуть народи, надихаючи письменників своїми витворами». Тверезість, з якою «Верховний» подеколи міркує про шляхи перетворення його нещасного Парагваю у квітучу країну, не виправдує й не збагачує його життя. Необмежена влада з її спокусами, з її несправедливістю, жорстокістю, корупцією затьмарює й заглушає цю тверезість і врешті-решт розвіює його великодушне бажання служити народові. Одна з найочевидніших заслуг Роа Бастоса полягає в тому, що він, змальовуючи свого персонажа, не впав у примітивізм і схематизм. Тому читач вірить авторові і з цікавістю стежить за сюжетними поворотами роману.

* * *

Може, варто ще раз зупинитися на тому, чому три славетні письменники звернулися до одної теми. Диктатори ще й досі існують у Латинській Америці — піночети, бордаберрі, стреснери, сомоси, дювальє і сьогодні уособлюють деспотизм на латиноамериканському континенті. їхня «ерудиція» — це тортури, їхні методи — терор.

Освічений чи неосвічений тиран — усе ще реальність нашого континенту. Проте існує й інша реальність: це народ чи, радше, народи, які присутні на сторінках всіх трьох романів. Мовчазний поки що народ з’являється в підземних катівнях, на ринках, під час загального страйку в «Розправі з методом», народ кидається на вулиці й починає співати радісні гімни, почувши про смерть диктатора в «Осені патріарха», народ незримо і зримо присутній на сторінках роману Роа Бастоса.

З трьох романів найбільш політично загострений, безсумнівно, — «Розправа з методом». Недарма це єдиний твір з трьох, де тирана повалено. В інших двох влада диктатора закінчується тільки його смертю. В усіх трьох романах народ виступає як безсмертна сила, що не тільки мріє про визволення, але й здатна породжувати визволителів. Таким чином, як сказав Роа Бастос, найважливіше — те, що пишуть народи, в даному випадку —народи, що породили видатних митців слова Гарсіа Маркеса, Карпентьєра та Роа Бастоса. /159/

Переклад з еспанської

Примітки

[1] Прізвища колишніх латиноамериканських диктаторів — Мачадо (Куба), Гусман Бланко та Сіпріано Кастро (Венесуела), Естрада Кабрера (Гватемала), Трухільйо (Домініканська республіка), Порфіріо Діас (Мексіка), Сомоса (Нікарагуа), X. В. Гомес (Венесуела).

[2] Тут: жителів Аргентіни та Уругваю.

[3] Роман мексиканського письменника Хуана Рульфо.

Джерело: М. Бенедетті. «Розправа» з «верховним» «патріархом» // «Всесвіт». — 1978. — №5. — Стор. 155-159.

0 Responses to “«Розправа» з «верховним» «патріархом»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Лютий 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Кві »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: