Серп місяця

Лао Ше

1

Я знову побачила серп місяця — золотавий, наче холоднуватий… Скільки разів я бачила його ось таким, як зараз; скільки разів… І завжди він будить у мені різноманітні почуття, різноманітні видива. Коли я дивлюсь на нього, то мені здається, ніби він висить на прозорих легких хмаринках. А тим часом у пам’яті зринають спогади, мов ті квіти, що від подиху вечірнього вітерця розкривають оповиті сном пелюстки.

2

Коли я вперше помітила серп місяця, він справді був холодний. На душі в мене тоді було тоскно, а слабе золотаве проміння мерехтіло в моїх сльозах. Мені було лише сім років: мале дівча в червоній ватяній курточці та шапочці, яку сплела мама, синій, в дрібні квіточки, — я пам’ятаю це. Прихилившись до одвірка, я дивилась на місячний серп. А в тісній кімнатці — запах тютюну, ліків, материн плач, хворий татко. Я стояла на порозі і дивилася на серп місяця. Ніхто не кликав мене вечеряти. Я розуміла —нас спіткало лихо, бо довкола тільки й розмов було, що про таткову недугу, і ще болючіше відчувала печаль, холод та голод, свою самотину. Так я стояла, доки місяць не сховався. Усьому кінець. Я не стримала сліз і заплакала, але плач мій заглушили материні ридання: тато перестав дихати, обличчя його закрили білою шматиною. Мені хотілось зірвати те біле напинало, ще раз глянути на /56/ татка, та не наважилась. Ніде й повернутись — майже всю кімнату займав татко. Мама вдягла біле плаття[1], і на мене поверх червоної курточки натягли білий халатик з непідрубленими полами — це я добре запам’ятала, бо весь час скубла білі нитки. Всі метушилися, гомоніли, тужно голосили, хоч роботи було не так уже й багато: покласти татка в труну, збиту з чотирьох тонких дощок. Потім п’ять чи шість чоловік взяли домовину на плечі й понесли. Ми з мамою йшли за нею і плакали. Я пам’ятаю татка, пам’ятаю його труну. Вона назавжди забрала мого татка, і щоразу, коли я згадую про нього, починаю жалкувати, що не відкрила віко і не подивилася востаннє. Але батькова труна глибоко в землі; і хоч я добре пам’ятаю місце за міським муром, де його поховали, але могилу зараз розшукати так само важко, як краплину дощу, що впала на землю.

З

Ми з мамою ще ходили в траурі, коли я знову побачила серп місяця. Був холодний день, мама, прихопивши пачечку паперових грошей[2], зібралася іти на могилу татка. Взяла і мене. Того дня мати була особливо лагідна. Коли я стомилась, вона несла мене на спині, а біля міської брами купила мені смажених каштанів. Усе було холодне, а каштани гарячі; було навіть шкода їх їсти, і я ними гріла руки. Не пам’ятаю, чи справді ми довго йшли, але мені здалося, що дуже довго. Коли ховали батька, дорога була наче коротша, може, тому, що тоді людей було багато, а тепер ми йшли вдвох із мамою. Вона мовчала, і мені не хотілося /57/ говорити. Довкола було тихо; на кладовищі, певно, завжди панує тиша. Дні стояли короткі. Я пам’ятаю могилку: маленький пагорбок землі, а далі високі жовті пагорки, за які скочувалось призахідне сонце. Мама посадила мене на край могилки і наче забула про мене; вона плакала, впавши грудьми на могилу. Я сиділа й гралася каштанами. Мама виплакалась, потім стала палити папір: попіл клаптиками здіймався вгору, кружляв якийсь час і опускався на землю; дув слабкий, але пронизливий вітер. Мама заплакала знову, Я й собі згадала татка і, хоч не хотілося, все ж заплакала — мені стало шкода мами. Я потягла її за рукав: «Не плач, ма, не плач!..» Вона заголосила ще дужче і пригорнула мене до себе. Сонце зайшло, навколо жодної живої душі, окрім нас. Мама ніби злякалась: схлипуючи, вона схопила мене за руку, і ми пішли. Трохи згодом вона озирнулась. Озирнулась і я — таткової могили вже не можна було розпізнати: від нас аж до самого підніжжя пагорбів тяглися могили, маленькі горбочки. Мама важко зітхнула. Ми то поспішали, то стишували ходу; біля міської брами я побачила серп місяця» Було темно й тихо, лише місяць лив згори холодне світло. Я стомилась, і мама взяла мене на руки. Не знаю, як ми зайшли у місто, тільки невиразно пригадую той місячний серп у небі.

4

У вісім років я вже навчилась заставляти речі. Я знала — якщо не принесу з ломбарда трохи грошей, нам нічого буде їсти. Мама посилала мене туди, коли вже не було ніякої ради. Я вже знала: якщо мама дає мені пакунок, у казані нема й рисової крупинки. Іноді наш казан був чистий, як доброчестива вдова. Якось я понесла заставляти дзеркало, єдине, без чого можна було обійтися, хоч мама і користувалася ним щодня. /58/ Була весна, і теплий одяг ми вже весь виносили. Я знала — треба йти обережно, але швидко, бо ломбард зачинявся рано. Я боялася його великих червоних дверей і довгого високого прилавка, і в мене одразу починало калатати серце. Але я мусила зайти туди, точніше, видертися — такий високий був там поріг. З останніх сил я мала підняти принесене на прилавок і пропищати: «Візьміть у заставу!», одержати гроші та квитанцію і, затиснувши їх у руці, бігти додому, щоб мама не турбувалась. Але дзеркала не взяли, а запропонували принести щось інше. Я розуміла, що це означає. Притиснувши дзеркало до грудей, я мерщій кинулася додому. Мама заплакала; щось інше заставити вона не могла знайти. Я звикла до нашої кімнати і завжди гадала, що в ній багато речей, але тепер, коли допомагала мамі шукати щось, впевнилась, що їх надто мало. Мама не послала мене знову, але коли я запитала: «Мамо, а що ми їстимемо?», вона із сльозами на очах подала мені срібну шпильку — єдину срібну річ у нашому домі. Вона вже кілька разів виймала її з волосся, але все не наважувалась віддати, бо шпильку їй подарувала бабуся на весілля. Мама сказала мені віднести в ломбард шпильку. Щодуху я побігла до ломбарду, але великі страшні ворота були вже зачинені. Я сіла на східець, затиснувши шпильку в жмені. Голосно плакати я боялась: я подивилась на небо, і знову світло місяця замерехтіло в моїх сльозах. Я плакала довго, поки з темряви не виринула мама. Вона взяла мене за руку. Які теплі в неї руки! Відчувши їх тепло, я забула всі прикрощі і навіть голод. Схлипуючи, я сказала: «Мамо, ходімо спати. Вранці я ще прийду сюди!» Вона мовчала. Ми пройшли трохи: «Мамо, поглянь на серп місяця, він зараз точнісінько такий, як і тоді, коли помер тато. Чому він завжди так висить?» Мама мовчала, тільки рука її легенько тремтіла. /59/

5

Мама цілі дні прала чужу білизну. Мені завжди хотілось чимось допомогти їй, але я не знала як. Я тільки не лягала спати, поки вона не закінчить. Траплялось, серп місяця стояв уже високо в небі, а вона все ще прала смердючі фартухи, тверді, мов з волячої шкури,— їх присилали прикажчики. Потім мамі вже і їсти не хотілось. Я сиділа біля неї і дивилася на місячний серп, в промінні якого проносився кажан, мов лінцзяо[3] нанизаний на сріблясту нитку, і зникав у темряві. Чим більше я жаліла маму, тим дужче мені подобався серп місяця: якось легшало на душі, коли я дивилася на нього. Влітку він був іще гарніший, від нього завжди віяло прохолодою, наче він був із льоду. Мені подобалось, коли легкі тіні від тьмяного місячного світла раптом щезали. Тоді на землі темніло, зірки світили ще яскравіше, а квіти пахли ще дужче. В сусідському дворі було багато квітів і дерев, з великої акації у наш двір опадали білі пелюстки і вкривали землю, наче снігом.

6

Мамині руки від прання огрубіли, пошерхли, і я іноді просила її почухати мені спину. Та й сама вона змарніла, бо від тих смердючих фартухів зовсім позбулася апетиту. Я бачила: мама щось обмірковує. Не раз, бувало, відкладала своє прання і задумувалась. Інколи навіть розмовляла сама з собою. Про що вона думала, я ніяк не могла збагнути. /60/

7

Мама просила не гнівати її і називати його «татом». Вона знайшла мені нового батька. Я знала, що це був не татко, бо його поховали. Кажучи так, мама не дивилась на мене, а потім схлипувала: «Я не хочу, щоб ти померла з голоду». Ось що змусило її шукати мені нового батька! Я багато чого не розуміла тоді, і мені було страшно, і в той же час сподівалась, що відтепер ми не будемо голодувати. Та який дивний збіг! Коли ми залишили нашу кімнату, в небі знову висів серп місяця. Цього разу він сяяв яскравіше, ніж будь-коли, і якось лиховісно; я назавжди залишала наш дім, до якого так звикла. Мама сіла в червоний весільний паланкін, попереду йшло кілька музикантів, вони били в барабани і дули в труби. Якийсь чоловік волік мене за паланкіном. Зловісне світло місяця немов тремтіло на холодному вітрі. Вулиці були безлюдні, і тільки бездомні собаки з гавкотом бігли за нами. Паланкін несли швидко. Куди? Чи не за міський мур? А може, на кладовище? Чоловік тягнув мене за собою, я ледве зводила дух. Хотілось плакати, але я боялась. Рука того чоловіка була спітніла і холодна, як риба. Я хотіла гукнути маму, але не наважувалась. Серп місяця раптом став схожий на велике примружене око. Паланкін вже рухався вузьким провулком.

8

Кілька років я, здається, не бачила серпа місяця. Новий батько ставився до нас добре. У нього були дві кімнати, він з мамою займав одну, я спала в другій. Спочатку я хотіла спати з мамою, але через кілька днів вподобала «свою» кімнатку. Білі стіни, стіл і стілець — мені здавалося, це все моє. І ковдра тепер /61/ у мене була товстіша й тепліша, ніж досі. Мама з часом поповнішала, щоки порожевіли, поступово зійшли й мозолі на руках. Мені вже не доводилось ходити в ломбард. Новий батько віддав мене в школу. Іноді він навіть бавився зі мною. І все ж я не хотіла називати його татом, хоч розуміла, що він хороша людина. Він, мовби здогадуючись про це, часто жартував зі мною. Тоді його всміхнені очі були напрочуд гарні. Мама потай усе вмовляла мене називати його татом, але я чомусь не могла. Я розуміла, що завдяки йому ми з мамою не голодні. Так, я не пригадую, щоб за ці кілька років бачила серп місяця; можливо, я й бачила його, але забула. А от який він був, коли помер тато, коли маму несли в червоному паланкіні, не забуду довіку. Це бліде світло, цей холод, що нагадує відблиск нефриту, залишаться в моєму серці набагато виразніше, ніж все інше, — іноді мені здається, що я можу помацати його рукою.

9

Я дуже любила ходити до школи. Мені завжди здавалося, що в школі багато квітів, хоч насправді їх там зовсім не було. Тільки подумаю про школу — відразу бачу квіти, так само як згадка про таткову могилу викликає в моїй уяві серп місяця, його світло, що тремтить на слабкому вітрі. Мама любила квіти, але не було за що їх купувати. І коли їй дарували квітку, вона, щаслива, приколювала її до волосся. Інколи і я приносила їй квітку-дві, тоді вона аж наче молодшала. Мама раділа, і мені було приємно. В школі мені теж було добре. Може, саме тому, коли згадую про школу, я бачу перед собою квіти. /62/

10

Того року, коли я мала закінчити початкову школу, мама знову послала мене в ломбард. Я не знала, куди раптом зник новий батько. Мама теж ніби не знала, де він подівся, проте все ще посилала мене до школи, певно, сподіваючись, що вітчим незабаром повернеться. Але минали дні, а він не приходив, навіть звістки не присилав. Я думала, що мамі знов доведеться прати брудні фартухи, і мені ставало сумно. Однак вона її гадки не мала робити це, а тільки чепурилася й прикрашала волосся квітами. Дивно. Вона не плакала, а навпаки — сміялася. Я не могла її збагнути. Повертаючись із школи додому, я інколи заставала маму біля воріт. Одного разу, коли я йшла вулицею, якийсь чоловік гукнув мені: «Передай цього листа мамі… А ти по скільки береш, крихітко?» Я зашарілась і понурила голову. Я все зрозуміла, але що вдієш? Мамі про це я сказати не могла. Вона так піклувалась про мене і настійливо повторювала: «Вчись! Вчись!» Сама вона неписьменна, то чому ж наполягає, щоб я вчилася? Я підозрювала, а потім і впевнилась, що вона пішла на це заради мене. їй більше нічого не залишалось. Часом, думаючи про це, я осуджувала її, але потім мені хотілося пригорнути її і сказати, щоб вона кинула робити це, Я ненавиділа себе за те, що нічим не могла допомогти їй. Тому часто думала: що мене чекає після закінчення школи? Розпитувала в подруг. Одні розповідали, що минулого року кількох дівчат, які закінчили школу, взяли другими дружинами. Інші казали, що деякі дівчата стали вуличними. Я не зовсім розуміла, що це означає, але з того, як вони говорили, здогадувалась — щось погане. А вони, здається, знали все і любили нишком пошептатися про непристойні речі, їхні розчервонілі обличчя аж сяяли від утіхи. У мене виникла думка: а чи не жде мама, поки я закінчу /63/ школу, щоб потім… Від таких припущень я іноді не хотіла йти додому, боялася зустрітися з мамою. Вона давала мені трохи грошей на ласощі, але я не наважувалась їх витрачати, хоч на уроках фізкультури у мене часом аж макітрилося в голові від голоду. Яким смачним мені здавалось те, що їли інші! Проте я мусила ощадити гроші. Якби мама примушувала мене… то з грошима можна втекти з дому. Іноді я назбирувала більше Мао[4]. Коли мене огортав невимовний сум, я і вдень шукала на небі серп місяця, наче він міг чимось розрадити мою душу. А він безпорадно висів у блакитно-сірому небі, і його тьмяне світло застилала пітьма…

11

Найгірше було те, що я поступово навчилася ненавидіти маму. Але завжди, коли це почуття охоплювало мене, я мимоволі пригадувала, як вона несла мене на спині до могили тата, і вже не могла ненавидіти її. І все ж я мусила ненавидіти. Серце моє — як серп місяця: визирне на мить, а потім його надовго заступить непроглядна пітьма. До мами часто приходили чоловіки, і вона вже не соромилась. А ті зиркали на мене, мов голодні пси, у яких аж слина котиться з рота. Для них я була ще ласішим шматочком. Це я добре бачила. За деякий час я вже зрозуміла багато що. Я знала — тепер треба берегти своє тіло, немов якусь коштовність; відчувала, що стала приваблива, і від цього мені було соромно і водночас приємно. Я відчувала в собі достатньо сили, щоб зберегти або занапастити себе. Часом я притлумлювала ці почуття, а часом вони заполонювали мене. Я не знала, що /64/ краще. Хотілось любити маму, у мене було що запитати її, сподівалась, що вона розважить і заспокоїть мене; і в той же час я мала критися від неї і ненавидіти її. Інакше б я не вберегла себе. В години безсоння, після тверезих роздумів, я приходила до висновку, що мама не винна. Вона мусила дбати про шматок хліба. Але тепер той шматок ставав мені поперек горла. А серце то раптом майже зупинялося, то шалено калатало, мов зимовий вітер, який вщухне на хвильку, а потім ще більше навісніє. Я не могла з ним нічого вдіяти.

12

Та час не ждав, поки я щось надумаю. Якось мама запитала: «То як?» — і додала, якщо я справді люблю її, то мушу допомагати, бо їй уже несила заробляти самій. Це було не схоже на маму, але вона сказала саме так і недвозначно: «Я старію, і років через два годі буде сподіватися, що на мене хтось звертатиме увагу!» І справді, останнім часом вона більше пудрилась, та все одно не могла приховати зморщок. От вона й наважилася на останній крок: слугувати одному чоловікові — на багатьох її вже не вистачало. Мама вважала, що поки вона не зів’яла зовсім, треба поспішати. Вона саме подобалась одному крамареві, що торгував паровими хлібцями та пиріжками. Я вже стала дорослою дівчиною, і мені не личило йти за маминим паланкіном, як колись. Час було починати самостійне життя. Якби я погодилась «допомагати» мамі, вона могла б не виходити заміж — заробляла б я. Я хотіла мати якийсь заробіток, але не в такий спосіб. Що я тоді знала? Чи могла я заробляти гроші, як літня жінка?! У мами жорстоке серце, але ж гроші ще жорстокіші. Вона не силувала мене ставати на цей шлях, дала мені /65/ вирішувати самій — допомагати їй або розійтися з нею назавжди. Вона не плакала, бо вже давно виплакала всі сльози. Як же мені бути?

13

Я розповіла про все директрисі. Ця огрядна, за сорок років жінка була обмежена, але з чулим серцем. У мене не було іншого виходу, інакше б ніколи не прохопилася про маму… Та й досі мені не доводилось розмовляти з директрисою відверто. Кожне слово, мов жариною, обпікало мені губи, я затиналась і насилу вичавлювала з себе слова. Вона взялася допомогти мені: грошей дати вона не могла, але обіцяла годувати двічі на день і дозволила жити разом з прибиральницею. Вона обіцяла, що згодом, коли я навчуся гарно писати ієрогліфи, то допомагатиму секретареві переписувати папери. Найголовніше вирішилось. У мене буде харч і житло. Тепер я вже не зв’язувала мамі рук. Цього разу обійшлося навіть без паланкіна, мама просто найняла рикшу і зникла в нічній пітьмі. Мою постіль вона залишила. Прощаючись, вона намагалася не плакати, але не витримала. Вона знала, що я, її рідна дочка, вже не зможу бувати у неї. А я? Я навіть забула, як плачуть,— тільки кривилася. А сльози застилали очі. Я її дочка, найщиріша подруга, єдина втіха! Але нічим не допоможу їй, якщо не стану на її шлях. Потім я часто думала, що ми з мамою, мов ті бездомні пси, дбали тільки про свої шлунки, немов, крім них, нічого більше не існувало, і заради них ми мали продавати все інше. Зненависть до матері пройшла, я все зрозуміла. Мама не винна, та й шлунки не винні — нам просто нічого було їсти. Чому? Розлука з мамою примусила мене забути колишні злигодні. Цього разу не було серпа місяця, який один зрозумів би, чому в мене на очах сльози; довкола все потонуло в мороці, не блимали /66/ навіть світлячки. Мама розтанула в пітьмі, наче привид, без тіні… Коли вона помре, то я навіть не знатиму, де її могила, не зможу поховати її разом з батьком. А вона ж у мене одна — мати і найвірніша подруга. Я залишилась одна-однісінька на всьому білому світі.

14

Ми з мамою вже не могли бачитися, і любов у моєму серці почала в’янути, як прибиті інеєм весняні квіти» Я старанно займалась каліграфією, щоб мати змогу переписувати папери для директриси. Я мусила хоч щось робити, адже я їла чужий рис. На відміну від однокласниць, які те й знали, що теревенити про те, що хто їсть, як хто одягається, що хто говорить, я замкнулася в собі, тільки тінь була моєю подругою. У серці моєму була теж я, бо нікому до мене не було діла. Я сама себе і любила, і жаліла, підбадьорювала, дорікала; я пізнавала себе, мов чужу людину. Найменші зміни в мені лякали мене і втішали. Я ставилась до себе, як до ніжної квітки. Я могла думати тільки про нинішнє, а про майбутнє не наважувалась навіть мріяти. Я втратила відчуття часу і згадувала про нього тільки тоді, коли мене кликали до столу; коли нема на що сподіватися, час спливає непомітно і ти живеш наче в іншому світі. Згадуючи маму, я розуміла, що я вже не дитина. Я не чекала, як мої ровесниці, канікул чи Нового року. Що вони мені? Я розуміла, що стаю дорослою і чим далі, то більшатиме турбот. Відчувала, що гарнішаю, і це мене трохи тішило; вперше за весь час це підносило мене у власних очах. Спочатку це радувало, а потім засмучувало мене, а поки лихо минало, я була горда. Бідна, але вродлива! Та це й лякало мене: адже й мама не була потворна. /67/

15

Я довго не бачила серпа місяця, боялася дивитись на нього, хоч і дуже хотілося. Я закінчила школу, проте все ще жила тут. Вечорами в школі залишались тільки двоє служників: чоловік і жінка. Вони не знали, як ставитися до мене: я не була вже ученицею, але не була і вчителькою чи служницею, хоча більше скидалася на служницю. Вечорами я гуляла по подвір’ю, але часом серп місяця заганяв мене у кімнату; я не насмілювалась глянути на нього. А в кімнаті я могла думати, який він, особливо коли повівав легенький вітерець. Він наче доносив до мене його бліде світло, будив згадки про минуле і додавав журби. Моє серце було мов кажан у сяйві місяця — хоча й освітлене промінням, та все ж темне; а темне, хоч і вміє літати, лишається темним. Сподівань у мене не було. Та я не плакала, лише насуплювала брови.

16

У мене з’явився підробіток: я почала плести речі для учениць. Директриса дозволила мені це. Але заробляла мало, бо учениці самі вміли це робити, а до мене зверталися лише тоді, коли не встигали виплести панчохи або рукавички комусь із родичів. Проте я трохи ожила і навіть думала: якби мама лишилася зі мною, я могла б прогодувати її. Але варто було підрахувати, як ставало ясно, що все це мрії, хоч вони й приносили хвилинну радість. Хотілося побачити маму. Якби ми знову були разом, то напевне знайшли б якийсь вихід. Отак я мріяла і не дуже вірила в здійснення цього. Я думала про маму, і вона часто снилась мені. Якось із школярками я пішла в місто на прогулянку. Була вже п’ята година вечора, коли ми поверталися назад. Треба було поспішати, і ми обрали /68/ найкоротший шлях. І тут я побачила маму! У вузенькому провулку була крамничка, де продавали пампушки. Біля дверей стояла срібляста корзина, в якій була виставлена величезна дерев’яна пампушка. Під стіною сиділа мама; зігнувшись, вона міхом роздмухувала вогонь. Я ще здаля побачила дерев’яну пампушку і маму— пізнала її зігнуту спину. Хотілося підійти і обняти її, але я не наважилась: боялася, що учениці сміятимуться з мене. Вони й не припускали, що в мене така мама. Чим ближче ми підходили, тим нижче я опускала голову; я глянула на маму крізь сльози, вона не помітила мене. Ми юрбою пройшли зовсім поруч, а вона нічого не помічала і зосереджено роздувала вогонь. Коли ми відійшли, я озирнулась, мама так само роздмухувала вогонь. Я не розгледіла її обличчя, тільки помітила, що волосся її розкуйовджене. Я запам’ятала назву цього провулка.

17

Моє серце наче хробак точив: все тягнуло побачити маму. Я не знаходила собі місця. Саме в цей час у школі поміняли директора. Директриса сказала, що я мушу думати, як мені бути далі,— вона годувала мене і давала притулок, а тепер вона не певна, що так буде і при новому директорові. Я порахувала свої гроші — всього два юані, сім мао і кілька мідяків. На кілька днів вистачить, щоб не вмерти з голоду, але куди я подамся? Я не могла сидіти склавши руки й журитися, треба щось вирішувати. Спочатку на думку спало розшукати маму. Та чи дасть вона мені притулок? А якщо ні, то я тільки викличу невдоволення господаря крамнички, мамі буде дуже прикро. Я повинна думати і про неї, адже вона моя мама, хоч зла доля й розлучила нас. Я довго думала й вирішила не йти до неї. Мушу сама подолати свою біду. Але як? На думку не спадало нічого /69/ путнього. Я зрозуміла, що світ надто тісний і нема мені в ньому місця. Собаки й ті щасливіші за мене — вони могли спати просто на вулиці; а людині спати на вулиці заборонено. Так, я людина, але людині інколи буває гірше, ніж собаці. А що, коли спробувати не піти звідси? Як подивиться на це новий директор? Ні, я не могла ждати, поки мене виштовхають за двері. Була весна. Але я не відчувала її тепла, тільки бачила, що порозпукувались квіти, зазеленіло листя. Червоні квіти були для мене чимось тільки червоним, зелене листя — чимось зеленим, я розрізняла лише кольори, в них я не бачила ніякого сенсу, весна не оживила мого серця. Я не хотіла плакати, але сльози самі котилися з очей.

18

Я вирушила шукати роботу. Маму я не розшукувала, бо хотіла заробляти сама і ні від кого не залежати. Два дні я виходила з надією, а поверталася запилюжена й заплакана. Для мене роботи не було. Аж тепер я по-справжньому зрозуміла маму і простила її. Вона хоч прала брудні фартухи, а я не могла знайти навіть такої роботи. Шлях, на який стала мама, був єдино можливий. Чесноти, яким учили в школі, виявились сміховинними: то лише для розваги, коли ти ситий і нічого робити. Мої колишні однокласниці й гадки не мали, що в мене така мама; вони сміялися над повіями; добре їм, ситим, було сміятися. Я майже вирішила: якщо знайдеться чоловік, який погодиться мене годувати, я все для нього робитиму; адже мама могла скоритися. Я не хотіла вмирати, хоч і думала про це; ні. я хотіла жити. Я молода, вродлива і повинна жити. А в цій ганьбі не моя вина. /70/

19

Я звикла до цієї думки і наважилась погуляти на подвір’ї; серп весняного місяця висів у темно-синьому безхмарному небі. Я замилувалась ним. Сяючий серп лив згори м’яке світло, вітерець доносив пахощі квітів і ворушив галуззям верби, тремтливі тіні пробігали по стіні; світло слабке, тіні невагомі — найменший подих вітерця будив усе від легкого сну. Трохи нижче серпа місяця, над вербою, мов усміхнені очі чарівної феї, блищали дві зірки. Вони позирали то на серп молодого місяця, то на вербове віття, що ледь ворушилось. Під стіною росло якесь дерево, всипане білими квітами. В слабкому місячному світлі половина його здавалася вкритою снігом, друга половина була невиразна, в тіні. «Серп місяця — ось початок моїх сподівань»,— подумала я.

20

Я прийшла до директриси, її не було вдома. Якийсь юнак запросив мене зайти. Він був чемний і запобігливий. Я взагалі боялася чоловіків, але цей не викликав страху. Він поцікавився, у якій справі я прийшла, і так приязно всміхнувся, що моє серце розтало. Я все йому розповіла. Він розчулився і пообіцяв допомогти. Того ж дня ввечері він приніс мені два юані, я не хотіла брати їх, та він сказав, що ці гроші передала мені директриса — його тітка, і додав, що вона напитала мені квартиру, куди я можу переїхати післязавтра. Мені слід було б усумнитись, але я не посміла. Його усмішка, здавалося, проникала в моє серце. Я відчувала, що мої підозріння образять його, такого привітного та чемного. /71/

21

Губи сміються і торкаються мого обличчя, над його головою місяць теж наче усміхається. Весняний вітер немов п’янить, він розриває весняні хмари, відкриваючи серп місяця та рідкі зорі. Віття верби, що схилилася над водою, тихо гойдається, тепле вечірнє повітря сповнене пахощів молодого очерету. Я слухаю, як дзюрчить вода, поїть очерет животворною силою; мені хочеться так само стрімко тягнутися вгору. На теплій вологій землі наливаються соком молоді пагінці. Все довкола жадібно вбирає в себе весняні сили, всмоктує їх усіма порами, а потім видихає пахощі. Як квіти і трави, так і я, забувши про все, вдихаю весну; перестаю відчувати себе, мовби розчиняюсь у весняному вітерці та слабкому світлі місяця. Раптом хмара заслоняє місяць, я отямлююсь — жагуча сила гнітить мене. Серп місяця зникає, я втрачаю розум і стаю такою, як мама.

22

Я розкаююсь, розраджую себе, мало не плачу і радію. Навіть не знаю, як бути. Хочу втекти і більше не бачити його, але знову мрію про нього, нудьгую без нього. Я одна у двох кімнатах, а він приходить щовечора. Він завжди такий чарівний і добрий. Він утримує мене, навіть купив кілька суконь. Одягаючи нову сукню, я бачу свою вроду; я ненавиджу ці сукні, але й не хочеться скидати їх. Я не смію думати про все це, та й не хочеться думати, я наче заворожена, щоки у мене завжди палають. Мені ліньки навіть вбратися, але ж треба щось робити. Коли я вдягаюсь, я подобаюсь собі, а вдягшись — ненавиджу себе. Будь-якої /72/ миті я можу розплакатися, але плачу нишком, тільки очі мокрі весь день. Іноді я, як навіжена, то цілую його, то раптом відштовхую і навіть лаю. А він тільки всміхається.

23

Я давно зрозуміла, що сподіватися мені нема на що; найменша хмарка може затулити серп місяця,— отаке й моє життя. Невдовзі весну змінило літо, і настав кінець моїм весняним мріям. Якось опівдні до мене прийшла молода жінка. Вона була вродлива, але врода її була якась безживна — мов у порцелянової ляльки. Зайшовши до кімнати, вона розридалась. Я про все здогадалась і не розпитувала її. Очевидно, вона не збиралась сваритися, та й у мене не було такого бажання. Вона вела себе чемно. Плачучи, взяла мене за руку. «Він підманув нас обох!» — сказала вона. Я подумала, що вона теж тільки коханка, але це була його дружина. Вона не зчиняла бешкету, а все повторювала: «Облиште його!» Я не знала, що робити, я жаліла жінку. Коли ж пообіцяла їй, вона всміхнулася. Дивлячись на неї, я помітила, що вона не дуже розумна, їй до всього байдуже, тільки б чоловік був при ній.

24

Я довго блукала вулицями. Легко було пообіцяти, але що мені тепер робити? Його подарунків я не хотіла брати: коли вже вирішила кидати його, то треба остаточно. Але що в мене тоді залишиться? Куди йти? Що їсти? Я мусила забрати сукні — іншого виходу не було. Я пішла потай. Не розкаювалась, тільки відчувала порожнечу і, як та хмаринка, не мала жодної опори. Напитавши собі маленьку кімнатку, я проспала цілий день. /73/

25

Я розуміла, що значить заощаджувати, бо змалку знала ціну грошам. На щастя, в мене ще лишилось трохи грошей, і я вирішила негайно шукати роботу. Ні на що не сподіваючись, я все ж не хотіла наражатися на небезпеку. Я подорослішала за ці два роки, та це не допомогло знайти роботу. Я не відступалась, але марно. Все ж я відчувала: треба діяти ще рішучіше. Як важко жінкам заробляти гроші! Мама казала слушно,— у нас одна дорога, та, на яку ступила вона. Я не хотіла ставати на цей шлях, але знала, що не довго уникатиму його. Чим більше я знесилювалась, тим більше боялась. Мої сподівання, як світло місяця, швидко танули. Минув тиждень, другий, надій все меншало. Нарешті, разом з кількома молодими дівчатами, я пішла в невеличкий ресторан, де потрібна була офіціантка. Невеличкий ресторанчик і великий хазяїн; всі ми були молоді, більш-менш освічені і чекали, як імператорської милості, вибору хазяїна, що скидався на зруйновану башту. Він вибрав мене. Я не подякувала йому, хоча й зраділа. Решта дівчат начеб заздрили мені, деякі схлипували, інші лаялись. Які ж все-таки нікчемні жінки!

26

У ресторанчику я стала офіціанткою номер два. Я не уявляла, як накривати, як прибирати зі столу, як виписувати рахунок, не знала назв страв. Я трохи ніяковіла, але «перший номер» сказала, щоб я не лякалась,— вона теж нічого не вміє. Вона повідомила, що все це робить Сяо-шунь; наш обов’язок тільки наливати гостям чай, подавати рушники і рахунки; все інше нас не обходить. Дивно! Рукава в «першого номера» були високо закасані, біла підкладка без жодної /74/ плямочки. Зап’ясток перев’язано шматочком білого шовку з вишитими словами: «Сестричко, я тебе люблю». Вона тільки й знала, що пудритись, а губи її здавалися закривавленими. Даючи відвідувачеві припалити, вона спиралась коліном на його коліно; наливаючи вино, іноді сама надпивала ковток. З деким вона була особливо послужлива; інших наче й не помічала — вона вміла опустити вії, вдаючи, що не бачить їх. Я обслуговувала лише тих, кого вона обходила своєю увагою. Я боялась чоловіків. Мій невеликий досвід дечому навчив мене; люблять вони чи ні — їх слід остерігатись. Особливо завсідників ресторанів — вони вдають із себе благородних, наввипередки поступаються один одному почесним місцем і виявляють готовність сплатити рахунок, вони завзято грають у цайцюань[5], п’ють вино, напихаються, як хижі звірі, присікуються й лаються з найменшої дрібниці. Подаючи чай чи рушник, я низько опускала голову, а моє обличчя пашіло. Відвідувачі навмисне забалакували до мене, намагаючись розсмішити, та мені було не до жартів. Після дев’ятої години, коли все закінчувалося, я відчувала страшенну втому. Приїхавши в свою маленьку кімнатку, я, не роздягаючись, відразу засинала і спала до світанку. Прокинувшись, я навіть раділа; тепер я самостійна, сама заробляю на життя. На роботу я йшла дуже рано.

27

«Перший номер» приходила близько десятої, через дві з лишком години після мене. Вона ставилася до мене зверхньо, проте не сердито, повчала: «Не треба з’являтися так рано; хто приходить о восьмій годині? /75/ Чого ти така набурмосена? Ти офіціантка, і кислий вигляд тут не підходить. Інакше не матимеш і на чай. Ти чого сюди прийшла? Заробляти, адже так? У тебе замалий комірець, дівчата нашої професії мусять носити високі комірці, запинати шовкові хустки — це чоловікам подобається!» Я розуміла, що вона каже слушно, знала й те, що коли не всміхатимусь, вона теж зазнає збитків — чайові ділились порівну. Я не зневажала її, а завжди слухала, — вона ж старалася заради заробітку. Жінки тільки так можуть заробляти гроші, якогось іншого способу в них нема. Але я не хотіла їй наслідувати. Я ніби виразно бачила, як одного чудового дня змушена буду стати ввічливішою за неї і тільки тоді зможу заробляти на миску рису. Але це буде тільки в безвиході, а «безвихідь» завжди чигає на нас, жінок, і я можу лише трохи затримати її. Це змушувало мене скриготіти зубами, сповнювало серце гнівом, але над своєю долею жінка не владна. Через три дні хазяїн попередив мене: мені давали ще три дні іспитового строку, і якщо я думаю і надалі тут працювати, то повинна робити так, як «перший номер». А вона напівжартома, напівсерйозно сказала: «Тобою вже цікавилися, чому ти ховаєшся і дурієш? Чого нам соромитися одна одної? Трапляється й таке, що офіціантки виходять заміж за директорів банків. Невже ми тобі заважатимемо? Шквар, хай йому чорт, і ми покатаємося на машині!» Це мене розсердило. Я її запитала: «Коли ж це ти збираєшся покататися на машині?» її наквацьовані губи скривилися: «Нічого вередувати, поговоримо відверто: невже ти така білоручка, що не здатна й на це!» Я не стерпіла, забрала юань та п’ять мао, які мені належали, і пішла додому. /76/

28

Чорна тінь наблизилась до мене ще на крок. Відступаєш від неї — вона підступає ближче. Я не шкодувала, що так усе вийшло і я втратила роботу. Але мене справді лякала чорна тінь. Я могла продатися одній людині. Після того випадку я добре розуміла, які можуть бути стосунки між чоловіком і жінкою. Варто жінці трохи попустити, як чоловік одразу відчуває це і домагається свого. Його цікавить лише тіло, і, поки воно йому потрібне, у тебе є харчі й одяг; а потім він, певна річ, почне тебе бити і лаяти або перестане платити. Отак жінка і продає себе; інколи це буває приємно, як мені тоді. В такі хвилини шепочеш ніжні слова, але це проходить і ти відчуваєш біль і розпач. Віддаючись одному чоловікові, іноді хочеться сказати щось ніжне; коли ж продаєшся всім, позбавляєш себе навіть цього. Мама не говорила таких слів. Страх буває різний; я не можу послухати поради «першого номера», хоч той «один», про якого вона казала, не такий вже страшний. Однак я не збиралась продавати себе. Я ще ж така молода, мені не було двадцяти років. Спочатку я вважала, що бути з чоловіком удвох дуже цікаво; а раптом, коли ми залишимося вдвох, він домагатиметься саме того, чого я боялася. Так, тоді я віддавалась неначе весняному вітрові, дозволивши робити все, а він скористався з моєї недосвідченості. Його солодкі слова заколисали мене; отямившись, я відчула порожнечу, це був лише сон; винагородою мені були харч та кілька суконь. Я не збиралась знову так заробляти собі, але їжа — це реальність, і її треба мати. А щоб добути гроші, жінці нікуди подітись, хіба продавати себе! Понад місяць я шукала роботу. /77/

29

Я зустріла кількох колишніх однокласниць, дехто з них учився в коледжі, а деякі сиділи вдома, дівували. Я відразу ж відзначила, що тепер розумію куди більше за них. У школі було навпаки, а тепер вони показували своє незнання. Вони все ще жили наче уві сні, всі гарно вдягнені, наче манекени. Очі їхні нишпорили по юнаках, а вони самі, здавалося, складали любовні вірші. Я подумки сміялася з них. Так, нічого дивного: вони ситі, а ситим тільки й думки про кохання — чоловіки й жінки розставляють сильця і ловлять одне одного; у кого гроші — у того сильця найбільші, в них потрапляє кілька жертв, з яких потім вибирають якусь одну. Я не мала грошей, не мала навіть притулку. Я мусила ловити їх без силець або сама стати жертвою; я знала життя більше, ніж мої однокласниці, була досвідченіша за них.

30

Якось я зустріла ту жіночку, схожу на порцелянову ляльку. Вона пригорнула мене так, ніби якусь родичку. їй було незручно переді мною. «Ви добра! Ви добра! Я вже каюсь,— мовила вона щиро.— Так, каюсь! Я просила вас залишити його,— вона схлипнула,— а вийшло ще гірше! Він знайшов іншу, вродливішу, і вже не повернувся!» Я вже знала, що вони одружились, палко покохавши одне одного, вона, схоже, й тепер кохає його. А він її кинув. Мені було жаль її, вона теж жила мріями і все ще вірила у святість кохання. Я поцікавилась, що ж вона збирається робити? Вона сказала, що неодмінно мусить знайти його. «А якщо не вдасться?» — запитала я. Вона прикусила губу; вона — законна дружина, у неї є ще батьки; навіть заздрить мені, що я ні від кого не залежу. Мені /78/ ще й заздрять — чи ж не смішно! Я вільна — он як! У неї є що їсти, а у мене — воля; у неї нема волі, у мене — їсти! І обидві ми жінки.

31

Після зустрічі з «порцеляновою лялькою» я не хотіла продавати себе комусь одному, я вирішила діяти жартами; інакше кажучи, я хотіла мати щось, заграючи з багатьма. Я ні перед ким не несла за це моральної відповідальності і я була голодна. Загравання вистачить, щоб вгамувати голод, точнісінько так, коли я хочу бути ситою, то мушу загравати. Це — замкнуте коло, і за відправну можна брати будь-яку точку. Мої однокласниці і та «порцелянова лялька» майже такі, як я, вони більше мріють, але я відвертіша за них; голодний шлунок — неспростовна істина. Я почала продавати речі. Збувши все, що ще в мене залишалось, я придбала нову сукню. Я не потворна, і я вирішила шукати заробітку.

32

Я гадала, що в такий спосіб зароблю щось. Та як же помилилась! Я ще не все збагнула в житті. Чоловіків не так легко піймати на гачок, як то здавалось. Я хотіла поживитись на комусь з освічених і в крайньому разі відбутися одним-двома поцілунками! Ха-ха, чоловіки не дурні, вони відразу хотіли домогтися свого. Бони тільки запрошували мене в кіно або погуляти вулицями і пригощали морозивом. Я поверталась додому голодна. Освічених вистачало лише на те, щоб запитати, що я закінчила і чим займаюсь удома. З усього цього я зрозуміла: якщо він бажає тебе, то ти мусиш вдовольнити його бажання; не поступишся — за поцілунок матимеш тільки порцію морозива. /79/ Якщо вже продаватися, то треба робити це, не думаючи, і мати з цього найбільший зиск. Я зрозуміла це. А «порцеляновим лялькам» це невтямки. Я і мама знаємо це. Я тепер часто згадувала маму.

33

Кажуть, деякі жінки можуть прогодувати себе, тільки заграючи з чоловіками. У мене так не виходило. Я кинула й думку про це.

Я стала повією. Хазяїн не дозволив мені жити в нього, він вважав себе порядною людиною. Я переїхала на іншу квартиру, навіть не попрощавшись із ним, і знову опинилась у тих двох кімнатах, де колись ми жили з новим батьком. Тут сусіди не патякали про порядність, хоч і були чесні, порядні люди. Після переїзду мої справи пішли непогано. До мене навідувались навіть освічені. Вони знали: я продаю, вони купують; так вони не потрапляли в незручне становище і не принижували своєї гідності. Спочатку я боялась — адже мені ще й двадцяти не було. Та вже через кілька днів минулось. Я не залишалась байдужою, а їм це подобалось. Через кілька місяців я почала розуміти ще більше. Я майже безпомилково визначала, що за людина переді мною. Багаті відразу запитували ціну, даючи зрозуміти, що купують мене. Вони були дуже ревниві — володіти продажною жінкою хотіли монопольно, бо в них були гроші. З такими я не панькалась. Їхня лайка не лякала мене, я попереджала, що розшукаю їхню квартиру і розповім про все дружині. І вони замовкали. Кінець кінцем я недарма кілька років ходила в школу. Я переконалась — освіта річ корисна. Інші приходили, міцно затиснувши в кулаці юань, і боялись лиш одного — як би не переплатити. З такими я докладно виробляла умови: ось стільки за це, стільки за те, і вони, як миленькі, /80/ чимчикували додому по гроші; мене це навіть втішало. Більше всього я ненавиділа тих пройдисвітів, які не тільки старались заплатити якомога менше, але ще й намагалися поцупити півпачки сигарет чи флакончик з притиранням. Не займаєш їх — вони люб’язні, а зачепиш — можуть покликати поліцію і затіяти скандал. Я не чіпала їх, бо боялась. Що ж до мого знайомства з поліцейськими, то до кожного з них доводилось підбирати свій ключик. У цьому світі — світі хижаків і хапуг — розкошують тільки негідники. Найбільшу жалість викликали ті, що, мов школярі, з мідяками в кишені приходили до мене і з хвилюванням, аж піт виступав, чекали на відповідь. Я жаліла їх і віддавалась їм навіть за таку плату. Що мені лишалось робити! Ще були старі — люди поважні, кожен з яких мав купу дітей і онуків. Я не знала, як їм догодити; але я знала, що в них є гроші, на які вони хочуть перед смертю купити трохи втіхи. Я давала їм те, що вони хотіли. Так я пізнавала і людей, і гроші. Гроші страшніші від людини. Людина — звір, гроші — сила звіра!

34

У себе на тілі я виявила ознаки хвороби. Мене охопив відчай, мені здавалось, що не варто жити. Я кинула все, почала блукати вулицями, аби згаяти час. Захотілося провідати маму, вона б хоч трохи розважила мене,— думки мої були, як у людини, яку чекає неминуча смерть. Я обійшла той провулок, сподіваючись побачити маму; пригадала, як вона роздмухувала біля дверей вогонь. Крамничка була зачинена. Питала людей — ніхто не знав, куди вони переїхали. Це додало мені завзяття, я будь-що мушу розшукати /81/ маму. Мов навіжена, я кілька днів бігала вулицями, та все марно. Закралась думка, що вона померла або переїхала з крамарем в інше місце, може, за тисячу лі[6] звідси. Я не витримала й розплакалась. Вдягнувши все краще, що мала, я лягла в ліжко і стала чекати смерті. Була певна, що так я скоріше помру. Але смерть не приходила. Почувся стук у двері, комусь я ще була потрібна. Гаразд, я прийму тебе, і ти теж заразишся. Я не відчувала себе винною перед людьми, адже все це було наслідком не моєї помилки. Я знову повеселішала, курила, пила вино і стала виглядати, як жінка років тридцяти-сорока. Під очима з’явилися сині кола, долоні пітніли, та я не звертала уваги: жити можна, тільки маючи гроші; передусім треба бути ситою, а потім уже говорити про інше. Я харчувалась добре — хто ж відмовиться від ситної їжі! Мені потрібна добра їжа, гарне вбрання,— тільки тоді я хоч трохи поважатиму себе.

35

Якось уранці, близько одинадцятої, коли я в довгому халаті сиділа вдома, на подвір’ї почулися легкі кроки. Встаючи десь після десятої, я іноді тільки близько дванадцятої вдягала сукню — останнім часом я дуже розлінувалася і могла годинами сидіти в халаті. Я ні про що не думала, ні про що не мріяла, просто непорушно сиділа. Кроки, повільні й легкі, наблизилися до моїх дверей. Незабаром я побачила очі, вони дивились на мене крізь маленьке віконце в дверях. Вони з’явились і зникли; мені було ліньки встати з місця, і я так і сиділа. Очі показалися знову. Я не витримала, тихенько відхилила двері. Мама! /82/

36

Я не пам’ятаю, як ми зайшли до кімнати і скільки проплакали. Мама дуже постаріла. її крамар, нічого їй не сказавши і не залишивши грошей, потай повернувся до колишньої дружини. Мама порозпродувала деякі речі, відмовилась від квартири й перебралася в дешеву кімнату. Вона шукала мене понад два тижні. Нарешті вона вирішила зазирнути сюди, без всякої надії, що я тут. Вона не впізнала мене і, певно, пішла б, якби я не гукнула її. Я перестала плакати і раптом зареготала, як божевільна: вона знайшла свою дочку, і дочка — теж повія! Колись, щоб прогодувати мене, вона мусила продаватись; зараз наші ролі помінялись. Материн фах успадкувала її дочка.

37

Я сподівалась, що мама трохи розрадить мене. Я знала, що слова втіхи — марні слова, але мені хотілось почути їх від мами. Матері — найдосвідченіші обманщиці, і їхню брехню ми сприймаємо за розраду. Моя мама і це забула. її лякав голод, тож я не здивувалась. Вона насамперед дала лад моїм речам, розпитала про мої прибутки та витрати, наче в моїй професії не було нічого особливого. Я сказала їй про свою хворобу, сподіваючись, що вона почне вмовляти мене відпочити трохи. Але вона сказала, що піде купити ліків. «Ми завжди житимемо так?» — запитала я. Вона нічого не відповіла. Вона, безперечно, жаліла мене, хотіла підтримати. Вона готувала їсти, запитувала, як я себе почуваю, і часто крадькома дивилася так, як дивиться мати на сплячу дитину. А сказати, щоб я облишила своє ремесло, вона не сміла. Серцем я добре /83/ розуміла, хоча й була трохи невдоволена нею, — ніякої іншої роботи не знайдеш. Нам треба було їсти, вдягатись — від цього залежало все. Яке має значення — мати, дочка, честь… Гроші бездушні.

38

Мама надумала піклуватись про мене, однак її підслуховування і підглядання дратували мене. Я хотіла поводитися з нею лагідно, але іноді вона була нестерпна. Вона в усе втручалася, особливо якщо це стосувалось грошей. її очі, давно згаслі, спалахували тільки тоді, коли бачили гроші. Для гостей вона була служницею, але коли вони платили мало, починалася сварка. Тоді я почувала себе дуже незручно. Ну, гаразд, хіба я йду на це не заради грошей? Тоді нічого сваритися. Я теж уміла бути різкою, але у мене був свій підхід, який не дратував гостей. Мама ж поводилася грубо. Добиваючись грошей, ми не повинні нікого дратувати. Я покладалась на себе, на свою молодість і слабість; маму обходили тільки гроші; так і повинно бути, адже вона набагато старша за мене. Я боялась, що через кілька років стану такою ж, серце теж старіє і поступово твердне, як гроші. Так, мама була брутальна. Іноді вона нишпорила в портфелі гостя або ж ховала капелюхи, рукавички, палиці. Я боялася сварки, та мама впевнено казала: «Що здобули, те й наше, за один рік ми старіємо на десять років, кому ми будемо потрібні, коли станемо старі?» П’яного гостя вона випихала надвір, відтягувала його у відлюдне місце і знімала з нього навіть черевики. Дивно, але ніхто не приходив скаржитись; вони, певно, вважали, що цим нашкодять лише собі. Чи, може, спогади про приємні хвилини стримували їх, і вони не зчиняли бучу? /84/

39

Мама казала правду: за один рік ми старіємо на десять років. Минуло кілька років, і я відчула, що стала не та. Моя шкіра огрубіла, губи пошерхли, очі всіялись червоними жилками. Я вставала пізно і все-таки почувала себе розбитою. І відвідувачі помічали це, вони ж не сліпі; поступово їх усе меншало. Я ще більше намагалась догоджати чоловікам і ще дужче ненавиділа їх, іноді навіть не могла володіти собою. Я схудла, верзла нісенітниці, перестала бути сама собою. Тепер лише дехто з освічених звертав на мене увагу, бо я втратила ту привабливість і безтурботність, за яку вони називали мене «пташкою»,— єдине, що я чула від них поетичного. Я повинна була вдягатися барвисто, як фазан, і перестала бути схожою на людину, тільки так ще вдавалось зваблювати невибагливих чоловіків; мої губи були завжди криваво-червоні, бо я їх кусала до болю. Іноді мені здавалось, що я бачу свою смерть. З кожним одержаним юанем у мене наче відмирало щось. Гроші сприяють продовженню життя; спосіб, яким я добувала їх, навпаки, вкорочує віку. Я бачила свою смерть, я чекала її. Думка про неї витісняла все інше. І про що, власне, думати, коли життя день у день таке. Мама — ось моя тінь, ось на що я буду схожа в майбутньому. Розпродам своє тіло і залишуся пасмом сивого волосся і темною поморщеною шкірою. Ось така моя доля.

40

Я над силу всміхалась, над силу шаленіла, горе моє не виплачеш слізьми. У моєму житті не було за чим жалкувати, та все-таки це було життя, і я не хотіла опускати руки. Та й у тому, що я робила, зовсім не моя вина. Смерть страшна лише тоді, коли /85/ життя чудове. Мене ж не лякала смерть, бо мої страждання давно перевершили жахи смерті. Я люблю життя, але не таке. Я мрію про ідеальне життя, життя, схоже на сон, цей сон швидко минає і дійсність ще дужче примушує мене відчути всі злигодні. Цей світ не сон, а справжнє пекло. Мама, бачачи мої муки, вмовляла мене вийти заміж, щоб я мала шматок хліба, а вона — забезпечену старість. Я — її надія. Але ж за кого мені вийти заміж?

41

Зустрічаючись з багатьма чоловіками, я майже забула, що таке любов. Тепер я не любила навіть саму себе, як же полюблю іншу людину? Розраховуючи вийти заміж, я повинна брехати, що люблю, запевняти, що хочу бути з нею. Я говорила це багатьом і навіть присягалась; ніхто не вірив. Гроші роблять людей обачними. Розпуста гірша за крадіжку, бо крадіжкою здобувають гроші. Якби я не вимагала грошей, всі б говорили, що кохають мене.

42

Саме в цей час мене схопила поліція. Нові міські власті багато розводились про мораль і обіцяли боротись із розпустою. Зареєстровані повії, як і раніше, займалися своїм ремеслом, бо вони відкупились і вважались за доброчесних. Мене помістили у виправний будинок і почали привчати до роботи. Прати, готувати страву, плести я вміла. Якби цього вміння вистачало, хіба б взялася за своє гірке ремесло? Я казала всім про це. Мені не вірили, вважали розбещеною. Мене вчили працювати і втовкмачували, що я повинна любити свою роботу, тоді згодом я зможу прогодувати себе або вийду заміж. Ці люди були сповнені /86/ оптимізму. Я ж не вірила в це. Своїм найбільшим успіхом вони вважали те, що десять жінок після виправного будинку вийшли заміж. Два юані процедурних витрат та одна рекомендація — от і всі турботи про жінок, які потрапили сюди. Вважалося, що це дешево, але мені здавалося знущанням. Розмови про виправлення на мене не діяли. Коли до нас зайшов якийсь поважний чиновник, я плюнула йому в пику. Мене вже не наважились випустити, я була небезпечна. Перевиховувати теж не хотіли. І я опинилась у в’язниці.

43

В’язниця — чудове місце, тут як ніде переконуєшся, що даремно сподіватися на щось хороше в житті; навіть уві сні я не бачила такого гидкого фарсу. Я вже не думала про те, як вийти з в’язниці; по собі знала, що на волі не краще. Я б не хотіла вмирати, якби звідси можна було потрапити в краще місце, а оскільки кращих місць нема, то чи не все одно, де вмерти! Тут, саме тут, я знову побачила свого найкращого друга — серп місяця! Як давно я не бачила його! Як там мама? Я пригадую… /87/

Примітки

[1] В Китаї білий колір вважається траурним.

[2] За китайським звичаєм, на могилі померлого родичі спалювали паперові зображення тварин та жертовні паперові гроші.

[3] Л і н ц з я о — горіх, за своєю формою схожий на кажана.

[4] М а о — гривеник.

[5] Ц а й ц ю а н ь — поширена в Китаї гра, в якій той, хто програє, повинен випити певну дозу вина.

[6] Л і — міра довжини, що дорівнює 0,576 км.

З китайської переклав Іван Чирко

Джерело: Лао Ше. Серп Місяця. — Київ: «Дніпро», 1974. Стор. 56-87.

Advertisements

0 Responses to “Серп місяця”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: