Політика США, як причина розходжень між СРСР і Китаєм

Всеволод Голубничий

ВИСЛІД АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ «СТРИМУВАННЯ»

Важливих причин конфлікту між Пекіном і Москвою є декілька: це і різниці державних та економічних інтересів на довшу мету, і різниці соціяльних ідеалів та концепцій майбутнього ладу в суспільстві, і відмінності в національних традиціях, психіці, культурі. Але все це, принаймні покищо, причини підрядні чи надто глибокі, і тому про них треба говорити в другу чергу.

Головною, першочерговою причиною сучасних розходжень між Пекіном і Москвою є проблема, як далі боротися проти капіталізму в світі, як перемогти Америку. Це — питання дальшої тактики та стратегії комуністичного руху. І саме це питання, як видно з усіх офіційних стверджень, і стоїть весь час у центрі всіх дискусій на комуністичних нарадах і конференціях останніх років, бо на нього Москва й Пекін дають цілком відмінні відповіді.

Саме виникнення питання, що робити далі, як далі поширювати комунізм на світ, уже промовляє за те, що з цим поширенням щось не гаразд, що ті методи й засоби експансії, які вживалися досі, очевидно, більше не діють. Наступ комунізму на світ зайшов, очевидно, в сліпий кут, з якого тепер шукають виходу.

На Заході, особливо у США, з’явилося останнім часом чимало «розпанікованих» обивателів, які до хрипоти розкричалися про те, що комунізм нібито скрізь перемагає і ось-ось заллє вже й Америку. Вони, правда, самі при цьому кажуть, що вони «були непоінформованими» про те, що світ поза Америкою є, якщо не комуністичним, то вже прокомуністичним, а тому й закликають усіх «прокинутися з сплячки». Уві сні, як відомо, привиджуються різні страхіття, так що дехто з того й на дах вилазить у нічній сорочці! Таке завжди трапляється з непоінформованости. Але якщо подивитися на світ і «успіхи» комунізму очима самих комуністів, то все виглядає інакше. Хрущов фактично визнає, що американська політика «стримування» комунізму досі вийшла для нього назагал успішною. Мао Тсе-Тунґ з цим не погоджується, і з цього й виникла поміж ними суперечка.

Але погляньмо спершу, чим є ця американська політика «стримування», the policy of containment, як вона зветься в ориґіналі. Авторство її приписують Джорджеві Кенненові, але це неправильно. Він був лише одним з перших її пропаґандистів. Політику, та ще світового маштабу, творять у США не одиниці, а великі колективи репрезентативних /68/ радників. У 1950 р. Рада в справах зовнішніх взаємин перевела опитування 765 чільних американських громадян (серед них було 43% підприємців, 20% правників, 15% професорів і т.д.) на тему, що робити з комуністичною експансією. Анкета мала ряд конкретних питань і просила давати конкретні відповіді. Більшість висловила такий погляд: експансія потрібна СРСР для збереження внутрішньої диктатури; якщо цю експансію стримати, це викличе в комунізмі внутрішню кризу; чим довше триватиме стримування, тим більше ця криза загострюватиметься і скінчиться вона крахом радянської системи. Отже, треба затягати час. А стримувати комуністичну експансію треба всіма можливими, засобами і в жодному разі не йти ні на які поступки. Переговорювати з СРСР можна, але лише для того, щоб вигравати час.[1]

Політику «стримування» переводять більш-менш послідовно і республіканський, і демократичний уряди США. Воно здійснюється різними засобами. Радянський бльок постійно оточений кільцем приблизно з 400 американських військових баз. Крім бомбардувальників, на цих базах стоять напоготові й ракети з атомовими наконечниками: 60 ракет установлено в Англії, 30 — у Північній Італії. 15 — на турецькому березі Чорного моря, навпроти України.[2] В засязі цих, «середньої дії» ракет є вся Східня Европа і західні республіки СРСР; але Росія для них є недосяжною. Натомість на території самих Сполучених Штатів уже є 48 підземних сховищ-катапульт з міжконтинентальними ракетами, що летять на відстань до 10 000 км. При кінці 1962 р. цих ракет у США буде понад 200, а за пляном на 1963 рік — понад 1 100.[3] Все це — не таємна статистика, вона записана в державному бюджеті США та в інших документах, отже добре відома і в Москві, і в Пекіні. Збройні сили США нараховують тепер 2 684 000 вояків (крім резервістів), 30 293 літаки, 862 кораблі. Запас атомових бомб у США досягає 50 000 штук.[4] Якщо до цього ще додати збройні сили інших держав ОПАП-у і запас англійських атомових бомб, то стає більше, ніж очевидним, що у випадку війни всі країни радянського бльоку, включно з СРСР і Китаєм, зазнали б страшних знищень і колосальних жертв.[5] /69/

Американська політика «стримування», починаючи з допомоги Греції в придушенні комуністичного повстання та з американської участи в корейській війні, не залишає сумнівів у тому, що США кожночасно готові відповідати зброєю на спроби поширення кордонів комуністичного світу. Зокрема, як показали останні події в Берліні, в Південному В’єтнамі, в Ляосі, американці ставлять питання війни руба і намірені воювати, якщо б СРСР чи Китай ліз далі.

Крім того, політика «стримування» проявляється і в багатьох інших формах. Американська економічна допомога господарськи відсталим країнам підриває в них соціяльно-економічну базу для комуністичного руху, а воєнна допомога дозволяє урядам цих країн вести успішну боротьбу проти партизанів. «Плян Маршала» врятував Західню Европу перед комунізмом, а тепер Кеннеді запроваджує в Південній Америці ще складніший плян економічної допомоги, пов’язаної з соціяльними реформами: «Об’єднання для проґресу». Поруч з цим американська дипломатія всіма силами нахиляє Західню Европу до господарського й політичного об’єднання, яке, безперечно, прискорило б господарський розвиток і зріст життєвого стандарту, отже підривало б і ґрунт під ногами в европейських компартій. Також розвиток американської техніки постійно переганяє темпи розвитку по¬літики. Якщо СРСР якось удалося було збити розвідчий літак «У-2», то тепер усю територію СРСР постійно фотографують американські сателіти, що кружляють над нею. Якщо СРСР покищо вдається заглушувати американські радіопередачі, то американці вже будують ще потужніші радіостанції і плянують цілу систему радіо-сателітів, що їх заглушити вже не буде змоги. І так далі.

Отже, коли Хрущов дивиться сьогодні на світ, то великого оптимізму в нього немає. Він знає краще за тих, хто сьогодні «панікує» на Заході, що від часу захоплення Східньої Европи після другої світової війни СРСР фактично не мав жодного успіху в поширенні комунізму. Хрущов знає, що революції в Китаї. Індо-Китаї та на Кубі не були ділом його рук, що вони сталися незалежно від Москви і при зовсім малій матеріяльній її допомозі. Саме тому і не в стані Хрущов контролювати ці революції так, як він може контролювати, скажімо, Кадара в Угорщині. Це явно не випадок, що від Москви відриваються саме ті комуністичні рухи, що прийшли до влади без допомоги багнетів радянської армії. Прикладом цього явища нині є вже не тільки Юґославія, але й Албанія, не кажучи вже про Китай. І також не є випадком, що Москва не довіряє Кастрові, вважає його «буржуазним націоналістом», не зважаючи на його запевнення, що /70/ він — «марксист-ленінець». Натомість Москва вимагає, щоб Кастро поділився владою з офіційною компартією Куби, бо тільки вона є справді підконтрольною Москві.

Поза цим Хрущов усвідомлює, що Москва зазнала довгого ряду прикрих поразок і невдач. Комуністичних повстанців на Філіппінах, на Маляї, в Бірмі цілковито придушено і знищено. В Ірані з комуністичного руху нічого не виходить. В Іраку та Єгипті, не зважаючи на великі надії Хрущова і велику радянську економічну допомогу, націоналістичні уряди замкнули всіх комуністів до в’язниць і не мають ніякого наміру ставати сателітами Москви. Подібна ситуація в Ґані та Ґвінеї. Президент Ґвінеї Секу Туре, не зважаючи на те, що має репутацію марксиста і тримається в зовнішній політиці невтральної позиції, вигнав минулого місяця радянського посла з своєї країни, обвинувативши його, що він готував державний переворот. Навіть з Конґо Москву з соромом вигнано! (А скільки то було, до речі, безпідставних закидів з боку правих кіл, що, мовляв, американці продають Конґо більшовикам, тощо? Чому ж тепер усі ці мудреці не признаються щиро, що вони помилилися і не зрозуміли американської політики? Мабуть, тому, що пам’ять коротка, та ще тому, що вони й далі продовжують помилятися, пророкуючи, що Кеннеді ось-ось продасть Хрущову Берлін чи то Ляос).

Знає Хрущов краще, ніж будь-хто інший, і те, наскільки безвиглядними є надії на комуністичну революцію в Західній Европі, наскільки компартії там перетворилися в ізольовані, закостенілі секти і що їх чекає, коли федерація піднесе господарський розвиток західноевропейських країн на новий рівень, близький до американського. Знає Хрущов і те, що в середині радянського бльоку комунізм, як ідеологія, ще й досі не прищепився. Сателітні уряди ніяк не стають популярнішими, жоден з них у вільних виборах, мабуть, не здобув би більшости. Народні маси Східньої Европи дивляться на СРСР як на окупанта.

Отже, як поширювати комунізм, коли збройна його експансія загрожує скінчитись атомовою війною, а на революції зсередини виглядів немає майже ніде? Такої ситуації не передбачали ні Маркс, ні Ленін, а тому Хрущов і каже, маючи на увазі себе: «Тепер, коли з нами немає геніяльних засновників наукового комунізму, а життя висуває все нові й нові проблеми, відповідь на них повинні давати учні й послідовники Маркса й Леніна».[6]

ХРУЩОВСЬКА КОНЦЕПЦІЯ МАЙБУТНЬОГО СВІТУ

Концепція Хрущова стосовно того, як далі поширювати комунізм у світі, викладена в новій програмі КПРС, головним автором якої, як стверджено офіційно, був сам Хрущов.[7] Суть концепції Хрущова якраз і полягає у відмові від дальшого поширення комунізму у світі, /71/ хоч, ясна річ, дослівно до цього Хрущов не признався. Але фактично нова програма КПРС глибоко ізоляціоністична, — ще більше ізоляціоністична, ніж відоме Сталінове гасло «будівництва соціялізму в одній країні» у 1920-их роках.

З сумом — чи, може, з цинізмом — нова програма насамперед стверджує, що «революція не приходить на замовлення». Далі вона визнає, що, хоч сучасний капіталізм, мовляв, і переживає «загальну кризу», хоч і є в ньому економічний і технічний «застій», все ж «не виключеним є і ріст в окремі періоди», і навіть деяке підвищення життєвого стандарту працюючих. Під «загальною кризою капіталізму» програма розуміє щось загальникове — ідеологічну та морально-психологічну кризу, а не господарську. Про неминучість господарських криз при капіталізмі в програмі вже не говориться, як немає й мови про те, що з часом життєвий рівень народних мас при капіталізмі впаде дуже низько. Оскільки ці закономірності більше не вважаються «залізними», не дивно, що нова програма нічого і не говорить про неминучість пролетарських революцій. В програмі згадується лише історична неминучість «переходу» до соціялізму і кидається фраза, що капіталізм у цілому вже «дозрів» до соціялістичної революції; але тут же проголошується річ, раніше не чувана: «Марксистсько-ленінські партії змагають до того, щоб здійснити соціялістичну революцію в мирний спосіб». «В сучасних умовах у ряді капіталістичних країн робітнича кляса на чолі з своїм передовим загоном має можливість (?!) на базі робітничого й народнього фронту та інших можливих форм угоди й політичної співпраці різних партій і громадських організацій об’єднати більшість народу, завоювати державну владу без громадянської війни (!) і забезпечити перехід основних засобів виробництва в руки народу». Програма вважає, що комуністи можуть «завоювати міцну більшість у парляменті» і таким чином «створити необхідні умови для мирного здійснення соціялістичної революції». При цьому «не виключено, що в умовах зростаючих сил соціялізму… для буржуазії буде вигідно згодитися на викуп (!) у неї основних засобів виробництва, а пролетаріятові буде вигідно „відкупитися”».[8]

Крім цього, є в програмі і декілька слів про можливість «немирного» переходу від капіталізму до соціялізму в окремих країнах; але про цей шлях розвитку говориться як про випадок, а не правило, та й то лише для того, щоб про нього згадати, бо було б занадто соромно для програми компартії це зовсім промовчати. Але й з того, що процитовано вище, не залишається вже ніяких сумнівів, що ні в яку спонтанну пролетарську революцію в світі Хрущов більше не вірить. Програма його мало чим відрізняється від «ревізіоністської» програми Ліґи комуністів Юґославії, а в точках про боротьбу за більшість /72/ у парляментах, про угодівство з іншими, себто буржуазними, партіями, про відмову від громадянської війни та про викуп власности у капіталістів нова програма відійшла від ленінізму цілком.

Для народів колоній та господарськи недорозвинутих країн нова програма Хрущова теж пропонує нову концепцію — «державу національної демократії». Це має бути не комуністична, а націоналістична держава, в основі якої лежить «бльок усіх проґресивних, патріотичних сил, які борються за повну національну незалежність».[9] Чим це відрізняється, скажімо, від Польщі Пілсудського чи «демократії» Нассера в Єгипті, програма не вияснює.

Трудно сказати, чи вірить Хрущов у те, що комуністи десь колинебудь зможуть здобути більшість у парляментах. Не виключено, що це записано в програму лише для сякого-такого заспокоєння песимістичних настроїв у компартіях Італії та Франції, щоб дати їм бодай якунебудь надію на майбутнє. Але програма недвозначно каже, що питання про те, як і коли комуністи прийдуть до влади у світі, є для Хрущова другорядним.

«Основним питанням сучасности є питання війни і миру», — каже програма. — «Основною метою своєї зовнішньої діяльности КПРС вважає: забезпечити мирні умови для побудови комуністичного суспільства в СРСР».[10]

От про що йдеться Хрущову. Не про якусь там світову революцію чиї повалення капіталізму в демократичних виборах, а таки про питання війни чи миру, про збереження й забезпечення умов для дальшого розвитку СРСР. Тому програма й пропонує капіталістам мир, «повне роззброєння», «розпущення бльоків» (!), «співіснування», «припинення холодної війни» і «невтручання у внутрішні справи» сусідів.[11] І все це — не пропаґанда. Як зараз побачимо, китайці щиро вірять, що Хрущов хоче помиритися з капіталізмом. Ясно, що Хрущов хоче миру з капіталістичним світом на своїх умовах, а не будь-якою ціною. Але це вже питання менш важливе, ніж принцип хотіти миру чи не хотіти його.

Перше, ніж перейти до розгляду питання, нащо Хрущову потрібен мир, як він хоче його використати, подивімося, з яких переконань це бажання миру у Хрущова виростає. Поруч із зневірою в можливості комуністичних революцій на Заході, другою причиною схильности Хрущова до миру є його переконання, що в атомовій війні СРСР страшно б потерпів. Нова програма партії каже, що світова атомова війна «може спричинити неймовірну руїну цілих країн, знищити цілі народи».[12] А міністер оборони, маршал Маліновський заявив /73/ недавно в офіційному інтерв’ю, що проти атомових і водневих бомб немає і не може бути жодного надійного сховища.[13]

Отже Хрущов переконаний, що війни з Америкою він не виграє. Але він також певен, що й Америка на СРСР не нападе, якщо в нього буде достатньо відплатної сили, щоб завдати Америці тяжкого протиудару. За добре перевіреними даними, що офіційно визнаються у Вашінґтоні, весь радянський бльок має тепер напоготові 49 міжконтинентальних ракет і коло 200 ракет середньої відстані з атомовими наконечниками. Вся радянська ракетна промисловість обчислюється на 16 заводів, які протягом 1962 року випродукують 200 міжконтинентальних ракет.[14] Ніхто не сумнівається, що й цієї кількости ракет уже вистачає, щоб завдати країнам Західньої Европи та Сполученим Штатам дошкульних утрат, хоча, з другого боку, ясно також і те, що коли Хрущов, Маліновський та інші генерали твердять, що СРСР є в стані «стерти з лиця землі» весь Захід, то вони, кажучи по-їхньому, «валяют дурака». В цілому збройні сили радянського бльоку разів у два слабші за збройні сили Заходу. Навіть кількістю людей в арміях Захід у даний час переважає: він має в сумі 8 195 200 чоловік під зброєю, а весь радянський бльок, включно з Китаєм, — 7 994 300 чол.[15] А про перевагу технічну й говорити не доводиться. Запас атомових бомб в СРСР обчислюється на Заході лише на 10 000 штук.[16]

Однак Хрущов має рацію, думаючи, що й цих 10 000 бомб уже досить, щоб не боятися, що Захід посміє напасти на СРСР. Виходячи з цього, він і записав до своєї програми тезу про те, що війна більше не є неминучою, що їй «можна запобігти».[17] Тим самим він повторив свою теорію, виголошену ще на XX з’їзді КПРС, що теза Леніна про неминучість війни більше не дійсна. Тим самим Хрущов цілком зійшов на позиції юґославів у цьому питанні.[18]

Після випробування найбільшої своєї бомби Хрущов заявив 9.XII.1961 р. на п’ятому всесвітньому конґресі профспілок таке: «Тепер, якщо імперіялісти будуть вирішувати питання, чи розв’язати їм війну, над їх головами завжди будуть, як Дамоклів меч, висіти 50- і 100-мегатонні /74/ бомби. … Я думаю, товариші, що наша ракетно-атомна зброя є могутнім фактором, що стримує аґресивні наміри імперіялістів».

Виходячи з такого переконання, Хрущов і зміг записати до своєї програми новий постулят про те, що реставрація капіталізму в СРСР і в країнах «народньої демократії» більше не можлива. Соціяльно-економічні можливості реставрації в середині країни, каже програма, вже ліквідовані, а Захід реставрувати капіталізм не відважиться, бо побоїться атомової війни. На цій підставі Хрущов і твердить народам свого бльоку, що комунізм, як устрій, переміг у середині бльоку раз і назавжди і що вони повинні з цим фактом примиритися. В цій своїй певності Хрущов пішов так далеко, що в інтерв’ю, даному французькій газеті «Фіґаро» 19.III.1958 р,, просто заявив, що концепція «капіталістичного оточення» СРСР більше не існує, бо «не відомо, хто тепер кого справді оточує». В новій програмі КПРС про капіталістичне оточення теж немає вже мови.

Однак мирне співіснування з капіталістичним світом Хрущов не розуміє як дружбу. Назагал під співіснуванням він розуміє те, що існувало у взаєминах між СРСР і Заходом від часу закінчення другої світової війни, — себто боротьбу без війни, «холодну війну», а не «гарячу». В одній своїй промові 10.X.1959 р. Хрущов так і сказав: співіснування — це «боротьба між двома суспільними системами, боротьба економічна, політична, ідеологічна, але не воєнна».

Довкола поняття «співіснування» існує чимало непорозумінь.[19] Є люди,, які думають, що «співіснування» між СРСР і Заходом є рівнозначне з взаємним стремлінням до дружби й любови щонайменше такої інтенсивности, як було за часів союзу Рузвелта й Сталіна проти Гітлера. Так розуміють «співіснування» всі екстремісти — праві і пацифістські течії на Заході, ліві серед китайців тощо; але в дійсності ні Хрущов, ні Кеннеді чи Айзенгауер так «співіснування» ніколи не розуміли. З їх погляду «співіснування» — це лише відсутність війни, і нічого більше. Характерно, що коли американці накидають Хрущову трохи інтимніше розуміння «співіснування», то він цього відразу лякається. Знаючи це, американці якраз тому й тиснуть на СРСР з пропозиціями «співіснування» у формі широкого обміну делеґаціями й туристами, культурного обміну, припинення глушення радіопередач, вільного обміну пресою тощо. Такого «співіснування» Хрущов дуже боїться.20) В новій програмі КПРС так і записано, що однією з головних /75/ небезпек для комунізму сьогодні є «експорт контрреволюції» з Заходу. Захід, зокрема американці, свідомо веде політику поблажливости та сповидної толерантности щодо радянського комунізму. Своєю «дружньою» настановою він розкладає комунізм, спокушає комуністів грішити супроти своєї ідеологічної чистоти, стриміти до «лібералізації» тощо. Доказів ідеологічного впливу Заходу на інтеліґенцію та молодь у комуністичних країнах, включно з СРСР, є більше, ніж безліч. Лише невігласи цього не помічають і не розуміють, до чого все це веде!

Але Хрущов стоїть за мирне співіснування з капіталістичним світом не тільки тому, що боїться атомової війни, а й тому, що вірить, що, якщо не буде війни, СРСР скоро наздожене й пережене Америку щодо розвитку продукційних сил і що цей факт стане доказом перемоги комунізму і зробить його атрактивним. Нова програма КПРС так і каже, що, якщо буде мир, то вже в 1970 році СРСР пережене США в продукції на душу населення і тоді в СРСР буде найвищий у світі життєвий стандарт. Тоді, твердить програма, «коли радянський народ буде користатися з добробуту комунізму, нові сотні мільйонів людей на землі скажуть: „Ми за комунізм!”. Не шляхом війни з іншими країнами, а прикладом» переможе комунізм у цілому світі.[21] Це і є квінтесенція всієї концепції Хрущова!

Наївність і утопійність цієї програми значно переважають над тими кількома реалістичними можливостями, що в ній враховані. По-перше, смішно припускати, щоб народи добровільно погодилися на комуністичний спосіб примусової індустріялізації та колективізації лише тому, що колись у майбутньому їхній життєвий стандарт досягне радянського рівня. На страшні жертви в межичасі ледве чи хто погодиться. Отже без насильного насадження комуністичного ладу надії Хрущова ніколи не здійсняться.

Подруге, чи «пережене» СРСР Америку в 1970 році, це теж: сумнівна річ. Тут Хрущов, безперечно, заплутався в сітях статистики. За його розрахунками, якщо промислова продукція в США зростатиме, як досі, лише на 2,3% в рік, а в СРСР — на 10%’ у рік, то в 1970 р. СРСР справді продукуватиме промислових виробів на 25% більше, ніж Америка, в розрахунку на душу населення. Можна думати, що в цих своїх розрахунках Хрущов не помилився, а надії, що темпи росту продукції в США зростуть до 4% у рік, як хотів би президент Кеннеді, можуть і не здійснитися. Але і в такому випадку конкретне значення того факту, що СРСР «пережене» США, буде лише статистичним. Мова йтиме про суму продукції в грошовому обчисленні, а не про окремі важливі продукти. Якщо СРСР і пережене США в 1970 році, то лише у виробництві головним чином якісно застарілих продуктів важкої промисловости, як чорні металі, вугілля тощо. У США продукція сталі, наприклад, зростає повільно тому, що сталь уже /76/ стала застарілим продуктом. Її заміняють такі нові, складніші чи дешевші продукти, як штучні пластмаси, кольорові металі тощо, виробництво яких в СРСР ще дуже відстає. А тому й може вийти в 1970 році так, що у виробництві сталі СРСР Америку пережене, але американці тим часом вироблятимуть масу нових продуктів, технічно досконаліших за сталь. І вийде так, що статистично, кількісно СРСР Америку наздожене, але технічно, якісно відставатиме й далі.

А в ділянці виробництва споживчих товарів та продуктів сільського господарства СРСР не наздожене Америку ще довго. За урядовими плянами в 1970 році в СРСР не більше, ніж кожна третя родина матиме власний телевізор, ледве чи кожна шоста родина спроможеться мати холодильник і ледве чи кожна восьма родина матиме пральну машину.[22] От вам і «кожному за потребами»!

Потрете, якщо навіть СРСР і наздожене в 1970 році США щодо об’єму промислового виробництва, то рівноваги сил у світі це ще далеко не порушить, скільки б там Хрущов цього не сподівався. Бо, крім США. ще стільки, як США, продукуватиме Західня Европа, тоді як країни радянського бльоку в сумі не дадуть стільки продукції, як Західня Европа.

Але найвирішальнішим у радянсько-американському економічному змаганні може стати таке. При триваючому розвитку економіки та техніки постійно виникають можливості винаходу якихось нових типів зброї та оборонних засобів, що можуть невтралізувати існуючі запаси зброї і таким чином раптово порушити балянс сил у світі. Наприклад, президент Кеннеді дав недавно розпорядження відновити атомові експерименти в атмосфері, щоб випробувати нові засоби обо¬рони проти міжконтинентальних ракет. Він підозріває, що Хрущов такі антиракети, стрільна вже має. Якщо ж американці матимуть успіх з своїми новими винаходами або якщо СРСР у дійсності анти-ракетних стрілен ще не має, то, так чи інакше, СРСР буде змушений гнатися за США, робити нові зусилля, знову витрачати ресурси на нову зброю та нові винаходи. І так може бути без кінця. Але на американську економіку, яка завжди працює не на повну свою потужність, перегони в озброєнні діють позитивно, воєнні замовлення стимулюють розвиток її і прискорюють темпи її росту. А на економіку СРСР, яка працює весь час на повну потужність, мало не в три робочі зміни на добу, перегони в озброєнні діють протилежно і сповільнюють її зріст. Оскільки в СРСР усі матеріяльні балянси є наперед обрахованими в пляні і розподіленими поміж окремими галузями виробництва, кожне вимушене переключення робочої сили, капіталу та інших ресурсів на військове виробництво неминуче призводить до скорочення чи сповільнення виробництва в якихось інших, цивільних галузях. В іншій статті я мав уже нагоду показати фактами, /77/ яке загальне сповільнення зросту, а подекуди й падіння виробництва, викликала була в СРСР корейська війна.[23] Тепер повторюєть¬ся щось подібне. Від 1958 року американці провадять у себе точні обрахунки всіх головніших матеріяльних балянсів радянської економіки і тому знають усі її вузькі місця і недотягнення. В даний час Хрущову майже до зарізу потрібно збільшити вкладання ресурсів у сільське господарство, бо в країні відчувається нестача, харчів. Але здобути ці ресурси Хрущов може лише коштом скорочення вкладань цих ресурсів у військову і важку промисловість. Його генерали такою перспективою невдоволені,[24] але в нього вибору не було: якщо не дати іньєкції нових ресурсів у сільське господарство, семирічка може бути недовиконаною. І от якраз напередодні березневого пленуму ЦК цього року, коли він саме мав голосувати про переключення ресурсів, Кеннеді підніс Хрущову гіркого хріну — оголосив, що розпочинає свої атомові експерименти в пошуках за оборонними засобами проти ракет, і запропонував, що коли Хрущову це не подобається, нехай підпише американську версію угоди про заборону дальших атомових експериментів. Не диво, що Хрущов закричав, що це — шантаж.[25] (Хоча це й є «співіснування» за його власним визначенням!) Бо що йому тепер робити? Не дати ресурсів сільському господарству, а робити натомість і собі дальші воєнні експерименти? Але тоді в країні стане зовсім туго з харчами, і «будівництво комунізму» сповільниться. Погодитися на вимоги Кеннеді? Але без досконалої атомової зброї сила СРСР у порівнянні з США стане зовсім малою. Отже — хоч розірвись! І слід думати, що в процесі «будівництва комунізму» подібних випадків ще буде безліч. Ясно, що американці не хочуть доводити Хрущова до розпачу, бо бояться, щоб він не розпочав війну. Але поважно тиснути на СРСР вони можуть і будуть.

Таким чином надії Хрущова на те, що він чисто економічним та технічним розвитком СРСР уможливить перемогу комунізму у світі, є мало реальним. Якщо він цього не бачить, то бачать це китайці, і це й є одна з причин, чому вони в його економічні пляни не вірять. Отже об’єктивно й реально нова програма Хрущова означає лише дальший розвиток СРСР, а не неминучість перемоги комунізму у світі. Економічний, технічний та мілітарний потенціял СРСР з часом, безперечно, зростатиме. Може, зростатиме потроху й життєвий стандарт населення. Але все це відбуватиметься в одній країні. Це буде процес ізольований, і на розвиток решти світу вирішального впливу він не робитиме. Трудно, звичайно, погодитися з сподіванками американців, що, будучи затриманим у своїх кордонах та ізольованим, /78/ радянський комунізм зайде в кризу і розвалиться сам. Якщо йдеться про довгий час, це, може, й правильний розрахунок. Але не помітно, щоб Хрущову загрожувала якась неминуча внутрішня криза у близькому майбутньому. Тому в процесі «побудови комунізму в одній країні» слід радше чекати, що режим і влада КПРС будуть дедалі більше законсервовуватись і соціяльно вироджуватися. Як далі побачимо, китайці цю можливість уже завважили, і це теж є однією з причин, чому вони проти хрущовської концепції майбутнього.

КИТАЙСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СВІТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Лу Тін-Ї, кандидат у члени політбюра КПК, промовляючи на святкуванні дня народження Леніна в Пекіні, схарактеризував китайську точку погляду на сучасне і майбутнє так: «Ми живемо у велику нову епоху, коли занепад імперіялістичної системи прискорюється і існує постійний зріст перемог та пробудження народів у всьому світі. Марксисти-ленінці і новітні ревізіоністи, виходячи з принципово відмінних позицій і поглядів, роблять цілком відмінні висновки про ситуацію у світі. Марксисти-ленінці вважають, що наявна епоха непорівнянно сприятлива для пролетарської революції в різних країнах світу і для національної революції в колоніях і залежних країнах. Сили миру вже настільки зросли, що існує практична можливість запобігти війні. Тому народи світу повинні далі посилювати свою боротьбу проти імперіялізму, сприяти розвиткові революції і боронити світовий мир. А новітні ревізіоністи розглядають сучасність як таку „нову епоху”, коли пролетарська і національно-визвольна революція зникає з порядку денного світової історії. Вони думають, що імперіялізм сходить і зійде із світової сцени сам по собі, з власної волі і без революції. Таким чином питання про те, чи повинні ми боротися за революцію і поборювати імперіялізм, стало тепер причиною докорінного розходження поміж марксистами-ленінцями і новітніми ревізіоністами Новітній ревізіонізм є вислідом політики імперіялістів. Жах перед імперіялістичним атомовим шантажем спаралізував ревізіоністів. Свій страх перед війною вони переносять і на революцію, бояться, що революція викличе війну, а далі, не хочучи революції, вони виступають і проти тих, хто її хоче і бореться за неї. Відповідно до потреб імперіялізму ревізіоністи намагаються перешкоджати розвиткові національно-визвольних змагань та пролетарського революційного руху в різних країнах. За їхньою допомогою імперіялісти пробують змусити соціялістичні країни здеґенерувати і перетворитися на капіталістичні країни».[26]

Подібних деклярацій і заяв у китайській пресі повно. До кого вони заадресовані, більше, ніж ясно. Ось іще декілька цитат з редакційної /79/ передовиці центрального теоретичного органу КПК, що теж присвячена Ленінові і зветься «Хай живе ленінізм!»[27]

«Новітні ревізіоністи твердять, що вчення Леніна про імперіялізм, про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, про війну й мир нині застаріло … Вони заявляють, що настали „нові часи”, бо розвиток науки й техніки пішов так далеко, що „старі концепції” Маркса й Леніна більше не придатні… Вони вважають, що ленінізм застарів тому, що природа імперіялізму змінилася завдяки могутності Радянського Союзу, завдяки силі соціялізму і рухові народів за мир».

«Всі ці проблеми стоять тепер руба перед коленим серйозним марксистом і ленінцем. Вони вимагають глибокої призадуми. Є очевидним, що від того, яку відповідь — правильну чи неправильну — буде знайдено на ці питання, залежить у великій мірі успіх чи поразка пролетарської справи і майбутнє всього людства».

«Ми віримо в цілковиту правильність Ленінової думки: війна є неминучим вислідом системи експлуатації, а джерелом усіх новітніх воєн є імперіялізм. Доки імперіялістична система і експлуататорські кляси не зникнуть, доти війни того чи іншого роду траплятимуться завжди… Марксисти-ленінці в жодному разі не повинні падати в багно буржуазного пацифізму… В різні періоди імперіялісти нав’язували дипломатичні зв’язки і провадили політику співіснування з Радянським Союзом; але така політика була, звичайно, лише продовженням імперіялістичної політики у змінених умовах, а не зміною самого імперіялізму».

«Новітні ревізіоністи малюють цілком перекручену картину сучасної ситуації в світі… Тіто каже, що не питання війни та миру, а питання економічної та іншої співпраці і економічного змагання між соціяльними системами стоїть нині на порядку денному історії… Але що діється в Альжірі? На Кубі? В Африці? … Хіба імперіялізм уже зник, хіба експлуататорська система більше не існує, хіба небезпеки війни вже нема? Чи, може, про війну не треба говорити ні в якому разі, навіть і тоді, коли імперіялізм і експлуататорська система тим самим будуть збережені на всі віки? … І про яку „співпрацю” йде мова? Про співпрацю соціялістичних країн з капіталістичними, щоб забезпечити існування імперіялістичної системи і допомогти їй поневолювати нації світу та душити національно-визвольну боротьбу?»

«Ми не хочемо світової війни і ніколи її перші не почнемо … Але вважаємо, що доти, доки існує на світі капіталістичний імперіялізм, можливість вибуху війни існуватиме завжди … Ми за уникання війни, за політику мирного співіснування… Але новітні ревізіоністи змішують мирну зовнішню політику соціялістичних держав з внутрішньою політикою пролетаріяту в середині капіталістичних країн. Вони суґерують теорію, що мирне співіснування має настати і між /80/ клясою пролетаріяту та клясою буржуазії… Але обмежувати змагання між пролетаріатом і буржуазією тільки збиранням більшости голосів на виборах, тоді як буржуазія залишається при владі, є, як казав Ленін, останньою глупотою і свідомим одурюванням робітників».[28]

«Визволення пролетаріяту може прийти тільки в наслідок революції, а не шляхом реформ… Коли є бажання революції і коли революційна криза визріла, революцію спинити не можна. Кінець-кінцем на зміну капіталізмові прийде система соціялістична. Це — об’єктивний закон, незалежний від людської волі. І скільки б не намагалися реакціонери завернути: колеса історії назад, революція настане рано чи пізно і неминуче переможе… Капіталістична та імперіялістична система сама по собі ніколи не завалиться. Її зруйнує пролетарська революція в середині імперіялістичних країн і національна революція в колоніях та залежних країнах».

З цитованого ясно видно, що Мао Тсе-Тунґ у світову революцію ще вірить. В жодній статті чи то промові, опублікованій у Радянському Союзі протягом останніх 20-25 років, не говорячи вже про виступи Хрущова останнім часом, не можна знайти нічого подібного. Але було б помилкою думати, що такі заяви китайців — це тільки догматичні льозунґи, дурненька віра в релігію клясичного марксизму-ленінізму. Пояснювати такі деклярації віри самим догматизмом було б надто спрощено. Треба мати на увазі, що традиційно китайці ніколи не були догматиками, в історії їхньої думки немає догм, як ми, европейці, звикли їх розуміти, бо китайські релігії (за вийнятком прийшлого з Індії буддизму) ніколи не були монотеїстичними, а в китайській філософії завжди переважали антропоморфізм, матеріялізм і діялектика. Той, хто читав філософські твори Мао Тсе-Тунґа («Про практику», «Про протиріччя», «Діялектичний матеріялізм» та інші), напевне зауважив, які вони антидогматичні, і то не просто на словах, у декляраціях, а і в методиці. Мао не визнає, напр., типово російсько-православної віри Леніна в існування «абсолютних істин».

Віра китайських комуністів у неминучість комуністичних революцій у світі виростає не тільки (а, може, не стільки) з марксистських книжок, а і з їхньої власної недавньої практики, з свіжости традицій їхньої революції[29] і з того, що вони мають власну концепцію, як ті революції можна робити. /81/

Я вже згадував про китайський оптимізм в оцінці успіхів радянської ракетної техніки, про заяву Мао в Москві в 1957 році, що «східній вітер уже перемагає західній вітер», про те, що «всі імперіялісти є лише паперовими тиграми», тощо. Характерно, що цей оптимізм Мао висловлює не вперше. Він властивий його способові думання і походить він з його власного досвіду. Багато разів у минулому Мао висловлював оптимістичні погляди про неминучість своєї перемоги над Чан Кай-Шеком, і кінець-кінцем так воно і сталося.[30] Ще в 1947 році він писав, наприклад, що Чан Кай-Шек помиляється, коли «плекає безглузді надії на „неминучість радянсько-американської війни”, „неминучість вибуху третьої світової війни”». Такої війни, каже Мао, не буде, бо міжнродній антиімперіялістичний табір сильніший за імперіялістичний табір» і «перевага є на нашому боці, а не на боці наших ворогів».[31] Здійснення таких і подібних пророцтв, очевидно, посилює оптимізм у Мао, а також переконує китайських комуністів, що те, що він каже, має рацію.[32] Але джерелом оптимізму /82/ в Мао є не тільки його власний досвід. З другого боку, хоч він почасти влучно вказує на такі «старечі слабості» Заходу, як його ідейна імпотентність, тощо, він не знає Заходу як слід, недооцінює його сил, і це неуцтво і є другою причиною його наївного оптимізму.

Атомової війни Мао, мабуть, не боїться тому, що погано про неї поінформований. Хрущовські генерали, не довіряючи нікому своїх таємниць, може, не показали йому навіть фільмів з своїх атомових експериментів. А те, що Мао весь час твердить, що «війну вирішують не гармати, а люди, що за ними стоять», напевне переконує тільки його самого, бо, може, китайці й справді ще воювали б сьогодні за його ідеї, як воювали недавно. Але такі речі напевне не переконують Хрущова, Кадара, Ульбріхта чи Ґомулку, які знають, що їхні солдати за них не воюватимуть, а будуть здаватися в полон. Мао, мабуть, цього не уявляє собі, міряючи все на свій власний аршин.

Практична концепція перемоги комунізму у світі, яку китайці тепер пропонують на противагу до концепції Хрущова, ґрунтується головним чином на їхньому власному досвіді і на таких емпіричних даних, як антифранцузька війна Го Чі Міна в Індо-Китаї. Кажучи загально, китайці пропонують розвивати революцію методою партизанських воєн, починаючи з колоніяльних та економічно відсталих країн, а в Европі та Америці вони пропонують провадити одночасно політику залякування атомовою зброєю і примушування до капітуляції під час переговорів та мирових конференцій. Основи цієї концепції Мао Тсе-Тунґ зформулював ще в 1948 році, в статті в газеті Комінформу.[33] Головна пропозиція в цій статті була, щоб комуністи визнали, що головною рушійною силою даної епохи є національно-визвольні, антиімперіялістичні рухи в колоніях. Ці рухи комуністи повинні очолити й використати. Як тепер відомо, Москві ця концепція не була до вподоби. Щойно на XX з’їзді КПРС у 1956 році Молотов нагадав партії, що вона недооцінювала досі національно-визвольних рухів в Азії та в Африці. Але і досі Хрущов і Мао Тсе-Тунґ мають на це різні погляди. Хрущов не підтримує Альжіру чи Кубу так безоглядно, як це робить Мао, — він ніколи не пропонував посилати туди на допомогу своїх «добровільців», а китайці не тільки пропонували, а напевне й готові зробити це кожночасно. Хрущов стоїть на позиції підтримки таких режимів «національної демократії», як у Нассера чи в Неру, знаходить корисним давати їм економічну і /83/ всяку іншу допомогу. А Китайці підтримують тільки націоналістичні революції, не режими. Вони абсолютно проти хрущовської теорії «національної демократії». Свій ідеал китайці бачать у національно-визвольному, партизанському русі, очоленому комуністами, як було в 1954 році у В’єтнамі.[34]

Конкретно китайці розраховують тепер на можливість вибуху повстань в Африці та Південній Америці. Відразу після того, як конференція «чотирьох великих» у Парижі провалилася через інцидент з літаком «У-2», Мао Тсе-Тунґ мав у травні 1960 року цілий ряд нарад з представниками компартій, профспілок і націоналістичних організацій з 15 країн Африки та Південної Америки. Те, що він їм порадив, було опубліковане в такім лаконічнім формулюванні: «Щодо імперіялізму не можна мати жодних ілюзій. Дехто казав, що мовляв, Айзенгауер любить мир. Тепер, я сподіваюся, люди нарешті прозріють … Мир у світі можна досягнути лише боротьбою проти імперіялізму». Щодо того, як вести цю боротьбу, Мао вказав, як на приклад, на Китай і Кубу: «Треба покладатися на власні сили і на підтримку з різних країн… Треба творити якнайширші об’єднання всіх сил, виключаючи тільки ворога, і провадити безупинну боротьбу». Від Китаю всі антиімперіялістичні рухи «одержували і будуть одержувати повну підтримку».[35]

Невдовзі після цього у повстанців в Анґолі портуґальці стали знаходити скриньки з ґранатами, прислані з Китаю, а в Занзібарі англійці зауважили, що місцевий націоналістичний фронт перейшов під контролю людей, що відвідували Мао Тсе-Тунґа. Але найбільші надії китайці покладають тепер на поширення революції з Куби на Південну Америку. В Пекіні створено коло 15 різного роду організацій для зв’язків і пропаґанди на терені Південної Америки. Всі вони пропаґують ідею, що Південна Америка мусить розпочати національно-визвольну революцію проти США, сперту на націоналістичні гасла. Ця революція має бути головним чином селянською, з гаслами боротьби за землю. Методою її повинна бути партизанська війна.[36] Про те, що розрахунки китайців не є безпідставними, свідчить багато фактів, про які інформує преса у США. В 1960 році кореспондент «Нью-Йорк Таймс-у», об’їхавши вийнятково злиденні області північносхідньої Бразілії, писав, що по хатах у безземельних селян висять портрети лиш «двох героїв»: Фіделя Кастра і Мао Тсе-Тунґа.[37] Цей кореспондент відзначав, що селяни говорять про повстання і що серед них працює багато комуністичних аґітаторів. Останнім часом нью-йоркська преса стверджує, що ситуація в Бразілії весь час загострюється /84/ і, якщо там не буде негайних радикальних реформ земельної та податкової системи, прийде «посув наліво».[38] В деяких інших країнах Південної Америки стан ще більше вибуховий. З Чіле було повідомлено, що там у горах уже почалися бої між урядовим військом і селянами, що грабують поміщицькі маєтки, але в селян бракує зброї і вони воюють камінням.[39] Ясна річ, великої матеріяльної допомоги для революції в далекій Південній Америці Китай дати не в стані. Таку допомогу міг би дати лише СРСР. Китайці думають, що він не дає такої допомоги зовсім або дає замало, і це й є одна з головних причин, чому вони злі на Хрущова.

На питання, чи матеріяльна допомога революціям і повстанням з боку комуністичних країн загрожує вибухом атомової війни, китайці відповідають, що ні. «Ми повинні підтримувати визвольні війни і націоналізм народів Азії, Африки та Латинської Америки. Ця підтримка не загрожує війною, бо імперіялісти побояться її розпочати».[40] На доказ правильности цієї тези китайці вказують на досвід корейської війни, коли Труман, побоявшися, що в війну встряне СРСР, не згодився на пропозиції ген. МaкАртура бомбардувати Китай, а також на досвід війни в Індо-Китаї, коли Айзенгауер навіть уже послав був військо на допомогу французам, але в останню хвилину злякався і згодився на поділ країни та на створення комуністичного Північного В’єтнаму. У випадку розширення місцевої війни до розмірів, що загрожують безпеці комуністичних країн, китайці обстоюють втручання, як це вони зробили під час корейської війни.[41] Як свідчить генерал-полковник Сяо Гуа, командувач над комісарами в китайській армії, китайські солдати виховуються в дусі світової революції: «Найвищим ідеалом нашої армії є здійснення комунізму в Китаї і в цілому світі. Партія і Предсідник Мао вчать нас іти до цієї великої й високої мети навпростець».[42]

Однак слід підкреслити, що для Европи та Америки китайці не мають революційної програми. Якісь туманні теоретичні натяки на те, що після відокремлення колоній від метрополій в останніх настане господарська криза і т.д., у них є; але все це не носить конкретного характеру. Сподівань на пролетарську революцію у високорозвинутих країнах у найближчий час не мають і китайці. Натомість вони пропонують, щоб СРСР провадив постійний тиск в Европі, погрожував Заходові своїми атомовими ракетами і в жодному разі не йшов ні на які угоди та замирення. Промовляючи 18 листопада 1957 року на зустрічі представників компартій у Москві, Мао Тсе-Тунґ запропонував їм таку стратегію: «В 1946 році… я казав, що всі нібито могутні реакціонери в дійсності є лише паперовими тиграми. Так є тому, що вони відірвані від народу. Подивіться, хіба не був Гітлер паперовим тигром? Хіба він не став переможеним? Я теж казав, що й цар був паперовим тигром, і китайський імператор, і японський імперіялізм. Адже всі вони дістали чоботом у зад. Американський імперіялізм ще не впав, і він має атомову бомбу. Але я певен, що й він упаде, бо й він лише паперовий тигр! … У війнах бої відбуваються один по одному, і ворог буває знищений лише поступово, крок за кроком… Так само буває тоді, коли ми споживаємо їжу. Стратегічно кажучи, ми не турбуємося тим, як ми їмо. Ми знаємо, що їжу ми напевно закінчимо. Однак, під час споживання ми фактично їмо лише ложку за ложкою. Всю страву за один раз ми не змогли б проковтнути. Це і є те, що зветься розчасткованою розв’язкою проблеми».[43]

Можливо, що саме під тиском китайців Хрущов розпочав свій тиск на Берлін. Китай уже віддавна обстоює необхідність негайного підписання мирного договору між СРСР і двома Німеччинами, Східньою і Західньою. Але, як каже албанський Годжа, Хрущов «боїться імперіялістів і тому вже четвертий раз відтягає мирний договір із Східньою Німеччиною».[44] Мабуть, так думають і китайці. Бо справді — не тяжко помітити, наскільки Хрущов не послідовний у питанні Берліну. Останньо, на XXII з’їзді КПРС він двічі повторив, що «якщо» Захід проявить готовість до переговорів, то він ще раз відсуне підписання договору з Східньою Німеччиною до 31 грудня 1961 року. Але ні Захід на переговори не пішов, ні Хрущов договору не підписав!

Але Мао Тсе-Тунґ, очевидно, гірше розуміє становище в Европі, ніж Хрущов. Німецької проблеми Хрущов боїться недарма. Йому, певно, і хотілося б закріпити існування двох німецьких держав, і /86/ страшно. Хотілося б тому, що, поперше, Німеччина в цілому була б ослабленою, а, подруге, Східня Німеччина остаточно стала б части¬ною його світу. Але страшно тому, що історичний досвід вчить, що з німцями, як нацією, так поводитися небезпечно. Поділена Німеччина легко й скоро може стати причиною нової світової війни.

Одначе, можна сказати, що як нерішучість і страх політики Хрущова в Европі, так само й відважність та похапливість політики Мао Тсе-Тунґа у відсталих країнах у кінцевому рахунку спричиняє той самий фактор — політика Америки: Мао Тсе-Тунґ, мабуть, розуміє, що коли не поспішити з революцією в Південній Америці чи в Африці, то американська політика допровадить там до того, що революція перестане бути можливою. Мао, очевидно, вірить, що шанси на революцію ще є, але треба спішити, щоб їх не втратити. Тому він і лається з Хрущовим. /87/

Примітки

[1] Barber, J. (ed.): The Containment of Soviet Expansion. A Report on the Views of Leading Citizens in Twenty-Four Cities. Council on Foreign Relations, New York, 1951, 42 pp. У цьому маловідомому документі було, напр., і питання чи повинні США збройно втрутитися у випадку повстання в радянському бльоці. Більшість опитувані відповіла, що ні. Звідси й походить американська політика у випадку повстань у Східній Німеччині, Угорщині тощо. Але поруч з тим більшість, опитуваних підтримала американську інтервенцію в Кореї, бо це вкладається в рами концепції стримування всіма засобами.

[2] «The New York Time», 22.II.1961.

[3] «The New York Time», 05.II.1962.

[4] «The New York Time», 29.XII.1960.

[5] В обличчі цих фактів не можна не відзначити відсталість і непоінформованість деяких наших коломийських Клявзевіців за Гудсоном, які ще й досі снять про визволення України шляхом нової світової війни, їм не зашкодило б десь почитати, наприклад, про те, що залишилося б визволяти на Україні, якби на неї впали лише ті 15 ракет, що тепер стоять на катапультах на захід від Синопу і які тільки для України й призначені. Радимо для лектури, напр.: Herman Kahn, «On Thermonuclear War» (1961). Нуклеарна війна виглядатиме трошки інакше, ніж бій «під Маківкою».

[6] «Правда», 18.X.1961.

[7] «Правда», 26.X.1961.

[8] Все це цитуємо за .розділами І, IV і V частини першої нової програми.

[9] Розд. VI, част. І.

[10] Розд. VIII.

[11] Там же.

[12] Там же.

[13] «Правда», 24.І.1962.

[14] «Military Review» (Fort Leavenworth, Kan.), no. 5, May 1961, pp. 100-107. В цьому журналі американської академії генерального штабу на стор. 104 і 106 наведено теж мапи розташування радянських ракетних баз та підприємств, що виробляють і обслуговують ракети. На Україні позначено дві ракетні бази — одна на південний захід від Києва, а друга — біля Одеси. Біля Києва теж є ракетний завод і експериментальний центр, а ще один завод є в Харкові.

[15] «Times» (London), 21.XI.1961.

[16] J. Pergent, «Les forces armees sovietiques. La puissance atomique», «Est & Ouest» (Paris), no. 269, 16-31.XII.1961, з. 17.

[17] Розділ VIII першої частини програми.

[18] Див. брошуру Е.Карделя «Соціялізм і війна», яку видано в Беоґраді в 1960 р. кількома мовами.

[19] Дуже добре роз’яснив і скритикував ці непорозуміння Б.Галайчук у статті «Two Concepts of Peaceful Coexistence», «Prologue Quarterly» (New York), No.1-2, 1961.

[20] Симптоматична і влучна під цим поглядом є стаття про вплив «співіснування» з Заходом на Україну: R.Olnyk, «The Emergence of a Submerged Nation in the Soviet Union», «International Journal» (Toronto), no.1, Winter 1961-62. Автор доводить, що культурні і всякі інші зв’язки з закордоном протягом останніх років зробили на Україні й українців помітний і корисний вилив, піднесли почуття їх власної гідности, окремішности від Росії тощо. Еміґраційна наша громада, на жаль, цього ще не розуміє.

[21] Кінцевий розділ програми.

[22] Див. П.Евсеев, «К изобилию предметов народного потребления»; «Плановое хозяйство» (Москва), №11, ноябрь 1961 г., стор. 36.

[23] Див. «Die UdSSR im Wirtschaftswettlauf mit den USA», «Ost-Probleme», Nr.7, 28. März 1958.

[24] Маршал А.Єрьомекко заявив в інтерв’ю 22.II цього року, що Америка готує атомову атаку проти СРСР і що Радянському Союзові треба бути напоготові.

[25] «The New York Times», 04.III.1962.

[26] «Peking Review», no.17, 26.IV.1960.

[27] «Ноngqi», no.8, 19.IV.1960.

[28] В «Ноngqi» від 1 квітня 1961 р. писалося ще таке: «Відкидати громадянську війну або забувати про неї значить потонути в маразмі опортунізму і зректися соціялістичної революції».

[29] В азійській періодиці, до речі кажучи, це — найпоширеніше пояснення природи радянсько-китайського конфлікту. Напр., індійський пубуліцист М.Лімає, твердячи, що цей конфлікт за своїм значенням такий же важливий, як і конфлікти між більшовиками й меншовиками, між Сналіном і Троцьким тощо, каже, що головною причиною його є те, що в Китаї революція ще жива, спогади про неї ще свіжі, а в СРСР революція вже видихалася, ніхто її більше не пам’ятає. Madhu Limaye, «The Sino-Russian Conflict within International Communism», «United Asia» (Bombay), no. 6, 1960.

[30] Див., напір., йоіго алегоричну статтю «Юй-Ґун пересунув гори» в 3-му томі його «Избранных произведений» (російський переклад).

[31] Мао Цзэ-Дун, «Избранные произведения по военным вопросам», Москва: Воениздат, 1958, стор. 392-393.

[32] Один із найвлучніших і справді подивугідним передбаченням Мао Тсе-Тунґа, що здійснилося було його передбачення, що у Сталінграді Гітлер програє всю війну. Таке Мао написав у статті «Переломовий момент у перебігу другої світової війни», в газеті «Цзефанрібао», 12 жовтня 1942 раку. (Див. його «Избранные произведения», т. 4). В час, коли Мао писав цю статтю, німці вже захопили майже весь Сталінград. Світова преса переконано писала, що німці в Сталінграді перемогли. Ніхто не вірив і не сподівався, що червона армія скоро спроможеться на контрнаступ» Сам Сталін у своїй промові 6 листопада 1942 року ствердив, що ситуація на фронті «відзначається переломом на користь німців, переходом ініціятиви до їх рук, проривом нашого фронту на південнозахідньому відтинку». В жодній промові з цього часу Сталін не висловив ніякого помітного оптимізму, а, навпаки, постійно благав і лаяв західніх альянтів, щоб вони швидше відкрили другий фронт. І от в цей час, сидячи в партизанській печері під Яньєнем, відрізаний від усього світу і мало кому відомий, Мао писав таке: «Ця битва (в Сталінграді) є не лише переломовим щаблем у перебігу радянсько-німецької війни і навіть не тільки переломовим моментом у перебігу теперішньої світової війни проти фашизму, а є вона й переломовим моментом в історії людства… Гітлер уже розпорошує свої сили. Він ще не усвідомлює собі тієї невідповідности, що створилася поміж його реальними силами й апетитом, і в результаті наклавши на себе непосильний тягар, він тепер опинився у безвихідді… На радянсько-німецькому фронті йому доведеться спішно переходити до оборони, бо менше, ніж за місяць настане зима. Весь терен на захід і на південь від Дону є для нього особливо небезпечним, бо саме тут червона армія перейде у контрнаступ. … Коротше кажучи, Гітлерові залишається тільки одна дорога — в могилу… Після оборони Сталінграду ситуація стане цілком іншою. З одного боку, Радянський Союз поведе величезний за своїми маштабами другий зимовий контрнаступ. Англія і США не зможуть далі відтягати відкриття другого фронту,… а народи Европи в свою чергу відгукнуться на це повстаннями… Концентрований наступ на гітлерівців на цих трьох фронтах і буде тими великими подіями історичного значення, що розгорнуться після сталінградської битви». Кінцеві слова в статті Мао були такі: «Кожен, хто розцінює міжнародню ситуацію песимістично, мусить змінити свою точку погляду»! Мені здається, що єдиним раціональним поясненням таких подивугідних переконань Мао може бути тільки те, що, як загальновизнано, у нього є значний талант до воєнної стратегії.

[33] «За прочный мир, за народную демократию!» — 01.ХI.1948.

[34] Це твердить, між іншим, також згаданий вище М.Лімає.

[35] «Peking Review», no.20, 17.05.1960.

[36] Див. «La Infiltración Chino-Comunista en América Latina», «Estudios sobre el Comunismo» (Santiago de Chile), no. 30, Octubre 1960.

[37] «The New York Times», 31.X.I960.

[38] «The New York Times», 15.I.1962.

[39] «The New York Times», 05.III.1962.

[40] «Chungkuo Chingnien», no.4, 16.II.I960. Цікаво, що американці недавно прийшли: до висновку, що у своїй категоричній опозиції до будь-яких переговорів з Хрущовим за Берлін президент Франції де Ґоль теж стоїть на цих позиціях. Він вважає, що нема чого потурати Хрущову і що дрібні інциденти не переростуть у атомову війну, бо Хрущов її злякається. («The New York Times», 10.XII.1961). Останнім часом, здається, американці якраз і провадять таку політику непоступливости та інцидентів у Берліні.

[41] «Peking Review», no.17, 26.IV.1960, p. 16. Тут сказано таке: «Чи: було б оправданим, якби якась соціялістична держава, загрожена імперіялістичною аґресією, була змушена розпочати контрнаступ в оборонній війні і переступила свої власні кордони, переслідуючи і знищуючи ворога поза своїми кордонами, як зробив СРСР у війні проти Гітлера? Безперечно, це цілком оправдане, абсолютно необхідне і без решти справедливе».

[42] «Renminribao», 24.V.1960.

[43] «Imperialism and All Reactionaries Are Paper Tigers», Peking, 1958, pp. 26-27. Про «паперових тигрів» Mао говорить тому, що в Китаї є звичай вирізувати з паперу тигрів та інших злих звірів і потім палити їх, щоб відгонити злих духів.

[44] Промова 07.XI.1961 р.

Джерело: «Сучасність» (Мюнхен). — 1962. — №4 (квітень). — Стор. 68-87.