Новий політичний та ідеологічний конфлікт у комуністичному таборі

Всеволод Голубничий

Москва втратила абсолютну організаційну та ідеологічну контролю над світовим комуністичним рухом. Тепер поступово оформлюється двоподіл у цьому русі — з тим, що коло Москви ще лишаються компартії, які стоять завдяки їй при владі в країнах-сателітах СРСР, і деякі старі, збюрократизовані партії, як французька; а на Пекін орієнтуються молоді компартії колоніяльних і залежних країн Азії та Африки і компартії Південної Америки. Новий конфлікт виглядає далеко поважнішим, ніж: конфлікт між Сталіном і Тітом. Існування його комуністи поза СРСР більше не заперечують, хоч і маскують його інтерпретацією, що це, мовляв, лише нормальна демократична дискусія, а не розлам і боротьба. В СРСР покищо визнано лише конфлікт з Албанією, і від цього визнання не повіяло дебатами, а запахло кров’ю. Все інше в СРСР ще замовчується.

ДЕЩО З НЕДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ СТОСУНКІВ МІЖ МОСКВОЮ І ПЕКІНОМ

Китайські комуністи вперше відкрито повідомили про свою незгоду з Москвою у вересні 1960 p., несподівано зазнавши поразки на з’їзді Південно-В’єтнамської Партії Трудящих.[1] Напередодні з’їзду Москва пообіцяла Го-Чі-Мінові величезну допомогу у виконанні його першої п’ятирічки, і китайці зрозуміли, що Москва бореться проти їх впливів, а не дискутує. Тому вони уповноважили представника лівого крила компартії Індії Гарекрішна Конара виступити в індійському тижневику «Лінк» з офіційним роз’ясненням ідеологічної суперечки між Пекіном і Москвою. З виступу Конара[2], а також і з інших матеріялів, наприклад, з книжки італійського комуніста Джюзеппе Боффа[3], тепер знаємо, що цей конфлікт почався негайно після /66/ XX з’їзду КПРС у 1956 p., коли Хрущов, не порадившися з закордонними комуністами і навіть не допустивши їх на свою промову, раптом виступив 25 лютого з своїм відомим засудженням Сталіна. Нікому з закордонних комуністів той виступ до вподоби не припав, бо він скомпромітував їх перед своїми народами та виборцями, як безвольних маріонеток, що сліпо йшли за таким божевільним злочинцем, як Сталін. Були і такі, що не повірили Хрущову і запідозрили його в наклепі на Сталіна та в зраді. І все ж, хоч би лише для того, щоб якось зберегти дисципліну, центральні комітети всіх без вийнятку компартій схвалили нову лінію КПРС; але китайці, — розповідає Конар, — одночасно вказали Хрущову, що, на їх думку, його виступ проти Сталіна був тактично помилковим.

Щоб урятувати репутацію комунізму поза СРСР, китайці підтримали пропозицію Тольятті завести принцип «поліцентризму» в світовому комуністичному русі, себто, щоб існував не один керівний центр у Москві, а декілька.[4] У висліді 17 квітня 1956 р. Комінформ був розв’язаний. Одночасно китайці стали вимагати, щоб Москва видала деклярацію про зречення з права втручання у внутрішні справи сателітних держав і компартій. Коли в Польщі, на хвилі робітничих заворушень прийшов до влади Ґомулка, а Хрущов почав підводити до Варшави свою армію, китайці з усією рішучістю стали по боці Ґомулки. В результаті 30 жовтня 1956 р. ЦК КПРС і уряд СРСР були змушені скласти свою історичну заяву про те, що між СРСР і сателітами відтепер заіснують «нові взаємини», що «помилки тепер направлено» і що кожна країна може йти до соціялізму «своїм власним шляхом». На це ЦК КПК і китайський уряд відповіли своєю деклярацією з 1 листопада, в якій ствердили, що відтепер «усі соціялістичні країни є самостійними, суверенними державами», а раніше «деякі з цих країн не могли будувати соціялізму краще і в згоді з своїми історичними умовами та особливостями», бо «радянський уряд робив помилки, які тепер усунуто».[5]

Це не був тітоїзм, бо, як твердить Конар, китайці з самого початку були проти того, щоб Хрущов помирився з Тітом. Тіта китайці незлюбили з того часу, як він взяв допомогу від США. Але це був чистої води «націонал-комунізм», який китайці завжди визнавали як інтеґральний принцип у своїй ідеології. Казав бо Мао-Тсе-Тунґ: «Марксистська істина повинна завжди збігатися з характером даної нації. Щоб зробити марксизм придатним до вжитку, йому треба надавати національної форми».[6] Тепер китайці запропонували свій «націонал-комунізм» /67/ як принцип для всього світового комунізму і як порятунок для компартій з того маразму та компромітації, в які затяг їх московський сталінізм.

Розвитком подій у той час китайці були назагал задоволені. Коли в Угорщині поступаюча десталінізація скінчилася революцією, китайці підтримали Хрущова в його рішенні застосувати збройну силу, але одночасно скритикували його невміле ведення десталінізації. Щоб показати приклад, Мао-Тсе-Тунґ виступив у лютому 1957 р. з промовою «Про правильну розв’язку протиріч у народі», яка вразила весь світ своїм лібералізмом. Мао запропонував, щоб в організований спосіб, під контролею компартії існувала свобода дискусії та критики уряду. «Хай квітнуть сто квіток, нехай змагаються сто думок!» — кинув він гасло і обґрунтував його тим, що, мовляв, такі свобода і критика будуть лише на користь комунізмові, бо запобігатимуть такій його бюрократизації та деґенерації, як це було за Сталіна. І справді, протягом літа 1957 р. в Китаї була допущена така вільна критика режиму, що комуністи злякалися і швидше її припинили.

Причиною до такої зміни політики в Китаї став не тільки страх перед тим, куди така демократія веде, але і новий ідеологічний та політичний конфлікт з Москвою. 26 серпня 1957 p. СРСР заявив про успішне випробування своєї міжконтинентальної ракети. Над плянетою в цей час уже літало два радянські «спутніки». Американці розхвилювалися, прийшовши до висновку, що протягом наступних п’ятьох років СРСР буде продукувати багато більше ракет, ніж СІЛА. Весь світ раптом заговорив про порушення рівноваги сил у світі на користь соціялістичного табору, і сам Хрущов почав у своїх промовах говорити, що відтепер СРСР має змогу знищити ракетами будь-яку точку на земній кулі.

Але політичні висновки з ситуації, створеної технічними успіхами СРСР, Хрущов і Мао-Тсе-Тунґ зробили цілком різні. Хрущов вирішив, що наявність ракет в СРСР стримуватиме тепер Захід від війни, що війна тепер не неминуча, як учив Ленін, і що може бути мир.[7] Він прийшов до думки, що тепер можна розмовляти з США з позиції сили, можна іти на переговори і за круглим столом примушувати Захід до певних поступок. Тим більше, — думав Хрущов, — що треба спішити з використанням сприятливої для СРСР ситуації, бо, як заявив він інтерв’юерові «Нью-Йорк Таймс-у» 10 жовтня 1957 року, він рахувався з тим, що США скоро знову наздоженуть СРСР і щодо ракет, і щодо «спутніків». Тому вже 12 грудня 1957 р. Булганін офіційно звернувся до Айзенгауера з першою пропозицією відбути: конференцію «на вершинах».

Інакше оцінили нову ситуацію китайці. Серед них запанував великий оптимізм, їхня преса почала писати, що США «вже ніколи» /68/ не наздоженуть СРСР у розвитку ракетної зброї.[8] Сам Мао виступив тоді з оптимістичною заявою, що «східній вітер перемагає західній» і що «всі імперіялісти є лише паперовими тиграми», яких нема чого більше боятися.[9] Завваживши, що американці заговорили про можливість неатомових «місцевих воєн» (концепція Кісінґера), китайці висловили думку, що комуністичному бльокові треба встрявати в такі війни і їх розпалювати, бо з страху перед радянськими ракетами Захід на велику атомову війну не піде, а малі місцеві війни він програє.[10] Москва зайняла позицію, що «місцеві війни» небезпечні, бо з них виросте велика атомова війна. Китайці виступили з пропозицією послати своїх добровільців на допомогу повстанцям в Альжірі, а Москва порадила альжірцям розпочати з французами переговори про замирення, і т.д. Але все це були ще тільки різні поточні оцінки ситуації в світі, а не принципові чи тактичні розходження. Однак з них поступово виростали дві різні концепції зовнішньої політики.

На святкування 40-ліття жовтневої революції Мао-Тсе-Тунґ ще приїхав до Москви, щоб самому переконатися щодо характеру московських настроїв. Промовляючи в Московському університеті, він ще прямо сказав, що соціялістичний табір потребує одного керівника і що ним є СРСР та його компартія. А тим часом Мао вів з Москвою переговори. Протягом листопада 1957 р. китайська воєнна місія на чолі з ген. Су-Ї просила у Москви атомової ракетної зброї для китайської армії. Москва їм такої зброї не дала.[11] Тоді китайці зрозуміли, що Москва не хоче, щоб Китай став п’ятою світовою великодержавою. І вони зрозуміли також, що, якщо вони не випродукують атомової бомби самотужки, то світовою великодержавою їм не бути. Не вдалися китайцям і переговори про збільшення економічної допомоги з боку СРСР. 2 лютого 1958 р. газета «Ренмінрібао» пояснювала: «СРСР і інші братні країни хочуть нам допомогти, але вони хочуть також і самі розбудовуватися, і для цього потребують капіталу. Ми не можемо розраховувати тільки на СРСР та інші братні країни також і тому, що наші потреби в капіталі великі, і СРСР їх задовольнити не може. Єдиним виходом з такого становища є акумулювати капітал власними силами, а це значить, що кожен з нас, з-поміж 600 мільйонів, повинен заощаджувати кожен шеляг».

Після повороту Мао з Москви компартія Китаю взяла крайньо лівий курс у внутрішній політиці. За два літні місяці 1958 р. було створено комуни і одночасно розпочалася кампанія «великого стрибка вперед»: десятки мільйонів людей кинуто на будівництво шляхів, каналів, гребель, на варення чавуну і сталі кустарними способами на задвір’ях, /69/ на інтенсивне оброблення полів тощо.[12] Одночасно припинено «квітнення ста квіток» і поведено наступ на «правий ухил» у середині партії. Правда, керівників цього «ухилу» ніколи не було названо, а за націоналістичними китайськими джерелами в провінціях за цей «ухил» було виключено з партії покищо лише 62 особи.[13]

ВИБУХ КИТАЙСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ДИСКУСІЇ

Різке полівішання внутрішньої політики КПК не зустріло підтримки жодної компартії. Неофіційно Хрущов, Мікоян, Ґомулка, Ульбріхт не один раз кепкували з китайських комун і з натяків деяких китайських пропаґандистів, що Китай пережене СРСР в будуванні комунізму. Але назагал до внутрішніх китайських справ ніхто не втручався. Розходження вибухнули на відтинку зовнішньої політики.

Протягом 1958 та 1959 рр. СРСР уперто накидав Заходові свою пропозицію «мирного співіснування». Китайці скептично дивилися на ці спроби і весь час твердили, що Даллес на жадне співіснування не погодиться.[14] Коли 15 вересня 1959 р. Хрущов таки накинув себе Айзенгауерові і полетів до Вашінґтону, в Пекіні вперше захвилювалися серйозно. Виникло нічого доброго не обіцяюче питання: «А що, як справді Москва й Вашінґтон помиряться та поділять світ, — де тоді буде місце Китаєві?» З Америки Хрущов полетів прямо до Пекіну, щоб заспокоїти Мао. Але з того, що сталося потім, виразно видно, що китайці не побачили для себе жодної користи в «духові Кемпу Девіда», що його реклямував Хрущов. З цього часу розходження між: Москвою і Пекіном стали набирати вже не поточно-політичного, а принципового характеру, оформляючись у відмінні ідеологічні концепції.

Подорож Хрущова до Айзенгауера московська преса розцінила як велетенський успіх. Хрущов почав говорити, що в керівних колах США є люди, які хочуть миру; що капіталісти розуміють невигідність для них атомової війни, яка зруйнує їхні фабрики; що серед них є навіть такі, що згодяться на роззброєння та припинення «холодної війни» проти соціялістичного табору. При цьому Хрущов часто називав своїх «приятелів»: залізничого короля Сайруса Ітона, поміщика Ґарста та інших. Китайська ж преса, навпаки, оцінила подорож Хрущова дуже холодно і, не називаючи його ім’я, заходилася з усіх сил писати, що американцям довіряти не можна, що вони говорять одне, а; думають і роблять інше, що Ленінів принцип, що при імперіялізмі війна завжди неминуча, залишається правильним і нині і т.д.[15] /70/ Зокрема це останнє твердження вже безпосередньо розходилося з постановами XX з’їзду КПРС, в яких сказано, що цей Ленінів постулят більше недійсний. Однак прямої дискусії, безпосередньо заадресованої до протилежної сторони, ще не було. Як Пекін, так і Москва, ясно, враховували, що відкрито визнати існування розходжень між ними було б некорисно. Дискусія велася проти анонімів: московська преса била «догматиків» та «лівих авантюристів», які не хочуть визнати, що війна перестала бути неминучою, а пекінська громила «ревізіоністів» та «відступників від ленінізму». Китайцям було трохи легше дискутувати, бо за об’єкт своєї критики вони часто могли брати також Юґославію, яку вони били вже неанонімно як за нову програму її «Ліґи комуністів», так і за брошуру Е.Карделя «Соціялізм і війна», де якраз обґрунтовувалася теза, що Ленінова оцінка імперіялізму в наш час уже не має сили.

Тим часом за кулісами пресової полеміки драматичність взаємин загострювалася. В лютому 1960 р. відбулися в Москві наради представників країн Варшавського пакту в справі женевських проектів заборони атомових експериментів та загального роззброєння. Хоч Китай не є членом Варшавського пакту, проте його спостерігач на цій конференції, Ґань Шень, склав таку заяву: «Китайський уряд змушений заявити світові, що жодна міжнародна угода про роззброєння чи будь-які інші міжнародні договори, досягнуті без участи КНР і не підписані її представниками, не можуть, самозрозуміло, мати для Китаю жодної зобов’язуючої сили». Ця заява не була надрукована ні в радянській, ні в сателітній пресі, а опублікували її лише китайці.[16] Вона бо вже цілком недвозначно виявляла невдоволення Китаю з того, що Москва поважно наміряється сідати за спільний стіл із Заходом без участи Китаю і ще збирається заборонити виробництво атомових бомб в усьому світі, тобто і в КНР. Перешкода перетворенню Китаю в рівноправну з СРСР та США великодержаву ставала таким чином для китайців очевидною, і це було головною причиною їхнього незадоволення.

Але раптом 1 травня 1960 р. стався над Свердловськом інцидент з американським літаком «Ю-2», а вслід за цим розлетілася небажана для китайців конференція «чотирьох великих» у Парижі. Китайці тріюмфували з своєї перемоги над Хрущовим. «Чи не попереджали ми, що таке буде?!» — такий був ляйтмотив їхніх висловлювань[17].

На тлі такого афронту Хрущову не залишалося нічого іншого, як спробувати помиритися з китайцями. Скориставшися з приїзду ряду комуністичних делеґацій на з’їзд Румунської Робітничої Партії, в Букарешті скликано в червні 1960 р. міжпартійну нараду для вияснення /71/ та полагодження всіх розходжень.[18] На букарештській конференції китайці вперше з успіхом застосували свою традиційну дипломатію: вони ввічливо й чемно, але твердо і прямо розкритикували позиції Хрущова в зовнішній політиці та ідеології, але на розрив не пішли; навпаки, вони наголосили вкінці братерську єдність та дружбу і підписали разом з усіма іншими партіями відповідну деклярацію, опубліковану 24.VI.1960 р. Для Хрущова це була нова політична поразка: його в живі очі розкритикували перед усіма компартіями і чемно висміяли, але розгніватись йому не дозволено, бо підписано з ним братерство та дружбу.

Хрущов, очевидно, сприйняв поведінку китайців як нещиру і лицемірну, хоча в дійсності вона такою не була. Для тих, хто не знає китайської психіки та китайських традиційних звичаїв, їхня поведінка часто видається нещирою. Але в китайців щирість і чемність є речі, які одна одній не протиставляться. Щирість у їхньому розумінні належить до морального переконання, а чемність — до ритуалу і звичаїв. У них, наприклад, невістка вклоняється тещі також тоді, коли її ненавидить; але доти, доки вона вклоняється тому, що так треба, це не вважається нещирістю. Нещирість з погляду китайців з’являється щойно тоді, коли невістка переконана, що тещі вклонятися не треба, а її до цього змушують. В такому випадку, за китайською логікою, невістка повинна запротестувати. Є в старій китайській літературі така притча: міністри дуже не любили свого імператора, бо він був і дурний, і жорстокий; але вони не почували себе пригніченими чи збезчещеними, коли кожного дня приходили до нього на прийняття і, згідно з ритуалом, падали перед ним ниць, а він ставив їм на голови свою ногу; такий порядок речей був нормальним; але одного разу імператор сам порушив цей порядок під час полювання, без потреби наказавши своїм міністрам впасти перед ним обличчям у багно; міністри збунтувалися і вбили імператора. Цю притчу Хрущову слід було б вивчити.

На букарештській конференції з критикою Хрущова по боці китайців виступила також Албанія. Хрущов, побачивши, що він втрачає владу вже і над своїми власними сателітами, вирішив, що албанців треба приборкати в першу чергу і поставити їх китайцям за приклад того, що значить розгнівати Москву. В серпні-вересні 1960 р. в Албанії настали драматичні події: при допомозі групи членів політбюра Албанської Партії Праці на чолі з Лірі Белішовою і шефом воєнної розвідки та командувачем фльоти контрадміралом Темо Сейку Москва підготувала в Тірані державний переворот. Але, будучи сам вишколеним по-енкаведистському, диктатор Албанії Енвер Годжа випередив Москву і заарештував змовників. Цю свою /72/ невдачу Москва приховала в таємниці. Так само й Годжа її не розголошував ще цілий рік.

Але в наслідок виступу Албанії по боці Китаю на букарештській конференції стосунки між ними затіснилися. В жовтні та листопаді Пекін і Тірана обмінялися дружніми, ідеологічно заохочуючими привітами з приводу своїх державних свят. В Об’єднаних Націях Хрущов звернув на себе увагу в жовтні тим, що, вимагаючи допущення Китаю до ОН, промовчав про те, що ж робити з островом Формозою, якщо виключити з ОН Чан-Кай-Шека. Албанський прем’єр Шегу наголосив натомість у своїй промові стару пекінську лінію: Формоза є «китайською територією під американською окупацією» і має бути повернена під владу Пекіну.

В серпні 1960 р. Москва розпочала організаційний тиск на Китай. Раптово вона відкликала з Китаю більшість своїх фахівців. Як розповіли потім Конарові китайці, Москва дала Пекінові таке офіційне пояснення цього свого кроку: мовляв, китайці намагалися ідеологічно обробляти радянських громадян, настроюючи їх проти лінії КПРС. У цей же час Москва заборонила розповсюдження в СРСР китайських журналів «Дружба» і «Народный Китай» російською мовою, а китайці з притиском вказали Конарові, що американський російськомовний журнал «Америка» далі продається на вулицях Москви.

ОСТАТОЧНА ПОРАЗКА МОСКВИ У МОСКВІ

Другу, після букарештської, спробу замирення в бльоці і відновлення гегемонії КПРС над комуністичним рухом було зроблено у зв’язку з приїздом комуністичних делеґацій до Москви в листопаді 1960 р. на святкування 43-ої річниці жовтневої революції. Цю нараду Хрущов плянував довго. Вона була великою, бо з’їхалися представники аж від 81 компартії, і тривала вона цілий місяць. Китайці послали на цю нараду другого свого вождя після Мао, Лію-Шао-Чі; Албанію репрезентували особисто Годжа й Шегу. 6 грудня 1960 р. нарада 81 партії опублікувала відому деклярацію про єдність світового комунізму та про шляхи його майбутньої перемоги в світі. Про відмінні ідеологічні концепції супротивників у дебатах на цій конференції і про їх еклектичне поєднання в згаданій деклярації буде сказано в деталях далі, бо вони вже були принципово важливими і остаточно оформленими. На цьому місці переглянемо тільки історію дальшого розвитку радянсько-китайських взаємин до наших днів.

На московській конференції Лію-Шао-Чі застосував китайську дипломатію ще краще, ніж Пін-Чень у Букарешті. Зовнішню політику Хрущова він розкритикував дощенту, але оформив свою критику так м’яко та хитро, що в кінці жадної антагоністичної боротьби не вийшло, і багато хто (зокрема поляки) повірив, що між Пекіном і Москвою справді настав мир. Але в дійсності своїми посмішками та /73/ запевненнями в дружбі Лію-Шао-Чі здобув досі найбільшу китайську перемогу. В деклярації 81 партії було офіційно стверджено, що вже не тільки всі соціялістичні держави, а і всі комуністичні партії в усьому світі є «незалежними та рівноправними», що ніякого над ними центру більше не буде і що всі суперечки вони будуть полагоджувати лише двосторонніми переговорами. Також стверджувалося, що свою політику вони ведуть «згідно з специфічними умовами в своїх країнах» і вживають таких засобів боротьби за владу, які видаються їм у даних умовах придатними. Також кожна партія має право «розвивати теорію марксизму-ленінізму» самостійно і по-своєму. Комуністичну партію СРСР деклярація назвала лише «аванґардом» і найдосвідченішою та найвидатнішою, але про те, що вона керує світовим комуністичним рухом і очолює його, вже не було ні слова.

Це була поважна зміна в порівнянні з деклярацією 30 жовтня 1956 року, яку Москва досі трактувала подібно до своїх деклярацій 1919-1922 рр. стосовно неросійських радянських республік — України, Білорусії та Закавказзя. Ці республіки вона теж визнала «самостійними державами»; але їхні компартії, з яких складалися їх уряди, були одночасно лише обласними організаціями РКП(б). Стосунок компартій сателітних та інших країн до КПРС, правда, не був формально аж так підпорядкований, як, напр., стосунок КП(б)У до РКП(б); але все одно, згідно з комінтернівськими традиціями і досі зобов’язуючою дефініцією «пролетарського інтернаціоналізму», за яким всі закордонні комуністи були зобов’язані ставити інтереси СРСР понад інтереси власних націй, всі комуністичні партії, а особливо партії держав-сателітів, були підпорядковані КПРС і керувалися інструкціями міжнароднього відділу її секретаріяту. Деклярація з 6 грудня 1960 р. власне й покінчила з цими традиціями та принципами, проголосивши всі компартії незалежними і рівноправними.

Виступаючи потім, 6 січня 1961 р., на зборах партійців Вищої партійної школи в Москві, Хрущов — а 18 січня на пленумі ЦК КПРС також і Суслов — заявили радянським партійцям, що, мовляв, КПРС сама попрохала московську конференцію 81 компартії, щоб надалі не вважалося і в жадних документах більше не говорилося, що СРСР стоїть на чолі соціялістичного табору або що КПРС керує світовим комунізмом. «Керувати всіма соціялістичними країнами і комуністичними партіями з будь-якого одного центру не можливо», — з сумом признався Хрущов. Таким чином китайці досягли найбільшого: неподільну владу Москви над світовим комунізмом було остаточно повалено.

Що сталося саме це, а не добровільне зречення, як представив своїм партійцям справу Хрущов, видно з того, що і після москов¬ської конференції Хрущов не припинив боротьби за відновлення контролі ЦК КПРС над комуністичними! партіями. Що більше, ця боротьба стала набирати гостріших та драматичніших форм, що примусило /74/ китайців уже більше не приховувати від світу правди про те, що розходження між Пекіном і Москвою справді існують.

В інтерв’ю, даному японським журналістам і опублікованому 10 січня 1961 р. в токійських газетах, міністер закордонних справ КНР і член політбюра КПК, маршал Чен-Ї на питання, чи є розходження між КПРС і КПК, відповів вимовною китайською метафорою: «Радянський комунізм розквітнув радянською квіткою, а китайський — китайською. Обидва комунізми є комунізмами, але, як квіти, вони різного кольору. Якби радянська і китайська компартії не сперечалися, то це треба було б назвати ненормальним явищем. Всякий рух, в середині якого немає дискусії, є пропащим. Дискусії для соціялізму корисні!»[19]

Подібну заяву, хоч і більше стриману в висловах (бо він вважається представником поміркованішої фракції в політбюрі КПК і більш схильним до миру з Москвою), зробив також і прем’єр КНР Чу-Ен-Лай в інтерв’ю з англійським журналістом Е.Сновом, що було опубліковане в американському журналі «Лук» від 31 січня 1961 року. Чу підтвердив, що є правдою, що СРСР закрив китайський російськомовний журнал «Дружба», що з Китаю виїхало багато радянських фахівців і що між КПРС та КПК «існують різниці в поглядах на деякі питання і різниці наголосу на деякій політиці»; але одночасно він додав, що такого, що їх єднає, є далеко більше, ніж такого, що роз’єднує. Конкретно Чу наголосив, що Китай у випадку війни буде завжди по боці СРСР проти Заходу, хоч, присвятивши багато уваги Формозі, він також дав зрозуміти, що це не єдина причина, чому Китай ставиться до США вороже. При цьому Чу додав: «Представники кліки Чан-Кай-Шека далі сидять в Об’єднаних Націях. Представники СРСР беруть участь у засіданнях разом з ними. Однак Китай не тільки не погоджується з тим, що його репрезентує кліка Чан-Кай-Шека, але не візьме участи в жодному засіданні чи організації, де присутні представники Чан-Кай-Шека».

В радянському бльоці ці, вже публічно визнані китайцями розходження ще довго цілком замовчувалися та приховувалися. В жодній газеті не було згадки; про інтерв’ю Чен-Ї чи Чу-Ен-Лая. Що гірше, Москва вдалася до цілковито нечесних метод у дискусії. Китайські офіційні документи, як, наприклад, резолюція ЦК КПК про деклярацію 81 компартії у «Правді» від 26 січня 1961 р., стали з’являтися в процензурованій формі, вичищені від усіх неприємних для Москви речей. Що більше, для голодної на сенсації преси стали випускатися (нібито з варшавських і беоґрадських, а в дійсності з московських таємних джерел) фальшивки — нібито копії листів Хрущова до Мао-Тсе-Тунґа, в яких перший називав другого «маніяком», «підпалювачем війни» тощо. Для поширення таких фальшивок спершу були використані французькі троцькісти, а потім видатні кореспонденти /75/ таких світових газет, як лондонський «Таймc», «Нью-Йорк Таймc» і «Вашінґтон Пост». їх утаємничувано в різні «секретні» документи, і ефект з того був такий, як у китайській приповідці: «одна собака гавкає на тінь, а сто собак гавкають на гавкання».

В такий спосіб Москві вдалося створити в світі міт про те, що, мовляв, комуністичний Китай хоче атомової війни; що Мао колись десь сказав, що Китаєві атомова війна не страшна, бо китайців багато і, якщо з них триста мільйонів загине, то ще триста залишиться, тощо. Під час згаданого вище інтерв’ю Чу-Ен-Лай особливо обурювався такими брехнями, поширюваними в світовій пресі, хоч їх авторів він окреслив лише як безіменних «імперіялістів».

В цей же час Москва спробувала зробити на Китай ще більший економічний натиск, ніж відтягнення фахівців. Протягом лютого та квітня 1961 р. в Пекіні, а потім у Москві тривали довгі торговельні переговори між радянськими та китайськими представниками. В Китаї вже другий рік був великий неврожай, і населення тяжко голодувало. В наслідок цього протягом 1960 р. Китай не додав СРСР експорту сільсько-господарських продуктів на суму 300 млн карбованців. Але, замість подати Китаєві допомогу харчами, СРСР тільки погодився відстрочити борг, що Китай був йому винний за 1960 р., і позичив (!) Китаєві 500 000 тонн кубінського цукру.

Може, було і більше напруження між Пекіном і Москвою в цей час, тільки про це не повідомляється відкрито. Можемо про це лише догадуватися за аналогією з тим, що сталося між Москвою і Албанією. Ясно, що якби Китай і СРСР боролися надто відкрито, вони зраджували б свою власну ідеологію, яка каже, що гостра боротьба буває тільки між капіталістичними державами, які переслідують лише свої власні інтереси. Отже потреба підтримувати ідеологічний престиж напевне спонукує Китай і СРСР вуалювати гострі моменти боротьби. Але таке приховування конфлікту за кулісами, як видно тепер з прикладу Албанії, лише загострює його форми.

Що діялося в Албанії, знаємо з уст самого Енвера Годжі.[20] На початку 1961 р. СРСР відтяг з Албанії всіх своїх спеціялістів, припинив усю торгівлю і зажадав негайної сплати боргів, які, згідне з договорами, мали бути сплачені щойно в 1970 році. На допомогу албанцям прийшов негайно Китай. Він прислав своїх фахівців на заміну радянських, дав Годжі кредит на суму 123 млн долярів, що дорівнює всій радянській та сателітській допомозі Албанії за весь час, і, не зважаючи на те, що в себе мав голод, скерував частину закупленого в Канаді зерна до Албанії. Далі Москва зажадала, щоб на підставі Варшавського пакту Албанія дала згоду на введення радянської морської піхоти на територію бази радянських підводних човнів в албанському порті Вальоне. Годжа зрозумів, що це готується другий переворот, і тому наказав Москві забратися геть з Вальоне з /76/ її підводними човнами. Цю базу було закрито в травні 1961 року. Щоб пояснити світові, що властиво діється, але ще не рвучи остаточно з Москвою, Годжа витяг з в’язниці контрадмірала Сейко і дев’ятьох інших морських офіцерів, заарештованих минулого року, приєднав до них «заочно» колишнього свого міністра П.Пляку, що втік через Юґославію до СРСР, і зробив над ними в травні процес. В акті обвинувачення було сказано, що підсудні, «під впливом рішень XX з’їзду КПРС»(!), разом з «Юґославією, американською Середземноморською фльотою та іншими реакційними силами» готували в Албанії державний переворот.[21]

ПОДІЇ НА XXII З’ЇЗДІ КПРС

У жовтні 1961 р. прибули на XXII з’їзд КПРС представники від 80 закордонних компартій, але албанців Хрущов уже не покликав. Може, для того, щоб пояснити закордонові та своїм комуністам причини своєї сварки з Годжею, а, може, і для того, щоб нарешті викликати китайців на відкритий двобій, Хрущов уже в першій своїй вступній промові перед з’їздом виступив з обвинуваченням Годжі та інших албанських вождів у тому, що вони «без жодної на те причини», «особливо від середини минулого року» «стали відходити від загальновизнаного курсу всього світового комуністичного руху», практикують у себе «культ особи» і «псують взаємини з нашою партією та Радянським Союзом».[22] Присутній на з’їзді, як представник КПК, Чу-Ен-Лай та три інші китайські делеґати відразу виявили своє незадоволення з виступу Хрущова тим, що демонстративно не сплескували його промови. А потім, у своєму привітальному слові до з’їзду Чу-Ен-Лай заявив: «Відкритий осуд братерської партії може тільки засмутити наших друзів і порадувати наших ворогів».[23] Таким чином виступ Хрущова проти албанців Чу-Ен-Лай хоч і стримано, але недвозначно засудив.

Після цього і до кінця на з’їзді коїлися якісь драматичні події, про які ще мало відомо певного та вірогідного, бо всі наради були закритими; але їх було досить багато, щоб прийти до висновку, що з’їзд покотився не зовсім по тій колії, на яку його намагалися скерувати хрущовські виличники. З’їзд було запляновано і розреклямовано так, щоб у центрі його робіт стояла нова партійна програма побудови комуністичного суспільства — амбіція і гордість Хрущова, його особиста творчість, його претенсія на місце в історії поруч Маркса, Енґельса, Леніна. Ні перед з’їздом, ні навіть на його початку не було найменших ознак, що в перебігу дебат «сонце майбутнього ко¬мунізму» затьмарять криваво-чорні хмари недавнього минулого та сучасного, і то настільки, що прикують увагу до себе, а не до того /77/ «сонця». Хрущов промовляв на з’їзді цілих перших два дні. У першій промові 17 жовтня, що була звітом про роботу ЦК за період між XX і XXII з’їздами, він тільки у двох реченнях за цілий день згадав про виключення з ЦК в червні 1957 р. опозиції на чолі з Молотовим за те, що вона противилася його господарським і державним реформам. Хрущов ствердив, що вся КПРС, за вийнятком опозиції, була згідна з ними і що ця справа таким чином була скінченою ще в червні 1957 року. У другому реченні він ствердив, що і всі закордонні компартії з ними були згідні, лише одна Албанія останнім часом; безпричинно стала в опозицію. Більше про ці справи Хрущов не говорив нічого ні в цій першій промові, ні в цілоденній другій, в якій він викладав свою нову програму побудови комунізму. З цього ясно видно, що він ніяк не чекав, що дискусія на з’їзді зосередиться не на програмі, а на справі Молотова та Албанії. А що сталося саме це, видно не тільки з усіх опублікованих виступів інших Промовців на з’їзді, але і з заключного слова самого Хрущова 27 жовтня, яке було вже цілковито присвячене питанням сталінізму, викриттю злочинів опозиціонерів і критиці постулятів китайсько-албанської концепції зовнішньої політики. А про свою злощасну програму Хрущов згадав у заключному слові лише декількома реченнями.

Те, що XXII з’їзд почав знову займатися — і то так відкрито — викриванням Сталінових злочинів і витяганням на світло денне живих трупів молотовської опозиції, вперше ствердив, що і Ворошилов належав до опозиції, а вкінці прийняв демонстративну постанову про викинення мумії Сталіна з мавзолея, — все це було раптовим і несподіваним для всіх. Що всі були цим справді заскочені, ствердила, наприклад, і «Правда» після з’їзду, сказавши, що багато людей питає, чому XXII з’їзд знову порушив справу сталінізму.[24] Але нічим конкретним на це питання «Правда» не відповіла і не знайшла нічого кращого та переконливішого, як тільки вдарити в моралізаторські струни: мовляв, Сталінові злочини треба було розкрити, про все «треба було сказати», бо «партія поставила собі за завдання цілком очистити себе» від злочинного минулого.

Однак мало хто повірив такому поясненню «Правди». Спостерігачі та дослідники в усьому світі схиляються до висновку, що «Правда» вдарила себе в груди спізнено і пост фактум. Це в такий спосіб КПРС вирішила бодай якусь користь витягти з того, що назагал сталося непередбачено. Є багато поважних арґументів, які промовляють проти теорії «Правди», що антисталінські виступи на XXII з’їзді були спричинені докорами сумління та намаганням замиритися з покривдженими Сталіном народніми масами.

Поперше, ніколи досі ніякими подібними докорами сумління КПРС не відзначалося. Всякі такі слабості в кодексі енкаведистської моралі /78/ досі вважалися «буржуазними передсудами». Якби справді КПРС вирішила чесно висповідатися з усіх своїх гріхів, то це можна й. треба було зробити в більш організований спосіб, створивши, наприклад, авторитетну комісію для розслідження всіх справ і для опублікування всіх документів, а не шляхом розповідання, окремих епізодів під час полеміки на з’їзді партії. Потім, якби справді йшлося про справедливість, то треба було б чесно говорити про все, а не промовчувати те, що комусь із сучасних вождів КПРС неприємно згадувати. Чому, наприклад, не зробити справедливий суд над Берією, а не вигадувати, що він був англійським шпигуном? Чому не сказати світові правду про те, що сталося з Олексієм Кириченком? Аджеж він, поруч з Мікояном, був тим, хто, як каже тепер Хрущов (не називаючи прізвища Кириченка), врятував йому та багатьом іншим життя на червневому пленумі ЦК в 1957 році. Нащо мовчанкою давати світові підстави думати, що Хрущов убив Кириченка?! А потім, якщо йдеться про чесність та справедливість, то чому сталінського ката України Постишева називають сьогодні героєм? Чому Молотова та Кагановича, які поруч із Сталіном найбільше завинили в спричиненні голоду на Україні в 1932-1933 рр., не обвинувачують за цей злочин? Чому, нарешті, на XXII з’їзді викрито страшні факти терору тридцятих років і в Білорусії, і на Кавказі, і навіть у Молдавії, а про терор на Україні промовчано цілком і всі згадки про нього зведено лише до порівняно незначних злочинів Кагановича там у 1947 році? Отже не про виявлення правди і не про встановлення справедливости ішлося на XXII з’їзді!

Подруге, можна з певністю сказати, що існує об’єктивний критерій для перевірки того, чи антисталінські виступи на XXII з’їзді справді були спричинені докорами сумління, бажанням реставрувати законність, намаганням знайти спільну мову з народом. Такою пробою є те, чи зробить Хрущов публічний суд над Молотовим, Кагановичем, Малєнковим та іншими. Адже на з’їзді було кількакратно доведено документами, що вони особисто винні в цілому ряді вбивств, садистичних злочинів і в катуванні. Сам Хрущов, а також Козлов, Фурцева та інші дослівно стверджували це і пальцем показували на вбивників. Отже за радянськими законами, якщо справді про законність іде мова, злочинців треба віддати під суд. Якщо ж такого суду не буде, то буде більше, ніж ясно, що Хрущову йшлося не про відновлення справедливого ладу, і не тому, що народ вимагає, виникла вся ця справа на XXII з’їзді. А що процесу над «молотовцями» не буде, вже сказав і Ґомулка у Варшаві, і сам Хрущов дав це зрозуміти, коли попросив з’їзд реабілітувати Ворошилова, не зважаючи на те, що Полянський («Правда», 24.X.1961) ствердив, що колишній нарком оборони особисто винний в убивстві Тухачевського та інших високих командирів червоної армії.

Потрете, якби Хрущову справді залежало на послідовній десталінізації, якби він відчував якийсь тиск з середини країни чи партії /79/ і тією десталінізацією реаґував на нього, то він повинен би був переводити її безперервно та систематично, а не так раптово і чомусь лише тепер. Хрущов нині каже, що молотовська опозиція була проти його антисталінської промови на XX з’їзді і саботувала виконання постанов з’їзду аж до червня 1957 року, коли він цю опозицію розгромив. Виникає питання, чому десталінізація не переводилася після розгрому опозиції, себто після червня 1957 року? Полянський, наприклад, стверджує, що ще на червневому пленумі ЦК в 1957 р. молотовців було обвинувачено, що вони особисто брали участь у виконанні вбивств та інших злочинів. То чому про це говориться публічно щойно тепер, чотири роки пізніше, а не говорилося тоді? Чому антисталінська промова Хрущова наприкінці XX з’їзду не опублікована в СРСР ще й досі? А також — якби справді йшлося про послідовне виконання постанов з’їзду, то чому на XXI з’їзді в січні 1959 р. не було про сталінізм жодної мови? Нарешті, чому в ч. 18 «Коммуниста» за грудень 1959 р., в редакційній статті «И.В.Сталин (к 80-летию со дня рождения)» немає жодної конкретної згадки про всі ті Сталінові злочини, про які раптом зайшла мова на XXII з’їзді?

Не залишається сумніву, що на XXII з’їзді сталося щось нове, що мало свої власні, несподівані причини. Можливо, що головною серед цих причин було ось що. Вже віддавна багато закордонних комуністів (напр., уже згадуваний Джузеппе Боффа) твердить, що для Хрущова не було ніякої об’єктивної потреби виступати проти Сталіна на XX з’їзді в 1956 році і що фактично досі не зрозуміло, чому і нащо він це зробив. Вони вважають, що той виступ справі комунізму за кордонами СРСР дуже пошкодив, а користі не приніс жодної. Не вірять вони, що і в середині СРСР осуд Сталіна був дуже потрібним або що він принесе якусь користь. Людей, які особисто потерпіли від Сталіна, — так твердять закордонні комуністи, — в СРСР залишилося мало і вони з страху мовчали. Молодь правди про Сталіна майже не знала. А для багатьох він був справді героєм, що переміг німців у війні, збудував індустрію, змодернізував СРСР і зробив з нього другу щодо сили світову потугу. Якби, — думають собі деякі комуністи, — правда про Сталіна залишилася невикритою та офіційно не підтвердженою ще 20-30 років, то пам’ять про прикре минуле зникла б назавжди, бо навіть і для тих небагатьох, хто ще знав би правду, час применшив би її значення. А так, виступивши проти Сталіна і визнавши, що він наробив стільки злочинів, Хрущов, мо¬же, підрубав сам ту гілку, на якій комуністи досі сиділи. Найбільшої шкоди він, мабуть, завдав комуністичній свідомості молодого покоління. Старі комуністи у своїй більшості ще «перекліпають» і ці речі, бо їм не первина, але молодь і безпартійні маси, пізнавши таку правду про комунізм, можуть назавжди розчаруватись і психологічно відштовхнутись від того, що перестало бути ідеальним.

Якщо такі думки справді масово поширені серед закордонних комуністів, то тоді те, що діялося на XXII з’їзді, могло бути спричинене /80/ ними. З чергування, змісту і тону опублікованих промов на з’їзді якраз так виглядає, що саме після виступу Чу-Ен-Лая в обороні Албанії на з’їзді розгорілася несподівана дискусія, що з кожним днем набирала на силі та гостроті і вкінці звела з’їзд на підміновану дорогу, повну вибухів, сутичок і неладу. Після виступу Чу-Ен-Лая розпалилася дискусія про те, чи мав рацію Хрущов публічно засуджувати Албанію. Оскільки засудив він її за сталінізм, виринуло питання, що ж таке сталінізм. А оскільки закордонні комуністи з поясненнями Хрущова, мабуть, не погоджувалися і висловлювали недовір’я та сумніви, тому довелося на швидку руч витягати документи та докази стосовно всього, що діялося в СРСР за Сталіна. Тому й маємо на з’їзді несподівано великий ряд викриттів Сталінових злочинів та вбивств і здемаскування його садизму та терору. Мабуть, закордонні комуністи не годилися з тим, що Хрущов відсунув від влади Молотова та інших, а тому й їх довелося притягати для ілюстрації та показувати, в чому їх провина.

Не випадково в ряді промов (напр., Фурцевої, Ґомулки та ін.) зустрічаються цілком нереторичні питання, звернені до слухачів у залі з’їзду: «Чи треба було відкрито про все це (себто Сталінові злочини) говорити?» Ясно, що промовці, тримаючися хрущовської лінії, відповідають і намагаються довести, що треба було, — але це не так важливе. Важливе те, що чомусь таке питання перед ними стояло на з’їзді і комусь вони мусіли доводити, що те, що Хрущов зробив, є правильним. Також і в своєму заключному слові 27 жовтня Хрущов перед кимсь мусів був виправдуватись і доводити, що «було цілком правильно», що він відкрито порушив справу албанської опозиції і спричинив на з’їзді таке заворушення. Ясно, що це він доводив щонайменше присутнім китайцям, — але, може, і не тільки їм.

Після виступу Чу-Ен-Лая албанських сталіністів заатакували за чергою Мікоян, Суслов, Поспєлов і Козлов, при чому кожен з них висловлювався гостріше за початковий виступ Хрущова і гостріше, ніж попередні промовці. Наводилися приклади того, що албанці заарештовують і розстрілюють «чесних комуністів і друзів СРСР», Мікоян розповів, як Шегу десь колись сказав, що, мовляв, Сталін зробив у своєму житті лише дві помилки: що вмер зарано і що своєчасно не перестріляв сучасних керівників КПРС. А в своєму заключному слові Хрущов дійшов вершка, заявивши, що Годжа перестріляв протягом останніх двадцяти років усе початкове керівництво компартії, всіх членів свого політбюра та уряду[25] і що він розстріляв навіть вагітну жінку, Лірі Ґеґа, члена політбюра, тоді як навіть у царській Росії «охранка» вагітних жінок-революціонерок смертю не карала.

Драматизм розламу на з’їзді досяг своєї кульмінаційної точки, коли китайська делеґація на чолі з Чу-Ен-Лаєм пішла 21 жовтня до /81/ мавзолея Леніна—Сталіна і поклала там два великі вінки. На одному з них був напис: «Йосипові Вісаріоновичу Сталінові — великому марксистові-ленінцеві».[26] А 23 жовтня, на середині з’їзду, коли було запропоновано викинути труп Сталіна з мавзолея, Чу-Ен-Лай демонстративно покинув з’їзд і відлетів до Пекіну. І хоч він послав з літака Хрущову заспокійливу радіограму, проте, закриваючи з’їзд 28 жовтня, Хрущов не завагався з сарказмом підкреслити: «Навряд чи хтоне-будь може сприяти розв’язці албанського питання краще, ніж комуністична партія Китаю!» Таким чином усю провину за албанську справу він фактично зіпхнув на китайців, мовляв, самі наварили, то самі і їжте.

Дещо про перебіг подій на XXII з’їзді КПРС довідуємося теж з поз’їздівських висловлювань албанської і китайської преси. Годжа, наприклад, прямо каже, що Хрущов напав на албанців тільки тому, що на букарештській нараді вони відважилися підтримати китайську позицію, критичну щодо радянської закордонної політики. Протягом 1960 р., твердить Годжа, Хрущов двічі пробував «накинути міжнародньому комуністичному рухові» свою концепцію і двічі зазнав поразки. А тому, порушуючи деклярацію 81 компартії про незалежність та рівноправність усіх компартій і їх обов’язок полагоджувати всі суперечки між собою шляхом двосторонніх переговорів, а не публічно, він і напав на Албанію. Годжа теж інформує, що на XXII з’їзді представники компартій з-за кордону розкололися щодо албанського питання, і саме тому Хрущов «побоявся скликати нову міжнародню нараду» після закінчення з’їзду. На з’їзді, каже Годжа, з 80 присутніх делеґацій 34 відмовилися приєднатися до хрущовського засудження Албанії. Що більше, Годжа навіть твердить, що і в самій КПРС настав розлам, бо, мовляв, з 88 радянських промовців на з’їзді проти Албанії висловилося лише вісімнадцять![27]

Китайська преса таких ревеляцій про XXII з’їзд не подала (хоч цитовану вище промову Годжі передрукувала). Але 12 листопада 1961 року китайські газети надрукували повідомлення, що у зв’язку з 20-літтям Албанської Робітничої Партії, яке саме на цю дату припало, албанські комуністи отримали офіційні поздоровлення «з висловами довір’я та пошани до тов. Енвера Годжі» від таких компартій: китайської, північно-в’єтнамської, північно-корейської, індонезійської, бірманської, маляйської, таїляндської, австралійської, новозеляндської і бельгійської. Разом десять.

Московський же «Коммунист» за листопад, явно реаґуючи якраз на ці повідомлення про розлам, написав, що, навпаки, всі компартії «однодушно» засудили Албанію і «ніяка бухгальтерія тут Годжі не допоможе».[28] Ясно, що брехня нікому не допоможе, в тому числі й /82/ «Коммунист-ові». Перелічуючи «всіх», хто «единодушно» засудив Албанію і став по боці Хрущова, «Коммунист» не згадав жодної з десятьох названих китайцями партій, тільки стосовно останньої з них процитував бельгійську комуністичну газету «Драпо руж», в якій справді була одна стаття проти Албанії.

Чи справді була на XXII з’їзді і чи існує взагалі в КПРС якась антихрущовська опозиція, що підтримувала б китайсько-албанську позицію? Більшість чільних спостерігачів і дослідників на Заході існування такої опозиції не зауважує. Єдиний тільки Боріс Ніколаєвський у листопадовому числі меншовицького «Социалистического вестника» за 1961 р. зробив спробу твердити, що така опозиція на XXII з’їзді була і що її очолював Суслов, — але докази в нього не вийшли переконливими.

Хрущов, правда, ствердив, що за останні шість років з КПРС було виключено 200 000 членів. Може бути, що між ними були якісь непоправні сталіністи, які не погоджувалися з його реформами і політикою, але здебільшого, якщо вірити Хрущову, ті, кого він виключив, були кар’єристами, злодіями тощо.

Сталіністи в КПРС, ясна річ, були і є. Дивно було б, якби їх не було, бо навіть в польській партії існувала свого часу сталіністська, т.зв. натолінська група, і в інших нерадянських комуністичних партіях їх було чимало. Але вони ніде не є активними чи охочими до боротьби. Проявами сталінізму сьогодні є головним чином бюрократична рутина, твердолобий консерватизм, небажання ніяких змін, невміння чи нехотіння здійснювати пляни Хрущова. Може, бюрократія трохи й саботує хрущовську політику, бо він декому повкорочував платні та премії, а багатьох попереселював з насиджених місць у московських міністерствах на провінцію. Але організованої сталіністської опозиції в КПРС таки не помітно. Зокрема напевне немає такої опозиції у верхівці КПРС, в її президії чи ЦК. Там хібащо військовики, може, більше за всіх схильні не мати з Китаєм ніяких поважних конфліктів. Міністер оборони маршал Маліновський останнім часом був єдиною в Москві людиною, що публічно сказала про китайців тепле слово — він похвалив китайську армію, як союзника СРСР. А той факт, що на з’їзді Албанію вслід за Хрущовим вилаяли лише 18 промовців з 88, скоріше є показником не опозиції, а політичної байдужости значної частини делеґатів з’їзду. Різних там директорів підприємств, штатних поетів або орденоносних колгоспних баб політика китайців чи албанців цікавила не більше, ніж торішній сніг.

«ДРУЖБА НАРОДІВ» НА КІНЕЦЬ 1961 РОКУ

Після XXII з’їзду, протягом останніх двох місяців російсько-албанський конфлікт загострився, а китайці задумалися. ЦК Албанської Робітничої Партії прийняв ще 20 жовтня постанову, що він «не може /83/ більше мовчати і буде інформувати весь комуністичний рух та світову громадську думку про всю правду». Відтоді албанська преса та радіо ведуть пропаґанду проти Хрущова, називають його «макіявеллістським змовником», який «нічим не відрізняється від Даллеса» (мабуть, шефа американської розвідки, а не покійного державного секретаря);[29] кажуть, що Хрущов «ревізіоніст» і «антимарксист» тощо.[30] Годжа заявив особисто, що справу Сталіна Хрущов «виставляє на пострах, щоб тим самим тиснути на компартії і усувати з них керівників, які йому не подобаються». З приводу обвинувачення, що в Албанії існує терор, Годжа заявив: «Краще б Хрущов дивився за своїм ділом!»[31] Москва запротестувала проти цієї пропаґанди, а коли стало відомо, що албанська амбасада в Москві розсилає на адреси республіканських організацій КПРС свої матеріяли, в яких закликає до опозиції проти лінії Хрущова, СРСР відкликав 10 грудня свого посла з Албанії і наказав закрити албанську амбасаду в Москві. Так само східньоевропейські сателіти СРСР позакривали свої представництва в Албанії. Московська пропаґанда, на додачу до обвинувачень Годжі в тероризмі, тепер твердить, що він — «вузьколобий буржуазний націоналіст», що зірвав він з СРСР тому, що, «порушуючи принцип взаємности», вимагав від СРСР забагато економічної допомоги, заздрив, що СРСР дає допомогу недорозвинутим економічно колишнім колоніяльним країнам. Закидається Годжі ще те, що він обвинувачує СРСР у «ревізіонізмі» та в «капітулянстві перед імперіялізмом» і взагалі грає ролю «лівого».[32]

Тим часом у Китаї, після повороту Чу-Ен-Лая з Москви, преса друкувала протягом двох тижнів поруч і без коментарів радянські матеріяли проти Албанії[33] і албанські проти Хрущова.[34] Одночасно пекінські проводирі, очевидно, радилися, яку позицію зайняти, бо, мабуть, відкритого виступу Хрущова проти албанців вони таки не чекали. Своїм виступом Хрущов напевне дав китайцям зрозуміти, що, якщо вони занадто гостро заступатимуть свою ідеологічну лінію, він проти них виступить публічно. А це для Китаю, мабуть, було б небезпечним, бо він став би тоді, як влучно висловився один японський коментатор, «політичною сиротою в усьому світі». З китайських джерел відомо, що від літа 1961 р. існує в середині КПК якась течія, що йде знизу і вимагає перегляду лівацької політики «великих стрибків вперед», які провалилися в 1959 та 1960 рр. Ця, ще не чітко оформлена течія виступає під гаслом «розширення демократії в середині партії». Вона твердить, що внутрішньо-партійна демократія в КПК «здійснюється не завжди», з’їзди партії та конференції місцевих партійних /84/ організацій відбуваються надто рідко та нереґулярно, «подекуди панує одноосібний, суб’єктивістський і бюрократичний стиль роботи керівних кадрів».[35] А, як відомо, в СРСР хрущовці якраз такі обвинувачення висувають весь час проти Сталіна і сталінізму.

В керівництві КПК, як гадають поінформовані західні спостерігачі[36], хоч і немає чіткого поділу на фракції, все ж є певне розмежування схильностей до більш чи менш радикальної лінії в політиці. Зокрема визнано, що делеґація КПК на XXII з’їзді КПРС була ніби навмисне збалянсованою: Чу-Ен-Лай і Дао-Чу (перший секретар партії в Квантунґу) відомі як більш помірковані, а Пін-Чен і Ґан-Шен відомі як «радикали». Минулого року Дао-Чу виступив з закликом не розпалювати ідеологічної полеміки з СРСР, побоюючися, що СРСР припинить економічну допомогу Китаєві, а Пін-Чен, навпаки, в одній промові критикував Хрущова навіть на ім’я.

Однак після нарад по повороті Чу-Ен-Лая в Пекіні було вирішено таки підтримати Албанію проти Москви. 8 листопада газета «Ренмінрібао» заявила в редакційній передовиці, що «жодна сила на землі» не порушить дружби КНР і Албанії, а 28 листопада все керівництво КПК і КНР на чолі з самим Мао-Тсе-Тунґом послало до Тірани телеграму з похвалою албанським комуністам за їх «льояльне ставлення до марксизму-ленінізму та до єдности комуністичного руху».

Не зважаючи на це, китайці ще не розпочали відкритої боротьби проти Хрущова в тій чи іншій формі. Навпаки, їх представник на V всесвітньому з’їзді комуністичних профспілок у Москві виступив 8 грудня 1961 р. з заявою, що це Захід поширює брехливі поголоски про конфлікт у світовому комунізмі, що в дійсності ніякого розламу нема, а є «дружба народів і єдність комуністичних партій». Якщо це не випадкова заява (а виглядає, що ні), то тоді це значить, що керівництво КПК вирішило провадити діялектичну політику: підтримувати Албанію і далі заступати свою ідеологічну доктрину проти хрущовської, а одночасно не йти на повний та відкритий розрив з СРСР і обстоювати єдність комуністичного бльоку. Слід відзначити, що в історії китайського комунізму така тактика не нова, а Мао-Тсе-Тунґ є її експерт. Наприклад, ще в 1942 р., під час війни з Японією, коли КПК співпрацювала з усіма іншими китайськими партіями в єдиному національному фронті, він так повчав своїх співпартійців: «Є три категорії людей: наші вороги, наші союзники по єдиному фронту і люди нашого табору, тобто народні маси та їх аванґард. До кожної з цих трьох категорій людей ми повинні ставитися по-різному… Що торкається наших різних союзників по єдиному фронту, то ми повинні і об’єднуватися з ними, і критикувати їх, при чому і об’єднання, і критика щодо різних союзників повинні здійснюватися в різній мірі. Ми /85/ апробуємо їхні зусилля в війні…, ми хвалимо їхні досягнення, якщо досягнення в них є, але ми повинні також: критикувати їх, якщо вони не виявляють у війні активности».[37]

Така китайська тактика щодо радянських союзників нічого доброго для президії ЦК КПРС не віщує. Поперше, КПРС не має досвіду в такій тактиці щонайменше вже сорок років, тобто від часу, коли вона знищила інші союзні з нею партії, які стояли на плятформі радянської влади під час жовтневої революції. З того часу КПРС звикла тільки до неподільного, тотального панування. Подруге, такою тактикою китайці щонайменше виграють час: уникаючи вирішального двобою з Москвою, вони все ж перетворюватимуть утрату нею влади над світовим комуністичним рухом на довготривалий доконаний факт, від якого пізніше вже не можна буде відірватися.

Так виглядав на грудень 1961 р. перебіг усіх важливіших подій та політичних відносин у середині комуністичного табору. Що цей табір сьогодні поділений і що Москва втратила над ним свою абсолютну владу, не підлягає сумніву. Але цей поділ, за вийнятком Албанії, ще не привів до антагоністичної боротьби, до взаємного поборювання.

Чи може привести? Це питання складніше і глибше. Оскільки Хрущов двічі намагався відновити гегемонію КПРС над світовим комунізмом і обидва рази успіху не мав, то це значить, що він намагався накинути світовому комуністичному рухові свою ідеологію і свою програму дій, які виявилися для китайців та інших неприйнятними. Це значить, що в основі розходжень у світовому комунізмі лежать відмінні ідеологічні та програмові концепції, різниця інтересів і цілей.

Над їх аналізою слід зупинитися, бо тільки з неї стане видко, наскільки ці розходження є серйозними і куди та до чого вони можуть привести. /86/

Примітки

[1] P.J.Honey, “North Vietnam’s Party Congress”, “The China Quarterly”, ч. 4, 1960.

[2] “Link”, 16 October 1960.

[3] Giuseppe Boffa: “La grande svolta” (Roma, 1959). Ця цікава книжка вийшла в 1960 р. також уже в англійському та французькому перекладі під назвами “Inside the Khrushchev Era” (London, 1960) та “Le grand tournant (de Staline à Khrouchtchev)”. Автор її — льояльний комуніст, кореспондент щоденника італійської компартії “L’Unità” в Москві в критичні роки 1953-1958. Погляди його апологетичні, і книжка, очевидно, апробована Пальміро Тольятті. Але поруч з тим у ній наведено багато досі невідомих фактів про події в Кремлі після смерти Сталіна, про перебіг XX з’їзду і про симптоматичні настрої серед радянських та закордонних комуністів.

[4] Palmiro Togliatti, “9 domande sullo Stalinismo”, “Nuovi Argomenti”, ч. 20, 1956.

5) “Renminribao”, 1.XI.1956.

6) Дещо більше про «націонал-комунізм» Мао-Тсе-Тунґа українською мовою було в газеті «Вперед», ч. 11 (60), 1955.

[7] «Правда», 29.XI.1957 і 16.X.1958.

[8] “Renminribao”, 24.XI.1957; “Guanminribao”, 8.XII.1957.

[9] “Renminribao”, 20.XI.1957.

[10] “Shichien Chishi”, ч. 23, 1957.

[11] A.L.Hsieh, “Communist China and Nuclear Warfare”, “The China Quarterly”, ч. 2, 1960.

[12] Про причини й тло цих драматичних подій можна знайти більше в статті автора цих рядків: “Zum Verständnis der Vorgänge in China”, “Gewerkschaftliche Monatshefte”, ч. 3, 1960.

[13] “Factional Struggles Within the Chinese Communist Party”, Published by Asian People’s Anti-Communist League, Republic of China, September 1960, pp. 83-88.

[14] “Shichien Chishi”, ч. 18, 1958.

[15] “Peking Review”, ч. 17, 1960.

[16] “Peking Review”, ч. 6, 1960.

[17] “Honqi”, ч. 12, 1960.

[18] Що розходження між Пекіном і Москвою вже були гострими, писала відкрито, наприклад, італійська “L’Unità”, 19.VI.1960.

[19] Цитую за “New York Times”, 17.І.1961.

[20] “Zeri I Popullit”, 7-8.XI.1961.

[21] “Zeri I Popullit”, 26.V.1961.

[22] «Правда», 18.X.1961.

[23] «Правда», 20.X.1961.

[24] «Правда», 21.XI.1961.

[25] Все се. до речі, правда, бо маємо щодо цього уважно зібрані матеріали в статті В.Lazitch, “Le dossier du Parti communiste albanais”, “Est & Ouest”, 16-30.XI.1961.

[26] “Hsinhua”, 21.X.1961.

[27] “Zeri I Popullit”, 7-8.XI.1961.

[28] Ф.Константинов, «Раскольническая, антимарксистская деятельность албанских руководителей», «Коммунист», ч. 17, 1961.

[29] “Zeri I Popullit”, 29.X.1961.

[30] “Zeri I Popullit”, 01.XI.1961.

[31] “Zeri I Popullit”, 7-8.XI.1961.

[32] Ф.Константинов, цитов. вище стаття.

[33] “Renminribao”, 26.X.1961.

[34] “Renminribao”, 06.XI.1961.

[35] “НопапгіЬао”, 26.VIII.1961.

[36] D.S.Zagoria, “Cracks in the Communist Bloc”, “The New Leader”, 27.XI.1961.

[37] Мао Цзэ-дун, «Избранные произведения» (Москва, 1953), том 4, стор. 123-124.

Джерело: «Сучасність» (Мюнхен). — 1962. — №2 (лютий). — Стор. 66-86.

Advertisements

0 Responses to “Новий політичний та ідеологічний конфлікт у комуністичному таборі”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: