Філософське поняття революції

Ґайо Петровіч

ХХ століття є не лише століттям великого науково-технічного проґресу, що привів людство на поріг остаточного досягнення щастя (або кінцевої загибелі) — воно є також століттям великих революцій.

Успіхи і поразки революцій, революційні і контрреволюційні течії та рухи, дії і наміри, думки і почуття пронизують суспільне і приватне життя людей по всьому світові так, що це «явище» вже не можна не зауважувати. Хтось вважає, що ми «вже живемо у розпал світової революції». Це невеличке перебільшення, одначе зустріч з революцією у той чи той спосіб здається неминучою, а визначення відношення до неї — обов’язковим. Проте перш ніж визначитися — за революцію або проти неї, спочатку треба спитати себе, що таке революція (або чим вона може бути). У сучасній соціолоґії і журналістиці істнує багато ріжних концепцій: щоби всі ці концепції відтворити чи проаналізувати, нам би не вистачило цієї статті. Вистачить і того, якщо мені вдасться розкрити і підтвердити власну концепцію революції.

Коли я кажу про «власну концепцію», це не тому, що я проголошую себе винахідником нової концепції. Я маю на увазі: як я бачу поняття революції у Карла Маркса. Коли я говорю про пояснення свого розуміння революції, це означає не приховувати чи заперечувати її походження, а радше направити дискусії від питання про вірність такого розуміння Маркса до важливішого питання — питання про саму революцію.

Поняття революції, яке походить від Маркса і яке я тут хотів би пояснити і обґрунтувати, вже неодноразово з’являлось і розкривалось, зокрема у моїх нарисах «Філософія і революція»[1] і «Гуманізм і революція»[2]. У першому поняття революції розкривалось опосередковано — у формі питань, а у другому — у формі тез. У першому випадку поняття революції розглядалось настільки, наскільки це було необхідно для підняття кількох питань зв’язку між революцією і філософією; а у другому випадку — настільки, наскільки це було необхідно для вироблення певного погляду на взаємозв’язок між революцією і гуманізмом. У жадному з цих нарисів згадане поняття революції відкрито не обґрунтовувалось. Обґрунтування цього поняття є завданням цього тексту.

Для кращого розуміння почну з короткого викладу моїх — уже виражених — поглядів на сутність революції і походження поняття «революції». Я певен, що їх можна підсумувати у вигляді десяти основних тез:

1. Поняття «революція» є не просто ще однією назвою для насильницького повалення влади чи заміни людей або ґруп людей при владі. Якщо зміна влади відбувається в рамках однієї кляси, тоді доречніше говорити про «пуч» чи «переворот».

2. Безумовно, доцільніше розглядати революцію як перехід влади від однієї кляси до иншої. Однак не кожен перехід влади від однієї кляси до иншої є революцією. Якщо влада переходить від проґресивної кляси до реґресивної/реакційної кляси, тоді йдеться радше про контрреволюцію.

3. Невиправданим є зведення революції до переходу влади від реакційної кляси до проґресивної. Захоплення влади проґресивною клясою навряд чи можна назвати «революцією», якщо за цим не слідує використання влади для перетворення суспільного ладу.

4. Перехід влади до проґресивної кляси, що супроводжується «побудовою» нового, вищого суспільного ладу більш правильно називати «революцією». Одначе не кожна заміна нижчого суспільного ладу на вищий є революцією. Революція, це — орґанізація якісно иншого суспільства.

5. «Якісна відмінність» може мати свої «ступені». Відтак не всі революції є однаково «глибокими» чи однаково «революційними». Лише соціялістична революція, що є не заміною однієї форми експлоатації на иншу, більш проґресивну, а є усуненням будь-якої експлоатації, є революцією у глибокому і повному розумінні цього слова.

6. Не можливо досягти докорінних суспільних змін, що усувають усі форми екслоатації, лише через перетворення усіх суспільних структур. Перетворення суспільних структур не можливе без зміни людини. Суспільні перетворення і створення нової людини можливі лише як дві сторони одного процесу. Отже, безґрунтовно називати «революцією» лише одну сторону цього процесу. «Революцією» можна назвати радикальне перетворення і людини, і суспільства. Революція у повному значенні слова — соціялістична революція — має ліквідувати відчуження, створивши по-справжньому людське суспільство і людяну людину.

7. Революція, це — не просто зміна людини, це — зміна у «всесвіті», створення істотно иншого «способу» буття[3], вільного, творчого буття, що відріжняється від усілякого нелюдського, антигуманного і ще-не-повністю-людського буття.

8. Революція, це — не лише перехід від однієї форми буття до иншої, вищої форми, не тільки своєрідний злам, стрибок, «проталина» у бутті, це — найвища форма буття — буття у всій його повноті. Революція, це — найрозвиненіша форма творчости і найбільш істинна форма свободи, це — сфера відкритих можливостей і царство істинно нового. Це сама «сутність» буття — саме буття за сутністю.

9. Якщо революція, це — не окреме суспільне явище, а саме буття, її не може осмислити належним чином жадна «суспільна наука». Лише філософія — і лише філософія як осмислення буття — може (і мусить) осмислити буття як революцію.

10. Тільки філософське поняття революції може адекватно осмислити революцію — і тільки за умови, що воно вийде за рямці так суто філософського, як суто поняття. Лише філософія, що скасовує себе, підіймаючись від осмислення революції до мислення як революція, може брати участь у революції і, беручи участь у революції, осмислювати її.

Наведений вище погляд на революцію вже зіткнувся з багатьма запереченнями. Тут ми не зможемо розглянути їх усіх, тим-то хотілося би обмежитися найважливішими з них — тими, що націлилися у суть питання і, схоже, влучать. Такими ми можемо вважати наступні заперечення:

1. Спроба виявити істинне поняття революції в принципі є поразкою. Поняття не поділяються на істинні та хибні, радше — на більш-менш доречні, завжди з певної точки зору.

2. Оскільки поняття можна вважати поганими чи добрими, запропоноване поняття революції є поганим: а) тому що воно представляє собою необґрунтоване розширення соціолоґічної концепції, що перетворює цю концепцію на філософське поняття а, значить, перетворює її не тільки на поняття соціяльної філософії а чи філософської антрополоґії, а навіть на космолоґію й онтолоґію (а це є теоретично нежиттєздатним); і б) тому що це розширення концепції розріджує та містифікує її, збиває зі шляху революційної діяльности (а це є реакційним).

3. Цим необґрунтованим розширенням поняття революції ми також демонструємо несправедливе ставлення до філософії, адже ми накидаємо їй предмет, що їй не належить. Філософія, що полишає ширші проблєми людини і світу, віддаляється від того, чим філософія доти була й чим вона може бути.

Ці три заперечення можуть здаватися нам дуже переконливими. Ми спробуємо дізнатися їхню справжню силу.

Щодо першого заперечення ми маємо одразу наголосити на тому, що перш за все нас цікавить не поняття революції, а сама революція. Звісно, важливо чітко формулювати поняття, одначе нас цікавить не просто аналіза поняття, але осмислення революції — осмислення, коли «явище» революції не лише з’ясовується, але й формується. Відповідь на перше заперечення наводиться тут як недоведене твердження. Це робиться навмисно, бо ми переконані, що, тільки давши доречну відповідь на друге заперечення, ми зможемо забезпечити відповідь на перше заперечення.

Наступне заперечення полягає у тому, що вищезазначене поняття революції з теоретичної точки зору нежиттєздатне, а з практичної — реакційне. Його теоретична нежиттєздатність буцімто полягає у тому, що воно занадто широке, і ця розріджена широкість винувата також у його реакційності.

На це можна дати компетентну відповідь тільки через дотримування вищенаведених десяти тез, в яких я спробував прояснити поняття революції за допомогою низки послідовних кроків, що вони розширяють і поглиблюють цю концепцію. Від розуміння революції як «пучу» через розуміння її як переходу влади від однієї кляси до иншої ми прийшли до розуміння революції як побудови нового суспільного ладу, а через розуміння революції як зміни людини до розуміння революції як суті буття.

Це був вірний маршрут чи хибний? Чи в змозі ми роз’яснити цей шлях, обґрунтувати та захистити його крок за кроком?

Нашою вихідною точкою був погляд на революцію як на насильницьке захоплення влади, як на «насильницьке усунення від влади чи заміну людей або ґрупи людей при владі». Це поняття революції, що часто-густо подибуємо у повсякденній філософській і донауковій свідомости (а подекуди й у «науці»), є зовсім необґрунтованим. Не важко бачити, що у суспільному житті точиться боротьба за владу і відбуваються зміни у владі. Що іноді захоплення влади відбувається мирним шляхом, а іноді — насильницьким, є також відмінністю, помітною навіть на донауковому рівні. Розуміння революції як захоплення влади, незалежно від характеру старої і нової влади, є надто зручним для буденної свідомости, що вона бажає занурюватися не глибше поверхні.

На думку необізнаної людини, політична боротьба, це — боротьба політично вмотивованих індивідів і політичних ґруп (партій), що відштовхуються від ріжних політичних цілей і проґрам — та й годі. Наступний крок полягає у усвідомленні того, що разом з політичними ґрупами і політичними діями — так само як поза ними — істнують глибше укорінені ґрупи, як-от суспільні кляси і верстви, і боротьба за владу, що постійно точиться у клясовому суспільстві, частіше за все має клясовий характер. З цього розуміння починається (і згодом закінчується) те, що ми можемо назвати вульґарним або доґматичним марксизмом — марксизмом, що звісно є найпоширенішим, але й найвіддаленішим од Маркса.

При всьому критичному ставленні до вульґарних марксистів, ми маємо віддати їм належне: вони все ж таки щось розуміють, і їх розуміння не обмежується використанням слів. Коли вульґарний марксист наполягає, що революція це — не будь-який перехід влади, а лише той, коли влада переходить від однієї кляси до иншої, його цікавить передусім не точність вжитку слів чи визначення окремого поняття. Навпаки, він воліє виразити власне розуміння того, що ми маємо розділяти два цілковито ріжних види переходу влади: той, де влада переходить від однієї ґрупи до иншої в рямцях однієї основної кляси, і той, де влада переходить від однієї кляси до иншої.

Вже вульґарному марксистові відомо, що ріжні суспільні кляси не тільки за своєю суттю ріжні (і протистоять одна одній), але й з точки зору всесвітньо-історичного процесу їх можна поділити на проґресивні і реакційні. Звідси випливає, що перехід влади від реакційної кляси до проґресивної має називатися «революцією» і чітко відріжнятися від переходу влади від проґресивної кляси до реакційної, що він своєю чергою має називатися «контрреволюцією». Звісно, це об’єктивне розмежування між революцією і контрреволюцією можна зафіксувати на термінолоґічному рівні і в инший спосіб — за умови, що ми послуговуємося термінолоґією не для приховування дійсного стану справ.

Вульґарний марксизм добре засвоїв від Маркса, що суспільні зміни треба розглядати з точки зору клясової боротьби і що революція не є пучем. Проте цей марксизм часто-густо забуває досліджувати з клясової точки зору процеси, що відбуваються після «революції» як захоплення влади. Революційне захоплення влади чітко відокремлювалось від так званого «післяреволюційного розвитку». Революція як швидкий акт і післяреволюційний розвиток як тривалий процес розглядалися як два незалежні явища, і вважалось, що характер революції не залежить від характеру наступного післяреволюційного розвитку.

Проблєматичність такого погляду очевидна. Чи означає зміна влади правдивий перехід влади до проґресивної кляси, наперед не можна встановити ані на підставі заяв і обіцянок нових правителів, ані через встановлення соціяльного походження цих правителів. Чи є нові можновладці дійсно представниками проґресивної кляси, можна бачити з того, як вони користають зі своєї влади. Якщо нові владарі використовують владу задля підтримання вже істнуючого суспільного ладу, що відповідає інтересам старої панівної кляси, тоді йдеться не за принципову змінну характеру влади, а значить, це не революція. Лише коли нові можновладці використовують свою владу для проведення докорінних суспільних змін, для побудови нового суспільного ладу, що відповідає інтересам проґресивної кляси, справді можна говорити про революцію.

Маркс і Енґельс, а згодом і Лєнін, неодноразово наполягали на тому, що ми можемо говорити про революцію лише у випадку радикальної зміни суспільного ладу, і що саме захоплення влади не можна вважати революцією, а щонайбільше миттю революції. Проте на останньому та найбільш вульґарному етапі сталінізму революцію було зведено до захоплення влади, а вже після смерти Сталіна дехто з великим самозадоволенням відкрив, що таке спрощення є необґрунтованим. Відтак Ернст Фішер дуже захопився тією простою ідеєю, що революцію треба розуміти як «процес, епоху», а не лише як «акт», як «політичну революцію, як насильницьке повстання проти нестерпного режиму».

Ця думка, що ми її, звісно, не хочемо оскаржувати, не є великим актом мислення. І Сталін також знав, що захоплення влади є лише окремим моментом чи фазою революції. У своєму тлумаченні Лєніна він наполягав на тому, що буржуазна та пролєтарська революції суттєво відріжняються тим, на якому етапі відбувається зміна влада та які завдання перед ними стоять[4]. Отже, коли ми критикуємо ототожнення революції із захопленням влади, ми від Сталіна відходимо не далеко. В цьому ми лише захищаємо «кращого» — з теоретичної точки зору — Сталіна від «гіршого» Сталіна.

Відхід від позицій сталінізму починається лише тоді, коли ми, підкреслюючи принципову відмінність між соціялістичною революцією і всіма иншими революціями, обстоюємо думку, що лише соціялістична революція є революцією у її найглибшому та найповнішому сенсі. Конфлікт зі сталінізмом виникає не тому, що ми наголошуємо на якісній ріжниці між соціялістичною та иншими революціями. Суперечка починається тоді, коли ми стверджуємо, що якісна ріжниця полягає у тому, що лише соціялістична революція є революцією у повному розумінні слова.

На перший погляд це твердження здається суперечливим. Якщо справжньою революцією є тільки соціялістична революція, тоді всі инші революції є просто «псевдореволюціями», а значить ознака «соціялістична» у поєднанні з поняттям «революція» стає зайвою. Відтак питання про відмінність соціялістичної революції від несоціялістичних революцій просто відпадає.

Одначе наведене твердження здається не лише лоґічно суперечливим, але також хибним ба навіть реакційним з огляду історії. Великі революції минулого похитнули і перетворили тогочасний світ, лишивши для майбутніх поколінь невитравні сліди. Применшити їх значення у порівнянні з революцією, яка ще майже не розпочалася, — чи не означає це нігілістичне заперечення великих вчинків людства в минулому (та їхнє попередження у майбутньому)?

Цим питанням ми підійшли до пункту, де стає очевидним, що не можна успішно обговорити сутність і поняття революції, оминаючи при цьому питання основних можливостей мислення і буття.

Наше розуміння, згідно з яким не всі революції однаково революційні, і що лише майбутня соціялістична революція може бути революцією у повному сенсі, є, звісно, хибним, якщо істнує постійна, незмінна суть революції і якщо її можна вловити за допомогою чіткої загальної концепції, що вона увібрала спільні риси усіх революцій, залишаючись при цьому невтральною до будь-яких особливих форм революції. Инакше кажучи, наше сприйняття революції є нежиттєздатним, якщо ми живемо у закритому, доконаному світі, де не може постати ніщо нове, — у світі, що складається з гієрархічно розташованих нерухомих сутностей.

Инша справа коли ми живемо у відкритому історичному світі, що його повністю не визначено майбутнім. Якщо майбутнє може дати життя чомусь новому, істотно відмінному від того, що було в минулому, тоді попередні революції не можуть правити за моделі для майбутніх революцій.

Можна висунути те заперечення, що майбутня революція не може служити зразком і для сьогодення. Бо як можливо заздалегідь мислити про майбутнє, себто про щось, чого ще немає (та, можливо, ніколи не буде)? Це заперечення видається переконливим, та ми маємо побачити, що саме воно означає і що воно вимагає від нас.

Якщо ми не допускаємо можливости мислення про майбутнє, ми маємо обмежитися сьогоденням і минулим. Здається, отже, щось вимагається тільки від нашого мислення, але не від нашого історичного буття. Проте, якщо нам не дозволено мислити про майбутнє, чи ми вільні у своєму бутті? Чи дозволено нам вийти за межі істнування у нашому бутті і покликати до життя щось нове? Якщо нам це не дозволено, тоді ми обмежені не лише у нашому осмисленні минулого, але й нашого буття. Якщо ж навпаки — нам це дозволено, тоді ми приречені на створення нового без осмислення, і наше мислення і наше буття розійдуться. Зрештою, може тут не все так катастрофічно? Невже не можливо осмислювати старе, поважати істнуюче як непереборну межу нашого мислення, а натомість у практичній діяльности, у бутті, творити щось нове — навіть поступувати до вищих форм життя? Якщо так, тоді нове буде цілком ірраціональним і містичним.

Якщо вважати, що тільки соціялістична революція є революцією у повному сенсі, наше поняття революції все одно не є довершеним: воно половинчасте. Ми досі не знаємо, що таке революція взагалі або що таке соціялістична революція зокрема. Чи можна звести соціялістичну революцію до усунення експлоатації?

Коли розуміти революцію як докорінну зміну суспільства, безумовно постає питання, що ми розуміємо під цією зміною суспільства і якою мірою вона передбачає, включає чи потребує зміни в людині. Доволі часто революцію сприймають як зміну у структурі суспільства, що ніяк не впливає на сутність людини. Вважається, що суспільство можна змінити докорінно, але людина залишиться практично тією ж самою. Инші мріють про нову людину, але вважають, що створення нового суспільства і створення нової людини, це — дві ріжні речі, що перебувають у зовнішньо причинних відносинах: революція творить нове суспільство, а у новому суспільстві можна виховати нову людину. Отже, нова людина постає як пасивний продукт нового суспільства і кінець-кінцем революції. Проте хто саме творить революцію? Якщо її творить стара людина, як ця революція може призвести до створення нової людини? Продукт має не сильно відріжнятись від продуцента.

Революція, на нашу думку, можлива лише як діяльність почерез яку людина одночасно змінює суспільство, в якому живе, і саму себе. Ця думка чітко виражена у третій тезі Маркса про Фоєрбаха. Ідея вульґарного марксизму, що ми, мовляв, спочатку маємо створити нову суспільну будову (що вона з легкістю створить нову людину) є такою ж хибною, як і християнська віра у те, що ми маємо спочатку досягти зміни у серці людини (тому що змінена людина з легкістю орґанізує нове суспільство).

Якщо зміна «суспільства» і зміна «людини» нерозривно зв’язані між собою (адже в обох випадках йдеться про людину), чи виправданим є розділення цих двох сторін єдиного процесу на два абсолютно ріжні і незалежні процеси? Хіба не доцільніше пробувати розглядати цей процес як (диференційовану) єдність? Звісно, не так важливо, чи будемо ми називати увесь цей процес «революцією». Що важливо, так це осмислити можливість подолання самовідчуження людини — відчуження, що у сучасному світі однаково впливає так на окрему людину, як і на людське суспільство, а подолати його можна, лише створивши істинно нове людське суспільство і нову людину.

Якщо ми розуміємо соціялістичну революцію (революцію у повному сенсі) як подолання самовідчуження людини, тоді ми говоримо про розуміння революції, що виходить за межі соціолоґії. Революція стала філософським поняттям, схоже, поняттям філософії історії або філософії антрополоґії. Це обґрунтоване розширення поняття «революції» чи це містифікація?

Багато хто сприйматиме це як необґрунтоване розширення поняття. Та чи не є це розширення надто скромним, аніж перебільшеним? Ймовірно поняття революції є не тільки філософсько-історичним чи антрополоґічним, а й онтолоґічним? Саме це я стверджую вище у сьомій і восьмій тезах. Однак чи не забагато для такого розширення? Як соціолоґічне поняття можна перетворити на поняття з антрополоґії чи навіть з онтолоґії? Чи не є революція суспільним явищем, що воно як таке стосується суспільства, предмета соціолоґії, або стосується людини, предмета антрополоґії, але у жадному разі не стосується буття, предмета онтолоґії?

Заперечення виглядає переконливим, але тільки виглядає. Якщо вже прийнято, що революція стосується людини, чи можливо заперечувати її зв’язок з буттям? Як я вже неодноразово намагався показати, не можливо дати задовільну відповідь на питання «що таке людина», якщо залишитися у рямцях цього питання, якщо виключаємо «метафізичні» питання сенсу та форми буття, сутности та видимости, часу та часових вимірів, можливости, дійсности та необхідности. Питання людини обов’язково пов’язане з питанням сенсу буття в цілому. Це означає, що «антрополоґічні» проблєми не можна вирішити, якщо не вийти за межі філософської антрополоґії. Инакше кажучи, немає суто антрополоґічних питань, явищ або поглядів (як немає суто онтолоґічних). Усі антрополоґічні питання є одночасно онтолоґічними, і навпаки.

Якщо поняття революції є антрополоґічним, і якщо усі антрополоґічні поняття є одночасно онтолоґічними, тоді і поняття революції не може бути суто антрополоґічним. Инакше кажучи, якщо революція якимось чином пов’язана з людиною, тоді вона також пов’язана і з буттям. Але як саме вона пов’язана з буттям?

У наведеній вище сьомій тезі я обстоюю думку, що революція є зміною у «всесвіті», створення якісно нової «форми» буття. Як саме це слід розуміти? Чи змінює щось революція у космосі або навіть у бутті загалом? Звісно. Чи означає це, що революції відбуваються поза історією, у нелюдській природі? Цього я не мав на увазі і цього не казав.

Ідея, що крім революцій в історії мають — принаймні як їхні космолоґічні й онтолоґічні підвалини та співвідносні події — відбуватися революції у природі, декому здавалася привабливою. Відтак у природних катастрофах відкрили революцію у нелюдській природі. Коли вище ми говорили про революцію як про зміну у всесвіті, ми не мали на увазі такі природні «революції». Щоби побачити космолоґічний й онтолоґічний сенс революції, необов’язково шукати революцію поза людиною.

Людина, це — не просто одна окрема істота, що істнує поряд з иншими видами істот, вона, це — та виняткова істота, що має здатність до вільного творчого буття. Як істота практики, як істота, що містить у собі всі форми буття та водночас долає межі цих форм, людина попри свою малість і тимчасовість має значення для всього буття. Світ без людини не тотожний світові з людиною. Революція важлива для всього буття не як щось, що відбувається в усіх сферах природи, але саме як основна форма людського буття.

Що означає революція як буття людини? Де саме її місце у бутті? Частіше всього революцію вважають формою перехідної стадії. У вульґарнішому розумінні вона є переходом влади від однієї ґрупи або кляси до иншої. У вишуканішому розумінні вона становить перехід від нижчої форми суспільства (чи людини) до вищої. В обох цих поглядах революція сама по собі є нічим, вона не має змісту, цінности чи значення поза метою, яку треба досягти. Вона є лише переходом до вищої форми буття, засобом, виправданим ціллю. У такому вигляді вона нагадує небуття, пустоту, дірку в бутті, розлам, що відділяє два дійсних й істинно ріжних стани буття.

Якщо пригадати великі історичні революції (як-от англійську, французьку, російську та инші), можна побачити, що про ці революції нам відомо набагато більше, аніж про триваліші періоди мирного нереволюційного розвитку суспільства. Це не просто непропорційність наших знань, але наслідок того, що під час революцій трапляється набагато більше, аніж у нереволюційні часи. Революція може піднести людину до вищої форми життя, адже вона сама по собі є епохою інтенсивної творчости, коли людина віднаходить, створює і втілює нові можливости. Будучи не просто стрибком до вищої форми буття, революція вже є вищою формою буття, творчою діяльністю, що вона виділяє людину як людину. Завершення революції, в тому числі так зване переможне завершення революції, є перериванням творчости або — у ліпшому разі — стабілізацією на вже досягнутому рівні.

Коли має зупинитися творчість соціялістичної революції (якщо вона взагалі має зупинитися)? Очевидячки, коли подолано всяке відчуження, коли людина стає повною людиною, а суспільство — повністю людським. Одначе коли має настати цей момент? Сподіваюсь, що ніколи. Реалізація усіх людських можливостей означатиме закриття людини, переривання її розвитку, заперечення її творчої сутности. Якщо людині судилося істнувати і далі, при цьому повною мірою розвиваючи свій потенціял, тоді соціялістичну революцію можна уявити тільки як безкінечний процес. Лише живучи як революціонер, людина може здійснитися.

Людина відріжняється від инших створінь, тому що вона є істота практики. Це не означає, що людину визначає її політична, комерційна або якась инша «практична» діяльність у буденному значенні слова. За Марксом, практика є структурою людської діяльности, тільки якщо вона вільна і творча. Як істота практики, людина є вільною і творчою істотою і як така є істотою революції. Революція, це — не особливе історичне явище, а найбільш концентрована форма колєктивної людської творчости — форма, коли якомога виразніше проявляється творча природа людини.

Добре відомо, що революції у людській історії траплялися відносно не часто і були доволі короткотривалими у порівнянні з нереволюційними періодами. Як саме можна узгодити це з тезою, що революція виражає сутність людини? За Карлом Марксом, дотепер історія була лише передісторією, де людина була відчуженою від власного їства. Це не означає, що вона має дане, цілісне їство. Це означає, що вона не усвідомлює свої розвинені в процесі історії творчі можливості. Натомість людина не є самовідчуженою, коли вона водночас усвідомлює і розширює власні творчі можливості й у суспільному житті діє як істота революційна. У відчуженій історії-передісторії до цього часу людина лише подекуди та почасти могла реалізуватися як істота революції, але це ніяк не спростовує тезу про те, що революція є сутністю історії.

Усі дотеперішні революції містили у собі більшу або меншу міру насильства та кровопролиття. Якщо ми звеличуємо революцію як можливу тривалу форму людського життя, чи не хочемо ми напровадити людину на шлях насильства та жорстокости? Ми далекі від цього. Сутність революції полягає не у кровопролитті та жорстокості, а у творчій діяльності, що за її допомогою народжується і розвивається нове суспільство та нова людина. Навіть у минулому кровопролиття та жорстокість були другорядними явищами революцій, і загалом у революціях було більше гуманізму, аніж у періоди «мирного» еволюційного розвитку, що вони насправді часто відзначались терором і насильством.

Проте революції минулого, хоч вони і були спробами створити кращу людяність, все одно належали до відчуженої передісторії людства: це були героїчні спроби вирватися із зачарованого кола відчуження. Соціялістична революція як радикальне заперечення усієї нелюдяної клясової історії людства має викликати до життя щось принципово нове — розвиток людської творчої сили, що вона радикально ліквідує насильство та жорстокість, об’єднання, у якому, за Марксом, «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».

Зовсім не якесь відхилення чи випадкове явище ув історії як особливій царині буття, революція відіграє важливу ролю у творенні історії — історії як форми буття, де воно саме розвивається і втілює найвищі можливості. У цьому сенсі революція є «самою суттю буття, буттям у його суті».

І якщо це так, тоді поняття революції є не соціолоґічним (і взагалі не науковим), а вищою мірою філософським. Його можна осмислити лише по-філософськи і тільки у рямцях такої філософії, яка скасовує себе, долаючи стару онтолоґію і антрополоґію з нової перспективи — перспективи революції.

Куди ж ми прийшли з таким філософсько-метафілософським поглядом на революції? Чи дійшли ми до правдивої суті або-ж ми відхилилися від осмислення революції і революційного процесу? Инколи вважають, що таке «абстрактне філософування» ухиляється від революційних завдань і в такий спосіб підіграє реакції. Та чи справді це так? Чи стає осмислення революції на заваді революційній справі чи воно є її обов’язковою передумовою і складовою частиною?

Погляньмо швидко на те, що трапиться, якщо відмовитись від окресленого нами погляду на революцію чи відкинути його. Звісно, істнує багато способів відкинути його, тому ми лише стисло розглянемо декілька з них.

Найрадикальніший спосіб відкинути мислення революції полягає у відмові від будь-якого осмислення революції на підставі того, що революція, мовляв, не потребує жадного осмислення, адже вона можлива лише як стихійний вибух або як розквіт колєктивної творчости, але аж ніяк як щось заздалегідь спляноване і прораховане. Частково з цим можна погодитися. Революція не може теоретично спиратися на спляновані й прораховані наукові або технічні міркування. Розрахунки та плянування можуть допомогти запровадити невеличкі поліпшення в рямцях істнуючого ладу, але аж ніяк не допомогти скинути владу та перебудувати усе життя. Та чи не є немислення єдиною альтернативою прорахованому мисленню? Чи можлива загалом революція без осмислення? Якщо ми відмовимося від будь-якого мислення, як ми дізнаємося, що маємо справу з революцією, а не з контрреволюцією?

Инший спосіб відкинути наше розуміння революції полягає у прийняті якогось иншого поняття революції. Якого саме? Вище ми розглянули не всі можливі концепції революції, одначе ми розглянули види чи типи концепцій. У якій з наведених концепцій нам варто шукати нібито краще поняття революції?

Будь-яке розуміння революції як суто суспільних змін, незалежно від конкретного визначення цих змін, приховує у собі небезпеку відокремлення суспільних змін від зміни людини, і це відокремлення збиває мислення і суспільну діяльність з вірного шляху, віддаляє їх від істини та революції. До речі, ця теза знайшла достатньо підтвердження у сталінізмі, де придушення свободи та людяности виправдовувалось як засіб швидшого розвитку соціялістичних суспільних структур і інституцій, тоді як насправді воно означало запобігання соціялістичному розвитку — розвитку особистостей і розвитку суспільних структур і інституцій.

Другим основним поглядом на революцію, що він намагається підходити до неї з боку антрополоґії, неодмінно впадає у некритичний поверховий гуманізм, нездатний пояснити власні головні тези та передумови. Ця теза про те, що соціялістична революція як процес створення і розвитку істинно гуманного, невідчуженого суспільства і людини, критично може базуватися лише на правдиво критичній аналізі концепції людини, відчуження і подолання відчуження, а це можливо тільки через вихід за межі філософської антрополоґії. Виключно антрополоґічна концепція людини, революції і соціялізму навряд чи піде далі сентиментального людинолюбства, що звертається радше до серця, аніж до розуму й може слугувати хіба лише фундаментом проґресивного еволюціонізму чи реформізму, але не фундаментом революційної дії.

Отже, схоже, що дослідження можливостей осмислення революції фактично підштовхує нас до висновку, що поняття революції не є суто антрополоґічним, але є також онтолоґічним, і не тільки онтолоґічним, але також філософським і метафілософським: це поняття є не просто поняттям, тому що воно не відображає сутність чогось даного, але мислить про можливість докорінної зміни істнуючого світу; це поняття є не є суто філософським, адже воно мислить про можливість подолання філософії у звичному розумінні цього слова — філософії як особливої діяльности самовідчуженої людини. Лише таке радикальне «поняття» революції може підказати шлях до розв’язання суперечностей, у яких загрузнули традиційні наукові і філософські теорії революції. Тільки таке «поняття» може одночасно вести до радикальної суспільної дії — не як настанова ззовні, а як її складова.

Якщо з революційної точки зору не може бути заперечень проти розширення поняття революції у такий філософсько-метафілософський спосіб, чи не заперечуватимуть проти цієї процедури з боку філософії? Чи справедливо обмежувати філософію осмисленням революції? Якби революція була просто особливим суспільним явищем, філософія, що займалася би революцією і тільки нею, була б надто вузькою і невдалою. Проте, якщо революцією займаються, щоби розкрити та розвити саму сутність буття, тоді філософія як мислення про буття може і мусить мислити про революцію — не лише побіжно чи додатково до осмислювання буття, але як про революцію саму по собі. Зовсім не втрачаючи — через осмислення революції — широти, саме через це філософія досягає свого найбільшого розмаїття і правдиво стає мисленням про істину та істинне буття.

Примітки

[1] Опубліковано на французькій мові у ж-лі: Praxis International Edition, 1969, No. 1-2, pp. 90-96; на німецькій у кн.: Gajo Petrović, Philosophie und Revolution: Modelle für eine Marx-Interpretation, Reinbek: Rowohlt, 1971. — Тут і далі прим. авт.

[2] Опубліковано у кн.: Bernard Landis and Edward S. Tauber (eds.), In the Name of Life: Essays in Honor of Erich Fromm, New York: Holt. Rinehart and Winston, New York, 1971, pp. 288-298.

[3] Як і в деяких попередніх текстах слово «буття» я вживаю у значенні «Sein» (незалежно від того, чи мається на увазі особливе «Sein» чи «Sein» загалом) і у значенні «Seiende» (також незалежно від того, чи мається на увазі особистісне «Seiende» чи «Seiende» загалом).

[4] 2) Основне завдання буржуазної революції зводиться до того, щоб захопити владу і привести її у відповідність з наявною буржуазною економікою, тоді як основне завдання пролетарської революції зводиться до того, щоби, захопивши владу, побудувати нову, соціалістичну економіку.

3) буржуазна революція завершається звичайно захопленням влади, тоді як для пролетарської революції захоплення влади є лише її початком, причому влада використовується як підойма для перебудови старої економіки і організації нової (Й. Сталін. До питання ленінізму [1926] // Й. Сталін. Питання ленінізму. — Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947. — Стор. 93-94).

Пер. з анґл. «Вперед»

Джерело: Mihailo Marković and Gajo Petrović (eds.), Praxis. Yugoslav Essays in the Philosophy and Methodology of the Social Sciences, Dordrecht: D. Reidel Publishing Company, 1979, pp. 151-163.