В.В. Будяков
За останні 30 років у житті народів Африки відбулися великі за своїм історичним значенням зміни: розпалася колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку вийшли народи близько 40 країн континенту.
Ці успіхи стали можливими тільки завдяки тому, що в боротьбі проти імперіалізму і його системи колоніального панування єдиним фронтом виступили три основні революційні сили сучасності — соціалізм, міжнародний робітничий рух і національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Як підкреслив Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв у промові на Всесвітньому конгресі миролюбних сил, «там, де є колоніалізм, буде боротьба за національне визволення»[1]. На третьому етапі загальної кризи капіталізму визвольний процес в Африці став всеосяжним, /120/ охопив всі країни континенту, в тому числі й африканські колонії Португалії: так звану португальську Гвінею, Анголу й Мозамбік.
Процес становлення визвольних сил у «португальській» Гвінеї (столиця — Бісау) та інших колоніях Португалії в Африці був довгим і важким. Народ Гвінеї-Бісау протягом століть не припиняв рішучої боротьби проти чужоземних загарбників.
Португальці вперше прийшли в цю невелику країну, розташовану на крайньому західному виступі африканського материка, в другій половині XV ст.[2]. Закріпившись на узбережжі, вони перетворили Гвінею на перевалочний пункт по торгівлі рабами, яких після відкриття американського континенту продавали в південноамериканські володіння Португалії.
Спираючись на острови Зеленого Мису, загарбані ще в середині XV ст., португальці почали просуватися вглиб країни та утверджувати там своє панування. Народ Гвінеї-Бісау чинив відчайдушний опір загарбникам. Незважаючи на те, що португальці були набагато краще озброєні, підкорення велося з великими труднощами. Остаточні кордони «португальської» Гвінеї були визначені франко-португальським договором 1886 р., але Португалії до початку XX ст. не вдавалося міцно закріпитися у внутрішніх районах цієї колонії. За повсюдними виступами проти іноземних загарбників у 1908 р. спалахнуло антиколоніальне повстання, яке тривало до 1915 р. До 1916 р. боротьбу проти португальських колонізаторів вели племена народності пепль. Не затухали народні виступи і в наступні роки, що мало яскраве позначення великого революціонізую-чого впливу Великого Жовтня і утвердження соціалізму на одній шостій частині земної кулі.
Розгром у роки другої світової війни фашистської Німеччини і мілітаристської Японії, перетворення соціалізму в світову систему мали величезний вплив на дальше зростання національно-визвольного руху в усьому світі, в тому числі і в Африці. В 50-ті роки розпочався новий етап національно-визвольної боротьби народів Африки, включаючи португальські колонії Анголу, Мозамбік, Гвінею-Бісау. Слід зазначити, що на той час у національно-визвольному русі відбулися суттєві зрушення — від стихійного бунтарства до широкого руху пригнічених народів.
Гвінейські патріоти розуміли, що для організації трудящих країни на боротьбу за національну незалежність необхідно створити бойову організацію, здатну справитися з таким складним завданням. В 1954 р. групою патріотично настроєних інтелігентів на чолі з Амілкаром Кабралом була створена організація, названа з конспіративних міркувань «Спортивний клуб», головною метою якої стало розгортання антиколоніальної боротьби в країні[3].
Труднощі і перші невдачі не збентежили революціонерів, вони продовжували вести роботу по створенню революційної організації, і в вересні 1956 р. А. Кабралу та його однодумцям вдається заснувати підпільну партію — Африканська партія незалежності Гвінеї та островів Зеленого Мису (ПАІГК).
Засновник ПАІГК Амілкар Кабрал одержав вищу освіту в Ліссабоні. Повернувшись на батьківщину на початку 50-х років, він деякий час працював інженером-агрономом однієї португальської компанії і мав можливість подорожувати по всій країні. Під час поїздок А. Кабрал вивчав традиції, структуру влади у різних етнічних груп, які населяють Гвінею-Бісау, бачив тяжке життя селян, аналізував дії португальської /121/ колоніальної адміністрації в сільських районах і дійшов висновку, що тільки повне визволення від колоніального ярма може вивести його народ із злиднів та відсталості. Цій благородній меті він присвятив все своє життя.
Спочатку А. Кабрал і його сподвижники вважали, що боротьбу слід вести легальними методами і передусім у містах, використовуючи при цьому досвід, набутий в інших країнах. Тому на першому етапі своєї діяльності партія розгорнула агітацію серед міського населення, а до її складу входили, головним чином, передова інтелігенція, дрібна національна буржуазія, учні та студенти.
В 1959 р. ПАІҐХ вирішила активізувати боротьбу і перейти до тактики «мирного примусу» як до засобу досягнення незалежності — організовували в містах страйки, влаштовували політичні демонстрації, проводили кампанії масової непокори, розраховуючи таким чином примусити уряд Ліссабону надати країні незалежність.
У відповідь португальські колоніальні власті вдалися до масових репресій. Проти демонстрантів і страйкарів були кинуті війська й поліція. З серпня 1959 р. на верфі Піжигіті порту Бісау війська колонізаторів відкрили вогонь по докерах, які брали участь у страйку, організованому ПАІГК Загинуло понад 50 чоловік.
Після кривавої розправи в порту Бісау патріоти зрозуміли, що боротьба мирними засобами не дасть бажаних результатів, уряд Салазара ніколи добровільно не піде на будь-які поступки, і добитися свободи можна, лише взявшись за зброю[4]. Амілкар Кабрал, активісти ПАІГК, що уціліли після масових вбивств та репресій, залишили країну, щоб за кордоном почати кропітку працю по створенню партизанських загонів, а потім, повернувшись, почати збройну боротьбу. Своєю штаб-квартирою ПАІГК обрала м. Конакрі, столицю незалежної Гвінейської Республіки.
Партія розуміла, що за нових умов необхідно розгорнути широку агітацію також серед сільського населення країни. Для цього необхідні були грамотні агітатори, які вийшли з сільського середовища і пройшли відповідну політичну підготовку, які змогли б дохідливо, за допомогою конкретних прикладів, взятих із повсякденного життя, пояснити наслідки панування португальських колонізаторів і необхідність включення населення сільських районів у збройну боротьбу[5].
В Конакрі була створена школа по підготовці партизанських політичних працівників, першими інструкторами якої стали Амілкар Кабрал та інші члени партії, В 1960 р. близько тисячі чоловік із різних районів і міст Гвінеї-Бісау пройшли в цій школі курс політичної освіти і методів ведення партизанської війни[6].
Протягом трьох років активісти ПАІГК вели посилену роз’яснювальну роботу серед сільського населення, ряди партії поповнювалися в цей період переважно вихідцям з трудового селянства.
Таким чином, перед початком збройної боротьби селянство стало основною соціальною базою ПАІГК, що перетворилася з групи революційно настроєних інтелігентів у масову революційно-демократичну партію.
В 1963 р. партія дійшла висновку, що її політичне вкорінювання в сільській місцевості досить глибоке для того, щоб перейти до активних воєнних дій[7]. На цей час вже були створені партизанські загони, в джунглях країни створювалися партизанські бази. Для керування збройними силами ПАІГК і проведення бойових операцій була створена військова рада, очолювана Генеральним секретарем партії Амілкаром Кабралом. /122/ 23 січня 1963 р. невелика група патріотів на шляху Мансаба-Олоса-то, що на північний захід країни, вчинила напад на португальський конвой. Це була перша військова операція партизан ПАІГК проти колонізаторів[8]. Проти повстанців Ліссабон кинув озброєну до зубів двадцятип’ятитисячну армію[9]. Так почалася збройна визвольна боротьба гвінейських патріотів за утворення незалежної Гвінеї-Бісау, яка тривала понад 11 років.
На першому етапі збройної боротьби (1963—1966 рр.) партія застосувала тактику блокування комунікацій ворога. Невеликі групи партизан по п’ять—десять чоловік з партизанських баз, розташованих у джунглях, мінували шляхи, влаштовували засади, вчиняли напади на португальські пости та невеликі підрозділи ворога.
Спочатку збройна боротьба розгорнулася на півдні країни. Особливо жорстокі бої точилися на острові Комо. Тут значні португальські сили намагались розгромити гарнізон бази ПАІГК, розташований на острові. Протягом 75 днів португальська авіація та десант намагалися подолати опір 150 захисників бази, але партизани вистояли й перемогли. Війська колонізаторів змушені були відступити[10].
Поступово створився Південний фронт боротьби, який до кінця 1964 р. був поділений на окремі райони, зони н сектори. За кожним сектором були закріплені певні партизанські частини на чолі з призначеними партією військовим командиром і політичним комісаром.
В лютому 1964 р. на партійній конференції ПАІГК, що проходила в одному із звільнених районів, було прийнято рішення про створення Революційних збройних сил народу (ФАРП) із партизанських загонів, міліції та озброєного народу. З весни 1966 р. керівництво партії розпочало формування на базі партизанських загонів, що входили в ФАРП, частин регулярної армії, яка стала складовою частиною ФАРП.
Тим часом патріоти ПАІГК досягли вже значних воєнних успіхів. Колонізатори були вигнані майже з половини території країни. Вони закріпилися в містах, засіли в окремих укріплених таборах, розташованих у звільнених районах, і звідти лише час від часу робили вилазки проти мирного населення цих районів. Але ці вилазки рідко проходили безкарно: збройні сили ПАІГК. розпочали облогу укріплених таборів та гарнізонів.
У другій половині 60-х років почався другий етап збройної боротьби патріотичних сил Гвінеї-Бісау — ліквідація ворожих гарнізонів, блокованих військами ПАІГК у звільнених районах на півночі і півдні країни, й розширення зони боїв на схід та на захід до узбережжя Атлантичного океану.
З ініціативи верховного командування ПАІГК загони ФАРП влаштовували систематичні нічні обстріли ворожих укріплених пунктів і гарнізонів, мінували підступи до них, влаштовували засади на тих відрізках шляхів, які ще використовувалися ворогом, нападали на річкові су-да, що постачали португальські гарнізони, розташовані на берегах річок[11].
З метою уникнення великих втрат ФАРП не вдавалися до відкритого штурму укріплених позицій ворога, Але, методично організуючи напад за нападом, залишаючи кращих снайперів у засаді, патріоти створювали ворогу нестерпні умови в справі утримання позицій.
Ось як охарактеризував італійському кореспондентові щотижневика «Жен Афрік» становище португальських солдатів в одному з укріплених фортів Гвінеї-Бісау військовослужбовець молодий робітник із Сетубала: /123/ «Щоб вірно оцінити обстановку, треба кілька днів провести в зоні (боїв). € від чого збожеволіти. Я добре пам’ятаю, як у зоні Бафати ми цілими днями не залишали підземних сховищ. Причому відомо, що в гущавині дерев навкруги табору ховаються партизанські стрільці. Час тягнеться нескінченно довго. І головне, страх, непереборне почуття страху. Люди замикаються в собі, не розмовляють один з одним. Часто не вистачає продуктів харчування, але завжди вдосталь випивки: пиво та вино. Солдати Напиваються з тим, щоб побороти почуття жаху»[12].
Із звільненням нових районів створювались передумови для розширення зон бойових дій. Уже в 1967 р. гвінейські патріоти розгорнули збройну боротьбу не лише на півдні, але й на півночі та сході країни. Створені Північний та Східний фронти були розбиті так, як і Південний фронт, на райони, зони й сектори.
В 1967 р. португальські колонізатори намагались розпочати широкий наступ проти патріотів з тим, щоб нанести їм вирішальний удар і взяти ініціативу до своїх рук. Передбачалося вести наступ широким фронтом із застосуванням великої кількості сучасної зброї, що постачалася Португалії країнами НАТО. Цим переслідувалася подвійна мета: проведення воєнно-репресивних акцій та відповідної пропагандистської роботи. Португальці вдалися до масованих бомбардувань визволених районів з моря й повітря, використовуючи напалм та бомби, начинені білим фосфором. Одночасно проводилися широкі наземні каральні операції сотень спеціальних загонів-командос разом з військами, що перекидалися на вертольотах і спалювали селища та врожаї, влаштовували полювання на людей та облави, відправляючи підозрюваних у допомозі партизанам у спеціальні табори.
Так було проведено цілий ряд операцій з метою відвоювати назад втрачені території. Водночас були проведені масові репресії в містах: кожного, кого підозрювали у співробітництві з ПАІГК, заарештовували, висилали або ув’язнювали. Спираючись на «американський досвід» у Південному В’єтнамі, колонізатори супроводжували ці репресії інтенсивною пропагандою з метою ввести в оману населення брехливими заявами про необхідність захищати «португальську націю», про «хрестовий похід проти бандитів та атеїстичного комунізму»[13].
Одночасно командування колоніальними військами в Гвінеї-Бісау намагалося здійснити за допомогою створення мережі укріплених таборів план закриття «гвінейського коридору», через який із Гвінейської” республіки надходила зброя для партизанів, а також атакувати з міста Бісау південний берег ріки Жеба. Але після 90-денних запеклих боїв португальці з великими втратами змушені були відступити. Атака лівого берега р. Жеба провалилась, «гвінейський коридор» не було ліквідовано, зброя доставлялася як і раніше и.
Плани колонізаторів оволодіти ініціативою й нанести поразку партизанам потерпіли провал. Збройні сили ПАІГК не тільки успішно відбили атаки португальців, але й самі провели цілий ряд наступальних операцій. Коли наприкінці лютого 1968 р. президент Португалії А. Томаш прибув у м. Бісау, щоб своєю «високою присутністю» підняти моральний дух португальських солдатів, то в час, коли він обходив почесну варту, бійці ПАІГК спрямували мінометний вогонь на взльотні доріжки й ангари португальської авіабази в Бісау, розташованої приблизно в 9,6 км від центру міста. В ході цієї операції були зруйновані контрольно-диспетчерський пункт і три ангари, а також знищені два літаки та кілька виведено з ладу[15].
Всього протягом 1968 р. патріоти Гвінеї провели 525 бойових операцій, /124/ ворог втратив майже 2 тис. солдатів і офіцерів, португальці були вибиті з десяти укріплених таборів. Партизани встановили свій контроль над двома третинами країни[16].
З метою посилення безпеки звільнених районів і захисту цивільного населення цих районів від бандитських нападів португальських карателів ПолІтбюро ПАІГК на засіданні, що відбулося в грудні 1968 р., прийняло рішення роздати значну кількість зброї сільському населенню; одночасно почалося формування збройних сил самооборони (ФАЛ), які підпорядковувались новій цивільній адміністрації.
На чолі ФАЛ були поставлені досвідчені військові командири. Бійцями ФАЛ ставали юнаки призовного віку, які, проживаючи постійно в селах та займаючись селянською працею, маючи у своєму розпорядженні стрілкову автоматичну зброю та міномети, регулярно почали збиратися на заняття з військової справи. З часом загони ФАЛ стали такою значною силою, що не лише повністю забезпечили охорону звільненої території, але й брали участь у спільних з регулярними частинами операціях проти португальських укріплених таборів[17].
В 1969 р. португальці знову піддали жорстокому бомбардуванню звільнені райони країни. Внаслідок цього було знищено частину врожаю, значними були жертви серед цивільного населення. Але колонізаторам не вдалось цими варварськими засобами залякати людей, посіяти паніку, примусити збройні сили ПАІГК згорнути наступальні операції. У відповідь партизани ще більш активізували боротьбу.
В ході запеклих боїв протягом 1969 р. частинами ПАІГК було зайнято ряд укріплених таборів ворога. Важливе воєнне значення мало вигнання португальців на початку лютого 1969 р. з укріплених гарнізонів в Балама та Гандембеле на півдні та особливо із Мадіна-до-Бое на сході країни. Цих важливих успіхів було досягнуто після дев’ятимісячної облоги португальської фортеці бійцями ПАІГК- Перемога в Мадіна-до-Бое завершила визволення всього району й дала можливість патріотам значно активізувати воєнні дії на Східному фронті. Відступаючи з цього табору ворог при переправі на інший берег ріки Корубал втратив 63 чоловіки. Всього протягом 1969—1970 рр. війська колонізаторів були вигнані з 30 укріплених таборів[18], у тому числі з Чече, Мадіна-Чекелі, Кірофо.
В історії національно-визвольної боротьби патріотів Гвінеї-Бісау наступив третій вирішальний етап — боротьба за повне визволення країни від чужоземного гніту. 1971—1973 рр. партизани одержали ряд нових перемог над португальськими колонізаторами. В об’єднаному зведенні військових дій, даному ПАІГК за 1971 р., наводилися такі дані: «У 1971 р. збройні національні сили (ФАРП) і збройні сили самооборони (ФАЛ) провели 779 важливих військових операцій, із них 545 атак укріплених гарнізонів, 12 атак на аеродроми та порти, 178 засад та інших боїв з португальськими військами, 20 нападів на річкові військові суда ворога і 15 диверсійних акцій у містах. Втрати колонізаторів становили 1495 чол., з них 912 вбитими. Збройні сили ПАІГК знищили 137 військових автомашин, потопили 37 річкових катерів, збили чотири літаки і три вертольоти, вигнали португальців з п’яти укріплених таборів і захопили велику кількість зброї та боєприпасів»[19].
Особливо важким для колонізаторів був грудень 1971 р. Португальське командування зробило спробу відбити район Морес, що розташований на південному заході країни і який контролювався патріотами з 1964 р. Вранці 20 грудня контингенти колоніальних військ виступили із /125/ своїх гарнізонів у район Морес. Одночасно спеціальні загони-командос, які були доставлені вертольотами з Бісау, проникли в цей район, попередньо підданий інтенсивному бомбардуванню з повітря. Але, зустрівши добре організований опір з боку регулярних військ ФАРП, підтриманих місцевими збройними силами ФАЛ, колоніальні війська відступили. В цій операції португальці втратили вбитими 102 чоловіки, а поранених було так багато, що госпіталі в м. Бісау не могли вмістити всіх[20].
В результаті активних бойових дій, організованих бійцями ПАІГК в 1972 р,, португальці втратили вбитими понад 1100 чоловік. Крім цього, партизанами було знищено близько 100 військових машин, в тому числі чотири броньовика, збито один літак і два вертольоти, потоплено 21 катер ворога[21].
В січні 1973 р. португальські колонізатори вчинили новий кривавий злочин проти ПАІГК та народу Гвінеї-Бісау. 20 січня найманими агентами був вбитий в Конакрі Генеральний секретар ПАІГК, полум’яний патріот Африки Амілкар Кабрал.
Дійшовши ще в 1969 р. висновку, що національно-визвольний рух в Гвінеї-Бісау не можна розгромити військовими засобами, командування колоніальною армією в Гвінеї-Бісау почало готувати змову проти ПАІГК, головною метою якої була фізична розправа над керівниками ПАІГК і в першу чергу вбивство Амілкара Кабрал а. В ніч на 22 листо-нада 1970 р. на узбережжі біля Конакрі висадився загін найманців, навчених у Гвінеї-Бісау офіцерами колоніальної армії при підтримці гвінейських політемігрантів. Головним завданням найомників було вбивство А. Кабрала, який повинен був знаходитись в штаб-квартирі ПАІГК у Конакрі. Приміщення штаб-квартири зрешетили кулями, закидали гранатами, але А. Кабралу тоді вдалося врятуватися від смерті.
Крім А. Кабрала португальські колонізатори планували вбити також інших керівників ПАІГК, у тому числі і Арістідіса Перейру, який тепер є Генеральним секретарем ПАІГК.
Такими діями колонізатори розраховували посіяти розгубленість і паніку серед членів партії, а разом з тим послабити і розколоти національно-визвольний рух. Але ПАІГК виявилася настільки організованою і згуртованою, єдиною з народом, що, незважаючи на втрату її вождя, вона продовжує існувати і діяти. Справа А. Кабрала живе в тому піднесенні бойового духу та рішучості, які він запалив у членів своєї партії та гвінейського народу.
В березні 1973 р. в збройній боротьбі відбувся важливий поворот, завдяки посиленню протиповітряної оборони ПАІГК. Довгі роки португальські льотчики безкарно піддавали бомбардуванням з невеликої висоти села, лікарні, школи та прикривали португальські вертольоти, коли ті скидали напалм і фосфор на села та посіви або здійснювали операції по рятуванню оточених бійцями ПАІГК португальців, які перебували в облозі.
Посиливши атаки піхоти та артилерійські обстріли португальських позицій, армія ПАІГК повела відтепер успішно й повітряну війну, позбавивши тим самим наземні війська португальців надійного прикриття. Так, лише з 23 березня по 11 квітня 1973 р. було збито десять португальських літаків[22]. Португальці змушені були визнати свої втрати в авіації, оскільки на борту ряду літаків загинуло кілька високопоставлених офіцерів португальських ВПС, у тому числі й командуючий португальськими ВПС у Гвінеї-Бісау підполковник Алмейда-е-Бріто. Після такого повороту дій португальські льотчики неодноразово відмовлялися літати /126/ над визволеними районами. Польоти з часом відновились, але страх бути збитими примушував льотчиків літати тепер на великій висоті, і тому точність бомбардування об’єктів зменшилась[23].
Усунення переваги португальців у ефективному повітряному прикритті своїх наземних військ дозволило бійцям ПАІГК перевозити важку артилерію на автозасобах вглиб країни, а артилерійські обстріли португальських укріплених гарнізонів проводити цілодобово, не боячись удень повітряних бомбардувань.
В травні 1973 р. патріоти Гвінеї-Бісау провели широку наступальну операцію на південному заході країни під кодовою назвою «Амілкар Кабрал». В цьому районі знаходився дуже важливий для португальців у стратегічному відношенні добре укріплений табір Гіледже. Утримуючи цю ключову позицію, португальці заважали постачанню партизанів, що здійснювалося через «гвінейський коридор», а також нападали на прилеглі села.
18-го травня військовий табір в Гіледже з гарнізоном понад 200 португальських солдатів та офіцерів був оточений. Два загони португальців, які намагались вибратися з оточення, були повністю знищені. Протягом 20—22 травня артилерійський обстріл продовжувався безперервно. Португальці неспроможні були надалі утримувати позиції і під покровом ночі поспішно відступили, залишивши переможцям великі запаси зброї, боєприпасів, продовольчих товарів, автомашини з пальним і навіть таємні військові документи[24]. Всього в Гіледже португальці втратили близько 150 солдатів[25].
Падіння Гіледже відкрило шлях до укріпленого порту Гадамаель, розташованого на півдні країни. На початку червня Гадамаель був зруйнований артилерійським обстрілом, а літак, викликаний для прикриття порту з повітря, — збитий.
Одночасно з штурмом Гіледже партизани провели 19 травня успішну операцію в районі укріпленого табору колонізаторів Гідажа, знищивши 124 португальських солдатів і збивши два літаки. В той же самий день по дорозі, що вела до Гідажу, частини ПАІГК атакували три португальські транспортні колони, в результаті чого було вбито 36 солдатів ворога, знищено 11 автомашин і захоплено велику кількість військового спорядження[26].
Всього з кінця березня і по вересень протиповітряною обороною ПАІГК було збито близько 30 літаків португальців[27].
В останні роки ПАІГК розгорнула активну діяльність і на островах Зеленого Мису. Становище населення було тут особливо тяжке. Кількість безробітних на островах постійно зростала. В зв’язку з частими посуха-ми голод був постійним лихом, від якого страждало населення. Так, наприклад, в результаті засухи 1959 р. на островах померло понад 10 000 чоловік[28]. Тимчасом уряд Каетану був не в змозі забезпечити трудящим навіть напівголодного існування. Все це переконувало жителів островів, робітників й особливо молодь у тому, що лише через визвольну боротьбу лежить шлях до кращого майбутнього. Через це багато юнаків, уроженців архіпелагу, покликані колонізаторами на військову службу, дезертирували із португальської колоніальної армії і переходили на бік ПАІГК, ставали активними бійцями армії визволення своєї Батьківщини від португальського панування.
Природні умови не дозволяли вести на островах партизанську війну, тому патріоти дотримувалися тут тактики широкої пропаганди та /127/ агітації. Партія направляла на острови своїх активістів, які проводили пропагандистську й роз’яснювальну роботу серед населення, у відповідь португальські колонізатори посилили репресії, особливо на островах Санту-Антане, Сан-Вісенті та Сантьяго. Але це вело лише до дальшого розгортання визвольної боротьби проти колонізаторів.
В 1969 р. спалахнуло повстання трудящих острова Санту-Антана. Для його придушення колонізаторам довелося кинути батальйон солдатів. Диверсії та акти саботажу настільки посилились, що колоніальній адміністрації архіпелагу довелось у вересні 1972 р. оголосити стан облоги і ввести комендантську годину в м. Прайя — центрі провінції.
За десять років збройної боротьби патріоти Гвінеї-Бісау визволили, як уже відзначалось, близько 3/4 території країни. Португальська колоніальна армія, що нараховувала у 1973 р. 45 тис. чоловік, практично контролювала лише міста Бісау, Бафату, Боламу та кілька десятків укріплень у невеличких населених пунктах і окремих сільських районах.
Звільнена територія була поділена на 13 районів, які підрозділялися на зони, а ті в свою чергу — на сектори. На цій землі гвінейський народ повністю ліквідував систему колоніальної адміністрації і створив нові політичні та адміністративні органи влади. В кожному селі (табанка) створено комітет, який здійснював функції місцевої виконавчої влади, його члени займалися питаннями безпеки населення відповідного населеного пункту, освіти й охорони здоров’я, сільськогосподарського виробництво, підтримувала зв’язок з армією [29].
Партія усвідомлювала, що національно-визвольну боротьбу не можна успішно вести в країні, де населення майже повністю неписьменне. Португальські колонізатори завжди тримали народи Гвінеї-Бісау в темряві й неуцтві. За п’ять століть свого володарювання португальці відкрили всього 11 початкових шкіл і 45 різних католицьких і протестантських місій, в яких навчалося близько 2000 гвінейців і лише 14 з них здобули університетські дипломи (на 1961 р.)[30].
Ось чому з самого початку визвольної боротьби одним з найважливіших завдань ПАІГК стала ліквідація неписьменності у звільнених районах. Через два роки після початку боротьби в 1965/66 рр. ПАІГК організувала у звільнених районах 127 початкових шкіл, в яких підготовлені і направлені партією понад 190 вчителів навчали 13 360 учнів. В наступному 1966/67 рр. діяло вже 159 шкіл з 220 учителями й 14368 учнями, а в 1971/72 рр. у визволених районах функціонувало понад 200 шкіл, в яких навчалося близько 20 000 учнів[31].
Зрозуміло, що партії доводилось в цій справі долати великі труднощі. Необхідно було подолати опір навчанню дітей з боку самих жителів, глав сімей, бо віддати дитину до школи — означало позбавитися зайвої пари рук в домашньому господарстві. Але поступово, завдяки терплячій роз’яснювальній роботі, партія змогла переконати батьків у необхідності навчання підростаючого покоління. Кращі учні після закінчення початкової школи продовжували своє навчання в інтернатах (середній школі) кожного району і одержували середню освіту в показовій
Партія постійно піклується про підготовку національних кадрів медичних, агрономічних і технічних спеціалістів, яких гостро потребує молода країна. В цій справі велику допомогу Гвінеї-Бісау надають Радянський Союз і соціалістичні країни. Багато молодих гвінейців уже /128/ пройшли підготовку або навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах СРСР та інших соціалістичних країн. Так, в 1972/73 учбовому році за кордоном навчалось 495 юнаків та дівчат з Гвінеї-Бісау[32]. А всього за останні роки підготовлено кілька тисяч спеціалістів.
Певні успіхи досягнуті новою владою і в галузі охорони здоровья. Коли почалася збройна боротьба, в так званій португальській Гвінеї нараховувалось 10 лікарень і 51 санітарний пункт, що були розташовані переважно в міських районах і обслуговували головним чином португальців. У всій країні на той час було близько двох десятків лікарів і кілька десятків медичних сестер.
В 1973 р. у визволених районах діяло 17 лікарень, в тому числі три фронтові госпіталі (відповідно по одному на кожний фронт) і один головний госпіталь, розміщений у гвінейському місті Боке[33]. Цей госпіталь обладнано рентгенівською апаратурою і сучасним медичним устаткуванням. Крім лікарень організовано також 100 медичних пунктів першої допомоги[34]. В 1972 р. в госпіталях і медичних пунктах на звільненій території працювало близько 40 лікарів і 410 працівників середнього та молодшого медперсоналу, не рахуючи санітарів армійських підрозділів[35]. Нещодавно в країні відкрито медичну школу, яка вже дала своїх перших випускників.
Працівники охорони здоров’я приділяли велику увагу поліпшенню санітарного стану населення та боротьбі з захворюваннями, характерними для тропічних районів Африки. З метою попередження епідемій проводилася вакцинація населення. Але все це тільки перші кроки. Для ліквідації наслідків багатостолітнього колоніального гніту, особливо в галузі освіти і охорони здоров’я, необхідно зробити ще дуже й дуже багато.
Після багатьох років португальського панування населення звільнених районів Гвінеї-Бісау починало творче життя, здійснювалися важливі політичні і соціальні перетворення. Знищена експлуатація людини людиною, проведено земельну реформу. Віднині земля належить тим, хто її обробляє, організовуються кооперативи.
Створено нові судові органи, широко застосовується метод перевиховання[36].
Політика ПАІГК в галузі сільського господарства спрямована на задоволення потреб населення та армії в сільськогосподарських продуктах. На звільненій території вирощують арахіс, рис, маніоку, видобувається пальмова олія, горіх кола, каучук, віск, крокодиляча шкіра. Грошового обігу не існує. В народні магазини, створені на цій території, селяни приносять свою продукцію, а натомість одержують промислові товари й речі першої необхідності.
Особливо видатною подією у політичному житті народу Гвінеї-Бісау було скликання у серпні 1971 р. на звільненій території Вищої Ради збройної боротьби, яка прийняла рішення проголосити незалежність країни.
Підготовка до виборів почалась у грудні 1971 р. Протягом восьми місяців (січень—серпень) політичні комісари партії вели серед населення велику роз’яснювальну роботу про історичне значення цього акту. В листопаді-грудні 1972 р, були проведені вибори. Загальним прямим і таємним голосуванням 52 400 виборців із 58 000, внесених у списки, обрали 15 регіональних рад. Регіональні ради, в свою чергу, обрали представників у Національні народні збори в складі 120 членів, з яких 80 /129/ були представниками трудящих і 40 — керівниками ПАІГК, у тому числі три представники Союзу студентів і п’ять — профспілкові діячі Національного союзу трудящих Гвінеї[37].
Вчинивши злодійське вбивство Амілкара Кабрала, португальські колонізатори розраховували послабити національно-визвольний рух у Гвінеї-Бісау. Але вони жорстоко прорахувалися. Гвінейський народ, керований ПАІГК, не лише вистояв, але й неухильно посилював визвольну боротьбу.
23 і 24 вересня 1973 р. на звільненій території Гвінеї-Бісау відбулась історична перша сесія Національних народних зборів. Депутати зборів одностайно прийняли першу в історії країни конституцію і декларацію, якою Гвінею-Бісау проголошено суверенною, демократичною республікою. Було обрано Державну Раду в складі 15 членів на чолі з Луїсом Кабралом і уряд — Раду державних комісарів — 16 чоловік на чолі з Франсіско Мендесом. Були також затверджені герб, прапор і гімн республіки, а 12 вересня — день народження Амілкара Кабрала — проголошено її національним святом.
Так завершився винятково важливий етап боротьби народу Гвінеї-Бісау за незалежність своєї Батьківщини. Проголошення держави стало важливим кроком у досягненні головної мети — вигнанні португальських окупантів з рідної землі та завоюванні повної незалежності.
Молода республіка зразу ж була визнана цілим рядом африканських та інших держав світу. Одною з перших країн, які визнали Гвінею-Бісау, був Радянський Союз. Наша країна завжди надавала велику моральну, політичну й матеріальну допомогу народу Гвінеї-Бісау.
Під час перебування в Радянському Союзі в листопаді 1973 р. голова партійно-урядової делегації Республіки Гвінея-Бісау, Голова державної ради республіки Луїс Кабрал підкреслив: «Ми вважаємо, що Велика Жовтнева соціалістична революція, весь радянський народ відкрили шлях до визволення колоніальних народів і створили умови для створення якісно нового співвідношення сил на міжнародній арені, відкрили шлях і для нашого визволення. Радянський Союз, великий радянський народ своєю дружбою й солідарністю, своєю повсякденною діяльністю надає нам допомогу в розвитку нашої боротьби, допомагає нам у визволенні батьківщини»[38].
Міжнародний авторитет однієї з наймолодших держав в світі зростає з кожним днем. Після проголошення незалежності Гвінею-Бісау вже визнали понад 100 країн. Резолюція, внесена на XXVIII сесії Генеральної Асамблеї ООН з приводу незаконної окупації збройними силами Португалії деяких районів Республіки Гвінея-Бісау, була схвалена переважною більшістю голосів[39].
В листопаді 1973 р. на надзвичайній сесії ради міністрів Організації Африканської Єдності, що проходила в столиці Ефіопії Аддіс-Абебі, Гвінею-Бісау було прийнято в члени ОАЄ. Цей акт став виявом солідарності та підтримки всіма незалежними країнами Африки справедливої боротьби народу Гвінеї-Бісау. Республіка надіслала свого спостерігача в ООН.
В січні 1974 р. в Конакрі — столиці Гвінейської республіки відбулася сесія Комісії з питань оборони країн — членів Організації Африканської Єдності, на порядку денному якої стояло єдине питання — становище в Гвінеї-Бісау та заходи до прискорення остаточного звільнення цієї країни від португальських окупантів. Рішення, ухвалені на сесії у Конакрі, ще більше зміцнили позиції патріотів Гвінеї-Бісау, всіх національно-визвольних /130/ рухів у Африці, спрямованих проти колоніалізму та расизму[40].
У цій справедливій боротьбі народи Африки, в тому числі народ Гвінеї-Бісау, завжди знаходили всебічну підтримку і допомогу з боку СРСР. Член Політбюро ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний, приймаючи у листопаді 1973 р. партійно-урядову делегацію Республіки Гвінея-Бісау, запевнив від імені радянського народу, що вірні своєму інтернаціональному обов’язку радянські люди завжди були на боці народу Гвінеї-Бісау в його боротьбі за визволення від колоніального ярма, надавали йому допомогу. «Ми підтримували й підтримуємо лінію ПАІГК, яка скерована на повне вигнання колонізаторів і посилення незалежності країни. Засуджуючи агресивну колонізаторську політику Португалії, ми рішуче виступаємо за те, щоб португальський уряд припинив зазіхання на суверенітет і територіальну цілісність Гвінеї-Бісау, негайно вивів свої збройні сили з її території. Наша країна готова й надалі надавати вашій республіці необхідну допомогу в її боротьбі за зміцнення свого суверенітету, за здійснення програми національного поновлення та розвитку»[41].
Повалення фашистського режиму в Португалії поставило на реальну основу перспективне закінчення колоніальної війни в Африці. Новий португальський уряд розпочав переговори з урядом Республіки Гвінея-Бісау, а також з керівництвом патріотичних сил Анголи та Мозамбіку. 24 серпня 1974 р. в Алжирі представники тимчасового уряду Португалії і Африканської партії Незалежності Гвінеї та островів Зеленого Мису підписали спільну декларацію, яка зафіксувала припинення війни в Гвінеї-Бісау і визначила дату визнання Португалією незалежності цієї країни. 10 вересня 1974 р. Португалія офіційно визнала незалежність республіки Гвінея-Бісау.
На XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН молоду республіку було прийнято до складу членів ООН.
Ці дві події майже збіглися з першою річницею проголошення республіки Гвінея-Бісау. В історії цієї невеликої африканської країни відкрилась нова сторінка — волелюбний народ, який майже 500 років перебував під іноземним пануванням, приступив до розв’язання нових важливих завдань по ліквідації наслідків колоніалізму та тривалої колоніальної війни, прискоренню економічного розвитку країни.
Як і в період боротьби за незалежність, Гвінея-Бісау може розраховувати на активну підтримку Радянського Союзу, країн соціалістичної співдружності, світових прогресивних сил у побудові життя на основі вільного незалежного розвитку. /131/
Примітки
[1] «За справедливий демократичний мир. За безпеку народів і міжнародне співробітництво». Промова Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Л.І. Брежнєва на Всесвітньому конгресі миролюбних сил. — «Радянська Україна», 27 жовтня 1973 р.
[2] Територія Гвінеї-Бісау становить 36,1 тис. кв. км, населення — близько 800 тис. чоловік.
[3] «PAIGC. Sur le Lache Assassinai du Fondateur et Premier Dirigeant de Notre Parti, Amilcar Cabral. Conference Internationale d’Experts pour ie Soutien des Victimes du Colonialísme et de TApartheid en Afrique Austraie». (Далі — «PAIGC, Sur le Lache…»). Oslo, 9—14 April 1973, p. I.
[4] О. Игнатьев. По тропам войнн. М., 1972, стор. 6.
[5] «Le Monde», 5 вересня 1970 р.
[6] «Africa Report», Уоі. 15, травень, № 5, 1970 р., стор. 19.
[7] «Le Monde», 5 вересня 1970 р.
[8] «Правда», 27 лютого 1973 р.
[9] П.И. Манчха. Авангарднше отрядьт революционной борьби в Африке. М., 1971, стор. 25.
[10] «L\Humanite», 5 лютого 1969 р.; О. Игнатьев. Вказ. праця, стор. 55—65.
[11] О. Игнатьев. Вказ. праця, стор. 165.
[12] «Jeune Afrique», 27 травня 1972 р., стор. 17.
[13] «L’Unita», 3 серпня 1968 р.
[14] «Le Monde», 6, 7 вересня 1970 р.
[15] «L’Unita», 3 серпня 1968 р.
[16] «Students and the African Liberation Movements». International Conference. Helsinki, 14—18 лютого 1971 р., стор. 24.
[17] «Правда», 4 березня 1973 р.
[18] «Students and the African Liberation Movements». International Conference. Helsinki, 14—18 лютого 1971 р., стор. 24.
[19] Nations Unies. Assemblee Generale, A (8723), Add. З, вересень 1972 р., стор. 201—202.
[20] «PAIGC actuelites», 1972, № 37.
[21] Підраховано за даними «PAIGC actuelites», 1972, № 38—48; 1973, № 49.
[22] Southern Africa. The UN—OAE Conference, vol. 1. Oslo, 9—14 квітня 1973 р„ стор. 103.
[23] «France Nouvelle», 26 червня 1973 р.
[24] Ibid.
[25] «L’Europeo», 2 серпня 1973 р.
[26] «Правда», 8 червня 1973 р.
[27] «Правда», 15 жовтня 1973 р.
[28] «Le Monde», 5 вересня 1970 р,
[29] «Правда», 4 березня 1973 р.
[30] Див.: В. Акимов. Гвинея (Бисау). Полевая почта. М., 1973, стор. 28; «PAIGC. Sur le lache…», стор. 4.
[31] Ruth First. «Portugal’s Wars in Africa». London, 1972, p. 17; Nations Unies. Assamblee Generale. A (8723), Add. З, вересень 1972 р., стор. 37.
[32] «PAIGC. Sur le lache…», стор. 4.
[33] Ibid., стор. 5.
[34] «За рубежом», 1972, № 44, стор. 8.
[35] «Jeune Afrique», 18 листопада 1972 р., стор. 13; «PAIGC. Sur le lache…», стор. 5.
[36] Nations Unies. Assamblee Generale. A (8723), Add. З, вересень 1972 р., стор. 37.
[37] «За рубежом», 1972, № 51, стор. 6.
[38] «Правда», 20 листопада 1973 р.
[39] «Правда», 19 січня 1974 р.
[40] «Правда», 19 листопада 1973 р.
[41] «Правда», 20 листопада 1973 р.
Джерело: Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн. Вип. 1. — Київ: «Наукова думка», 1975. — Стор. 120—131.
Вперед 