Спротив чи конформізм

Карлус Маріґела

Бразильці стоять перед вибором — або опиратися ситуації, що склалася після перевороту 1-го квітня[1], або підкоритися їй.

Підкорення, це — смерть. Щонайменше, це — жити навколішки. Терпіти нескінченне приниження. Страждати від упослідження загонів військової поліції (ІПМ) та їх шефів-інквізиторів.

Раніше ми мали так звану «представницьку демократію». За цієї демократії інфляція йшла прискореними темпами. Усім заправляли північноамериканські трасти. Панував лятифундизм. Не мали права голосу мільйони простих людей: права голосу були позбавлені неписьменні та військові. Комуністи мали право голосувати, але не могли бути обраними. Це була унормована демократія. І унормована тому, що принаймні поважали права особистости, хоча обмеження участі людей у цій демократії було вражаючим і несправедливим. Своєю структурою ця демократія була перешкодою на шляху соціяльних реформ — так званих «основних реформ». Хай там які істнували можливості, з усією повагою до прав особистости, відчувався застій. Поступувати мирно така демократія не могла. Фактично так і сталося: демократію скасували. Контрольний постріл у неї зробили правиця і бразильський військовий фашизм.

Щоби зрозуміти, що було не так з демократією такого типу, треба починати здалеку. Вона мала в собі початкову хибу, була носієм первородного гріха. Це була не демократія, побудована народом, — її збудували панівні кляси. За свої права маси боролися у рямцях, встановлених панівною верхівкою, і ці права — завдяки їхній боротьби — часто закріплювалися. Історично недоліком цієї демократії був насамперед її верхівковий зміст, коли широкі народні маси експлоатованих — цей зростаючий пролєтаріят, що ніколи не міг здобути права, необхідних для посідання належного місця у процесі виробництві, — було витіснено на узбіччя життя. Селян — вигнанців демократії — було повністю викинуто з політичного життя під шум розмов про їхню відсталість: замість інтересів цих поневолених захищали інтереси великих землевласників.

Це була демократія економічного панування, забезпеченого збройними силами. Тепер, після перевороту 1-го квітня, ми не маємо і цієї демократії, що вона, з одного боку, була безумовно вигідною для панівних економічних кіл, а з иншого — прикривала нахабство, з яким це панування провадилося і стверджувалось. Отже, політичні сили, що вони стояли в обороні інтересів економічного панування, не мають докорів сумління через встановлення диктатури або радше через практичне згортання свободи.

Статус-кво закінчився, коли панівній економічній верхівці почало загрожувати невдоволення мас і маси почали шукати инше рішення, а це могло зашкодити правителям. Істнуюча буржуазна демократія стала справою минулого, перетворилась на примару.

Сьогодні продовжують обмежувати права експлоатованих кляс. Однак зараз ці обмеження набагато глибші. Строго кажучи, що тепер стосується експлоатованих і навіть цілого народу, не можна вважати просто обмеженнями. Фактично соціяльні права та завоювання анулюються та скасовуються, і це триватиме доти, доки істнуватиме нинішня диктатура — нестабільна, але жорстока та підступна.

Відтак сьогодні економічна владна верхівка очевидячки продовжує утримувати та підсилювати панування, спрямоване проти експлоатованих кляс. Панівні кляси не вагатимуться застосовувати насилля і підважити конституційний лад, аби позбавити маси прав і свобод і не допустити, щоби з прав і свобод користав народ, перешкоджаючи його участи у владі.

Верхівка продовжує утримувати політичну владу, а диктатура перебуває під захистом збройних сил, при цьому демократію обмежено.

Ця історична оцінка змісту минулого бразильської демократії і походження диктатури підводить до спільного знаменника — незмінною залишається влада панівних кляс, що вони всіма засобами захищають свої інтереси перед лицем народних мас і нехтують ще істнуючими правами та свободами.

Саме цей спільний знаменник і треба знищити.

Упродовж усієї історії нашої країни пускаються в діло выдомы законні інструменти збереження влади: в’язниці, поліція, суди, не говорячи вже про закони про захист держави, як-от у випадку «Закону про національну безпеку», є і завжди були головними лєґальними знаряддями здійснення і зміцнення влади панівних кляс Бразилії. Народні маси мають колінкувати перед цією владою, мають пройти під цим кавдінським ярмом.

Лад, встановлений верхівкою Бразилії, започаткував практику «арештів за наказом інспекторів», покликану виховувати покору перед пихатістю господарів демократії.

Непокора наказові інспектора є злочином — неповага до представника влади і опір при затриманні. Замість «ніхто не може бути заарештованим без наказу суду» маємо «ніхто не може уникнути арешту за наказом інспектора поліції».

Не встигла 1-го квітня встановитися фашистська військово-поліцейська диктатура, як поліція замінила собою судочинство (хай навіть то було судочинство панівної кляси), що свідчить про небачений досі рівень поліцейського свавілля. А політична поліція ДОПС, перетворена на допоміжну військову службу, що вона, за її словами, захищає націю, стала символом і практичним знаряддям підкорення більшости правлячій експлоататорській меншості.

Саме проти цього одіозного підкорення можновладцям, що вони представляють і захищають інтереси експлоататорської кляси, — саме проти цього порушення прав і свобод особистости та самого буржуазно-демократичного ладу повстав я, опираючись арешту в кінотеатрі Ескає-Тіжука[2].

У звичайні часи цей арешт навряд чи було проіґноровано. Його скоріше за все виконали би з дотриманням буржуазних формальностей — наказ судді, повістка до поліції чи до суду, але згідно з відповідними нормами, як вимагає процесуальне право, ухвалене панівною клясою, згідно з нормами клясичного буржуазного права.

За ненормальних умов і в умовах повного безправ’я, в умовах фашистської військово-політичної диктатури, що чинить терор і касує саму буржуазну демократію, хоча продовжує говорити від її імени й одночасно замовчує скоєні злочини, я не міг не протестувати прилюдно. Заради правди. Мусив привернути увагу до фарсу. Мусив сказати привселюдно: король — голий.

Так був і є вибір. Цей вибір не є обов’язковим для всіх патріотів. І цей вибір, певне, не треба повторювати.

Опір арешту за повної диктатури, навіть коли є загроза бути вбитим, як у моєму випадку, є способом заявити про впевненість у здатности народу зрозуміти акт спротиву (навіть якщо це акт індивідуального спротиву) і демонстрацією вірности справі боротьби за свободу.

Позиція спротиву та незгоди допомагає викрити фарс і передвіщає перемогу.

Від мене, як людини, що є просто борцем за батьківщину та свободу, і як комуніста, можна очікувати тільки послідовність, що вона полягає у продовженні боротьби на боці всіх, хто чинить опір. У гурті тисяч, сотень тисяч, мільйонів незгодних бразильців, я претендую лише на одне — на своє місце у гущі боротьбі.

Ця книга є посланням спротиву. Вона звертається головним чином до нового покоління. Сьогоднішня молодь, заповзята та сповнена революційного запалу, зможе її зрозуміти краще, зможе вивчати та тлумачити її з ріжних боків, щоби дійти необхідних висновків.

Нове покоління бразильців, попри опір з боку тих, хто намагається збити її зі шляху, є поколінням політичним. Молодь йде вперед, вона впевнена у власній долі, сповнена рішучости здобути свободу і забезпечити проґрес, погляд цієї молоді спрямований на сучасний марксизм. Не має значіння, що сьогодні молодь виходить з ріжних філософських напрямів. Приймає чи ні вона первинність матерії і визначення свідомости буттям, чи активна вона на поприщі матеріялізму або у лавах ідеалізму, як багато католиків, що переймаються соціяльними питаннями, молодь продовжує шукати вихід. Сучасний марксизм не припиняє її захоплювати й спонукати її до творчости. Завзята та сповнена ентузіязму, молодь продовжує чимдалі рішуче приставати на бік боротьби. І вона допоможе переформулювати — за допомогою марксизму — головні проблєми бразильської революції — революції, що її керівництво так у практичному, як і у ідейному пляні історично і правомірно належить робітничій клясі.

Старий бразильський революціонер, який покинув країну через квітневий переворот, звернувся до своїх товаришів у Бразилії з питанням, що він його сформулював ув екзилі: «Чому ми програємо?»

Відповісти на це питання не просто, і, ймовірно, перш, ніж буде знайдено відповідь, відбудеться чимало дискусій. Одначе безперечним є те, що якщо правильно застосувати марксизм до конкретної дійсности країни, для вироблення правильного рішення проблєм не знадобляться довгі безсонні ночі.

Марксизм, як казав Лєнін, є конкретною аналізою конкретної ситуації. До поразки призвела непідготовленість лівиці, брак точної теоретичної й ідеолоґічної аналізи ситуації в Бразилії, спричинена використанням метод і принципів, що відстали від історії.

Марксизм вчить нас, що рушійною силою історії є маси, що їхній рух не зупинити. Усе залежить від того, наскільки ґрунтовно провадиться низова робота, адже саме ця робота спонукає маси та надає вагомости їхнім діям. Робота «нагорі» хоча і є необхідною, не є вирішальною. Ба більше, марксистам не притаманно підтримувати ілюзії влади, здійснюваної національною буржуазією, як-от було з однієї фракцією буржуазії, що здобула владу в березні.

Для народних і націоналістичних сил, як і загалом для лівиці, головне у перемозі пов’язано з єдиною проблємою, що вона вже помітна серед инших сил. Ця проблєма полягає ув одночасно постійному та гнучкому застосуванні марксизму-лєнінізму, вільному від будь-якого найменшого доґматизму. Бразильська дійсність вимагає пильної уваги та постійного навчання. І, як вихідний пункт, головні особливі риси об’єктивної дійсности вимагають глибокої історичної аналізи.

Бразильський нарід має тривалий досвід безперервної боротьби з панівною клясою в ім’я перемоги демократії (але не формальної буржуазної демократії, а такої демократії, що вона безпосередньо стосується соціяльно-економічної дійсности) і одночасного знищення імперіялізму і лятифундій.

Надзвичайно болісні для нашого народу події 1-го квітня є найновішим серйозним досвідом, що він демонструє міру насильства, яку нам треба буде сплатити за визволення.

Варто пам’ятати, що визволення ніколи не буде результатом конформізму — воно буде плодом наполегливого спротиву, базованого на низовій народній орґанізації.

Примітки

[1] 1 квітня 1964 р. у Бразилії відбувся військовий переворот, результатом якого було повалено владу президента Жуана Гуларта і встановлено військово-фашистську диктатуру, що перебувала при владі до 1985 р. Головною причиною перевороту вважається невдоволення бразильської буржуазії чимраз лівішим ухилом політики президента — за правління Гуларта були націоналізовані великі підприємства, провели земельну реформу тощо. Військові створили ДОПС —політичну поліцію, що вона займалася цензурою і переслідувала критиків диктатури, при цьому до них застосовувалися тортури (серед жертв була майбутній президент Бразилії Ділма Русеф). — тут і далі прим. «Вперед».

[2] 8 травня 1964 р. у Ріо-де-Жанейро на Маріґелу напали озброєні співробітники ДОПС і затримали його. Через рік він вийшов на волю. Розчарований у бюрократичній політиці Комуністичної партії Бразилії, що її членом він був, Маріґела вирішив перейти до збройної боротьби та розпочати міську партизанську війну (ґерілью).

Пер. з порт. «Вперед».

Джерело: Escritos de Carlos Marighella, Editorial Livramento, 1a ediçao, dezembro 1979, p. 9-13