Лист з волі

Анрі Аллег

Відомий французький письменник Анрі Аллег своєю мужньою книжною «Допит» розповів усьому світові про терор в Алжірі. Після втечі з французької в’язниці Анрі Аллег прибув до Чехословаччини й звідти написав листа до редакції журналу «Нейє берлінер іллюстрірте» (НДР), який ми тут наводимо.

Як чудово, коли по роках перебування у в’язниці можна знову вільно вийти на вулицю, відчинити вікно, не наштовхуючись на грати, що розрізають на квадратики краєвид; коли зустріч із поліцейським не змушує серце стискатися від думки, що він впізнає тебе; коли, більше того, можна посміхнутися йому, бо знаєш, що він твій друг. Це радісне відчуття не залишає мене з тієї миті, як я ступив на землю Чехословацької Соціалістичної Республіки. Доброзичливість, з якою зустріла мене ця країна, передусім стосується, звичайно, Алжіру, що бореться за свою незалежність.

Мимоволі я знову й знову повертаюся в думках до в’язниці, де залишилося так багато моїх друзів. Я був уже на волі, коли у тюрмах Франції та Алжіру вибухнув голодний страйк, що тривав двадцять днів. П’ятнадцять тисяч в’язнів виступили на захист своїх прав і своєї честі. Вони вимагали, щоб з ними поводилися як з політичними в’язнями, а не карними злочинцями, і припинили голодовку лише тоді, коли тюремні власті поступилися перед їх вимогами.

Їх рішучість та героїзм викликали захоплення всього світу. Та тільки я заплющу очі, як бачу перед собою схудлі обличчя моїх соратників і відчуваю знову їх прагнення й страждання.

Незабаром мине два роки відтоді, як я з товаришами по камері оголосив в алжірській в’язниці голодовку, що тривала дванадцять днів. Ми сиділи в тому корпусі, який, на відміну від новозбудованого, мав назву «стара в’язниця». Під нами були камери засуджених до страти. Із смертниками ми могли розмовляти вечорами, коли наші віконця були відчинені, а вартові кудись зникали.

Голодовку ми розпочали, щоб домогтися певних привілеїв і поваги до наших прав. Саме тому, що ми були політичними в’язнями, з нами поводилися гірше, ніж з карними злочинцями, які користувалися матеріальними перевагами. Ми не мали, наприклад, ні ліжок, ні столів, ні ковдр. Ми їли із заїржавілих мисок, які — сидячи навпочіпки — затискували між колінами.

Вартові тероризували нас, били в’язками ключів. За найдрібнішу провину призначали кару — два-три місяці суворого арешту. Та найгірше було вночі. На світанку на подвір’ї в’язниці, як правило, споруджувалися гільйотини для одного, двох або трьох засуджених алжірських патріотів.

Сокира гільйотини визначала ритм нашого життя. Кожного вечора, намагаючись заснути на своїх солом’яних матах, ми палко бажали, щоб наступний ранок не був затьмарений кров’ю нашого друга. Засуджені до страти взагалі не спали. Вони лежали з розплющеними очима, щоб поява поліцейських та вартових не була для них раптовою, несподіваною. Вони хотіли вмерти при повній свідомості, щоб мати змогу в останню хвилину вигукнути слова про свою віру в перемогу. Так жили ми в ті роки.

Це була безперервна /82/ боротьба, і останньою зброєю в’язнів була голодовка. В грудні 1959 року ми знову розпочали голодовку. Дванадцять днів жили ми в надзвичайному напруженні. Незважаючи на загальну слабість та голод, в’язні витримали. Коли їх сповнений презирства погляд зустрічався з поглядом вартових, на обличчях останніх з’являвся вираз страху перед такою незламною силою волі. Голодовка тривала і на різдво. Десь зназовні, за мурами нашої тюрми, гуркотіли військові грузовики, горлали п’яні пісні солдати.

Де-не-де лунали постріли, але у в’язниці було зовсім тихо. В голові трохи паморочилося після восьми днів голодування, але в’язні все ще трималися. Того, хто знепритомніє, переносили до лазарету, робили укол, пропонували бульйон. Але в’язні відмовлялися. Таку колективну волю, таку силу цілого народу можна пояснити лише непохитним прагненням до незалежності.

Чи можна сказати, що ця рішучість, яку під час демонстрацій у Парижі виявили алжірці і яка протягом семи років війни ще більше зросла, відкрила очі французькому уряду? Ні, уряд Франції не відмовився від свого бажання нав’язати нам старе панування у новій формі.

Патріотичні вчинки все ще приводять нас у в’язниці. Французький уряд запровадив там деякі пом’якшення. Він вихваляється цим і запрошує різні делегації відвідати окремі «зразкові» тюрми. Та при цьому замовчується, що на задніх дворах, у таборах військовополонених, чинять найжорстокіші злочини, і що їх чинитимуть доти, доки триватиме війна в Алжірі. Легіонери, колишні націсти, гітлерівські злочинці служать катами з таборах для алжірських патріотів. Яка іронія, що саме ті, хто раніше катував французьких патріотів, тепер служать уряду Франції! Але хіба це й справді може здивувати? Хіба ж це не цілком логічно, що фашизм та колоніалізм — два боки однієї медалі — допомагають один одному?

Боротьба алжірського народу за свою незалежність зливається із загальною боротьбою всіх народів проти імперіалізму, за мир у всьому світі. /83/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1962. — №4. — Стор. 82–83.

Advertisements

0 Responses to “Лист з волі”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: