Організаційні питання російської соціал-демократії

Роза Люксембург

Згідно з однією з наших найстаріших азбучних істин, соціал-демократичний рух відсталих країн має вчитися у старішого руху розвинених країн. Цьому постулату ми наважуємося протиставити протилежний: старіші та розвинутіші соціал-демократичні партії так само годні та мусять вчитися, ближче знайомлячись із досвідом молодших партій-побратимів. Так само як для марксистського економіста — на відміну від класичного буржуазного економіста, не кажучи вже про вульгарного економіста — всі ті економічні стадії, які передували капіталістичному ладу, є не просто формами «недорозвиненості» в порівнянні з вінцем творіння, капіталізмом, а історично рівноправними відмінними формами господарства, так само й для марксистського політика відмінним чином розвинуті соціалістичні рухи являють собою конкретних історичних індивідуумів. І чим ближче ми вивчаємо риси соціал-демократії в усій багатоманітності її соціального довкілля, тим краще ми здатні осягнути, що є суттєвим, вирішальним та принциповим у соціал-демократичному русі, тим краще нам вдається подолати обумовлену локалізмом обмеженість погляду. Недаремно в революційному марксизмі інтернаціольна нота вібрує з такою силою, недаремно до заключних акордів опортуністського ходу думки завжди належить національне відособлення. Ця стаття, написана для «Іскри», органу російських соціал-демократів, могла би виявитися цікавою також і для німецької публіки.

I

На долю російських соціал-демократів випало своєрідне, в історії соціалізму безпрецедентне завдання — реалізувати в межах абсолютистської держави соціал-демократичну тактику, орієнтовану на пролетарську класову боротьбу.  Порівняння сучасного становища в Росії зі становищем в Німеччині часів дії «закону проти соціалістів», [1] до якого зазвичай вдаються, є недоречним, оскільки становище в Росії тут оцінюється з поліцейського, а не з політичного погляду. Відсутність демократичних свобод як перешкода, що стоїть на заваді розвитку масового руху, не є вирішальною обставиною. В Росії масовий рух навчився обходити покладені абсолютистською «конституцією» перешкоди й створив власну, нехай навіть скалічену, «конституцію» «вуличних заворушень». Російський масовий рух зможе справлятися з цим і надалі — аж до остаточного повалення абсолютизму. Справжню проблему для соціал-демократичної боротьби становить те, що у випадку Росії класове панування буржуазії  ховається за насильницьким пануванням абсолютизму. Внаслідок цього власне соціалістичне вчення про класову боротьбу вимушеним чином набуває абстрактно-пропагандистського характеру, тоді як безпосередня політична агітація набуває переважно революційно-демократичного характеру. «Закон проти соціалістів» всього лиш намагався поставити робітничий клас за межами конституції — посеред високорозвинутого буржуазного суспільства з цілком очевидними та розкритими в межах парламентаризму класовими суперечностями. Саме в цьому й полягало безумство, відверта абсурдність Бісмаркового починання. В Росії ж має відбутися протилежний експеримент — створення соціалістичної демократії за відсутності безпосереднього політичного панування  буржуазії.

Внаслідок цих обставин не лише питання перенесення соціалістичного вчення й агітації на російський ґрунт, але й саме питання організації постало в дуже своєрідний спосіб. В соціал-демократичному русі й сама організація — на відміну від попередніх, утопічних спроб соціалізму — є не штучним продуктом пропаганди, а історичним продуктом класової боротьби, що в неї соціал-демократія привносить політичну свідомість. За нормальних умов, тобто коли реалізоване на всіх рівнях політичне панування буржуазії передує постанню соціал-демократичного руху, буржуазія зустрічає з острахом вже найперше політичне об’єднання робітників. «На цьому етапі, — згідно з «Комуністичним маніфестом», — масове скупчення робітників є наслідком не їхнього власного об’єднання, а наслідком об’єднання буржуазії». В Росії на долю соціал-демократії випало завдання замінити певний етап історичного процесу свідомою та цілеспрямованою дією й вивести пролетаріат із політичної атомізації, на якій тримається абсолютистський режим, навпрямець до найвищої форми організації, — як класу, що свідомий своєї мети та бореться за неї. Таким чином, організаційне питання для російської соціал-демократії є особливо тяжким, не лише тому що вона позбавлена усього формального інструментарію буржуазної демократії, але в першу чергу тому що російська соціал-демократія, подібно до вітхозавітного Бога-отця, має творити «з нічого», в порожньому повітрі, без тієї політичної сировини, що зазвичай вже підготовлена буржуазним суспільством.

Проблема, над якою російська соціал-демократія працює вже не перший рік, якраз і полягає в переході від розпорошених та цілком незалежних гуртків та місцевих організацій як форми, що відповідала зародковій, переважно пропагандистській фази руху, до такої організації, яку потребує згуртована дія мас у масштабах цілої держави. Оскільки найхарактернішою, за теперішніх умов нестерпною та політично відсталою рисою організаційної структури була розпорошеність і повна автономія, самоправство місцевих організацій, то цілком природно рішення відповідних проблем в умовах нової фази — результат великої організаційної роботи — полягало в централізмі.

Наголос на необхідності централізму був лейтмотивом «Іскри» протягом її блискучої трирічної кампанії з підготовки останнього, в дійсності установчого, з’їзду партії. Ця ж ідея опанувала й усю молоду гвардію російської соціал-демократії. Втім, під час партійного з’їзду, а ще більшою мірою після нього, з’ясувалося, що «централізм» є гаслом, яким навіть і близько не вичерпується історичний зміст — особливість притаманної соціал-демократії типу організації. При цьому вкотре виявилося, що марксистське розуміння соціалізму не піддається фіксації у вигляді нерухомих формул у жодній сфері, в тому числі й в організаційних питаннях.

Книга товариша Леніна,[2] одного з найвидатніших провідників та полемістів «Іскри» під час її підготовчої кампанії перед партійним з’їздом, систематизовано підсумовує погляди ультрацентралістського крила партії. Концепція, що її представлено в наполегливій та вичерпній формі, являє собою вимогу безумовного централізму, життєвий принцип якого, з одного боку, полягає в чіткому та послідовному відокремленні бойової організації цілковито відданих своїй справі революціонерів від їхнього оточення — неорганізованого, але революційно активного середовища, а з іншого боку — в жорсткій дисципліні та прямому й безпосередньому втручанні центрального органу [партії] в усі сфери діяльності місцевих партійних осередків. Лиш зазначимо, що, приміром, згідно з його розумінням центральному комітету надані повноваження організовувати всі місцеві комітети партії, тобто визначати особовий склад без винятку кожної місцевої партійної організації від Женеви та Льєжу до Томська та Іркутська, формулювати їхні статути й повністю розпускати місцеві організації своїм рішенням, створюючи на їхньому місці нові осередки, і зрештою, в такий спосіб центральному комітету опосередковано вдається визначати й особовий склад найвищої партійної інстанції — з’їзду партії. За цією концепцією центральний комітет стає єдиним активним ядром партії, в той час як усі інші партійні органи виявляються лиш інструментами для виконання його волі.

Саме в покладанні такого жорсткого централізму в межах організації масового соціал-демократичного руху Ленін вбачає притаманний революційному марксизму принцип. При цьому в оборону своєї концепції він посилається на цілу купу обставин. Втім, давайте розглянемо предмет ближче.

Поза сумнівом, соціал-демократії загалом дуже притаманні централістські риси. Зрісши на економічному ґрунті капіталізму, який характеризується централістськими тенденціями, й орієнтуючись у своїй боротьбі на політичні рамки централізовної буржуазної держави, соціал-демократія від самого початку була послідовною супротивницею будь-якого партикуляризму та національного федералізму. Покликаній для того, щоб на противагу партикулярним груповим інтересам представляти увесь пролетаріат як клас у межах певної держави, соціал-демократії повсюдно притаманне природне прагнення згуртовувати всі національні, релігійні, професійні групи пролетаріату в монолітну партію. Винятки з цього правила на користь федералістського принципу, як приміром у Австрії — зважаючи на ексклюзивність та аномальність її становища, робляться лише під  тиском обставин.

Так само й для російської соціал-демократії в цьому стосунку не стояло й не стоїть питання про створення федеративного конгломерату з безлічі окремішніх національних та регіональних організацій, ні — завдання полягає в створенні монолітної, компактної робітничої партії в межах російської держави. Однак цілком відмінне від цього питання полягає у визначенні більшого чи меншого ступеня централізації та її конкретніших форм у межах об’єднаної та згуртованої російської соціал-демократії.

З точки зору формальних завдань соціал-демократії як організованої боротьби, централізм від самого початку виявляється умовою, від дотримання якої прямим чином залежить сила партії та її здатність до боротьби. Проте специфічні історичні умови пролетарської боротьби в даному разі важать значно більше за формальні вимоги до будь-якої бойової організації.

Соціал-демократичний рух є першим рухом за всю історію класового суспільства, який повністю, в усіх своїх моментах та в масштабах усього процесу розрахований на самостійну та пряму участь мас.

В цьому стосунку соціал-демократія створює новий тип організації, докорінно відмінний від попередніх соціалістичних рухів, скажімо, на відміну від якобінсько-бланкістського типу.

Видається, що Ленін нехтує цією обставиною — в своїй книзі (ст. 140) він пише, що соціал-демократ є нічим іншим як «невіддільним від організації класово свідомого пролетаріату якобінцем». Згідно з Леніним, саме в організації та класовій свідомості пролетаріату — на противагу змові малочисельної меншості — полягає найсуттєвіша відмінність між соціал-демократією та бланкізмом. При цьому він нехтує тією обставиною, що тим самим докорінно переоцінюються організаційні поняття, надається абсолютно новий зміст поняттю централізму, цілковито переосмислюються стосунки взаємозалежності між організацією й боротьбою.

Бланкізм ані був розрахований на безпосередню класову дію робочих мас, ані потребував внаслідок цього масової організації. Навпаки, оскільки передбачалося, що широкі маси виступлять на поле бою вже під час здійснення революції, в той час як поточна підготовка революційного перевороту мала відбуватися лише силами невеличкої меншості, то й безумовне відмежування революційних змовників від широких мас належало до передумов успішності поставленого завдання. Цієї умови було тим легше дотриматися, адже між конспіративною діяльністю бланкістської організації та життям народних мас не існувало жодного внутрішнього зв’язку.

Водночас тактика та конкретні завдання політичної дії — оскільки вони були позбавлені зв’язку з ґрунтом елементарної класової боротьби й створені за власними вподобаннями, імпровізовані навмання, — були до найменших деталей визначені заздалегідь, зафіксовані та прописані у вигляді конкретного плану. Саме тому цілком природно, що діяльні члени організації перетворювалися на сліпих виконавців наперед визначеної волі, що лежала за межами їхньої власної діяльності, на інструменти центрального комітету. Тим самим був детермінований наступний момент змовницького централізму: безумовне підпорядкування окремих органів партії центральному органу та послідовне розширення повноважень останнього аж до найвіддаленішої периферії партійної організації.

Натомість умови соціал-демократичної діяльності є докорінно відмінними. Вона є похідною від елементарної класової боротьби. При цьому вона діє в межах діалектичної суперечності, рекрутуючи пролетарську армію в ході самої боротьби й так само вже в ході самої боротьби проясняючи її цілі. Організація, прояснення [цілей] та боротьба в даному разі є не окремими, механічно та часово роз’єднаними моментами — як у бланкістів, а лише різними сторонами того самого процесу. З одного боку, за винятком загальних положень боротьби, не існує готової, розробленої до найменших подробиць тактики, до здійснення якої учасники соціал-демократичного руху мали би бути відповідним чином вимуштруваними центральним комітетом. З іншого боку, процес боротьби, під час якого формується організація, спричиняє до того, що сфера впливу соціал-демократії зазнає постійних змін.

Вже з цього випливає, що соціал-демократична централізація не може засновуватися на сліпій покорі, на механічному підпорядкуванні членів партії центральному органу, а також що, з іншого боку, між організованим ядром класово свідомого пролетаріату та довколишнім охопленим класовою боротьбою прошарком пролетаріату, який перебуває в процесі формування класової свідомості, ніколи не можна буде встановити якусь абсолютну розмежувальну перегородку. Отже, заснування соціал-демократичної централізації на цих двох принципах — сліпому підпорядкуванні всіх партійних органів, в усій їхній діяльності до найдрібнішої деталі, центральному органу, який мислитиме, творитиме та вирішуватиме за всіх, так само як на різкому відмежуванні організованого ядра партії від його революційного оточення, як цього хоче Ленін, виявляється, на нашу думку, механічним перенесенням організаційних принципів змовницьких гуртків бланкістів на соціал-демократичний рух робітничих мас. Ленін сформулював свою позицію, можливо, навіть гостріше, ніж це вдалося б комусь із його критиків, визначаючи свого «революційного соціал-демократа» як «якобінця в союзі з організацією класово свідомих робітників». Насправді ж соціал-демократія є не союзницею організованого робітничого класу, а його власним рухом. Отже, соціал-демократичний централізм має ґрунтовно відрізнятися від бланкістського. Він не може бути чимось іншим як нагальним зібранням волі класово свідомого та політично активного авангарду робітничого класу перед окремими групами та індивідуумами, з яких цей клас складається, він являє собою, так би мовити, «самоцентралізм» провідного прошарку пролетаріату, презентуючи його більшість у межах його власної організації.

Вже з розгляду самого змісту соціал-демократичного централізму стає зрозумілим, що умови для його повноцінного втілення в сучасній Росії відсутні. До цих умов належать: наявність чисельного прошарку вже вишколених пролетарів і можливість прямого вираження ними своєї політичної волі (на відкритих партійних з’їздах, в партійній пресі тощо).

Ясна річ, що остання з цих передумов з’явиться лише разом з політичними свободами в Росії, в той час як перша — утворення класово свідомого та здатного до самостійого мислення авангарду пролетаріату — лиш почала реалізовуватися та має бути провідною метою наступної агітаційної та організаційної роботи.

Зважаючи на це, дуже дивує протилежна впевненість Леніна в тому, що в Росії вже наявні всі передумови для створення великої та максимально централізованої робітничої партії. Й знову ж таки, він демонструє занадто механістичне розуміння соціал-демократичної організації, оптимістично виголошуючи, що зараз уже «не так пролетаріат, як деякі інтелігенти з середовища російської соціал-демократії потребують організаційного самовиховання та дисципліни» (ст. 145), або коли він звеличує виховне значення фабрики для пролетаріату, яка буцімто робить його від самого початку достиглим для «для дисципліни та організації» (ст. 147). «Дисципліна», яку Ленін має на увазі, нав’язується пролетаріату не лише фабрикою, але й казармою та сучасним бюрократизмом, одно слово — сукупним механізмом централізованої бюрократичної держави. Але ж це ніщо інше як зловживання різними значеннями слова, коли під «дисципліною» розуміють настільки відмінні поняття як безвольність та бездумність багаторукої та багатоногої маси з людської плоті, що виконує механічні рухи вслід за помахами диригентської палички, та добровільне координування свідомої політичної діяльності певного суспільного прошарку, що різняться між собою настільки ж, наскільки рабська слухняність покореного класу відрізняється від організованого повстання класу, який бореться за своє визволення. Пролетаріат підніметься до нової добровільної, соціал-демократичної, дисципліни аж ніяк не шляхом остаточного впокорення нав’язаної йому капіталістичним суспільством дисципліни — за умови всього лиш передачі диригентської палички з рук буржуазії до рук соціал-демократичного центрального комітету — а лише зламавши, остаточно викорінивши самий дух цієї рабської дисципліни.

З цих же міркувань стає зрозумілим, що централізм у соціал-демократичному сенсі взагалі не є якимсь абсолютним поняттям, що дозволяє втілити себе однаковим чином на кожній зі стадій робітничого руху. Натомість централізм слід розуміти як тенденцію, що втілюється в життя лише в процесі боротьби та в міру політичної зрілості й набуття пролетаріатом класової свідомості.

Звісно, брак найважливіших передумов для повномасштабного втілення централізму в російському русі є надзвичайно потужним негативним чинником. Втім, на нашу думку, ми припустилися б грубої помилки, вважаючи, що поточну неможливість організації правління класово свідомої більшості в межах партійної організації робітників слід «тимчасово» замінити «уповноваженим одновладством» центрального органу партії, або що відсутній громадський контроль робітничих мас над діяльністю партійних органів слід замінити оберненим контролем центрального комітету над діяльністю революційного пролетаріату. Власна історія російського руху засвідчує, що такий централізм має дуже сумнівну вартість. Всесильний центральний комітет із його майже необмеженими повноваженнями втручання та контролю, яким він є в ідеалі для Леніна, очевидно був би для нього чимось абсолютно безглуздим, якби влада ЦК обмежувалася винятково технічною стороною соціал-демократичної діяльності, адмініструванням допоміжних засобів і забезпеченням агітації, скажімо, доправленням партійної літератури та раціональним використанням фінансових ресурсів.
Центральний комітет мав би лише тоді чітке та зрозуміле політичне завдання, якби його влада використовувалася для створення єдиної тактики боротьби, для ініціювання всеохопної політичної акції в Росії. Але що ми спостерігаємо в дотеперішніх трансформаціях російської соціал-демократії? Її найважливішими та найпліднішими тактичними новаціями останнього десятиліття [3] не були «винайдені» тими чи тими вождями руху, а тим більше не якимись керівними органами, а були спонтанними результатами звільненого від пут руху. Саме таким був перший етап власне пролетарського руху в Росії, що почався разом із великим петербурзьким страйком 1896 року й дав перший поштовх масовій дії російського пролетаріату в економічному полі. Такою ж була й друга фаза, — фаза політичних вуличних демонстрацій, що відкрилася цілком спонтанно — заворушеннями петербурзьких студентів у березні 1901 року. Наступним переломним моментом у розвитку тактики, що відкрив для неї нові горизонти, був масовий страйк у Ростові-на-Дону, що почався «сам собою», з його ad hoc імпровізованою вуличною агітацією, народними зібраннями просто неба, публічними зверненнями, — реальність, яку б ще за кілька років до того не наважилися уявити собі навіть найсміливіші з бунтарів соціал-демократів. В усіх цих випадках на початку було «діло». Ініціатива та свідомий провід соціал-демократичних організацій відігравали при цьому вкрай малопомітну роль. Втім, це не було зумовлено ані недостатньою підготовленістю цих організацій до виконання їхньої ролі, навіть якщо цей момент і міг бути, нехай і важливим, чинником, і вже точно аж ніяк не відсутністю постульованого Леніним всевладного центрального органу в тодішній російській соціал-демократії. Навпаки, наявність такого ЦК ймовірно лише б підсилила нерішучість окремих партійних комітетів та спричинила б до розмежування сповнених прагнення до боротьби мас і непевних соціал-демократичних партійних структур. Цей же феномен — другорядну роль свідомої ініціативи партійного керівництва при формуванні тактики — можна спостерігати так само й у Німеччині та будь-де. Тактику боротьби соціал-демократії в її найголовніших рисах узагалі ніхто ніде не «винаходить», натомість вона є результатом безперервного ряду творчих актів експерементуючої, нерідко низової, класової боротьби. Так само й тут несвідоме передує свідомому, а логіка об’єктивного історичного процесу — суб’єктивній логіці його носіїв. Роль соціал-демократичного проводу при цьому є консервативною, адже, як ми можемо висновувати з досвіду, вона полягає в тому, щоб щоразу до найменших деталей систематизовувати кожну новоздобуту ділянку класової боротьби й перетворювати її на твердиню для захисту проти нових масштабних новацій. Приміром, сучасна тактика німецької соціал-демократії викликає загальне захоплення внаслідок її різнобічності, гнучкості та певності. Але це означає лише те, що наша партія, в її щоденній боротьбі, до найменшої деталі пристосувалася до парламентаристського ґрунту, що вона навчилася використовувати надане парламентаризмом поле боротьби та відповідні принципи щонайкращим чином. Водночас така специфічна форма тактики закриває ширші горизонти боротьби настільки, що вона вже значною мірою постає як прагнення увіковічнення парламентаристської тактики як єдиноможливої тактики соціал-демократії. Показовою для вкорінення такого розуміння є, скажімо, марність багаторічних спроб Парвуса підняти дискусію в партійній пресі довкола питання евентуальної реорганізації тактики соціал-демократів на випадок скасування загального виборчого права, — попри те, що такий розвиток подій розглядається лідерами партії як дуже ймовірний. Ця інертність пояснюється значною мірою вже тим, що контури й конкретні форми ще ненаявної, тобто цілком уявної політичної ситуації дуже важко окреслити в порожньому повітрі абстрактних спекуляцій. Дійсно важливими для соціал-демократії є в кожному конкретному випадку не передбачення та наперед задані конструкти у відповідності з готовим рецептом майбутньої тактики, а живе утримання історичної оцінки поточних форм боротьби в лавах партії, живе відчуття відносності наявної фази боротьби та відчуття необхідності піднесення до вищого рівня революційних моментів із точки зору кінцевої мети пролетарської класової боротьби.

Якщо ж наділити партійний провід настільки необмеженими повноваженнями негативного характеру як цього хоче Ленін, то це означатиме лише штучне та вкрай небезпечне посилення вже й так від природи консервативної ролі будь-якого партійного керівництва. Коли ж соціал-демократична тактика визначатиметься не центральним комітетом,  а всією партією, або ще краще — усім рухом, то цілком очевидно, що для кожної окремої партійної організації необхідною буде така свобода дій, яка уможливлюватиме максимальне використання всіх наданих тією чи тією конкретною ситуацією засобів для посилення боротьби та розгортання революційної ініціативи. Ленінський ультрацентралізм видається нам інспірованим не духом позитивної творчості, а наглядацьким духом. Хід його думки спрямований головним чином на вирішення питання контролю над партійною діяльністю, а не на те, як зробити цю діяльність пліднішою; на те, як обмежити її, замість того щоб дати їй розгорнутися на повну силу; на дріб’язковий контроль замість єднання.

Особливо ризикованим видається такий експеримент за поточних умов російської соціал-демократії, адже вона перебуває напередодні великої революційної боротьби за повалення абсолютизму, на початку фази інтенсивної творчої діяльності у сфері тактики, а також — що цілком природно для революційної епохи — гарячкового, стрибкоподібного розширення та зміщення власних сфер впливу. Саме в такий час накладати закови на партійну ініціативу та стримувати колючим дротом її потенціал, означало б робити її від самого початку непридатною для виконання великих завдань історичного моменту.

Зрозуміло, що з наведених загальних міркувань про властивий зміст соціал-демократичного централізму ще не можна вивести конкретні формулювання параграфів організаційного статуту російської партії. Зрештою, таке формулювання залежить від конкретних обставин, за яких організація діє в даний історичний момент, і яке жодним чином — адже йдеться про спробу створення першої робітничої організації в Росії — не може претендувати на непогрішимість, а натомість перш за все має пройти випробовування практикою. Втім, із загального розуміння соціал-демократичного типу організації ми здатні вивести основоположні принципи, які виражатимуть дух організації, що обумовлюватимуть, зокрема на початку масового руху, головним чином координаційний, об’єднавчий, але не регламентаційний та ексклюзивний характер соціал-демократичного централізму. Якщо ж цей дух свободи політичної дії, сполучений із загостреною увагою до принципової міцності та єдності руху, утвердиться в лавах партії, то закостенілість кожного з положень партійного статуту, особливо ж, невдало сформульованих положень, дуже швидко буде успішно відкоригована самою практикою. Значення організаційної форми стверджуватиметься не буквою статуту, а вкладеним у неї щоденною боротьбою смислом, духом цієї букви.

II

До цього ми розглядали питання централізму з погляду загальних принципів соціал-демократії і частково — з погляду історичного моменту в сучасній Росії. Але наглядацький дух ультрацентралізму, за який виступає Ленін і його товариші, не є якимось випадковим результатом хибної думки, а представляє собою продуману до найменшої деталі організаційних питань позицію на противагу опортунізму.

«Йдеться про те, — пише Ленін (ст. 52), — щоб загартувати за допомогою параграфів організаційного статуту більш чи менш гостру зброю проти опортунізму. Чим глибше лежать витоки опортунізму, тим гострішою має бути ця зброя.»

Саме в абсолютній владі центрального комітету та суворому обгороджуванні партії за допомогою статуту Ленін вбачає надійну загату проти опортуністської течії, визначальними рисами якої, на його думку, є природжена залюбленість інтелігента в автономізмі, в неорганізованості, а також його нехіть до суворої партійної дисципліни та до будь-яких форм «бюрократизму» в партійному житті. Як стверджує Ленін, лише соціалістичний «літератор», внаслідок своєї вродженої неорганізованості та індивідуалізму опиратиметься необмеженим повноваженням центрального комітету. Натомість справжній пролетар, внаслідок свого революційного класового інстинкту, буцімто навіть зазнаватиме певної насолоди внаслідок суворості, дисциплінованості та енергійності найвищого партійного керівництва й прийматиме всі заходи «партійної дисципліни» з радісно заплющеними очима. «Бюрократизм на противагу демократизму, — пише Ленін, — якраз і є організаційним принципом революційної соціал-демократії на противагу організаційному принципу опортуністів» (ст. 151). Автор особливо наголошує на тому, що таке протистояння централістського та автономістського розуміння соціал-демократії можна спостерігати в усіх тих країнах, де в межах соціал-демократичного руху одне одному протистоять революційне та реформістське, або ж опортуністське, спрямування. Найприскіпливіше Ленін розбирає останні процеси в межах німецької партії та дебати, що розгорнулися довкола питання автономії виборчого округу. Вже хоча б із цього погляду детальніше ознайомлення з проведеними Леніним паралелями заслуговує уваги й може виявитися корисним.

Перш за все слід відзначити, що у вихвалянні природженої здатності пролетаріату до соціал-демократичної організації, так само як і в закидах на адресу «інтелігентського» елементу соціал-демократичного руху як таких, ще не міститься нічого «марксистсько-революційного»; більше того, насправді дуже легко показати спорідненість таких поглядів із опортунізмом. Антагонізм між пролетарським елементом та непролетарською соціалістичною інтелігенцією якраз і є спільним ідеологічним щитом, під прикриттям якого виступають представники французького напіванархістського чисто-профспілкового руху з їхнім старим кличем Méfiez-vous des politiciens!,[4] недовіра англійських трейд-юніоністів до соціалістичних «фантазерів» та зрештою, якщо ми добре зорієнтовані, так само й чистий «економізм» колишньої петербурзької газети «Рабочая мысль», що допомагала переносити трейд-юніоністську глупоту на ґрунт абсолютистської Росії.

Втім, у дотеперішній практиці західноєвропейської соціал-демократії дійсно прослідковується незаперечний зв’язок між опортунізмом та інтелігентським елементом, так само як і зв’язок між опортунізмом і децентралістськими тенденціями у підході до організаційних питань. Але якщо ми вихоплюватимемо ці явища, що постали на конкретному історичному ґрунті, з  контексту, щоб відштампувати з них якісь абстрактні шаблони всезагальної абсолютної значимості, ми тим самим вдамося до методу, що є найбільшим гріхом супроти «святого духу» марксизму, а саме — історично-діалектичного методу мислення.

На чисто абстрактному рівні можна лише встановити, що «інтелігенція» як елемент, що походить із буржуазії та є чужим пролетаріату, приходить до соціалізму не у відповідності до свого класового почуття, а долаючи його, — через ідеологію, а тому більшою мірою схильна до опортуністських відхилень ніж класово свідомий пролетар, що дає своєму безпосередньому класовому інстинкту надійну революційну опору, принаймні тією мірою, наскільки він не втратив живий зв’язок із пролетарськими масами — своїм природним соціальним середовищем. Яких конкретних форм набуватиме схильність інтелігента до опортунізму, як саме вона проявлятиметься в організаційних тенденціях — це все щоразу залежатиме від конкретного соціального довкілля того суспільства, про яке йдеться.

Явища в житті німецької, французької та італійської соціал-демократії, на які посилається Ленін, постали на основі певного соціального базису, а саме — буржуазного парламентаризму. Тією ж мірою, наскільки парламентаризм є живильним середовищем для сучасних опортуністських течій, з нього постали й окремішні тенденції опортунізму до дезорганізації.

Парламентаризм не лише живить усі загальновідомі ілюзії сучасного опортунізму, що ми їх знаємо за прикладами Франції, Італії та Німеччини: переоцінка значення реформістської роботи, співпраці класів і партії, мирного розвитку тощо. Водночас парламентаризм надає ґрунт, на якому всі ці ілюзії знаходять вираження на практиці, відокремлюючи  парламентарів-інтелігентів від пролетарських мас і навіть ставлячи їх над пролетаріатом. Зрештою, саме завдяки парламентаризму все впливовіший робітничий рух починає виконувати функції трампліну для політичних кар’єр, внаслідок чого він почасти стає рятівною лазівкою для збанкрутілих марнославних буржуазних особистостей.

З усіх цих моментів і походить певна схильність опортуністського інтелігента західноєвропейської соціал-демократії до дезорганізації та недисциплінованості. Другою визначальною передумовою сучасної опортуністської течії є досягнення соціал-демократичним рухом високого ступеню розвитку, тобто наявність впливової соціал-демократичної партійної організації. Остання постає сьогодні як той захисний мур революційного класового руху супроти буржуазно-парламентських тенденцій, який і намагаються скришити й розтягнути його по камінчику, з тим щоби розчинити компактне активне ядро пролетаріату в аморфній масі виборців. Саме так постають конкретні, історично мотивовані цілі перфектно допасованих «автономістських» та децентралістських тенденцій сучасного опортунізму, що таким чином пояснюються не, як вважає Ленін, природженою безладністю й безвольністю «інтелектуала», а потребами буржуазного парламентаря; не  психологією інтелектуала, а політикою опортуніста.

Але в абсолютистській Росії схожі процеси мають цілковито відмінну природу. Опортунізм у робітничому русі тут, на відміну від Заходу, аж ніяк не є продуктом потужного розвитку соціал-демократії та розпаду буржуазного суспільства, а якраз навпаки — продуктом політичної відсталості суспільства.

Російській інтелігенції, що з неї походять соціалістичні інтелектуали, більшою мірою притаманний класово невизначений характер, вона — на відміну від західноєвропейської інтелігенції та в точнішому сенсі цього поняття — більш декласована. Саме це, разом із недосвідченістю пролетарського руху в Росії, надає значно ширший простір для теоретичної хиткості та опортуністських блукань, які заходять то в цілковите заперечення політичної складової робітничого руху, то навертаються до діаметрально протилежної віри в єдиноспасительну силу терору, щоб зрештою загрузнути в політичному болоті лібералізму, чи «по-філософськи» спочити на багнищі кантівського ідеалізму.

Втім, на нашу думку, для специфічно активної тенденції до дезорганізації російському інтелігенту соціал-демократу бракує не лише позитивної точки опори в буржуазному парламентаризмі, але й відповідного соціального довкілля. Сучасний західноєвропейський літератор, що присвячує себе культу свого надуманого «Я» і тягне з собою в світ соціалістичної боротьби та мислення свою «мораль надлюдини», не уособлює тим самим тип буржуазної інтелігенції взагалі, а лише конкретної фази її існування, тобто є продуктом занепадницької, струхлявілої та загнаної в глухий кут найнесприятливіших обставин для її класового панування буржуазії. Натомість утопічні й опортуністські вибрики російських інтелігентів-соціалістів явним чином схиляються скоріше до прийняття протилежних теоретичних форм самозречення та самобичування. «Ходіння в народ», тобто обов’язкове маскарадне вбрання «селянина» колишніх «народників», було розпачливим винаходом того самого інтелігента, що започаткував і новітній простацький культ «мозолистої руки» серед прихильників чистого «економізму».

Якщо ж спробувати розв’язати питання організаційних форм не шляхом механічного перенесення заціпенілих шаблонів із Західної Європи на Росію, а шляхом дослідження наявних конкретних відносин у Росії, то ми змушені будемо прийти до зовсім інших висновків. Приписувати опортунізму, як це робить Ленін, те, що він взагалі схиляється до якоїсь конкретної організаційної форми, скажімо, до децентралізації, означає в усякому разі не розуміти його внутрішню природу. Тією мірою, якою опортунізм виявляє свою опортуністичність, він так само й в організаційних питаннях дотримується одного єдиного принципу — безпринципності. Свої засоби опортунізм завжди добирає у відповідності до обставин, що сприяють досягненню його цілей. Якщо ж ми, слідом за Леніном, вбачатимемо єдину мету опортунізму в паралізації класово свідомого революційного руху пролетаріату, з тим щоб підпорядкувати його панським примхам буржуазної інтелігенції, то на початковій стадії робітничого руху така мета якраз найкращим чином і досягатиметься не децентралізацією, а закляклим централізмом, що віддаватиме ще зовсім незрілий робітничий рух на поталу купки інтелігентів. Показово, що на початковій стадії соціал-демократичного руху в Німеччині, коли ще не сформувалося потужне ядро класово свідомих пролетарів і не було випробуваної соціал-демократичної тактики, в організації були присутні обидві тенденції, — як крайній централізм Ласалевого Загально-Німецького Робітничого Союзу (Allgemeiner Deutscher Arbeiterverein) так і «автономізм» Айзенахера. Причому тактиці Айзенахера, попри всю її загальновідому непроясненість принципів, була притаманна значно активніша участь пролетарського елементу в духовному житті партії. Саме завдяки цій тактиці зріс дух ініціативи серед самих робітників, доказом чого може слугувати стрімкий розвиток чисельних місцевих видань, ініційованих фракцією Айзенахера. Та й узагалі, цій фракції були притаманні потужні здорові риси, що позитивно впливали на маси та вигідно відрізняли її від ласальянців, які, як і слід було очікувати, раз за разом набиралися гіркого досвіду під проводом своїх «диктаторів».

Загалом саме за умов, коли революційна частина робітничих мас ще не є стабільною, коли сам соціал-демократичний рух є слабким, одно слово, за подібних до сучасних російських умов, можна з легкістю продемонструвати, що адекватна тенденція опортуністського інтелігента полягатиме якраз у негнучкому деспотичному централізмі. Так само як на пізнішій стадії, в парламентаристському середовищі та на противагу сильній та згуртованій робітничій партії, опортунізм навпаки проявлятиме себе в децентралістській тенденції.

З точки зору побоюваних Леніним небезпечних впливів інтелігенції на пролетарський рух саме його проект організації й становить найбільшу загрозу для російської соціал-демократії.

В дійсності ніщо не віддаватиме ще зовсім молодий робітничий рух так успішно на поталу інтелігентському прагненню верховодити, як закування соціал-демократичного руху в панцер бюрократичного централізму, що зводитиме революційний робітничий рух до статусу слухняного інструменту в руках якогось «комітету». І навпаки — ніщо кращим чином не оберігатиме робітничий рух від усіх опортуністських зазіхань з боку марнославних інтелігентів як власна революційна активність робітничого класу, як побільшення його власного політичного почуття відповідальності.

Те, що видається сьогодні Леніну привидом, уже завтра може стати реальністю з плоті й крові.

Не забуваймо, що революція, на передодні якої перебуває Росія, буде не пролетарською, а буржуазною, внаслідок чого докорінним чином зміниться тло, на якому відбуватиметься соціал-демократична боротьба. В підсумку російська інтелігенція дуже швидко сповниться  буржуазним класовим змістом. Якщо сьогодні соціал-демократія є єдиним провідником робітничих мас Росії, то вже завтра, після революції, буржуазія, і в першу чергу її інтелігенція, цілком природно намагатимуться перетворити соціал-демократичний рух на п’єдестал власного парламентаристського панування. Чим менше протягом поточної фази боротьби звільнятиметься з оков власна активність, вільна ініціатива й політична свідомість розбудженої частини робітничого класу, чим більше робітничий клас буде муштрованим і керованим центральним комітетом як стадо баранів, тим легше даватиметься гра буржуазним демагогам в оновленій Росії, тим успішніше перетікатиме завтра виплеканий сьогоднішніми зусиллями соціал-демократії врожай до хлібниць буржуазії.

Втім, вже сама основна ідея ультрацентралістської концепції, квінтесенцією якої є стримування опортунізму в робітничому русі за допомогою організаційного статуту, є невдалою. Очевидно, що під безпосереднім враженням від останніх процесів у французькому, італійському й німецькому соціал-демократичному русі так само й серед російських соціал-демократів сформувалася схильність розглядати опортунізм загалом як домішок, привнесений до робітничого руху ззовні, — разом з елементами буржуазної демократії. Навіть якби це було так, то статутні обмеження організації самі по собі виявилися б абсолютно безсилими супроти натиску опортуністського елементу.

В той час як потужний приплив непролетарських елементів до соціал-демократичного руху обумовлений такими глибинними соціальними чинниками як стрімкий економічний занепад дрібної буржуазії та ще стрімкішим політичним крахом буржуазного лібералізму, відмиранням буржуазної демократії, то це було б лише наївною ілюзією науявляти собі, що ті чи ті формулювання параграфів партійного статуту в змозі стримати цю нестримну хвилю. Параграфи правлять лише життям невеличких сект і закритих акціонерних товариств, натомість історичні рухи завжди виявлялися спроможними обходити параграфи, в який би хитромудрий спосіб останні не були сформульовані. Крім того, хибним є вже саме положення, згідно з яким прямий інтерес робітничого руху буцімто полягає у відторгненні масового напливу елементів, звільнених прогресуючим розпадом буржуазного суспільства. Тезу про те, що соціал-демократія є заступницею класових інтересів пролетаріату, але водночас заступницею сукупних прогресивних інтересів суспільства й усіх жертв капіталістичного ладу, аж ніяк не слід розуміти лише в тому дусі, мовляв, у програмі соціал-демократії всі ці інтереси вже представлені ідеальним чином. Ця теза підтверджуватиме свою істиність лише в ході історичного процесу, завдяки якому соціал-демократія й як політична партія поступово стане притулком для найбільш незадоволених елементів із найрізноманітніших прошарків суспільства й перетвориться на справжню партію народу проти мізерної меншості панівної буржуазії. Завдання полягає в тому, щоб зуміти послідовним чином підпорядкувати поточні страждання цього строкатого конгломерату попутників кінцевій меті робітничого класу, долучити опозиційний дух непролетарського походження до пролетарської революційної дії, одно слово, — в тому, щоб асимілювати, засвоїти елементи, що долучаючаються до соціал-демократичного руху. Це можливо лише тоді, коли, як досьогодні в Німеччині, вже наявне потужне класово свідоме ядро пролетаріату задаватиме тон у масштабах усього соціал-демократичного руху й цілком послідовно втягуватиме в революційний рух декласовані елементи та дрібнобуржуазних попутників. Саме в цьому разі суворіша реалізація централістських принципів у організаційному статуті разом із жорсткішою регламентацією партійної дисципліни як загата супроти опортуністських течій і виявиться дуже доцільною. Поза сумнівом, що за таких обставин організаційний статут може слугувати ефективним засобом проти опортунізму, як це дійсно сталося у випадку французької революційної соціал-деморатії, що в такий спосіб оборонилася від натиску жоресівських нісенітниць, або ж тією мірою, якою питання зміни статуту стало живою необхідністю для німецької партії. Але навіть у цьому разі статут партії не може стати сам по собі якоюсь зброєю для захисту від опортунізму, а лише формальним владним засобом для проведення керівного впливу фактично існуючої революційно-пролетарської більшості партії. Якщо ж така більшість відсутня, то її годі замінити нехай навіть найсуворішими приписами на папері.

Втім, приплив буржуазних елементів, як ми вже зазначили, аж ніяк не є єдиним джерелом опортуністської течії соціал-демократичного руху. Інше джерело полягає вже в самій природі соціал-демократичної боротьби, в її внутрішніх суперечностях. Світовий наступ пролетаріату аж до самої перемоги є процесом, особливість якого полягає в тому, що тут уперше в історії народні маси стверджують свою волю самостійно та всупереч волі всіх панівних класів, але разом із тим мають провадити цю боротьбу аж по той бік наявного суспільства, вже за його межами. Проте з іншого боку, сформувати цю волю народні маси можуть лише в щоденній боротьбі проти наявного суспільного устрою, тобто лише в рамках цього устрою. Згуртування широких мас довкола єдиної мети, що лежить за межами наявного суспільного порядку, щоденна боротьба, сполучена з революційною зміною суспільства, — в цьому й полягає діалектична суперечність соціал-демократичного руху, хід розвитку якого цілком закономірно пролягає у фарватері між обома підводними каменями, — між втратою масового характеру руху й здачею його кінцевої мети, тобто між деградацією до становища секти та падінням до рівня буржуазного реформістського руху.

Саме тому гадати, що революційна соціал-демократична тактика може бути раз і назавжди визначеною наперед, або ж що робітничий клас можна раз і назавжди вбезпечити від опортуністських відхилень, — означає схилятися до абсолютно антиісторичної ілюзії. Хоча марксистське вчення й надає нищівну зброю проти основних типів опортуністської думки, але  оскільки соціал-демократичний рух є саме масовим рухом, оскільки підводне каміння, що загрожує йому, породжене не індивідуальною психологією, а суспільними умовами, то й опортуністські зблукання не можуть бути відвернуті заздалегідь, — вони мають бути подолані самим рухом, звісно ж, за допомогою наданої марксизмом зброї, але вже після того як вони постануть у конкретних формах у живій практиці. Під цим кутом зору опортунізм виявляється, зокрема, й продуктом самого робітничого руху, неминучим моментом його власного історичного розвитку. Якраз у Росії, де соціал-демократія є ще молодою, а політичні умови робітничого руху настільки аномальними, опортунізм із цих причин міг би, принаймні тимчасово, проявитися великою мірою, в тому числі будучи обумовлений неуникністю практики спроб і помилок, потребою експериментування в галузі тактики та необхідністю узгодити поточну боротьбу з соціалістичними принципами за таких самобутніх, безпрецедентних обставин.

Якщо це дійсно так, то тим дивнішою виглядає ідея придушення опортуністських течій вже в самих зародках робітничого руху за допомогою того чи того формулювання організаційного статуту. Спроба захиститися від опортунізму за допомогою таких паперових засобів у дійсності може зашкодити не так опортунізмові, як у першу чергу самій соціал-демократії, стискаючи пульс її власного здорового життя, послаблюючи її здатність до супротиву в боротьбі не лише проти опортуністських течій, але й — що, в підсумку, має те саме значення — проти наявного суспільного устрою. Таким чином засіб знищує саму мету.

В цьому сповненому фрустрацій прагненні частини російських соціал-демократів віддати такий сповнений надій і життєвих сил робітничий рух, що постає на наших очах, під опікунство всевидющого та всюдисущого центрального комітету, щоб убезпечити його від хибних кроків, нам видається відчутним вплив того самого суб’єктивізму, що вже неодноразово зіграв злий жарт із російською соціал-демократичною думкою. Воістину кумедними є примхи, коли полюбляють вивести високошанованого людського суб’єкта історії в його ж власному історичному процесі. Розчавлене, роздроблене російським абсолютизмом Я бере таким чином реванш і у своєму революційному світі ідей вмощується на троні та проголошує себе всемогутнім, — у формі змовницького комітету та в ім’я відсутньої «волі народу». Втім, «об’єкт» виявляється не таким піддатливим, отже незабаром тріумфує батіг, виявляючись «легітимним» вираженням поточної стадії історичного процесу. Врешті-решт на сцену виступає ще легітимніше дитя історичного процесу — російський робітничий рух — і повним ходом, та ще й уперше в російській історії, починає формувати дійсно народну волю. Тоді «Я» російського революціонера мигцем стає на голову й знову проголошує себе всемогутнім керманичем історії — цього разу в поставі Його Величності центрального комітету соціал-демократичного робітничого руху. Причому цей спритний акробат ніяк не може втямити, що єдиним суб’єктом, який тепер здобув роль керманича історичного процесу, є масове Я робітничого класу, яке повсюдно та вперто наполягає на власному праві робити помилки та навчатися історичної діалектики самостійно. Зрештою, зізнаймося самим собі з цілковитою відвертістю: помилки, що їх робить дійсно революційний робітничий рух, з погляду історії є незрівнянно пліднішими та ціннішими за непогрішність найкращого «центрального комітету».

1904 р.

Переклад Кирила Ткаченка

Примітки

[1] Йдеться про так званий «Sozialistengesetz», прийнятий за ініціативи Бісмарка, що діяв на території Прусії у 1878-1890 рр. — тут і далі прим. перекл.

[2] Ленин «Шаг вперед, два шага назад», Женева 1904.

[3] 1894-1904 рр.

[4] «Не вірте політиканам!»

Джерело: http://livasprava.info

Advertisements

0 Responses to “Організаційні питання російської соціал-демократії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: