Маленький коментар на велику тему

Всеволод Голубничий

Стаття у Гіллеля Г.Тіктина вийшла, як у того славнозвісного пароха зварене яйце: місцями добре.

Ясно, що це був лише виклик до дискусії, мабуть, написаний, як кажуть журналісти, „на коліні”. Потреба пошуків основних законів розвитку, головної рушійної сили, що охарактеризували б і пояснили б соціяльно-економічну природу СРСР, — цілком на місці, на часі, і це — добре. Критика безконцепційного емпіризму західніх досліджень радянської економіки — доречна, але спрощена. Наприклад, на перший погляд безцільні й чисто емпіричні американські обчислювання національного доходу СРСР, індексів промислових цін і т.п. в добу холодної війни мали за завдання встановити, який відсоток воєнно-економічного потенціялу СРСР міг би бути знищений війною гарячою, а зараз, у добу розрядки, — якими є рівень озброєння й можливості роззброєння в СРСР. Отже, такий емпіризм був і є цілеспрямований, не безглуздий, хоча про це самі емпірики, зрозуміло, не говорять.

Крім того, Тіктин не відзначає, що підложжям західнього емпіріокритицизму радянської економіки є ряд цікавих, хоч і не завжди марксистських, теоретичних концепцій. Беручи історично, такою є, наприклад, послідовна й струнка критична аналіза економіки СРСР з позицій т.зв. „економіки добробуту” (welfare economics) у раннього Оскара Лянґе та в його послідовника Абрама Берґсона, авторів теорії „ринкового соціялізму”, в якій економічну систему СРСР порівнюється до принципів „чистої конкуренції” й „суверенности споживача”. І це робиться в глибокій вірі, що СРСР, рано чи пізно, але неминуче, піде цим напрямом, як пішла вже Югославія. Філософія „економіки добробуту” настільки поширена, що з її позицій постійно пише про СРСР „Нью-Йорк Таймс” і веде свою пропаґанду по-російськи „Голос Америки”. Та й сам Тіктин, здається, схиляється до цієї теорії, коли бачить перед СРСР тільки одну дилему: або ринок, або соціалізм. У Лянґе і Берґсона це виходить більш діялектично: і ринок, і соціялізм!

Початок теорії „державного капіталізму” в СРСР поклав, ясно, не Тоні Кліфф, а сам Ленін. А після нього — численні соціял-демократи, такі як С.Н.Прокопович, Наум /47/ Ясний, Соломон Шварц, Люсьен Льора та ін. Поскільки Тіктин звертає увагу на те, яку позицію займають найновіші еміґранти з СРСР, він повинен би був відзначити, що вони майже одноголосно вважають, що в СРСР існує „державний капіталізм”. І те саме казали еміґранти перед ними. Цього погляду дотримуються зараз і китайські комуністи, як свого часу також і комуністи югославські. Існує теж, але ще в зародку, концепція радянської економіки, як найвищої форми монополії: т.зв. „тотальна державна монополія-монопсонія”, або ще „стабільна чиста монополія”, що є діяметральною протилежністю до „чистої конкуренції” Лянґе і Берґсона і яка вважає радянську економіку настільки раціональною, що не бачить, чому б мав СРСР повертатися до ринку.

Іншою, не соціалістичною, але оригінальною, є теоретична концепція СРСР у виді т.зв. „командної економіки”, її автором був Адольф Вебер в Німеччині, в США її зараз репрезентує Ґ.Ґроссман, в Англії — Пітер Вайлз та ін. Їм СРСР видається чимось подібним до перманентної воєнної економіки, де з центрального штабу видаються зобов’язуючі, але марнотратні, нераціональні й хаотичні накази. Там, де Тіктин критикує радянське плянування, він зовсім близько підходить до позицій цієї школи. Наприклад, майже все те, що сказав Тіктин, ще десять років перед тим сказав Ґроссман,[1] з тією лише суттєвою різницею, що у Ґроссмана немає симпатій до робітничої кляси, а у Тіктина є.

На значно вищому теоретичному рівні, але спорідненою з теорією „командної економіки”, є також цікава теорія „центрально-керованого господарства” Вальтера Ойкена і його послідовника К.Пауля Гензеля, які виходили з аналізи організації економічної системи гітлерівської Німеччини.

Але все це я згадую, ясна річ, не тому, що гніваюся на Тіктина за те, що він, мовляв, не згадав тих, чиї теорії я вважаю цікавими. Звичайно, у кожного свій смак. Але я згадав цих інших теоретиків, щоб доповнити Тіктина, бо інакше його стаття справить враження, що на Заході існує сама тільки емпірика та ще декілька тих теоретиків, про яких він сам каже, що вони настільки не емпірики, що й російської мови не знають. Я, правда, не думаю, що знання російської мови, чи перебування в СРСР і особистий досвід є необхідними передумовами правильного, чи хочби тільки цікавого, розуміння СРСР. Такі знання і досвід, ясна річ, не були б зайвими, /48/ але ж люди довго не були на Місяці, а знали про нього таки багато, і в більшості їхні знання і теорії, здається, виявилися вірними.

Тепер щодо того позитивно-суттєвого, що Тіктин пропонує своєю статтею. Він вважає, що СРСР не є ані „державним капіталізмом”, ані „здеґенерованою робітничою державою”, ані „державою бюрократії”, ані „державою технократії”, ані ще там чимсь, і з цим всім можна до певної міри погодитися, хоч варто ще далі дискутувати. Однак, він пропонує нову, на його думку, марксистську теорію основного економічного закону, головної рушійної сили СРСР, і приходить до висновку, що таким законом є… марнотратсво.

З погляду марксизму марнотратство належить до категорії розподілу, а не виробництва, і вже через це не може бути основним економічним законом. Якщо на марнотратство дивитися з точки зору продукції, то вийде, що ціллю, мотивом діяльности підприємств і держави в СРСР є марнотратство. Ясно, що це — нонсенс. Маркс, як відомо, не раз вказував на марнотратство капіталізму, але основним історико-матеріялістичним законом капіталізму вважав продукцію й перетворення додаткової вартости на акумульований, а не марно розтрачений, капітал. Виробництво й акумуляція капіталу в СРСР існує, продовжується, незважаючи на марнотратство, і цим основним законом СРСР не відрізняється від капіталізму.

У Тіктина розуміння законів політекономії якесь механічне чи „статистичне” (ніби „закон великих чисел”?). Він вважає марнотратство в СРСР законом лише тому, що воно, мовляв, найбільше характеризує радянську економіку, є її наймаркантнішим, типовим явищем, що зустрічається дуже часто і безкінечно повторюється. Я додав би ще, наприклад, крадіж, злодійство, як таке саме масове явище в економіці СРСР, і не тільки СРСР. Такі явища, якщо вони дійсно масові, численні, можна називати „законами”, але законами не в розумінні політекономії.

Головним доказом існування марнотратсва в СРСР Тіктин вважає низьку якість продукції. Гаразд. Цей факт добре відомий і з радянської „самокритики”. Але чи можна це вважати законом саме радянської економіки? Наведу приклад. Російський прогресивний, хоч і дворянський, економіст І.Ґорлов описав такими словами те, що було на виставці досягнень російської техніки в Москві у 1843 році: „Огляд машин, що /49/ діють в найкращих майстернях Москви, безспірно доказує, що механічна частина у нас є в незавидному стані. Головними причинами цього вважають погане литво чавуну і погану обробку литва… Ливарі в Москві неточні, не виконують замовлень на час і не вміють відливати речі згідно заданих креслень… Залізні, стальні й мідні частини машин відлиті погано. В Москві округле залізо виковується у звичайних горнах і ручними молотами, так що воно ніяк не виходить достатньо рівним. А це залізо вживається потім в машинах для осей, нерівність яких має шкідливий вплив на цілий рух (машин — В.Г.). Рідко в яких машинах подушки підшипників пасують до шипів осей, осі хитаються, підшипники часто закріплюють дерев’яними клинцями… Тульські інструменти, з усім їхнім блиском, майже непридатні до вжитку, і хоч на них є завжди англійське клеймо, все ж хоч трошки досвідчене око одразу впізнає підробку… Тульські ножеві вироби ще й досі недосконалі: на виставці бачили ножі, що гнулися при різанні хліба. Златоустівські ножі кришаться…” і т.д.[2]

За логікою Тіктина ми повинні б визнати, що і в 1843 році діяв „закон марнотратства” і що, поскільки цей „закон” характеризує саме радянську економіку, то й у 1843 році в Росії існувала радянська економічна система. Або ж навпаки: і в 1843 році робітник був кріпаком, і сьогодні є кріпаком, незацікавленим у якості своєї продукції. (Щось таке Тіктин і справді говорить, коли згадує існування февдалізму в СРСР). Однак, за винятком ремісників-мистців, робітник завжди й в цілому світі не був і не є достатньо зацікавлений у якості своєї продукції. На це Маркс звернув увагу своєю теорією відчуження ще в 1844 році. Однак, незважаючи на те, що робітник завжди і всюди відчужений від об’єктів своєї праці, якість виробництва не була й не є скрізь однаковою. Навіть раби продукували ту саму продукцію в різних країнах порізному: одні гірше, другі краще. Якість залежить не стільки від робітника, як від рівня техніки. А при високій техніці і робітник мусить мати вищу кваліфікацію, хоче він того, чи ні. Та головне тут є те, що все це до законів марксистської політекономії не належить. Маркс вказав на відчуження робітника у всіх експлуататорських системах, але не казав, що відчуженість є основним законом капіталізму, чи там февдалізму.

Тіктин виглядає переконаним, що в СРСР більше марнотратства, ніж у будь-якій іншій системі. Може й так, але він не наводить ніяких порівняльних доказів, а тут без емпірики /50/ не обійтися. Наприклад. Відомо, що тоді, як продуктивність праці в СРСР набагато нижча, ніж в США, продуктивність капіталу в СРСР часто вища. Капітал використовується в СРСР інтенсивніше: виробіток продукції на один верстат, на один льокомотив, трактор, чи вантажне авто, — більший, ніж в США. І той самий верстат чи трактор працює довше в СРСР, ніж в США, — довше протягом дня, протягом року і протягом цілого свого фізичного життя. Зовсім не дивно, що на ремонті машин в СРСР зайнято багато робітників: там машин мало, а робітників багато, і капітал дорожчий за робочу силу. Але що є більшим марнотратством, — списування на амортизацію ще зовсім продуктивної машини тільки тому, що вже є більш продуктивна машина, як це робиться через конкуренцію в США, чи, може, вживання і старої, і нової машини поруч і разом, як є в СРСР? На це без точних обчислень відповісти не легко.

Або, скажімо, таке. Споживач в СРСР вважає добрими тільки такі черевики, які можна носити років з п’ять; европеєць вважає добрими черевики, що носяться рік-два, а американець скривиться і скаже, що з його погляду добрими є тільки такі черевики, які носяться не більше двох місяців. То хто з них більш раціональний і менше марнотратний? Можна йти ще далі і зайти у дещо карколомніший теоретичний ліс: в СРСР, як відомо, і норми амортизації, і норми проценту на капітал (ціна часу), усі нижчі, ніж в США, а темпи зростання економіки, натомість, ще й досі вищі. Виглядає парадоксально, але це — факт, бо річ у тому, що норма додаткової вартости й норма акумуляції в СРСР вищі, ніж в США. Це цілком ставить під сумнів апріорні уяви про порівняльне марнотратство і тут ніякий досвід перебування в СРСР таки нічого не допоможе.

На кінець ще така справа. Про марнотратство в СРСР дуже багато пишеться в газетах, про марнотратство відкрито говорять у своїх промовах різні вожді СРСР. Це робиться в порядку „самокритики”, бо радянська економіка все ж таки публічна, а не приватна, і тому на когось треба завжди вказувати пальцем, як на винного у марнотратстві суспільного майна. Тому й може складатися апріорне враження, що в СРСР так багато марнотратства, що навіть газети не можуть про це мовчати. На Заході, натомість, про марнотратство газети пишуть значно рідше, і то — характерно — лише про випадки марнотратства державних чи муніципальних грошей, тобто теж про марнотратство саме в публічній економіці. /51/

А яке марнотратство існує в приватних підприємствах, про це, ясна річ, газети не пишуть і менажери публічно не говорять, бо це пошкодило б конкуренції. Газету, яка щось таке наважилася б написати про якусь приватну компанію, потягли б одразу до суду. Іншими словами, інституції „самокритики” в приватному секторі капіталістичної економіки немає й не може бути. Але це не значить, що в цьому секторі немає марнотратства.

Примітки

[1] G.Grossman, “The Structure and Organization of the Soviet Economy,” Slavic Review, Vol.XXI, No.2, June 1962, p.204-205.

[2] “Обозрение экономической статистики Pocciи”, составлено И.Горловым. Санктпетербургъ, в Типографіи) Императорской Академіи Науки 1849, стр. 197, 198, 203. /52/

Джерело: «Діялог», Торонто. — №1, 1977. — Стор.47-52.

Advertisements

0 Responses to “Маленький коментар на велику тему”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: