Декілька завваг до статті Г.Тіктина „До політичної економії СРСР”

Ернест Мандель

Деякі розбіжності між поглядами висловленими в розвідці Тіктина і аналізою, яку я вклав у свої 10 тез… — зводяться, фактично, до семантики. Кілька прикладів це пояснять.

Тіктин намагається перекреслити ідею, що бюрократія є упривілейованою пануючою верствою в Радянському Союзі, коли вказує на хибність погляду, що „кожний, хто працює в канцелярії”, автоматично стає упривілейованою особою. Такий погляд уже кілька десятиріч не відповідає дійсності. Правильно. Але чи з того виходить, що до правлячої й упривілейованої групи в СРСР можна зараховувати тільки „верхівку бюрократії”? Все залежить від визначення слова „бюрократія”. Я погоджуюся з Тіктиним, що визначення, яким іноді користувався Троцький („кожний, хто працює в канцелярії”), — може призвести до непорозумінь. Тіктин у своїй статті виступає проти одного такого неправильного розуміння цього слова. Однак, я зовсім не погоджуюся, що тільки, мовляв, верхівка („еліта”), канцеляристів є матеріяльно упривілейована.

Мені здається, вірніше було б сказати, що бюрократія, це — суспільна верства, що охоплює всіх, хто виконує функції менажера (керівника) в будь-якій галузі радянського суспільного життя: в економіці, в державному апараті, у війську, в науці, літературі й мистецтві і т.д. Всі ці люди є матеріяльно упривілейовані. Це не є малочисленна, невеличка „верхівка”: їх, імовірно, кілька мільйонів. У руках цієї групи знаходяться адміністрація й контроль над суспільним додатковим продуктом. У її руках монополія влади на кожному суспільному щаблі. Ця група не допускає маси робітників, селян і великої частини інтеліґенції до безпосередньої участи в формулюванні рішень, принаймні на вищих щаблях, де знаходиться справжня влада. Ця група відзеркалює, в розумінні марксистському й загальному (не тільки „макрекономічному”, але й „макросоціяльному”), поділ праці між виробництвом і нагромадженням. Отже, з точки зору марксистського мислення, вживання такого поняття бюрократії є виправдане /42/ соціяльною дійсністю, у більшій мірі, в кожному разі, ніж термін „технократія” (з чого Брежнєв технократ?).

Які б не були розходження в інтересах, що безперечно існують між різними групами бюрократії (Тіктин зосереджує свою увагу на розходженню між інтересами центру й інтересами фабрично-заводських директорів), їх в’яжуть спільні інтереси, і бюрократія прагне вдержати монополію влади, знаючи, що звідси походять її важливі привілеї (у сфері споживання ).

Тіктин починає від твердження, що ані плян, ані ринок не пояснюють функціонування радянської економіки. „Центральна динаміка” цієї економічної системи — він продовжує — полягає в її „внутрішній суперечності”. „Інакше сказавши, ми знаходимо в ній не одну центральну динаміку, але сполучення кількох суперечливих законів або тенденцій, які відзеркалюють конфлікт різних суспільних груп”.[2] Можливо. Але в усякому разі це тільки парафраза, а не визначення в марксистському розумінні. Думаю, що не помилятимуся, коли скажу, що „центральна динаміка внутрішньої суперечности” це те саме, що й гібридна та протирічива комбінація логіки пляну з логікою привласнення пануючими якнайбільшої кількости предметів споживання, на яке я вказував, як на головне протиріччя радянської економіки. Зрештою, Тіктин сам твердить, що „адміністративно-технічний персонал на підприємствах” турбується „тільки про свої власні інтереси”.[3]

Тіктин піддає критиці одне моє твердження, що „бюрократії бракує політичних, соціяльних і економічних засобів залагодити справи так, щоб захист її особистих матеріяльних інтересів збігався з захистом способу виробництва, від якого залежить її привілеї”.[4] Він говорить, що, оскільки бюрократи виконують певну конечну функцію в виробництві, вони творять специфічні виробничі відносини. Якби їх усунути, був би або повний крах, або постала б нова система. Але тут він, очевидно, ухиляється від відповіді на основне питання: в якому виробничому відношенні знаходиться радянський директор підприємства? Видно, що він не тільки „командує робітниками” (хоч зовсім не абсолютно, між іншим; одна з заслуг статті Тіктина в тому, що вона це ясно показує). Директор також знаходиться у специфічному відношенні до інших директорів: тих, чиї підприємства доставляють йому сировину й машини, і тих, чиї підприємства відбирають викінчені товари його фабрики./43/

Мені видається, що саме це виробниче відношення, — щоб загально зформулювати: специфічне співвідношення окремих частин економіки, — може в основному приймати тільки дві форми: або ринок, або плян (“a pasteriori” пристосування, або “a priori” вирішування). Отже, роблю висновок, згідно з усім тим, що Тіктин пише, що бюрократія заради своїх особистих інтересів діє в такий спосіб, що дезорганізує плян, Тіктин на це відповідає, що така форма виробничих відносин не є ніяке бюрократичне централізоване плянування. Коли замінити бюрократичне управління демократичним управлінням робітників („соціяльний контроль”), вийде „інша система”, тобто „справжнє плянування” замість „поганої адміністрації”. Знову, виходить, проблема семантики. Так само можна заявити, що за монопольного капіталізму „справжні сили ринку” не діють, а тільки панує „конкуренція монополій”, щось, мовляв, зовсім інакше. Можна, в такому випадку, замінити основний двоподіл форм об’єктивного усуспільнення праці поділом на чотири, п’ять, шість форм і т.д. Але вкінці виникне настирливе питання: чи різниця між „капіталізмом конкуренційним” і „капіталізмом монопольним” в їхньому відношенні до ринку не є багато менша, ніж, скажімо, різниця між монопольним капіталізмом і радянською економікою? Чи різниця між „центральноадміністрованою, марнотратною економікою” та „справжнім соціялістичним плянуванням” у їхньому відношенні до плянування не буде якісно менша, ніж різниця між „центрально-адміністрованою, марнотратною економікою” та монопольним капіталізмом? Тому, що відповідь на ці питання — очевидна, повертаємося знову до вихідної точки: тобто, до признання, що радянська економіка є бюрократично викривлений, здеґенерований та марнотратний варіянт плянової економіки… Варіянт все ж таки плянової економіки, а не якоїсь неіснуючої „третьої форми” усуспільнення праці, ані стихійної, ані свідомої…

Головне наше розходження з Тіктиним відноситься до „головної риси сучасного СРСР”, яку він вбачає в „марнотратності”. Це до деякої міри перебільшення, коли йдеться про країну, яка якимсь чудом перетворилася (тільки через марнотратство ресурсів?) протягом одного покоління з слаборозвинутої країни на другу наймогутнішу індустріяльну потугу світу. Точніше було б сказати, що головна риса економіки СРСР це — зростання і марнотратність, або зростання, незважаючи на („зростаючу”) марнотратність, справжнє /44/ зростання, сполучене з зростаючою марнотратністю. Звичайно, це досить їдка синтеза „головної динаміки внутрішньої суперечности”. Проте, ця синтеза характеризує СРСР як щось відмінне від інертних, регресивних суспільств, які в основному є марнотратні й більш нічого (наприклад, Римська імперія в часи свого занепаду).

Неприпускання протиріччя між логікою центрального плянування та матеріяльного егоїзму бюрократії веде у Тіктина до парадоксальних результатів. Примушений ставити реторичні питання, він не вміє на них відповісти. Чому „центральна адміністративна верхівка” не допускає до робітничого й суспільного контролю над пляновим механізмом, як не тому, що вона боїться втратити свої матеріяльні привілеї? Чому виринає конфлікт між „пляновиками” і директорами фабрик, як не тому, що логіка пляну (тобто основна рушійна сила, що веде до визнання всякої праці, як безпосередньо суспільного явища, і що походить із скасування приватної власности й приватної праці) діє всупереч заходам директорів, які розраховані виключно на потреби цих останніх? Чому директори нагромаджують (і марнують) сировину, устаткування і т. д., як не тому, щоб збільшити свій прибуток? Чому ж запровадження системи винагороджування основаної на прибутку у засаді не змінило б нічого доти, доки існує плянування (тобто, доти, доки „сили ринку” й окремі директори підприємств не зможуть установлювати ціни, зарплатню й капіталовкладення)? Відповівши на ці питання, у нас було б краще розуміння основних протиріч радянського суспільства, набагато краще, ніж якщо б ми зосередили всю свою увагу тільки на марнотратності.

Тіктин правильно зауважує, що тенденція до посилювання сил ринку вказує на тенденцію до реставрації капіталізму. Він теж правильно заявляє, що остаточна перемога цієї тенденції не можлива без поборення опору робітників (опору введенню „ринку на робочу силу”, тобто, права ди- ректорів звільняти робітника з праці й ін. Хоч це не була б єдина риса радянського суспільства, яку захищав би робітник. На нашу думку, він також би ставив опір привласненню підприємств приватними особами — чужими чи своїми). Ця прогноза, що добре годиться з нашою аналізою, у Тіктина є вражаюче пропущена.

Коли Троцький заявив, що робітники капіталістичних країн повинні захищати свою демократичну свободу від фашистівської загрози, він це зформулював не як захист буржуазної /45/ держави, але як захист „зародкових елементів пролетарської демократії в нутрі буржуазного суспільства”. Чи Тіктин сказав би, що відсутність ринку робочої сили й наявність права пролетаріяту на працю в СРСР, є тільки „зародкові лементи соціялістичного плянування” в „марнотратно адміністрованому суспільстві”? Диспут, на перший погляд, може видаватися проблемою семантики. Але абсурдність такого становища виявляється скоро. Постійне забезпечення працею та відсутність ринку на робочу силу не є другорядними питаннями чи побічними аспектами соціяльної системи. Вони є частиною основних виробничих відносин у СРСР. Поряд з іншими аспектами, вони виправдовують наше визначення того суспільства, як переходового між капіталізмом і соціялізмом (те, що зветься робітничою державою), хоч страшенно збюрократизованого й марнотратного. Усунення в ньому монополії бюрократії на владу й поганого керування бюрократії — через політичну революцію, через запровадження робітничої демократії й робітничого управління — відкрило б шлях до соціялізму без потреби нової соціяльної революції, без потреби замінення однієї „соціяльної системи” зовсім іншою.

ПРИМІТКИ

[1] Усі примітки відносяться до статті Г.Г.Тіктина: „До політичної економії СРСР”, що надрукована в журналі Крітік ч. 1, весна 1973 р. Тут див. стор. 38.

[2] Там же, стор. 22.

[3] Там же, стор. 32.

[4] Там же, стор. 34.

[5] Там же, стор. 35. /46/

Джерело: «Діялог», Торонто. — №1, 1977. — Стор.42-46.

Advertisements

0 Responses to “Декілька завваг до статті Г.Тіктина „До політичної економії СРСР””



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: