Завваги до статті Гіллеля Г.Тіктина

О.Степаняк (Іван Майстренко)

Важливим завданням української публіцистики (і науки) поза межами України є узгіднення термінології, існуючої на батьківщині, з термінологією в чужоземній літературі. Без цього переклади на українську мову можуть не доходити до читача. Це можна сказати і про працю Тіктина. Ось приклад. Він пише, що в СРСР „від часів Троцького виросла дев’ятимільйонна армія аспірантів”. Дев’ять мільйонів аспірантів? Це щось незбагненне для українського читача, який користується термінологією, існуючою в УРСР. Бо там слово „аспірант” означає (і в житті, і в словниках) особу, яка закінчила високу школу і потім два-три роки підготовляється до ступеня кандидата наук. Отож аспірантів в цілому СРСР набагато менше, ніж дев’ять мільйонів. Бо навіть студентів було в 1974 р. кругло п’ять мільйонів. (Народн. х-во СССР в 1973 г., стор. 712).

В чужоземних же словниках слово „аспірант” означає „кандидат”, „претендент” на працю, не обов’язково наукову. Таких, звичайно, більше, ніж студентів. Але в статті Тіктина не можна збагнути, кого він має на увазі, називаючи їх „аспірантами”, та ще вказуючи, що їх дев’ять мільйонів. Подібних неясностей у Тіктина є ще кілька і вони дещо затуманюють для українського читача зміст його статті.

А тепер щодо суті статті Тіктина. Він охоплює дуже багато проблем, але має замало узагальнень і теоретичних висновків. Наведені ним факти з радянської економіки, звичайно, дуже цікаві для читача, що не читає радянської преси. І то добре, що Тіктин ці факти наводить. Але цих фактів було б досить для висновків про істоту (економічну й соціяльну) радянської системи. Проте цих висновків фактично немає. А ті висновки, що Тіктин дає, часом протирічні. Ось пара протиріч у статті Тіктина.

Наприкінці своєї статті Тіктин пише, що перехід СРСР до ринку „без сумніву призвів би до нового розподілу прибутків, який був би не на користь робітничій клясі”. (Підкреслення в цитатах всюди моє — О.С.). Отже, виходить, що за ринкових умов робітникам в СРСР жилось би гірше, ніж… тепер. Але це протирічить цілій статті Тіктина, з якої видно, що робітники в СРСР живуть на краю нужди. Це протирічить /37/ також авторитетним авторам самвидаву, які твердять, що за життєвим стандартом СРСР стоїть на 27 місці в світі. (Див., напр., працю С.Зоріна і Н.Алексеева, Время не ждёт. Стор. 24). Нарешті твердження Тіктина протирічить логіці. Бо за ринкових умов в СРСР автоматично відродились би вільні профспілки (як це сталося за часів Леніна при НЕПі). А профспілки не допустили б, щоб СРСР, будучи економічно другою сильною державою в світі, за життєвим стандартом знаходився б на 27 місці.

Або ще таке протиріччя у Тіктина. Теж наприкінці своєї праці він пише, що в СРСР дисципліна на виробництві фактично терористична. Робітника контролюють пашпортом (який не дозволяє йому переселятися до більших міст), трудовою книжкою (в якій відзначають його прогріхи), таємною папкою КДБ, навіть наданим від заводу мешканням (яке можуть відібрати у випадку „ненадійности”). І Тіктин робить правильний висновок: „Якщо хтось схоче сказати, що все це існує при капіталізмі (при ринкові — О.С.), — помилятиметься. Контролю до такої міри, як існує в СРСР, ніколи не існувало ніде”. Отож у згаданій цитаті про ринок Тіктин заперечує себе, коли пише: „Поворот до ринку, без сумніву, призвів би до… міцнішої дисципліни на заводі”.

Отже, перехід до ринку знизив би, за Тіктиним, життєвий стандарт радянського робітника навіть нижче від нинішнього злиденного. Перехід до ринку призвів би до ще жорстокішої дисципліни на заводі супроти теперішньої терористичної. Ясна річ, що Тіктин натягає, щоб залякати читача ринком. Йдеться тут не про те, чи ринок плюс чи мінус. Запровадження ринку в СРСР після громадянської війни було порятунком для диктатури пролетаріяту. Введення ринку в сьогоднішньому Китаї було б загрозою для диктатури пролетаріяту. Введення ринку в СРСР врятувало б робітника від тоталітарного визиску контрреволюційної бюрократії.

На мою думку, разючі протиріччя у Тіктина (а їх у нього чимало) випливають з того, що він, з одного боку, ще й досі не встановив чітко для самого себе соціяльної природи сьогоднішнього СРСР, а, з другого боку, перебуває в полоні деяких доґм, тобто, нав’язаних згори і критично не переоцінених постулятів. Наприклад, уявлення, що СРСР відійшов від капіталізму і застряв по дорозі до соціялізму (деякі колеги Тіктина навіть вважають, що СРСР е тільки попсута бюрократизмом робітнича держава). Ясно, що поворот до /38/ ринку з отієї „півдороги” — це поворот до капіталізму. Звідси залякування читача ринком.

Доґмою є, що можуть бути тільки такі історичні формації, як капіталізм чи соціялізм. І ніякої між ними іншої. Так виглядає з праці Тіктина. Щоб довести, що в СРСР немає капіталізму, Тіктин пише, що там немає типових для капіталізму категорій — вартість, прибуток, ринок і т.д. Між тим Тіктину, мабуть, відомо, що в Німеччині під час Першої й Другої світових воєн не було ринку, отже (за Тіктиним) і властивих ринкові економічних категорій — вартости, ринкового прибутку… Але капіталізм і за кайзера, і за Гітлера, все ж таки був? Ленін називав цей німецький капіталізм (часів Першої війни) державним капіталізмом. Ленін навіть проєктував перенести цю німецьку систему до радянської Росії, перевернувши її „догори ногами”, тобто, поставивши на чолі такої безринкової системи пролетаріят. Що й мало б бути соціялізмом.

Тіктин і багато його однодумців скажуть: так то ж було в надзвичайних умовах війни. А ми відповімо: а хіба диктатура бюрократії в СРСР з її воєнною економікою не надзвичайні умови, які теж не допускають ні ринку, ні його нормальних категорій, як вартість, прибуток і т.д.?

Ленін зовсім спокійно допускав можливість іще однієї суспільно-економічної системи — державного капіталізму. Допускав її ще в минулому сторіччі і Ф.Енґельс. У своїй праці „Розвиток соціялізму від утопії до науки” Енґельс писав: „Чим більше продуктивних сил візьме держава в свою власність, тим повніше буде її перетворення у сукупного капіталіста і тим більшу кількість громадян буде та держава експлуатувати. Робітники залишаться найманими робітниками, пролетарями. Капіталістичні відносини не знищуються, а, навпаки, доводяться до крайностей, до найвищої точки. Але на найвищій точці відбувається переворот. Державна власність на продуктивні сили не розв’язує конфлікту, але вона містить в собі формальні засоби, можливості його розв’язання… Суспільство відкрито… візьме в своє володіння продуктивні сили”… (Ф.Енгельс. Развитие социализма от утопии к науке. Москва, 1960, стор. 68. Підкреслення моє — О.С.).

В Москві на цю цитату скажуть: так там же мова про буржуазну державу, а наша ж держава створена Жовтневою революцією і диктатурою пролетаріяту. А відповідати Москві треба так: але ж ваша держава за всіма ознаками є експлуататорська /39/ (27 місце у світі за життєвим стандартом), а диктатура пролетаріяту була не експлуататорська. Диктатура пролетаріяту в СРСР знищена в єжовському державному перевороті 1937-1939 рр. Москва і всі її „учені” цадики десятою дорогою обминають поняття „державний капіталізм”. Бо воно неначе шите на її мірку. Невідомо тільки, чому ліві догматики так страшаться цього поняття, коли його визнають усі дисиденти в СРСР. Що в СРСР встановилася система державного капіталізму, визнав молодий український вчений з СРСР, марксист Леонід Плющ, на пресконференції в Парижі. Ще раніше визнав економічну систему СРСР державно-капіталістичною А.Сахаров (у книзі О стране и мире, 1975). А Тіктин і його однодумці все ще чомусь страшаться визнати це. От і виходять протиріччя й плутанина.

Досвід капіталістичного розвитку СРСР після Енґельса довів, що буржуазна держава не спроможна створити закінчену систему державного капіталізму. Але виявилось, що це спромоглася зробити комуністична бюрократія через тривалий період її дегенерації й контрреволюційного переродження при „соціалізмі в одній країні”. Тепер, стаючи новою експлуататорською клясою державного капіталізму, ця бюрократія не допустить, щоб суспільство взяло, як каже Енґельс, продуктивні сили в свої руки. Бюрократія КПРС, навпаки, буде нав’язувати милу їй державно-капіталістичну систему збройною бонапартистською силою Західній Европі, уявляючи, що та система є „зрілий соціялізм”.

Аналогічно з Французькою революцією кінця XVIII віку, система бюрократичної диктатури в СРСР є бонапартизм (колективний, хоч не виключене переростання його на індивідуальний, але це не важне). Диктатура бюрократичного бонапартизму потрібна тільки доти, доки в її надрах до кінця визріє нова експлуататорська система державного капіталізму. Панівною ж силою цієї нової системи має бути не партійна бюрократія КПРС, а технократія, якій непотрібні вже будуть ні марксистська фразеологія, ні комуністичні обіцянки. Речники цієї технократії вже заговорили в СРСР. Характерно, що вони обстоюють систему державного капіталізму без приватної власносте на засоби виробництва.

Система державного капіталізму, якщо б їй пощастило закріпитися в СРСР, матиме свої клясові протиріччя — між організаторами виробництва (люди розумової праці) і виконавцями (люди фізичної праці). Або — між технократією й пролетаріятом. /40/ Фізична й розумова праця — ось протиріччя суспільства державного капіталізму. Диктатура пролетаріяту в СРСР часів Леніна-Троцького хотіла прискорити ліквідацію цих протиріч, притягаючи робітників і до організації виробництва (до керівної роботи), а техноркатію — і до фізичної праці. Але в СРСР це не здійснилось.

Це намагається здійснювати маоїстський Китай. Він культурними революціями (за Троцьким — перманентними) постійно підрізає виростаючі кожного разу паростки бюрократії, протиставленої робітничій клясі.

Що прийде в світі після приватновласницького капіталізму — чи державний капіталізм, чи соціялізм? Якщо б бонапартизмові КПРС пощастило повернути і Китай на радянський шлях розвитку, тоді на сторіччя перемогла б у світі система державного капіталізму. Ось чому боротьба між СРСР і Китаєм треба розглядати як клясову боротьбу між бюрократією й пролетаріятом. І саме тому такою навгасимою є ненависть між цими двома системами.

В 1930-их роках Л.Троцький писав в Бюлетені опозиції (марксистів-ленінців), що завдання марксистської теорії в тому, щоб вивчені явища й теоретичні висновки відразу скеровувати на визвольну боротьбу. Тому й мої критичні завваги до праці Тіктина я звів до активних політичних висновків. /41/

Джерело: «Діялог», Торонто. — №1, 1977. — Стор.37-41.

Advertisements

0 Responses to “Завваги до статті Гіллеля Г.Тіктина”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: