Гіллель Г.Тіктин
Найперша проблема, яка постає перед марксистами у зв’язку з вивченням Радянського Союзу, це питання методи. Існує велика кількість емпіричних дослідів та аналітичних праць про суспільні інституції, написаних як з лівих, так і з правих політичних позицій. Цим працям явно бракує за¬гальної концепційної схеми, хоч подекуди зустрічається і протилежна хиба: автор силкується втиснути факти у рямці наперед задуманої теорії. Хоч хворіння на емпіризм помічається в усіх галузях науки, в ділянці вивчання СРСР існують своєрідні проблеми. Радянське суспільство достатньо відрізняється від суспільства клясичного капіталізму і, звісно, західнього капіталізму, щоб неймовірно ускладнити будь-яку спробу застосувати до нього західні концепції. Вистачає завважити, що модерний варіянт теорії державного капіталізму ще досі не застосував її до аналізи внутрішніх процесів СРСР.[1] Іншими словами, треба опрацювати нові концепції або надати нового значення старим. Подруге, незважаючи на порівняно велику кількість наявних даних, поодинокі ділянки залишились недослідженими. Робити передбачення на підставі західніх тенденцій неможливо, а пророчити навздогад безглуздо. Обидві тенденції, одначе, є традиційними. Сьогодні немає жодної іншої розв’язки, як побути довший час в СРСР і вглибитися в проблеми цього суспільства. Такий підхід не може заступити наукової праці, але дає деяке уявлення про питання, які слід ставити, і перекреслює деякі з абсурдніших відповідей. Більшості дослідників нелегко зробити такі відвідини; їх частково може заступити контакт з колишніми членами радянського суспільства. Треба погодитися з Райтом Міллсом, коли він твердить, що „покладатися на власний досвід, але одночасно відноситися до нього із скепсисом… належить до прикмет зрілого дослідника.”[2] Безумовно, що незнання російської мови дозволяє тільки на найширші узагальнення, часто на підставі праці, проробленої в тридцятих роках. Крім особистого досвіду та доступу до опублікованих першоджерел, потрібно ще концепційної схеми. Суть моєї арґументації полягає в тому, що, в наслідок особливих труднощів у вивчанні Радянського Союзу, звичайну емпіричну ортодоксальність побільшено в тисячі разів. /9/
Такі стандартні засади, як необхідність критичного підходу до дійсности та уваги довготривалих розвиткових тенденій ніколи не були шановані тими, хто посідає вищезгадані кваліфікації. Ті, кому бракує цих кваліфікацій, часто встановлюють прямі кореляції між законами капіталі¬стичного й радянського суспільств. Паралелі й аналогії справді цікаві, але не можуть служити знаряддям для з’ясу¬вання основних суперечностей та рушійних сил радянського суспільства. Ми не можемо виходити з передумови, що одні і ті ж самі закони стосуються як СРСР, так і Великобританії. Можемо, однак, іти за Марксом і розпочати наші досліди спробою віднайти головну рушійну силу в економіці. Якщо такої сили немає, тоді мусимо пояснити, чому саме її немає. Можемо також користуватися методою елімінації. Чи в СРСР діє закон вартости? Чи потяг до додаткової вартости має підставове значення для радянської економіки? Також можемо застосовувати методу історичної аналізи, намагаючись розкрити суть тих законів, що діяли в радянській економіці до 1929 р., користуючись для цього дослідами тодішніх марксистських економістів та ставлячи питання, чи ці закони все ще діють, а якщо ні, то які закони прийшли їм на зміну. Аналіза такого типу повинна встановити зв’язок між виявленими законами та сучасною клясовою структурою СРСР. Іншими словами, треба вказати на зв’язок між виробничими відносинами в СРСР та продуктивними силами в економіці цього суспільства.
У цій статті я намагаюся заторкнути тільки деякі проблеми, які ще досі не стали предметом дійсної аналізи, і хочу започаткувати спробу зрозуміти внутрішню динаміку Радянського Союзу. Деякі узагальнення, як, наприклад, про зв’язок між контролем над засобами виробництва та засобами розподілу, або про відношення між містом і селом, між СРСР і світовою економікою, не з’ясовуються докладніше через брак місця; ці питання будуть обговорені у чергових статтях. Завдання цієї статті буде сповнене, якщо вона спонукає інших подати свої думки.
КОРОТКИЙ ОГЛЯД СТАТТІ
На цьому місці я хотів би подати резюме статті, щоб теорія не згубилася в масі деталів. Я обстоюю погляд, над яким докладно зупиняюся в тексті статті, що Радянський Союз не становить собою ні державно-капіталістичної, ні робітничої /10/ держави. Крім того, я не згідний з поглядами Маллета та інших дослідників, що влада в СРСР переходить до рук технократів; ні з тезою Свізі та Беттельгайма, що державоюкерує буржуазна верхівка. Тому моя характеристика радянського суспільства та його рушійних сил вимагає критичної аналізи всіх цих теорій.
Кожній соціяльній системі, — а нам треба визнати, що СРСР є такою системою, — властива центральна динаміка або рушійна сила; мені здається, що особливість динаміки Радянського Союзу полягає в її внутрішній суперечності. Інакше сказавши, ми знаходимо в ній не одну центральну динаміку, а сполучення кількох суперечливих законів або тенденцій, які відзеркалюють конфлікт різних суспільних груп. Головна риса сучасної економіки СРСР — це величезна і, мабуть, зростаюча марнотратність. Безсумнівно, різниця між потенційним і фактичним додатковим продуктом (користуючись термінами Свізі й Барана) збільшується швидким темпом, але одночасно збільшується також різниця між дійсним додатковим продуктом і тією його частиною, яка раціонально використовується. Саме це мають на увазі послідовники теорії „ринку”, коли вказують, прямо чи посередньо, на конечність уведення матеріяльних стимулів для створення більш раціональної економіки. Постає питання, чому існує така величезна марнотратність, яка помічається особливо в секторі засобів виробництва? Відповіді, здається мені, слід шукати в розходженні інтересів між тими, що керують економікою з центру, і тими, що повинні виконувати їхні інструкції безпосередньо на місцях. В період НЕПу існував конфлікт між пляном і ринком. Сьогодні ж, здається мені, немає ні пляну, ні ринку; насправді їх немає вже більше сорока років, якщо, звичайно, цими поняттями визначаємо виробничі відносини специфічного типу, як це мусить робити кожний марксист. Все, що існує тепер, це свого роду похідні від пляну і ринку, які почали з’являтися ще за періоду НЕПу. У 1923 р., на XII з’їзді партії, Є.Преображенський спеціяльно звернув увагу на місницькі, вузькокомерційні погляди керівників радянської промисловости[3]. Службовці підприємств намагаються обернути вказівки центральної адміністрації на свою користь і тим самим перекреслюють логіку „пляну”. У висліді цього, плян виконується тільки на словах. Наслідки такої ситуації були б набагато серйознішими, якби вона не була загальновідомою: це означає, що центральні органи вважають своїм справжнім завданням організувати і координувати /11/ економіку, яка фактично знаходиться поза іхнім контролем. Звідси постає конфлікт усередині самої верхівки, і це є одна з причин, чому цю соціяльну групу трудно називати клясою. хоча вона і набирає риси, якими позначається кляcа. Одна з причин, що лежать в основі цього внутрішнього конфлікту, це атомізація радянського суспільства, включаючи сюди й верхівку. Ефективний зв’язок встановлюється з великим трудом; інформація не відповідає дійсності. В той же час, ця атомізація конечна для вдержання стабільности режиму, або системи, бо невдоволення системою поширюється і зростає. Через те, що втрати в економіці такі великі, рівень життя підвищується дуже повільно: створюється зачароване коло. І не тільки верхівка безсильна вирватися з цього кола, але подібний, хоча гостріший, конфлікт відбувається й між інтеліґенцією та верхівкою, яка намагається відігравати організаційну ролю в суспільстві. Розбіжність інтересів між верхівкою і робітничою клясою виявляється у відсутності в цієї останньої ініціятиви працювати. І природно, що в суспільстві, де їхнє відчуження нічим не приховане, робітники намагаються робити якнайменше зусиль, працювати в якнайгірший спосіб. Внаслідок цього постає суперечність між тенденцією або законом організації й законом, що його можна назвати „перетвореною формою вартости”, або „законом особистої вигоди”, тобто, конфлікт між верхівкою і робітничою клясою набуває форми колективної відмови від праці, виявленої у єдино можливий спосіб. Це означає, що, всупереч бажанням урядових чинників, відбувається величезна перепродукція виробничих засобів. Під історичним оглядом ця система нежиттєздатна; їй бракує внутрішньої стабільности. В дійсності можливі тільки два виходи: панування закону вартости, який вимагає прибутків, конкуренції і ринку, — або ж соціялізм. Друга можливість відпадає тому, що верхівка добровільно не зречеться своїх привілеїв. Отже помічається неминуча тенденція до постання ринку і до відповідного погіршення в становищі робітничої кляси. З огляду на політичні проблеми, пов’язані з другою альтернативою, радянські керівники не мають іншого виходу, як посилення репресій та поступове запровадження ринку.
Тепер хочу сказати декілька слів про мій особистий підхід до Радянського Союзу. Мій досвід у великій мірі унікальний тому, що, впродовж свого майже п’ятирічного перебування в Радянському Союзі, я свідомо придержувався критичного /12/ підходу до радянського життя, тобто користувався вище наведеними концепціями. Я нав’язуватиму до цього досвіду, бо індивідуальний підхід до дійсности не може не залежати від умов у яких індивід перебуває. Я робитиму це так само, як ми змушені це робити у Великобританії, де багато фактів нашого клясово поділеного суспільства недоступні для дослідників і ніяк не можуть бути встановлені у цифрах, як, наприклад, у питанні про розподіл прибутків. Звичайно, в СРСР точні дані ще менш доступні. Тому, щоб сказати про Радянський Союз щонебудь правдиве і вартісне, потрібно застосувати саме такий підхід, який я тількищо описав. Це не означає, що не вільно цитувати фактів з радянських джерел для обґрунтування своїх тверджень — навпаки, це часто можливе, — але шляхом спостереження й дискусії можна засвоїти, принаймні у первісній формі, окремі концепції й загальні теорії, які пізніше змодифікуються під впливом вивчання друкованих матеріялів.
Спочатку я хочу зупинитися на тому, що вважаю основною суперечністю в політичній економії або соціяльній структурі Радянського Союзу. Далі я обговорю засоби соціяльного контролю або, — вживаючи іншої термінології, — засоби згладження суспільних суперечностей в СРСР.
НАГРОМАДЖЕННЯ І ВТРАТИ
Кліфф, Маттік та інші правильно вказують на те, що нагромадження — це, мабуть, головний фактор у політичній економії Радянського Союзу.[4] Одначе вони збиваються з правильного шляху, мабуть, через те, що не познайомилися навіть з тією частиною російськомовної джерельної літератури, яка доступна в перекладі, — коли записують усе це на рахунок оборонної політики. З огляду на поширеність цієї опінії, мені необхідно зупинитися на цьому питанні в деталях і розкрити інші компоненти нагромадження та їхню важливість. Поперше, ніхто ніколи не казав, що, мовляв, капіталовкладення, які не відносяться до оборони, рівняються нулеві. Посилаючись на одну з найкращих оцінок, можемо твердити, що продукція машинобудівельної промисловости, яка не відноситься до оборонних категорій, складає три чверті всієї продукції. Як можна сподіватися, оборонний відсоток вищий, ніж у США; одначе, він залишає місце для інших форм капіталовкладення.[5] В цю останню категорію входять ремонт і запасні частини, як також основні засоби /13/ виробництва, включаючи будівництво. Як бачимо, нагромадження, яке не відноситься до сфери оборони, становить значну частину цілости. Проте, навіть якщо б ми припустили, що на оборону припадає ще більший відсоток, то і в такому разі треба б відповісти на два питання. Поперше, що діялося з витратами на капіталовкладення в необоронному секторі у періодах, коли зменшувалися видатки на оборону, як, наприклад, після другої світової війни, після війни в Кореї та впродовж майже дворічного періоду після усунення Хрущова? На це питання можемо відповісти з певністю: хоч споживання збільшалося відносно повільними темпами, капіталовкладення у продукцію засобів виробництва зростали, з можливим винятком косиґінського періоду (поза незначними відхиленнями). Подруге, видатки на харчування становлять близько 60 відс. радянського родинного бюджету (у порівнянні до 25 відс. у Великобританії).6 Постає питання, чому такий порівняно малий відсоток капіталу просочується в сільськогосподарський сектор? В той час, коли трактори і сільськогосподарські машини вважаються нормальним явищем у колгоспах і радгоспах, у багатьох містах СРСР існують затяжні перебої в постачанні м’яса, молока, овочів і городини. Іншими словами, великі капіталовкладення скеровуються до необоронного сектора, який у свою чергу поступово зростає, проте це тільки в незначній мірі сприяє підвищенню рівня життя. Неважко доказати, що й оборонний сектор зазнає подібних труднощів, тобто в ньому є низький коефіцієнт віддачі капіталовкладень. Згідно з одним підрахунком, частота поломів машин радянського устаткування, включаючи й оборонні устаткування, в три-чотири рази більша, ніж у США, так що не треба дивуватися, що в Радянському Союзі на ремонті устаткування працює більше людей, ніж у самому виробництві.[7]
Повернемося знову до капіталовкладень. Тут нас чекає ще одне питання: чому капіталовкладення у необоронне виробництво зростають до такої міри, що не залишається фондів для капіталовкладень у виробництво предметів споживання;8 чому машинобудівельна промисловість розвивається набагато швидше, ніж легка промисловість, не виявляючи, проте, значного впливу на життєвий рівень? Справа тут не в темпах зростання, а в тому, що прохарчування становить головну проблему для більшости населення, а норма житлової площі абсолютно мінімальна. Коли такий стан існує вже більше сорок років, тоді очевидно, що тут діє основна сила, /14/ яку марксисти могли б називати законом. Поза всяким сумнівом, індустріялізація змусила більшість населення перейти з села до міста; разом з колективізацією, вона поклала кінець селу, як політичній силі.[8] Сьогодні, хоч 40 відс. населення проживає на селі, всього 30 відс. живе від доходу з землі, а коли взяти до уваги чисельну непропорційність статей на селі, тоді кількість родин, всі члени яких працюють у сільському господарстві, виходить ще меншою. Тепер, коли держава йде на поступки селянству, то це — тільки для того, щоб забезпечити міста щораз більшою кількістю харчів, а не з будь-якого бажання заспокоїти невдоволення селян. Індустріялізація і колективізація раз і назавжди покінчили з політичною силою селянства в СРСР і вилонили радянську еліту, або тодішню бюрократію. Одначе, незалежно від її волі постала система (а не соціоекономічна формація), яка до цього часу зберегла багато із своїх основних рис. Безумовно, великомаштабна продукція засобів виробництва легше піддається контролю і в більшій мірі вимагає бюрократичного керівництва, але це причина радше другорядного значення. Фактом є, що представники верхівки завжди і постійно наголошували конечність підвищення продукції предметів споживання. Так, у 1934 р., на XVII з’їзді партії проголошено, як невідкладне завдання, радикальне збільшення продукції та поліпшення якости предметів споживання.[9] На XIX з’їзді в 1952 р. знову сказано, що значне підвищення життєвого рівня повинно стати основним завданням пляну.[10] Тепер радянські керівники повторюють, що життєвий рівень треба підвищити, а якість продукції поліпшити.[11] Але ж уже майже 50 років тому, в період господарської кризи, Є. Преображенський та інші марксисти вказали на потребу збільшити продукцію предметів споживання, щоб устабілізувати радянську економіку. Хоч Преображенський розходився з М.Бухаріним щодо відповідних темпів розвитку важкої промисловости, між ними була однозгідність щодо конечности одержання високої фондовіддачі у відносно короткому часі. Застереження Преображенського щодо нагромадження в 1931 р. виявилося пророчим.[12]
В дійсності, отже, керівники державного пляну хотіли б якнайшвидше збільшити продукцію всіх предметів споживання, але в цьому їм заважає не стільки гонка озброєнь, скільки суть соціяльної системи Радянського Союзу.[13] Коли існує ситуація, в якій суб’єктивні бажання змінити систему не можуть бути здійснені, ми мусимо зробити висновок, що цим/15/ бажанням суперечить певний суспільний закон.[14] Якщо спробуємо визначити цей закон, тоді нас відразу вразить брутальний факт величезної марнотратности в економіці СРСР. Через те витрати на оборону багато більші, ніж це було б потрібно у раціональній економічній системі. У цьому відношенні, економіка могла б бути чи капіталістичною, чи соціялістичною, але втрати були б набагато меншими, особливо в секторі оборони. Непотрібні втрати ресурсів такі величезні, що, згідно з твердженням одного з економістів ліберального естаблішменту, запровадження більш радикальної господарчої системи призвело б до збільшення продукції на 30-50 відс.[15] Якщо він говорить про 30-50 відс., то дійсна цифра могла б бути у 5-10 разів більшою.
1. Перша й основна категорія втрат — це низька якість продукції. Вона виявляється в тому, що радянські вироби стають непридатними швидше ніж їхні західні відповідники, не виправдуючи навіть сподівань їх конструкторів; приходиться будувати склади для товарів, які неможливо збути через їх низьку якість. Але найгірші наслідки цієї форми втрат помічаються у продукції засобів виробництва. Коли більше робітників зайнято в ремонтних операціях, ніж у виробництві машин або предметів споживання, — незважаючи на всі заклики т.зв. пляновиків та матеріальні заохочення, які випробовують з мінімальним успіхом впродовж більше 50 років, — тоді очевидно, що низька якість властива самій господарській системі.[16] Щоб дати уявлення про характер причин та наслідків низької якости виробництва, варто навести приклад: у статті в „Правді” з 23 березня 1972, в якій обговорювалися продукція і використання сільськогосподарських машин, заторкнено проблему низької якости запасних частин. Подавши високу цифру, автор статті ствердив, що справжня кількість низькоякісних частин набагато більша, тому що багато підприємств уважають за краще не зголошувати дефектів якости і не відсилати частин на ремонт, знаючи, що вони будуть повернені з великим опізненням, або пропадуть взагалі. Виходить, що запасні частини здобуваються тяжким трудом. Це й не дивне: при теперішній частоті поломів, у ремонтах зайнято стільки робітників, що, якби тільки були достатні засоби, тоді прийшлось би створити зовсім новий сектор у марксистській економіці, — більший, ніж будь-котрий з вищезгаданих. Погіршує цю проблему те, що якість самого ремонту дуже низька. Його виконують механічно, без /16/ точного з’ясування полому; часто, щоб уникнути дорікань у поганій роботі, трактори розбирають на частини і знову збирають, хоч усьому провиною тільки невеликий дефект. У висліді цього, згідно з підрахунками Всесоюзного тракторного інституту, за вісім років ужитку вартість ремонтних операцій трактора в 2½ рази перевищує його собівартість. Тому й не дивно, що потребу в запасних частинах не можна повністю задовольнити. Відсутність запасних частин, з одного боку, зменшує непотрібні витрати на ремонт, але з другого — безсумнівно призводить до зривів у кожній галузі народного господарства. Шкідливий ефект виходить у трактористів, які не використовують відповідного сорту бензини або мастила для тракторів, або застосовують їх у несільськогосподарських потребах, наприклад, для приватних автомашин. Автор статті підкреслює, що тут не може бути мови про те, щоб селяни не вміли користуватися машинами, бо ж ними управляють кваліфіковані люди, які займають особливе становище в колгоспах і радгоспах. Причини слід шукати деінде, що автор і намагається робити в цій статті.
Підсумовуючи вищесказане, можемо ствердити, що низька якість виробництва призводить до вимог збільшити кількість товарів, викликає величезний і постійно зростаючий попит на запасні частини і збільшує обсяг ремонтних операцій, які стають невід’ємною частиною економіки через те, що якість ремонту низька, а собівартість його надто висока. Дехто скаже, що робітник в СРСР все ще зберігає риси селянина. Але ж минуло вже сорок років від часу першої п’ятирічки. Чи внуків селян теж слід вважати селянами? Робітничу клясу СРСР можна порівняти з японською щодо здібности, але ця остання не управляє машинами в такий спосіб, щоб мати з них мінімальну користь, а вже напевно не хвастається низькою якістю виробництва. Причини такого стану криються не в минулому, а в теперішній економічній системі.
2. Друга причина втрат в економіці СРСР — це дуже повільне впровадження нових технічних засобів. Мандель вказує на перевагу соціялістичної системи над капіталістичною щодо швидкого впровадження нової техніки і намагається обґрунтувати це твердження прикладом СРСР.[17] Ніщо не може бути більш правильним у відношенні до майбутньої соціялістичної системи, але одночасно більш помилковим у відношенні до Радянського Союзу. Насправді ж у ділянці /17/ технічних нововведень існує система негативного заохочення або позитивного знеохочення. Для тих, хто серйозно вивчає економіку СРСР, це давно відома істина, але дуже важливим є прослідити причини цього стану.[18] Так довго, як основним показником виробництва є чи то кількість вироблених товарів, чи прибуток, впровадження нової техніки порушує цей стандарт ефективности. З уведенням нового предмету чи процесу масового виробництва завжди пов’язано багато проблем, як це наочно виявив приклад з Ролс-Ройсом. Але якщо на Заході прибуток часто відповідає ризику, або приймається, що тільки частина капіталовкладень дасть значний прибуток, то в СРСР немає подібних стимулів ринку. Впроваджено багато різних форм заохочення, які ще далі існують, але їхнє значення для виробництва неможливо визначити наперед, отже жодна система заохочень не може існувати так довго, як основні показники виробництва існують у натуральній або грошовій формі. Навіть тоді, коли таким показником виступає прибуток, якщо підприємство не має права звільнити непотрібних робітників і підвищити ціни залежно від попиту і пропозиції, впровадження нової техніки або нового виробу може призвести до підвищення собівартости, яке не відшкодовується в ринковій ціні. Крім того, темп виробництва мусить бути перерваний на якийсь час, а це означає, що директор заводу тратить принаймні частину премії.[19] Через те, що директор фабрики переважно не залишається довго на одній посаді, жодний директор, якщо він хоч трохи амбітний, не дозволить на введення нової технології. Те саме відбувається з оновленням основного капіталу. Так, у Правді з 3 лютого 1972, появилася стаття, в якій, навівши приклад фабрики у Краснодарі, автор ствердив: „Насправді ж у колектива немає жодного стимулу збільшити продукцію через впровадження нової техніки,… оновлення основного капіталу не компенсується.” Все це означає, що нова техніка і новий капітал впроваджуються тільки тоді, коли це стає абсолютно необхідним, і здебільшого внаслідок адміністративного тиску, якому неможливо протиставитися. Сахаров уже вказав на те, що СРСР відстає від Заходу щодо розвитку техніки.[20] Для нього це важливе з огляду на потенційний додатковий продукт, але безпосередні наслідки очевидні вже тепер: застаріла техніка спричинює низьку якість виробництва, і цей ефект посилюється, коли не поновлюються основні фонди. Таким чином, витрати виробництва більші, ніж при капіталізмі. а вже напевно більші, ніж при соціялістичному устрою /18/ виробництва. Наочний приклад із сектора оборони: в машинобудуванні зуживається принаймні на одну третину більше металу, ніж у США.
3. Все сказане вище підводить нас до третього важливого джерела втрат в економіці — до величезної кількости неповно затруднених працівників. Один видатний радянський економіст виголосив промову, пізніше надруковану, в якій ствердив, як інформують, що 15 мільйонів робітників можна було б звільнити з тим наслідком, що продукція залишилась би на теперішньому рівні, або й збільшилась би. П’ятнадцять мільйонів робітників — це чверть усієї робочої сили, або більше. Такий стан настав почасти через те, що жодного робітника не дозволяється звільняти, як непотрібного; отже, під час впровадження нової техніки набирають нових кваліфікованих робітників, а старих не звільняють. Таким чином, технічні нововведення збільшують витрати виробництва[23]. Внаслідок цього, впродовж останніх років проводяться деякі експерименти з звільненнями. Центральний Комітет партії заявив у кінці 1970 р., що Щокінський експеримент повинен проводитись повсюдно (робітникам знайдено іншу працю), але тому, що сам закон про звільнення не був скасований, дотеперішні наслідки експерименту виявились незначними[24]. Багато говорять також про полегшення становища матерів малими дітьми через довгореченцеві відпустки, що безсумнівно зменшило б кількість робітників, бо 90 відс. жінок в СРСР працює в народному господарстві.[25] Крім того є і справжнє безробіття. В 1964-65 рр. воно досягло відносно високого рівня, але навіть тепер, коли існують обмеження в міграції робочої сили і труднощі з працевлаштуванням, рівень безробіття не можна вважати незначним[26].
4. Четверта категорія втрат — це неповне використання потужностей, як існуючих, так і потенційних. Поперше, це відбувається через неправильний розподіл ресурсів, що в свою чергу є результатом постійних дефіцитів у постачанні. Дуже часто керівники підприємств, забезпечуючи себе перед майбутніми перебоями, намагаються одержати якомога більше сировини і матеріялів незалежно від своїх дійсних потреб. Повертаючись до згаданої статті про сільськогосподарську техніку, довідуємось, що на колгоспних складах дуже часто лежать величезні кількості запасних частин тому, що їх зберігають на випадок потреби, а часто і зовсім про них забувають /19/. Подруге, потужності використовуються не повністю через постійні перебої як не в постачанні, то в частих поломах машин, що є результатом низької якости виробництва і відсутности раціонального плянування.[27] Потретє, існує т.зв. „розпилювання ресурсів”, спричинене затягненням реченців будівництва фабрик і їх обладнання технікою. Кожний, хто знайомий з промовами радянських лідерів, особливо Хрущова, знає, що це проблема першої ваги: у такій ситуації заводи дійсно продукують для інших заводів, тобто, щоб закінчити будування одного заводу, треба збудувати кілька додаткових. І дійсно, на будівництво багатьох індустріяльних об’єктів накладено мораторій. Коли це стається, тоді не може бути мови про виконання пляну, яким би скромним він не був.[28] І справа не в тому, що плянові норми в СРСР умисне ставлять зависоко, а в тому, що вони завжди виявляються недосяжними незалежно від того, яке темпо зростання визначене в даному випадку.
ПРИЧИНИ ВТРАТ
Попередній висновок треба пояснити докладніше. Через те, що в центральні органи рідко засилається надійна інформація і тільки найдокладніші інструкції виконуються на місцях, підприємства здебільшого керуються простою логікою системи заохочення, яка приділяє премії за осягнення відповідних показників продукції. Навіть тоді, коли центр визначає нижчу норму продукції, перевиконання пляну відбувається всюди, де тільки це можливе, і винагороджується по заслузі, тоді як сектор виробництва продуктів споживання, останній в ланці, терпить від нестачі необхідних ресурсів. Уся виконана понад плян продукція відразу поглинається заводами, в яких є нестача запасних частин чи матеріялів, або складами, де запасові частини зберігаються на випадок нестачі. І тоді знову з’являється необхідність будувати нові заводи, щоб збільшити продукцію, бо вона знову в дефіциті. А з другого боку, при зниженому пляновому завданні зменшується продуктивність праці робітника. Виглядає, що в системі відсутній будь-який контроль, — і так воно в дійсності й є. Центр установлює близько десятка плянових показників для таких галузей, як сталеварна, вугільна, енергетична тощо, але в основному його функції є чисто адміністративні: зберегти економіку від краху або, іншими словами, вдержати певний рівень стабільности. Інформація, яка доходить до /20/ центру, часто не відповідає дійсності, а адміністративно-технічний персонал на підприємствах, турбуючись тільки про свої інтереси, виконує лише офіційні вказівки, навіть тоді, коли результат виходить абсурдним. У ситуації, в якій збільшення даного показника, — чи то прибутку, чи будь-якого іншого, — приносить користь штатним працівникам, вони намагаються невірно інформувати центр про свої потенційні можливості і тим самим гарантувати для свого підприємства випуск найбільш вигідних сортів продукції.29 Якщо показником є валова продукція, то буде вироблена вказана кількість продуктів, але низької якости; якщо показником є загальна реалізована вартість, то будуть вироблені тільки дорогі товари, на які існує великий попит. Вони також будуть низької якости, бо немає конкуренції. Якщо показником є прибуток, то економія на кількості і якості матеріялів і як можливо менші затрати часу на одиницю продукції призведуть до випуску товарів, на які і попит великий, і ціна досить висока. Це можуть бути підробки ікон, взуття з мінімальною кількістю шкіри тощо, а в той сам час виробництво менш ходового товару, напр.., книг, буде значно обмежене. Справа не в тому, що керівники підприємств не знають, що і як виробляти, і які вироби принесли б найбільшу користь. Добре знають, але раціоналізація продукції суперечила б їхнім особистим інтересам.
Іншими словами, оскільки плянування в центрі стає непідсильним завданням, адміністрування бере верх. Ліберман пише про це так: „Стара система господарського керівництва добре відповідала головній визначеній меті — мобілізації ресурсів і концентрації їх для задоволення найістотніших потреб держави. Вона була спрямована на широке кількісне збільшення продукції.”[30] Наведена цитата доказує, що ця проблема далі існує, і саме тільки введення прибутку, як основного показника ефективности, не змінить ситуації. Щоб плянова система могла функціонувати, потрібно, щоб контроль над економікою й суспільством був у руках свідомих, демократично обраних представників більшости, тобто робітничої кляси. Якщо такий порядок відсутній, з’являється зудар інтересів не тільки між соціяльними групами, але і всередині них, у висліді чого всі вказівки пляновиків виконуються настільки, наскільки вони відповідають особистим інтересам окремих осіб, а верхівка плянових органів одержує невірну інформацію. В результаті зникає основна концепція плянування, як засобу більш раціональної організації економіки. /21/ Тому помиляються ті, хто вважає Радянський Союз робітничою державою, або соціялістичною, тільки через те, що в ньому існує плянова система. Насправді ж існує тільки система організації й адміністрування, а загального контролю над економікою немає. З наведеного висловлення Лібермана видно, що такий погляд не є чимось надзвичайним у Радянському Союзі; деякі економісти на Заході теж дійшли до такого висновку.[31] Біда в тому, одначе, що ці дослідники здебільшого не враховують існуючих соціяльних відносин. Не будучи марксистами, вони не намагаються розглядати основні рушійні сили і закони, які діють у самій системі.
З історії ясно, що організація економіки засобами, що часом мало чим відрізнялися від організованого терору, забезпечила певний рівень індустріялізації. Однак, поза цим досягненням можна ще вказати тільки на створення системи, в якій все більше зростає марнотратність, незважаючи на всі зусилля верхівки припинити цей процес. Зростання втрат викликане тим, що складніша економічна система і модерна промисловість вимагають більшої досконалосте у використанні робочого часу і в якості продукції. Первісна індустріялізація була страшенно марнотратною: це було будування пірамід, головно за кошт людського життя. Але модерна індустріялізована економіка вимагає інтенсивного розвитку. Що інтенсивніша і що складніша економіка, то довший ланцюг, по якому передається наказ, то менше виробництво стає зрозумілим адміністраторам і тим більше недоречностей і тим більша їх важливість. Самі втрати зумовлені конфліктом між потребою організувати економіку і власними інтересами одиниць, що належать до верхівки та інтеліґенції. Є засадничою помилкою, як я вище намагався довести, розглядати проблему з точки зору конфлікту між плянуванням, або законом плянування, і ринком або законом вартости. Оскільки по суті йдеться тільки про намагання уникнути витіснення втратами всього споживання, сьогоднішня організація мало має спільного з концепцією плянування Преображенського. Конфлікт виник ще під час НЕПу й був відображенням соціяльних класових протиріч цього періоду; отже, заявляти, що плянування, чи закон плянування, в якомусь розумінні існує сьогодні, це те саме, що твердити більше вишуканим способом, що ще існує до якоїсь міри робітнича держава. Пора вже привести у відповідність з вимогами сучасности наші поняття, особливо коли брати під увагу, що соціяльні групи, які появилися сьогодні, не є ті самі, що існували в 1928-9 роках. /22/ Беручи за вихідну точку сучасне становище, нам доведеться визнати іншу форму конфлікту, яка походить з по¬передньої концепції Преображенського. Будемо говорити не про закон плянування, а про закон організації, який висловлює вимогу верхівки, щоб її посади й привілеї, її функція в економіці — були забезпечені. Це також конечне для дальшого її існування як соціяльної групи. Мандель такими словами висловив свою думку: „Бюрократії бракує політичних, соціяльних і економічних засобів залагодити справи так, щоб захист її особистих матеріяльних інтересів збігався з захистом способу виробництва, від якого залежать її привілеї.”[32] Уже не звертаючи уваги на деякі проблеми в термінології, це твердження не звучить переконливо. Ті, що належать до верхівки, в силу виконання своїх організаційних обов’язків, як менажери й адміністратори економічні, політичні та військові, власне, забезпечують розвиток виробництва. Той факт, що вони спочатку вживали для цієї цілі явне насильство й терор, нічого не змінює, тим більше що й сьогодні ці методи постійно грозять прорватися на зовнішню поверхню. Я навіть сказав би, що якби сьогоднішня радянська верхівка не виконувала своєї роботи, — мобілізації, примусу й координації, — виробництво напевно звелося б нанівець. Мандель обстоює думку, висловлену й Троцьким, що бюрократія, завдяки власним потребам на предмети споживання, служить основною рушійною силою системи. Якби справа на тому й кінчалася, було б тяжко зрозуміти, чому в Радянському Союзі відбувся взагалі який-небудь розвиток. Виходить, розвиток відбувається незважаючи на тих, що керують економікою. Хто, в такому разі, сприяє цьому розвиткові? Аджеж зростання народного господарства не записується в суспільних науках до явищ містичного порядку. Багато вже говорилося про нестачу тими, хто додержується цього погляду. Але верхівка вже деякий час має прибутки, що не набагато менші від прибутків відповідних їм суспільних верств на Заході. Якщо б їм тільки залежало на споживанні, вони б обмінювали російський ліс на британські, чи, більш правдоподібно, на німецькі предмети споживання. Оскільки вони діють в особистому інтересі, посередником тут виступає їхня функція в економіці. Ця функція рівнозначна управлінню економікою. Капіталіст також діє в своєму особистому інтересі, коли він нагромаджує додаткову вартість. Річ у тому, що він виконує певну соціяльну функцію у процесі виробництва і це веде до створення певних виробничих відносин. /23/ Не слід вважати, що верхівка не усвідомлює суперечности між своїми інструкціями і їх виконанням. Навпаки, вона наперед враховує невиконання інструкцій і наслідки, противні до бажаних. В наслідок цього вона в дійсності виконує дуже важливу функцію в існуючій системі. її усунення призвело б або до повного краху, або до створення іншої системи.
Усі форми втрат, накреслені вище, походять з антагоністичного відношення частки еліти, інтеліґенції й робітничої кляси до верхівки, як до соціяльної групи. Сказати, що основна причина суперечностей лежить в особистих інтересах цих груп, не значить, що вони всі інтересуються споживанням, Ідеться про те, що СРСР не має, за висловом Преображенського, переваг соціялізму, але втратив і переваги капіталістичної економіки.[33] Якщо це перекласти на мову сучасносте, це значить, що ніяка система стимулів не матиме успіху, крім капіталістичної або соціялістичної. Стимул для менажера фабрики є, з однієї сторони, його зарплата, що залежить від успішного виконання ним вказівок згори, і, з другої сторони, привілеї й підвищення на посаді, чим винагороджується його правильне тлумачення економічної й політичної ситуації. Із вказівок центру не виходить цілковита карикатура тому, що ці два чинники входять у гру. Це не історична випадковість, що ця економічна система виявляє внутрішні суперечності. Вони відображують несталий характер самого режиму. Кожний, хто прочитав хоч дещо з творчосте радянського самвидаву, чи прожив в СРСР хоч деякий час, зауважив всеохоплююче незадоволення. Без сумніву існують націоналісти, антисеміти і люди слухняної вдачі, але тому, що виробничі відносини настільки очевидні, більшість населення в нижчих суспільних прошарках невдоволена самою системою. Ті, що належать до верхівки, самі невдоволені нездатністю системи і конечність сильного контролю. Систему можна втримати тільки за допомогою ефективної атомізації населення. Це виконується таємною поліцією через ряд свідомих і несвідомих засобів соціяльного контролю. Головним тут є факт, що населенню не дозволяється спілкуватися у відповідній мірі, щоб дати собі раду з основними проблемами економіки. В наслідок цього ніхто не хоче сповіщати про незадовільний стан справ, ніхто не хоче брати на себе відповідальносте. Інакше кажучи, між директором підприємства і центром є непрохідний бар’єр і проблема ускладнюється тим, що подібний бар’єр ізолює поодиноких осіб і розділює соціяльні групи, інтеліґенцію й робітничу клясу, одну від другої. Отже, кожна особа /24/ обов’язково виконує тільки той мінімум, що від неї вимагають, яких би не впроваджувано нових стимулів. Тільки введення повністю ринку, зі всіма наслідками такого заходу, призведе до змін. Річ не в діянні закону вартости, а в відчуженні кожної людини до ступня вищого, ніж в будь-якому іншому суспільстві. Інтереси окремої особи стоять в гострому протиставленні до позірних інтересів суспільства, — в гострішому, треба сказати, протиставленні, ніж у капіталістичному суспільстві. Дуже добрим доказом цього є явна симпатія радянських емігрантів до правих, часто до крайньоправих політичних угрупувань, як до представників прав одиниці.
На громадському рівні це протиріччя виявляє себе в атомізації суспільства. Атомізовано це суспільство задля стабільносте; але щоб воно функціонувало, треба його об’єднати, і це виконує організація еліти, або те, що ми назвали плянування. Це протиріччя можна ще інакше висловити: як одночасне доповнення і заперечення закону організації законом власного інтересу.
ЗАКОН ВАРТОСТИ
Про закон вартости не говорилося вище, щоб уникнути непорозумінь, але не обійдеться без кількох зауваг. Безперечно, що передумовою створення додаткової вартости є існування вартости, а там, де існує вартість, мусить існувати і обмін. Можна вважати те, що радянські економісти кажуть на цю тему, менш описуванням дійсности, а більш проєктуванням того, що вони хотіли б бачити. У всякому разі, заступлені є всі погляди: від того, що закон вартости не має сьогодні ніякого відношення до радянської економіки, до того, що він існує у високорозвинутій формі. З огляду на цензуру вони не можуть признати, що діяння цього закону обмежене контролями, яких є більше і які відмінні від тих, що існують у монопольному капіталізмі. Поперше, розподіл, який дехто розглядає як підлеглий законові вартости, до великої міри діє безпосередньо. Приділення помешкань фабричнозаводським комітетом або місцевою радою з мінімальною орендною платою знаходиться поза межами його діяння та певними винятками). Щодо харчування, то щасливці, у яких є гроші, мають його вдосталь. Для більшосте ж населення, головно для тих, що не живуть у найбільших містах, /25/ дві речі важливіші від грошей: час (щоб стояти в чергах) і добрі контакти, щоб одержати харчі. Це вже не беручи під увагу чималого сектора, що сам собі їх виробляє. За межами народного сільського господарства загальнопоширена приватна ділянка. Подруге, тому що ціни, визначені державою, не мають ніякого відношення до собівартости продуктів (коли йдеться про тривалі предмети споживання, де їх можна знайти, ціни такі високі, що більшість людей на них не може собі дозволити), — гроші не мають великої вартости. З цієї причини премія в п’ять чи десять карбованців на місяць не має великого значення для пересічного робітника. Можна бути певним одного: він не буде тяжче працювати у відповідь на таке заохочення. Гроші, за які нічого не купиш, ледве що варті. Не можуть вони служити й запасом вартости: пригадаймо собі тільки як держава в минулому відмовилася виплатити населенню облігації і довільно девальвувала внутрішню валюту, вже й не говорячи про ефект раптових великих підвищень цін. До того ж, справжня нерівність в розподілі між суспільними групами набирає форму безпосередню і фізичну. Верхівка, наприклад, одержує свої помешкання, машини з шофером, де факто приватні машини, харчі, одяг, лікування, відпуск і т.д. безплатно, або за низьку ціну в спеціяльних крамницях. Було б неправильно вважати, що це стосується лише Центрального Комітету; аджеж менажери фабрик, військові офіцери, КДБ, — усі мають свої установи постачання. Отже, відношення соціяльних груп до розподілу безпосереднє: через приділ державою, або через безпосередній контакт.
Щодо самого виробництва, то без конкуренції прибуток є лише штучним явищем. Завдання й до сьогоднішнього дня намічаються на підставі фізичних показників, а купівля й продаж між підприємствами здебільшого вважаються бухгальтерською справою. Якщо, в такому разі, закон вартости діє, то він настільки перекручений, що його годі пізнати. Крім того, всі недомагання ринку були б незрозумілими, якби закон вартости існував. Ті, що простудіювали цю дискусію, вже давно рішили, що різним радянським економістам доводиться заявляти про його існування, щоб легітимізувати свої домагання. Якщо закон вартости існує, вимоги, значить, зводяться лише до надавання йому більш раціональної форми. Продаж квартир по цінах, на які робітники не можуть собі дозволити, стає тепер легше виправдати, подібно як і можна примиритися з продажем автомашин для інтеліґенції по високих /26/ цінах, тому що це, мовляв, послідовне поширення існуючої системи призначення цін. Таке тепер відбувається, але мусимо вбачати в цьому важливу зміну в суспільній системі. Для фетишизованого західнього (чи східнього) економіста, чи він себе називає соціялістом, чи ні, виникнення ринку може виглядати важливим явищем з точки зору зміни в термінології, але в наслідок цієї зміни інтеліґенція, як соціяльний прошарок, здобуває собі значні вигоди за кошт робітничої кляси. Підсумовуємо: якщо дискусія виходить з припущення, що закон вартости переважає в СРСР, дуже тяжко переконати когось у протилежному (див. Навілл, Кліфф, Маттік), а перекручена форма, в якій його уявне існування тоді розглядається, веде до того, що ці автори приділяють більше часу на пояснення відхилень від норми, ніж на аналізування самого закону.
Мені видається кориснішим і правильнішим вважати СРСР суспільством, яке, з точки зору історії, повалило капіталізм, але в якому пізніше диктатура пролетаріяту була усунута. В результаті можна знайти залишки обох формацій. Тому й створилася своєрідна економічна система, в якій можна вказати на ці залишки, але якій також бракує основної рушійної сили як однієї формації, так і другої. Через це в ній більше суперечностей, ніж в будь-якій іншій соціяльноекономічній формації. Розгляньмо, як це відбивається на так званій бюрократії й на робітничій клясі.
БЮРОКРАТІЯ І РОБІТНИЧА КЛЯСА
Перед своїм засланням і може на декілька років після цього, Троцький мав рацію, коли писав про бюрократію, що панує в Радянському Союзі. Одначе, після завершення індустріялізації в 1930-х роках уже не було правдою, що кожний у партії, або в державному апараті був упривілейований, одержував кращу оплату і стояв ближче до влади. Це правда, що в часи загальної нестачі, тому, хто працював на посаді, поводилося найкраще. До того ж, такий чоловік, завдяки нескладності радянської економіки і бракові спеціялістів, знаходився в позиції контролю. Але такі риси перестали бути характерними для цього суспільства кілька десятиріч тому назад. Звичайні службовці, що переглядають заяви, які їм надсилаються мільйонами щороку, одержують менше ніж робітники в індустрії, і коли виринає якась потреба виявити /27/ рішучість, непередбачену в довідниках, вони на це не наважуються. Сьогодні партійних членів є понад 14 міл. і не тяжко показати, що майже половина інтеліґенції чоловічого роду належить до партії, але все ж таки їх зарплата й становище не набагато кращі від становища низькокваліфікованого робітника. Інакше висловлюючись, пануюча й упривілейована група в СРСР є тільки частка того, що ми називаємо бюрократією; це — еліта у відношенні до власної суспільної верстви.
Я назвав її елітою, а не клясою, з двох причин. Поперше, з історії бачимо, що ще з двадцять років тому склад еліти чи найвищої суспільної верстви змінявся так часто, що ця суспільна група настільки не встановилася, щоб можна було говорити про клясу. Сьогоднішня ситуація відмінна: процес набирання до еліти нових кадрів і усунення з неї старих значно скорочений, а одночасно спільні інтереси цієї верхівки визначилися чіткіше. Проте, сьогодні й далі можна твердити, що це є суспільна група з внутрішніми суперечностями. Суспільно-економічний конфлікт між організацією і приватним інтересом відіграє свою ролю й в самій верхівці, роблячи з неї нестабільну групу. Про частину її можна сказати, що вона придушена, хоч і не до тієї самої міри, що інтеліґенція взагалі. Річ не конечно в тому, що технократія перебирає владу, як, здається, думають Паркін і Маллет.[34] Якщо глянути на склад ЦК, відразу впадає в око високий відсоток інженерів, як і велика кількість тих, хто має вищу освіту. Не можна й говорити про якусь розбіжність в інтересах на підставі того, що, мовляв, деякі за ефективність, а другі ні. Суттєва різниця є між організаторами суспільства в цілому, які мусять підпорядковувати свої особисті інтереси дальшій меті, і неорганізаторами. Якщо економічні реформи вимагатимуть великого підвищення цін на м’ясо, щоб було більше м’яса для тих, що мають чим заплатити, але менше для робітничої кляси, і якщо це, у свою чергу, вимагатиме розширення діяльности таємної міліції, — вони поводитимуться обережно з такими заходами. Немає чому нам вважати, як це роблять деякі автори, що люди на вершку прив’язані до існуючої системи тому, що під іншою, ефективнішою, ринковою системою вони були б безробітні. Навпаки, у цих людей фахове знання, яке буде потрібне в якій небудь системі, але, напевно, не менш у ринковій системі, де не можна сказати, що роля організатора не відома. Внутрішні суперечності в еліті — це ядро системи. /28/
Подруге, від часів Троцького, виросла дев’ятимільйонна армія аспірантів (людей з закінченою університетською освітою), які становлять майже окрему соціяльну групу з власними інтересами. На вищих щаблях вона є частиною верхівки, але решта її не має доступу до влади і її життєвий рівень не дуже відрізняється від рівня робітничої кляси, а часом навіть нижчий. Ці люди найбільше скористали з економічних реформ і вони найбільше бажають змін в економічній системі. Вони, як одиниці, найбільше замкнені в собі, вони найбільші опоненти організації, і вони утотожнюють централізоване адміністрування й організування з соціялізмом. Не цілком без здивування усвідомлюємо, що ця група — найбільше про-капіталістична, звичайно виявляючи цей настрій некритичним захопленням Америкою й успіхами приватного підприємства. Нікому не було несподіванкою, коли теперішній п’ятирічний плян висунув пропозицію підвищити їхні прибутки скоршим темпом, ніж заробітки трудящих, щоб заспокоїти їхнє невдоволення. Теоретики марксизму дотепер взагалі не звертали уваги на цю соціяльну групу, так ніби вона зовсім не існувала, або ніби відігравала ту саму ролю в СРСР, що й на Заході. Де засоби виробництва націоналізовані, питання влади тісно зв’язане з посадами й постами, і таким чином ті, що не знаходяться на найвищих постах, як, наприклад, інтеліґенція, створюють чітко визначену соціяльну групу на основі свого місця в поділі праці. Завдяки фізичному відокремленню інтеліґенції від робітничої кляси, через фактичну конкуренцію між ними за засоби розподілу, і тому що перша вважає, що вона заслуговує на вищий рівень життя, ніж друга, — ці дві групи дотепер стояли у виразній опозиції одна до одної. До великої міри факт, що між робітничою клясою й інтеліґенцією така величезна суспільна відстань, є результатом атомізації суспільства. Відчуження цих двох суспільних верств дало певний ефект: стабілізацію інакше крайньонестабільної системи. Через елітарність інтеліґенції та зацікавлення одиниць своїми особистими справами, вони відірвані від одинокої сили, що може змінити суспільство; звідси походить їхній глибокий песимізм, містицизм (,,русская душа”, віруючі) і націоналізм. Отже, незважаючи на внутрішні суперечності, верхівка, сама собі на диво, зуміла втримати суспільство. Очевидно, існують для неї й інші засоби (для атомізації — Ред.). Верхівка може бути певною того, що робітнича кляса, в результаті всього вищесказаного, /29/ ставитиметься з презирством до інтеліґенції, і підтримуватиме верхівку в боротьбі проти вимог інтеліґенції.
Інтеліґенцію, як і суспільство взагалі, роз’єднує статева експлуатація, яка відіграє ту саму ролю посередництва, що й експлуатація негрів у США. Поміж інтеліґенцією й робітничою клясою жінки виконують найгірш оплачувані роботи. Майже повне працезабезпечення жіночої робочої сили в Радянському Союзі належить до історичних залишків диктатури пролетаріяту, про які було згадано вище, але його підірвали й перевернули майже в самозаперечення тим, що переважна більшість жінок працює на роботах, які мають найменше престижу, найменше відповідальносте і належать до найменш важливих секторів економіки. В силу цього факту, чоловік одержує пересічно на 50% зарплати більше, ніж жінка.[35] Вища зарплата і більше відповідальна робота мужчин є безпосереднім результатом експлуатації жінки в суспільстві. Система набирання певної квоти або цілковитого недопущення застосовується проти жінок на деяких факультетах і на певних роботах, як також, між іншим, і проти євреїв.
На закінчення, я хотів би розглянути суперечність між робітничою клясою і верхівкою. Я старався довести, що існує конфлікт між особистим інтересом і організацією, конфлікт, який набирає крайнього загострення в антагонізмі між інтеліґенцією і верхівкою, виявляючи себе в формах, подібних до тих, що я вже описав у площині фабрично-заводській. Інтеліґенція має на оці принаймні свої особисті вигоди; інтереси ж робітничої кляси, поза певними винятками нетипічного характеру, зовсім не пов’язані з продукцією і в неї відсутня всяка ініціятива. Вона опинилася в ситуації, в якій виробничі відносини всім ясні, в якій привілеї верхівки очевидні, але вона атомізована до такої міри, що для неї можливі тільки переривчаста і спонтанна діяльність. Неминучий вислід цього стану речей — це мінімальна можлива продукції і тому, що фактично немає заходів ані для покарання, а для винагородження, — бо робітника не можна ані звільнити з праці, ані його винагородити вищою зарплатою, від повідною до додаткових зусиль — товари є самої найнижчої якості, продукція відбувається якнайповільнішим темпом з мінімальними зусиллями.[36] Без конкуренційних змагань ударних кампаній за вищу якість, треба сумніватися чи з року в рік продукція набагато зростала б. В цьому друга, основна /30/ причина того, що виконання пляну завжди вимагає напруження зусиль: робітник може пристосуватися до легшої норми, але тільки з великими труднощами до тяжчої. Отже, робітник виявляє свою відчуженість від своєї праці таким способом, що задає якнайбільше втрат економіці і суспільству. Ефективно його контролюють через внутрішній пашпорт, який не дозволяє йому переселятися до більших міст, через трудову книжку, через таємну папку і через КДБ, яке діє на заводі (вже й не говорячи про помешкання, визначене йому заводом). Якщо хтось схоче заявити, що все це існує при капіталізмі — помилятиметься. Контролю до такої міри, як існує в СРСР, ніколи не існувало ніде.
Немає сумніву, що з робітника витискається додатковий продукт, який до великої міри поглинають втрати. Але для визначення цього явища як найманої праці з визискуванням додаткової вартости, передумовою є існування обміну. Основна думка цього нарису, проте, в тому, що єдність у виробництві — вимушена, а відшкодування для обидвох сторін — незадовільне. Існує більш-менш очевидне насильне визискування додаткового продукту, але немає достатньої підстави назвати це найманою працею й додатковою вартістю. З такою самою рацією можна це назвати февдалізмом. З другої сторони, повинно бути ясно з вищесказаного, що аж ніяк не можна твердити, що, мовляв, верхівка діє в інтересах робітничої кляси. Ті аспекти режиму, які є в інтересах робітничої кляси (наприклад: слаба дисципліна на виробництві) — це тільки наслідок спротиву робітничої кляси, для якої все інше нестерпне. Там, де робітнича кляса врятовує ситуацію від погіршення, вона це робить майже таким самим способом, що й профспілки на Заході: через відмову від співпраці, або, безпосередньо, через страйк. Поворот до ринку, без сумніву, призвів би до нового розподілу прибутків, який був би не на Користь робітничій клясі, до безробіття Й до міцнішої дисципліни на заводі, вже не говорячи про підвищення харчових цін. Наскільки такі заходи вже вживаються сьогодні, настільки можна сказати, що ринок уже введений, але не треба це вважати капіталізмом, ані відступом від робітничої держави. Притаманна таким заходам логіка вказує на крок у сторону капіталізму, тому що ними запроваджується в дійсності капіталістичну систему стимулів, основану на зискові й на конкуренції, разом з безробіттям. Одночасно (завдяки Чим заходам — Ред.) інтеліґенції буде краще поводитися й верхівка зміцниться. В цьому видно загальний напрям розвитку, /31/, і такий розвиток на довшу мету неминучий. Його сьогодні стримав, в основному, опір робітничої кляси. Але в положенні робітничої кляси також є протиріччя: існуючу систему охоплює щораз глибша криза, — цьогорічний неврожай не випадковий і марнотратність просто зростає. Отже, якщо не буде запроваджений ринок, робітнича кляса, мабуть, мало що кінець кінцем осягне. її єдиний порятунок у соціялізмі, у поваленні пануючої верхівки шляхом революції.
(Ця стаття появилася вперше в журналі Крітік, ч. 1, весна 1973 р.)
ДОВІДКИ
[1] Т.Кліфф, Росія: марксистська аналіза, третє видання, серпень 1970. На восьмій сторінці автор подає свою аналізу в стислій формі. Воєнна конкуренція зумовила нагромадження, яке спричинило соціяльну диференціяцію і постання нової кляси. Чергове питання мало б бути про вартість і нагромадження в СРСР, але автор повідомляє нас на сторінці 159, що вони визначені сторонніми чинниками. Ціла система, значить, обертається навколо оборонного сектора. Ніде Кліфф не намагається йти далі цієї точки і розглядати ті тенденції цього суспільства, які в його аналізі вважаються неключовими. Формально неможливо пояснити такі явища як потяг до ринку, сповільнення темпів розвитку, перевага предметів виробництва над предметами споживання і уявна „розрядка”. В другій частині книжки є маса фактів, які мало, сприяють зрозумінню загальних процесів у суспільстві. Навіть у емпіричній площині його аналіза не дуже глибока. Наприклад, на сторінках 299-301 говориться про скорочення соціяльної мобільности без жодної аналізи засобів соціяльної мобільности. Згадана є тільки освіта, але висліди такої оцінки освіти як головного засобу мобільности відносно клясової структури, — на це не звертається уваги. Що гірше, клясової структури автор ніде не пояснює, а виходить тільки з загального розуміння відношення буржуазії до пролетаріату, так що в читача складається враження, що здобування вищої освіти відразу дає доступ до панівної кляси. Проблема не конче в тому, що Кліфф не має рації, а в тому, що крім політичної заяви і дуже ефектного політичного лозунґа, він відносно мало що сказав. Жаль, що деякі люди з цієї книжки рішили зробити доґму і таким чином перекреслюють дальше розвивання її підходу.
Це саме можна сказати й про працю Пола Маттіка, Маркс і Кейнс, Лондон 1971. Різниця тільки в тому, що він ніде не йде поза аналізи в найвищій мірі абстрактної: державний капіталізм, мовляв, лишається змішаною /32/ економікою, тому що він частина світової економіки і виявляє ті самі антагонізми, що характерні для приватно-капіталістичної економіки.
[2] Ч.Райт Міллс, Соціологічна уява, Оксфордська університетська преса 1959, сторінка 197.
[3] Двенадцатый съезд РКП(Б), 1923 (передруковане: Москва 1968), ст. 144.
[4] Дивись довідка число 1 вище.
[5] Об’єднаний економічний комітет, Конгрес США, „Економічні досягнення і воєнний тягар в Радянському Союзі”, Вашінгтон 1970, ст. 218-9.
[6] Який точно відсоток це складне питання. Мервін Маттюс цитує звіти про обслідування (ст. 32 і 94), що вказують на 56% для сімей з прибутком в 200 карбованців: Кляса і суспільство в Радянській Росії, Лондон 1972. Праця В.В.Швиркова вказує на дещо вищий відсоток: Закономерности потребления промышленных и продовольственных товаров, Москва 1966, ст. 200. Надійність таких звітів треба брати під сумнів, з огляду на методу підбирання прикладів (див. Абсеес, жовтень 1970, ст. 104). Суть справи в тому, що переважаюча більшість бюджету звичайної робітничої сім’ї йде на їжу й питво.
[7] Об’єднаний економічний комітет, ст. 222. Щодо верстатобудівних заводів, чотири рази більше робітників працює в направах, ніж при виробництві нових верстатів. Труд, 11.11.1965.
[8] 74.4% капіталовкладень в промисловість було зроблено у виробництво засобів виробництва в 1966 р. і цей відсоток збільшується з року на рік від 1946 р. (Див. Народное хозяйство СССР в 1970 г., Москва 1971, ст. 23). В 1972 р. капіталовкладення в предмети виробництва знову підвищилися скоршим темпом, як капіталовкладення у предмети споживання. Правда, 30.01.1973. Див. довідка 11.
[9] Индустриализация СССР 1933-7, Москва 1971, ст. 23.
[10] КПСС в резолюциях и решениях, частина 2, Москва 1953, ст. 1116.
[11] Останнє повторення цього твердження ми почули в промові Байбакова, голови Госпляну, 18-го грудня 1972 (Правда, 19.12.1972). Байбаков повторив, що треба підвищити рівень життя згідно з вимогами пленуму і 24-го з’їзду. Все ж таки перший відділ має зрости на 6.3%, а другий на 4.5% в 1973 р. Зміна в темпах зростання. — коли порівняти з п’ятирічним пляном, це є переставленням двох темпів і у деякій мірі відображує, на його думку, запізнення в будуванні заводів. На це звернемо більше уваги нижче. Вражає те, що машинобудівна промисловість зросте на 10%, але легка промисловість на 4%. Харчова промисловість розшириться в цілому на 2%. Це, очевидно, до деякої міри зумовлене бідним урожаєм, але цей останній не є лише результатом поганої погоди.
[12] А.Ерліх, Дискусія над індустріялізацією в СРСР, 1924-28, Гарвард 1960, ст. 179. Тому що Преображенського ніколи не друкували, а тільки цитували, не знати, які форми мало його розв’язування проблеми перенагромадження. Розв’язка, яку знайшли, — переривання і відновлення зв’язку з споживанням, — не є несумісною з його аналізою.
[13] Видатний радянський економіст, Аганбегян, вказуючи на 30-40 мільйонів людей, зайнятих в оборонному секторі, і на несприятливі умови торгівлі, говорить: „Але зовнішні чинники не є головною причиною нашої трудної економічної ситуації. Головна причина внутрішня. Поперше, це — неправильний напрямок економічного розвитку нашої країни. Подруге, невідповідність нашої системи плянування, інсентив економічної адміністрації /33/ до вимог практичного життя.” Соціялістичний коментарій, жовтень 1965, ст. 8.
[14] Лісічкін вказує на цей погляд, коли говорить, ідо дефекти в економіці можна аналізувати і робити правильні заходи, але виходить, що „прибуток від витрат несподівано набагато нижчий, ніж було передбачено.” Він приходить до правильного висновку, що де „помилки” вічно повторюються, це залежить не від одиниць, а від функціонування економічного механізму. Ю.Лісічкін, Що чоловік потребує? Звезда, том 3, ст. 120-21.
[15] Це сказав академік Канторович у своїй книжці: Найкраще використання економічних ресурсів, яка появилася в російській мові в 1959 і в англійській в 1965 р. Перґамон Прес, Оксфорд. Він в дійсності має на увазі техніку вирішування проблем, передавання наказів і керування, тобто він розглядає проблему з точки зору еліти. Він звертає увагу на кілька прикладів марнотратства: наприклад, поспішання й квапливе виконання при кінці певного строку, але не намагається проаналізувати причини цього, лише присвячує цьому кілька поверхових зауваг технічного характеру. Лісічкін, у вищеподаній цитаті, розглядає проблему під кількома заголовками: 1, перепони науково-технічному поступові, 2. якість, 3. неправильне неспіввідношення її розвитку секторів. 4. невдачі й перебої в спеціялізації й визначенні місця виробництва. Останні два обговорюються під заголовками поданими в тексті. Але особливої важливості набирає настрій відчуженого робітника, який вже призвів до низьких норм праці і відносно низького використання робочого дня. Які б не були контролі або рішення згори, тут тільки будуть видні зміни, коли ціла система зміниться. Дивись на довідку нижче. Більш легальна дискусія, користуючись порівняннями з Заходом, вживаючи поняття потенційного і фактичного додаткового продукту, відбудеться у наступних числах.
[16] Таке виходить із порівняння даних в книжці, згаданій в довідці 5 вище, в якій це виразно сказано. Радянський економіст, цитований в примітці 13, висловив те саме, тобто, що більше людей направляло машини, ніж виробляло їх в 1965 р. (Див. Соціялістичний коментар за жовтень 1965 р., ст. 8. Див. також довідку 7 вище, в якій згадано, то чотири рази більше людей зайняті при направі верстатів, ніж в самому їх виробництві. До цього можна додати факт, що одна третя верстатів була під направою. Труд, 11.11.1965.
[17] Ернест Мандель, Европа проти Америки, Лондон, 1970, ст. 31. „Винахідливість і наукові відкриття, технічна революція й новаторство в промисловості майже синхронізовані в цій країні (СРСР)”. В примітці він пояснює, що слово „майже” відноситься до знеохочення, яке веде до „сповільнення темпів технічного удосконалення”. Ці перешкоди для розвитку, проте, більші, ніж при капіталізмі. При капіталізмі є позитивні заохочення, які ведуть до евентуального впровадження новотвору, а в СРСР негативні знеохочення такі сильні, що не слово „майже” можна з більшою рацією замінити словом „не”.
[18] Л.Гатовський на зборах Академії Наук СРСР, 13-14-го грудня 1965, спеціально заявив, що замало пов’язання було між дослідчою роботою й промисловістю, і що замало було нового устаткування в підприємствах. Вестник Академии Наук СССР 2/66. Англійський конспект, в Радянських Студіях, Інформаційний додаток, липень 1966, ст. 33.
[19] Байбаков заявив ясно на конференції про плянування й економічне дослідження в народному господарстві в Москві, 14-17-го травня 1968, що „введения науково-технічних досягнень не робиться найкращим способом. /34/ Технічний рівень багатьох підприємств не відповідає вимогам сучасности”. Далі він говорить про незадовільне використання науково-дослідної роботи. Він говорить про деяких економістів, які не бачать в прибутку розв’язання проблеми, тому що впровадження нової техніки веде до зниження прибутку. Проте, сам він не має розв’язки, а тільки заявляє абстрактно, що з проблеми є вихід. Знаючи, що проблема дотепер не знайшла розв’язки в СРСР, ми можемо сподіватися від нього подібних заяв і в майбутньому.
[20] А.Д.Сахаров, Прогрес, співжиття й інтелектуальна свобода, Лондон 1968, ст. 6.
[21] Там же, як і в довідці 5.
[22] Отож ми й читаємо в статті Н.Барзіна, „Об основах социалистического нормирования труда”, Економические науки ч. 3, 1965, ст. 43, що через підносний брак норм існує нерівномірне розподілення праці між робітниками і замало роботи на день. Введення так званих норм, основаних на науковому досліді, може призвести до звільнення від 7% до 22% робочої сили.
[23] Население, трудовые ресурсы СССР, ред. Валентей і Сорокін, Москва 1971, говорить на сторінках 21-23 і знову на сторінці 186, що фабрики воліють тримати запас робочої сили, щоб прогрес в техніці не призвів до пересунення робітників до інших заводів. В результаті кошти підвищуються.
[24] Економическая газета, 1/71. В текінському експерименті ефективно звільнили значну частину робочої сили і розділили заощаджену зарплатню між рештою робітників. В поданих прикладах звільненим знайшли іншу роботу .згідно з вимогами радянського права. Річ у тому, одначе, що великий відсоток робочої сили в містах недозабезпеченнй працею. Див. також примітку 26 нижче.
[25] В статті, що з’явилася в Смені за 10.05.1970 і яка покликається на демографічну конференцію в Мінську, під заголовком-лозунґом: „Жінка повинна плекати жіночість”, висловлюється погляд, що жінка повинна сидіти вдома й виховувати стабільну сім’ю (стор. 22-24).
[26] Див. Аганбегян, примітка 13 вище, який говорив в 1964-5 рр., що е 25%-30% безробітних в малих і середніх містах. В новішій праці Валентей і Сорокін (див. вище) розглядають проблему безробіття в малих і середніх містах детальніше в четвертому розділі.
[27] Див., наприклад, Економическая газета, ч. 15 за 1967 р.
[28] Як сказано в примітці 11, Байбаков пояснює недовиконання минулорічного пляну до деякої міри тим, що були запізнення в будівництві. В звіті в Правді, 30.01.1973, докладно повідомляється, що в багатьох випадках вказівки щодо продуктивности і прибутків на капіталовкладення не досягнуті. Закінчення праці часто затягається довше як визначений строк. Наслідком цього, повідомляють нас лаконічно, „є збільшення кількости недокінчених будівничих проєктів”.
[29] Інформують нас, наприклад, про верстатобудівний завод: „Червоний пролетаріят”, який виробляв 6.118 верстатів, коли вимагалося тільки 75 і в результаті цього скоротив другий відділ продукції наполовину. Причина лежала в більшому зискові, який приносить перепродуковані верстати. Цей приклад також показує, що введення прибутку без повного повернення до ринку, нічого не розв’язує. Див. Андреев і Киперман, “Планирование и стимулирование технического прогреса”. Вопросы економики, 1, 1972, ст. 74. /35/
[30] Цитоване М.Еллманом в книжці. Радянське плянування сьогодні, Кембрідж, 1971.
[31] Див. вищеподану книжку Еллмана і також Пол Крейґ Робертс, Відчуження і радянська економіка. Еллман у цій книжці й в його другій прекрасній праці, Економічні реформи в Радянському Союзі, П.Е.П. Лондон 1969, вказав на багато форм втрат без старання знайти соціяльні причини цього явища.
[32] Міжнародний соціялістичний журнал, червень 1972, ст. 17.
[33] У своїй праці він часто повертається ло цієї теми. У журналі Вестник коммунистической академии, 2. 1923, ст. 186, він так висловився: „Безсумнівно, з точки зору історії, соціялістична форма вища від капіталістичної. Дуже втішно це знати, особливо коли вища форма працює гірше, ніж нижча”.
[34] Бюрократія і технократія в соціялістичних країнах, написав Серж Маллет, Памфлет вид. Споксмен, ч. 6; Ф.Паркій, Кляса, нерівність і соціяльний порядок, Лондон 1970.
[35] Див. Рімашевская, Экономический анализ доходов рабочих и служащих. Москва 1965, розділ 2.
[36] Немає чому дивуватися, що відчужений робітник починає пити і тому подібне, таким чином послаблює свою здібність працювати. „Явна загальнопоширеність пияцтва між мужчинами робітничої кляси з низькою освітою й середніми або низькими кваліфікаціями наштовхує на думку…. що певні форми алкогольної патології, можливо, пов’язані з пригніченістю й безнадійністю життя нижчої кляси в радянському суспільстві”. Балтер Д.Коннор. Відхилення від норми правильної поведінки в радянському суспільстві. /36/
Джерело: «Діялог», Торонто. — №1, 1977. — Стор.9-36.
Вперед 
0 Відповіді to “До політичної економії СРСР”