Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX ст. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте суперечности — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи» (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання він мав 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (Das Kapital, 1867) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством. Так, на початку 1930-х рр. виявилось, що Маркс — не тільки критик політекономії, але також філософ-гуманіст, і саме цей бік його теоретичної спадщини привернув увагу багатьох «західних марксистів». Саме поняття «західний марксизм» у 1950-х рр. увів в обіг французький філософ Моріс Мерло-Понті (що він сам пережив вплив марксизму та певний час був членом Французької комуністичної партії).

Біля витоків «західного марксизму» стояли три теоретики, що їх — попри відмінності їхньої ідейної еволюції і політичної долі — об’єднують дві речі: вони прийшли до марксизму після першої світової війни та в зрілому віці. Ці троє — угорець Дьйордь Лукач, німець Карл Корш й італієць Антоніо Ґрамші. Їхній прихід до марксизму та приєднання до пролєтарського комуністичного руху відбулися в драматичний період світової історії, що ознаменувався низкою важливих подій: поразка соціял-демократії в першу світову війну, перемога пролєтарської революції і початок соціялістичних перетворень в Росії, поразка робітничого руху та виникнення фашизму в Европі.

Лукач: клясова свідомість і хибна свідомість

Дьйордь (Ґеорґ) Лукач (1885-1971) народився у заможній родині. Його батько був не тільки багатим банкіром, але й впливовою людиною з широкими зв’язками — 1899 року він навіть отримав баронський титул з правом передавати його у спадок. З 1902 по 1909 рр. Лукач навчався в Будапештському королівському університеті, де здобув ступінь доктора юриспруденції та доктора філософії. У 1906-1913 р., під час навчання в університетах Берліну та Гайдельберґу, він познайомився і товаришував з провідними інтелєктуалами Німеччини початку XX ст. Ґеорґом Зіммелем, Максом Вебером, Штефаном Ґеорґом і Ернстом Блохом. 1917 року разом з друзями орґанізував у Будапешті «Вільну школу наук і духу», що в її роботі поміж инших брав участь відомий композитор Бела Барток. Погляди Лукача цього періоду можна характеризувати як об’єктивний ідеалізм. На перехід на марксистські позиції вплинула перша світова війна і викликана нею загальна криза европейської культури. Головними творами молодого Лукача були літературознавчі розвідки — збірка «Душа та форма» (Die Seele und die Formen, 1910) і нарис «Теорія роману» (Die Theorie des Romans, 1916).

У грудні 1918 р. Лукач вступив до лав Комуністичної партії Угорщини та увійшов до центрального комітету партії. За часів Угорської Радянської Республіки (березень—серпень 1919 р.) був спочатку заступником народного комісара просвіти та культури, а пізніше — політичним комісаром 5-ї дивізії, що воювала на північному фронті. Падіння республіки й наступний «білий терор» змусили Лукача тікати закордон: з 1919 по 1930 р. жив у Відні, з 1930 по 1933 р. — у Берліні, з 1933 по 1945 р. — у Москві. Ще на еміґрації у Відні Лукач видав «Історію та клясову свідомість» (Geschichte und Klassenbewußtsein, 1923) — збірку статей і нарисів з 1919-1922 рр., що їй судилося стати найвідомішою його книжкою. У московській еміґрації написав «Історичний роман» (Der historische Roman, 1937, книга вийшла друком 1954 року) і «Молодого Геґеля. Про відносини діялєктики й політекономії» (Der junge Hegel — Über die Beziehungen von Dialektik und Ökonomie, 1938, вперше опублікована 1948 року), також видав збірку «До історії реалізму» (Zur Geschichte des Realismus, 1939).

По завершенню другої світової війни Лукач повернувся до Угорщині. Під час народного повстання 1956 р. недовго виконував обов’язки міністра культури в уряді Імре Надя. Після придушення повстання Радянською Армією Лукача разом з иншими членами уряду депортували до Румунії. Вдруге повернувшись на батьківщину 1957 р., він присвятив себе виключно теоретичній роботі над питаннями естетики та філософії: завершив 4-томову «Естетику» (Ästhetik, 1962) і не встиг завершити «Онтолоґію суспільного буття» (Zur Ontologie des gesellschaftlichen Seins, 1971) — обидва опуси вийшли друком по смерти автора.

В статтях і нарисах «Історії та клясовій свідомости» Лукач стверджував, що через бачення цілісности (тотальности) і зосередженість на центральности товарного виробництва марксизм є найкращим методолоґічним інструментом критичної аналізи сучасного капіталістичного суспільства та спроможний відкрити в пролєтаріяті силу, здатну на революційне перетворення суспільства. Індивід ніколи не може стати мірою філософії чи — тим більше — визвольної дії, оскільки він оточений готовими, «народженими» до нього та незмінними для нього об’єктами, а це уможливлює вироблення лише суб’єктивних реакцій — або конформістського визнання, або нігілістичної відмови. Тільки кляса може охопити дійсність у цілому в процесі революційного перетворення дійсности за умови звільнення її членів з-під «чар» уречевленої об’єктивности.

Діялєктика буржуазної клясової свідомости ґрунтується на протилежності між капіталістичним індивідом і «природно-необхідним» — себто непідвладним свідомості — розвитком. Ця діялєктика призводить до взаємного протиставлення теорії і практики, причому це протиставлення не допускає жадного заспокійливого дуалізму, але постійно шукає шляхів поєднання розірваних принципів, що породжує метання між «помилковим» зв’язком теорії з практикою і катастрофічним їх розривом. Цей розрив проявляється в «антиноміях буржуазного мислення».

Положення буржуазії визначає функцію клясової свідомости в боротьбі за оволодіння суспільством. Панування буржуазії простягається на все суспільство, і вона прагне орґанізувати суспільство так, щоби така орґанізація повністю відповідала її інтересам. Тим-то буржуазія має не лише створити цілісне вчення про економіку, державу, суспільстві, але також виховати в собі свідому віру у власне покликання до панування і орґанізації. Драматизм клясового положення буржуазії виявляється в тому, що їй абсолютно необхідно набути ясну свідомість своїх клясових інтересів, але це набуття стає для неї фатальним, коли ця свідомість підступає до питання про суспільне ціле. Справа в тім, що влада буржуазії може бути тільки пануванням меншости, і оскільки її влада здійснюється не тільки меншістю, але й в інтересах меншости, необхідною передумовою істнування буржуазного режиму є обман инших кляс і консервація їхньої туманної клясової свідомости. Цьому служить і вчення про державу, що вона буцімто стоїть «над» клясовими протиріччями, «надпартійна» юстиція тощо. Проте приховування суті буржуазного суспільства виявляється життєвою необхідністю і для самої буржуазії. Адже чим яснішою стає ця суть, тим наочніше розкриваються внутрішні, нерозв’язні суперечності цього суспільного ладу, що ставить його прибічників перед важким вибором: або свідомо нехтувати пізнанням капіталізму, або придушити в собі всі моральні інстинкти й схвалити цей суспільний лад.

У десятиліття, що передували першій світовій війні, в акціонерних товариствах і трестах концентрувалось капіталістичне виробництво. Хоча ця концентрація чимдалі ясніше виявляла суспільний характер капіталу, вона не ставила під сумнів факт його виробничої анархії, а тільки надавала окремим капіталістам-велетням відносно монопольне положення. Крім того хоча концентрація капіталістичного виробництва стверджувала суспільний характер капіталу, кляса капіталістів не усвідомлювала цього характеру капіталу: свідомість буржуазії під впливом видимости подолання виробничої анархії в рамках однієї монополії віддалялася від істинного пізнання характеру виробництва. Після світової війни найпередовіші елєменти буржуазії перейнялися ідеєю «плянової економіки». Якщо порівняти цей стан свідомости, що в ньому вівся пошук економічного компромісу між «пляновою економікою» і клясовими інтересами буржуазії, зі станом свідомости висхідного капіталізму, який будь-який спосіб суспільної орґанізації розглядав як замах на недоторканні права власності та на свободи індивідуального капіталіста, то стане очевидною капітуляція клясової свідомости буржуазії перед пролєтарською клясовою свідомістю.

Точка зору пролєтаріяту є особливою, оскільки він виступає об’єктом-суб’єктом історії. Тільки ця точка зору дозволяє бачити, як капіталістичне суспільство породжує «уречевлення» — перетворення людських властивостей, стосунків і дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й починають панувати над нею. Уречевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Воно призводить до того, що люди починають сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті своєю чергою заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти. Це відбувається у всіх сферах суспільства — від культури до виробництва.

За капіталізму всі суспільні відносини (навіть статеві стосунки) просякнуті економічними імперативами та підпорядковуються економічним законам. Єдиним розв’язанням проблєм буржуазного суспільства є пролєтарська революція і соціялізм. Комуністична партія є формоутворенням пролєтарської свідомости, себто практичним втіленням прагнень пролєтаріяту усвідомити себе та свої клясові інтереси. Через своє особливе положення «живого заперечення капіталізму» пролєтаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну ролю революційного суб’єкта. Клясова свідомість не дається робітникові при народженні, але її здобувають у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеолоґії. Тільки пролєтаріят здатен побачити, що «вічні закони економіки» є нічим иншим як продуктами історичного розвитку, результатом колєктивної дії індивідів, а значить їх можна змінити через свідому дію. Всі инші суспільні кляси, в тому числі буржуазія, приречені на «хибну свідомість», що утримує їх від розуміння тотальности історії та створює ілюзію вічности й універсальности окремого історичного етапу — капіталізму. Носії хибної свідомости сприймають капіталізм як щось природне й об’єктивне, тоді як насправді це лише минущий епізод історії.

Буржуазія не здатна збагнути історії, адже сприймає її як таку, що розігрується лише всередині сфери дії вічних суспільних форм, де відбуваються зміни сюжетів, людей, ситуацій, але принципи суспільства залишається вічно незмінними. Оскільки вихідною точкою і метою буржуазного мислення є постійна — нехай не завжди усвідомлена — аполоґія істнуючого стану речей, вона не може опанувати сутність історичного процесу. Тим-то історія здається буржуазному мисленню нерозв’язним завданням; в одних випадках вона повністю заперечує історичний процес і тлумачить орґанізаційні форми сучасності як вічні природні закони, що вони в минулі часи — з «таємних» причин, несумісних з принципами раціональної науки — або зовсім себе не проявляли, або проявляли не повністю, в инших — виключає з історії все лоґічне та доцільне, зупиняючись на самій «індивідуальності» історичних епох, на їхніх соціяльних і людських носіях. Всі історичні епохи переживають однакові цикли та досягають однакового ступеня досконалости, а значить історичного розвитку не істнує: історія — поле дії вічних і незмінних природних законів або нерозумне панування сліпих сил, причому це панування втілюється у «народних духах», в образах «великих мужів» тощо.

Природно, що буржуазна наука оскаржує можливість впливу на дійсність для пролєтаріяту. Як февдально-середньовічна ідеолоґія вигадала позачасові стосунки між людиною і богом, буржуазна ідеолоґія сконструювала позачасову «соціолоґію», за якою основоположні форми істнування буржуазного суспільства постулюються як форми істнування так минулого суспільства, як і майбутнього — навіть після соціяльної революції. Для пролєтарського світогляду як для інструменту революційної практики найважливішим питанням є звільнення від такого споглядального ставлення до дійсності. Це означає дослідження конкретної ролі, що випадає пролєтаріятові як суб’єктивному чинникові історії, та прояснення функції, що нею наділено клясову свідомість пролєтаріяту в історичному процесі.

Лукач переосмислив поняття «ортодоксальний марксизм»: так він називав не вірність доґмі, не некритичну «віру» в ту чи иншу тезу «основоположників» (Маркса й Енґельса), не тлумачення «священних» книг, не збереження «традицій», а наукове застосування і розвиток марксистської методи — діялєктичного матеріялізму — в конкретно-історичних умовах. У діялєктичному матеріялізмі знайдено правильну методу дослідження, і лише в дусі його основоположників ця метода може розвиватися, продовжуватися й поглиблюватися.

Корш: марксистська критика марксизму

Корш Карл (1886-1961), виходець із родини «середньої кляси», вивчав право, економіку та філософію в Йєні, Берліні, Мюнхені та Женеві. Здобувши ступень доктора права, 1912-1914 рр. він провів в Анґлії, де вдосконалював знання анґлійської мови та міжнародного права, а такою брав участь у роботі «Фабіянського товариства». Перша світова війна повернула його на батьківщину. Корша на чотири роки забрали до армії, він був на фронті, але, виходячи з пацифістських переконань, зброю до рук не брав. Був двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні. За бойові заслуги його нагородили Залізним хрестом 1-го ступеня.

По закінченню війни та з початком Ґерманської революції 1918-1919 рр. Корш брав участь у роботі урядової комісії з усуспільнення промисловости, вступив до Незалежної соціял-демократичної партії Німеччини та писав для її ґазет. Після злиття незалежних соціял-демократів і німецької компартії (1921 р.) Корш став комуністом і представляв компартію у Тюрінґському ляндтазі, а у 1924-1928 рр. — у Німецькому райхстазі. У ці роки він багато писав на політичні й теоретичні теми, виступав як аґітатор радянського робітничого руху, працював редактором теоретичного орґану компартії «Інтернаціонал». Саме у цей період вийшов його найвідоміший твір — стаття «Марксизм і філософія» (Marxismus und Philosophie, 1923). Невдоволення Корша чимдалі більшим опортунізмом III (Комуністичного) Інтернаціоналу, а також краще за партійних ідеолоґів знайомство з Марксовою теорією призвело до конфлікту, що 1926 року закінчився виключенням з партії.

Починаючи з 1928 р. Корш — тепер уже незалежний комуніст — співпрацював з невеличкими лівими ґрупами, продовжував писати, їздив з лєкціями по Европі, підготував нове видання 1-го тому «Капіталу» з власною передмовою. Дружив з письменником і драматурґом Бертольдом Брехтом: їхнє листування тривало до початку 1950-х рр. З приходом до влади Гітлера Корш був змушений покинути Німеччину, переїхавши спочатку до Анґлії, потім до Данії, а згодом до США. В Анґлії він написав книгу «Карл Маркс» (Karl Marx), що вийшла 1938 року в серії, присвяченій сучасним соціолоґам. В США Корш епізодично викладав і поглиблював знання Марксової теорії, що врешті-решт призвело його до переконання у необхідності подолати марксизм і замінити його новим революційним вченням. Останні роки його життя минули під знаком психічної хвороби.

Найвагомішим внеском Корша у розвиток революційної теорії стала стаття «Марксизм і філософія». У ній він поставив питання про необхідність переосмислити весь розвиток марксизму, починаючи від німецької ідеалістичної філософії, як продукту конкретної історичної епохи. За Коршем, марксизм пережив три великі етапи: народження як філософської системи (1843-1848 рр.); розпад на політичну економію, політику й ідеолоґію (1848-1900 рр.); перетворення на «науковий соціялізм» і втрату безпосереднього зв’язку з політичною боротьбою (після 1900 р.). Німецький теоретик виступив проти представлення історичного матеріялізму як «позитивної науки», що її не обов’язково пов’язувати з боротьбою пролєтаріяту і що з неї — для цілей «об’єктивного дослідження» — можна вилучити найважливішу її складову — клясову боротьбу. Попри протиставлення «наукового соціялізму» «утопічному соціялізмові», що закріпилось у II (Соціялістичному) Інтернаціоналі, марксизм не є наукою в буржуазному розумінні цього слова. Марксова система покликана не збагатити буржуазну філософію, історію чи соціолоґію новими відкриттями, а критикувати буржуазну теорію і практику з метою викриття їхньої невідповідності одна одній, а також з метою пошуку шляхів докорінних змін матеріяльних умов життя та суспільних відносин. Що не означає, що філософією взагалі та філософською складовою марксизму зокрема треба нехтувати. Навпаки — зміна світу полягає так у практичній, як і в теоретичній боротьбі проти буржуазного суспільства, що включає також боротьбу у царині філософії. Просто теоретична боротьба — аби грати свою важливу ролю — не повинна відриватися від боротьби практичної, не повинна відокремлюватися від практичного перетворення світу.

Переоцінка Коршем відносин між марксизмом і філософією виросла не з абстрактного інтересу до філософії, але з необхідности «звільнити» поширений на той час варіянт марксизму від доґматичних обмежень. Вона стала теоретичним продовженням нового революційного руху, започаткованого війною та революцією. Революційний рух в Европі, що розпочався з Російською революцією, бачив себе продовжувачем «автентичного» марксизму. Революційний рух боровся під гаслом «Вся влада радам!», що виражало волю клясово свідомого пролєтаріяту покласти край капіталістичному суспільству. Навіть якщо в Росії між ідеєю рад і її практичним втіленням, писав пізніше Корш в «Історії марксистської ідеолоґії в Росії» (Zur Geschichte der marxistischen Ideologie in Rußland, 1932), дуже швидко утворилася прірва, це ще не означає, що треба ухилятися від революційних рішень в економічно незрілих країнах, якщо політично вони до таких рішень дозріли. Історія розвивається, і ситуація може змінитися. Якби пролєтарська революція перемогла на Заході, вона, можливо, сприяла би створенню умов, необхідних для соціялістичного розвитку в промислово нерозвинених країнах. Одначе 1921 року европейська революційна хвиля почала вщухати, а разом з нею почала вмирати й надія на світову революцію. Контрреволюції на Заході судилося вплинути на характер Російської революції, що її обмеженість національними кордонами зменшила її революційний потенціял і сприяла перетворенню на одну зі складових міжнародної контрреволюції. За іронією історії більшовицький режим зміг утриматися при владі тільки завдяки втіленню у життя саме того, що він ідеолоґічно заперечував, — завдяки розвиткові капіталістичного способу виробництва. Оскільки побудова нового капіталістичного клясового суспільства не була ціллю більшовиків від самого початку, революційна мета тепер набула вигляду ідеолоґічних установок, відокремлених од економічної дійсности країни. Те, що в инших країнах здійснила буржуазія, себто створила капітал шляхом «первісної акумуляції», експропріяції селянства та експлоатації пролєтаріяту, тепер мали зробити російські марксисти; а що це здійснювалось без відмови від марксистської ідеолоґії, не має дивувати: за капіталізму пануюча ідеолоґія не відображає дійсного стану речей, а тільки маскує їх «містичним серпанком». В тому власне й полягає функція ідеолоґії — покривати та виправдовувати неприйнятну суспільну практику, ось чому ще Маркс і Енґельс називали ідеолоґію «хибною свідомістю».

Корш одним з перших звернув увагу на селянський характер Російської революції. В Росії так буржуазія, як і пролєтаріят протистояли не тільки напівфевдальним умовам царату, але й несоціялістичним прагненням селянських мас. У цих умовах вибухнула соціяльна революція, що не була ані пролєтарською у марксистському розумінні, ані буржуазною у традиції Французької революції 1789-1794 рр. Хоча вона містила в собі елєменти обох, вона насамперед була селянською революцією в країні, вже підпорядкованій капіталістичному ринкові. Хоча сам Лєнін вважав, що майбутня російська революція буде буржуазно-демократичною, революція 1917 р. отримала назву «пролєтарської», тому що державну владу захопили більшовики, а більшовицька партія була марксистською. Тоталітарна партійна влада, що вона поступово охопила все суспільство, видавалась за «диктатуру пролєтаріяту», хоча сам пролєтаріят у відсталій Росії ще треба було створити. Проміжок часу між початком революції і захопленням влади більшовики розглядали як перехід від буржуазно-демократичної до пролєтарсько-соціялістичної революції чи навіть як злиття буржуазної і пролєтарської революцій в одну, себто їм йшлося за ліквідацію цілого етапу суспільного розвитку і створення пролєтаріяту та передумов для соціялізму не через капіталістичний розвиток, а через прямий державний примус, «освячений» марксистською ідеолоґією. На думку Корша, це була не марксистська політика, хоча її можна обґрунтувати, якщо розглядати Російську революцію не як внутрішню справу окремої країни, але як частину світового революційного процесу, який — за умови успіху — мав би об’єднати малорозвинені реґіони світу з розвиненішими, соціялістичними країнами, як перед тим капіталізм об’єднав всі нації попри всіх їх відмінності в єдине світове капіталістичне господарство.

Корш дійшов висновку, що кінець капіталізму вимагає смерти традиційних робітничих орґанізацій. Що ці орґанізації продовжували користуватися довірою робітників, свідчило про те, наскільки незрілою залишається клясова свідомість пролєтаріяту. Революційний марксизм помер у партіях, але продовжує жити там, де продовжуються незалежні виступи робітничої кляси. Для відродження революційного руху вирішальне значення має не ідеолоґічне дотримування Марксового вчення, але виступи робітничої кляси від свого імени. Традиція таких виступів збереглась у практиці анархо-синдикалістського руху. Тим-то Корш звернувся до досвіду анархізму — анархізму робітників і немаєтного селянства Еспанії, де з 1931 по 1939 р. тривала революція. Натиск анархістів на свободі, стихійності та самовизначенні, на дії, а не на ідеолоґії була саме тією якістю, що її в поході за політичним впливом і владою у розвинених капіталістичних країнах загубив соціялістичний рух. Коршу було байдуже, чи дотримувався він Маркса у своєму анархістському тлумаченні революційного марксизму, чи ні: в умовах капіталізму XX ст. варто було запозичувати у всіх доктрин; головне, щоби ці запозичення допомагали вижити робітничому рухові.

Всі Марксові твердження, писав Корш, «представляють лише історичний начерк підйому та розвитку капіталізму в Західній Европі та мають універсальну цінність за її межами рівно настільки, наскільки має у застосуванні до більше ніж одного окремого випадку всяке надійне емпіричне знання про природну й історичну форму». Марксизм, отже, діє на «двох рівнях узагальнення: як загальний закон історичного розвитку в формі „історичного матеріялізму“ і як окремий закон розвитку теперішнього капіталістичного способу виробництва та породженого ним буржуазного суспільства» і стосується він не «висхідного капіталістичного суспільства, а істнуючого капіталістичного суспільства, що занепадає, про що наочно свідчать наявні тенденції застою». Марксову економічну аналізу можна застосовувати виключно до буржуазних умов. Виробництво капіталу тотожне не відносинам між людиною і природою, але «відносинам між людиною і людиною, що спираються на відносини між людиною і природою». Марксові економічні розвідки розкрили «найзагальніші поняття і принципи політичної економії, що вони слугують тепер фетишами, які маскують реальні суспільні відносини між людьми та клясами в рамках певного історичного етапу розвитку суспільно-економічної формації». Марксизм — один з етапів розвитку економічної теорії, і «марксистську політекономію» не можна прикладати до соціялізму, в якому не діє «закон вартости».

За Коршем, предметом марксизму є насамперед явища історії і суспільного життя, а також взаємовідносини між ними. Роздування діялєктичного матеріялізму до маштабів вічного закону космічного розвитку не притаманне марксизму. Але той факт, що поштовх йому дав Енґельс у «Діялєктиці природи» (Dialektik der Natur, 1873-1882), вказує на те, що процес перетворення теорії пролєтарської революції на світогляд, незалежний від пролєтарської клясової боротьби, розпочався давно. У цій ідеолоґічній формі марксизм міг використовуватися для цілей, які не співпадали з цілями пролєтаріяту, тим-то він став зброєю у руках більшовиків на чолі з Лєніним при роботі над модернізацією російського суспільства.

Оскільки у своїй революційній діяльності Маркс переймався передусім створенням революційної політичної партії, Лєнінський наголос не на пролєтаріяті, а на партії, схоже, перебуває у цілковитій згоді з революційним марксизмом. Маркс говорив про скасування фетишистського капіталістичного виробництва через свідому та безпосередню орґанізацію праці, але його висловлювання щодо цього є не до кінця ясними. Наприклад, Маркс розглядав перехід од капіталізму до соціялізму не як єдиний революційний акт, але як революційний процес, що впродовж відомого часу міститиме в собі багато пережитків буржуазного суспільства. Виходить, кероване зверху плянове господарство, накинута новим державним апаратом партійна диктатура — ці явища, якщо розглядати їх як ознаки перехідного етапу на шляху до безклясового та самокерованого соціялістичного суспільства, вкладаються у Марксову теорію в її «ортодоксальному» варіянті.

Що «ортодоксальний марксизм» і його революційне застосування могли слугувати капіталістичній революції, за Коршем, свідчить за те, що марксизм — в тому вигляді, в якому його розвивали Маркс і Енґельс, — та робітничий рух не змогли звільнитися від своєї буржуазної спадковости. Саме те, що в марксистській теорії і практиці часто виглядало як антибуржуазне, виявилося легко пристосованим до капіталістичного способу продукції. Шлях до соціялізму привів до капіталізму нового типу. Те, що мало подолати капіталізм, виявилось новим способом збереження капіталістичного ладу. Так Корш од критики марксистської «ортодоксії» підійшов до критики самого марксизму, а значить і самокритики.

На поразку марксизму в 1920-х — 1930-х рр. академічні марксисти реагували загалом однаково — переставали бути марксистами. Хтось заспокоював себе тим, що бачив у зникненні марксизму як самостійної філософської школи та виокремлені певних його складових частин, придатних до асиміляції, з наступним внесенням їх до ріжних буржуазних суспільних наук, великий тріюмф Марксового ґенія. Инші просто проголошували марксизм минулим (разом з капіталізмом вільної конкуренції та иншими сторонами життя вікторіянської епохи). Чого вони не добачили, звичайно, так це того, що не втрачає актуальности Марксова аналіза механізмів капіталістичного способу виробництва та його історичного розвитку, адже не зникла жадна зі суспільних проблєм, що вони турбували світ у часи Маркса. Ці «марксисти» зауважили тільки те, що не видно революційного пролєтаріяту в марксистському розумінні, а значить не буде жадної пролєтарської революції. Одначе пролєтаріят не лише істнує, але й зростає по всій планеті разом із капіталістичною індустріялізацією раніше нерозвинених націй. Всі капіталістичні суперечності залишаються нерозв’язаними та вимагають рішень, що вони недопустимі при капіталізмі та виводять за рамки капіталізму. Що доводить теперішній період контрреволюції, писав Корш, так це те, що еволюція капіталістичного суспільства ще не досягла своїх крайніх історичних меж, хоча меж своїх еволюційних можливостей уже досягли ліберальний капіталізм і реформістський соціялізм. Для Корша можливі упущення марксистської теорії не заперечують того факту, що марксизм продовжує обганяти всі инші суспільні теорії навіть у часи неуспіху як суспільного руху. Цей неуспіх вимагає не відмови від марксизму, а марксистської критики марксизму.

Ґрамші: громадянське суспільство, геґемонія, інтелєктуали

Антоніо Ґрамші (1891-1937) народився на острові Сардинія в родині дрібного службовця. Сім’я була багатодітною — Антоніо був четвертим з семи дітей. Жили бідно; у 1902-1904 рр. ще школярем він, щоб допомогти родині, працював у кадастровому бюро. На державну стипендію навчався в Туринському університеті, але мусив покинути навчання через проблєми зі здоров’ям (спричиненні туберкульозом кісток і суглобів, на який Ґрамші хворів з дитинства). Ще на Сардинії старший брат Дженнаро познайомив юного Антоніо з соціялістичними ідеями. 1913 року, під час навчання в університеті, Ґрамші вступив до Італійської соціялістичної партії, а в 1919-1920 рр. взяв активну участь в роботі туринських фабрично-заводських робітничих рад. На XVII з’їзді соцпартії, який проходив у Ліворно в січні 1921 р., стався розкол, і ліве крило сформувало самостійну, комуністичну партію. Одним з лідерів молодої партії став Ґрамші.

У 1921-1922 рр. Ґрамші жив в Москві — працював в Комінтерні. 1924 року був обраний депутатом італійського парляменту. На той час дві третини місць в палаті депутатів належали фашистам, що вони поспішали завершити процес захоплення повної влади, розпочатий «походом на Рим» і формуванням першого уряду Муссоліні у жовтні 1922 р. Останнім актом цього процесу став «Закон про захист держави» (листопад 1926 р.): за цим законом були розпущені всі «антинаціональні» партії та закриті опозиційні ґазети, для усіх підозрюваних в антифашизмі встановлювалась «адміністративна висилка», запроваджувався «особливий трибунал з захисту держави», були позбавлені мандатів депутати-нефашисти, а депутати-комуністи, в тому числі Ґрамші, який на той час був першим секретарем Комуністичної партії, були заарештовані. Спочатку інтернований, Ґрамші згодом постав перед трибуналом, який засудив його до 20-річного терміну. Пізніше вирок пом’якшили: термін ув’язнення скоротили до 11 років. На свободу Ґрамші вийшов важко хворою людиною. Помер у лікарні в Римі.

Через інтенсивну партійну роботу до ув’язнення і погіршення здоров’я у в’язниці Ґрамші не мав часу та можливости для систематичних теоретичних занять: він писав публіцистичні статті, але не написав жадної книги. Його теоретичні знахідки розкидані по сторінках зошитів, які він вів у фашистській в’язниці з 1929 по 1935 р. (вперше опубліковані частково 1947 року). У «В’язничних зошитах» (Quaderni del carcere) викладено погляди Ґрамші на низку важливих питань: вивчення і викладення філософії, народна освіта, боротьба за політичну владу, роля політичних партій, роля інтелєктуалів ув історії та їхнє місце в сучасному суспільстві тощо. На кожну тему Ґрамші збирався написати окрему книгу, але цьому не судилося статися.

Розмірковуючи над поняттям «громадянське суспільство», Ґрамші дійшов висновку, що воно є сукупністю громадської діяльности та інститутів, які є частиною держави, але при цьому — на відміну від «політичного суспільства» — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів він зараховував опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школу, церкву тощо. Громадянське суспільство, це — сфера, в якій пануюча суспільна кляса «орґанізовує» згоду суспільства зі своїм пануванням — через ідеолоґічну, культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства — держави, де панування «орґанізовано» через примус).

Поняття «громадянське суспільство», що перебуває у вжитку від початку XIX ст., покликане проливати світло на стан речей в країнах, де перемогла буржуазії. Проте воно не стільки прояснювало, скільки затуманювало картину. Громадянське суспільство і розмови про його вплив на державу приховують той факт, що гасло «свобода, рівність, братерство» на практиці означає свободу, рівність, братерство не для всіх, а тільки для буржуазії, тільки для власників засобів виробництва, тільки для капіталістів. Тільки вихідці з цієї кляси вважалися повноцінними громадянами (що відбилося у виборчому законодавстві — в XIX ст. дуже дискримінаційному, коли право голосу мала мізерна меншість населення), і тільки суспільство цих громадян було — і є — громадянським суспільством. Якщо визнати, що капіталістичне, буржуазне суспільство утворює цілісність і всі його сили спрямовано на досягнення єдиної мети — безперервного нагромадження капіталу, а головним джерелом примноження капіталу є наймана праця, тоді залежність найманого працівника від капіталіста на рівні продуктивних сил відтворюється на рівні політичному (або державному), де громадянське суспільство користується тільки обмеженою автономією від інститутів державної влади і не може розширити межі цієї автономії, поки не зміняться суспільні відносини, що вони цю автономію обмежують. Вся автономія громадянського суспільства випаровується, коли мова заходить про фінансування його діяльности (хороший приклад з сучасности — неурядові орґанізації). Фінансова, а також правова залежність призводить до ідеолоґічної залежности, що вона визначає напрямки та форми боротьби, що вона в найліпшому разі веде до часткових поліпшень суспільства. А нерідко ці напрямки та форми боротьби, будучи відірваними від суспільної дійсности, направляють боротьбу на вирішення другорядних або вигаданих суспільних проблєм. Так, боротьба за геґемонію пролєтаріяту, боротьба за революційні суспільні перетворення, якщо вона обмежується боротьбою на рівні громадянського суспільства, до того ж відбувається «цивілізовано», «в правовому полі», «ненасильницькими методами», приречена на вічний «біг на місці».

Зміцненням і відтворенням геґемонії опікується не тільки громадянське суспільство, але й держава (політичне суспільство), Хоча в основному це орґан насилля (поліція, армія, суди), насильницькими діями держава аж ніяк не обмежується: вона виконує й виховну функцію, діючи через переконання. Сила, яку демонструє держава та яку відчувають громадяни, породжує не тільки страх, але й почуття покірности, себто пасивну згоду, іноді — повагу, прагнення бути на боці сильного. Широко поширена згода своєю чергою дозволяє успішніше застосовувати силу проти незгодних. У такий спосіб держава значною мірою виконує геґемоніяльні функції, властиві громадянському суспільству. Громадянське суспільство, зі свого боку, функціями геґемоніяльними не обмежується. Ґрамші пише, що й громадські орґанізації можуть діяти насильницькими методами, наприклад, фашистські загони, що постали в рамках громадянського суспільства. Инший приклад (з середньовічної історії) — церковна інквізиція. В сучасних умовах — тероризм. Ще один приклад: найважливіша орґанізація громадянського суспільства — політична партія, — здобуваючи більшість у парляменті або приходячи до влади в инший спосіб, формує уряд і керує країною за посередництвом держави із застосуванням усього арсеналу насильницьких і ненасильницьких засобів.

Панування буржуазії в Західній Европі, що грунтується не тільки на примусі, а й на згоді, створило умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади шляхом, вказаним Жовтневою революцією в Росії, себто через «штурм влади». Боротьба на Заході мала бути затяжною і набути форми «позиційної війни», що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце в суспільстві). Боротьба за геґемонію відбувається в історії не вперше: инші суспільні кляси в инші епохи боролися за право очолити суспільство. Боротися за геґемонію для пролєтаріяту Італії, за Ґрамші, означає завоювати довіру найбіднішого селянства й інтелєктуалів — ці верстви мають спочатку розпізнати, а потім й визнати в пролєтаріят силу, що кличе суспільство в майбутнє.

Геґемонія означає не тільки обійняти провідне місце в політичному житті, але також завоювати авторитет у народних мас, захопити культурне й моральне лідерство (культурна геґемонія, ідеолоґічна геґемонія). Без авторитету будь-яке панування означає диктатуру. Міць геґемонії вимірюється ступенем згоди народних мас з політикою правлячої кляси. У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали: вони, виробляючи і поширюючи певну ідеолоґію через систему інститутів громадянського суспільства, цементують клясову спілку, пов’язують між собою верхи й низи. Жадна кляса, що претендує на геґемонію, не може обійтися без відповідної ідеолоґії і без інтелєктуалів-ідеолоґів, що вони допомагають їй усвідомити себе й усвідомити свою загальнонаціональну місію. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу в сфері громадянського суспільства, можуть набиратися з середовища «традиційних інтелєктуалів», «успадкованих» від попередніх історичних епох (наприклад, священики), а також виховуватися самою правлячою клясою (наприклад, шкільні вчителі, армійські офіцери, журналісти, письменники, філософи). Останню групу Ґрамші називав «орґанічними інтелєктуалами».

Хоча опозиція може зародитися в надрах громадянського суспільства, і боротьба за культурно-ідеолоґічну геґемонію є важливим елєментом клясової війни, розгортатися ця боротьба має паралєльно з політичною боротьбою, а вирішальною є боротьба за владу. Ґрамші писав: «…в сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією: лише політична сила, що спирається на економічну експансію, може стати основою культурної експансії». Иншими словами, боротьба за владу, що обмежується інститутами громадянського суспільства, обов’язково зазнає поразки. Геґемонію можна здійснювати тільки в умовах демократичних свобод, а втрата або ослаблення геґемонії панівною клясою (буржуазії) штовхає її на відмову від демократії — звідси фашизм.

Створення в Італії на основі взаємного компромісу аґрарно-промислового блоку, себто спілки великої буржуазії Півночі і февдалів Півдня, визначило весь подальший хід італійської історії. Об’єднавши Італію територіяльно та державно, буржуазія не об’єднала її соціяльно. Перехід до буржуазного ладу без активної підтримки широких народних — насамперед селянських — мас Ґрамші визначав як «пасивну революцію». Тим-то історія Італії перших десятиліть після об’єднання рясніє прикладами селянських виступів у самих ріжних формах — від масового бандитизму («бриґандаж» на Півдні) до самозахоплення землі. Коли після першої світової війни держава відчула додаткову загрозу з боку робітничої кляси, панівна кляса вважала за краще відмовитися від демократичних форм правління і перейшла до одверто насильницької диктатури. Так Ґрамші пояснював феномена фашизму. Цей феномен — продовження тенденцій, закладених у самій ліберальній державі ще при її створенні. Суть справи в неповноті геґемонії італійської буржуазії, що її був покликаний компенсувати фашизм — мобілізувати на підтримку ліберально-монархічного режиму дрібнобуржуазну масу. Союз дрібної буржуазії з великою буржуазією — основа геґемоніяльної системи фашизму. Але в цьому і специфічна слабкість фашистської держави: численна в Італії дрібна буржуазія, це — великою мірою верства непродуктивна, паразитична, орієнтована на «годування» за рахунок держави на ріжних державних посадах. А це створює серйозні труднощі для капіталістичної раціоналізації виробництва, що вона вимагає насамперед усунення зайвих «накладних витрат».

Фашизм, за Ґрамші, це — особлива форма цезаризму, коли одноосібна диктатура ніби приміряє кляси, що борються між собою за панівне становище у суспільстві, перебувають у гострій суперечності. В основі цезаристської, диктаторської форми правління лежить «катастрофічна рівновага сил» (з тенденцією взаємознищення) не тільки основних, але й другорядних кляс або їхніх фракцій. Цезаризм може бути не тільки проґресивним (Юлій Цезар, Наполеон I), але й реакційним (Наполеон III, Бісмарк).

Інтелєктуалів Ґрамші розглядав, виходячи з виконуваної ними суспільної функції: інтелєктуали орґанізовують суспільне виробництво і відтворення. При цьому слово «інтелєктуал» не обов’язково є синонімом поняття «працівник розумової праці» — інтелєктуалом може бути і робітник. Ґрамші відкидав теорії, згідно з якими інтелєктуали утворює однорідну соціяльну ґрупу (суспільну клясу), незалежну від инших кляс — навіть від правлячої кляси. Кожна кляса має своїх інтелєктуалів і свою гієрархію інтелеєктуалів. Верхівка інтелєктуалів, це — теоретики, ідеолоґи. Инші верстви інтелєктуалів поширюють ідеї й практично орґанізовують клясу й її зв’язок з иншими клясами.

Орґанічних інтелєктуалів Ґрамші протиставляв традиційним. Орґанічні інтелєктуали є активною частиною своєї кляси; пролєтарські орґанічні інтелєктуали не просто вивчають і пояснюють суспільне життя, але висловлюють настрої і досвід, які маси не можуть висловити самостійно. Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія — в партії відбувається її відбір. За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретико-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. Мірою розгортання революційних перетворень, мірою залучення мас до управління власним життям і суспільством в цілому функцію інтелєктуалів здійснюватиме чимдалі більша кількість людей: вони самі висуватимуть політичні та господарські завдання і самі виконуватимуть їх, орґанізовуватимуть суспільні процеси та керуватимуть ними. Це і є справжня демократизація — процес, покликаний блокувати формування бюрократії, що зароджується саме в умовах монополізації права приймати суспільно важливі рішення вузьким колом «професійних» інтелєктуалів.

На завершення

Якщо на Заході твори марксистів — і згаданих вище, і инших — реґулярно перевидають, вони обов’язково входять у всілякі антолоґії, про них ведуться нескінченні спори, їм присвячують дослідження (Ґрамші, наприклад, є одним з двох найбільш обговорюваних італійських авторів у світі — другим є Нікколо Макіявеллі), в колишньому Радянському Союзі і в сучасній Україні марксизм практично забуто.

У Радянському Союзі найщасливіше склалася доля літературно-теоретичної спадщини Антоніо Ґрамші: в 1950-ті — 1970-ті рр. російською мовою (головною мовою наук у СРСР) вийшло друком кілька збірок його статей, листів з в’язниці, обраних місць з «В’язничних зошитів», а також біоґрафій, в тому числі одна у відомій серії «Життя видатних людей» видавництва «Молода гвардія». Інакше й бути не могло, адже Ґрамші був одним із засновників італійської компартії, у якої завжди були добрі стосунки з Комуністичною партією Радянського Союзу, до того ж він був — і залишається — незаперечним авторитетом так в італійському комуністичному русі, як і в широких культурних колах країн Заходу. Важливим було і те, що в його творах годі шукати відкритої критики СРСР або «радянського марксизму». Значно менше пощастило Дьйoрдю Лукачу, що його публікували епізодично, та й то переважно в журналах. Карла Корша ж після 1924 рр., коли вийшли друком російські переклади «Марксизму і філософії» та «Робітничого руху та фабрично-заводських рад Німеччини», не тільки не видавали, але, схоже, навіть ніде ніколи не згадували: його прізвища не знайти у п’ятитомній «Філософській енциклопедії» (1960-1970 рр.), хоча в ній є окремі гасла про Ґрамші та Лукача. Єдиний український переклад згаданих авторів, про який нам відомо, це — Лукачева стаття «Франц Кафка чи Томас Манн? Авангардизм і критичний реалізм у сучасній буржуазній літературі», надрукована 1974 року в журналі «Всесвіт». Про перших «західних марксистів» «забули» автори «Філософського словника» (два вид.: 1973, 1986 рр.).

Ситуація змінилася в другій половині 1980-х рр., коли ніби помінялися місцями Ґрамші й Лукач. У 1990-1991 рр. побачили світло останні російськомовні збірки Ґрамші. Зате в 1985-1987 рр. «повернувся» Лукач з чотиритомником «Своєрідність естетичного», за яким з’явились російські переклади книги «Молодий Геґель і проблєми капіталістичного суспільства», нарису про В.І. Лєніна, статей 1920-х рр. і нарешті — з 80-річним запізненням — збірки «Історія та клясова свідомість». Пізніше в Росії вийшло друком кілька книг про життя й ідеї угорського філософа. Відродження лівого книговидання в Україні ознаменувалось поміж иншого появою в 2010-х україномовних збірок Лукача та Ґрамші. Це — у порівнянні з часами УРСР — прорив, але цього все одно дуже мало.

Література

Перри Андерсон. Размышления о западном марксизме; На путях исторического материализма. — Москва: «Интер-Версо», 1991.

Милий Грецкий. Антонио Грамши — политик и философ. — Москва: «Наука», 1991.

Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи. — Київ: Вперед, 2017.

Александр Дмитриев. Марксизм без пролетариата. Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа (1920-1930-е гг.). — Санкт-Петербург: Европейский университет в Санкт-Петербурге; Москва: «Летний сад», 2004.

Карл Корш. Марксизм и философия. — Ленинград—Москва: «Книга», 1924.

Георг Лукач. История и классовое сознание. Исследования по марксистской диалектике. — Москва: «Logos Altera», «Ecce Homo», 2003.

Дьёрдь (Георг) Лукач. Хвостизм и диалектика // «Политическая концептология» (Ростов-на-Дону). — 2009. — № 3. — С. 305-385.

Роза Люксембурґ, Дьйордь Лукач. Про Російську революцію. — Київ: «Вперед», 2012.

Александр Стыкалин. Дьёрдь Лукач — мыслитель и политик. — Москва: издатель Степаненко, 2001.

Douglas Kellner (ed.), Karl Korsch, Karl Korsch: Revolutionary Theory, Austin, TX: University of Texas Press, 1977.

Paul Mattick, “The Marxism of Karl Korsch”, in Survey, no. 53 (October, 1964).