Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того. За часів встановлення гітлерівської диктатури особовий склад СА збільшився до 4 мільйонів, а на початку 1934 року їхній лідер Ернст Рьом проголосив необхідність «другої революції», що мала усунути з уряду консервативних попутчиків нацистів і замінити традиційні німецькі збройні сили новим радикальним народним ополченням — СА. Гітлер, якого старі ґенерали реґулярної армії встигли попередити, що цього вони не дозволять, дав наказ провести «Ніч довгих ножів». 30 червня 1934 року було заарештовано і страчено фактично усе керівництво СА (а заразом і невизначена кількість инших осіб).

Після цих подій — стверджували в Нюрнбергзі юристи захисту СА — орґанізація зійшла нанівець. Члени орґанізації, що вижили, вважали її чимось на зразок «шинку», в якому «старі бійці» нацистського руху згадували про те, як «боролися» за часів безталанної Ваймарської республіки. Крім того адвокати казали, що коли нацисти захопили владу, то фанатизм Рьома та його оточення був поза сумнівом, проте ідеолоґічна прихильність особового складу СА була сильно послаблена, бо до орґанізації вступили сотні тисяч членів «Сталевих шоломів» (ветеранської орґанізації), спортивних клюбів та инших формально неполітичних закладів. Судді Нюрнберзького процесу прийняли цю арґументацію і вирішили, що було би несправедливо клясифікувати СА як злочинну орґанізацію (що зробило би злочин з самого лише членства в «коричневосорочечниках»). До того ж, оскільки після чистки 1934 року СА «звели до статусу ґрупи неважливих поплічників нацистів», судді вирішили, що було би несправедливим засуджувати їх усіх як військових злочинців чи за злочини проти миру, хоча й «окремі загони СА» мали відношення «до кроків, що призвели до загарбницької війни та вчинення військових злочинів і злочинів проти людяности». Вердикт Нюрнберзького процесу був цілковито підтриманий наступними істориками. Більшість погоджується, що після 1934 року СА втратила майже всю свою політичну вагу; більшість історичних розвідок загалом закінчується на цьому. У своєму великому творів з історії коричневосорочечників Даніель Зіменс[2] підсумовує більшу частину цієї літератури та авторитетно встановлює, де історики ріжнилися думками, а також додає кілька недругорядних деталей од себе.

Перші загони СА виникли в атмосфері насилля і громадянського конфлікту, що охопив Німеччину одразу після поразки 1918 року, зокрема під час контрреволюції в Баварії на початку наступного року. Загони для захисту нацистської партії, що саме виникала, формувалися з озброєних банд — так званих Freikorps [«Добровольчий корпус». — Пер.] — які придушили з численними жертвами недовговічну комуністичну республіку в Мюнхені 1919 року — і це був лише початок. Набагато важливішою була 200-тисячна «Громадянська самооборона» (Einwohnerwehren), що її поява у баварській столиці узаконила присутність на вулицях воєнізованих загонів. До 1924 року штурмовики не надягали своїх коричневих сорочок (їх носіння стане обов’язковим тільки через два роки), проте на той час вони вже перейняли на себе ролю не тільки охорони зборів нацистської партії, але й партійної армії.

Як партійна армія СА ставала чимдалі жорстокішою — безпідставні напади на крамниці і кав’ярні, що їхніми власниками були євреї, образи, а подекуди й побиття персоналу та клієнтів гумовими палицями. Рьом — на той час ще не вождь СА — користав зі своїх зв’язків з військовими: у реґулярній армії співчували йому та надавали зброю і боєприпаси. Роля, що її правила СА у невдалій спробі захоплення влади під час «Пивного пучу» у листопаді 1923 року, була в наступні роки важливою складовою того образу, в якому орґанізація поставала у власних очах. За керівництво пучем Гітлера кинули за ґрати, і період після його звільнення 1924 року був вирішальним. Гітлер уважав, що Рьом надто довго обстоював насильницьке захоплення влади, і це було непродуктивним; до того ж він не схвалював близьких стосунків з иншими ультраправими орґанізаціями, тому заборонив СА висловлюватися усно чи письмово про політику, ба навіть просто спілкуватися з пресою. Ватажком СА він призначив Франца Пфеффера фон Заломона[3] і заходився реорґанізувати її як більш централізовану і слухняну структуру. Коли 1929 року Німеччину вразила «велика депресія», СА вже були напоготові до узгоджених дій.

На початках своєї історії СА не була рухом робітничої кляси, як це стверджували деякі історики, але приваблювала здебільшого студентів і вихідців із «середньої кляси». Якщо багато ватажків були фронтовиками, то переважна більшість членів орґанізації були надто молодими, щоби мати військовий досвід. Ці чоловіки шукали метод, щоб помститися тим, хто, на їхню думку, був винен у поразці Німеччини, і помститися їм за допомогою насилля. Це покоління «воєнної молоди» дуже приваблювала войовнича мужність руху коричневосорочечників. Мірою зростання безробіття, а 1932 року його рівень сягнув 35 відсотків чи навіть більше, до СА приєднувалося чимраз більше молодих робітників, бо фактично ця орґанізація правила за бюро з працевлаштування (у деяких містах буквально так і було). Було б неправильним, стверджує Зіменс, сприймати усіх цих людей за вбивць з «дикунською душею шибеників-садистів», як каже один сучасний оглядач. Навпаки — їхнє насилля, хай яким крайнім воно було, мало цілком певні мішені та застосовувалося за певних випадків; иншими словами, насильство було не вираженням патолоґічних нахилів, але мало політичні мотиви.

Зіменс має що цікавого розповісти про економічну діяльність СА. Орґанізація отримувала чималий дохід від угоди з виробником цигарок: штурмовики мусили кукувати тільки цигарки марки «Штурм». Частина грошей йшла до СА. Це, не рахуючи коштів, нагромаджених завдяки виробництву та продажу членам орґанізації уніформи, ременів і значків. Договори на пошив уніформи врятували приречених на закриття виробників одягу, таких як фірма Гуґо Босса, що вона відкрилась 1924 року, але через «велику депресію» опинилась на межі банкрутства. Уніформу та значки молоді штурмовики мали купувати за власний кошт; з иншого боку, багато хто з них вбачали у членстві в СА щось на кшталт прихистку від економічної бурі й сподівались на роботу й гроші, щойно нацисти прийдуть до влади, — штурмовики вірили, що станеться саме так.

Станом на початок 1931 року було сто тисяч штурмовиків, що мандрували вулицями у пошуках, кого б побити — соціялістів, комуністів та євреїв. Щодо їхньої невпинної «діяльности» сатиричний журнал «Ulk» жартував: нещодавно три чоловіка з СА наробили шелесту на [берлінській] Ляйпціґер-штрассе — вони йшли вулицею мовчки та задумливо». Тимчасом чисельність СА продовжувала зростати. Лунали розмови про штурмовиків-«біфштексів» (коричневі ззовні — червоні всередині), але Зіменс переконливо доводить, що колишніх комуністів у СА налічувалось один-два відсотки від загальної чисельности, і відома кількість цих людей приєдналась до СА після захоплення влади нацистами радше для самозахисту, аніж наслідком зміни ідеолоґії. Комуністи мали свій згуртований бойовий загін — «Союз червоних фронтовиків»[4]; инші партії наслідували цьому прикладові: соціял-демократи мобілізували Reichsbanner [«Імперський стяг» — Пер.][5], тоді як консервативні націоналісти орудували «Сталевими шоломами»[6]. Зіменс подає статистику, що засвідчує вражаючий рівень політичного насильства в останні роки Ваймарської республіки, коли у вуличних заворушеннях між 1930 та 1932 роками було вбито 143 штурмовики-нацисти, а тільки 1931 року в політичних сутичках було вбито та поранено більш як 8000 бойовиків — членів усіх партій (4699 штурмовиків у сутичках з бойовиками инших партій, 1696 членів «Імперського стягу», 1228 червоних фронтовиків і 625 носіїв «Сталевих шоломів»). Перед лицем аґресії поліція здавалася безпорадною, хоча вона щонайменше протидіяла виконавцям орґанізованих нацистами вибухів у Пфальці та знайшла «боксгаймські документи»[7] — пляни збройного перевороту СА на випадок комуністичного пучу.

Насильство відіграло вирішальну ролю у захопленні нацистами влади 1933 року. Гітлер, що його 30 січня 1933 року призначили головою коаліційного уряду, утвореного разом з націоналістами, наказом Райхспрезидента про захист народу та держави від 28 лютого продавив призупинення дії громадянських свобода, а потім видав низку нових законів про очистку держслужби від небажаних елєментів, передачу законодавчої влади лише урядові та оголошення поза законом всяку опозицію новому урядові. Тимчасом СА, тепер нараховуючи у своїх лавах більше мільйона членів, чинила безлад на вулиці, нападаючи на противників нацистів — перш за все комуністів та соціял-демократів: сто тисяч було кинуто до концентраційних таборів, де над ними по-садистські знущалися; сотні було закатовано до смерти. Штурмовики, хоча їх залучали як «допоміжну поліцію», вважали, що стоять понад законом, і часто нападали на самих поліціянтів, вірних Ваймарської республіці. Євреїв від початку вважали особливої катеґорією та з ними часто поводилися ще жорстокіше. Насилля, що застосовувалося до в’язнів перших концтаборів, було настільки нерозбірливим і лютим, а адміністрація таборів була настільки зіпсованою морально й  неефективною, що нацистський уряд незабаром передав управління таборами елітним підрозділам у чорному однострої — СС під керівництвом Гайнріха Гіммлєра. (На той час СС була орґанізацією набагато меншою; вона постала за кілька років до того як загін особистої охорони Гітлера; хоч і не менш жорстокі за СА, СС була більш дисциплінована.)

Ґергарт Зеґер, депутат Райхстаґу від соціял-демократів, що йому в грудні 1933 року вдалося втекти з концентраційного табору в Оранієнбурзі, повідомляв, що та сотня або біля того членів СА, що відала справами у таборі, були погано освічені та мали найменше можливе уявлення про політику. «Поки вони не побачили зблизька нас, політичних в’язнів, — писав він, — члени СА не мали жадного поняття про істнування світу за межами гвинтівки Маузер-98, пістолету Парабелум-08, палиці, гральних карт, пива та сексу!». Насилля штурмовиків було таким повсюдним, що 1933 року Гітлер був змушений публічно закликати до угамування, хоча сам продовжував наполягати на нещадности до противників нового режиму. Наприкінці літа 1933 року СА сама спробувала обмежити насилля, створивши внутрішню поліцейську службу. Дві третини пересічних німців, що вони не були ані комуністами, ані соціял-демократами (і в такий спосіб оминули увагу коричневосорочників), приголомшені політичним насиллям попередніх років, не зважали на жорстокість штурмовиків або вбачали в ній початкові складнощі революційного режиму, що він пристане на звичайний стан, коли буде переможено соціялізм і комунізм.

На ділі бешкет продовжувався навіть після того, як з громадської сфери усунили противників нацистів. Основним прагненням СА завжди було радикальне перетворення не тільки політики, але й суспільства в цілому; в ньому клясові розбіжності поступилися би природній расовій спільноті усіх німців — хваленій Volksgemeinschaft [народній єдності. — Пер.]. Саме зупинка руху до цієї мети між літом 1933 та літом 1934 років стала причиною зростаючого невдоволення особового складу штурмовиків, що воно виливалось у сутичках, бійках і п’яних сварках один з одним, але в першу чергу спрямовувалося проти євреїв — штурмовики продовжували напади на власність. Зіменс, можливо, недостатньо буре до уваги безцільність дій СА у цей період, що й підштовхнуло був Рьома до спроби, перетворивши орґанізацію на народне ополчення, дати їй нове відчуття мети.

* * *

Зіменс не залишає сумнівів у читача, що «Ніч довгих ножів» у червні 1934 року позначила вирішальну точку в історії СА, позбавивши її політичної автономії і прискоривши падіння її чисельности, що воно перевищило ті 15% (чи близько того) — переважно з керівної верхівки, — ліквідованих під час чистки. Гітлер частково виправдав чистку, звинувативши СА у розповсюдженні гомосексуалізму: нібито коли ввірвалися до готельних спалень, зайнятих Рьомом і иншими керівниками коричневосорочників, гітлерівські мордовороти знайшли когось у ліжку з «молодими коханцями» (так написала служба преси «третього райху» в офіційному повідомленні про чистку). Хоча Зіменс обережно зауважує, що подібні пропаґандистські óбрази неможливо підтвердити, доволі широко відомо, що Рьом та инші керівники СА справді були гомосексуалістами — факт, що він взагалі не турбував нацистське керівництво, аж поки він не став зручним арґументом проти СА. Зіменс міг докладніше зупинитися на темі гомоспільноти штурмовиків, присутньої, наприклад, у сцені, видаленій зі скорочених варіянтів фільму Лені Ріфеншталь про з’їзд 1934 року в Нюрнберзі «Тріюмфу воли», де юні коричневосорочники роздягаються і бігають голими по гаю.

Найбільш ориґінальними і вражаючими главами книжки Зіменса є ті, що стосуються історії СА після чистки — періоду, що про нього забувають або спрощують більшість істориків, які слідують рішенням Нюрнберзького трибуналу. Хоч чисельність орґанізація скоротилась більше як наполовину, вона знайшла для себе нові сфери діяльности. СА зайняла головну місце у справі спорту, надто у царині, дотичній до військової підготовки, як то верхова їзда та стрільба. Крім того вона долучилася до кампанії «Зимової допомоги», започаткованої одразу після приходу нацистів, коли населення закликали робити внески на фінансування виплати державної допомоги бідним та безробітним під час важких місяців зими. Застрашлива присутність озброєних членів СА в формі, що стояли на розі вулиць та на майданах міст або ходили, стукаючи в двері, вибору не залишали — внески робились обов’язково: хто сплатив, одягав на себе спеціяльну відзнаку — аби не платити вдруге. Нацисти вихвалялись, що вони створюють уже згадану Volksgemeinschaft, проте Зіменс доводить, що ця «єдність» була рівною мірою результатом так неперервного потоку пропаґанди, продукованої нацистськими засобами масової інформації та системою освіти, як і примусу й постійної загрози насилля з боки СА. За межами «райху» СА взяла на себе завдання мобілізацію етнічних німців на прикордонних територіях Польщі та Чехословаччини. Не у всьому СА таланило: зосібна, вийшов пшик зі спроб створити на сході Европи сільськогосподарські поселення.

Наприкінці 1930-х рр. у лавах СА ще було більш як мільйон осіб, зростав їхній антисемітизм, адже євреїв у Німеччині позбавили правового захисту. Штурмовики оголошували численні бойкоти єврейських крамниць і вчиняли напади на них, найвищим злетом яких стала кампанія місцевих поґромів навесні 1938 року (після захоплення Австрії) і загальнодержавного погрому у Reichskristallnacht [«Кришталеву ніч». — Пер.] 9-го та 10-го листопада того ж року, коли переважно члени СА — вдягнуті так у цивільне, як в уніформу — розгромили 7500 єврейських будинків і спалили практично всі синагоги у Німеччині.

З початком війни більш ніж половину складу СА одразу зарахували до армії. Кого не взяли до армії — занадто дорослі для «Гітлерюґенду», але замолоді для військової служби, — проходили в орґанізації військовий вишкіл. Инші завдання воєнного часу включали підтримування порядку в країні, стверджування німецького панування на окупованих територіях Сходу, транспорт й охорона в’язнів, підтримування порядку в лавах примусових робітників, прибирання німецьких міст після авіянальотів, допомогу пораненим салдатам та їхнім сім’ям. Так, повністю відновилась співпраця СА зі збройними силами, що вона сильно постраждала через події червня 1934 року. Озброєні вермахтом загони СА зіграли головну ролю захопленні Данціґу й у підкоренні Польщі 1939 року. Після падіння Польщі СА швидко розширила свої лави на окупованих територіях: у «райхсґау» Вартеґау[8] зі столицею до орґанізації вступило більш 25 тисяч етнічних німців (Volksdeutsche). Новостворені підрозділи на окупованих територіях часто виступали як поліцейські та брали участь у «зачистці» сіл та містечок поблизу лінії фронту від євреїв і поляків.

У тилу штурмовики, як писав у романі «Кожний умирає наодинці» (1947) Ганс Фалляда, були усюдисущі — підпорядкували собі громадську сферу, погрожували німецьким робітникам, коли ті протестували проти нестерпних заводських умов, а непокірливих кидали до таборів. Мірою погіршення військової ситуації для Німеччини СА почала повертати собі колись втрачену вагу, займаючись місце поряд з партією і СС. Орґанізація все ще налічувала півмільйона членів. Вона намагалася підняти бойовий дух вуличними парадами, як в останні роки Ваймарської республіки. Вона займалася вишкілами і керувала Volkssturm [«Народними штурмовими загонами». — Пер.] — «армією дідуганів» з пенсіонерів і неповнолітніх, покликаною врятувати приречений «райх». Члени СА відомі надзвичайною жорстокістю по відношенню до тих, хто проявляв настрої пораженства та наважувався на непокору в самих ріжних сферах, страчуючи всіх, хто при наближенні союзників піднімав білий прапор, розстрілюючи євреїв та робітників примусової праці, вбиваючи відсталих в’язнів під час сумновідомих «маршів смерти», коли в’язнів евакуйовували з таборів, що опинились на шляхові просування радянських військ, вистежуючи дезертирів. Під час одного з багатьох инцидентів загін з 150 штурмовиків міста Айзенерц 7 квітня 1945 року — просто за лічені тижні до кінця війни — отримав наказ «знищити якомога більше євреїв». І вони розстріляли 150-200 угорсько-єврейських в’язнів, що вони саме проходили евакуацію з концентраційного табору Маутгаузен (Верхня Австрія).

Під кінець, як пише Зіменс, СА втратила однорідність: в одній орґанізації опинились «старі бійці», чоловіки, що приєдналися під час «великої депресії» (переважно вихідці з робітничої кляси), купка людей з комуністичним або соціял-демократичним минулим, люди «середньої кляси» (для таких орґанізації була чимось на кшталт спортивної секції зі стрільби чи верхової їзди, але аналоґії тут з британською аристократію чи спортивними клюбами для «вищого світу» в инших країнах будуть хибними), юнаки з ріжних суспільних верств (вони вбачали в СА спосіб потрапити до збройних сил) та «фольксдойче» (користалися членством в СА як можливістю самоствердитися над місцевими чехами і поляками). Що об’єднувало їх — на відміну від ситуації в кінці 1920-х і початку 1930-х рр., — так це репутація гурту вірних політиці керівництва нацистської партії. Не в останню чергу через це після 1940 року п’ять ґенералів СА — усі «старі бійці» — були призначені послами у маріонеткові держави та країни-сателіти південно-східної Европи — Словаччину, Румунію, Хорватію, Угорщину та Болгарію. Гітлер не довіряв дипломатам-аристократам з міністерства закордонних справ (хоча підозрювати їх не було в чому) і волів бачити на посадах тих, кому він міг довіряти, — хто міг втілити у життя крайні намірі щодо цього реґіону. А серед цих намірів було зокрема повне винищення місцевого єврейського населення, яке потребувало допомоги міністерства закордонних справ, адже це населення проживало у формально незалежних країнах. Ґенерали СА не щадили сил у втіленні цієї політики, хоча їхній вплив не завжди був вирішальним у питання спонукання місцевих режимів до винищувального антисемітизму. Одначе мірок погіршення ситуації на фронті влада ґенералів переставала відповідати поставленим завданням, і починала слабшати їхня здатність тиснути на режими, які вже починали розмірковувати над тим, як врятуватися у разі перемоги союзників. Хай там як, але їх призначення свідчить про незмінність статусу СА всередині нацистського «райху» як джерела ідеолоґічно надійних і щиро відданих кадрів, що вони хотіли — й могли — запроваджувати найжорстокішу політику режиму.

У квітні 1945 року більшість штурмовиків спалювали форму, викидали значки та відзнаки, намагаючись приховати факт членства в СА. Після того, як було покинуто будівлі орґанізації, з них розтягали речі, розкрадали меблі, одяг та усе, що залишилося від штурмовиків, які тим часом переймались питанням переховування. Один свідок подій з міста Гьокстер пізніше згадував, як бачив безліч форм СА, що вони пливли у квітні 1945 року річкою Везер. Як відзначає Зіменс, «цей мотлох свідчив за щось більше ніж просте перевдягання, адже разом з уніформою її колишні власники, схоже, відкинули й нацистську суть». Хоч і СА вдалося уникнути суду в Нюрнберзі як колєктиву, багато колишніх штурмовиків згодом постали перед німецькими судами в індивідуальному порядку, так як у процесі над колишніх коричневосорочниками 1948 року в місті Марбурґ, де їх судили за участь у знищенні міської синагоги десятьма роками раніше.

Шкода, що Зіменс не знайшов що сказати про ці судові процеси, що про них надто мало відомо зараз. «Штурмовики» навряд чи є останнім словом на цю тему, ще багато чого можна віднайти про місце СА в післявоєнній пам’яти. Проте він дав нам докладну та зважену розвідку, що вона тепер стане зразковою працею на цю тему. Його книга читається як клясична німецька Habilitationsschrift [докторська дисертація. — Пер.]: важка, арґументована, ретельна, ґрунтовна. Можливо, ця книга не є легким читанням — що її автор не є носієм анґлійської мови, видко в багатьох місцях, — але вона точно є обов’язковою до прочитання.

Примітки

[1] Ернст Нікіш (1889-1967) — німецький політичний діяч і публіцист, ідеолоґ націонал-більшовизму та противників нацистів. — тут і далі прим. «Вперед».

[2] Даніель Зіменс (нар. 1975 р.) — доктор наук (фах «Европейська історія»). Працював у Берлінському університеті ім. В. Гумбольдта, Університетському коледжі Лондона, Білефельдському університеті. Нині працює в Нью-каслському університеті. Автор праць зі історії націонал-соціялізму та історії Німеччини.

[3] Франц Фелікс Пфеффер фон Заломон (1888-1968) — активній діяч контрреволюційного руху в Німеччині, керівник СА у 1926-1930 рр.

[4] «Союз червоних фронтовиків» (нім. Roter Frontkämpferbund) — комуністична орґанізація Німеччини, що діяла протягом 1924-1933 років за часів Ваймарської республіки, фактично воєнізований відділ Комуністичної партії Німеччини.

[5] «Імперський стяг» (повна нім. назва Reichsbanner Schwarz-Rot-Gold) —міжпартійна орґанізація центристських партій — соціял-демократів, Партії центру та Німецької демократичної партії. Діяла з 1924 по 1933 рр.

[6] «Сталеві шоломи» (нім. Stahlhelm) — німецька правоконсервативна орґанізація фронтовиків, сформована на основі Німецької національної народної партії та істнувала з 1918 по 1933 рр.

[7] Боксгаймські документи було оприлюднено 25 листопада 1931 р. тодішнім міністром внутрішніх справ Пруссії Карлом Зеверінґом. Пляни нацистів передбачали зокрема позасудові розправи з усіма противниками нового режиму, запровадження обов’язкової трудової повинности та перехід на карткову систему забезпечення їжею, причому для «неарійців» жадних карток не передбачалось.

[8] Вартеґау — адміністративно-територіальна одиниця нацистської Німеччини, утворена на анексованій нею території Польщі під час другої світової війни.

Пер. з анґл. за: Richard J. Evans, ‘Men He Could Trust’, in London Review of Books, Vol. 40 No. 4 (22 February 2018), pp. 37-39.

0 Responses to “Цим він міг довіряти”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: