Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій

Іштван Месарош

Головною спадщиною 1848 року є рішуче втручання робітничої кляси — та, ширше кажучи, народних мас — у формування історичних подій, що яскраво освітлює певні нерозв’язні структурні недоліки істнуючого суспільного ладу та в такий спосіб примушує внести до порядку денного на майбутнє багато невирішених питань.

Друга Республіка (1848)[1] у Франції спочатку намагалась бути «соціяльною республікою», започаткувавши важливі реформи. Арман Барбес[2] формулює вимогу, що політичні реформи мають бути лише засобами соціяльних реформ. Відтоді знову ізнову повертається велика дилєма, позаяк політичні реформи часто використовуються просто для зміцнення встановленого ладу без будь-яких серйозних намірів започаткувати суспільні перетворення. Дійсно часто соціяльні реформи, що їх мусили були запроваджувати під тиском народу, скасовувались у рамках консервативної та реставраційної політики. Наприклад, під час революційного бродіння у Парижі 25 лютого 1848 р. було проголошено «право на працю», а з метою боротьби з прокляттям безробіття відкрито мережу «національних майстерень». Одначе не минуло й чотирьох місяців, коли 21 червня цей захід було анульовано, а «національні майстерні», покликані допомогти безробітним, зачинено.