Спадщина «Республіки Сало»

Яків Валах

У назвах сучасних західноєвропейських праворадикальних партій і груп майже не зустрічаються слова «фашистська», «нацистська». Навпаки, всі ці партії й групи називають себе цілком пристойно — «національна демократія», «соціальний рух», «соціальне оновлення». Відмовилися вони і від зовнішніх фашистських атрибутів: свастики, лікторської в’язки лозини, коричневих і чорних сорочок, старих прапорів і нагрудних знаків. Та коли уважно придивитися до нинішнього праворадикального руху, то за словесною лузгою виразно проступають зловісні риси причепуреного, пристосованого до нових часів, часто навіть трансформованого фашизму. Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій у Москві в червні 1969 року, аналізуючи політику і тактику імперіалізму, визначила, що він породжує фашизм, щоб вести наступ на демократичні права і свободи, принижувати людську гідність, культивувати расизм. Саме тому, нинішній праворадикальний рух цілком справедливо розглядається як відроджений фашизм і дістав назву неофашизму.

Коли мова заходить про неофашизм, ми звикли згадувати насамперед ФРН, де частина колишніх нацистів, уникнувши справедливої кари або відбувши легке покарання, посіла важливі позиції в громадському й політичному житті, навіть створила свою партію. Все це, звичайно, так, і недооцінювати небезпеку західнонімецького неонацизму не можна. Однак у Західній Європі є країна, де неофашизм відродився і діє в цілком інших умовах, де він становить активну і небезпечну політичну силу, представлену в парламенті. Ідеться про Італію і про партію «Італійський соціальний рух».

На відміну від Західної Німеччини, неофашизм в Італії одразу ж виступив як цілком легальна організація. Спочатку лідери «Італійського соціального руху» поводилися дуже обережно, не афішували свого родоводу і походження, спритно пристосовувалися до нових умов і настроїв трудящих, досить вміло діяли під час перших повоєнних парламентських виборів.

Одна з попередниць нинішнього «Соціального руху», створена 1944 року легальна неофашистська організація «Фронт за просту людину», за рік уже брала участь у виборах до Конституційних зборів і дістала 30 депутатських мандатів. Нова конституція Італії, як і мирна угода 1947 року, не стримала діяльності неофашистів, хоча обидва документи забороняли відродження фашистської партії в будь-якій формі. Використовуючи явну підтримку /190/ правлячих кіл, неофашисти щоразу спритно доводили, ніби не мають нічого спільного з колишньою партією Муссоліні й 12-та стаття конституції їх не обходить. Пізніше, в 1965 році, тодішній прем’єр-міністр Італії Шельба запропонував навіть засвідчити спеціальним законодавчим актом цілковиту конституційність «Італійського соціального руху», проте комуністи та інші ліві сили країни перешкодили цьому безчинству.

Італійських неофашистів часто називають ще «спадкоємцями «республіки Сало». В зв’язку з цим варто нагадати дещо з історії країни часів другої світової війни.

Після капітуляції Італії восени 1943 року гітлерівці зуміли визволити Муссоліні з-під арешту. Цю операцію здійснював німецький розвідник і диверсант Отто Скорцені, який і допоміг дуче створити у містечку Сало маріонетковий уряд й проголосити «Італійську соціальну республіку». Подальша доля Муссоліні добре відома, а його «республіку» й досі глузливо називають «республікою Сало».

Згадуваний вище «Фронт за просту людину» почався, власне, з журнальчика «Уомо куалюнкуе» («Людина з вулиці»), створеного 1944 року фашистським писакою Гульєльємо Джаніні на гроші мільйонера Скалера. Згодом навколо цього друкованого органу виникла і сама група «Фронт за просту людину», хоча, звісно, серед керівників групи ніяких «простих людей» не було і не могло бути. А привабити деяких простачків така назва дійсно могла, адже і в самому журнальчику, і в різних агітаційних матеріалах групи Джаніні—Скалера було чимало демагогії.

Організатори перших неофашистських груп в Італії мали зв’язки і з міжнародним збіговиськом фашистських недобитків, яке називалося «Об’єднанням осіб, що належали до СС». Проте до нього входили не лише есесівці, а й видні функціонери різних нацистських організацій. Серед керівників «Об’єднання» був і нинішній ватажок «Італійського соціального руху» Джорджо Альміранте.

«Фронт за просту людину» та інші неофашистські групи наштовхнулися на рішучий опір антифашистських сил. їм довелося маневрувати, а потім поступитися місцем новій організації, яка почала діяти з врахуванням тактичних помилок своїх попередників. Так, 31 грудня 1946 року був створений «Італійський соціальний рух». І хоча слово «соціальний» походило від колишньої «соціальної республіки» з містечка Сало, нову партію визнали офіційно. Вона об’єднала в собі і групу Джаніні—Скалера, і «Національну партію», і «Італійський антикомуністичний фронт», й інші неофашистські групи, якими рясніла Італія 1944—1946 років. Це був перший крок на шляху консолідації правоекстремістських сил уі цій країні.

Засновниками й першими лідерами нової партії були два сини Муссоліні — Вітторіо і Романо, його племінник граф Теодорані, колишній фашистський військовий міністр і маршал Граціані, колишній заступник секретаря фашистської партії Ромуальді, князь Юніо Боргезе, Джорджо Альміранте — редактор фашистського журналу «Захист раси», віце-міністр кабінету Муссоліні де Марсаніч та інші.

Джорджо Альміранте до осені 1946 року переховувався десь у Туріні, а потім виринув у Римі вже як ватажок неофашистської групи «Ідеальне повстання». В «Італійському соціальному русі» /191/ спочатку був просто членом правління, а в 1948 році зайняв у парламенті депутатське місце від цієї партії і утримує його за собою й понині. Лідером партії, її «національним секретарем» він став 1969 року.

Агітаційна робота партії провадилася у двох напрямках: залучення старих фашистів й вербування нових членів переважно серед дрібної буржуазії.

«Італійський соціальний рух» прокламує утворення «корпоративної держави», «якісну демократію», якої можна досягти лише шляхом переходу від звичайних парламентських виборів до відбору депутатів майбутніх законодавчих зборів. Передбачає розпуск профспілок і заміну їх керованими згори так званими «корпораціями», тобто примусовим об’єднанням різних верств населення :— найманих робітників, власників підприємств, державних чиновників. Парламент країни має бути замінений новим органом — «представництвом корпорацій», що означає необмежене панування капіталістичних монополій, бо робітників у тому блюзнірському парламенті мають представляти офіційні чиновники.

Для широкого вжитку програмні настанови неофашистів закамуфльовані густою завісою соціальної демагогії й псевдореволюційної фразеології. Сам Джорджо Альміранте обіцяє навіть «єдину пролетарську партію» або «партію без хазяїв», якою, мовляв, має стати його рух, коли досягне своєї мети.

Та головним у програмних настановах і практичній діяльності «Італійського соціального руху» залишається шалений антикомунізм. «Створити добре організований антикомуністичний фронт», «об’єднати всі сили на боротьбу з комуністичною небезпекою», «стати заслоном проти комунізму» — такі завдання ставлять перед партією її програмні документи. Джорджо Альміранте, на запитання одного журналіста, з чого б почала його партія, коли б прийшла до влади, відповів: «Ми б розпустили комуністичну партію й назавжди заборонили її».

Італійський журнал «Рінашіта» має цілковиту рацію, коли пише, що саме антикомунізм забезпечує партії Альміранте підтримку з боку великого капіталу й толерантне ставлення з боку уряду.

Газета «Дує торрі», що видається в Болоньї, опублікувала письмове звернення керівництва «Італійського соціального руху» до кількох десятків грошовитих осіб — великих промисловців, банкірів, поміщиків і навіть до керівних діячів християнсько-демократичної партії. «Ви знаєте, що ми всіма силами боремося за те, щоб наша країна одного дня не опинилася в руках комуністів… сказано у зверненні.— Ви маєте допомагати нам у цій боротьбі, яку ми ведемо і у ваших власних інтересах».

Серед тих, хто досить щедро фінансує неофашистів, можна прочитати імена великого нафтопромисловця Монті, судновласника Лауро, банкіра Пезенті, біржовика Сіндона. Серед нинішніх годувальників Альміранте і його партії є й ті, що свого часу платили Муссоліні…

Джерела фінансування «Соціального руху» стали відомі завдяки судовому процесові за позовом колишнього скарбника партії Франческо де Віті. Звільнений зі своєї посади, він розповів, як були зібрані ті три мільярди лір [≈ 5 млн дол. США. — «Вперед»], що їх неофашисти витратили на передвиборну кампанію минулого року.

На першому конгресі партії 1948 року в Генуї доповідач де Марсаніч відверто заявив, що всі /192/ вони — «спадкоємці «соціальної республіки» Муссоліні». Конгрес відбувався за закритими дверима, й доповідачі висловлювалися досить відверто. Сам Альміранте одного разу заявив таке: «Мене часто запитують, чи я фашист. Так от, відповідаю раз і назавжди: слово «фашист» написане в мене на чолі».

Це було сказано на IX з’їзді «Італійського соціального руху», в колі однодумців, перед якими йому очевидно нема чого критися й маскуватися. Американська журналістка Клер Стерлінг дістала дозвіл переглянути архіви партії і в протоколах з’їзду натрапила на цей вислів Альміранте.

Про неофашистський характер цієї партії свідчать також її міжнародні зв’язки. Так, представники італійських неофашистів брали участь у таємній зустрічі в шведському місті Мальме, ввійшли до складу «групи Мальме», цього своєрідного міжнародного об’єднання неофашистів зі своїм друкованим органом, журналом «Націон Ойропа», що видається в Кобургу, в ФРН. Західнонімецький публіцист Вернер Смойдзін назвав це видання «найзначнішою в Європі об’єднуючою ланкою і засобом інформації фашистів різних гатунків».

Джорджо Альміранте був одним з організаторів наступної таємної зустрічі європейських неофашистів у Венеції в березні 1962 року, яка прийняла «маніфест» про створення «Національної партії Європи». І хоч справа з цією партією не посунулася вперед, позиції італійських неофашистів значно зміцніли, і вони разом із західнонімецькою НДП зажадали для себе місце провідної сили в європейських коричневих.

У пресі з’являються досить суперечливі відомості про кількість прихильників «Італійського соціального руху», про число тих, хто віддає цій партії свої голоси на парламентських і муніципальних виборах. Сам Альміранте каже, що його партія нараховує 450 тисяч членів. А на комунальних і регіональних виборах 1970 року вона зібрала понад півтора мільйона голосів виборців. Ця цифра залишається стабільною майже протягом всього періоду існування «Італійського соціального руху».

Не домігшись помітного успіху в своїх намаганнях розширити масову базу партії, неофашисти пробують компенсувати цю невдачу за рахунок зміцнення зв’язків з впливовими колами в державному апараті, армії, поліції, навіть військовій розвідці. Широкого розголосу набула історія з генералом Де Лоренцо, колишнім шефом військової розвідки «СІФАР», а згодом командуючим корпусом карабінерів. За його участю в Італії готувався державний переворот фашистського характеру на зразок організованої НАТО операції «Прометей», внаслідок якої до влади в Греції прийшла нинішня військова хунта. Де Лоренцо вже в той час був тісно зв’язаний з «Італійським соціальним рухом», а потім відкрито перейшов з фракції монархічної партії до фракції Альміранте. На прес-конференції в Римі восени 1971 року він заявив, що партія неофашистів — це «реальна сила».

Історики завжди відзначають одну вельми характерну і дуже підступну рису тактики італійських неофашистів. З одного боку, вони настирливо підкреслюють свою легальність, настійно демонструють свою «поміркованість» у парламенті, навіть претендують на певну політичну респектабельність, в той же час вдаючись таємно до терору, провокацій, різних змов.

…У будинку сільськогосподарського /193/ банку в Мілані вибухнула бомба. Майже одночасно стався вибух і в «Банку праці» в Римі. Два вибухи — 16 вбитих і понад 100 поранених. Сильним вибухом пошкоджено лінію електропередачі в області Фріулі—Венеція—Джулія. Хтось намагався пустити під укіс поїзд, у якому їхали робітники — делегати профспілкової конференції з міста Реджо-ді-Калабрія. В тому ж місті в новорічну ніч сталися десять вибухів, що спричинилися до численних жертв. У Неаполі перед будинком редакції газети «Маттіно», що не раз викривала неофашистів, вибухнула бомба, вибухи сталися в будинку газети Комуністичної партії «Уніта», в приміщеннях редакцій провінціальних комуністичних газет. Бомбою пошкоджено пам’ятник героям Опору на римській площі Лорето… 12 квітня ц. р. неофашисти влаштували криваву провокацію в Мілані, в результаті якої були вбиті й поранені. Перед тим вони готували вибух у швидкому поїзді Турін — Рим.

Це лише побіжний перелік тих десятків і сотень терористичних актів, що їх вчинили неофашисти протягом двох останніх років. Характерно, що вони відбуваються саме тоді, коли в країні посилюються класові бої, коли робітничий клас, його Комуністична партія виступають з рішучими соціальними вимогами. Неофашисти намагаються своїми терористичними актами залякати трудящих, створити в країні атмосферу непевності, зірвати активні дії робітничого класу і лівих сил.

Італійські власті іноді повідомляють про наслідки розслідування подібних терористичних актів. У звітах фігурують назви екстремістських груп — «Зелені сорочки», «Національний авангард», «Молода Італія», «Загони дій імені Муссоліні». Але хіба ці групи й організації не зв’язані з «Італійським соціальним рухом»?

З парламентської трибуни Джорджо Альміранте лицемірно засуджує тероризм. Групу «Молода Італія», яка раніше офіційно входила до складу «Італійського соціального руху», з шумом виключили з цієї партії. Але насправді ніхто інший, як Альміранте і його прибічники надихають бомбометальників і нальотчиків, створюють для їх підготовки спеціальні воєнізовані табори. Головний керівник цих таборів — старий фашист Джуліо Кардонна належить до близького оточення Альміранте. Та й сам Альміранте не раз особисто інспектував учбові табори, а в одному з них, у Монте-Сільвано, виступив з промовою, закликаючи «курсантів» «готуватися до фронтальних боїв з комуністами і соціалістами».

В той час, коли Альміранте заперечує зв’язок з молодіжними терористичними групами і навіть оголошує їх «лівими екстремістами», надходять відомості про реорганізацію цих груп, здійснювану під керівництвом «Італійського соціального руху». Ще в 1971 році неофашистами було створено так званий «Фронт молоді». Нині він має увібрати окремі терористичні групи, підпорядкувавши їх єдиному керівництву. Замість таборів, про які стало широко відомо населенню й поліції, у віддалених гірських місцевостях Умбрії й Ломбардії спішно створюються нові. Неофашисти мають досить зброї, вибухівки, добутої не без допомоги «Італійського соціального руху» і генерала Де Лоренцо.

У січні нинішнього року відбувся X з’їзд «Італійського соціального руху». Проходив він, як. і попередні, за зачиненими дверима. В пресу проникали лише ті відомості, що були вигідні керівництву. Зокрема, повідомлялося /194/ про зміну назви, віднині партія Альміранте називатиметься «Італійський соціальний рух — національні праві сили». Отже, не відмовляючись від старої назви, неофашисти намагаються повернути справу так, що саме вони, а не християнські демократи, становлять основну праву силу в країні, здатну протистояти «лівим».

Останнім часом помічається певне тяжіння неофашистів до перегрупування своїх сил і до створення словесної димової завіси, що прикрила б справжню мету і діяльність партії.

На X з’їзді неофашисти говорили також про «інфільтрацію». Втім, мова про це велася й раніше. Вони однаково прагнуть «інфільтруватися» і у великі буржуазні партії, й у всілякі лівацькі екстремістські групи, особливо, коли ті гучно видають себе за «справжніх лівих». Адже на них можна перекладати вину за терористичні акти. Так було, наприклад, після вибухів у приміщеннях банків Мілана і Рима, коли неофашистам вдалося спочатку спрямувати слідство і поліцію по «червоних слідах». Буржуазна пропаганда використовує подібні випадки з метою роздмухування антикомуністичних настроїв, ставлячи знак рівності між неофашистами й «лівими».

Що ж до спроб неофашистів «інфільтруватися» в буржуазні партії, зокрема, в партію християнських демократів, то тут справа стоїть інакше. Альміранте не раз уже пропонував свої послуги цій партії, спокушаючи її можливістю посилити боротьбу проти комунізму. В 1960 році демохристиянський лідер Трамбоні, який очолював тоді уряд, погодився вже блокуватися з неофашистами в парламенті. Проте ця спроба обернулася для християнських демократів катастрофою: народні маси відповіли могутніми демонстраціями протесту, які привели до падіння кабінету Трамбоні.

Після того демохристияни стали більш обережними, але неофашисти не відступаються від свого. Партія Альміранте має нині 56 місць у палаті депутатів і 26 місць у сенаті. Західнонімецькі неонацисти навіть мріяти не можуть про подібне становище для себе. Але в Італії внутрішня політична ситуація відрізняється від ситуації в ФРН. Італійські прогресивні сили здатні не тільки протистояти, а й дати відчутну відсіч неофашистам, і вони це робили не раз. В Італійському парламенті, є сильна комуністична фракція та інші ліві сили, які перешкоджають неофашистським депутатам домогтися чогось істотного. Тим-то «Італійський соціальний рух» все настійніше прагне блокуватися з правими, | щоб при їхній допомозі мати можливість нав’язувати парламентові свою політику.

Коли говорити далі про неофашистську «інфільтрацію», то не можна обминути і їхнього «внеску» в італійський профспілковий рух. Вони діють тут через створену ними профспілкову організацію «Чізнал», яка, підтримуючи тісні зв’язки з підприємцями, займається працевлаштуванням безробітних. «Обдарованих ласкою» примушують ставати спільниками «Чізнал», виконувати різні «делікатні» доручення: влаштовувати провокації, займатися шпигунством серед робітників.

Минулого року неофашистам вдалося в такий спосіб підступно розколоти одну з найбільших італійських профспілок — профспілку металістів й створити свою «Італійську спілку трудящих-металістів», яка одразу виступила проти єдності робітничого руху в країні. Газета «Еспресо» назвала її «жовтою профспілкою». /195/

Неофашисти утворили ще один допоміжний орган для подібних цілей, так звану «Профспілкову ініціативу». Ця організація займається таємним стеженням за італійськими профспілковими лідерами, намагається дискредитувати їх, нацьковує на них робітників, не гребуючи брудними провокаціями і навіть терором. Коли врахувати складність профспілкового руху в Італії, зумовлену діяльністю в ньому християнських демократів, можна зрозуміти, яку небезпеку становлять нинішні підступи неофашистів.

Деякі дослідники і публіцисти запитують: як могло статися, що в Італії, де є згуртований робітничий клас, де діє одна з найбільших у Західній Європі комуністична партія, де сконцентровані могутні прогресивні сили, неофашистський рух набув таких значних масштабів і так зухвало поводиться на політичній арені.

Звичайно, в цьому насамперед позначилося минуле Італії, де фашисти вперше в Європі захопили владу, де фашистська людиноненависницька ідеологія протягом довгих років проникала в усі галузі суспільного життя, отруювала свідомість народних мас. Фашизм в Італії зазнав поразки, але його прояви не можуть не даватися взнаки і тепер. Та головне, безсумнівно, в сучасній політичній ситуації в країні, у співвідношенні класових сил. Глибоку оцінку цій ситуації дав Генеральний секретар Італійської комуністичної партії товариш Енріко Берлінгуер, у своїй привітальній промові на XXIV з’їзді КПРС:

«У відповідності з логікою класової боротьби піднесення й ініціатива робітничого і демократичного руху неминуче викликали запеклий контрнаступ реакційних сил, які дедалі частіше вдаються до провокацій, організованого насильства, терористичних актів проти робітничих організацій та їх активістів».

Неофашизм — це ударний загін реакційних сил, про які говорить Енріко Берлінгуер. Такі загони реакція завжди тримає в своєму резерві, в сприятливі моменти випускаючи їх на політичну арену. Тепер, коли реакція веде особливо шалений наступ на демократичні права італійських трудящих, вона намагається створювати в країні атмосферу тривоги і непевності. Цю чорну місію й покликані виконувати неофашисти та їхні терористичні групи.

Проблема неофашизму залишається однією з найпекучіших політичних проблем сучасної Італії, яку не можна ні ігнорувати, ні недооцінювати. І прогресивні сили країни, очолювані Комуністичною партією, відповідають на терор неофашистів єдиними діями, рішучими заходами, які мають примусити уряд вжити відповідних заходів.

…Повідомлення, які надходять з Італії, свідчать, що уряд країни не може вже не рахуватися з цими вимогами. В офіційних колах обговорюється питання про заборону деяких терористичних груп, які входять до «Італійського соціального руху». Але потрібні не такі півзаходи, а рішучі дії проти всіх неофашистських організацій. Під тиском громадської думки італійські власті змушені були завести в травні ц. р. судові справи на Джорджо Альміранте та інших неофашистських ватажків. Вони мають відповідати за протизаконне відродження фашистської партії.

Комуністична партія Італії вважає боротьбу проти неофашизму одним з трьох головних завдань, про які говорив Генеральний секретар Енріко Берлінгуер у виступі по радянському телебаченню /196/ 16 березня ц. р. Однак уже не тільки комуністи вказують на існування в Італії фашистської змови. Про це говорять представники й інших політичних партій з парламентської трибуни. Із засудженням фашистських терористів виступають також керівники італійського уряду.

Трудова антифашистська Італія має досить сил, щоб добитися ліквідації всіх організацій фашистського типу, захистити свої демократичні завоювання, повести країну вперед, по шляху демократичного оновлення і глибоких соціальних перетворень. Саме так розуміють свої завдання комуністи, що очолюють широкий антифашистський фронт. /197/

Джерело: «Всесвіт». — 1973. — №7. — Стор. 190-197.

Advertisements

2 Responses to “Спадщина «Республіки Сало»”


  1. 1 Богдан Футала 17/05/2018 о 06:15

    „Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій у Москві в червні 1969 року, аналізуючи політику і тактику імперіалізму, визначила, що він породжує фашизм, щоб вести наступ на демократичні права і свободи, принижувати людську гідність, культивувати расизм.”

    У 1969-му в Москві „нео-сталіністи”, підчас панування Брежнева та рік після вторгення радянських військ в Прагу, піклувались прогресивними питаннями свободи і демократії? Поміщення таких нісенітниць компромітує „Вперед”.

  2. 2 Н.Б. 07/07/2018 о 17:37

    Це ж просто передрук радянської статті, звісно, що вона нестиме „зручну” для редакції журналу „Всесвіт” інформацію. Просто вибіркова інформація. Зате українською.


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.




Травень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements

%d блогерам подобається це: