Конфлікт інтересів на Близькому Сході

Віктор Волинський

Смертельним ворогом великодержавного імперіялізму, що проявляється у формі економічного визиску підлеглих народів, є не лише «інтернаціональний комунізм», але й націоналізм поневолених націй. Боротьбу народів Азії, Африки чи Південної й Центральної Америки за самовизначення плямувалося досі на Заході як «комуністичну інтриґу» проти «вільного світу». Якщо цієї «комуністичної інтриґи» не було в дійсності (бюрократія в СССР зрозуміла сучасну вагу націоналістичних рухів в колоніях щойно на ХХ-му з’їзді КПСС, — див., наприклад, промову В. Молотова там), так її винаходилося, аби лише знайти оправдання для дальшого закріпачення підлеглих народів. Коли ж тепер Ґамаль Абдел Насер, націоналізувавши несподівано Суецький канал, дав ляпаса імперіялістам, якого вже ніяк не можна назвати «комуністичною інтриґою», вони заволали, що Нассер… послідовник Гітлера!

Відомо, що життєві інтереси щойно усамостійнених народів є протилежні до інтересів великодержавного панування обох, західнього й східнього, блоків. В інтересах цих усамостійнених народів не лежить перемога одного з цих блоків, а навпаки програш і відхід з історичної арени обох. Таке становище нововизволених народів плямується як «неморальний і фалшивий невтралітет», виходячи з засади, що «хто не з нами той проти нас». Проти народів, що висловилися за невтралітет чи стали осторонь великодержавних «оборонних спільнот», почався політичний і економічний тиск. Політику Нассера, у якого країні всі комуністи сидять у в’язницях і компартія заборонена, не можна ніяк було назвати «комуністичною інтриґою», тому заплямували її як «фалшивий невтралітет», що спрямований проти «вільного світу» й на користь Москві.

Найважливішою проблемою народів, що недавно визволилися з-під чужих впливів, є створення матеріяльноі бази для своєї самостійности. Для цього конечне переведення індустріялізації, без котрої немислиме існування модерного суспільства, а самостійність в наш час стає дуже проблематичною. Аккумуляція капіталу, тобто — нагромадження знарядь виробництва, у відсталих країнах досі була можлива лише двома способами: тоталітарним способом, що в СССР проявився у формі сталінізму, або через інвестиції чужоземного капіталу. Чужі капіталісти, яких звичайно не буває багато, ґарантують певний економічний розвиток при одночасному збереженні демократичних засад в політичному житті, якими б обмеженими вони не були. Але в тому ж самому часі капіталовклади ззовні ведуть неминуче до економічної залежности країни, а далі й неминуче до залежности політичної, що й означає процес назад від недавно вибореної самостійности до підлеглости і становища сателіта. Тоталітарні методи в плянуванні продукції й розподілу означають ефективну й швидку індустріялізацію і повну економічну й політичну самостійність від зовнішнього світу, але рівночасно вони дають у своєму висліді повну відсутність демократизму, свободи й прав людини. Третього способу індустріялізації досі в світі не було. Получення елементів ефективного економічного розвитку, на базі збереження самостійности, без чужих капіталовкладів, але при збереженні внутрішньої демократії, — такий спосіб розвитку бувших підлеглих, недорозвинутих економічно країн нині існує лише в теорії.

Країни, де до влади прийшли комуністичні партії і де зовнішні капіталовклади були згори виключені, стали на шлях сталінського способу розвитку Це в першу чергу Китай, Північна Корея і Північний Індо-Китай. Особливо в Китаї не було ніякої альтернативи до сьогоднішньої системи. Напівфеодальна, 600-мільйонна країна була об’єктом визиску чужих монополій. Без розторощення цих чужих монополій і їх впливу на економічне й політичне життя країни, самостійність Китаю була виключена. А разом зі знищенням чужих монополій перестала існувати й будь-яка можливість допливу чужого капіталу. Як відомо, капіталісти роблять інвестиції лише у випадку сталих і певних зисків, а зиски є запевнені лише на базі політичної контролі підлеглої країни капіталістами. Провідникам Китаю залишилася лише одна можливість стати на власні ноги. А їхні методи є вислідом не лише політичної ідеології, в яку вони вірять, але й передовсім недорозвинення продукційних сил відсталої країни.

Країни такі, як Індія, Індонезія. Єгипет, Камбоджа, Цейлон і т. д., де політична влада знаходиться в руках національної буржуазії чи союзу елементів буржуазних з соціял-демократичними, стали на шлях повільного, демократичного розвитку. Як сказав Неру: «Нашою остаточною ціллю є соціялізм, але до цієї цілі ми прямуватимемо повільним, демократичним способом».

Фактично ці країни шукають третього способу індустріялізації, несталінського і без чужих капіталовкладів. (Але підкреслюємо: вони ще тільки шукають, історичного іспиту вони ще не здали). Цим третім способом є спосіб демократичного державного капіталізму, напівплянової й напівринкової економіки, суміші націоналізацій, приватної власности й державної контролі над всім народним господарством. В Індії, як і в других, вищеназваних країнах, не багато чужого капіталу. Ці країни є здані на власні сили. «Чужу допомогу ми приймемо лише тоді, коли вона не буде обмежувати нашої недавно здобутої свободи й самостийности, коли економічна позика не буде пов’язана з жодною формою політичної контролі», каже Неру, а з ним і Нассер, і Сукарно, і Банданараіке, і Народом Сіганук, і всі інші провідники цих країн. Чужі ж капіталісти, головно американські, не маючи ґарантії постійних зисків з інвестованого капіталу, при існуванні загрози націоналізацій, природньо, з економічною допомогою не спішать. Брак власних капіталів, відсутність економічної системи, здатної нагромадити ці капітали з власного населення, відсутність зовнішніх капіталів, ставить економічний розвиток цих країн в незвичайно важке положення. Ріст продукційних сил в цих країнах є такий повільний, що ріст населення його переганяє. В таких містах, як Бомбей чи Калькутта в Індії, не десятки, а сотні тисяч безробітних сплять на вулицях, вмирають з голоду. Якби не господарське плянування, не втручання держави в економіку, то в цих країнах нині був би ще більший хаос і криза, ніж, наприклад, в Ірляндії чи Бразилії, які пробують розвиватись чисто капіталістичним шляхом.

Подібні проблеми стояли й перед Єгиптом. Щоб хочби мінімально покрити харчові потреби населення і вирвати господарство з стану стагнації, Нассер вирішив побудувати на верхньому Нилі величезний водозбір в Ашвані, за допомогою якого можна було б обводнити великі площі пустелі, збільшити посіви бавовни й пшениці, а також побудувати гідроелектростанцію, що дала б енерґію для розвитку індустрії. За браком власних засобів, Нассер звернувся за допомогою до Америки й Англії Ці спершу пообіцяли допомогу, але потім впливові американські поміщики з Півдня США, що продукують бавовну й не мають де її збувати, натиснули в Вашінґтоні на Державний Департамент і він відмовив Єгиптові допомогу. Американські поміщики злякалися, /1/ що збільшення продукції бавовни в Єгипті в наслідок зрошення пустелі пошкодить їхнім інтересам. Англія, звичайно, пішла вслід за Америкою й собі відкликала пропозицію допомоги Єгиптові.

Як читачам певно відомо з щоденної преси, дня 26 червня 1956 року Нассер, у відповідь на безчесне відречення англо-американців від обіцяної допомоги, проголосив націоналізацію Суецького каналу і обсадив усю зону каналу своїм військом. Відважно відповідаючи імперіялістам, він заявив, що буде фінансувати греблю в Ашвані з зисків націоналізованого каналу.

Суецький канал, що проходить через територію Єгипту, є життєвою артерією в сполученні Европи й Азії. Через нього йде в Европу й Америку нафта з Близького Сходу, а також проходить торгівля Англії, Франції й інших країн з Індією, Австралією й цілим Сходом. Щогодини через канал проходить в обидві сторони 35 кораблів.

Суецький канал належав приватній акційній спілці з осідком в Парижі. Початковими власниками спілки були французькі каліталсти, які фінансували будівництво каналу ще за Наполеона III, в 1869 році. Понад 40% акцій каналу спочатку належало єгипетському монархові, але в 1874 році він збакрутував і англійський прем’єр Дізраєлі закупив ці акції для Англії. Пізніше англійці скупили ще більше суецьких акцій і стали контролювати цілу компанію. Щорічні зиски компанії доходили останнім часом до 100 мільйонів американських долярів.

Націоналізуючи Суецький канал, Нассер заявив, що він має на це право не лише тому, що канал лежить на території Єгипту, а й тому, що на його будівництві загинуло 120 тисяч єгипетських робітників. Для побудови греблі у Ашвані Єгиптові потрібно до 2 мільярдів долярів. 100 мільйонів зисків Суецької компанії уможливили б побудову греблі за 20 років. В такий спосіб надії англо-американських капіталістів перешкодити розвиткові Єгипту розбиваються.

Перші дні після громової промови Нассера з приводу націоналізації Суецу Лондон, Париж і Вашінґтон трусились від злости й несподіванки. Ще тільки вчора англійські й французькі капіталісти між собою були страшними ворогами й конкурентами за Суец, а сьогодні вони зразу ж об’єдналися, підняли крик, що загрожено, мовляв, інтереси англійської й французької націй. В дійсності ж ходить тільки про одну приватну компанію, а не про нації. З огляду на це, покричавши два дні про необхідність збройної інтервенції проти Єгипту, англійська й французька преса потроху принишкла. Адже ж Нассер не закриває каналу й не перешкоджає рухові кораблів по ньому. Він тільки каже тепер платити за проїзд каналом Єгиптові, замість англо-французької компанії. Йому потрібна ця плата для фінансування греблі на Нилі. От і все.

Одначе, незначна ніби подія довкола націоналізації однієї приватної міжнародної компанії в дійсності має історичну вагу. Поперше ця подія зайвий раз показує, яким старим, віджилим, безсильним анахронізмом став сьогодні европейський імперіялізм. Що було б з Єгиптом, якби він посмів зробити такий крок 30 чи 40 років тому? Та його з лиця землі стерли б гармати англійський дредновтів! Але ці часи вже минулися назавжди. Сьогодні дредновти ще можуть стріляти тільки на сторінках продажньої бульварної преси. Ясно, що може англійські імперіялісти ще може й втнуть щось проти Нассера. Може його чекає доля Моссадека з Ірану. Може прийде «визволення» Єгипту, таке як американці зробили в Ґватемалі. Але це вже тільки може, а не певно. Більш певне навіть те, що нічого подібного вже й не трапиться.

Але, подруге, події довкола Суецу мають ще й інше історичне значення. Це, після усамостійнення Марокко й Тунісу, після початку боротьби в Альжірі, черговий великий, може навіть найбільший, крок вперед до звільнення арабських країн з лабет міжнародного капіталу. Так довго, як арабська нафта знаходитиметься в руках американських, англійських, голляндських і французьких компаній, так довго нема й не може бути мови про свободу й самостійність арабських народів Близького Сходу. Нафта належить по праву тільки арабам. Це є багатство їхньої землі і добувається вона працею їхніх рук.

Потоки золота, що в формі зисків вивозяться з арабських країн в заморські сейфи нафтових компаній, мусять бути обернуті виключно на будівництво гребель, каналів, електростанцій, заводів, залізниць для арабських народів. Цього вимагає справедливість, і ніякі поділи зисків 50% на 50%, ніякі субсидії купки продажніх арабських королів і февдалів з цих зисків, не розв’язують проблеми по-справедливому.

Націоналізація Суецької компанії Єгиптом є історичним прикладом і заохотою для всіх інших арабських народів націоналізувати чужоземні нафтові компанії і обернути їх багатство на добро народові. І навіть якби імперіялістам вдалося щось зробити Нассерові, повалити його, «визволити» Єгипет, все одно їх в кінцевому рахунку вже нічого не врятує. Зрештою, такий сміливий крок, що зробив Нассер, це не діло однієї людини. Історичний розвиток, ота нездатність англійських дредновтів стріляти, масова підтримка Нассера єгиптянами, симпатії до нього в Цілому арабському світі, є головними рушійними силами, що уможливили такий його крок. Отже, якщо б Нассер і впав, чи навіть якби він взагалі не існував, то замість одного Нассера потужна хвиля національного становлення арабських народів покликала б до життя нових Нассерів для повної ліквідації нестерпної системи визиску, системи пануючих і поневолених, системи панування капіталу над людиною й цілими народами.

Безперечно, Нассер — націоналіст. Факт, що в Єгипті немає справжньої й повної демократії. Без сумніву, Нассер — майже диктатор. Ясно, що він спирається в першу чергу на молоду націоналістичну буржуазію й армійську та бюрократичну касту. Такий режим, як у Нассера, має багато шансів здеґенерувати в антинародну силу. Націоналістична буржуазія в любий час може продатись імперіалістам, зрадити інтереси нації, якщо імперіялісти пообіцяють їй більші зиски, ніж обіцяє Нассер. І так далі. Все це правда, все це речі, що ніяк не дозволяють ідеалізувати Нассера і його режим. І жодна тверезодумаюча людина, що розуміє історію наших днів, не буде ідеалізувати Нассера. Але покищо Нассер, безперечно, є носієм проґресу на Близькому Сході. І не дарма єгипетсьюгй народ з таким ентузіязмом підтримує його. В сучасний момент народ ніколи не помиляється. На що перетвориться Нассер і його режим у майбутньому, це вже інша справа. Історія тут ніяких ґарантій не дає, а народ не знає. /2/

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 8 (69). — Серпень 1956. — Стор. 1–2.