Лєнін в Анґлії

Маріо Тронті

Зачинається нова епоха клясової боротьби. Робітники ставлять капіталістів перед фактом боротьби вже тим, що їхня маса, переважно заводська, сама собою є об’єктивною силою. Влада, здається, держить рівновагу; співвідношення сил є несприятливим. Та що більше панує капітал, то більшає невдоволення робітників, хоча дехто воліє не бачити цього. Треба довго та пильно вивчати клясове становище робітників. Капіталістичне суспільство має свої закони розвитку: відкрили їх економісти, застосовують — правителі, а зазнають на своїй шкурі — робітники. Але закони розвитку робітничої кляси — хто відкриє їх? Капітал має свою історію, написану його істориками. Але історія робітничої кляси — хто напише її? Було досить преріжних форм політичного панування капіталістичної експлоатації. Але якою буде наступна форма диктатури робітників, орґанізованих у панівну клясу? Треба терпляче провадити роботу межи цим вибухонебезпечним суспільним матеріялом.

Раніше ми теж думали, що капіталістичний розвиток передує робітничій боротьбі. Це помилкова думка. Послідовність необхідно перевернути — змінити полюси, почати з найголовнішого, а найголовнішим є боротьба робітничої кляси. На стадії суспільно-розвиненого капіталу капіталістичний розвиток підпорядковується робітничій боротьбі, наслідує їй і має пристосовувати до неї політичний механізм власної продукції. Це не словесна еквілібристика чи яка вигадка, що її запропоновано на ліки від непевности. Справа стоїть так, що треба подолати гіркоту поразки робітників, що десятиріччями тяжіла над тим, що народилось як єдиний революційний рух нашої епохи. Проте практичної терміновости не завжди досить, щоби підтвердити наукову тезу, — посеред історичної плутанини матеріяльних фактів теза має твердо стояти на ногах. Уже ніхто не піддає сумніву те, що у липні 1848 року (тисячу разів проклятого буржуазією) робітники вийшли на сцену та відтоді більше ніколи її не полишали: вони добровільно час од часу змінювали ролі — виступали то як актори, то як суфлєри, працівники сцени, вижидаючи, коли ж нарешті зможуть спуститися у партер, аби напасти на глядачів. Ким вони є сьогодні, на сучасній сцені?

Новий підхід базовано на такому засновку: поточне політичне становище робітничої кляси обумовлює досі небачений розвиток капіталу як на національному, так і на міжнародному рівні. Йдеться про перегляд у світлі такого погляду всієї світової системи суспільних відносин. Приймаємо за основоположну матеріяльну даність це, а також те, що процес постання нового світового ринку поволі розпочався щойно зникло сталіністське стримування розвитку економіки. Пояснити проблєми ринків у капіталістичному виробництві з точки зору економізму й проаналізувати їх, удавшися до математики, було б дуже просто. Але  робітничий погляд прагне пояснення політичного, а не математичного. Єдиний світовий ринок на сьогодні означає управління всією суспільною робочою силою, яка є у світі. Товарова продукція може орґанізуватися у якомусь реґіоні (навіть попри обмеження для вільного обміну), але не робітничий рух. Робоча сила народжується уже історично однорідною на міжнародному рівні та спонукає капітал — впродовж тривалого історичного періоду — також ставати однорідним. І сьогодні саме єдність робітничого руху на світовому рівні спонукає капітал до швидкої підготовки своєї спільної відповіді.

Проте в який спосіб можна з’єдинити робітничі рухи? Інституційні рівні робітничих рухів всіх розділяють — капіталістичні структури всіх об’єднують (щоправда, виключно у власних інтересах). Якийсь певний політичний акт ще не може свідчить за єдність цілого руху. Єдине, що свідчить за наявність єдности, це — перехід до орґанізації. Отже, нову форму клясової єдности можна розгледіти в нових формах робітничої боротьби та побачити, що ця боротьба перейшла на щабель міжнародного суспільного капіталу. На цьому рівні політичне положення робітників ніколи не було однозначним: всюди, де історично концентрується суспільна маса промислової робочої сили, увіч можна бачити ті самі колєктивні позиції, по суті ті самі практичні альтернативи, але свій, одмінний від інших шлях політичного дорослішання. Наразі конкретно-історичні форми, що в них узагальнено боротьбу робітничої кляси, це не проґрамна співпраця, не орґанізована пасивність, не полємічне очікування, не відмова від політики, не тривання неперервної боротьби, а перехідні форми перехідної ситуації, коли робітники здебільшого перебувають уже поза лавами старих орґанізацій, але ще не є членами нових; фактично робітники не мають жадної політичної — реформістської або революційної — орґанізації. Треба піймати саму суть цієї епохи безцарів’я в робітничій історії та — вивчивши — збагнути її; політичні наслідки цієї епохи важать дуже багато.

Невипадково — ось він, перший наслідок, — надибуємо одну складність: у який спосіб збагнути матеріяльний клясовий рух, якщо немає відповідного інституційного рівня, себто рівня, на якому зазвичай оприявнено клясову свідомість. Звідси докладання чимраз більших і абстрактніших теоретичних зусиль, але водночас не можна не завважити очевидного: аналізі робітничої кляси, відрубній од робітничого руху, надають практичної цінности, якої вона, звісно, не має. Крім того — ось і другий наслідок — бачимо суперечності та позірну непевність у клясовому русі. Зрозуміло: якби робітнича кляса мала революційну політичну орґанізацію, це вказувало б на повсюдне поширення погляду, що в ньому подолано погляд капіталістичного реформізму. Поза тим процес формування єдиного капіталу на міжнародному рівні може стати матеріяльною основою політичного переформування робітничої кляси й — в цьому сенсі — позитивним стратеґічним моментом для революції, лише якщо він супроводжуваний революційним підйомом не тільки робітничої кляси, але й клясової орґанізації. За відсутности цієї складової весь процес розгортатиметься на користь капіталу, буде тактичним моментом односторонньої стабілізації системи й позірної інтеґрації в неї робітничої кляси як такої. Історичне функціонування італійського капіталізму (орґанічний політичний союз між католиками та капіталістами) може призвести просто до повернення до клясичної моделі революційного процесу, якщо італійським робітникам повернуть робітничу партію, врешті-решт примушену до прямого протистояння з капіталістичною системою на етапі демократичного розвитку її клясової диктатури. Без цього заслуженого повернення партії неминуче зміцниться панування капіталістичної експлоатації, а робітники будуть змушені шукати для своєї революції инших шляхів. Якщо правильно те, що робітнича кляса об’єктивно ставить капітал перед вибором конкретних альтернатив, вірно також і те, що капіталу вдається потім повернути ці альтернативи проти робітників. Капітал у цей момент є орґанізованішим за робітничу клясу: альтернативи, що їх робітнича кляса накидає капіталу, можуть лише зміцнити його. Звідси безпосередня цікавість робітничої кляси до протистояння цим альтернативам.

Стратеґічне поле зору робітників сьогодні є таким очевидним, що наштовхує на думку, що тільки тепер розпочалась пора їхньої правдивої зрілости. Робітники відкрили — чи віднайшли — справжній секрет, що прирікає їхнього клясового ворога на насильницьку смерть: політична міць вміло накидає капіталу реформізм і, як у старі часи, використовує його для цілей робітничої революції. Але сьогоднішнє тактичне становище робітничої кляси — кляси без клясової орґанізації — вимушено є не таким зрозумілим і, скажімо так, доволі неоднозначним, і тільки таким і може бути. Вона змушена використовувати суперечності, що спричиняють кризу в капіталістичному реформізмі, щоб прискорити спрацьованість частин, які гальмують його розвиток, адже знає, почуває, що свобідна реформістська діяльність капіталу за відсутности у робітничої кляси політичної орґанізації заступає — на багато років уперед — весь революційний процес, а якби ця орґанізація була, реформістська діяльність капіталу призвела б до зрушення революційного процесу. Так, два реформізми — капіталістичний і робітничий — мали б насправді зударитися, але до цього зудару мають докластися  робітники; коли-ж, як нині, ведуть перед капіталісти, робітники воліють тримати реформізми на віддалі. З тактичного погляду слушно те, що вони мають зіткнутися тоді, коли робітнича кляса матиме не просто досвід боротьби, але досвід революційної боротьби, і підчас цієї боротьби буде вироблено альтернативні моделі орґанізації. Тоді історичне зіткнення капіталістичного реформізму з реформізмом робітничого руху означатиме справжній початок революційного процесу. Проте сьогодні справи стоять не так: нинішня ситуація способить революційний процес і передує йому, а тому робітники підтримують загальний розвиток капіталізму стратеґічно й чинять тактичний опір конкретним проявам цього розвитку. Сьогодні тактика та стратеґія в робітничій клясі суперечать одна одній.

Себто суперечить один одному політичний момент тактики та теоретичний момент стратеґії, що перебувають в обопільних взаєминах, бувши між двох сил – межи   революційною орґанізацією і робітничою наукою. В теоретичному пляні робітництво не має обмежувати свої погляди, не треба боятися перебрати міру — треба стрімко рухатися вперед, долаючи та заперечуючи весь надбаний досвід, що його постійно накидають підступні дрібнобуржуазні інтелєктуали. Робітнича теорія знов переживає  момент відкриттів. Назавжди залишено систематизацію, повторюваність, еклєктичну вульґарність під машкарою системного мислення: ми знову потребуємо залізної лоґіки частин, доконечної сміливости і незацікавленої іронії щодо инших. Помилка, що її треба уникати, полягає у тім, що все це плутають із політичною проґрамою; спокуса, що їй не можна піддаватися, полягає у тім, що цю теоретичну позицію негайно переносять у політичну боротьбу — боротьбу, що точиться, виходячи з точно сформульованого змісту, який ув окремих випадках виявляється таким, що правдиво суперечить теоретичним твердженням. Практична відповідь на практичні питання безпосередньої боротьби, безпосередньої орґанізації, безпосереднього втручання у клясову ситуацію на рівні робітництва — все це передусім має зіставлятися з об’єктивними потребами розвитку руху й тільки потім погоджуватися з ґенеральною лінією, що суб’єктивно накидає все це клясовому ворогові.

Але відокремлення теорії від практики є лише наслідком суперечности між стратеґією і тактикою. Одне й инше з матеріялістичного погляду пояснюване повільним процесом спершу відокремлення кляси від історичних клясових орґанізацій, а потім виникнення протиріччя між ними — між «робітничою клясою» і «робітничим рухом». Що конкретно мається на увазі та куди веде це думання? Варто одразу чітко зазначити, що метою є  повне відновлення надійного політичного зв’язку між двома моментами: неможливо теоретично обґрунтувати жадного розриву між ними; жадне протистояння між ними — хай навіть тимчасове — не можна виправдати з жадної точки зору. Якщо одна частина робітничого руху віднайде шлях до революції під проводом власної кляси, процес возз’єднання буде швидшим, простішим, прямішим і певнішим; у протилежному разі той самий процес буде також певним, але не таким виразним, не таким рішучим, до того ж тривалішим і драматичнішим. Слідно містифікаційні заходи щодо нової робітничої боротьби, що до них вдаються старі орґанізації. Важче опиратися впливові, що його чинять на робітників, важче протидіяти отруті, що має силу над найкращими головами тих робітників, які сьогодні перед лицем капіталіста представляють рух орґанізованого робітництва.

Иншими словами, робітнича кляса полишила своїм традиційним орґанізаціям всі проблєми тактики, зберігши за собою автономне вільне та безкомпромісне бачення стратеґії. Повторімо ще раз цей проміжний результат: революційна стратеґія і реформістська тактика. Навіть якщо частенько видається, що все геть навпаки. Якщо видається, що робітники вже ладні замиритися із системою і просто час од часу проти неї обурюються; але це «буржуазна» позірність капіталістичного суспільного відношення (ставлення чи відносин?). Вся правда в тім, що навіть сутички у межах профспілкової боротьби є для робітників навчальною практикою у боротьбі за владу, і як таку робітники її сприймають, використовують і — в такий спосіб задіяну — підносять хазяям. Правда тому, що животіє ще у гурті робітників клясична марксистська теза: профспілка — тактичний момент, партія — стратеґічний. Саме тому, якщо ще існує зв’язок між робітничою клясою і профспілкою, такого зв’язку більше немає між робітничою клясою і партією. Тим-то стратеґічна перспектива звільняється від безпосередніх орґанізаційних завдань, тимчасово закривається розрив між клясовою боротьбою і клясовою орґанізацією, між неперервністю боротьби і тимчасовістю орґанізаційних форм — одночасно наслідків історичної поразки соціялістичного реформізму та передумов політичного розвитку робітничої революції.

Цей механізм розвитку вже не капіталізму, а революції, потребує нашої пильної уваги, адже його можна задіяти як підчас теоретичних пошуків, так і практичній роботі. Нема моделів. Досвід є для того, щоби звільнятися від нього. Маємо довірятися новому типові наукового передбачення. Думаємо, що весь процес розвитку практично втілено в новому рівні робітничої боротьби. Отже, вихідний пункт, це — відкриття певних форм робітничої боротьби, що спричиняються до певного типу капіталістичного розвитку, який своєю чергою веде до революції. Тут уже можна ґрунтовно осмислити той досвід, що супроводжується суб’єктивним позначенням вразливих пунктів системи, звідки можна вдарити по капіталістичних виробничих відносинах. І вже з цього, роблячи спробу за спробою, підійти до питання, як напевне узгіднити нову орґанізацію з цією новою боротьбою. Тоді, можливо, виявиться, що «орґанізаційне диво» уже трапилось і трапляється ще всередині цієї чарівної боротьби робітничої кляси, яку ніхто не впізнає, яку ніхто не хоче впізнавати, але яка робила в минулому та робить тепер історію всіх революцій всіх колоніяльних народів, разом взятих.

Але ця практична робота, що її методи вироблено в заводських реаліях, аби бути ефективною на ґрунті суспільних виробничих відносин, має постійно переосмислюватися і опосередковуватися на загальнополітичному рівні. Саме на цьому новому політичному рівні відбуваються пошуки та твориться нова форма робітничої ґазети — такої, що не обов’язково має відображати всі конкретні види досвіду, але має власне перетворювати їх на концентровані загальнополітичні тези. Ґазета є в цьому сенсі точкою перевірки — чи радше самоперевірки — стратеґічної ефективности конкретного досвіду боротьби, при цьому формальний бік перевірки неодмінно відкидається. Саме політичний підхід має підтверджувати вірність конкретного — а не навпаки. Бо ж політичний підхід відображає всеохопний погляд кляси, а отже правдива матеріяльна дійсність є реальним процесом. Тим-то неважко бачити, як ця ґазета віддаляється від тієї самої лєнінської концепції робітничої ґазети, що була колєктивним орґанізатором на низовому рівні, передбачала більшовицьку орґанізацію кляси та партії. Ці цілі на поточному етапі клясової боротьби не на часі, оскільки необхідно шукати за політичною орґанзацією не аванґардного типу, але всієї наявної згуртованої суспільно маси, якою в період своєї найбільшої історичної зрілости стала робітнича кляса, що вона саме через ці особливості представляє єдину революційну силу, здатну грізно та суворо визначати сьогоднішній стан справ.

Ми це знаємо. А до нас це знав Лєнін. А до Лєніна — Маркс на власному досвіді з’ясував, що найважче перейти до орґанізації. Спадкоємність боротьби проста: робітникам треба лише свого, а хазяям навспак — свого. Але спадкоємність орґанізації є річчю незвичайною і складною: щойно орґанізація набуває певної форми, її відразу починає використовувати капіталізм (або робітничий рух в інтересах капіталізму). Звідси швидкість, з якою робітники пасивно відкидають орґанізаційні форми, вироблені ними в боротьбі. А в умовах неперервної боротьби, приміром, на заводі у повсякчас нових формах, що їх здатна уявити лише творча фантазія продуктивної праці, ці орґанізаційні форми перетворюються на бюрократичну марноту загальної політичної орґанізації. Без безпосередньої зміни загальної робітничої політичної орґанізації не розпочнеться революційний процес: робітники це знають, і тому вони не мають охоти співати в партійній церкві демократичних літаній про революцію. Дійсність клясової боротьби очевидно пов’язана з іменем Маркса. Усвідомлення необхідности власної політичної орґанізації пов’язана з іменем Лєніна. Лєнінська стратеґія одним рішучим вдаром перенесла Маркса до Петербурґу: таку революційну сміливість могли задемонструвати тільки робітники й їхній, робітничий, погляд. Спробуємо поворотне, озброївшись тим самим науковим духом сміливого політичного експерименту. Лєнін в Анґлії, це — дослідження нової марксистської практики робітничої партії: аспект боротьби й орґанізації на вищому рівні політичного розвитку робітничої кляси. Тут варто спробувати вмовити Маркса вдруге пробігти «таємничим згином Лєнінової прямої лінії».

січень 1964

Перекладено з італійської за кн.: Mario Tronti, Operai e capitale, DeriveApprodi, Roma 2013, pp. 87-94.

Advertisements

0 Responses to “Лєнін в Анґлії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: