Жан Вілен
Свій довгий, важкий шлях до незалежності алжірський народ розпочав холодної осінньої ночі 1 листопада 1954 року. Сигналом до виступу послужили розложисті рушничні залпи й глухі вибухи динамітних патронів, а за перші придорожні знаки борцям за свободу правили криваво-червоні вогнища великих пожеж. Бо початок своєї визвольної боротьби алжірці відзначили 36-ма одчайдушними нальотами на французькі казарми, жандармські відділки й стратегічно важливі транспортні вузли, розташовані в 36 різних кутках країни.
Патріоти, що взяли участь у нальотах тієї драматичної ночі 1954 року, залишили на місцях сутичок десятки тисяч листівок, що починалися словами: «Звернення до алжірського народу». Прокламації закликали до загальнонародного повстання «з метою встановлення суверенної, демократичної алжірської держави»- й були підписані трьома літерами «FLN». Так світова громадськість дізналася про існування «Front de Libération Nationale», Національного фронту визволення Алжіру…
Колоніальні власті спочатку не надавали особливого значення новій організації. Деякі особливо ретельні чиновники поліції поспішили навіть телеграфувати в Париж, що за літерами ФЛН насправді ховалося лише кілька погано озброєних груп «феллахів» або звичайнісіньких бандитів, яких не треба сприймати всерйоз і які безперечно будуть ліквідовані найближчим часом, як тільки за справу візьмуться моточастини та іноземний легіон. Ще Фронт визволення в ті перші дні війни був ще кількісно слабкий і до того ж погано озброєний — це відповідало істині. Як правило, в «катібах» (ротах) повстанців лише кожний десятий мав вогнепальну зброю — здебільшого мисливську рушницю чи старий револьвер; решта ж ішла в атаку з сокирами, ножами, палицями й ручними гранатами, зробленими з консервних банок. Що ж до подальших тверджень у рапортах жандармів, то автори їх дуже помилялись…
Бійці ФЛН були не «бандитами». Тому й не судилося колоніальним жандармам «ліквідувати» їх. Бійці ФЛН були «муджахідінами», що дослівно означає «солдатами свободи».
Сучасну зброю, якої їм бракувало спочатку, вони здобували — часто голіруч — у відкритому бою, а прогалини у військових знаннях заповнювали в безперервних наступах. І все це, звичайно, давалося їм ціною тяжких людських втрат.
Партизанські підрозділи визвольної армії бували всюди — і ніде; вони раптово з’являлися в степу чи в горах, з місцях, де їх найменше чекали, завдавали ударів і знову зникали так само /70/ блискавично й безслідно. Французьке командування кидало навздогін загони переслідувачів на автомашинах, танках, вертольотах, але не допомагала ні техніка, ні оперативність: партизани зникали… Це вдавалося алжірцям завдяки тому, що в них було стільки ж сховищ і таємних таборів, скільки є в країні сіл і пастуших станів; тому, що алжірський селянин ніколи не відпускав від себе солдата визвольної армії, не поділившись з ним по-братерськи усім, що є в казанку; тому, що пастухи в горах і жінки в долинах були надійними помічниками партизанів,- розвідниками, що негайно повідомляли про всі пересування французької армії. Коротко кажучи, успіх був супутником Національного фронту визволення тому, що спирався цей фронт на все десятимільйонне населення країни!
Вже влітку 1955 року офіцери французьких штабів почали розуміти, що «бандити», які діють у гірських, масивах центрального Алжіру, насправді загрожують самим основам колоніального режиму в Північній Африці. І в дію були введені підрозділи іноземного легіону, а також резервісти регулярної армії. Сьогодні французький експедиційний корпус в Алжірі нараховує вже більше /71/ півмільйона чоловік і підсилений він парашутистами, мотомеханізованими частинами та іншими спеціальними родами військ. Ця величезна армія озброєна танками, реактивними винищувачами, чотиримоторними американськими бомбардувальниками, вертольотами й ракетними установками. Армія Національного фронту визволення Алжіру й досі майже не має важкої зброї. І незважаючи на це, вона зараз здобуває одну за одною переконливі перемоги. Значно могутніша й краще оснащена французька воєнна машина виявляється безпорадною перед блискавичною тактикою несподіваних нальотів, здійснюваних мобільними, невловимими і кількісно невеликими загонами солдатів свободи…
Проте саме через те, що французький експедиційний корпус явно програє війну національно-визвольній армії, саме через те, що всі широко розрекламовані наступи проти військ ФЛН зазнають фіаско і водночас коштують французам /72/ величезних втрат — саме через ці фактори воєнні дії колонізаторів набирають дедалі жорстокіших форм нещадного терору проти цивільного населення Алжіру. Почалося це вже в грудні 1954 року нальотами французьких літаків на віддалені села, де, як гадали карателі, базуються загони ФЛН. Згодом військова авіація французів почала систематично руйнувати й спалювати напалмовими бомбами мирні алжірські села. А далі військові льотчики дістали наказ обстрілювати з бриючого польоту окремі гурти верблюдів, овець і рогатої худоби, помічені в степу чи в горах. Метою цього варварства було позбавити війська ФЛН провіанту.
Те, що залишалося після повітряних нальотів, знищували наземні війська колонізаторів. Танки витолочували посіви, Легіонери вдиралися до селянських хат і розбивали глиняні посудини, в яких зберігалися нужденні припаси /73/ олії, зерна, а вміст їх поливали бензином і підпалювали. Так сотні тисяч алжірців прирікалися на страшний голод…
У Франції є містечко, яке називається Орадур. В 1944 році есесівці спалили його, а всіх жителів. — розстріляли. В Алжірі, проте, куряться сьогодні руїни тисяч орадурів, а кількість невинних жертв, — заложників, розстріляних без суду й слідства, жінок і дітей, спалених живцем під час терористичних бомбардувань, біженців, що вмирали від виснаження по дорозі до кордону, — становить сьогодні вже близько мільйона чоловік. Неможливо описати страждання алжірського народу. Найкращі сини його віддали своє життя за свободу батьківщини. Проте народ перемагає, бо по ста тридцяти роках колоніального гноблення його потяг до незалежності став сильнішим, ніж страх перед смертю. /74/
Джерело: Всесвіт (Київ). — 1961. — №9. — Стор. 70–74.
0 Відповіді to “Сильніші за смерть”