Як пишуть історію?

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Ми тількищо бачили, що «теза» «катеринославської точки погляду»: продукційні сили України обурюються проти відокремлення — має зовсім непевну «базу», насипану з піску всім відомих і не зв’язаних «катеринославцями» у непорушний бетон істин, не дивлячись на страшні слова, які вживають «катеринославці»: «металюрґійні колоси», «комбіновані підприємства», «продукційні сили» і т. д.

Але се ще не означає, що всякі звертання до «бази», до «продукційних сил», до «економіки» зайві й непотрібні, коли справа йде про політичне питання. А питання самостійности України — се питання політичне. Навпаки, дослід усякого політичного питання з боку «бази», «економіки», «продукційних сил» дуже корисний і заслуговує якнайпильнішої уваги. Бо всяке політичне питання має свою економічну базу, як має, тягне за собою і свої економічні наслідки, впливає в тому чи іншому напрямкові на розвиток продукційних сил, викликає з їх боку або обурення», або «задоволення», Тільки сі зв’язки, наслідки і впливи мають зовсім не «катеринославський» вигляд.

Спробуємо й ми поглянути на «базу» українського національно-визвольного руху. Як ми пильно не слідкували за тією літературою, яка була в Росії за останній рік написана «з приводу» України, ми не могли помітити навіть бажання підійти до нього з сього боку. Агітаційні справи, розуміється, важливі справи, але й для них не пошкодив би такий дослід. Ми цілком погоджуємося з поглядом В.Скоровстанського, висловленим ним у передмові до своєї брошури: «Революція на Вкраїні». «Правда, — пише він, — що Україна користується ось уже коло півтора року досить значною увагою серед письменницького люду. Вона з задоволенням могла б подякувати за сю увагу, якби… якби ся увага була звернена на неї, а не з приводу неї. Списані цілі купи бомаги і пролиті річки чорнила з приводу України, а про неї, як се не дивно, майже ні слова. Усі писання з приводу України можна б резюмувати віршами М.Лєрмонтова з його «Пророка»:

Смотрите, дети, на него,
Как он угрюм и худ и бледен,
Смотрите, как он наг и беден,
Как презирают все его.

Мораль, навчання, проповідь з приводу України, а про Україну, чого і як її всі «презирают», — ні слова».[1]

Нам відома лише одна спроба підійти до України з сього боку. Се «Історія революції на Україні» т. І.Кулика, котра друкується в «Вісникові Укр. відділу Нар. ком. справ національних». В ч. З сього «Вісника» ми маємо главу: «Автономія—федерація—самостійність», на якій ми й мусимо зупинитися.

Ми не знаємо питомої ваги в офіційних поглядах партії «теорії» т. Кулика. Ми не знаємо, як ставиться до неї офіційна «катеринославська точка погляду». Ми все ж гадаємо, що погляди т. Кулика се є лише його особистими поглядами.

Кулик птичка невеличка,
А все ж таки птичка.[2]

Отже, розглянемо його міркування з цього приводу. Ми знову наведемо цілком відповідне місце, хоч читач, може, буде і невдоволений. Кажуть: «Дайте мені окрему фразу, і я кожного автора доведу до шибениці». От щоб уникнути ролі такого судді, ми стараємося наводити не тільки окремі абзаци, а й контекст, а й указуємо, в якому зв’язку сказана та чи інша фраза.

Ось це місце:

Елементи, що стояли на чолі національного руху на Україні, розпадаються на такі частини:

«а) заможних селян, що бажали утворити спеціяльний український земельний фонд і не хотіли поступитися частиною землі, яка мала розділюватися селянам з Великороси.

«в) українських кустарів-ремісників — ганчарів, ткачів, які бажали уникнути конкуренції товарів російської продуції, головним чином — мануфактури.

«Обидвом отсим групам були близькі сепаратистські стремління, одначе повне відокремлення, зв’язане з проведенням таможенних кордонів, не було в їх інтересах, позаяк майже весь хліб та більшість виробів кустарів продавалися у Великороси. Для них було досить автономії, особливо при федеративному устрої Російської Республіки.

«Що ж торкається других частин —

«с) буржуазної інтелігенції, що мріяла стати українською
бюрократією (чиновництвом) при утворенні самостійної держави, і

d) великої буржуазії, фабрикантів і поміщиків, що становили меншість, — то в їх інтересах, безперечно, було повне відділення України від Росії.

«І останні два, не зважаючи на те, що їх була незначна меншість, уперто вели свою роботу, притягуючи потроху за собою решту. Крім матеріяльних вигід, тут проявлялися, з одного боку, ненависть до Росії, яка впоїлася протягом довгих років рабства, а з другого (і се найважливіше) — страх перед російською революцією, яка набирала все більш означеного пролетарського характеру.

«Осей то страх примушував їх вести все більш активно свою шкідливу працю, прикриваючись двозначними гаслами (льозунґами) в роді: «Через автономію і федерацію до самостійности» і т. д., або зовсім ховаючи свої таємні наміри.

«Таку ж політику таємного, але певного зближення до самостійности провадив і орган дрібнобуржуазної влади на Україні — У. Ц. Рада».

Ми навели без усяких змін цитату, виключаючи лише друкарські помилки, од слова до слова, не міняючи «ні титла, ніже тії коми (точки)».

Поперед усього нам хотілося б запитати т. Кулика ось про віщо. Ми гадаємо, що його клясифікація є повною. В яку рубрику тоді треба поставити пролетаріат України? Що відстоювали, як ставилися до «автономії — федерації — самостійносити» пролетарські партії?

Перше, що кидається у вічі в сій аргументації, — се «кандачок».

Національний рух є буржуазним рухом. Себто, се лише буржуазія виставляла національні домагання федерації й самостійности.

Дрібна буржуазія відзначається непослідовністю, боязкістю виставляти рішучі гасла, — себто, для неї «було досить автономії». Велика буржуазія, поміщики і капіталісти, а також інтелігенція, що мріяла стати бюрократією, більш рішучі — себто, вони відстоювали самостійність.

І т. д, і т. ін.

Розглянемо його докази.

Ми залишимо покищо селян з їх земельним фондом, про се поговоримо далі.

Тов. Кулик каже, що для селян і «кустарів-ремісників — ганчарів і ткачів» треба було уникнути конкуренції товарів російської продукції. Але як вони могли уникнути при автономії? Хіба автономна Україна могла стати їм у пригоді? Хіба автономний уряд України міг встановити аможенні кордони, щоб брати мито з «російських» товарів або навіть цілком заборонити їх продавати на Україні?

Ні, бо се було б уже встановлення таможенних кордонів», а т. Кулик сам говорить, що се «було не в їх інтересах». Так чим же допомогла б автономія ткачам і гончарям? Се таємниця т. Кулика.

Далі. «Більшість виробів кустарів продавалися в Великороси». Значить, ткачам і ганчарям нічого було жахатися конкуренція «російських товарів», бо вони самі були конкурентами «великоруських виробів».

Скажіть, будь ласка, при чому тут таможенні кордони, вироби кустарів і «мазепинство»? А при тому, що є «кандачок»: український рух — дрібнобуржуазний рух; дрібна буржуазія — се селяни й «ремісники-кустарі»; ремісники-кустарі мають свою «економіку», вироби; так їхні горшки лопаються та й годі: будемо варити лише при автономії!

Що український рух майже виключно має дрібнобуржуазний характер і що кустарі, а особливо селяни мають своє відношення до нього — се так, але не так, як то гадає т. Кулик. Бо горшки кажуть, що будуть варити лише при автономії, а український рух каже: назви хоч горшком, а мене в піч автономії не посунеш!

Далі. «Буржуазна інтелігенція, що мріяла стати бюрократією». Інтелігенція дійсно брала безпосередню
і жваву участь в українському, як і в. усякому іншому, робітничому теж, рухові. Буржуазна інтелігенція мріяла стати бюрократією. Але й пролетарська інтелігенція не цурається бути, скажемо, бюрократією совітської республіки. Чи, може, т. Кулик це буде заперечувати? Але чого ся буржуазна, — треба б сказати: дрібнобуржуазна (та й не вона одна) — інтелігенція бажає обов’язково самостійности? Може, для неї бз^ло б досить автономії?

Хіба та «автономія» про яку говорив т. Кулик, не потребує бюрократії? Чи, може, ся бюрократія буде при його «автономії» надіслана в центру?

Інтелігенція українська з початку задовольнялася саме «автономією», а до самостійности її довели події.

Інтелігенція грала велику ролю в українському рухові, мріяла бути бюрократією (хто тільки не мріяв і не мріє), — але не «с кандачка».

Далі. Поміщики і капіталісти, що складали меншість, мали безперечний інтерес у повному відокремленні України від Росії!

Тов. Кулик! За кого ви вважаєте своїх читачів? За що знущаєтесь? За що глузуєте?

Поміщики й капіталісти — за відокремлення?! Де? Коли? Як? Кепський смак повинен бути у ваших читачів, щоб повірити вам! Бійтеся Бога, соромтесь людей, т. Кулик!

Ся ж революція відбувалася на наших очах, вона продовжується, — а ви думаєте, що ми забули? Укажіть хоч одну групу поміщиків і капіталістів, котра б мала хоч якийнебудь вплив на український рух?

Навпаки, наш щоденний досвід нашого життя переконував і переконує, що поміщики й капіталісти за «єдину і неділиму» Росію!

Візьмім самого найкращого, зразкового представника українського панства, поміщиків і капіталістів. Се — Скоропадський. В ньому з’єдналося все: царський генерал і бюрократ, поміщик і капіталіст, нащадок старого українського роду, перший отаман вільного козацтва, перший (і гадаємо, останній) гетьман «самостійної» України, — словом, перший чоловік на Україні, а потрібно було сидіти йому на гетьманському стільці і держати гетьманську булаву цілих 2,5 місяці, аж поки він дійшов до сумного для нього висновку:

«Україна може бути тільки самостійною! Повірте, іншого виходу нема».

І як тільки змінилася ситуація, Скоропадський розсамостійнюється і оголошує своє бажання «відродити єдину і неділиму Росію». В сій Росії він буде грати зовсім не поршорядну ролю, він одійде на заднє місце, — а ні, давай все ж таки єдину і неділиму! На меншому не помириться!

В домаганні відокремлення України від Росії, «крім матеріяльних вигод (се для поміщиків і капіталістів були матеріяльні вигоди у відокремленні! Тих, що весь час уперто і рішуче стоять за «єдину і неділиму»!!), тут проявлялася, з одного боку, ненависть до Росії (ненависть у тих, хто спить і бачить єдину і неділиму Росію!!!), яка впоїлася протягом довгих років рабства (се поміщики й капіталісти були в рабстві!!! Бідні поміщики та капіталісти!!! А ми й не знали), а з другого (і се найважливіше) — страх перед російською революцією (бач, поміщики і капіталісти ховалися в відокремленні України від жаху революції! Се ті, що найкращий захисток вважали, вважають і будуть вважати в відродженні «єдиної і неділимої» Росії!!!)»!

С кого они портреты пишут?
Где разговоры эти слышат?
А если и случилось им, —

то певно в «катеринославської точки погляду»! Але

Мы их слышать не хотим,

— гарного потрошку, а то шлунок зіпсується, «желудок испортится». Досить сього добра!

1919 р.

Примітки

[1] В. Скоровстанський, Революція на Вкраїні. Стор. І—II.

[2] Ми дуже просимо шановного т. Кулика пробачити нам сю «вольность». Вірш сей переказав нам сам т. Кулик. Ми навели його тут не для того, щоб образити т. Кулика, якого ми щиро поважаємо, а тому, що «з пісні слова не викинеш».

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.