Марксистська ідеолоґія в Росії

Карл Корш

Комунізм для нас — це не стан, досягнення якого маємо прагнути, не ідея, з якою має узгоджуватися дійсність. Комунізмом ми називаємо дійсний рух, що скасовує істнуючий стан.

Маркс

Ми маємо розглянути тут особливо яскравий приклад разючої розбіжности, що в тій чи иншій формі можна спостерігати на всіх етапах історичного розвитку марксизму. Її можна охарактеризувати як протиріччя між марксистською ідеолоґією, з одного боку, та фактичним історичним рухом, який на даний час за цією ідеолоґічною завісою ховається.

Майже століття минуло з того часу, як особливий цензор, посланий Берліном на допомогу місцевій владі Кьольну в її важкому завданні придушити «ультрадемократичну» ґазету, редагував котру 24-річний Карл Маркс, сповістив прусський уряд про те, що «Rheinische Zeitung» можна спокійно дозволити продовжувати свою роботу тепер, коли «spiritus rector всього підприємства, д-р Маркс» вже точно залишив свою роботу, а вірогідність появи наступника, спроможного на підтримку «огидної величі», досягнутої на той час ґазетою, або на «енерґійне продовження її політики», відсутня. Проте, цієї поради не дослухалась прусська влада, яку в цьому питання направляв — як тепер відомо — російський цар Ніколай I, чий канцлер ґраф Нессельроде погрожував прусському посланнику в Санкт-Петербурзі тим, що представить очам Його Імператорської Величности «відомі нападки, які „Rheinische Zeitung”, що виходить у Кьольні, нещодавно дозволила собі по відношенню до російського кабінету». Це трапилось у Пруссії 1843 року.

Три десятиріччя по тому цензори тепер вже самої царської Росії дозволили публікацію в Росії Марксової праці — першого видання «Капіталу» на мові иншій, ніж німецька. Рішення було прийнято, виходячи з наступної вишуканої арґументації: «Хоча політичні переконання автора є цілком соціялістичними і вся книга за своїм характером є виразно соціалістичною, мова, якою її викладено, безумовно ускладнює її сприйняття; до того ж вона написана таким строго математично науковим стилем, що комісія оголошує книжку такою, що вона не підпадає під переслідування.»

Царизм, який з такою енерґією намагався придушити найменші напади проти російського панування в Европі і з такою простодушною легковажністю поставився до небезпеки, що причаїлась у Марксовому представленні капіталістичного світу у всій його цілісності, насправді жодного разу не постраждав від тих невтомних нападів, які спрямовував Маркс у пізніші роки проти «величезних і безконтрольних загарбницьких посягань тієї варварської потуги, що свою голову має в Санкт-Петербурзі, а руки — по всіх европейських кабінетах». Проте, саме він не зміг протистояти тій, як здавалось, далекій загрозі, що ховалась у троянському коні, якого так необережно пропустили в межі «священної імперії». Царат врешті-решт повалили маси російських робітників, чий аванґард навчився своїй революційній науці зі згаданої «математично наукової» праці самотнього мислителя — «Das Kapital».

На відміну від Західної Европи, де марксистська теорія виникла у період, коли буржуазна революція уже підходило до свого завершення, і марксизм виражав дійсне та фактично істнуюче намагання піти далі завдань буржуазно-революційного руху, прагнення пролєтарської кляси, марксизм у Росії був з самого початки нічим иншим як ідеолоґічною формою, що її набула матеріяльна боротьба за прокладення шляху для капіталістичного розвитку в докапіталістичній країні. З цією метою вся проґресивна інтеліґенція з жадібністю вхопилась за марксизм як за останнє европейське слово. Буржуазне суспільство, повністю розвинене в Західній Европі, тут все ще переживало родові муки. Втім, на цьому новому ґрунті буржуазний принцип не міг вдруге скористатися тими відпрацьованими історичними ілюзіями та самонавіюваннями, якими він приховував від самого себе обмежений буржуазний зміст своєї боротьби за поступ у перший героїчний період на Заході та підтримував свій запал на рівні, відповідному великим історичним подіям. Для проникнення на Схід він потребував нового ідеолоґічного вбрання. І саме марксистська доктрина, запозичена на Заході, видавалась найбільш придатною для надання зростаючому буржуазному розвитку в Росії цієї важливої історичної послуги. Марксизм в цьому відношенні був набагато кращий за доморощені російські вірування революційних народників. В той час, коли останні виходили з віри в неможливість в Росії капіталізму в тому вигляді, в якому він істнував у «нечестивих» країнах Заходу, марксизм — в силу свого історичного походження — передбачав повністю завершену капіталістичну цивілізацію як необхідну історичну передумову кінцевого здійснення справжнього соціялістичного суспільства.

Втім, для надання буржуазному суспільству, що народжувалось у Росії, такої ідеолоґічної послуги повитухи марксистська доктрина потребувала деяких змін навіть в своїм чисто теоретичнім змісті. Це і є головна причина значних теоретичних поступок, які інакше важко пояснити, що їх Маркс і Енґельс зробили у 1870-80-х щодо набору ідей (в принципі мало сумісними з їхньої теорією), яких до того часу дотримувались російські народники. Остаточна й найповніша форма цих поступок міститься у добре відомій пророчій заяві з передмови до російського перекладу «Комуністичного маніфесту» (1882):

«Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити, що неминуче насувається загибель нинішньої буржуазної власності. Але в Росії, поруч з капіталістичним шахрайством, яке розвивається гарячково швидко, і буржуазним землеволодінням, яке тільки ще утворюється, ми знаходимо більше половини землі в общинному володінні селян.

Отож постає питання: чи може російська селянська община, ця, правда, вже дуже розкладена форма первісного общинного землеволодіння, безпосередньо перейти у вищу комуністичну форму спільної власності, чи вона мусить спершу пройти той самий процес розкладу, який вона про¬ходить в історичному розвитку Заходу?

Єдина можлива тепер відповідь на це питання є ось яка: якщо російська революція стане, сигналом робітничої революції на Заході, так що обидві доповнятимуть одна одну, тоді теперішнє російське общинне землеволодіння зможе послужити вихідною точкою комуністичного розвитку.»

У цих реченнях, так само як у численних подібних висловлюваннях, що містяться в їхньому листуванні, у листах до російського публіциста-народника Ніколая -она (псевдонім Ніколая Францевича Данієльсона — прим. перекл.), у листі до Вєри Засуліч, а також у Марксовій відповіді на фантастичне тлумачення його теорії необхідних історичних етапів його російським критиком Михайловським ми вже бачимо своєрідне передчуття всього пізнього розвитку російського марксизму, а відтак і розриву, що постійно розширювався, між його ідеолоґією  та справжнім історичним змістом руху. Так, Маркс і Енґельс доповнили своє визнання внутрішнього соціялістичного потенціялу істнуючих докапіталістичних умов у Росії обережним застереженням, що російська революція зможе обминути капіталістичну фазу та перейти від переважно патріярхальних і феодальних умов безпосередньо до соціялізму тільки у разі здійснення робітничої революції на Заході. (Те саме застереження пізніше повторив Лєнін.) Вірно також, що ця умова так ніколи і не була виконана (ні тоді, ні в жовтні 1917 року); навпаки — російську селянську общину, якій ще 1882 року Маркс приписував таку важливу майбутню ролю, невдовзі було повністю знищено. Втім, не можна заперечувати, що навіть такі очевидно антимарксистські гасла, як сталінська «теорія» побудови соціялізму в одній, окремо взятій країні за допомогою марксизму як прикриття для розвитку, що по суті своїй є капіталістичним, своїм походженням завдячують не тільки ортодоксальному марксисту Лєніну, але самім Марксу й Енґельсу. Вони теж були цілком готові за певних історичних умов переформувати свою критико-матеріялістичну «марксистську» теорію в чисто ідеолоґічну оздобу революційного руху, який би заявляв про свою соціялістичність як кінцеву тенденцію, але за мірою розвитку фактично неминуче підпорядковувався би всіляким буржуазним обмеженням. В цьому відношенні істнує тільки одна — щоправда, суттєва — різниця: Маркс, Енґельс і Лєнін було готові до цього заради розвитку майбутнього революційного руху, а Сталін застосував «марксистську» ідеолоґію для відвертого захисту несоціялістичного статусу-кво, а також як зброю проти всіх спроб здійснення революції.

І так розпочалось — фактично ще за життя та за свідомої й активної співпраці Маркса і Енґельса — ця особлива історична зміна функції, під час якої марксизм, прийнятий російськими революціонерами як готова до вжитку доктрина, у своєму подальшому розвитку перетворився з теоретичного інструменту пролєтарської соціялістичної революції просто на облудну оболонку буржуазно-капіталістичного розвитку. Як ми вже бачили, ця зміна функції з самого початку передбачала певну переміну самої доктрини, чого в цьому випадку досягли через взаємне тлумачення та злиття традиційних народницьких поглядів і новоприйнятих елєментів марксистської ідеолоґії. Хоча це перетворення марксистської теорії спочатку допускалось Марксом і Енґельсом в якості — як їм уявлялось — суто проміжного етапу, що за ним невідмінно слідуватиме «робітнича революція на Заході», скоро виявилось, що вона стала фактично першим кроком на шляху до безперервного перетворення їхнього революційної марксистської теорії просто на революційний міт, який найбільше, що міг зробити, так це надихати на перших етапах революції, що набирала силу, а в останній період був приречений радше на ролю гальма дійсного революційного розвитку, ніж на чинник його просування.

Це справжнє видовище, безумовно, варте уваги, — як  ця історична робота з ідеолоґічного пристосування Марксової доктрини проводилась протягом наступних десятиліть різними школами самих російських революціонерів. З певністю можна сказати, що в гарячих дискусіях про перспективи капіталістичного розвитку Росії, які точились у вельми вузьких колах російських марксистів вдома та на еміґрації, починаючи з 1890-х до початку війни й падіння царату 1917 року, та які знайшли своє найважливіше вираження у головній економічній праці Лєніна «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), істинний зміст ориґінальної марксистської теорії, як теоретичної форми незалежного пролєтарського та строго соціялістичного руху, фактично не був представлений жодною зі сторін. Це, безумовно, стосується так званих «леґальних марксистів», що вони в своїм «науковим» викладі об’єктивних сторін марксистської доктрини вихвалялись особливою незайманою «чистотою», але абсурдно захопились доктринерською праведністю, повністю забувши про всі практичні наслідки марксистських принципів, які, ймовірно, виходили за рамки обмежених буржуазних цілей. Так само як революційна марксистська теорія не була повністю представлена иншими течіями, які в той самий період намагалися поєднати в тій чи иншій формі усвідомлення необхідности перехідного капіталістичного розвитку Росії з очікуваною кінцевою боротьбою з майбутніми умовами суспільства, що його цей самий розвиток мав створити. Це стосується вищезгаданого розумного публіциста-народника Ніколая -она, російського перекладача «Das Kapital», котрий на початку 1890-х, під прямими впливом Марксової доктрини, перейшов від твердої народницької віри у неможливість капіталізму в Росії на позиції переглянутою в марксистському дусі народницької теорії неможливости в Росії нормального й орґанічного розвитку капіталізму. Так само тут слід згадати про непримиренного матеріалістичного противника народницького «ідеалізму», ортодоксального марксиста Лєніна та його послідовників, які пізніше, після розриву з західно налаштованими «меншовиками», проголосили, що вони у своїй теорії. так само як і практиці, є єдиними справжніми нащадками всього революційного змісту Марксової теорії, в тому вигляді, в якому її відновлено та відтворено в доктрині більшовицького марксизму.

Коли з нашої теперішньої точки зору, збагаченої історичним досвідом, ми оглядаємось на гарячі теоретичні спори того часу, зв’язок між народницькою теорією «неможливости нормального й орґанічного розвитку капіталізму в Росії» (в тому вигляді, в якому її представляв марксист-народник Ніолай -он і в якому з нею боролися марксисти всіх відтінків від «леґальних» до «революційних», від меншовиків до більшовиків), з одного боку, і двома теоріями, що протистоять одна иншій і що на сьогоднішньому етапі розвитку російського марксизму постають у формі пануючого «сталінізму» й опозиційного «троцькізму»,  виглядає цілком очевидним. Хай там як парадоксально, але обидві вони — керівна «націонал-соціялістична» теорія Сталіна побудови соціялізму в одній, окремо взятій країні та на перший погляд діяметрально їй протилежна «інтернаціоналістська» теза Троцького про неминучість «безперервної» революції, себто революції, що виходить за межі буржуазно-революційних цілей як у Росії, так і в європейському (чи всесвітньому) маштабі — мають під собою спільну ідеолоґічну основу: неонародницьку віру у відсутність чи неможливість «нормального й орґанічного» розвитку капіталізму в Росії.

І Троцький, і Сталін у своєму баченні марксистської ідеолоґії посилаються на авторитет Лєніна. Насправді, саме цей найбільш ортодоксальний з усіх ортодоксальних марксистів, який вів безкомпромісну боротьбу як з народництвом Ніколай -онівського ґатунку, так і з Парвусівсько-Троцькістською теорією «безперервної революції» до жовтня 1917-го, і який після жовтня так само послідовно протистояв тодішній тенденції уславлення скромних досягнень так званого «військового комунізму» 1918-1920 рр., завершив цю затяжну боротьбу за критико-революційний реалізм, почавши у рішучий момент відстоювати неонародницьке поняття саморобного російського соціялізму, можливого попри об’єктивно наявні умови. За кілька тижні противники соціялістичної ідеалізації перших років революції та діячі, котрі після оголошення 1921 року про початок НЕПу все ще тверезо називали цю «нову економічну політику робітничо-селянської держави» вимушеним кроком назад у порівнянні з багатообіцяючими спробами військового комунізму, відкрили для себе соціялістичну природу державного капіталізму та підфарбованої під кооперативну, але по суті своїй буржуазної економіки. Таким чином, виходить, що не лєнінський епіґон Сталін, а сам ортодоксальний марксист Лєнін в історичному поворотному пункті революційного розвитку, коли до того часу ще нечіткі практичні прагнення Російської революції були «по-справжньому та надовго» спрямовані на реставрацію несоціялістичної економіки, зробив те, що йому здавалось необхідним ідеолоґічним доповненням кінцевої мети всіх практичних намірів. Саме ортодоксальний марксист Лєнін, який попри всі свої попередні заяви, перший запустив у обіг новий марксистський міт про властивий за самою своєю суттю радянській державі соціялістичний характер, а відтак, і ґарантовану можливість створення завершеного соціялістичного суспільства в ізольованій Радянській Росії.

Ця деґенерація марксистської доктрини до простого ідеолоґічного обґрунтування того, що за своїм фактичним напрямком розвитку було капіталістичною державою, а відтак, неминуче державою, заснованою на придушенні проґресивного революційного руху пролєтарської кляси, завершила перший етап історії марксистської ідеолоґії в Росії. Разом з тим це єдиний етап, протягом якого розвиток марксизму в Росії, схоже, демонстрував свій незалежний характер. Втім, слід зауважити, що якщо розглянути питання всебічно, ми побачимо, що попри всі видимості та багато дійсних відмінностей, викликаних особливими умовами, що вони переважали в різний час в різних країнах, історичний розвиток російського марксизму, включно з його ленінською та сталінською фазами, є по суті схожим з так званим «західним» (чи «соціял-демократичним») марксизмом, складовою — хоча й зовнішньо відокремленою — частиною котрого він насправді був і досі залишається. Так само, як Росія ніколи не була особливою та священною країною, омріяною панславяністами, а більшовизм ніколи не був тією жорстокою та відсталою формою псевдомарксистської теорії, що відповідала варварським умовам царського режиму, як його представляють чистенькі буцімто марксисти Анґлії, Франції та Німеччини, буржуазна деґенерація марксизму в Росії сьогодні жодним чином не відрізняється від наслідків цілого ряду ідеолоґічних перероджень, які протягом війни та у післявоєнний період, ба навіть ще очевидніше після остаточного знищення новонародженим фашизмом і нацизмом всіх колишніх марксистських опорних пунктів, уразили різні течії так званого «західного марксизму». Так само, як «націонал-соціялізм» герра Гітлера та «корпоративна держава» Муссоліні суперничають з «марксизмом» Сталіна у спробі підпорядкувати собі, за допомогою псевдосоціялістичної ідеолоґії, самий мозок і душу робітників, а разом з ними і їхнє фізичне та соціяльне буття, «демократичний» режим якогось уряду народного фронту на чолі з «марксистом» Леоном Блюмом чи, скажімо, самим паном Шотаном, відрізняються від сьогоднішньої радянської держави не по суті, а лише менш ефективною експлоатацією марксистської ідеолоґії. Менше, ніж в будь-які попередні часи, марксизм сьогодні служить теоретичною зброєю незалежної боротьби пролєтаріяту для пролєтаріяту в руках пролєтаріяту. Схоже, всі так звані марксистські партії — як теоретично, так і в своїй фактичній практиці — переймаються тим, аби зробити, у якості молодших партнерів керуючих буржуазних діячів,  свій скромний внесок у розв’язання питання, яке американський «марксист» Л.Б.Будін нещодавно охарактеризував як «найбільше питання марксизму — наше ставлення до внутрішньої боротьби капіталістичного суспільства».

З анґлійської переклав Роман Тиса

Джерело: «Living Marxims», Чикаґо. — Vol. 4, No. 2, березень 1938.

Advertisements

0 Responses to “Марксистська ідеолоґія в Росії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: