Спадщина Мао Цзе-дуна для радикала кінця XX — початку XXI ст.

mao-zedongАлєксандр Тарасов

Лекція з циклу «Суспільна думка XX століття: практично цінне для політичного радикала наших днів», прочитаного у Вільному університеті ім. С. Курьохіна в 1996-1997 рр.

Ми можемо говорити про два основні досягнення Мао Цзе-дуна, що залишаються цінними й актуальними та становлять безумовний інтерес для політичного радикала сьогодні, якщо цей радикал має намір зберегти себе як особистість у протистоянні з ворожим йому світом і якщо цей радикал націлений на перемогу.

На відміну від попередніх лекцій, коли ми розглядали спадщину Антоніо Ґрамші, Карла Корша й Дьйордя Лукача, випадок з Мао Цзе-дуном цікавий тим, що потрібні нам сьогодні елєменти його ідейної спадщини мають меншою мірою теоретичну, але більшою мірою практичну цінність.

Таких досягнень у Мао два: досвід створення революційної теорії, адаптованої для відсталого селянського населення азіятської країни, і теорія революційної партизанської війни в сільській місцевості.

1. Революційна теорія, адаптована для місцевих умов

Як відомо, світогляд Мао довгий час був об’єктом запеклих дискусій у міжнародному комуністичному русі. Радянські професори від «марксизму» доводили, що Мао суцільно перекручує вчення Маркса і є «дрібнобуржуазним ухильником». Західні ж маоїсти, навпаки, стверджували, що Мао — «послідовний продовжувач традицій справжнього марксизму-лєнінізму». Й ті, й инші помилялися. І в першу чергу це свідчить про дрімучість обох сторін.

Невірно в принципі говорити, що те, що прийнято називати «ідеями Мао Цзе-дуна», можна зарахувати до марксизму й, говорячи ширше, взагалі до европейської раціоналістичної філософської традиції, що сходить до клясичної німецької філософії й французького матеріялізму. Мао був творцем ориґінальної концепції, що базувалася на традиційній китайській філософії. У створеній ним революційній теорії поєднались на перший погляд непоєднувані речі: конфуціянська система з її шануванням батьків і начальства, з народженою нею особливою роллю чиновництва, повагою до обряду, ритуалу, етикету й традиції — з одного боку, а з иншого боку — бунтарський дух книг Кропоткіна, Бакуніна й китайських анархістів початку століття, що їх Мао начитався в ранній юності (иншої революційної літератури тоді в Китаї просто не було). Мабуть, навіть якби хтось спеціяльно поставив собі за мету здійснити подібний синтез непоєднуваних ідеолоґій, це виявилося б неможливим. Але Мао й не був кабінетним ученим, у нього теорія народжувалася безпосередньо із практики революційного руху в Китаї. З тих пір, як Мао став «професійним революціонером» (і дуже швидко після цього — партійним функціонером, а потім — політичним комісаром в армії), перед ним постала необхідність вирішувати суто практичні питання виживання революційної орґанізації у військових кампаніях, виживання особистого та своїх прибічників в умовах боротьби фракцій усередині партії, — і він вирішував ці завдання, опираючись на вже набутий на той час ідейно-теоретичний багаж. А зі спогадів багатьох мемуаристів і пізніших обмовок самого Мао виходить, що з основними роботами клясиків марксизму-лєнінізму він ознайомився лише на початку 1950-х років — після завершення багаторічної громадянської війни. І пізніше, коли Мао вів боротьбу проти радянської лінії, то хоча зовні це виглядала як суперечка сталіністів з антисталіністами, прихильників і противників «культу особистості», але в дійсности праґматик Мао просто діяв, виходячи з висновку, що з’явилася реальна можливість звільнитися від якої б то не було опіки з боку Радянського Союзу й спробувати грати на міжнародній арені повністю самостійну роль. І в курсі ХХ з’їзду КПРС Мао знайшов чудовий привід для того, щоби вийти з-під радянського контролю, повівши за собою помітну частину світового комуністичного руху. Якби Мао просто сказав: ми не хочемо бути «молодшим братом» Радянського Союзу й копіювати радянський досвід, ми хочемо будувати свій, специфічно китайський варіянт соціялізму, то «бунт» замкнувся би в кордонах Китаю. Але завдяки тому, що Мао голосно заявив Москві: «Ви — ревізіоністи! Ми з вами не згодні, ми — щирі продовжувачі справи Лєніна — Сталіна!», йому вдалось створити підконтрольні ідеолоґічні структури — паралельні компартії у всьому світі. Себто Мао показав себе видатним тактиком.

Пізніше для европейців було загадкою, навіщо Мао знадобилось влаштовувати «культурну революцію». Самі европейські революційні ліві сприймали її як народну антибюрократичну революцію, але статусні політики як на Заході, так і на Сході були спантеличені. Ну навіщо, скажіть, вищому керівникові країни, що зосередив у своїх руках всю повноту влади, раптом, ні сіло ні впало, нацьковувати юрби бешкетної молоді на чиновників, адже є ризик, що потім ця ж некерована маса піде проти нього самого (оскільки авторитет влади вже підірваний!). Пронафтальованим радянським номенклатурним працівникам здавалося незбагненним: як це можна — в «соціялістичній» країні цілком знищити апарат державного управління і по суті розпустити «свята святих» — комуністичну партію, не створивши нічого замість. Як це можуть управляти всім у країні молодики та нижні чини армії, що бігають по вулицях з ножами за поясом, єдиною вказівкою до дії для яких прислуговуються вільно трактовані цитати з «маленької червоної книжечки»? Навіщо людині, що персоніфікувала верховну владу, влаштовувати смуту у власній державі? Ніхто за межами Китаю не міг таких речей зрозуміти, а тому (крім ветеранів Комінтерну й студентів-ліваків) усі ставилися до «культурної революції» з побоюванням і насторожено.

Насправді Мао Цзе-дун, який увібрав з юності антидержавні ідеї анархістів, не боявся руйнування державних структур як таких, він не робив з держави фетишу. Ніякого пієтету перед державною машиною він не мав, він розглядав державу як щось вторинне і необов’язкове, як інструмент, за який не потрібно чіплятися, як механізм, що його завжди можна розламати та замінити новим.

Ключа до розуміння таких поглядів Мао на політичну практику варто шукати в його основних філософських роботах «Щодо практики» і особливо «Щодо протиріччя». Вважається, що ці статті були написані Мао Цзе-дуном для того, аби донести до мас рядових комуністів основи геґелівської діялектики. Але справа в тім, що в 1937 році, коли ці роботи побачили світло, Мао ще не читав ані Геґеля, ані навіть основних філософських творів Маркса. Мао просто не мав на це часу, роботи ці писалися в проміжках між боями та в умовах украй заплутаної внутріпартійної боротьби. І тому при написанні своїх філософських праць Мао опирався на ту теоретичну спадщину, яку знав, — на клясичну китайську філософію, на історію династій Стародавнього Китаю (необхідний елємент традиційної конфуціянської освіченості), на революційні доктрини анархістів, з викладом яких він ознайомився замолоду, і, нарешті, на ті ази марксизму, які він почерпнув із внутріпартійної полеміки 1920-х — 1930-х років.

Проте йдеться зовсім не про недоліки Мао Цзе-дуна як теоретика, радше навпаки — опираючись на такий строкатий і випадковий набір знань, він спромігся сформулювати ориґінальну революційну концепцію, що, як показала історія, для практичних потреб революційного руху тодішнього Китаю підходила краще, ніж клясичний марксизм, який прямо заявляв, що соціялістична революція неможлива без досягнення високого рівня розвитку продуктивних сил і високої питомої ваги в суспільстві кляси промислових робітників.

Вступаючи в пряме протиріччя з европейською раціоналістичною традицією в питанні щодо проґресу суспільства, Мао ввів теорію «рівноваги й відсутності рівноваги». Він вважав, що події соціяльної історії розвиваються в такий спосіб: спочатку існує рівновага, потім через нагромадження внутрішніх протиріч відбувається криза — порушення рівноваги, внаслідок чого «верх» і «низ» соціяльної системи міняються місцями, потім наступає нова рівновага, усередині якої визрівають нові протиріччя, які стають причиною нових криз і суспільних переворотів. І так без кінця. Ясно видно, що подібна концепція куди ближче до клясичної китайської філософії, до концепції вічної боротьби двох початків «інь» і «ян», зміни двох стихій за замкнутим циклом, ніж до геґелівсько-марксистської спіралі суспільного розвитку. Для XX століття це радше позитивістська, ніж діялектична точка зору. Схожу теорію про рівновагу й порушення рівноваги як основні форми існування суспільства сформулював наприкінці XIX століття філософ-позитивіст Герберт Спенсер. Кількість криз не впливає на цілісність системи, рано чи пізно вона однаково досягне стану рівноваги, але зате чим довше затягується період рівноваги, тим сильнішою буде криза, що насувається. І для того, аби в результаті кризи не бути відкинутим на дно соціяльної системи, бажано самому спровокувати майбутню кризу, щоби мати змогу маніпулювати її ходом у потрібному тобі напрямку. От яка філософія стояла за подіями «культурної революції».

Отже, ми знаємо, що в ранній молодості Мао начитався анархістів, а в період існування партизанської бази в Ян’яні він читав в основному традиційний китайський роман, китайську клясику. У конфуціянській традиції людина, яка не знала клясичну китайську літературу, не могла вважатися освіченою. От Мао її й вивчав. А різні товариші по партії та спостерігачі з Комінтерну бачили, що Мао Цзе-дун весь час щось читає й читає, і наївно довірливі думали, що він займається марксистською самоосвітою. А от нічого подібного! Маркса він почав читати тільки в 1950-і роки — і як тільки почав читати, то відразу дійшов висновку, що він розумніший за Маркса та набагато краще все розуміє. Року десь 1957-го Мао став говорити про це відкрито. До цього, звичайно, побоювався.

Инша справа, що при цьому Мао активно користувався марксистською термінолоґією. Він розумів, що це — необхідні «правила гри»: якщо їх не дотримуватись, можуть виникнути всякі складності та неприємності, а тоді допомоги від Радянського Союзу годі чекати. А головне, Мао раніше за инших зрозумів, що основне правило — це голосно вихваляти товариша Сталіна. Як хвалиш товариша Сталіна та частіше на нього посилаєшся, так все нормально.

Тому, коли Мао писав свою основну філософську роботу «Щодо протиріччя», він, очевидно, інстинктивно розумів (або підозрював), що пише явно щось не те, щось, що не вкладається у традиційний марксизм, — і тому спеціяльно постарався, аби ця робота була написана мовою, зрозумілою китайському селянинові, але зовсім незрозумілою спостерігачеві з Комінтерну.

Скажімо, стосовно основного положення марксистської діялектики Мао говорив наступне: «Одне на два ділиться, а два в одне не з’єднуються».

Для товаришів з Комінтерну це була в буквальному значенні слова «китайська грамота». У філософській мові Мао вони розбиралися приблизно як свиня в апельсинах. Адже в Мао замість «єдності й боротьби протилежностей» вийшло, що єдності протилежностей не існує, а боротьба — абсолютна. Звідси природно випливає й споконвічна крайня революційність маоїзму. Якби Мао написав це тоді ж, 1937 року, відкрито, себто зрозумілою европейцям мовою (а 1962-го, коли він уже ні від кого не залежав, він приблизно так і висловився), на нього негайно надіслали би доноси в Комінтерн, що Мао Цзе-дун у вільне від партизанської боротьби час займається ревізіонізмом — і противники Мао в керівництві партії отримали би реальний шанс відсторонити його від влади. Мао був не дурнем, він чудово розумів, що у внутріпартійній боротьбі не можна давати ні найменшого шансу супротивникові. Чому ж він тоді взагалі усно й письмово висловлював такі «крамольні» погляди? Тому, що Мао мав потребу в революційній теорії, пристосованій для розуміння рядовим червоноармійцем-селянином.

Мао ясно усвідомлював, що здійснює у себе в країні саме селянську революцію, й, хоча він і користувався марксистською термінолоґією та говорив про «диктатуру пролетаріяту», але вже 1940 року він у роботі «Про нову демократію» дав зрозуміти всім бажаючим, що китайська революція — революція селянська і що нова культура буде культурою селянської, а політичний лад — владою селян. Він докладно та ретельно обґрунтував це посиланнями на китайську специфіку, на багатовікові традиції селянської антифеодальної боротьби, на те, нарешті, що партизанська війна — це селянська війна. І все це було чистою правдою.

Инакше кажучи, голова Мао взяв і пристосував досить традиційні ідеї, близькі й зрозумілі переважно селянському населенню, для вирішення завдань соціяльної й політичної революції. Звичайно, він обставив це необхідним марксистським антуражем, але з тої ж конфуціянської традиції всі китайці добре засвоїли: щоб уважатися людиною вченою, необхідно просто зазубрити певну кількість термінів, а вникати в їхній зміст необов’язково.

Слід зауважити, що Мао на свій лад повторив винятковий соціяльний досвід більшовиків з адаптації марксистської теорії до потреб революції у відсталій країні. У Росії більшовики зробили революцію саме в економічно відсталій, аґрарній країні, зазіхнувши на один з фундаментальних постулатів марксизму. Але для мобілізації мас вони, на відміну від Мао, скористалися зрозумілою для селянина мовою уявлень православного християнства: ми будуємо царство боже на землі, царство загальної рівности. Вони створили мову та систему образів, зрозумілі масам, що апелювали до попереднього ідеолоґічного досвіду цих мас. А який досвід у цих мас міг бути, якщо до 1917 року 80-90% сільського населення було неписьменне? Досвід єдиний — досвід проповідей у церквах.

Тому, звертаючись до селянської маси, більшовики користувалися єдиною доступною їй мовою — мовою Біблії, мовою Єванґелія. Вони у своїй пропаґанді пояснювали марксистські істини мовою Єванґелія. Це було блискучим пропаґандистським кроком, оскільки знешкоджувало ідеолоґічного супротивника та відповідало стихійному розумінню селянином християнства як зрівняльної ідеолоґії у дусі ранньої громади послідовників Христа й у дусі народних єресей Середньовіччя. Втім, европейська соціялістична думка взагалі виросла із цієї «неофіційної», «крамольної», «єретичної» раннєхристиянської традиції — традиції реліґії (ідеолоґії) рабів і пригноблених народів окраїн Римської імперії.

Завдання ж Мао Цзе-дуна було в деякому відношенні складніше: з одного боку, йому необхідно було зберегти підтримку Радянського Союзу, а для цього необхідно було користуватися марксистською мовою, а з иншого боку — створити працездатну революційну теорію, що підходить для місцевих умов.

Мао умудрився-таки створити цю теорію. Вона була абсолютно зрозуміла рядовому китайцеві (у тому числі селянинові), оскільки вона мала два основні джерела. З одного боку, це було конфуціянство — тобто те, до чого китаєць звик із самого раннього дитинства. Навіть не сприймаючи конфуціянство як філософію, він усмоктував його з повсякденного життя як образ поведінки. По-друге, це анархістська дрібнобуржуазна селянська традиція. Инакше кажучи, Мао — це своєрідний китайський варіянт Махно. Тільки у Росії Махно розбили, а Мао Цзе-дун у Китаї переміг. І переміг він почасти тому, що у нас Махно з більшовиками врешті решт не поладив, а Мао вирішив, що не варто воювати через терміни. Треба сховатися за ширмою марксистської термінолоґії й тишком-нишком проводити свою лінію. Якби він не пішов на такий компроміс, то швидше за все китайська революція в тому вигляді, в якому ми її знаємо, не відбулася б. Можливо, що тоді Мао на чолі КПК замінили б теоретично підковані марксисти, які, однак, не змогли би виробити мови, привабливої для китайського селянства, — і в результаті в Пекіні після розгрому Японії затвердився би Чан Кай-шек, а замість КНР ми мали би Китайську республіку, себто гомінданівський Китай.

Мао зумів підійти до питання створення зрозумілої масам революційної теорії як стихійний діялектик. З геґелівською (і тим більше марксистською) діялектикою, як ми вже зазначили вище, у нього було погано — перед боротьбою протилежностей Мао віддавав перевагу їхній єдності. І 1967 року, коли вже можна було сваритися з Радянським Союзом і говорити подібні речі, у розпал «культурної революції», Мао Цзе-дун дуже показово одного разу обмовився на засіданні ЦК КПК, заявивши, що «боротьба протилежностей — це діялектика, а єдність протилежностей — це ревізіонізм».

Мао умудрився створити теорію, привабливу для тієї кляси, що вона тільки й могла бути масовою основою революції в тодішньому Китаї, — для селянства. Революція в Китаї була, безумовно, проявом клясової боротьби й соціяльною революцією; з точки зору марксистської методолоґії, вибір Мао був абсолютно вірним вибором, основаним на аналізі китайських реалій. Инша справа, що це в жодному разі не була соціялістична революція, і «марксизм» Мао в жодному разі не був марксизмом.

У специфічних китайських умовах Мао Цзе-дун протиставив державі армію.

У той період марксисти виходили з уявлення, що необхідно захопити державну машину й повернути її проти клясового ворога. У цьому сутність диктатури пролетаріяту. Мао виходив із зовсім иншої схеми: таким знаряддям розгрому клясового ворога, відповідно до його вчення, є армія. Держава перебуває стосовно армії в підлеглому стані. Звідси й виник відомий афоризм, за який у період радянсько-китайської полеміки радянські ідеолоґи постійно словесно штурхали Мао: «Народ вчиться у партії, а партія вчиться у армії». Мао розглядав армію так, як марксизм розглядає державу: як машину. Армія — це реальна, груба матеріяльна сила, здатна вирішувати поставлені перед нею сугубо практичні завдання.

У клясичній марксистсько-лєнінській схемі все инакше: вона оперує поняттями «кляса» та «партія». Суб’єкт революції — революційна кляса, у цієї кляси є аванґард — партія, а армія — це щось тимчасове. Доки йде революційна війна, армія відіграє значну роль, війна закінчилася — значення армії падає, вона виконує третьорядні завдання.

У Мао Цзе-дуна всі инакше — його підхід до армії був сугубо раціональним. Мао спирався на розуміння селянського характеру революції й того, що революційна боротьба в Китаї — це боротьба партизанська. Він був не першим, хто зрозумів, що селянська війна — це партизанська війна. Для Китаю це взагалі було характерною традицією, адже Китай може похвастатися тим, що це — країна, в якій селянська війна завершилась перемогою, і переможці створили нову династію.

Мао Цзе-дун — на відміну від звичайних диктаторів, яким досттанього й того, аби просто захопити владу в країні та її втримувати, — був соціяльним мислителем. Він виходив у своїх діях з розуміння, що розвитку без криз не буває. Якщо в наявності занадто тривалий період безкризового існування суспільства, це означає тільки одне: це значить, що криза рано чи пізно вибухне, але чим довше тягнеться безкризовий етап — тим глибшою й тривалішою буде прийдешня криза. Щоби криза не стала некерованою, необхідно спровокувати кризу самому. Щоби розвиток ішов поступально й підконтрольно, необхідно створювати й розпалювати протиріччя, вважав Мао. Якщо протиріччя не проявляються, виходить, треба їх спровокувати. Під час кризи всі приховані вороги неминуче виявлять себе й будуть знищені. У цьому й був головний зміст «Великої пролетарської культурної революції». Потім з’являться, звичайно, нові супротивники, думав Мао, адже протиріччя все одно залишаються — але в процесі наступної кризи, якщо її правильно орґанізувати й вчасно спровокувати, вони знову спливуть і будуть знищені. Навіть Сталін, незважаючи на його вчення про посилення клясової боротьби за мірою побудови соціялізму, вважав слідом за основоположниками марксизму, що в результаті пролетарської революції зрештою буде побудоване безклясове суспільство. Мао Цзе-дун думав зовсім по-иншому. Він вважав, що в процесі революції експлуататорська кляса повинна перетворитися на експлуатовану, й навпаки. У нього так і записано, що революція — це коли експлуатовані кляси приходять до влади й роблять визискувачів експлуатованими. І якщо потім пустити справу на самоплив, то під час наступної революції колишні визискувачі, а нині експлуатовані проведуть свою «революцію» — і повернуть все назад. Все це відповідало традиційному китайському погляду на історію. Це — клясична східна схема руху по колу, боротьби двох початків «інь» і «ян». Це не геґелівсько-марксистський діялектичний розвиток по спіралі, а циклічний кругообіг: «чорне» стає «білим», а «біле» — «чорним», і вони перебувають у постійній боротьбі. Тому Мао реґулярно влаштовував «великі потрясіння». Инакше керівні кадри «занадто зажираються». Адже саме Мао Цзе-дуну належить відома фраза: «Бідність — це добре». «Бідна людина, — вчив Мао, — найбільш революційна людина».

2. Теорія партизанської війни голови Мао

Мао Цзе-дун сформулював теорію партизанської війни в середині 1930-х років. Але затребувана вона була в країнах «третього світу» уже після другої світової війни. І аж до створення теорії міської партизанської війни в середині 1960-х Карлосом Маріґеллою та «тупамарос», усі практики ґерільї орієнтувалися на розробки Мао.

1936 року Мао видав роботу «Стратеґічні питання революційної боротьби в Китаї», а 1938-го — «Питання стратеґії партизанської війни проти японських загарбників». У цих роботах саме й сформульоване те, що ми сьогодні називаємо теорією партизанської війни голови Мао.

Мао ще раз чітко і ясно сказав, що партизанська війна — це війна сільська, війна селянська, і основна рушійна сила її — селянство. Це війна, зрозуміла селянинові, звична для селянина. Селяни стихійно вели саме таку війну протягом багатьох сторіч. Коли в ході клясового протистояння справа доходила до зброї, селяни протягом багатьох поколінь переходили саме до партизанської війни. Йдеться тільки за те, щоби поставити цю форму боротьби на більш-менш систематичну, наукову основу.

Мао Цзе-дун розклав успішну партизанську війну на три етапи.

Перший етап — це створення партизанської бази. Або, говорячи мовою самого Мао, «село виступає проти міста». З огляду на те, що перед Мао стояло завдання безупинно вести пропаґанду серед відсталого, неписьменного й неевропейськи мислячого селянства, він постійно користувався подібними яскравими й афористичними, але некоректними, з точки зору наукового підходу, визначеннями. Поняття «місто» і «село» означали, відповідно: «начальство, державних чиновників і дозвільних ледарів», з одного боку, і «трудове населення забутого богом куточка, якого це начальство постійно оббирає» — з иншої.

Перший етап партизанської боротьби передбачає створення партизанської бази або вогнища (в латиноамериканській практиці іменованого «foco») у віддаленому важкодоступному неконтрольованому (або погано контрольованому) владою гірському або лісовому районі.

Партизанське вогнище є мікросхемою майбутньої народної влади. Тут усе працює на поширення руху зовні. При цьому ведеться масована пропаґанда в самих доступних формах. Мао Цзе-дун, приходячи в новий район, завжди починав з того, що пояснював: наше завдання тут, у районі партизанського вогнища, полягає в тім, аби розділити землю, ліквідувати поміщиків і поки що не торкати кулака. І всім говорити, що це приклад того, що ми хочемо зробити: всім селянам дати землю, за можливістю звільнити всіх селян від податків і дати всім селянам у руки гвинтівки, щоби вони перетворилися в «збройний народ». Оскільки на нас нападають, то ми повинні наші завоювання захищати. Пропаґанда говорила: це не спроба створити ідеальний лад, «царство боже на землі». Всі адміністративні й соціяльні зміни, які виробляються у вогнищі, — це не схема того, що буде після загальної перемоги, все це робиться лише для того, щоби наш партизанський рух зараз вижив і переміг. А після перемоги все буде орґанізовано зовсім по-иншому. Набагато краще.

Ця тактика «помірних перетворень» у зоні партизанського вогнища надзвичайно праґматична й плідна, оскільки, як показує досвід партизанських рухів 1960-х років, спроби партизанів створювати в зоні вогнища орґани радянської влади або проводити кооперування, або колективізацію селянських господарств, або налагодити промислове виробництво й провести локальну індустріялізацію незмінно призводили до поразки цих партизанських рухів або — у найліпшому разі — до краху подібних явно передчасних експериментів.

Мао Цзе-дун же був сугубим практиком і праґматиком. Він проводив у зоні вогнища ряд заходів, які забезпечували партизанам-комуністам популярність серед місцевого населення й підтримку більшої частини сільських жителів. Але при цьому населенню постійно роз’ясняли, що все це лише півзаходи, а повністю-де здійснити свої проґресивні перетворення ми не можемо, оскільки змушені вести постійну війну з урядовими військами. А от коли ми переможемо, тоді й ви заживете так, як ніколи ще не жили. Це була психолоґічно й пропаґандистськи дуже правильна лінія, тому що населення в партизанському вогнищі все своє невдоволення важкою долею (зрозуміло, що життя при руйнуванні звичних господарських зв’язків там було нелегке) перетворювало на ненависть до «проклятих гоміньдановців» або японців, що ніяк не дають здійснити партизанам довгоочікувані перетворення.

Другий етап партизанської війни Мао називав так: «село оточує місто». На цій стадії партизанські дії виходять за межі партизанської бази й створюються партизанські райони. Не слід думати, що партизанські райони — це райони, повністю контрольовані партизанами, райони, де встановлена нова народна влада. Це всього лише райони, де партизани проводять свої бойові операції. Вони цю територію ще не захопили, вони продовжують діяти партизанськими методами, але на території цих районів вони постійно проводять свої походи, рейди й вилазки. При цьому сфера дії партизанських з’єднань поширюється далеко за межі первісної бази. У такий спосіб партизани не дають можливости противникові постійно атакувати саму базу, супротивник змушений ганятися за ними по навколишніх територіях, по-перше, а по-друге, ця тактика дезорґанізує життя й порушує комунікації противника у всьому цьому районі. Завдання другого етапу: вимотати сили супротивника, створити атмосферу непевності й нестійкості.

Як показала практика, ця тактика була абсолютно вірною. У В’єтнамі бійці Фронту національного звільнення Південного В’єтнаму застосовували саме таку тактику. Не можна було сказати, що в’єтнамські партизани повністю контролювали ту чи иншу територію. Там не створювався апарат нової влади, не збиралися податки, не проводилася колективізація. Усе виглядало зовсім инакше. В принципі територію партизанських районів контролювали сайґонівські маріонетки й американці. Вони її — погано чи добре —контролювали. Але через те, що основні комунікації в районі були порушені, неможливо було підтримувати цей контроль постійно. А в боротьбі зі збройним супротивником необхідний постійний контроль над місцевістю.

Уявіть: у село в партизанському районі прилітають з Сайґону або з провінційного центру американські «джи-ай» на гелікоптерах. Вони висадилися, установили пост, призначили старосту, спробували зібрати податки, когось заарештували й полетіли. Відразу із джунґлів виходять партизани, ліквідують пост (це пустенька справа — на кожне село гарнізонів не наберешся), вішають старосту та зрадників — і американський контроль закінчується. Зміст такої тактики в тім, щоби продемонструвати місцевому населенню, що формальне начальство — далеко й літає на гелікоптерах. Йому добре — воно прилетіло та полетіло, а вам тут жити. Адже партизани — увесь час десь тут, під боком. Тільки «начальство» полетіло — вони вийшли та кого треба покарали й, якщо їм треба, пішли назад. До «начальства» далеко, його влада ефемерна, а влада партизанів близька й реальна. Офіційна влада зв’язана формальними процедурами. У неї — рутина, писанина, бюрократія. Будь-яке рішення вимагає узгодження. А тут невідомо хто вночі вийшов із джунґлів, убив, приклеїв на двері записку з вироком і скаржитися нікому. Яка влада реальна, яка формальна? Формальна влада — у центрі, реальна — у лісі.

Зміст такої тактики в тім, що супротивник, сили якого в багато разів перевищують сили партизан, безплідно витрачає свої матеріяльні й людські ресурси, постійно раз за разом установлюючи контроль над однією й тією же точкою, тим самим населеним пунктом.

Третій етап партизанської війни Мао Цзе-дун назвав «село захоплює місто». До того моменту, як офіційна влада починає видихатися в нескінченній боротьбі з ґерілью, вона намагається зосередити всі свої сили у великих містах, у стратеґічних центрах, на найважливіших військових базах. Супротивник повністю втрачає стратеґічну ініціятиву. У партизанській війні саме головне — це не втрачати ініціятиву. Ви створили базу — ініціятива у ваших руках, оскільки до цього моменту на даній території вогнища опору не було, і влада була впевнена, що все в порядку. Вихід за територію бази й створення партизанського району — знову оволодіння ініціятивою. При цьому бажано спочатку створити кілька баз, щоби при втраті однієї бази мати можливість відходити на иншу. Противник може зосередити великі сили, оточити базу та її розгромити. Щоб зберегти ініціятиву, потрібно відходити на иншу заздалегідь підготовлену базу. У цьому випадку втрата бази не стане поразкою. Мао Цзе-дун називав це «стратеґічним відступом».

Відступ у партизанській війні не є поразкою. Партизан діє за принципом: «з’явився — ударив — відступив». Якщо ви втратили базу та відійшли на иншу базу — це зовсім нормальне явище, будні ґерільї. Стратеґічний відступ у ґерільї це не те саме, що втрата великого стратеґічного рубежу в нормальній позиційній війні. Там це означає поразку, а для партизанів основним завданням є не захист бази, а максимальне виснаження супротивника, нанесення ворогові максимальних втрат і збереження власних сил. Поки супротивник добереться до наступної бази, куди ви відвели значну частину своїх сил, поки він очистить цей другий партизанський район від ваших «бандформувань» — за цей час можна підготуватись до наступного стратеґічного відступу (або, навпаки, наступу), до переміщення на третю (а можливо, і назад — на першу) базу. Поки урядові сили готуються захопити другу базу, можна повернутися на ту базу, яку вони вже захоплювали.

Таким чином, за лоґікою Мао, партизанська війна — це нескінченна гра в піддавки, що партизанам у кайф, а для уряду — вічний головний біль. Тому що в уряді звітність, формальний підхід. Якщо армійський ґенерал відрапортував про взяття населеного пункту, а там знову з’явилися партизани, то з ґенерала начальство, звичайно, спитає — за те, що він займається дурницями й не може ніяк захопити одну цю нещасну партизанську базу. І от, коли на третьому етапі партизанської війни урядові війська тотально втрачають стратеґічну ініціятиву, міста починають «самозамикатися» і поступово втрачати зв’язок одне з одним. Тоді основна мета партизанів зводиться до максимального руйнування комунікацій між цими урядовими анклавами, щоби вони не могли спілкуватися один з одним, перекидати військові з’єднання на допомогу один одному й взагалі вдаватися до погоджених дій. Після чого партизани починають давити поодинці території, контрольовані ворогом. Партизанські сили переходять до великих стратеґічних операцій із захоплення укріплених пунктів супротивника. Як правило, це означає, що спочатку гинуть найбільш віддалені від столиці гарнізони урядових військ, а наприкінці партизани займають столицю.

Саме за такою схемою діяли всі успішні партизанські рухи після закінчення другої світової війни. Якщо звернутися до конкретних прикладів, то ми побачимо, що, скажемо, на Кубі бойові дії повністю відповідали описаній вище схемі. Спочатку була створена база в Сьєрра-Маестрі. Потім — дві бази. Потім — партизанське вогнище у сусідній провінції. Таким чином виник партизанський район. Потім був відкритий «другий фронт» — нова база в Камаґуеї, а навколо неї сформувався другий партизанський район. Після чого були проведені два стратеґічні походи вбік Гавани. За тією ж схемою діяла й переможна сандіністська ґерілья. Спочатку на півночі країни, на кордоні з Ґватемалою, були створені послідовно одна, дві, три партизанські бази. Потім вся північ була перетворена в партизанський район. Після чого сандіністи спробували перейти до третього етапу — стратеґічних походів і захоплення міста Масая. З Масаї сандіністів, як відомо, вибили. Виявилось, що захоплювати міста на цьому етапі ще зарано. Тоді сандіністи відкрили «другий фронт» на півдні — створили партизанський район на кордоні з Коста-Рікою. І в такий спосіб взяли Сомосу в обценьки. І лише слідом за цим перейшли до стратеґічного наступу на Манаґуа.

І навпаки: там, де мав місце відступ від клясичної схеми, розробленої головою Мао, там ґерілья зазнавала поразки. Наприклад, у Колумбії після створення партизанського вогнища був створений партизанський район — Республіка Маркеталія, який повністю був перетворений у «звільнену територію», себто по суті в самостійну державу. Там партизани встановили місцеву революційну адміністрацію, здійснили аґрарну реформу, ввели нове законодавство тощо. Все це було добре, але передчасно, оскільки партизанська армія була змушена захищати весь цей район по периметру — як у сучасній позиційній війні. Закінчилося це тим, що урядові сили за підтримки американців змогли прорвати оборону партизанів і розсікти Маркеталію на кілька частин. А після цього урядовим військам удалось знову загнати партизан у сельву й відкинути ґерілью на рівень декількох дрібних вогнищ, себто на першу стадію.

Таким чином, очевидно, що нерозуміння стратеґії партизанської війни, розробленої Мао, неминуче веде до поразки сільської ґерільї — навіть якщо партизан підтримує місцеве населення, навіть якщо успішно вдалося провести аґрарну реформу та селяни поголовно готові воювати на боці повстанців. Підтримка місцевого населення — це ще не все. Як правило, партизанам постійно бракує технічних засобів і сил для ведення сучасної війни. Партизани не мають авіації, як правило, не мають важкої техніки й артилерії, партизани обмежені в мобільних людських ресурсах, у той час як переміщення з вогнища у вогнище, з бази на базу означає, що ти постійно можеш набирати нових бійців поза зоною безпосередніх бойових дій.

До середини 1960-х років, до відновлення тактики партизанської війни, до створення Карлосом Маріґеллою теорії міської партизанської війни, вчення голови Мао про «народну партизанську війну» залишалася останнім словом у теорії ґерільї. І лише в 1960-х, у Бразилії, в Уругваї («тупамарос») і Арґентині («монтанерос»), а потім уже й в Европі (РАФ, Червоні Бриґади і т.д.) на практиці був випробуваний новий тип революційної війни — міська ґерілья. Фактично ніяких принципових новацій у стратеґії ведення сільської партизанської війни із часів Мао Цзе-дуна зроблено не було. У В’єтнамі розвиток теорії партизанської війни Во Нґуен Зіапом полягав головним чином у пристосуванні її до місцевих умов. Во Нґуен Зіап виходив з того, що В’єтнам — це країна, що вузькою смугою простягнулась уздовж узбережжя, де уздовж всієї країни проходить одна-єдина стратеґічна шосейна дорога. Тільки на крайньому півдні країни стратеґічні дороги розходяться нормальною мережею. Тому достатньо перерізати цю стратеґічну дорогу лише в одному місці, щоби викликати серйозні порушення в життєдіяльності державного орґанізму.

Те, що зробили у нас чеченці в 1994-1996 роках, — це та сама клясична тактика сільської ґерільї Мао. Після того як бази в горах були в основному розбиті російськими урядовими військами, чеченські партизани, не прагнучи утримати ці бази, розосередилися по партизанському району. Вся Чечня, крім північної частини, фактично була одним великим партизанським районом, який вночі влада контролювати не могла. Після цього чеченці сконцентрували сили й провели похід — стратеґічний рейд для захоплення Грозного. Цілком очевидно, що потім вони цей Грозний могли би з боєм віддати урядовим військам. А потім повторити операцію ще раз. Зміст цієї тактики в тім, щоби створити в урядової сторони враження повної безглуздості бойових дій: «Ну скільки ж можна без кінця захоплювати те саме місто!»

У партизанів усе зводиться до чисто військових завдань, у той час як протистоїть їм держава. А держава, як відомо, до однієї тільки армії не зводиться. Держава — це бюрократичний апарат, суди, поліція, юстиція, засоби пропаґанди і, нарешті, соціяльні структури. Держава змушена займатися відразу багатьма речами. Якщо вона зациклюється на чомусь одному (наприклад, на війні з партизанами) — страждають инші її цілі та функції, армія відбирає гроші в инших частин державного механізму. І ці частини, природно, виступають проти надмірних витрат на війну. З цієї причини, наприклад, Батиста не міг зосередити всі ресурси на знищенні партизан у Сьєрра-Маестрі. За Батисти Куба була вкрай криміналізована; він сам був тісно зв’язаний з мафією. Мафія по суті й була кубинською державою. Але мафії треба було «відстібати». Як би Батиста спробував відняти гроші в мафії, мафія цього Батисту попросту вбила б. У мафії гроші вкладені в конкретний бізнес, і вони мають приносити прибуток. Ґанґстерам однаково, що десь у горах бігають якісь партизани з автоматами. Торкнути мафію значило відкрити проти себе новий фронт — цього разу в самій Гавані — і вступити в конфлікт із такими людьми, які жартувати не люблять. Фактично: улаштувати конфлікт між різними частинами одного державного механізму, себто ще одну громадянську війну на додаток до тієї, що вже йде.

Мафія ж теорію партизанської війни Мао не вивчала, тому вона просто гадки не мали, чим для неї може закінчитися ґерілья в далеких горах.

грудень 1996 р.

З російської переклав Роман Тиса

Advertisements

0 Responses to “Спадщина Мао Цзе-дуна для радикала кінця XX — початку XXI ст.”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: