Етика терору в повісті Бориса Савінкова “Кінь блідий”

180px-SavinkovСвятослав Вишинський

Повість російського письменника, політика і терориста Бориса Савінкова „Кінь блідий”, яка вийшла друком у 1909 р., стала епохальним явищем в історії як російської літератури, так і в анналах політичної боротьби. Оцінюючи її з позицій сьогодення, слід зауважити не лише її беззаперечну актуальність і нині, через століття після першої публікації, але й підкреслити, що поступ світової історії і надалі підтверджує розмисел автора.

Повість „Кінь блідий”, написана по гарячих слідах реальних подій, автором яких у дійсному житті став сам Борис Савінков, явила собою книгу-сповідь релігійного фундаменталіста, політичного радикала, терориста-ідеаліста. В цій унікальній для російської літератури роботі, скропленій не лише душевним потом автора, але й живою кров’ю його ворогів, перед читачем постає очевидна і жорстока у своїй прямолінійності картина реальності: картина безальтернативної війни із темрявою світу цього – не зупиняючись перед жертвою іншими і жертвою самим собою, у безнастанній боротьбі з холодним сумнівом і власним сумлінням.

Епіграфом повісті стали слова з Одкровення: „…и вот, конь бледный, и на нем всадник, которому имя смерть; и ад следовал за ним…” (Откр. 6:8). Головний герой твору – сам автор: російський терорист, соціал-революціонер, що веде підпільну боротьбу проти царського режиму, здійснюючи терористичні акти та замахи на високопосадовців. Герой повісті очолює нелегальне угруповання з чотирьох чоловік: колишнього робітника, селянина-старовіра, що залишив своє господарство, студента, що покинув навчання, і жінки, яка не може кинути його – автора оповіді. П’ятим пентаграмне коло бунтівників замикає сам головний герой, Жорж. Його завдання – вбити губернатора.

Вже перші сторінки книги відкривають читачеві важкі розмисли автора: „Я не знаю, почему нельзя убивать” [2, с. 30]. Герой-терорист думками прикований до своєї жертви, однак пута, що зв’язують їх, вищі за людські почуття – це сама невідворотність: „…у меня нет ни ненависти, ни злобы. У меня нет и жалости. Я равнодушен к нему. Но хочу его смерти” [2, с. 30].

В кожного з членів групи є свої причини, що змусили їх стати на шлях терору проти Системи: „Генрих убежден, что так нужно. У Федора убили жену. Эрна говорит, что ей стыдно жить” [2, с. 34]. Однак за кожною з причин – криється безвихідь. За кожним із героїв – обов’язок, який змушує їх іти проти течії і не дати людському стаду, одержимому бісами, пасти у прірву. „…Самой главной отличительной чертой эсеров был культ героического жертвенного индивидуального подвига, идеал Героизма, подвижника, высшей личности, приносящей себя на алтарь революционных свершений…” [1].

Четвертий член бойової групи, Ваня, розмірковує: „…убить – тяжкий грех. Но вспомни: нет больше той любви, как если за други своя положить душу свою. Не жизнь, а душу” [2, с. 35]. І все єство повісті, як і душу її автора, пронизує постійна внутрішня боротьба двох світоглядів: перед очима читача шляхи Вані і Жоржа постають як суперечність, що водначас нерозривна у своїй праведній єдності – „путь народного, рыдающего, жертвенного, женственного мистика и трагический путь холодного сверхчеловека” [1]. Автор уникає пояснень, однак у надчуттєвій логіці внутрішнього монологу він прочитує тотожність шляху Бунтаря і Спасителя.

Наприкінці повісті ціною кривавої жертви губернатора вбито, Ваню страчують на шибениці. Проте дивовижним чином Жоржу вдається врятуватись: він здійснює втечу з в’язниці. Коли жертва пала, вбивця залишається наодинці із самотністю, не залишається більше нічого, що пов’язувало б його з рештою: „Между ними и мною – предел. Есть заветные рубежи. Мой рубеж – алый меч” [2, с. 157]. У свідомості автора рефреном звучать слова з Апокаліпсису: „Я дам тебе звезду утреннюю” (Откр. 2:28) – і в акті спротиву він реалізує себе. Шлях героя осяяний світлом істинної Любові, і він рятується перед невблаганним обличчям смерті, і погибель не захопить його, адже сам він і є – вершник, ім’я якому – Смерть.

Література:

1. Дугин А. Борис Савинков – мистика русского террора. – http://arcto.ru/modules.php?name=News&file=article&sid=1115.

2. Савинков Б. Конь бледный // Всадник по имени смерть. – Санкт-Петербург: „Амфора”, 2004. – с. 25-158.

Advertisements

0 Responses to “Етика терору в повісті Бориса Савінкова “Кінь блідий””



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: