Із мороку забуття.Мазлах (Робсмен) Сергій Михайлович

О.П.Юренко

«Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає. І в сьому нічого ні поганого, ні шкідливого немає. Для України, розуміється. Для робітниче- селянської України, розуміється. Як і для Совітської Росії — ми так гадаємо. А не для єдиної і неділимої Росії Мілюкових, Родзянок, розуміється. Але ж на всіх не угодиш!»!, ці рядки із книги, написаної багато десятиліть тому, у них — її головна ідея, що не втратила свого значення і наприкінці двадцятого століття. Назва книги «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?)». Відразу після виходу у світ у 1919 р. вона стала рідкістю, розійшовшись в Україні і поза її межами. За книгою полювали, її вилучали, нищили, забороняли, замовчували. За висловлені відкрито думки авторам довелося розплачуватись все життя. Правда, доля відміряла його кожному з них по-різному. Василь Шахрай був страчений денікінцями на Кубані того ж таки 1919 року, а для Сергія Мазлаха трагічним став 1937 рік. Минуле Мазлаха — а книга «До хвилі» була чи найзначнішим моментом у ньому — пригадали підручні Єжова, готуючи його знищення.

З тих пір про нього майже не згадувалося, неначе морок історичного небуття поглинув його назавжди. Але зараз є не лише можливість, а й необхідність розповісти про цю людину.

Сергій Михайлович Робсман (прізвище Мазлах було взяте з метою конспірації після повернення з еміграції у 1907 р.2) народився в 1878 р. у селі Іванівка на території нинішнього Антрацитівського району Луганської області3.

Ще в юності Сергієві, що походив з інтелігентної єврейської родини, відкрилася несправедливість соціального та національно-державного устрою, існуючого в Росії. Внутрішнє заперечення цього ладу привело його до соціал- демократичної організації, членом якої він став ще в 1899 р. Вважав з тих пір себе більшовиком.

Впродовж усього життя доля готувала Мазлахові чимало крутих поворотів, кидала його з одного місця на інше.

З 1901 по 1904 рік Сергій служив у царській армії, а у березні 1904 р. став політичним емігрантом, виїхавши до Швейцарії, де перебував до серпня 1907 р., займаючись партійною роботою. Там же він здобув і вищу освіту, навчаючись у Бернському і Женевському університетах. Слід відзначити, що освіченість далеко не формального типу була однією з характерних рис особистості Сергія Мазлаха. Він досконало володів фахом учителя, статистика, журналіста. Окрім української та російської,знав ще французьку, німецьку, італійську, англійську, латинську і грецьку ; мови.

Про передреволюційний період свого життя Сергій Михайлович згадував: «…Протягом 10 років до лютневої революції я, повернувшись із еміграції, в якій перебував близько 4 років, жив нелегально в різних місцях Росії під чужим, зрозуміло, прізвищем»8. З 1907 по 1911 р. він учителював, а з серпня 1911 до 1917 року був службовцем Полтавської губернської земської управи, одночасно працюючи в партійному підпіллі.

Після лютневої революції 1917 р., коли Полтавська об’єднана організація РСДРП (на окремі більшовицьку і меншовицьку організації вона поділилася у вересні 1917 р.) вийшла з підпілля, Сергій Мазлах відіграваву ній одну із головних ролей. Він, як і інші старі полтавські більшовики, у перші місяці – після повалення самодержавства рахувався з чисельною перевагою в організації меншовицьких елементів, вважав, що ті поступово перейдуть на більшовицькі позиції, та й бачення розвитку революції у формі мирного поступового процесу на деякий час давало змогу співпрацювати полтавським більшовикам з іншими соціалістичними партіями та групами. Мазлах як один із кращих публіцистів серед соціал-демократів за дорученням організації виступав у пресі, займався редакторською роботою.

За його словами,” «чим далі внутрішнє життя організації ставало напруженішим, лінія більшовиків все більше випрямлялася, мова їх ставала впевненішою і різкішою, конфлікти в середині організації перестали лякати навіть нерішучих», с. Мазлах був активним провідником цієї лінії.

Так, у дні липневої кризи і відомих подій у Петрограді, що її знаменували, на екстреному засіданні виконкому Полтавської Ради робітничих та солдатських депутатів він першим вніс пропозицію про взяття влади Радою і встановлення її зв’язку з Петроградською Радою. У дні корніловського заколоту як член виконкому Полтавської Ради С. М. Мазлах брав участь у створенні «Комітету охорони революції» для протидії заколотникам, став одним із ініціаторів масової анти-корніловської демонстрації, проведеної у Полтаві 15 серпня 1917 р. під демократичними антивоєнними гаслами. Він наполягав, щоб у ній брали участь і війська гарнізону. Це сприяло поширенню на них впливу революційної демократії. Наприкінці червня — початку липня 1917 р. Сергій Мазлах брав безпосередню участь у кампанії, якій різні політичні сили, що діяли у Полтаві, надавали великого значення — виборах до міської Думи. Він був обраний її гласним, а потім і членом виконавчого органу Думи — міської управи, очоливши її торгово-промисловий відділів. Мазлах користувався значним впливом серед полтавських робітників. У червні 1917 р. під час страйку друкарів він рішуче виступив на підтримку страйкуючих, заявивши, що «навіть розоренню одного власника друкарні слід віддати перевагу перед викиданням на вулицю цілого ряду робітників». Незабаром його було обрано головою правління профспілки полтавських друкарів.

Відстоюючи їх інтереси і ведучи серед них політичну роботу, Сергій Михайлович завоював собі великий авторитет серед робітників друкарень. Не випадково майже через два роки, вже будучи в «опалі» у більшовицького керівництва України і знову зустрівшись з друкарями, він розповідав: «Був у робітників. Щира, глибока радість. Коли заїкнувся, що, може бути, в Полтаві не залишуся, мені заявили: «Постановимо всією спілкою, щоб Ви лишилися в Полтаві. Ви член нашої спілки і повинні будете підкоритися» 18.

Звертає на себе увагу те, що при всій марксистській ортодоксальності Мазлаха, переважанні класового підходу в його діяльності, в 1917 р, він все ж займав відмінну від багатьох провідних більшовицьких працівників позицію у національному питанні. .
За словами одного з лідерів української революції В. Винниченка, «основою, вихідним пунктом відношення* української демократії того часу до всіх явищ і проблем було національне визволення України»19. Як підкреслював він сам, становище організації Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) «на Полтавщині, в серці України, де все російське було абсолютно дискредитовано царсько-поміщицьким режимом і одна назва «російський», «російська» викликало цілковите недовір’я, що підтримувалося усією поведінкою Тимчасового Уряду», було досить складним.

Тому Мазлах і його товариші змушені були відмовитися від копіювання лінії у національному питанні російських більшовиків, що абстрактно проголошували на словах право націй на самовизначення, часто гальмуючи його практичну реалізацію.

Коли ж полтавські більшовики звернулися за роз’ясненням лінії партії в національному питанні на Україні до свого ЦК, то ніякої конкретної відповіді не одержали.

Пряма агітація нерозривної єдності Росії і України сприймалась масами як заперечення автономії і самостійності України, підтримка колоніальної політики Росії на Україні. «Ця українська кон’юнктура диктувала нам орієнтацію на Центральну Раду в тому розумінні, що ми, не заперечуючи необхідності існування українського урядового центру, вимагали від неї революційних актів, критикуючи її нерішучість і половинчастість»,— писав Сергій Михайлович.

На вже згаданій антикорніловській демонстрації у Полтаві місцеві більшовики підтримали гасло: «Хай живе самовизначення націй, автономна Україна і Генеральний секретаріат — (уряд Центральної Ради — О. Ю.)»21. Така позиція допомагала іноді полтавським більшовикам знаходити спільну мову з деякими організаціями і групами українських соціалістичних. партій. Зокрема С. Мазлах разом з іншими більшовицькими представниками впродовж кількох місяців, починаючи з червня 1917 р., вів переговори про об’єднання із українськими соціал-демократами. Хоча ці переговори не були доведені до кінця, вони, на думку Мазлаха, «далеко краще забезпечували лінію партії і єдність на ділі, ніж «революційні і єдині слова «катеринославців» — (представників течії, яка практично ігнорувала національне питання і мала домінуючий вплив серед більшовиків України — О. Ю:)22

,, А в Полтавській Раді напередодні жовтня 1917 р. досить слабка і малочисельна більшовицька фракція користувалася підтримкою українських соціалістів- революціонерів.

Але керівники полтавських більшовиків повною мірою все ж не розуміли необхідності всіх революційне- демократичних сил. Зробити це їм часто заважали вузько класовий підхід, суто більшовицька нетерпимість, віра у непогрішимість марксизму і претензії на виключне право у його трактуванні, поширенні, втіленні у життя. С. М. Мазлах теж не був чужий такій лівосектантській позиції, яка перетворювала у фікцію всі конструктивні зусилля, а у найбільш відповідальні моменти штовхала . більшовиків до повного політичного монополізму, узурпації влади. «Блок з іншими «соціалістичними» партіями необхідний, це об’єднає демократію і т. д., — визнавав він. — Але «не так склалось, як ждалось». Більшовики рішуче відкидали будь-який блок з «соціалістичними» партіями, хоча формально велися переговори, влаштовувалися засідання тощо. Ні тов. Дробніс, ні я, ні тов. Шахрай, ні тов. Вагранська, ні тов. Свистун не схильні були до таких обіймів з «соціалістичними партіями». Та і як могли ми мати таку схильність, коли деякі із нас вважали, що вся ця комедія зовсім зайва і відволікає увагу робітничої маси в сторону демократизму, парламентаризму, в той час, як на черзі стоїть питання про владу Рад, диктатуру пролетаріату, і лише про це може йти мова»24.

Не дивно тому, що коли наприкінці серпня 1917 р. більшовики у Полтаві організаційно порвали з меншовиками і створили свій власний комітет, то С. Мазлах був обраний його головок.

Мазлах добре розумів, яке значення в складній політичній боротьбі має преса і став ініціатором і організатором видання першої більшовицької газети на Полтавщині — «Молот».

Нарада представників більшовицьких комітетів Полтавської губернії в листопаді 1917р. визнала цю газету губернським більшовицьким органом і вирішила при першій можливості зробити її випуск щоденним.

До редакційної колегії газети увійшли, крім Мазлаха, що був редактором, В. Шахрай і В.Ауссем28. Дружина В. М. Шахрая — Оксана Іванівна Шахрай згадувала: «В час роботи над газетою виникла і зміцніла велика особиста дружба між Василем Матвійовичем і Сергієм Михайловичем (Шахраєм і Мазлахом — О.Ю.). С. М. Мазлах в 1917 р. був одним із найбільш ерудованих керівників більшовицької організації у Полтаві. Він був добрим пропагандистом і організатором і дуже добре володів пером.

У своїй спільній роботі вони немовби доповнювали один одного. В. М. Шахрай виступав як агітатор і трибун, С. М. Мазлах — як організатор і практик, що проводив у життя конкретні завдання партії в галузі економіки і культури»29. Цією творчою співдружністю багато в чому пояснювалося те, про що розповідав у 1922 р. Мазлах: «Газета мала величезний успіх. І зараз ще деякі товариші, згадуючи її, знаходять, що газета не мала собі рівних»30.

Жовтень 1917р. поклав початок новому періоду у політичній біографії Сергія Мазлаха. Звістка про жовтневий переворот у Петрограді не викликала чогось подібного у Полтаві, зате стала предметом бурхливого обговорення у Полтавській Раді та її виконавчому комітеті. Зважаючи на фактично стала територіально-обласною організацією Російської Комуністичної партії (більшовиків). Такі засади будови партії не відповідали поглядам Мазлаха і його найближчого товариша В. Шахрая, що після роботи в першому радянському уряді України — Народному Секретаріаті теж опинився в Саратові. «Вихідні точки відправлення глибоко відрізнялися, а психологічні передумови крали тут теж немалу роль,— писав С. Мазлах.— «Саратовські» українські більшовики, що приїздили в Москву для обміну думками з товаришами, стояли на зовсім іншій точці зору»45.

Все це відіграло суттєву роль у тому, що Шахрай і Мазлах поставили себе немовби поза новоствореною КП(б)У. На її першому з’їзді, певно, саме їм докорялось «розкошування на Волзі» в час, коли в партії йде напружена робота.

Але не ці суперечки складали суть діяльності Сергія Мазлаха у саратовський період. Головним було те, що вдалині від України він намагався виконати завдання, яке мало величезне значення не лише для політиків того часу, а і в наступні десятиліття. С. Мазлах разом із В. Шахраєм зробили спробу побачити глибинний зміст складних і бурхливих процесів, які відбувалися на Україні, осягнути характер і перспективи української революції.

Об’єктивний погляд на ці проблеми змусив Шахрая і Мазлаха звернутися до національного питання на Україні. Між тим досвід революції показав, що воно стало водорозділом в стані революційних сил.

За свідченням одного з провідних більшовицьких діячів на Україні в той період В. Ауссема, значна частина більшовиків, що працювала на Україні, не лише ігнорувала національне питання, а й просто заперечувала «наявність України і українського народу, відмінних від Росії і росіян».
Є. Бош, в 1917 р. фактично лідер більшовиків на Україні, «страждала тією хворобою, яка нині: відома під іменем великодержавного ухилу»47.

Займаючи люксембургіянські позиції у національному питанні (на основі принципів, висунутих Р. Люксембург), Є. Бош, близький до неї Г. П’ятаков і багато інших партійних керівників не вважали за потрібне звертати увагу на український національний рух. Подібний підхід був характерний і для харківських більшовиків48.

Те ж саме стосувалося настроїв більшої частини пролетаріату України.Наприклад, за словами В. Затрнського в Катеринославі «основна пролетарська маса просто не розуміла, при чому тут національне питання, для чого здалася якась Україна»49. Не випадково саме носіїв подібних поглядів Василь Шахрай і Сергій Мазлах вважали своїми основними опонентами. Вони підкреслювали, що згадана «катеринославська точка зору» є офіціальною і комуністів України, і Тимчасового Уряду (радянського Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України, створенного наприкінці 1918 р. — О. Ю.)»50. Свою позицію Мазлах і Шахрай висловили у книзі «До хвилі», про яку йшла уже мова у цьому нарисі. Власне, автори увесь час іменували її брошурою через невеликий обсяг (близько сотні сторінок). Безпосередньо над книгою вони працювали місяць: з 15 грудня 1918 р. по 14 січня 1919 р., а видана вона була тиражем 10000 примірників у лютому того ж року. Друге видання цієї знаменитої брошури було здійснено в 1962 р. в Нью-Йорку видавництвом «Пролог» з ініціативи і за участю українського вченого і публіциста в еміграції Івана Майстренка.

У вступній статті до цього видання він підкреслював: «Треба вважати, що основним автором праці «До хвилі» був Шахрай»52.

А-в передмові до іншої книги — «Документи українського комунізму», до якої увійшли уривки праці Мазлаха і Шахрая, І. Майстренко теж висловив цю думку. Проте з ним не можна погодитися у плані того, що Мазлах «тільки підписався як один із авторів книги, справжнім автором якої був Шахрай»58. Про деякі події, конкретні випадки у книзі мова йде від імені Мазлаха, хоча прямо на це не вказується. Окрім того, на його плечі лягла основна робота по випуску, книги у світ, її розповсюдженню через Саратовський підвідділ в українських справах. Підписуючись же під ідеями В. Шахрая, С. Мазлах брав відповідальність за них і на себе, стверджуючи їх як свої власні думки (що в той час дійсно було так).

Звертаючи погляди до своєї Вітчизни, В. М. Шахрай і С. М. Мазлах розуміли, що«на Україні відбуваються великі події», що «Україна переживає… одну з найбільших трагедій, яких вона зазнала чимало на своєму віку»54, попереджаючи читачів, що не вільні самі від українських почувань, на відміну від «катеринославців», «які вважають себе вмістилищем «чистого інтернаціоналізму», «чистого соціалізму», «чистого комунізму». Водночас вони підкреслювали, що об’єктивність вимагає керуватися не почуваннями і ідеологічними догмами, а реаліями життя, фактами55. Саме той факт, що Україна є такою самою країною, як Росія, як Німеччина, як Франція, як Італія чи Англія, виставляють автори книги аргументом у полеміці з тими, хто, починаючи з монархістів і закінчуючи головою Тимчасового Робітниче- Селянського уряду України X. Раковським, проповідували російський великодержавний шовінізм. Подібно до інших країн, Україна «має не тільки «право» (що теоретично не заперечували більшовики — О. Ю.), а й бути на ділі такою ж самостійною, як і вони»56. С. Мазлах і В. Шахрай не схильні були видавати бажане за дійсне. Тому під самостійністю України вони розуміли не її декларування, а насамперед утвердження її державності, конституювання її як державно-політичної одиниці. Що цей процес іде вперед, хоч повної самостійності Україна ще не досягла, було очевидним для них.

Причому вони розглядали осягнення самостійності як волю українського народу, вважаючи саме народ головним суб’єктом національно-державного будівництва.
Маючи на увазі проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки та її самостійності, В. Шахрай і С. Мазлах писали: «Український народ, українська нація визначилася, висловила свою волю». Привертає увагу те, що автори говорять не про класові, а про національні інтереси, звертаються до категорії «народ», яка не була в пошані у марксистів.

В цьому ж контексті вони підходять до характеристики українського національного руху. Полемізуючи із своїм товаришем по партійній роботі І. Куликом, який, виражаючи офіційні більшовицькі погляди, поспішив затаврувати український рух як буржуазний, В. М. Шахрай і С. М. Мазлах проаналізували його соціальну основу, вказуючи, що її складали селяни, кустарі- ремісники і інтелігенція, тобто верстви, які самі зазнавали експлуатації і утисків59. Вони підтримали твердження Центральної Ради, що « пануючі кола на Україні — не українці. Промисловість в руках буржуазії російської, єврейської, французької, торговий капітал, а також величезна сила аграрної буржуазії складається з поляків і українців, які давно звуть себе «руськими». Так само адміністративні посади в руках неукраїнців»60. Саме ця неукраїнська буржуазія разом з поміщиками виступали проти самовизначення України, за «єдину і неділиму» Росію. Таким чином, для авторів книги «До хвилі» характерне бачення єдності національно-визвольного характеру українського руху з глибоким демократичним струменем, його прогресивною соціальною направленістю. В цьому зв’язку В. Шахрай і С. Мазлах підкреслювали: «Вирішення національних рухів є одно: повна демократія. А повна демократія означає організацію національних держав, незалежних самостійних держав»61.

Не зраджуючи реальному сприйняттю тогочасної дійсності. Шахрай і Мазлах звертали увагу і на ті сили,, що протистоять прогресивному процесу самовизначення українського народу, становленню його державності. Піднімаючись над вузькокласовим, заідеологізованим підходом, вони відносять до цього табору монархістів, кадетів, меншовиків, російських есерів і «комуністів України» — тобто більшовиків.
Час давав авторам книги «До хвилі» незаперечні аргументи для цього: «Революція в жовтні і війна між Ц. Радою і більшовиками зразу викликала страшенну ворожнечу й здивувала і обурила українські маси. Виходить, більшовики брехали, виходить, більшовики не гірші вороги, як і кадети, як і меншовики»62. у своїй праці Василь Шахрай і Сергій Мазлах виступають не лише як дослідники історичного процесу, а як і політики, що мають перед собою конкретну мету. Цією метою для них була перемога соціалізму на Україні. Шлях до неї вони бачили в у самостійненні України, пов’язуючи надію на її досягнення із створенням самостійної Української Комуністичної партії, вважаючи партію більшовиків чужою українському національному ґрунту. «Українська Комуністична партія (більшовиків) — (а саме під грифом цієї неіснуючої партії вийшла книга — О. Ю.) — … повинна бути.., щоб повести боротьбу за дійсно самостійну, дійсно незалежну Україну, в якій українське робітництво і селянство будуть панами не тільки в прокламаціях Директорії, а й на ділі»64,— зазначали автори. Слід відмітити, що вони, ставлячи питання: «Чи можлива незалежно від Росії Україна?», аналізували різні його аспекти і в першу чергу економічний, не зраджуючи матеріалістичному розумінню історії. В цій площині лежали і контраргументи проти державної самостійності України з боку «катеринославської точки зору» типу такого: «Текстильна промисловість України перебуває в початковому стані… Нафту може дати лише Росія і ліс також…».

На це автори книги зауважували: «Ми певні, що російські поміщики і капіталісти багато краще знають смак «продукційних сил», що об’єднували Росію і Україну.

І коли діло дійде до економічного обгрунтування їх стремлінь до відродження «єдиної і неділимої» Росії, то вони розведуть таку «марксистську» філософію, що «катєринославці» перед ними скажуться просто і непросто великоруськими дрібними буржуа, лавочниками, котрі ледве можуть упоратися зі своєю крамничкою».

Автори брошури підкреслювали, що ці зв’язки при всій їх міцності — зв’язки колонії і метрополії. «Буває так, що «економічні зв’язки», «продукційні сили» викликають не політичне об’єднання, а політичне відокремлення»,— додають вони.

Ведучи полеміку із своїми ідеологічними супротивниками по всьому фронту, відстоюючи право українського народу самому вершити свою долю, В. Шахрай і С. Мазлах відмічали, що він має свою багату історію, культуру, традиції, і це теж робить його гідним власної державності. У відповідь на псевдо-інтернаціоналістичні випади більшовицьких ортодоксів, котрі не знали і не бажали всього цього, вони писали: «Ви лаєте Ц. Раду. А чи знаєте ви, що Ц. Рада має великий історичний послуг? А чи знаєте ви, що М. Грушевський, який «видумав» Україну, є великим ученим? А чи знаєте ви, що В. Винниченко є великим, чудесним, талановитим письменником, котрим могла би пишатися кожна «література? А чи знаєте ви, що у М. Грушевського, В. Винниченка можна багато чому навчитися тоді, як у «катеринославців» віють вітри»66.

Вінцем гострополемічного твору В. М. Шахрая і С. М. Мазлаха є їх безпосереднє звернення до В. І. Леніна. Автори відмічають, що ця брошура написана головним чином для нього. І це не було риторичною заявою. Відразу після виходу книги Мазлах особисто відправив Леніну два її примірники. Книга була надіслана і до редакції «Известий ВЦИК»68. Шахрай і Мазлах бачили, що постать Леніна стоїть за всією політикою більшовицької партії і радянської Росії, політики, що призвела до краху українського суверенітету. Вони викликали його на політичну дискусію, вимагали чітко визначити ставлення до «українського питання», до позиції керівництва КП(б)У, повного об’єднання Росії і України, яке воно відстоювало. В. Шахрай і С. Мазлах, неодноразово звертаючись до його творів, все ж робили Леніну закид, що теоретичні розробки з національного питання, які він зробив раніше, залишаються абстракцією, не підкріпленою практикою, особливого ставлення до України. «Т. Ленін! Погляньте круг себе: скілько політичного розврату. Т. Ленін, то се ж наслідки тої політики, яку ведуть в національному питанні Совітська Росія, ведете ви!

А ся політика не має ні руля, ні вітрил і йде, як Бог на душу положить». Серед запитань, звернених до вождя більшовизму, було й те, яке автори книги багато разів задавали собі: «Чи можна лишатися членами РКП і відстоювати самостійність України?»69.

Володимир Ілліч не дав їм відповіді на це питання. На нього відповіли вони самі, але кожен по-своєму.

«До хвилі» була однією з перших книг, написаною і випущеною більшовиками українською мовою. Це дуже ускладнило її видання, тим більше, що воно відбувалось далеко від України, в часи, коли не те що друкарського шрифту, а й правопису українського не було.

Не стільки, можливо, написанням, скільки виходом у світ брошура була зобов’язана С. М. Мазлахові, його енергії, організаторському і адміністративному хисту.

Зрозуміло, що книга відразу ж дістала далеко не однозначні оцінки. Проте, як виявилось, вона не лише обслуговувала нехай і гострий, але скороминучий політичний момент (про ще-говорить їі назва).

Майже через 50 років після того, як вона потрапила до рук перших читачів, Іван Майстренко писав: «Праця Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі» є досі неперевершеним по силі аргументації твором українського комунізму, що з марксо-ленінських позицій обґрунтовує українське радянське самостійництво.

… Ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму — боротьбістів, укапістів, федералістів у КП(б)У, персональних виступів О. Шумського, М. Хвильового, М. Скрипника, М. Волобуєва та інших»70. Але притому, що авторами прозірливо розкрито значення національної ідеї, її роль в суспільно-політичному бутті і зроблений блискучий конкретно-історичний і соціально-політичний аналіз її розвитку і втілення в життя на Україні в 1917—1918 рр., їх погляди характеризуються певною суперечливістю. Далекосяжність ідей книги обмежується комуністичним обрієм, намаганням виростити комунізм на українському грунті, підвести його постулати під закономірності національно-державного розвитку. Проте, як видно, Шахрай і Мазлах не були комуністичними догматиками, сприймали марксизм творчо, а відчуття соціально-політичної реальності змусило їх повертати свої погляди і в бік демократичного руху — антиподу комуністичного імперіалізму, виводячи їх таким чином на історичне роздоріжжя.

Після відновлення на Україні Радянської влади на початку березня 1919 р. Сергій Мазлах повернувся на Батьківщину. Разом з Василем Шахраєм він сподівався тут відстоювати свої погляди і проводити їх у життя. На допиті в органах держбезпеки в 1937 р. Сергій Михайлович свідчив, що і після повернення в 1919 р. на Україну вважав, «що політика, яку проводить на Україні ЦК КП(б)У по національному питанню, не вірна. Наша спроба,— говорив він,— тобто моя і Шахрая здійснити вплив для того, щоб змінити цю політику в тому напрямі, в якому ми виклали це питання у виданій нами брошурі «До хвилі» привела до виключення мене і Шахрая з партії»7!. Про це під рубрикою «чорна дошка» повідомила газета «Комуніст» — орган ЦК КЩб)У. У постанові ЦК КП(б)У від 9 березня 1919 р. говорилося, «…що за дії, спрямовані проти робітничо-селянської революції, їм забороняється займати які б то не було пости в Радянських установах».

Крім того, С. Мазлахові і В. Шахраю згідно постанови ЦК було запропоновано залишити Україну. Книга «До хвилі» вилучалася. Але Мазлах не був деморалізований цим. Очевидно, що він і Шахрай — старі більшовики, не визнавали новоствореного ЦК Комуністичної партії, склад якого з липня 1918 р. встиг помінятися кілька разів. Вони, іронізуючи, називали керівників КПУ «хлоп’ятами без штанців», відзначаючи, що не »чекали від них такої дурниці. С. М. Мазлах вважав, що виключення з партії має позитивне значення, вказуючи,. що воно знімає з нього і Шахрая відповідальність за політику КП(б)У, її невміння працювати і ‘вчити цьому інших. Крім того, це створювало їм і їх книзі немалу популярність, викликало співчуття серед товаришів, у партійних «низах». Сергій Михайлович відзначав, що після цього в березні 1919 р., зустрічаючись в Харкові з учасниками III з’їзду Рад України, знаходив підтримку своєї позиції. «Нове, приємне, цікаве. Сміливість думки їх вражає відразу. Задумується надзвичайно багато з них. Питання поставлене ребром»,— ділився він враженням від цих зустрічей. В Харкові Мазлах і Шахрай залишили кілька сот своїх брошур.

А у Полтаві їх із захопленням вітали старі товариші, місцеві робітники. Сергій Михайлович, глузуючи з партійної верхівки, що намагалася вислати його з України і складалась з людей, які фактично Україну ніколи не визнавали, задавав їм питання: «Де починаються і де закінчуються межі Української республіки? Адже для вас України не існує, є лише слово Україна. Дозвольте мені Полтаву вважати російським містом і дайте мені спокій».

Але він не давав спокою собі сам. Спроба політичної нейтралізації його і Шахрая не змусила відразу відмовитися від поглядів і намірів. Він вирішив відстоювати свою позицію, «працювати і зміцнювати Радянську владу». У листі до дружини, яка з дітьми ще залишалась у Саратові, Сергій Михайлович ділився думками: «Звісно, страшного тут нічого немає. Логічно розмірковуючи і роблячи відповідні висновки із становища, яке склалося, я повинен би перейти тимчасово на нелегальне становище і продовжувати посилену роботу по організації могутньої і сильної Української Комуністичної партії. А грунт для цього є і дуже серйозний. Майбутнє за цією партією».

Та це залишилося лише думками і намірами. Коли слідчі НКВС восени 1937 р. вимагали від Мазлаха зізнання в українському націоналізмі і антипартійній діяльності, він категорично відкидав ці звинувачення, підкреслюючи, що далі цих настроїв справа не пішла77.
Березень-квітень 19.19 р. був гранню у політичній діяльності Сергія Мазлаха, а можливо, і в його поглядах. Повернувшись в Полтаву, він зазнав психологічного впливу багатьох факторів, серед яких не останню роль відігравала туга за сім’єю. Мазлах зізнався, що заради неї йому хочеться залишити всі справи. В той же чає він вирішив не робити ніяких кроків без Шахрая78. А той після переїзду на Полтавщину затримувався вдома в Пирятинському повіті, а потім став учителювати по селах.

Певно, що і старі товариші, які очолювали партійно-радянську роботу на Полтавщині, схиляли Мазлаха до співробітництва. Тому вже з березня 1919 р. він на керівній господарській роботі. Працював у губернських продовольчих органах, очолював губстатбюро.

Через два місяці після виключення з КП(б)У по його апеляції рішення ЦК було переглянуто, і він був поновлений в партії80.

У серпні 1919 р. під час наступу на Україну Денікіна Сергію Михайловичу довелось знову евакуюватись із сім’єю. На цей раз до Казані. А повернувшись 1-го січня 1920 р., він працював на керівних посадах у Полтаві. Його було обрано членом президії, а потім членом бюро губкому КП(б)У. Він був членом колегії губкому партії по роботі серед профспілок, а також очолив видавничий відділ партійного комітету і редакцію органу — газети «Власть Советов»83.

Працювати часто доводилося в екстремальному режимі, адже продовжувалась громадянська війна. Перебуваючи в тилу, С. М. Мазлах відчував на собі її подих.

У січні 1920 р. його було призначено головою губернської надзвичайної комісії по боротьбі з тифом, який нищив багато людей. На цій посаді він діяв рішуче і енергійно, залучаючи до справи лікарів, радянських працівників. У його першому наказі говорилося: «Всіляка спроба ухилитися від участі в цій боротьбі з боку осіб, які мають до цієї справи пряме відношення за своїм фахом, буде розглядатися ,як контрреволюційна дія»84.

Звертає увагу на себе те, що в цей період С. Мазлах знову виступає як здібний публіцист у пресі. Та його ідейна позиція у цей час уже нічим не відрізнялась від офіційної. Навпаки, Сергій Михайлович докладав чимало сил і уміння для її ствердження. Він виступає з гострими статтями проти Української комуністичної партії (боротьбистів), що прагнула стати альтернативою КП(б)У, і проти меншовиків85. Так, він гнівно закидав боротьбистам: «Що несе партія боротьбистів у маси? Що вона проповідує? Вона несе проповідь незадоволення Радянською владою, проповідь помилок Радянської влади, проповідь шовінізму. «Хлоп’ята без штанців» із лав боротьбистів не можуть зрозуміти того великого історичного процесу, який от уже скоро три роки розвивається перед очима всього світу»86.

Мазлах різко змінив свої погляди й на питання державного будівництва на Україні. Вже не ведучи мови про її самостійність, він підтримував такі заходи по ліквідації її решток, як, наприклад, уведення на території республіки законів РРФСР на початку 1920 р.87.
Товариші по партії в той нелегкий час потурбувалися про сім’ю Сергія Михайловича, його чотирьох дітей, що ще не повернулися з евакуації.

Так, ЗО січня голова губревкому і губпарткому Полтавщини Я. Дробніс телеграфував до Казані в губком РКП: « Полтавський Губревком і Губпартком переконливо просять вас прийняти якомога дієвішу участь у наданні всемірної допомоги сім’ї товариша Мазлаха. Просимо негайно видати їй 12000 карбованців, які сьогодні висилаються вам поштою»88.
З травня 1920 р. С. М. Мазлах працював на Донбасі. Він займав посади заступника голови Донецького губвиконкому та завідуючого губернським статистичним бюро8?*. [. Майстренко також пише, що Мазлах редагував у цей час губернську газету «Кочегарка »90.

У 1922—1923 рр. він працював у ЦК КП(б)У, а в 1923—1924 рр. очолював велику торговельну організацію «Донбасторг», управління якої містилось у Харкові.
. О. І. Шахрай, дружина В. М. Шахрая, згадувала: «В ті неймовірно тяжкі роки він зміг при цій установі організувати видавництво, яке випускало 2 журнали: «Господарство Донбасу», що висвітлював на своїх сторінках економіку краю, і науково-популярний пропагандистський журнал «Знання» (на російській і українській мовах). До участі в цих журналах він залучив кращі наукові сили тодішнього Харкова. В журналі «Знання», наприклад, вміщували свої наукові і популярні статті такі модні тоді професори, як астроном Барабашов, біохімік Палладій, біолог Рижков, Хотимський та ін.»92.

Спеціаліст у галузі статистики і здібний адміністратор, Сергій Михайлович Мазлах був організатором Центрального статистичного управління УкраїниЗЗ, а з квітня 1924 р. став його керуючим94.

У квітні 1925 р. Центральний Виконавчий Комітет Рад України ввів Мазлаха до складу Ради Народних Комісарів республіки з правом ухвального голосу95 — тобто він став членом уряду. На IX Всеукіраїнському з’їзді Рад його було обрано кандидат9м у члени ВУЦВК90.

Під керівництвом С. М. Мазлаха ЦСУ УСРР провело ряд заходів по вивченню і обліку продуктивних сил України, зокрема у 1925 р. — перепис дрібнокустарної промисловості в республіці. З березня 1926 р. він працював членом колегії наркомату освіти України, очолюючи управління Профтехосвіти98. у вересні 1926 р. С. Мазлаха було затверджено членом колегії наркомату робітничо-селянської інспекції України99.

Іван Майстренко писав про післяреволюційний період життя С. Мазлаха: «Після виходу друком книжки «До хвилі» Мазлах ніде більше не виступав в обороні ідей цієї праці, ні в яких ухилах в партії участі не брав. Хоча був у добрих відносинах з «ухильниками». Також розмовляв українською мовою, що серед старих більшовиків було явищем рідким» .
У 30-ті роки Сергій Михайлович працював у Москві в органах державного управління СРСР. Остання його посада — начальник управління обліку і звітності Комітету заготівель при Раднаркомі СРСР, і мало хто знав про злами лінії його життя, про його драматичні колізії. Та він і сам спостерігаючи, як чорніють хмари на обрії суспільно-політичного життя країни, як його задушливу атмосферу розтинають громи і блискавиці політичних репресій, волів не повертатися до періоду перших років революції.

Проте почуття небезпеки не давало надії, не підказувало виходу із смертельного кола, що поволі замикалося навколо нього.

На початку серпня 1937 р. його було заарештовано. Слідчим доручили добитись від Мазлаха зізнань про участь у «контрреволюційній організації правих». Але С. М. Мазлах не визнавав висунутих звинувачень. Тоді 20 листопада 1937 р. помічник начальника 4-го відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР старший лейтенант держбезпеки С. Зубов пред’явив Мазлахові свідчення заарештованих Антіколя і Клейнера. Останній зокрема «зізнався»: «Мазлах мені відомий як учасник контрреволюційної організації правих, і крім того, український націоналіст».

«Незаперечним доказом» для слідства був згаданий лист Сергія Михайловича до дружини, де він висловлював намір організувати самостійну Українську компартію. Його ж роз’яснення не бралися до уваги, бо провина була визначена заздалегідь, як і сама доля Сергія Мазлаха, доля багатьох тисяч радянських інтелігентів…

Примітки

1. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною?) — Саратов, 1919. — С. 83.

2. Мазлах С. Октябрьская революция на Полтавщине. // Летопись
революции. — 1922. — № 1. — С. 130.

3. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр^1474. — Арк. 1.

4. Там же. — Арк. 3.

5. Там же. — Ф. 166, оп. 12, спр. 4570. — Арк. 2.

6. Там же. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 3.

7. Там же. — Ф. 166, оп. 12, спр. 4570. — Арк. 2.

8. Мазлах С. Вказ. робота.— С. 130.

9. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 3.

10. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 126.

11. Там же. — С. 127.

12. ДАЛО. — Ф. 1057, оп. 1, спр. 2. — Арк. 8.

13. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 132.

14. ДАЛО. — Ф. 1057, оп. 1, спр. 2. — Арк. 20-27.

15. Данішев С. О. Великий Жовтень на Полтавщині (1917 р. — березень 1918 р.). Харків, 1969. — С. 83.

16. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 88.

17. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 131.

18. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 128. — Арк. 6.

19. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції
марець 1917 — грудень 1919. — К., 1990. Ч. II. — С. 28.

20. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 126— 127.

21. ДАЛО. — Ф. 1057, оп. 1, спр. 2. — Арк. 27.

22. Мазлах С., Шах-Рай В. Вказ. робота. — С. 90.

23. Сметанич. Полтава перед Октябрем. // Летопись революции. —
1924. — № 3(8). — С. 64.

24. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 130.

25. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 134.

26. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 185.

27. «Молот». Орган Полтавского комитета РСДРП. — /977. — 13 грудня.

28. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 134. .

29. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 186.

30. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 134.

31. ДАЛО. — Ф. /057, оп. /, спр. б. — Арк. 183.

32. «Известия Полтавского Совета революции». — 1917. — 20 листопада.

33. «Народна воля». — /9/7. — 17 листопада.

34. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 89.

35. ДАЛО. – – Ф. /057, оп. /, спр. 6. — Арк. 106.

36. Там же. — Арк. 191.

37. «Вісти Ради». Газета Полтавської Ради Робітничих, Вояцьких та
Селянських Депутатів. — 1918. — 4 лютого.

38. Там же. — 12 лютого.

39. Мазлах С. Вказ. ‘робота. — С. 140.

40. «Вісти Ради». — 1918. — 12, 13 лютого.

41. Там же. — 27 лютого.

42. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 139.

43. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 4.

44. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 213.

45. Мазлах С. Вказ. робота. — С. 142.

46. Первьій сьезд Коммунистической партии (большевиков) Украиньї 5-12 июля 1918 года. Протоколи. — К., 1988. — С. 24.

47. Ауссем В. Евгения Бош // Летопись революции.— 1925.— №2(11). —

48. Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади.
Спогади. // Леяіопись революции. — /927. — № 5(26). — С. 55.

49. Затонський В. Із спогадів про українську революцію. // Літопис
революції. —- /929. — № 4(37). — С. 141.

50. Мазлах С., Шах-Рай В. Вказ. робота. — С. 35.

51. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 44.

52. Майстренко І. Про книгу «До хвилі» та її авторів. // Мазлах С.,
Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною? 2-е видання —
Нью-Йорк, 1967. — С. 11-12.

53. Документи українського комунізму. — Нью-Йорк, 1962. — С. 13.

54. Мазлах С., Шах-Рай В. Вказ. робота (1-е видання). — С. 18
” С. 25. : ”
Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 46-47.

69. Мазлах С., Шах-Рай В. Вказ. робота (1-е видання). — С. 96-101.

70. Майстренко І. Вказ. робота. — С. 9.

71. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 128. — Арк. 5.

72. «Коммунист». Орган Центрального й Харьковского кЗмитетов Коммунистической партии (большевиков) Украиньї. — 1919. — 12 березня

73. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4. спр. 128. — Арк. 7.

74. Там же. — Арк. 6-7.

75. Гам же. — Арк. б:

76. Там же. — Арк, 7.

77. Там же. — Арк. 4-5.

78. Там же. — Арк. 7-8.

79. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 4.

80. Там же. — Спр. 231. — Арк. 71, 81.

81. «Власть Советов». Орган Полтавского Губернского Воєнна- Революционного комитета й Полтавского Губ. комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины. — 1920. — 31 січня.

82. ДАПО. — Ф. 9032, оп. 1, спр. 5. — Арк. 21.

83. «Власть Советов». — /920. — 31 січня.

84. Там же. — 22 січня.

85. Там же. — 10, 23, 27 січня.

86. Там же. — 24 січня. —•”•””‘

87. Там же. — 31 січня.

88. ДАПО. — Ф. 1865, оп. І, спр. 59. —Арк. 17.

89. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 4. ,

90. Майстренко 1. Вказ. робота. — С. 9.

91. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 4.

92. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 186—187.

93. Там же.

94. ЦДАЖР України. — Ф. /, оп. 11, спр. 1474. — Арк. 4.

95. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 231. — Арк. 55.

96. Резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів. — Харків, 1932. — С. 234.

97. ДАПО. — Ф. Р-363, оп. 1, спр. 370. — Арк. 256.

98. ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 12, спр. 4570. — Арк. 6.

99. Там же. — Арк. 4.

100. Майстренко І. Вказ. робота. — С. 10.

101. Архів КПУ. — Ф. 39, оп. 4, спр. 128. — Арк. 2.

102. Там же. — Арк. 1-5.

Джерело: О.П.Юренко. Із мороку забуття. Мазлах (Робсмен) Сергій Михайлович // Реабілітовані історією. – Київ-Полтава, 1992. – С.228-241.