Ніко

Poмaʜ Πiщąлoɞ

Ніко — людина-загадка. Хоча протягом майже всього свого життя вона була на виду, достовірних відомостей про її життя мало. І навіть те небагате, що відомо про життя Ніко, відомо зі слів її ж самої, так що часто не можна з впевненістю сказати — де міф, а де правда. Тим не менше, факти, якими ми їх знаємо, є такими. Справжнє ім’я Ніко — Кріста Пеффґен. Народилася вона 16 жовтня 1938 року в Кельні. Матір її звали Марґарет, а як звали батька, і ким він був, невідомо. За словами Ніко, її батько, турок за походженням, загинув у концтаборі. Коли їй було два роки, вони з матір’ю переїхали до Шпреевальду, містечка неподалік від Берліну, де проживали до кінця Другої Світової війни. У 1946 року, тікаючи з радянської зони окупації, вони опинилися у підконтрольному американцям секторі Берліну, де Кріста, допомагаючи матері утримувати їхню маленьку сім’ю, підробляла швачкою. У віці тринадцяти років її зґвалтував американський солдат, який за цей злочин постав перед трибуналом і був засуджений до смертної кари.

Ще підлітком вона почала працювати моделлю для берлінського дому мод Гайнца Остерґарда, а подорослівши — і для Коко Шанель. У середині 1950-х переїздить до Парижу, де постійно проживає з матір’ю. Робота моделі непогано оплачується, і вона купує собі будиночок на острові Ібіца, який вона відвідала під час однієї своєї відпустки, і який їй дуже полюбився. З того часу вона неодноразово поверталася до нього, повторюючи — як виявиться, пророчі — слова: «Я помру тут». Під час одного з перших своїх приїздів на Ібіцу вона й отримала свій псевдонім. Так назвав її один фотограф, що сумував за другом на ім’я Ніко, що покинув його.

Обличчя моделі Ніко з’являється на обкладинках журналів Tempo, Vie Nouve, Jours de France, Stern, Camera, Elle. У моделі з’являються нові друзі, і з новими друзями з’являється нове захоплення — кіно. В Італії відбувається її акторський дебют. Ніко гостила у друзів у Римі, де її помітив Федеріко Фелліні і зняв ув епізодичній ролі в своєму «Солодкому житті» (La dolce vita, 1959). За три роки вона знімається у фільмі «Стриптиз» (Strip Tease), для якого — разом з Сержем Ґінсбуром — записує свою першу, заголовну пісню. Правда, пісня у виконанні Ніко до фільму не потрапила — перевагу віддали версії Жюлєтт Ґреко. У цей час вона серйозно думає над кар’єрою акторки і навіть займається у школі акторського мистецтва Лі Штрасберґа в Нью-Йорку, де відвідує один клас з Мерилін Монро. Вона ще не раз зніматиметься у кіно, але у кіно, що ніколи не дістанеться широкого екрану.

В Італії вона знайомиться з Аленом Делоном, з яким має короткий роман і від якого народить єдиного свого сина Арі (батько ніколи не визнає свого батьківства). У Парижі її новим захопленням стає Боб Ділен. Герой американського фолк-року переконує її стати співачкою і дарує їй пісню ”I’ll Keep It With Mine” (через кілька років пісня увійде до дебютного альбому співачки), а також знайомить з музикантом Брайеном Джонсом, «поганим хлопцем» з Rolling Stones. Любовні стосунки з Джонсом виявляться тривалішими — вони будуть разом на знаменитому «Монтерейському поп-фестивалі» 1967 року — і продуктивнішими — менеджер Rolling Stones, Ендрю Луґ Олдгем, влаштовує їй запис у студії. “I’m Not Sayin” та ”The Last Mile” виходять синґлом на його лейблі Immediate. Це були дві простенькі фолк-поп-пісеньки, проспівані у звичайній для того часу грайливо-бадьорій манері під акомпанемент струнних і гітари (Джиммі Пейдж). Попри активне просування Ніко на телебаченні в популярних музичних програмах Ready, Steady, Go і Tops Of The Pops, публіка не захопилася Ніко, публіка віддавала перевагу Лулу і Маріянні Фейтфулл. Напевно, не останню роль в цьому неуспіху зіграв її яскраво виражений німецький акцент, який не міг викликати у британців приємних асоціяцій — Друга Світова закінчилась не так давно.

Через деякий час, тепер уже в Нью-Йорку, паралельно з роботою моделлю вона починає співати у барі Blue Angel на 55-й вулиці і продовжує своє почате в Парижі знайомство з художником Енді Ворголом, стає частою гостею на його Фабриці, знімається в його короткометражних фільмах. Він був небайдужий до неї, і, за легендою, коли вона сказала художнику, що хоче співати, він влаштував її у гурт, що мав виступати в його новому мультимедійному шоу «Вибухонебезпечне пластикове неминуче». Гурт називався Velvet Underground.

Чорно-біла, декадентська музика нью-йоркського квартету, здавалось, як ніяка інша підходить для бляклого голосу співачку. Як висловився один критик: «Коли говорить Ніко, виникає враження, що скрипить віко труни». Одначе члени Velvet Underground прийняли її не дуже люб’язно — Воргол буквально нав’язав їм Ніко, одну з своїх «суперзірок» — і глузували з неї через те, що вона «не вміла тримати ноту». Послухайте самі, як вона «не тримає ноту» в ”All Tomorrow’s Parties”, цьому клаустрофобному гімні самотності, де тривожний перестук барабанів та збуджена імпровізація гітари супроводжують політ її гіпнотичного голосу за горизонт. Справа була не стільки в її «не музикальності» (барабанщиця Морін Такер теж не була видатним інструменталістом), скільки в її харизмі, якій заздрили учасники гурту, в першу чергу Лу Рід, коханкою котрого вона один час була. Вони боялися, що Ніко перебере на себе всю увагу слухачів і преси, не роблячи при цьому в справу ніякого творчого внеску (вона не писала пісень). Ситуація ускладнювалася ще й особистими стосунками у гурті. Ніко була коханкою не тільки Лу Ріда, але й Джона Кейла, причому, заздрісники кажуть, якийсь час обох водночас. Боротьба за місце людини, яка б втілювала для слухачів образ гурту, завершилася тим, що на першій платівці гурту, ”The Velvet Underground And Nico” (Verve, 1967), вона співає лише три пісні (з одинадцяти) — вищезазначену ”All Tomorrow’s Parties”, а також “Femme Fatale” та “I’ll Be Your Mirror”. Коли у березні 1967 року платівка вийшла в світ, Ніко в гурті вже не було — Лу Рід звільнив її.

Після її виходу з гурту стосунки з колишніми товаришами по Velvets покращилися. Кейл, Рід і Стьорлінґ Моррісон акомпанують її сольному співу у танцювальному залі Dom та значаться серед авторів половини пісень її дебютного альбому ”Chelsea Girl” (Verve, 1967), а Кейл, який невдовзі теж пішов своїм шляхом, залишатиметься її вірним другом до самого кінця, беручи найактивнішу участь в творчості співачки.

Перша платівка Ніко була звуковою доріжкою до фільму Енді Воргола та Пола Морріссі ”Chelsea Girls”, який вийшов роком раніше. Фільм був андеґраундним (інших пара Воргол-Морріссі не знімала), розповідав про нудне життя гаслерів та тусовщиків Нью-Йорку. Зйомки проходили в номерах Челсі-готелю. В одній з ролей знялася й Ніко. Музика на ньому звучала так, як, можливо, звучала б музика третього альбому Velvet Underground, якби в гурті залишилися і Ніко, і Кейл. Позбавлений пристрасті голос Ніко співає в обрамленні акустичної гітари, струнної групи та флейти. Ніяких перкусій. Замріяна атмосфера останніх теплих деньків осені. Найбільш ліричні номери — ”The Fairest Of The Seasons”, “These Days” і “Somewhere There’s A Feather” — завдячують своїм авторством Джексону Брауну, майбутньому солодкоголосому рок-гіт-мейкеру. Тоді Брауну було лише шістнадцять, і він був ще одним акомпаніятором Ніко з Dom та її черговим коханцем. “It Was A Pleasure Then” (Ніко, Д. Кейл, Л. Рід) — найкраща композиція на цьому альбомі. Альт тут добряче нервує, але не зривається в істерику, як на велветівській пісні “Heroin”, топлячи слухача у своїй неврівноваженості, а дає слухачеві змогу співпережити пісню про день, в якому нічого особливого не трапилось, крім того маленького дива, що «ми сиділи і дивились, як падали зірки крізь вкриті хмарами дерева на траву, як зірки посміхались з нами… Тоді ми насолоджувались». Продюсером платівки виступив Том Вілсон, що продюсерував перший альбом Velvet Underground.

Напрямок було встановлено: монотонний спів під мінорний акомпанемент. Головним інструментом акомпанементу скоро стала портативна фісгармонія — подібна до тих, на яких підігрують своїм публічним мантрам кришнаїти. Грати на цьому інструменті Ніко навчив Кейл. Він вважав його нескладним, саме таким, який могла б опанувати німкеня-блондинка без особливих музичних здібностей. Кейл ж спродюсуював три її наступні роботи — “The Marble Index” (Elektra, 1968), “Desertshore” (Reprise, 1970) та “The End” (Island, 1975).

“The Marble Index” став першим шедевром Ніко. Якщо на першій своїй «повнометражній» роботі вона ще намагалася адаптуватися до правил звичайного співу з легким ретро-нальотом шансону з кав’ярні, то на цьому альбомі вона створила свій власний всесвіт, в якому панує атмосфера «нового середньовіччя». Вона вже на співає, а дихає пісні. Місце поп-мелодій займають імпровізації на теми, витягнуті на поверхню з найдальших кутків германської народної пам’яті. Голос мандрує малопомітними стежками під двоакордний акомпанемент на фісгармонії, дзвониках, губній гармошці, гітарі, басу, піяніно, струнних. “Lawns Of Dawn”, “Facing The Wind”, ”Frozen Warnings”, ”Evening Of Light” та інші пісні платівки відзначили не просто відхилення від поп-(рок-)лінії, а рішучий крок у бік позажанровості, заявку на універсальність, прорив у вічність.

До речі, про пісні. Як казала сама Ніко, вона ніколи не думала, що зможе писати пісні. Писати її навчив Джим Моррісон, який запропонував їй просто записувати власні сни. Пісні вона писала у ванній: набирала ванну, вимикала світло, запалювала свічки і, годинами лежачи у напівтемряві, ловила образи, що пізніше населяли її пісні. Поетами, що найбільше вплинули на неї, називала Райнера Марія Рільке та Сільвію Плат.

Чи було це збігом обставин, чи ні, але “The Marble Index” вийшов на фірмі Elektra, «рідному домі» Doors. Хоча платівку схвально сприйняли у контркультурних колах великих міст на обох узбережжях США, широка аудиторія (гіппі та їхні імітатори) залишалася глухою до музики, вона шукала у музиці «квіти», а квітів у Ніко не було. Співпраця з Elektra (як раніше з Verve) обмежилась однією платівкою. Взагалі слід зазначити, що всі шість альбомів Ніко вийшли на різних лейблах. Схоже на те, що її музика не могла задовольнити вимогу швидкого фінансового результату, яку виставляла невблаганна музична промисловість. Або вона була неспроможна охайно вести свої справи, їй потрібний був опікун, але бажаючих курирувати наркоманку не знаходилося.

Наркоманку? Так. Героїн був її прокляттям, і героїн — як і у випадку з багатьма іншими наркоманами — став для неї таким собі замінником сенсу життя. Ти байдикуєш, не знаючи, що робити із своїм життям, оскільки воно — у кого вдало, як у Ніко, у кого ні — відбувається без тебе. І ти заводиш собі цю згубну звичку, і разом з кайфом отримуєш сенс життя — знайти наступну дозу, без якої життя неможливе. Ти не знав, чим тобі зайнятися у житті? Тепер знаєш! Перший досвід з наркотиками вона отримала, ще коли працювала моделлю в Парижі — щоб залишатися стрункою, вона приймала амфетаміни, але з героїном вона познайомилась пізніше, на Фабриці Воргола. Вона так і не змогла повністю позбутися залежності від героїну до кінця свого життя. Кажуть, що саме вона познайомила з героїном Іґґі Попа, для якого це знайомство закінчилось нарколоґічною клінікою. На початку 1980-х добувати наркотики їй допомагав син, який деякий час теж мав смак до такої «терапії».

“Desertshore” в цілому розвинув знахідки попередньої роботи, тільки інструментарій цього альбому став ще мінімальнішим (пісня ”My Only Child” взагалі виконана а-каппелла), а атмосфера — ще похмурішою. Замість інструментального розмаїття “The Marble Index” активніше використовуються піяніно та фісгармонія, що, між іншим, є єдиним акомпануючим інструментом Ніко на концертах, які рідко, але траплялися. В ті роки вона їздила у маленькі турне, переважно, по Франції та Іспанії. Її тогочасні виступи виглядала так: жрець невідомого культу, вдягнута у все чорне, у високих шкіряних мотоциклетних чоботях на сцені одна за органом співає свої квазі-фольклорні пісні, що відлунюють у головах слухачів образами героїчної доби, яку знали їхні прапрадіди. Це не слід розуміти так, що Ніко реконструйовувала музику минулого. Ні, вона була радше мандрівником по власному внутрішньому світу, її пісні — своєрідними візіями підсвідомого.

На початку 1970-х вона знову знімалась в фільмах, які не йшли далі богемних кіл. Цього разу у Філліппа Ґарреля. Натурні зйомки в Каліфорнії, Ісландії, Єгипті.  Сюжети… ніяких особливих сюжетів. Замість них спонтанні імпровізації, в центрі яких головна героїня.

“The End” став найлиховіснішим з усіх альбомів співачки. Якщо існує жанр під назвою «ґотік-рок», то ”It Has Not Taken Long”, якою альбом відкривався, є безумовною класикою жанру. Фісгармонія нагнітає важку атмосферу на ”Secret Side”, “You Forgot To Answer”, “Innocent And Vain”, “Valley Of The Kings”, “We’ve Got The Gold”, в яких годі й шукати надію на спасіння від апокаліпсису, що насувається. До альбому також увійшла надзвичайно похмура і фрагментарна версія ”The End” — данина покійному Джиму Моррісону. Платівку завершив німецький гімн ”Das Lied der Deutschen”. Ніко проспівали весь оригінальний текст гімну, в тому числі слова «Німеччина, Німеччина понад усе, понад усе в світі», заборонені до виконання після Другої Світової війни. Цікаво, як ця патріотична пісня (музика Й. Гайдна, слова А. Г. Г. фон Фаллєрслєбена), що відобразила настрої німецьких націоналістів-романтиків XIX ст. — ентузіястів справи об’єднання Німеччини (сьогодні, коли Батьківщина у небезпеці і потребує твоєї участі в її долі, відклади особисті справи на потім), стала асоціюватися виключно з жахіттям нацистського режиму — з його самозабуттям у безтямній любові до Фаттерланду та самопожертвою у поширенні його кордонів на всю Європу. Як вона стала сприйматися як виклик світу і, навіть, людяності. Включення цього твору в репертуар було схоже на провокацію. Одначе Ніко любила шокувати, і вона запросто виконувала його наживо, що завжди розлючувало аудиторію. Під час одного концерту у Західному Берліні в музикантів — Ніко, Кейла й Брайена Іно — навіть полетіли пластмасові стільці.

Після виходу ”The End” Ніко проводить більшу частину свого часу в Нью-Йорку, обслуговуючи свою героїнову залежність. 1979 року повертається до Лондона з новою фісгармонією (яку їй подарувала Петті Сміт замість старої, вкраденої), новим продюсером, корсиканцем Філіппом Кілічіні, та бажанням записати новий альбом.  Дужк швидко були завершені демо дев’яти пісень, одначе запис альбому відбувся тільки навесні 1981 року. ”Drama Of Exile” (Aura, 1981) став її найбільш рок-н-рольною платівкою. «Я була у Velvet Underground, і рок-н-рол є чимось, частиною чого я маю бути нехай тільки на один альбом. Вся ця тиха музика, якою я займалася раніше, була… такою нудною,» — заявляла Ніко в інтерв’ю. На цій платівці вона вперше після Velvet Underground грала з рок-гуртом. Грала пост-панк із близькосхідним присмаком (в записі використовувалися сирійські та арабські інструменти). Платівка містила як оригінальний матеріял, так і кавер-версії двох гітів — “Waiting For The Man” Лу Ріда та “Heroes” Дейвида Боуі. Про ці пісні Ніко говорила: «Я завжди хотіла виконати “Waiting For The Man”, але Лу ніколи б не дозволив мені. Але вона була більше про мене, ніж про нього. У групі наркоманкою була я. […] “Heroes” була написана для мене. Я знаю це. Я жила у Берліні у той час, коли там був Бові. Він реконструював моє минуле, я так думаю. Я чую це в рядках: «Ми стояли біля стіни, над нашими головами лунали кулеметні постріли, а ми цілувалися». Цього, звичайно, ніколи не було. Це була його фантазія». Була на платівці й політична заява: пісня ”The Sphinx” була присвячена Андреасу Баадеру, одному з лідерів ліворадикальної терористичної організації Фракції Червоної Армії (РАФ — RAF).

«Повернення» на цьому альбомі до рок-н-ролу ставить під сумнів щирість у відмові Ніко від поп-музики на попередніх роботах. Чи писала вона свою «високу музику» “The Marble Index” і “Desertshore” свідомо, чи то Джон Кейл підштовхував її у той бік, маючи щодо неї свою особливу думку та будуючи навколо неї декорації, що насправді були для неї чужими? Ніко «дрейфувала» по музиці туди-сюди і ось задрейфувала у рок? А, може, це загальна тенденція 1980-х? Скажімо, той самий Кейл після експериментів 1970-х у 1980-і записував цілком рокові платівки. Справедливим буде сказати, що рок-н-рол у Ніко виходив специфічний, відірваний від блюзу, відірваний від кліше поп-шлягеру, хворобливий і немоторний. Його споряджено драйвом із знаком «мінус» — чим сильніше він дригається у конвульсіях, видаючи себе за живого, тим більше походить на труп.

Із записом і випуском альбому пов’язана майже детективна історія. Ніко з гуртом записали альбом, права на нього продали за 4000 дол. США, але потім наново переписали більшість пісень. Не зовсім зрозуміло, для чого (кажуть, що вони вийшли значно гіршими за вже готові версії). Продати їх ще раз, але вже іншій фірмі? Чому б тоді просто не вкрасти мастер-плівки? Хоча, за однією версією, Кілічіні нібито намагався плівки вкрасти, але хазяїн Aura врятував їх в останній момент. Хай там як, але перший варіянт платівки вийшов у Голландії, другий — за два роки у Франції. Оскільки Aura була законною власницею прав на записи, вона швидко припинила продаж французького видання. Альбом отримує добру пресу, критики називали його «найкращим альбомом Ніко», але до цих слів треба ставитися дуже обережно.

У 1985 році з’явився останній альбом Ніко, “Camera Obscura” (Beggars Banquet, 1985). Продюсером цього разу знову був Джон Кейл. Платівка відкрила її для молодшої панк- і пост-панк-аудиторії, якій не могли не імпонувати пісні про темні боки життя. Якщо наприкінці 1970-х публіка просто саботувала її (під час її виступу на розігріві у Siouxsie And The Banshees у Кардифі 1978 року поведінка слухачів настільки образила її, що Ніко припинила свій виступ зі слова: «Якби я мала автомат, я б всіх вас застрелила»), то тепер «ґоти» Bauhaus і Sisters Of Mercy дивились на неї як на «предтечу чорної сцени» і мали за честь виступити разом з нею. Ця зміна у статусі, щоправда, не призвела до зростання популярності («Я відома? Так, але не популярна»). Разом з гуртом підтримки Faction, що складався з її молодих англійських прихильників, всіх на двадцять років молодших за неї, вона час від часу відправляється на гастролі, граючи в Європі й США. Грає у малесеньких клубах і барах, у найбільш непридатних для її музики місцях. В ці роки вона вела жалюгідне життя музиканта-наркомана, людини без дому (в її паспорті громадянки ФРН стояла відмітка «Без постійного місця проживання»). Її випадкові виступи були схожими радше на панахиди по померлим друзям, аніж на виступи «суперзірки підпілля». Вона залишається один на один із примарами минулого.

18 липня 1988 року вона відлучилась на велосипедну прогулянку на своїй улюбленій Ібіці. Вдень її знайшли знепритомнілою біля велосипеду та негайно відвезли у лікарню, де вона ввечері померла від крововиливу в мозок. Прах Ніко поховано у Берліні, на невеличкому цвинтарі у Ґрюневальді, поряд з могилою матері. На похованні були присутні кілька друзів, з касетного магнітофону лунало:

Люба мати моя,
Дозволь мені нарешті бути поряд.
Жага і самотність
Винагороджуються блаженством.

Такою була Ніко: успішна модель і плейґьорл обрала шлях співачки, на якому зазнала повного комерційного краху, але записала альбоми, які продовжують причаровувати і сьогодні, через двадцять років після виходу останнього з них.

Дискоґрафія:

I’m Not Sayin’ / The Last Mile
SP, Immediate, 1965

Chelsea Girl
LP, Verve, 1967

The Marble Index
LP, Elektra, 1968

Desertshore
LP, Reprise, 1970

June 1, 1974
2xLP, Island, 1974
Запис збірного концерту за участі Кевіна Ейерса, Брайена Іно, Джона Кейла та Ніко.

The End
LP, Island, 1975

Drama Of Exile
LP, Aura, 1981

Sãeta / Vegas
SP, Flicknife, 1981

Do Or Die! Nico in Europe
CS, ROIR, 1982
Записи виступів у Італії, Англії, Нідерландах і Данії, січень-березень 1982 р.

En Personne en Europe
CS, One Over Two, 1983
Записи виступів у Англії, Нідерландах і Данії, січень-березень 1982 р.

Heroes / One More Chance
SP, Aura, 1983

The Drama Of Exile
LP, Invisible, 1983
Перезаписаний варіянт альбому “Drama Of Exile” (1981).

My Funny Valentine / My Heart Is Empty
SP, Beggars Banquet, 1985

Camera Obscura
LP, Beggars Banquet, 1985

The Blue Angel
LP, Aura, 1985
Збірка пісень з альбомів ”The Velvet Underground And Nico” (1967), “Chelsea Girl” (1967), “Drama Of Exile” (1981) та концертних записів.

Waiting For The Man / Purple Lips [live]
SP, Aura, 1985

Live In Pécs 1985
CS, Bahia, 1986
Запис концерту в Печі (Угорщина), вересень 1985 р.

Behind The Iron Curtain
2xLP, Dojo, 1986
Запис концерту в Роттердамі 9 жовтня 1985 р.

Nico In Tokyo
LP, Dojo, 1986
Запис концерту в Токіо 11 квітня 1986 р.

Live Heroes
LP, Performance, 1986
Запис концерту в Копенгаґені 5 жовтня 1982 р.

Live In Denmark
LP, VU, 1987
Запис концерту в Копенгагені 6 жовтня 1982 р.

The Peel Sessions
EP, Strange Fruit, 1988
Запис на Бі-бі-сі 2 лютого 1981 р.

Hanging Gardens
CD, Restless, 1990
Запис концертів в Лондоні у 1984 році та Берліні 6 червня 1988 р.

Chelsea Live
CD, Great Experience, 1992
Концерт у Лондоні 9 серпня 1985 р.

Fata Morgana — Nico’s Last Concert
CD, SPV, 1994
Концерт у Берліні 6 червня 1988 р.

Heroine
CD, Anagram, 1994
Концерт у Манчестері, червень 1985 р.

Nico-Icon
CD, Cleopatra, 1996
Збірка пісень з альбому “The Drama Of Exile” (1983) та концерту в Манчестері, червень 1985 р.

Janitor Of Lunacy
CD, Visionary, 1996
Концерт у Манчестері 20 лютого 1982 р.

The Classic Years
CD, Chronicles, 1998
Збірка пісень з першого сінґлу Ніко та альбомів ”The Velvet Underground And Nico” (1967), “Chelsea Girl” (1967), “The Marble Index” (1968), “Desertshore” (1970) і “The End” (1975).

Innocent and Vain — An Introduction To Nico
CD, Universal, 2002
Збірка пісень з альбомів ”The Velvet Underground And Nico” (1967), “Chelsea Girl” (1967) і “The End” (1975), а також концертних номерів.

Femme Fatale
CD, Jungle, 2002
Збірка рідкісних студійних записів та записів виступів у Англії, Нідерландах і Данії в січні-березні 1982 р.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — №6, 2006.