Есперантизація чи українізація

Микола Скрипник

Записки*, що мені їх послано, майже всі говорять про одне і те ж. Усі записки, крім декількох, можна розбити на дві групи. Одні записки говорять про українізацію, а другі записки говорять про есперанто.

Одна записка говорить так: — «Тов. Скрипник, как смотрит Наркомпрос на международный язык эсперанто и почему он до сих пор не введен в школи. Просьба в Вашем докладе коснуться эсперанто и значения его для международной связи, о целесообразности введения эсперанто в школах, как предмета. Сообщите Ваше мнение и мнение Наркомпроса в этом вопросе». Таких записок є ціла низка. Про те ж промовляв тут і один із промовців, молодий інженер із сталінського заводу.

Друга група записок торкається питання українізації. Одне запитання таке: — «Чому кепсько стоїть справа з українізацією Сталінщини та взагалі Донбасу?»

Ще три роки тому справа українізації Донбасу стояла надзвичайно кепсько. Але за останні 2-3 роки є зрушення в Донбасі, в тім і на Сталінщині. Нині йде величезна тяга робітників до української книжки і до української культури. Українська книжка і українська газета розходяться на Сталінщині десятками тисяч.

Приїзд українських письменників на Сталінщину мав величезний відгомін серед робітників.

Перелім є великий, але є ще велика інерція, є ще певний опір. Відкіля йде опір, відкіля йде інерція в справі українізації? Я мушу сказати на зборах трудової інтеліґенції, що опір іде /185/ переважно від трудової інтеліґенції. Інерція є також серед робітничого активу. Саме тут присутні представники робітничого культурного активу і трудящого активу кваліфікованої інтеліґенції, і я можу вас порадувати: опір є з боку інтеліґенції, і зокрема з боку технічної, а інерція, яка фактично теж складає опір, є й серед частини нашого культактиву. Найгірше справа стоїть у профспілкових клюбах. Бібліотеки робітничих клюбів мало бачать українські книжки. Бібліотекар робітничого клюбу іноді виявляє інерцію, а іноді і значний активний опір просуненню української книжки. Інерція є у робітничого культурного активу, і над ним ще треба попрацювати.

Де причина злому і де причина того, що такий опір був? Були і об’єктивні причини. Ще на початку революції було фактом, що більшість робітничої кляси на Україні, зокрема в Донбасі, була російська або зрусифікована. Мовний розрив між робітництвом і селянством — це був історичний факт. За 10 років, почавши так з 1920-21 років, справа змінилася, і тепер українці становлять серед робітників — 51,50, отже становлять уже абсолютну більшість робітничої кляси. Серед індустрійного пролетаріяту нині говорить українською мовою — 44%, тобто відносна більшість. Відбулися великі процеси. Щоб показати глибинність цих процесів, я наведу дані всесоюзного статистичного перепису людності з 1926 року. За цим переписом українці складали 85% людности України, а решту 15% припадали на різні національні меншості: євреїв, росіян, німців і інших.

Перепис подає такі характерні числа; на Україні було 1.400.000 таких, що своєю національністю визнали українську, а мовою російську. І навпаки 200.000 було таких, що своєю національністю визнали російську, а рідною мовою визнали українську. 1.400.000 українців, що своєю мовою визнають російську, це ті, що говорять ламаною мовою. Говорять вони по-українськи з російським акцентом та з домішкою російських слів. 1.400.000 тих, що визнали своєю національністю українську, а мову — російську, — це є коефіцієнт 300-літнього русифікаторства царату, це наслідок /186/ пригноблення українського народу. Цю спадщину 300-ліття зліквідувати відразу абсолютно неможливо. Це великий процес культурний і господарчий, він відбувається тепер, йде величезними кроками. Наявність прошарку робітництва, що визнало себе за мовою росіянами, хоч говорили мішаною мовою, це становить нам базу для українізації, а з другого боку, це пояснює ті зміни, що відбулися в справі українізації в Донбасі. Водночас йдуть дальші процеси. Я вже говорив, що 1.130.000 прийде нового робітника за п’ятирічку. Це значить, що буде абсолютно зліквідоване безробіття, що вже цього року в абсолютній кількості зменшилось на 23%. Решта потрібної сили прийде з села і принесе українську мову, зукраїнізує остаточно наші фабрики і заводи, зукраїнізує міста на Україні, як те вказав тов. Сталін в одній із своїх промов, указуючи на те, що в нас відбуваються процеси, які мали місце в Угорщині і Чехо-Словаччині, де також колись міста були мовою не мадярські, не чеські, а німецькі, а поповнення нового кадру пролетаріяту абсолютно змінило там обличчя міста. Українізація наших фабрик і заводів і наших міст становить нову базу для українізації. Так треба пояснити процес українізації.

Уже тепер, а ще більше в майбутньому запевно зукраїнізується Сталіне. Опір, одначе, ще великий. Ще минулого року, коли я приїхав сюди восени, то я виявив, що в м. Сталінім була лише одна українська трудова школа, та й то 4-річка, при чому тут характерне таке явище. У російських трудових школах тоді українська мова не викладалася, а в українській школі російської мови навчали, а крім російської мови ще ввели викладання есперанто. І тов. Фофанів цілковито прав, що це є новаторство, і до того ще в єдиній українській школі. Отже, до останнього часу в трудшколах не було українізації, а була есперантизація.

У мене нині був представник Сталінського бюра есперантистів, і мій секретар тов. Ерстенюк, що говорить багатьма мовами, в тому числі й есперантом, звернувся до представника бюра есперантистів есперантською мовою. Виявилось, що представник есперантистів по-есперантськи не /187/ говорить, він і по-українськи не говорить, а виключно тільки по-російськи. Я сам по-есперантськи не говорю, та й напевно вчитися не буду, але я мав можливість переконатися, що есперанто мас певне значення. Я заслуховував доповідь редакції наркомосівського часопису «Червоний шлях» про те, як іде інформація про культурний стан України на закордон. І виявляється, що вельми велике число інформацій іде у нас через видаваний у Харкові есперантський часопис. За кордоном українську мову мало знають і наших часописів українських не читають, але есперантський часопис, видаваний на Україні, певні кола есперантистів читають і замітки про стан нашого культурного будівництва потім закордонні газети друкують різними мовами: англійською, німецькою, французькою тощо. Есперанто, хоч я й не можу себе назвати ентузіястом есперантської мови, своє значення має, цього я ніяк не можу заперечувати, і тому я вітатиму всякий розвиток добровільного есперантського руху. Нехай хто може і хто хоче об’єднається в гуртки есперантистів, проходить курси і так далі.

Але, товариші есперантисти, дозвольте щиро з вами поговорити. У деяких колах есперантистів є передусім певна теорія анаціональности, яка звучить так: інтернаціоналізм це є в першу чергу позбавлення від національних мов, це вивчення єдиної інтернаціональної мови есперанто. Треба замість національної культури поставити вищу культуру, інтернаціональну, а саме анаціональну, безнаціональну культуру есперанто. Мене надзвичайно дивує, що ця теорія безнаціональної культури має певну кількість прихильників серед наших комсомольців, Ім’я комсомол говорить, що це комуністична спілка молоді, яка працює з комуністичною партією і під її проводом і визнає цілковито шляхи і директиви комуністичної партії. Але в питанні національної культури є певні групи комсомольців, що визнають за потрібне йти іншим, окремим шляхом. Наша партія визнає, що після пролетарської революції в країнах пролетарської диктатури роля національної культури міняється. До революції в буржуазних країнах національна культура є буржуазна культура, є /188/ культура національної ворожнечі, є культура засмічення свідомости трудящих, є культура, що нею національна буржуазія нацьковує свої трудящі маси на трудящих інших національностей. Національна культура в буржуазних країнах становить базу, що на ній ґрунтується ціла влада буржуазії, Після пролетарської революції змінюється суть і значення національної культури. Культура стає національна формою, а суттю є вона пролетарська, соціялістична. Не можна передавати науку Леніна мільйонам широких трудящих мас інакше, як тою мовою, якою вони розмовляють. Намагання обійти факт існування мови, мови цілих мільйонів, намагання перескочити непосередньо до «єдиної» мови — це абсолютно нереальна, неправдива і нам не властива лінія. Ми реалісти, ми практики соціялістичного будівництва, ми маємо перед собою завдання підняти мільйони пролетарської кляси до свідомости, дати мільйонам знання, підняти до самодіяльности, ініціятиви, до участи в будівництві соціялізму. Нічого нам базікати про те, що ми можемо відмовитися від величезного знаряддя культурного піднесення трудящих мас, від мови, якою ці трудящі маси говорять. Той, хто хоче відмовитися від цього практичного завдання, той боягуз, що тікає від життя, або це людина, яка хоче позбавитися від конкретного завдання понести в мільйони трудящих мас науку Леніна тою мовою, якою вони говорять. Тому, коли есперантисти висувають теорію анаціональности як буцім то інтернаціональну культуру, а в дійсності саму протилежну нашій пролетарській комуністичній культурі, то з цією теорією треба боротися рішуче. Вона не пролетарська, не комуністична і нічого інтернаціонального в собі не має. Єдина інтернаціональна культура є та, що підносить до свідомости і боротьби мільйони трудящих. Нічого не варта культура, що замкнена для трудящих мас. Наша культура — це культура участи мільйонів трудящих мас у соціялістичній перебудові. Ми не зможемо виконати завдання соціялістичної перебудови країни, якщо не піднесемо ініціятиви, самодіяльности, свідомости мільйонів трудящого люду. Тому реакційна є есперантська /189/ теорія про анаціональність і про анаціональну есперантську культуру, і з нею треба боротися.

Але, якщо йдеться про мову, яка може бути певним знаряддям культурного зв’язку нашої країни з есперантистами інших країн, то таке обмежене значення треба визнати за есперантом. Але це може бути в нас тільки добровільний рух, а не примусовий і ніяк не шкільний. У нас, шановні товариші есперантисти, програми трудшкіл цілковито переповнені, у нас нема змоги вводити есперанто до програми трудшкіл. У наших програмах є багато чого зайвого і багато нема там конче потрібного. І коли нам робити вибір, що вводити до програми трудшколи, то не есперанто, а політехнічні науки. Хто гадає, що не політехнічні науки, а есперанто треба завести до програми трудшколи, той є найявніший реакціонер і як з таким треба боротися. Коли йдеться про те, яке ставлення Наркомосу до введення есперанта до трудшкіл, то я заявляв, що Наркомос заборонив цю отсебятіну, а саме введення есперанта до трудшкіл, як предмет викладання вважає не лише зайвим, а й шкідливим. Закладайте добровільні організації, гуртки вивчання есперанто, да благо вам буде і довголітні будете на землі, але не суньте це питання в програму шкіл.

Відмічу ще одну рису в питанні про есперанто. Отой представник бюра есперантистів, що був у мене, зовсім не говорив ні по-есперантськи, ні по-українськи, але вимагав запровадження по всіх школах обов’язкової есперантизації. Ця есперантизація йде проти українізації. Оці намагання есперантизації це ніщо інше, як остання спроба дрібної буржуазії підмінити українізацію есперантизацією. Коли тут один із промовців почав говорити по-українськи, то йому з місця заявив: «говорите по-русски». Коли я говорив по-українськи і тов. Карпеко, то він ще припускав це, але щоб хтось у залі та висловлювався по-українськи, то отой громадянин не міг уже цього стерпіти і навіть покинув залю.

Ні, прийміть нас такими, якими нас історія дала — з нашою диктатурою, з нашою соціялістичною перебудовою країни, з нашою українізацією. Для нас питання українізації це /190/ є питання піднесення мільйонів трудящих мас. Це невід’ємне завдання цілої соціялістичної перебудови країни. Тому знову я підчеркую, що лінію проведення есперантизації замість українізації треба категорично й рішуче засудити і відкинути. /191/

«Комуніст», ч. 166 (3160) з 19.6.1930.

Примітки

* З доповіді на зборах Сталінського культактиву 30.5.1930.

Джерело: Микола Скрипник. Статті й промови з національного питання. — Мюнхен: Сучасність, 1974. — Стор. 185-191.