Аґонія індустріяльної Британії

Джеймс Ґрегем

Рец. на кн.: Robert Gildea, Backbone of the Nation: Mining Communities and the Great Strike of 1984-85, Yale University Press, 2023, 496 pp.

Людям і громадам, що це пережили, напевне, важко збагнути, як наступного року від жорстоких і лютих подій шахтарського страйку виповниться 40 років. Важко збагнути, адже чорна тінь, яку кинула ця однорічна громадянська війна, і сьогодні продовжує залишати глибокий відбиток на людських життях — у політиці та економіці, культурі та почуттях.

Задовго до того, як дилєма «страйк чи не страйк» спричинила численні розриви стосунків між членами родин, друзями та поколіннями, цей визначальний для галузі робітничий виступ породив тріщини у відносинах між людьми — такі самі глибокі та широкі як пласти, що незримо з’єднують селища, розкидані між Свонсі та Файфом. З досвіду життя мого рідного села Енеслі у північному Ноттінгемширі я знаю, що ці тріщини досі не залагоджено: «протилежні кінці пабу» або перехід на протилежний бік вулиці при зустрічі із сусідом, що він вирішив вийти на страйк (чи на роботу).

Що таке свобода?

Ґайо Петровіч

I

В історії філософії щодо питання, що є людина, істнували ріжні думки*. Спроби знайти відповідь найчастіше починала з того удавано безсумнівного «факту», що людина, це — вид тварини, а потім переходила до виявлення конкретних якостей, що вони відріжняють цей конкретний вид тварини.

Так постала маса ріжних теорій щодо людини, при цьому жадна з них не виходила за рамки тієї самої загальної концепції. Прийнятні на перший погляд, всі ці теорії стикаються з непереборним труднощами. Піддаючись вільній грій цих теорій, ми можемо так заплутатися, що опинимось у ситуації, коли не знатимемо, де ми.

Припустимо, що людина, це — тварина розумна, як про це найчастіше досі стверджується у філософії. Це видається прийнятним: людина має здібність абстрактного мислення, і жаден инший вид тварин цієї здібности не має.

Арґірі Еммануель і нерівний обмін

Роман Тиса

Коли кажуть про підвищення заробітної плати, то слід зазначити, що завжди треба мати на увазі світовий ринок і що підвищення заробітної плати купується лише тим, що робітників в інших країнах позбавляється хліба.
Карл Маркс

Греція. Конґо, Франція

Арґірі Еммануель народився 7 червня 1911 р. у портовому місті Патри (Греція), розташованому на півночі Пелопоннесу. Його дитинство прийшлось на роки війн, що вони великою мірою визначили розвиток так Греції, як всього Балканського реґіону, — Балканських війн (1912-1913), першої світової війни (1914-1918) і другої греко-турецької війни (1919-1922). З 1927 по 1934 рік Еммануель навчався у Вищій торговельно-економічній школі (Атени), де вивчав економіку та право. Після короткого періоду роботи на батьківщині з 1937 по 1940 рік працював закордоном — у «бельґійському» Конґо, де родина відкрила мале підприємство з імпорту тканин. У Конґо відбулось його перше знайомство з системою нерівного винагородження за одну й ту саму працю бельґійських працівників («білих людей») і тубільців («чорних»). Конґо стало для Еммануеля моделлю відносин між центром світової капіталістичної системи і її периферією.

Повернувшись на батьківщину, Еммануель опинився в окупованій країні: навесні 1941 року Греція — разом з Югославією — стала жертвою німецької аґресії, армія її була розбита, і країна опинилась під німецько-італо-болгарською окупацією, що тривала до осени 1944 року. Еммануель взяв участь в антифашистському опорі у лавах Національно-визвольного фронту Греції і збройних сил Греції у вигнанні. Учасник невдалого заколоту проґресивних офіцерів проти монархічних елєментів в армії (квітень 1944 р.), він два роки провів під арештом спочатку в грецькому, а потім британському полоні. Після визволення навесні 1946 року повернувся до Конґо.

«Вперед»: видавництво на крайньому лівому флянзі

Інтерв’ю для Europe Solidaire Sans Frontières

Можете розповісти історію «Впереду» і чому ви його започаткували?

«Вперед» (Роман): «Вперед» починав як марксистський інтернет-журнал і виходить онлайн з лютого 2009 року. Напевне, це найстаріше з істнуючих лівих видань в Україні. Першу паперову книгу ми випустили 2010 року: це був «Маніфест комуністичної партії». Станом на сьогодні видано десять книг і брошур.

Я і товариші запустили «Вперед» як спробу прояснити для себе оточуючу суспільну дійсність і сенс подій, що відбуваються у нашій країні та світі.

«Вперед» (Віктор): Я не входив до початкового складу редакції. До «Впереду» я приєднався, якщо не помиляюсь, 2017 року. Лише за два роки до того я відкрив для себе марксизм — теоретичну систему, яку майже все моє покоління — покоління «міленіялів» — відкинуло як віджиту.

Влада народу! Розмова з Джоном Ленноном і Йоко Оно

Тарік Алі: Ваш останній альбом[1] і публічні заяви, надто інтерв’ю для журналу «Роллінг стоун»[2], свідчать про радикалізацію і політизацію ваших поглядів. Коли це почалось?

Джон Леннон: Знаєте, я завжди цікавився політикою, завжди був проти статус-кво. Це дуже звичайна річ, якщо ти виростаєш, як я, в атмосфері ненависти до поліції і страху перед нею, як перед природним ворогом, а також якщо ти вчишся зневажати армію як щось, куди забирають, а потім кидають вмирати десь далеко. Я хочу сказати, що це складова робітничої кляси; хоча з роками, коли дорослішаєш і заводиш сім’ю, коли тебе поглинає система, це ставлення зношується. Що стосується мене, то я ніколи не був аполітичним, хоча у «кислотні роки», десь у 1965 або 1966 році, більше значіння для мене мала реліґія. І ця реліґія напряму була результатом усього цього суперзіркового лайна — реліґія була кляпан для скидання відчуття гноблення. Я міркував так: «Ладно. У житті є ще щось, чи не так? Це ще не все, вірно?».

Але знаєте, я завжди був якоюсь мірою політичним. У двох книжках, які я написав[3], хай вони і написані своєрідною джойсіянською тарабарщиною, є кілька випадів проти реліґії, а також п’єса про робітника та капіталіста. Я з дитинства висміював систему. У школі я видавав рукописні журнали та роздавав їх друзям. Я дуже добре усвідомлював, що таке кляса, як то кажуть, із затаєною образою, тому що я знав, що зі мною відбувається, і я знав про клясове гноблення, жертвами якого ми є: це, чорт забирай, факт, але коли в світі ураганного «бітла» це загубилось, я на якийсь час віддалився від дійсности.

Краще отрута

Кевін Окот

Рец. на кн.: Susan Williams, White Malice: The CIA and the Neocolonisation of Africa, Hurst, 2021, 651 pp.
Natalia Telepneva, Cold War Liberation: The Soviet Union and the Collapse of the Portuguese Empire in Africa, 1961-75, North Carolina, 2023, 302 pp.

Були часи, коли у підручниках історії писали, що до середини 1960-х рр. незалежність африканських країн була більш-менш повною. Деколонізація звільнила білу людину від її тягаря і відкрила перед африканськими активістами — після протокольного кивка вдячности европейським благодійникам — шлях для швидкого руху вперед. Але якщо таке тлумачення історії було безглуздим, так само безглуздим було вважати, що в 1970-ті рр. колоніяльне правління в Африці було відхиленням від норми: боротьбу проти панування білої меншости продовжували мільйони людей, зокрема в Південній Африці та Зімбабве, і мірою продовження «холодної війни» боротьба загострювалась. У створенні і ліквідації в Африці рухів за незалежність, починаючи з відносного успіхи деколонізації в Ґані та катастрофи «бельґійського» Конґо та завершуючи кривавою громадянською війною в Анґолі, що вона розпочалась після завоювання країною незалежности 1975 року, грали важливу ролю і Радянський Союз, і Сполучені Штати Америки. Майже в усіх випадках, як у «Злих намірах білих» (White Malice) пише Сюзен Вільямс, США — в супроводі колишніх колоніяльних держав — уперто змагались за вплив на події: задовго до того, і це показує у свої книзі про деколонізацію «портуґальської» Африки «Визволення у часи „холодної війни“» (Cold War Liberation) Наталія Телепнева, як про свої права брати участь у визначенні майбуття післяколоніяльної Африки заявили Москва та Пекін.

Комунізм має бути і революційною мораллю теж*

Ернесто Ґевара

Ернесто Че Ґевара, міністер промисловости Республіки Куба, знаходиться в Алжирі з 4-го липня. Він мав їхати вже 8-го липня, але вирішив залишитися ще на декілька тижнів, «бо ця країна, Алжир, захоплююча і, знаєш, гомонітиме в Африці гучніше за Кубу в Америці». Потім він їде до Парижу, якщо його не змусять «перевдягатися». Для нього «перевдягтися» означає зняти партизанську форму. Він поїде до Парижу, «бо хоче відвідати Лувр», а також тому, що Де Ґоль по-особливому говорить «лайно!» США.

Вже опівніч. Проговоривши більше двох годин поспіль, питаємо Ґевару, що він думає про ідеолоґічний конфлікт між росіянами і китайцями. З цього питання він сильно і заразливо сміється, знизує плечима, відкладає товсту сиґару в попільничку, гладить бунтівну бороду, настільки негусту, що вона не прикриває навіть підборіддя, і каже, що чекав на подібне запитання.

Історичні витоки слаборозвинутости Африки

Волтер Родні

Тамаш Сентеш у своїй розвідці «Концепції економічного розвитку» зауважує, що на відміну від буржуазних теорій марксистські твори «розглядають явище економічної слаборозвинутости, перспективи її подолання і конкретні питання майбутнього розвитку завжди у зв’язку з історією, в рямцях історичних взаємозв’язків, зосереджуючись на головних рушійних силах суспільно-економічного розвитку, аналізуючи явища і їхні причини як діялєктичні взаємозалежності». Далі він зосереджує увагу на тому факті, що «головним чином і безумовно національні теоретики самих слаборозвинутих країн наголошують на міжнародних особливостях економічної слаборозвинутости та її зв’язку з колоніялізмом, не демонструючи ані найменшої ознаки марксистського способу мислення». Невипадковим є те, що танзанієць Джастініян Рвейемаму висунув думку, що бідність «країн, що розвиваються» в цілому можна простежити від історичних зв’язків країн-метрополій і колишніх країн-колоній. Вест-індієць Норман Ґірван у розвідці «Транснаціональні корпорації і залежний розвиток ув економіках, орієнтованих на експорт корисних копалин» також наполягає на тому, що витоки інституціональної залежности варто шукати в історичному розвиткові економік за попередні століття. Обидва вони є вихідцями колонізованих областей плянети і виразниками думок цих областей, представляють реакцію на упередження штатних підходів буржуазії метрополії до проблєми розвитку.

Революційний суб’єкт і самоуправління

Герберт Маркузе

Я хотів би дати попередні відповіді на два питання, підняті у зв’язку з моєю доповіддю*, на які я не мав часу відповісти.

Я хотів би зазначити, що ці питання підняли студенти, і я був би дуже радий, якби студенти могли взяти участь в обговоренні. В Сполучених Штатах Америки (і це одна з тамтешніх переваг) після такої лєкції слово надається не моїм колєґам, а студентам. Я дуже люблю своїх колєґ, але я дуже хотів би почути, що скажуть студенти і що цікавить студентів.

Перше питання стосується «революційного суб’єкта». Як ми можемо сьогодні в ситуації, що вона очевидячки відріжняється від часів Маркса й Енґельса, — як ми можемо сьогодні виявити революційного суб’єкта?

Я хотів би дати дуже приблизне визначення революційного суб’єкта. Це кляса або ґрупа, що вона через свою ролю та місце в суспільстві відчуває життєву потребу у зміні цієї системи і готова заради цієї зміни ризикнути всім, що має та може отримати у рамках установленої системи, — потребу в докорінних перетвореннях, які насправді означатимуть знищення і скасування істнуючої системи. Я повторюю: така кляса або ґрупа повинна мати життєву потребу в революції і мати змогу якщо не здійснити таку революцію, то хоча б розпочати її.

Суспільна теорія й ідеолоґія марксизму: роздуми щодо кризи марксизму

Светозар Стояновіч

I. Закрита та відкрита діялєктика

Карл Маркс — видатний мислитель, в його роздумах багато напруження і навіть суперечностей не тільки між ріжними рівнями, але також всередині самих цих рівнів: метатеорія, абстрактно сформульована теорія і теорія, перевірена та змінена в процесі наукової роботи. Загальним знаменником найнапруженіших і найсуперечливіших моментів, на мою думку, є знаменник закритої та відкритої діялєктики. Це легко показати на прикладі Марксової антрополоґії, на прикладі його погляду на комунізм і його історичного детермінізму.

Маркс дотримувався надзвичайно оптимістичного погляду на людську природу. Він залишив по собі кілька цінних для антрополоґіних спостережень щодо суттєвих потенцій людини. Проте його доволі вузьке, базоване на певних цінностях поняття сутті зробило неможливим для нього врахувати також протилежну, не менш важливу ґрупу потенцій людини. Маркс, безумовно, знав, що людина є не тільки творчою, суспільною і вільною істотою, але також істотою руйнівною, еґоїстичною і невільною. Його понятійний апарат, одначе, не дозволив йому наділити останню ґрупу потенційних людських властивостей такою самою важливістю, як перший. У Маркса перша ґрупа підпадає під катеґорію «сутність», тоді як друга просто становить частину людського «істнування». Історичний досвід і наука показують, що людина саме через свою сутність несе в собі й перші, й другі — протилежні — потенціяли. Чи не проявляється її сутність в історії у вигляді безжальної реліґійної і клясової боротьбі та війнах? Відтак, чи загалом можлива послідовна діялєктика історії без діялєктики людської сутности?