Режіс Дебре як марксист

debray-67Перрі Андерсон і Робін Блекбьорн

У цей самий час, як ми готуємось до друку, в Болівії перед судом має постати Режіс Дебре. Військова влада, що вона прагне засудити його, наперед проголосила його «винним» за нею ж сфабрикованими звинуваченнями. Історія його затримання, катування і ув’язнення під час виконання журналістського завдання (взяти інтерв’ю у Че Ґевари) тепер відома всьому світові. Проте болівійська військова диктатура сама підготувала помсту Дебре. Режим Баррьєнтоса[1] ув’язнив його за його ідеї — і це ув’язнення привернуло до цих ідей нечувану увагу всього світу.

Режіс Дебре — автор трьох тісно пов’язаних між собою досліджень про латиноамериканську революцію. Разом вони безумовно утворюють один з найбільш яскравих прикладів марксистсько-лєнінської аналізи, що з’явилась за останні роки. Що насамперед виріжняє твори Дебре, так це їхній безжалісно лєнінський наголос на здійсненні революції як політичному, технічному та воєнному питанні. Саме це забезпечує творам внутрішню єдність і ясний тон — тон нагальної потреби, що він нагадує спори та маніфести щодо повстання з 1917 року. Будь-який відступ та складнощі розглядаються під оглядом пошуку способів зупинити відступ і подолати складнощі. Їх дійсно можна вітати, якщо винесено уроки з них. Революція у порядку денному тут і зараз — хай навіть для здійснення її знадобляться величезні та дорогі зусилля. Завдання тлумача — прояснити революційну практику через теоретичне перетворення революційного досвіду.

На Кубі останній твір Дебре «Революція в революції?»[2] розійшовся накладом 200 тис. примірників. На матеріялі тривалих розмов з Фіделем у творі розкривається нова кубинська тактика партизанської війни у Латинській Америці. У творі, схоже, представлено бурхливе, новаторське поєднання абсолютно безкомпромісної революційної етики та надзвичайно докладно описаної конкретної тактики повстання. З одного боку, все дослідження написано під знаком нового, проголошеного в Гавані катеґоричного імперативу: «Обов’язок кожного революціонера — здійснювати революцію»[3]. Цей абсолютний моральний обов’язок читаємо на кожній сторінці. Разом з тим читач «Революції в революції?» глибоко занурюється у складний світ практичних потреб і завдань невеличких партизанських загонів, що діють у горах і джунґлях Латинської Америки. Більшу частину книги присвячено обговоренню таких питань, як життєва важливість «нейлонової тканини, бляшанки збройового мастила, півкілограма соли чи цукру та пари чобіт»[4]. Сам Дебре пояснює це так: «на відстані все це здається „дрібницями‟, „матеріяльними труднощами‟ клясової боротьби, „технічною стороною справ‟, малозначущою, а значить другорядною»[5].

Своєрідне поєднання революційної етики та техніки, що воно характеризує «Революцію в революції?», великою мірою безсумнівно пояснюється особливими культурними традиціями, що переплелися на Кубі. Непохитний моральний імператив творити революцію — попри всю небезпеку для революціонера — відповідає традиції еспанськомовної суспільної думки та світовідчуття, її байдужості до прикростей і смерти. Одночасно крайня прозаїчність «Партизанської війни» Че Ґевари та доповнення до неї пера Дебре — уважний інтерес до практичних питань щоденної боротьби — своїм духом є дуже американською. У цьому сенсі «Революція в революції?» є правдивим дзеркалом кубинського марксизму. Читача з Европи або Азії на початку знайомства з твором бентежить саме це поєднання. Історично марксизм був не тільки етикою і технікою — він був теорією, себто теорією суспільного ладу та суперечностей цього ладу, що вони об’єктивно ведуть до створення революційного руху, який цей лад намагається повалити. Де політична аналіза, яка б містила технічну проґраму та моральні вимоги партизанського руху?

Відповідь на це запитання треба шукати у перших двох нарисах Дебре «Великий похід Латинської Америки» (опублікований у «Нью лефт рівью», число 33) та «Питання революційної стратеґії у Латинській Америці» (див. це число)[6]. Вони є обов’язковим додатком до заклику до зброї «Революції в революції?» — його теоретично-політичним обґрунтуванням.

У «Великому поході Латинської Америки» Дебре зробив спробу широкого огляду першої — після 1959 року — хвилі повстань у Латинській Америці та причин їхніх тимчасових невдач або поразок. Він указує на новизну концепції повстанського вогнища (foco) на відміну від механістичного протиставляння авантюристського «пучизму» і млявої «масової дії», що вони традиційно панували у лівій політиці у Латинській Америці. Далі Дебре робить яскравий вступ до аналізи неможливости неперервної міської партизанської війни (виходячи з досвіду битви за Каракас 1963 року[7]) і нежиттєздатности будь-якого подвійного підпорядкування сільських партизанів (військове керівництво на селі, а політичне — в місті). Закликаючи до об’єднаних політико-військових повстанських сил на селі, він наголошує на тому, що воєнні дії мають завжди підпорядковуватися політиці. «Збройна боротьба, зрозуміла як мистецтво, безглузда, якщо тільки вона не розгортається у рямцях політики, зрозумілої як наука»[8].

Після цього Дебре переходить до основоположної теоретичної аксіоми, що вона визначає всю його наступну творчість. Латиноамериканська лівиця у нескінченних дискусіях завжди ділилася щодо питання природи прийдешньої революції: чи буде вона просто «буржуазно-демократичною» чи все ж «соціялістичною»? Відповідь на це запитання, звісно, визначала проґраму революційної партії та її союзів з иншими суспільними силами. Дебати щодо цих питань ніколи не зупинялись. Дебре розв’язує теоретичний глухий кут за допомогою формули, яка є точкою опори його політичної аналізи: «…суть справи не в початковій проґрамі революції, а в здатності на практиці розв’язати проблєму державної влади не після, а до початку буржуазно-демократичного етапу. … У Південній Америці буржуазно-демократичний етап передбачає знищення буржуазного державного апарату»[9]. Величезне полегшення, яке представляє для латиноамериканських активістів ця безапеляційна аксіома, буде явним для кожного, хто коли-небудь брав участь у традиційних для цього континенту та безплідних суперечках щодо «етапів» революції — суперечках, дуже схожих на сперечання у гурті меншовиків на початку століття. У теоретичних підходах Дебре ніщо не видає правдиву вірність лєнінізмові більше, ніж це відновлення більшовицької стратеґії з 1917 року, коли із захопленням державної влади соціялізм розпочався з простого втілення проґрами «хліба, землі, миру». Проґрама Фіделя Кастро з 1958 року була по суті такою самою: «найбільш поміркована» політична плятформа стала вступом до найшвидшої та найрадикальнішої соціялізації у XX ст.

У політичному нарисі під назвою «Питання революційної стратеґії у Латинській Америці», що ми його тепер публікуємо, Дебре переходить до розгляду двох ключових координат революційної боротьби, що вони постали на мапі континенту після Кубинської революції. По-перше, вражає його афоризм, що «революція революціонізує контрреволюцію»[10] — більш безпосередньо та ефективно, ніж самі революційні сили. Уроки Куби, зазначає він, набагато швидше засвоїли США, ніж латиноамериканська лівиця. Так американські, як і місцеві оліґархи з надзвичайною швидкістю зреагували на небезпеку нових Куб. Проводячи паралєлі з ситуацією у Східній Европі після 1917 року, Дебре обговорює «Союз в ім’я проґресу», а також нову, приголомшливу мобілізацію насильства, до якої вдалися США зі своїми протиповстанськими проґрамами. В нарисі з неймовірною чіткістю передчувається вторгнення США до Санто-Домінґо, що воно відбулось за кілька місяців після написання твору[11].

По-друге, Дебре аналізує все питання істнування і роли в Латинській Америці «національної буржуазії» і долю реформістської політики, орієнтованої на союз з нею. У блискучому tour de force він показує, що два відмінні шляхи «національно-буржуазних» урядів у Латинській Америці невблаганно ведуть до єдиного кінцевого пункту — до кривавої контрреволюції. Ще не написано кращого або більш нищівного нарису історії корупційних режимів Революційно-націоналістичноного руху в Болівії та Демократичної дії у Венесуелі — режимів, які Дебре характеризує як «демо-буржуазний фашизм» (буржуазний режим буз буржуазії)[12]. Далі проводиться аналіза — у рамках типового стрімчастого сценарію — клясової лоґіки падіння щирих реформаторських урядів — Ґулярта в Бразилії й Арбенса в Ґватемалі[13]. Нарешті полємічна майстерність, з якою Дебре нападає на демаґоґію латиноамериканського реформізму, відповідає найкращим зразкам марксистської традиції. Зокрема важливим тут є розгляд виборів 1964 року в Чилі, який чітко показує, що Дебре не вважає, що єдиною допустимою формою боротьби є партизанська тактика, хоча й наполягає на тому, що ілюзії щодо виборів є смертю будь-якого революційного руху. «Одна справа — використовувати буржуазну зброю, таку як вибори, у режимі буржуазної представницької демократії, геть инша — користуватися нею-по-буржуазному»[14]. Формула, звісно, має універсальну силу.

Ця політична аналіза, отже, є базисом воєнно-технічних рекомендацій «Революції в революції?». Тут Дебре розробляє нову та разючу тезу про те, що партизани мають спочатку триматися осторонь цивільного населення, облишити поняття постійних партизанських баз, «збройної пропаґанди» та «збройного самозахисту» й перетворитися на швидкі, рухливі, ударні підрозділи, націлені на вибивання живої сили репресивного апарату. У своїй арґументації він виходить з аналізи специфічних умов Латинської Америки — надзвичайно низька щільність сільського населення, культурна прірва між партизанами (зазвичай, вихідцями з міст) і селянами (часто індіянцями) й величезної сили репресивного апарату «революціонізованої» контрреволюції. Дебре переймається насамперед військової стороною збройної боротьби. Але хоча він не вважає, що більшість істнуючих політичних партій у Латинській Америці здатні виконати ролю революційного аванґарду, він переконаний, що такий політичний аванґард потрібен і ним стануть самі партизани. «Партизани не зможуть розвиватися на військовому рівні, якщо вони не стануть політичним аванґардом»[15]. Далі він пояснює: «Якщо вона [партизанська армія] не бере на себе функції політичного керівництва під час визвольної війни, вона не зможе зробити це після закінчення війни… Придивімось лише до складнощів у сьогоднішньому Алжирі…»[16].

Важливо підкреслити, що тут Дебре розглядає тільки початковий етап повстання у Латинській Америці — не весь розвиток самої революції. Центральний образ: він постійно говорить про партизанську армію як про «стартер», що сама вона має згодом завести «великий двигун» мас. Про «великий двигун» як такий він не пише, проте загальні риси клясового блоку, що він має відіграти ролю «двигуна», як ми бачили, вже вимальовуються з двох «політичних» нарисів — «Великий похід Латинської Америки» та «Питання революційної стратеґії у Латинській Америці».

«Революції в революції?» закидають, що їй, схоже, іноді бракує конкретности. Здається, що Дебре виступає за тактику партизанської війни для всіх — і для Арґентини, і для Колюмбії, Коста-Ріки, Ґватемали. Мовляв, він нехтує ріжними можливостями революційних дій в кожній конкретній країні. Адже у більшості латиноамериканських країн є велике міське населення, і велика частина цього населення не перебуває у привілейованому положенні — ні абсолютно, ні відносно. В Арґентині 70 % населення проживає у містах — більше, ніж у Франції. У Бразилії не менше двох міст з населенням більше 5 млн чол. і три мають населення більше 1 млн. Злиденні фавели та бідняцькі робітничі райони, що оточують кожне латиноамериканське місто, безумовно, служать соціяльною базою для певної форми збройної боротьби у місті. Крім того, не виключена участь традиційно активістських ґруп, таких як студентство. Отже революція, передбачена Дебре, виглядає в очах його критиків «недовизначеною» — такою, що залежить лише від однієї суспільної сили (селянства віддалених сільських районів) і однієї революційної тактики (партизанського вогнища). Коли ці заперечення було висловлено Дебре підчас дебатів у Гавані, його відповідь була такою. Партизанська армія є лише одним з багатьох чинників розвитку революційної ситуації: безсумнівно потрібні студенти, профспілки, селянські союзи тощо, якщо йдеться про переможну розв’язку революційної ситуації. Проте в будь-якому збігу історичних обставин завжди присутня якась одна визначальна риса — те, що Мао називає «головним боком головної суперечности». Такою була діяльність більшовиків, в якій переплелися і спаялися ріжноманітні суперечності російського суспільства 1917 року, — утворення союзу робітників і селян, що його символом стало гасло «Хліба! Землі! Миру!». Аналоґічним чином партія, що постане з партизанської армії, накине єдність ріжним і неминуче надвизначеним суспільним суперечностям, приведеним у дію в процесі революційного підйому. Проте підготувати ударну силу можна тільки в сільській глибинці.

Відповідаючи на критику, що він, мовляв, нехтує відмінностями у соціяльній структурі латиноамериканських країн, Дебре відповів, що така критика своєю чергою не враховує фундаментального фактору єдности всього континенту. Він нагадав про часи війн за незалежність, про часи Болівара[17]. Темпи антиімперіялістичної боротьби мають зростати нерівномірно по всьому континенту. Як одні реґіони, такі як Велика Колюмбія, очолили війни проти Еспанії, а инші, як Перу, визволилися наслідком перемог у сусідніх провінціях, так само сьогодні в Латинські Америці постануть передові країни. Цими країнами будуть країни найбільш сприятливі для партизанської війни. Перемога революції у цих країнах неминуче призведе до вибуху суперечностей у сусідів. Що він має на увазі, Дебре показує у творі, опублікованому нижче, коли критикує ілюзії кубинських революціонерів, переконаних, що їхня країна представляє таку «передову» модель, вільну від дії загальних законів латиноамериканської революції сьогодні.

Дискусії щодо цього питання, звичайно, продовжуватимуться. Тим часом гаванська конференція ОЛАС[18], безсумнівно, допомогла прояснити цілу низку пунктів. В історичній промові, виголошеній наприкінці конференції, Фідель наголосив, що збройне повстання, це — не єдина форма революційної боротьби, а основна форма боротьби, до якої рано чи пізно приведуть всі инші форми. Отже, не має бути жадного місця для реформістських ілюзій стосовно природи держави в капіталістичному суспільстві, хоча це не означає негайного збройного повстання проти неї попри всю об’єктивну політичну ситуацію. Ритм революції змінюватиметься, залежно від країни, але її природа лишатиметься по суті тією самою. Постання нового руху на цих засадах є лоґічним результатом цієї винятково важливої конференції. Ані кубинське керівництво, ані Дебре не бачать загальноконтинентального полум’я повстання у найближчій перспективі. Боротьба буде тривалою. На цьому етапі революційна діяльність насправді обмежуватиметься запуском «стартера». У більшості латиноамериканських країн «великий двигун» досі мовчить. Коли почуємо його гуркіт, тоді говоритимемо про кінцеву перемогу. А поки що має розпочатися боротьба. «Обов’язок кожного революціонера — здійснювати революцію».

Примітки

[1] Рене Баррьєнтос Ортуньо (1919-1969) — болівійський політичний діяч, двічі президент країни у 1964-1969 рр. — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] Укр. пер. див.: Режіс Дебре. Революція в революції? — Київ: Вперед, 2018.

[3] Слова з другої Гаванської деклярації від 4 лютого 1962 р.

[4] Дебре. Революція в революції?. Стор. 45.

[5] Там само.

[6] Див.: “Latin America: The Long March”, in New Left Review, issue 33, September-October, 1965, pp. 17-58; “Problems of Revolutionary Strategy in Latin America”, in New Left Review, issue 45, September-October, 1967, pp. 13-41.

[7] Мається на увазі боротьба Збройних сил національного визволення.

[8] Debray, “Latin America: The Long March”, p. 34.

[9] Ibid., p. 51.

[10] Debray, “Problems of Revolutionary Strategy in Latin America”, p. 21.

[11] Йдеться про окупацію Домініканської Республіки збройними силами США з квітня 1965 по вересень 1966 р.

[12] Революційно-націоналістичний рух — болівійська політична партія, провідна сила Болівійської національної революції (1952-1964).
Демократична дія — венесуельска політична партія. Члени партії були президентами країни з 1959 по 1969 р.

[13] Жуан Ґулярт (1918-1976) — бразильський державний діяч, адвокат, президент Бразилії у 1961-1964 рр.
Хакобо Арбенс Гусман (1913-1971) — ґватемальський військовий і державний діяч, президент Ґватемали в 1951-1954 рр.

[14] Debray, “Problems of Revolutionary Strategy in Latin America”, p. 32.

[15] Дебре. Революція в революції?. Стор. 72.

[16] Там само. Стор. 74.

[17] Війни за незалежність тривали з 1808 по 1833 р.

[18] ОЛАС — Латиноамериканська Орґанізація Солідарности (есп. Organización Latinoamericana de Solidaridad).

Пер. з анґл. за: “The Marxism of Régis Debray”, in New Left Review, issue 45, September-October, 1967, pp. 8-12.

0 Responses to “Режіс Дебре як марксист”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: