Пальміро Тольятті

togliattiМихайло Кучер

1958 року Комітет неамериканської діяльности США визнав Тольятті, голову італійської комуністичної партії, найбільш небезпечною людиною поза совєтсько-московською імперією. Ні зовнішній вигляд Тольятті, ані його поведінка не зраджували ознак такої характеристики. Пальміро Тольятті керував найбільшою в Західній Европі комуністичною партією, яка нараховує 1,6 мільйона членів. Ідеолог італійської комуністичної партії мав вплив на комуністів сусідніх країн, зокрема в районі Середземного моря, його впливу не уникнув і Моріс Торез, голова французької комуністичної партії. Торез і Тольятті в останніх роках свого життя зустрілися з опозицією молодих, які з симпатією споглядали не на Москву, а на Пекін. Тольятті належав до ґенерації, що сформувалася /15/ за першої світової війни. Ця ґенерація вождів вже сходить або зійшла зі сцени. Разом з тим нова ґенерація комуністів приходить до голосу з дещо іншими ідеями. Доба беззастережного панування Москви скінчилася разом з життям Вільяма Фостера, Єлизавети Флінн (США), Юрія Дімітрова (Болгарія), Болеслава Бєрута (Польща), Тореза (Франція) й Тольятті (Італія). Їхня смерть, разом з виникненням величезної комуністичної країни в Азії, започаткувала нову добу комунізму. Ще не можна з певністю визначити, де в майбутньому буде центр світового комунізму, але з певними підставами можна твердити, що значення Москви значно зменшиться. До голосу приходить також чорний континент, увага якого зосереджена на расовому питанні білих та чорних. Тому Африці ближчий Пекін, як Москва.

Політичний заповіт Тольятті цікавий зокрема в сьогоднішню критичну добу совєтсько- китайського конфлікту. Московський комунізм вперше за своє існування зустрівся з такою гострою критикою, яка знайшла сильний міжнародний відгомін. Політичний заповіт Тольятті виявляє погляди італійської комуністичної партії на становище, в якому опинився міжнародний комунізм.

Як найкраще поборювати становище китайських комуністів. Тольятті характеризує діяльність китайських комуністів як помилкову тому, що вона загрожує єдності комуністичного руху. Одначе його поради щодо поборювання Пекіну відрізняються від совєтсько-московської тактики. Він не радить припиняти полеміку про ідеологічні засади й політичні погляди між Москвою і Пекіном. Полеміку варто продовжувати, але інакше: уникаючи загального осуду. Замість осуджувати й лаяти, треба пояснювати і переконувати з пошаною до протилежної сторони. Необхідно осягнути порозуміння та контакт з комуністичними партіями Західньої Европи і з партіями «третього світу» з метою кращого означення завдань теперішньої доби. У згаданих країнах становище поважно змінилося. Тому без попереднього порозуміння неможливо визначити завдання сучасного моменту.

Після підготовчої праці, що може тягнутися рік або й більше, варто скликати міжнародню конференцію. Тільки таким шляхом можна осягнути ізоляцію китайських комуністів та ставити їм спротив об’єднаним фронтом. Підготовчі місцеві конференції не тільки вияснять становище китайських комуністів, але дадуть зрозуміння загальної мети поодиноких комуністичних партій. Деякі комуністичні партії сподіваються, що міжнародня конференція триватиме коротко і закінчиться звичайним осудом опозиції. Така резолюція ніби буде зобов’язувати цілий рух. Подібне сподівання може не справдитися. Досі китайським комуністам відповідали тільки шляхом пропаґандивної полеміки, а не шляхом розвитку політики боротьби з їхніми поглядами. Тільки підписання атомового договору між СССР і США та подорож Хрущова до Єгипту можна вважати справжньою відповіддю Пекінові. Ніхто поза Хрущовим не пробував заперечити китайські обвинувачення вчинками. Політику конкретних діл, як відповіді на китайські напади, мали б заплянувати міжнародні конференції комуністичних партій західніх країн з комуністичними партіями країн «третього світу».

Тольятті стверджує потребу виключити з італійської комуністичної партії деяких членів, які стараються зорганізувати прокитайські фракції. Італійська комуністична партія на своїх зборах широко дискутує прокитайські погляди. Темою дискусій є природа імперіялізму та держава, рушійні сили революції і т. ін. Зокрема китайські погляди не витримують критики при розгляді боротьби з урядом (де він некомуністичний), критики /16/ соціялістичних партій, страйків та діяльности робітничих спілок. Китайських комуністів найлегше поборювати на ґрунті, де вони найслабші, а саме: в ділянці тих завдань, які безпосередньо стоять перед західнім комунізмом.

Перспектива сьогоднішнього становища. «Ми оцінюємо песимістично, — пише Тольятті, — перспективи міжнародного становища комунізму. Всередині нашої країни також не все гаразд. Сьогоднішнє становище гірше від становища 2-3 роки тому. Слід очікувати більше загрози з боку США. Ця країна переживає глибоку соціяльну кризу. Расові конфлікти викликають конвульсії всередині країни. Вбивство през. Кеннеді являється ознакою глибокої кризи США. Міняється становище ів Західній Европі. Там відбувається процес зосередження монополій на тлі спільною ринку. Тій політиці сприяє американська економічна конкуренція, яка стає все більше агресивна. Все це діє в напрямі скерування західньо-европейської політики в реакційному напрямі із знищенням або обмеженням демократичної свободи, тримає при житті фашистівські режими та перешкоджає поступові й економічному розвиткові робітничої кляси.

Союз НАТО перебуває в тяжкій кризі в наслідок політики ген. де-Голя. В демократичних країнах існують глибокі суперечності, які комуністи можуть використати».

Розвиток комуністичного руху. Комуністичний рух у західніх країнах не можна оцінити позитивно. Комуністичні сили в тих країнах, за винятком Франції та Італії, і досі неспівмірні із завданням, яке їх очікує. Комуністичні сили західніх країн обмежують себе до пропаганди і не мають впливу на політичне життя поодиноких країн. Треба вийти з ізоляції, наблизитись до працюючих мас і взяти в свої руки соціяльну дійсність. З тої причини італійська комуністична партія противиться міжнародній конференції, яка тільки обмежиться засудженням китайських комуністів. Така конференція зведе діяльність західніх комуністичних партій до полеміки чисто ідеологічного характеру. Небезпека стане ще більша, якщо прийде до розриву з Пекіном і у всіх країнах постануть прокитайські фракції. Тоді всі комуністичні партії, а зокрема слабші, зуживуть більшість своєї енергії на боротьбу із секціями. Це викличе замішання серед мас та ослабить комуністичний рух. Вже сьогодні помітні спроби творення фракцій.

Оборона нової політики. Економіка буржуазного світу переживає глибоку кризу. Пануючі кляси капіталістичного світу не можуть собі порадити з новими проблемами. Капіталісти починають думати про міжнародне плянування. Не підлягає сумнівові, що робітництво і демократичний рух взагалі не може стяти осторонь. Робітництво має сформулювати свої домагання. Ці вимоги ще не можуть бути соціялістичні, бо час до них не дозрів. Робітництво має осягнути мирним шляхом більший вплив на формування економічної політики в напрямку соціялізму. З удосконаленням капіталістичного плянування ускладнюється завдання професійних спілок. Професійні спілки мають об’єднатися з метою узгіднення зусиль та завдань. Досі міжнародний професійний рух обмежувався до загальної пропаганди. Мало було зроблено в напрямку створення діючої ініціятиви.

Серед католицьких мас помічається рух вліво, зокрема за папи Івана XXIII: комуністи мають зрозуміти цей рух та його розвинути. Для тої мети не надається антирелігійна пропаганда старого типу.

Релігійне питання. Треба зрозуміти маси віруючих, знати звідки походить їхнє переконання та віра для того, щоб зискати їх довір’я та вплив серед них. Існує більш сприятлива нагода отримати вплив у ділянках літератури /17/ й мистецтва взагалі. Комуністи мають стати на чолі змагання за свободу інтелектуального життя, свободу творчого процесу і наукового поступу. Не треба боятися та уникати дискусії на теми інтелектуального життя, включаючи сюди літературу й мистецтво: не всі діячі літератури й мистецтва в західніх країнах вороги комунізму. Існує можливість мирної боротьби за соціялізм із надією на перемогу. Робітнича кляса може осягнути владу в країні, яка ще не стала соціялістична. В країнах, як Італія або Франція, де комуністичний рух сильний, треба побільшити зусилля до перебрання влади. Теперішня боротьба за соціялізм має різнитися своїми формами від минулої. Боротьба має відбуватися за окремими для кожної країни зразками. Кожна комуністична партія має діяти окремим автономним шляхом. Автономія комуністичних партій — це передумова їх ефективного діяння в конкретних умовах даної країни. Тому італійська комуністична партія висловлюється проти утворення нової центральної міжнародної організації. Одночасно вона не є проти єдности, але таку єдність треба осягнути при допомозі різности в даних умовах. Інакше комуністичний рух західніх країн опиниться в ще більшій ізоляції, ніж дотепер.

Взаємини з колоніяльними та вже звільненими країнами. Треба нав’язати взаємини не тільки з комуністичними партіями колоніяльних та звільнених країн, але й з усіма іншими силами, що боряться за звільнення. Мета такого контакту — випрацювати конкретну програму боротьби з колоніялізмом та імперіялізмом.

Проблема соціялістичного світу. Пропаганда капіталістичних країн безсоромно використовує напади албанських та китайських комуністів на СССР. Полеміка поміж Москвою та Пекіном оживила дискусію над соціялізмом. Людям треба об’єктивно вияснити суть конфлікту, а не тільки обмежитися нападами на китайських комуністів. Серед італійських селян помітні симпатії до китайської версії всесвітньої революції.

Соціялізм має ще й інші труднощі поза китайським конфліктом. Не можна твердити, що в соціялістичних країнах, включно з СССР, все гаразд. Таке поступовання помилкове. Скривання труднощів соціялістичних країн веде до неприємних наслідків, коли приходить конфронтація з дійсністю. Після запевнень про постійні успіхи соціялістичних країн, дуже трудно пояснити черговий неуспіх, якого не можна приховати. Західній світ дуже мало знає про відносини в соціялістичних країнах. Дещо навіть на Заході’ трудно зрозуміти. Щоб уникнути зайвих непорозумінь, краще запровадити відкриту дискусію біжучих труднощів та поглядів на те, як їх усунути. Це побільшить авторитет соціялістичних країн. Культ Сталіна залишив по собі глибокі сліди. Навіть співчуваючі приймають із скептицизмом відомості про черговії політичні успіхи комунізму. Потрібно не тільки скритикувави та засудити культ Сталіна, але й вияснити, як таке явище могло виникнути й довго існувати. Перенесення всієї вини тільки на Сталіна не вистачає. Соціялістичний (комуністичний) світ стоїть перед завданням перемогти перешкоди до демократичної свободи і особистої волі, що їх (перешкоди) запровадив Сталін. Уповільнення або загальмування процесу відсталінізації трудно пояснити за межами СССР.

«Ми завжди твердимо, — писав Тольятті, — що в комуністичній системі робітник — справжній господар країни, що він керує всіма ділянками життя. З другого боку, є події, які заперечують наші твердження. Цю розбіжність трудно пояснити, і вона нищить комуністичний рух. Італійських комуністів зокрема журить те, що вони не можуть задовольняюче вияснити централістичні тенденції соціялістичних країн. На це мають /18/ звернути окрему увагу в СССР».

Без сумніву, існує відродження націоналізму. Розвиток подій вказує на те, що національне почуття залишається чинником робітничої кляси довгий час після її приходу до влади. Економічний поступ не нищить почуття націоналізму. Єдність соціялістичного світу можна осягнути тільки через автономію та різність поодиноких країн. Треба критично ставитися до того, що діється в соціялістичних країнах, і мати мужність признатися до помилок. (Підкреслення Редакції «ВУ».)

Таким чином, совєтський комунізм опинився під атакою з двох протилежних боків. Зліва його заатакував китайський комунізм, а справа — італійський. Думки Тольятті тим більше заслуговують на увагу, що віл має добру міжнародну репутацію і вважається приятелем Совєтського Союзу. Значення заповіту Тольятті міжнародне. Заповіт викриває хиби комуністичного режиму в СССР та слабість міжнародного комуністичного руху, його поради відносяться до СССР, до сателітних країн і до комуністичних партій в демократичних вільних країнах. Тольятті вірить у перемогу комунізму або, як він здебільшого висловлюється, соціялізму в світі, одначе за певних умов. Його поради щодо СССР торкаються й закордонної і внутрішньої політики. Головна хиба міжнародного комуністичного руху, на думку Тольятті, полягає в його розбитті на дві частини — московську й пекінську та в ізоляції від життя. Для забезпечення перемоги комунізму в світі Тольятті категорично радить полагодити совєтсько-китайський конфлікт. Відповідати на закиди Пекіну треба не пропагандою та контробвинуваченнями, а конкретними вчинками, що практично заперечували б пекінські обвинувачення.

Одначе Тольятті не вияснив дуже важливого моменту, а саме: чому в західніх демократичних країнах серед комуністів появляються пекінські фракції. А цей феномен потребує вияснення, бо Мао й досі визнає Сталіна, можливо за те, що скористав з його кардинальних помилок для осягнення власної мети, на чому Москва дуже потерпіла. Рівнож не вияснив Тольятті й того, чому пекінська версія комунізму має прихильників в Африці. І гроші, які вживає Пекін для поширення свого впливу, не завжди єдина причина його успіху. Залишається, щоправда, демагогічна гра на расовому питанні.

Тольятті радить звертати більше уваги на практичну діяльність, а не на полеміку з китайською «єрессю» чи то з капіталізмом. В СССР Тольятті вважає за відповідне допровадити до кінця відсталінізацію. Припинення відсталінізації в СССР або пригальмування її шкодить комуністичному рухові в світі, й таке явище трудно пояснити закордоном. Він радить совєтському урядові признаватися до помилок, зокрема в економічній ділянці. Одверта дискусія принесе урядові моральний зиск та розладує емоції. Робітник в СССР все ще має мінімальний або й жодний вплив на справи. Це потребує зміни. Голим декляраціям закордоном вже не вірять. Тольятті радить переглянути та змінити антирелігійну пропаганду. Фактично, він навіть радить відмежуватися від неї в теперішній совєтській редакції. Варто змінити погляд на християн та взагалі віруючих, як щось меншевартісне, тільки тому, що вони віруючі. Треба пошукати елементів, які спільні комунізмові й християнству. Уникло уваги Тольятті національне питання в СССР, політика КПСС до поневолених народів, московська політика народовбивства та «злиття націй». Без узгляднення тих моментів, побажання Тольятті, висловлені в заповіті, неповні. Вони оминають моральну вартість руху, який вважає, шо мета виправдовує засоби.

Італійський лідер став беззастережно по боці поліцентризму, себто /19/ одночасного існування кількох комуністичних центрів. Якщо бути послідовним, то засади поліцентризму треба застосувати до всіх автономних, союзних та «суверенних» республік, що входять у склад СССР. Все таки політика поліцентризму вже знайшла відгук в європейських сателітних країнах, де одночасно з відсталінізацією помічається інший цікавий та важливий рух, а власне — відсателізація. Проявляється вона насамперед у таких країнах як Румунія, дещо слабше — в Чехословаччині та Східній Німеччині. Юґославія займає тут зовсім окреме місце. Процес відсателізації дуже повільний і його часто гальмують на місцях сталінці, які завдячують своє становище впливам Москви в даній країні. Відсателізація помічається в ділянках політичній та економічній. Все більше сателітних країн виявляє бажання нав’язати торговельні стосунки із західніми капіталістичними країнами. А з економічними впливами невід’ємно прийдуть і культурні.

Заповіт Тольятті стверджує сумну для Москви справу: безумовному пануванню Москви серед комуністичних партій світу прийшов кінець. Пекін витискає московські впливи з Азії та Африки. Рівнобіжно з тіш Москва тратить свій попередній абсолютний вплив і на європейські сателітні країни. Тим можна пояснити намір комунізму знайти якусь спільну мову з християнством. А це, в свою чергу, відкриває зовсім нову сторінку в історії комунізму. Зокрема таке явище помічається в Італії.

Не розкрив Тольятті й іншого дуже важливого чинника, що його він назвав «націоналізмом» в комунізмі, але ближче його не означив. Те, що Тольятті назвав «націоналізмом», на практиці є великодержавний шовінізм, який найбільш яскраво проявляється в інтернаціональній політиці КПСС, у внутрішній політиці, що веде до обмосковлення немосковських народів у системі СССР та в діях пекінських комуністів. Тольятті ставить під знак запитання дотеперішні твердження КПСС про безконфліктність однаково (по-комуністичному) думаючих народів.* Совєтсько-китайський конфлікт, що не має виглядів на полагодження навіть після усунення від влади Хрущова, вказує на те, що великодержавний шовінізм та егоїзм сильніші за комуністичну ідеологію.

Примітка

* Зрештою, теза безконфліктности заперечує діялектичний характер історичного процесу, що його (діялектичний характер) ісповідує кожний правовірний марксист. — Прим. ред.

Джерело: Михайло Кучер. Пальміро Тольятті // «Вільна Україна» (Нью-Йорк). — Ч. 46 (1965). — Стор. 14-20.

0 Responses to “Пальміро Тольятті”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: