Віктор Петруша
Ще чутно відголоси «довгих шістдесятих» минулого століття, що їх у нас, серед лівих, прийнято розглядати лише під кутом подій 1968 року у Франції. Така звуженість погляду на досить широку історичну епоху пояснюється здебільшого звеличенням власне европейських подій, зокрема студентського протесту, примірянням цих подій на себе, а також слабкою поінформованістю про події в країнах «третього світу». Видання книги Режі Дебре є спробою розширити погляд на цю революційну епоху, що її пережили народи ґлобального Півдня і деякі країни Півночі.
Звернімося спочатку до біоґрафії автора «Революції в революції?». Режі Дебре народився 2 вересня 1940 року в сім’ї юристів. Батьки дотримувались правих поглядів, що, проте, не завадило їм взяти участь у французькому руху Опору. В юному віці Дебре виявляє здібності до філософії, здобуває премію «Конкур женераль» з цієї дисципліни, що проводиться серед учнів старших кляс. Власне завдяки цьому талантові Дебре згодом вступає до Вищої нормальної школи, що є кузнею не тільки для кадрів природничих наук, але й лівих інтелєктуалів — випускниками цього вишу були Сартр, Фуко, Альтюссер. Останній вплинув на Дебре, адже був його викладачем. Хоча Луї Альтюссер і належав до Французької комуністичної партії (ФКП), найбільш прорадянської на той момент компартії у Західній Европі, він цікавився і популяризував також ідеї Мао Цзе-дуна; це відбувалось на тлі поступового відходу «західного марксизму» від прорадянської позиції — надто після подій 1956 року в Угорщині.
Дебре вступає до студентського крила ФКП, а потім, після подорожі 1959 року до США, приїздить на Кубу, де в цей час здійснив революцію Фідель Кастро на чолі партизанських загонів і міських підпільних орґанізацій. Однак перша зустріч Дебре з Кастро відбудеться тільки 1961 року, коли Дебре братиме участь у кампанії лікнепу. В період з 1963 по 1964 рік молодий філософ-викладач подорожуватиме Латинською Америкою: відвідає усі країни континенту окрім Парагваю. У Венесуелі Дебре познайомиться з місцевими партизанами з FALN (Збройними силами національного визволення) і за результатами подорожі напише «Два тижні з венесуельскими макі» (1965). У Чилі стане свідком поразки Сальвадора Альєнде на президентських виборах (Альєнде переможе на виборах за шість років). Повернувшись до Франції, Дебре пише два есеї, присвячені Латинській Америці і революційній боротьбі країн континенту, — «Кастроїзм: великий похід Латинської Америки» (1965) і «Латинська Америка: проблєми революційної стратеґії» (1965), що привернуть увагу не тільки французьких інтелєктуалів і молоді, але й революціонерів Латинської Америки. В цих творах він вперше звернеться до «фокізму» — теорії партизанського вогнища.
Історично-теоретичне тло фокізму
Фокізм постав як окрема метода після перемоги Кубинської революції, що довела — в очах багатьох — можливість переможного повстання проти правлячої кляси, навіть незважаючи на підтримку панівної кляси з боку США. Можна сказати, що першим теоретичним твором на цю тему була «Партизанська війна» Ернесто Ґевари, що вийшла друком 1963 року. У ній один з командувачів партизанського фронту систематизує досвід боротьби, що він би мав допомогти багатьом «ґерільєрос», які, надихаючись прикладом Куби, йшли до сельви по всій Латинській Америці. Головні тези у «Партизанській війні», як і сам досвід Куби, немов були уособленням заголовку відомої статті Антоніо Ґрамші «Революція всупереч „Капіталові”»: по-перше, народна армія може перемогти реґулярне військо; по-друге, не завжди потрібно чекати на те, щоб з’явилися умови, сприятливі для революції, — їх може створити партизанське вогнище; по-третє, у слаборозвиненій Латинській Америці збройну боротьбу треба провадити у сільській місцевості. Виходить, що всупереч «Капіталові» основним суб’єктом суспільних перетворень за капіталізму є селянин (хоча роля міського пролєтаріяту не іґнорується), а основною територією боротьби — сільська місцевість (хоча битви відбуватимуться і в містах). Сільська місцевість у Латинській Америці, це — сельва: переважно гірська місцевість, вкрита вологими тропічними лісами. Теорія фокізму йшла всупереч популярної серед традиційних компартій двоступеневої теорії, що згідно нею слаборозвинені країни мали пройти шлях капіталістичного розвитку, а потім йти до соціялізму. Загалом, «нові ліві» Латинської Америки відходили від сталіністських доґматів і відкривали для себе твори Мао, Хо Ші Міна, Троцького й через них поверталися до Лєніна й Маркса.
Ґевара спочатку не відкидав можливість мирного шляху, але вважав його доцільним лише там, де є леґітимно обраний уряд/президент. Одначе згодом Ґевара почав вважати сподівання на мирний шлях до соціялізму ілюзорними, надто у країнах «третього світу». Ці країни — навіть за умови спокійного розвитку — не можна звільнити з лабет неоколоніялізму й імперіялізму. Такої самої думки дотримувалися економісти, що розробляли теорію залежности чи залежного розвитку: вони наголошували на тому, що для країн, які нещодавно отримали незалежність від метрополій (Африка і Азія), або відчували на собі вплив імперіялізму (Центральна і Південна Америка), шлях стрімкого економічного розвитку був закритий. Цим формально незалежним країнам відводилася роля «сировинного придатку», де поступували лише сектори, пов’язані з експортом сировини або сільськогосподарської продукції, а також ринку збуту товарів з промислово розвинених країн, себто їхнє місце — на економічній периферії. Як було видко з історії другої світової війни, коли країни центру були зайняті війною з фашизмом, промисловість Латинської Америки пережила найбільший розквіт — через створення ріжноманітних безпосередніх зв’язків між країнами континенту.
Бракувало цим країнам і проґресивної національної буржуазії, що мала б піднімати економічний та освітній рівень населення. За висловом Франца Фанона, буржуазія «третього світу» «присвятила себе посередницькій діяльності й, видається, в цей спосіб знайшла своє справжнє покликання — бути посередником», посередником між буржуазією «першого світу» і природними багатствами країн периферії.
Вперед — до «Революції в революції?»
У «Латинській Америці: проблємах революційної стратеґії» Дебре починає з тези, що «революція „революціонізує” контрреволюцію». Досвід партизанських вогнищ, що вони надихалися Кубинською революцією, показує, що однією з головних проблєм на початковому етапі є зрада та інфільтрація партизанів аґентами державних спецслужб. Власне, Дебре цитує еквадорського спецпризначенця, який стверджував, що «серед сотні способів придушити революцію зброя є останнім способом». Иншою причиною згасання революційної хвилі є «балканізація» Латинської Америки — роздробленість континенту, конфлікти та інформаційна ізоляція визвольних рухів ріжних країн. Звідси випливає ще одна думка Дебре: у таких умовах кожна країна континенту має відкрити власний шлях до революції, що відріжнятиметься від шляху СРСР, Китаю чи Куби.
Дебре повторює слідом за Ґеварою: де є можливість прийти до влади мирним шляхом, варто це спробувати. Однак є відмінність між тим, щоб скористати з буржуазної зброї — виборів — по-революційному (це можливо, коли в країні істнує режим представницької демократії), і тим, щоб скористати з виборів по-буржуазному.
Дебре вважає реформізмом «широкий фронт» з буржуазією, а мирний перехід до соціялізму – ілюзорним. Подібні погляди переважали серед робітничих рухів і компартій Латинської Америки; яскравим прикладом цього є чилійський об’єднаний фронт комуністів і соціялістів ФРАП, що двічі висували єдиного кандидата Сальвадора Альєнде. Дебре виділяє два можливих варіянти-наслідки такого реформізму.
Один з варіянтів — «викрадення» або присвоєння революції. Дебре згадує досвід Інституційно-революційної партії (PRI) Мексики, Демократичної дії (AD) у Венесуелі і Революційного національного руху (MNR) в Болівії: буржуазія хапається спочатку за політичну владу, а згодом і за економічну і не відпускає її. Відтак буржуазія зраджує вимоги народу, «націоналістичну» ідеолоґію, що притаманна їй на початку боротьби, і дедалі тісніше співпрацює з силами імперіялізму. Зрештою, ці буржуазно-демократичні режими, за висловленням Дебре, народжують «монстра» — буржуазно-демократичний фашизм, себто буржуазний режим без буржуазії, лібералізм без лібералів.
Другий варіянт передбачає проведення справжніх реформ, що їх потребує суспільство країни, наприклад, аґрарної (а вона є нагальним питанням на континенті, де капіталізм поєднувався з февдальним устроєм, а радше капіталізм у містах живився відсталими економічними формаціями, що зберігалися у сільській місцевости), розширення громадянських прав, контролем над прибутками іноземних компаній. Проте на заваді цих реформ, уособленням яких є обраний у результаті буржуазних виборів президент, одразу стають тиск з боку буржуазії (представником якої і є президент) і США. Президент шукає підтримки серед народу, партій, робітничих рухів, і згодом постає загроза державного перевороту. Саме тут виявляється крихкість буржуазної системи в Латинській Америці: буржуазія починає панікувати, розуміючи, що національна незалежність неможлива без соціялістичних перетворень, і готова позбутися ідеї конституційної лєґітимности, що її вона захищала від ідеї «збройного повстання». Буржуазія користає з цієї крихкости в мирні часи, адже підтримання леґітимности не дозволяє сформувати майбутню протидію армії, ба більше – озброїти власний народ. Прикладами такого перебігу подій, за Дебре, були: Ґватемала 1954 року, коли за підтримки США було скинуто Хакобо Арбенса; скинення Хуана Боша в Домініканській республіці 1963 року (також за підтримки США); спроби державного перевороту проти президента Гондурасу Рамона Вільєди Моралеса 1963 року; ще одна спроба — проти Хуана Хосе Аревало знову ж таки у Ґватемалі; самовбивство президента Бразилії Жетуліо Варґаса 1954 року; військовий переворот 1955 року проти президента Аргентини Хуана Перона, обраного на другий термін. Таким чином, Дебре вважає, що буржуазія в цих країнах не здатна повторити шлях, пройдений буржуазією Европи, — вона не здатна створити національний ринок, промисловість, здійснити культурну революцію.
У есеї «Кастроїзм: великий похід Латинської Америки», що він був спочатку опублікований у відомому французькому філософському журналі «Тан Модерн» і британському «Нью лефт рівью» 1965 року, а згодом і на Кубі у «Каса де лас Амерікас», Дебре обстоює тезу, що основною проблємою слаборозвинених країн, — країн напівколоніяльних, — є проблєма держави, державної влади. У цих країнах пригноблена кляса позбавлена важелів впливу на політику країни, відчужена від контролю за державною владою, надто позбавлена можливости здобуття цієї влади.
«Кастроїзм», що його Дебре вважає не окремою течією марксизму чи окремою теорією, а радше методою, способом, проголошує необов’язковість державного перевороту для революції. На прикладі двох держпереворотів (Варґаса в Бразилії 1930 року та Перона в Арґентині 1943 рок) Дебре показує, що ці уряди, хай там які соціяльні сили їх підтримували, тяжіли праворуч і приходили до влади або за безпосередньої участи армії, або за її схвалення. Обіцяючи певні суспільні перетворення, ці перевороти спиралися на вже істнуючі суспільні відносини та економічний фундамент, і докорінно їх не змінювали, а отже не могли виконати власних обіцянок. Згодом, найбільш реакційні кола армії і буржуазія швидко скидали владу нового уряду.
На противагу цьому «революційному пучизмові» більшість латиноамериканських компартій висувала ідею «масового руху». Однак окрім безкінечного повторення слів про необхідність масового руху ці партії не могли запропонували нічого дієвого: будь-яка леґальна діяльність профспілок та орґанізацій, масові протести були приречені на поразку — розгром репресивними силами держави. Та навіть якщо полишити маси без чітких вимог, без політичної орґанізації вони — під проводом профспілки — перейдуть на реформістські позиції.
Відтак, єдиним способом спротиву в напівколоніяльних країнах за Дебре є створення невеличкої орґанізації «професійних революціонерів» — партизанського вогнища/осередку — що мала б нараховувати 10-30 чоловік, що вони віддані меті революції. Проте досвід партизанських рухів, що вони почали свою діяльність після Кубинської революції, і продовжували її на момент публікації статті «Кастроїзм: великий похід Латинської Америки» (1965), продемонстрував, що цей період варто вважати латиноамериканським «1905 роком», себто перехідним етапом, етапом поразок багатьох партизанських рухів. Причину поразок треба шукати в сприйнятті кубинського досвіду як готової моделі, що їй можна безпрограшно наслідувати, а теорія партизанського осередку ввижалася революціонерам як певний ріжновид блянкізму — змова-повстання невеличкої купки людей для миттєвого захоплення влади, коли маси залучаються до політики вже після перемоги над ворогом. Одначе «кастроїзм» прагне до об’єднання пригноблених ще до перемоги, ба більше: задля перемоги, прагнення до перемоги спільними зусиллями народу. Инша відмінність від блянкізму полягає в тім, що блянкізм передбачав швидку перемогу й покладався на робітничу аристократію, чого бракувало у тодішній Латинській Америці, де велика кількість населення досі була неписьменною. Також вогнище не створюється зненацька — йому передує довга підготовка, поступове залучення мас до боротьби.
Де саме має провадитися боротьба? Де саме має утворитися це вогнище?
Тут Дебре підголошує Ґеварі, який писав у «Партизанській війні», що пляцдармом збройної боротьби в слаборозвиненій Латинській Америці має бути сільська місцевість. Дебре, на відміну від «Революції в революції?», ще не виключає можливости залучати студентство і використовувати університети Латинської Америки як центри революційних кадрів. Проте, хай там якою автономністю ці університети користуються, протиріччя, що виникають під час співпраці з масовими рухами, гальмуватимуть революційний поступ, і студенти також можуть перейти на реформістські позиції.
Підсумовуючи, Дебре наводить наступні вісім уроків з досвіду збройної боротьби, що з них треба користати (деякі з них, щоправда, Дебре відкине у книзі «Революція в революції?»):
1) Суворий одбір кадрів, підготовка та політична освіта задля попередження інфільтрації з боку ворога.
2) Збройна боротьба як мистецтво, як творчість, можлива лише за умови, що політика буде вестися як наука (осередок не самоціль, він — вища форма політичної боротьби; створенню і початку діяльности осередку має передувати серйозна аналіза ситуації в країні).
3) Наявність партії аванґарду не є необхідною передумовою для початку збройної боротьби (проте це не означає, що подібну партію неможна створити в процесі боротьби).
4) Неможна відкладати створення військово-політичної орґанізації, у створенні такої орґанізації неможна покладатися на стихійність.
5) У переважно сільській і слаборозвинутій Латинській Америці революційну ідеолоґію можна пропаґувати лише у вигляді партизанського осередку (це не пропаґанда у дусі «народництва», а саме збройна пропаґанда ділом).
6) Необхідне підпорядкування збройної боротьби політичному керівництву не повинно вести до відокремлення політичного руху від військового.
7) Політичні орієнтири для збройної боротьби мають визначатися у сільській місцевости, адже місто дезорієнтує (марно сподіватися на початок збройної боротьби в місті і хибно вірити в її вирішальне значення).
8) Буржуазно-демократична революція або соціялістична революція — хибна дилєма, що лише заважає залученню до боротьби народних мас (вихід за межі буржуазно-демократичного етапу революції здійснюватиметься у процесі боротьби; треба насамперед знищити буржуазний апарат влади).
Механіцизм проти революції в революції
Наприкінці 1965 року Дебре повертається на Кубу і починає викладати філософію у Гаванському університеті. Ця викладацька діяльність була для Дебре прикриттям: він спочатку приглядається до роботи у таборі з підготовки партизанів, а потім і бере участь у підготовці бійців.
1967 року Дебре публікує свій opus magnum — «Революція в революції? Збройна боротьба та політична боротьба в Латинській Америці». Твір Дебре користується чималим попитом — 300 тис. прим. загального накладу, видання на Кубі, у Франції, Великій Британії, США. Книга спричинила доволі бурхливу полєміку у гурті лівих інтелєктуалів того часу, стала настільною книгою багатьох лівих рухів, партизанів не тільки Латинської Америки, але й «Метеоролоґів» («Везерменів») у США і «Фракції Червоної Армії» (РАФ) у ФРН.
Що такого пише Дебре у своєму творі, що викликає таку реакцію?
Він починає з того, що вказує на помилковість сприйняття Кубинської революції як підприємства гуртка людей, що вони 2 грудня 1956 року висадилися з «Гранми»: це дуже спрощене бачення революційного процесу, що він насправді почався за декілька років до висадки і тривав кілька років після неї. Тут варто зазначити, що такому викривленому сприйняттю революції посприяв Жан-Поль Сартр — він одним з перших із всесвітньовідомих інтелєктуалів почав писати на підтримку революції.
Відштовхуючись од популярної у ті часи тези, що, мовляв, Кубинську революцію вже неможливо повторити, Дебре пропонує розібратися, що саме сприяло її перемозі. Вважається, що перемогу кубинці завоювали у «збройній боротьбі проти озброєної влади буржуазної держави». Загалом все вірно, проте Дебре застерігає від сліпого копіювання кубинського досвіду, так само як досвіду Китаю, В’єтнаму, Росії. Революціонери мають розкрити закономірності революційного процесу, притаманні саме Латинській Америці (або конкретній країні). Цей підхід можна назвати «звільненням теперішнього від минулого» — протилежністю до «ґенералів, що готуються до минулої війни».
Дебре розпочинає з критики наявного досвіду партизанських війн на континенті та прагне їх коригувати. Серед розглянутих ним метод — збройна самооборона, збройна пропаґанда, (передчасне) створення партизанської бази.
Збройна самооборона має доволі старе походження – як приклад, нам пропонують звернутися до досвіду повстання індіянців під проводом Тупака Амару ІІ у Перу проти еспанських лятифундистів та повстання комунерос у Колумбії під проводом Мануели Бельтран; обидва повстання відбулися наприкінці XVIII ст. та швидко були придушені тогочасною колоніяльною владою. Ці повстання вважають провісниками війн за незалежність країн Латинської Америки, хоча деякі з них висували доволі помірні вимоги до влади, як от комунерос, які прагнули відміну податків, захист індіянських земель і висунули гасло «Нехай живе король! Геть поганий уряд!».
Сучасними прикладами збройної самооборони Дебре вважає Маркеталію і самооборону гірників у Болівії. Маркеталію та низку схожих утворень (Текендама, Ріо Чікіто, Віота тощо) називали вільні сільські території у Колумбії, що їх подекуди клясифікували як «незалежні республіки», анклави, де не діяв закон уряду; такі території утворилися на початку періоду «віоленсії» — десятирічної громадянської війни (1948-1959). Опір гірників Болівії зародився у відповідь на зміну курсу Болівійської революції 1952 року. Поступово втрачались здобутки революції (аґрарна реформа, розширення прав робітників, включаючи участь в управлінні підприємствами, націоналізація цинкових копалень тощо), розгортався наступ на робітників (приклад: придушення повстання на шахті біля гірського району Мільюні після оголошення страйку 12 травня 1965 року).
На думку Дебре, самооборона, це — породження економізму та стихійности. Себто, з одного боку, прагнення вирішення безпосередніх питань (підвищення зарплатні, повернення відчужених прав), а з иншого — зупинка на істнуючих формах орґанізації, захист тільки своєї території, небажання переходити до иншого, якісно нового етапу боротьби (народної війни, орґанізації політичної партії чи авангарду, перенесення війни на територію ворога). Коли партизанське вогнище веде кочове життя — «постійна пильність, постійна недовіра, постійна рухливість», самооборона обтяжена захистом цивільного населення та худоби, реманенту, а це заважає загонам наступати. До того ж гірників дуже легко блокувати: можна обмежити постачання харчів, товарів першої необхідности, перерізати дорогу, що веде до шахт; цьому гірники можуть протиставити тільки економічну блокаду, що її з легкістю долає уряд. Дебре вважає, що збройна самооборона у Китаю та В’єтнамі (загони народного ополчення) була можлива, тому що вона створювалась у визволених районах в умовах тотальної війни на всій території ворога. Дебре також критикує тогочасний троцькізм, що вирував ув окремих країнах Латинської Америки, бо він був радше метафізикою – механістичним перенесенням форм клясової боротьби країн «першого світу» на «третій світ»; профспілки були всім, а збройна боротьба вважалася авантюризмом (вельми цікаво, що так само партизанську війну цькували сталіністи, що їх було чимало в латиноамериканських компартіях 1960-х — 1970-х рр.).
Наступною мішенню Дебре є збройна пропаґанда. Партизанам, мовляв, необхідно завоювати довіру населення, переконати в справедливості війни, що її веде партизанський загін, себто провадити роботу з масами з метою наступного залучення селян до партизанської армії. Тут партизани мають наслідувати приклад В’єтнаму 1950-х — 1960-х рр. Проте між двома реґіонами світу — Латинською Америкою та Індокитаєм — є суттєві відмінності. По-перше, густота сільського населення: у В’єтнамі вона набагато вище, аніж в країнах Латинської Америки, що дозволяє аґітаторам почуватися «як риба у воді» та полегшує ведення народно-визвольної війни, присутній явний ворог-іноземець — французи чи американці, населення не має причин зберігати іноземцям вірність; аґітатори у промовах покликаються на конкретні результати боротьби, що точиться безпосередньо навколо селян, та користуються захистом революційних партизанських баз. По-друге, що відріжняє Латинську Америку, так це упадання населення перед владою: селянське населення, що воно складається переважно з індіянців, вірить не прибульцям з міста, а давно встановленим апаратам влади, лятифундистам. Довіру до місцевої влади може підірвати лише успішна партизанська операція, засідка, напад, що передуватиме збройній пропаґанді. Ще один чинник — зростаюча здатність реакційних сил контролювати ситуацію, в тому числі за допомогою ріжноманітних гуманітарних чи реліґійних місій, що вони є відгалуженням розвідки. Так, партизанське вогнище опиняються у ситуації, коли воно не може непомітно розпочати аґітацію та, маючи незначні матеріяльні ресурси, навряд може дозволити собі приймати новобранців.
Зазнав у книзі критики і принцип встановлення на початковому етапі партизанської бази. Цей принцип, як показує Дебре, запозичено з твору Мао Цзе-дуна «Питання стратеґії партизанської війни проти японських загарбників» (1938). У цьому творі Мао стверджував, що на відомому етапі затяжної війни проти загарбника партизанам потрібно створити опорні бази у тилу ворога, що змусить його вести боротьбу на всій зайнятій їм території. Себто спочатку оформлюється певний район, на який має спиратися партизанське вогнище, і тільки потім воно стає до бою. Дебре стверджує, що імітація цієї концепції в латиноамериканських умовах є небезпечною. Ґевара у своєму «підручнику» з партизанської війни пише, що партизанський загін «кусає й тікає», себто його головна зброя — мобільність, надто на початковому етапі, й несподіваність. Саме це втрачає вогнище, коли закріплюється на певній території, коли наживає постійну базу. Як приклад, Дебре згадує досвід Луїса де ла Пуенте, перуанського революціонера, що багато чого наслідував від Кубинської революції. Де ла Пуенте розчарувавшись у центристській політиці своєї партії АПРА, що тільки-но акумулювала певний потенціял і мала виграти президентські вибори (ув особі Віктора Ая де ла Торре), швидко втратила владу наслідком військового перевороту. Він заснував «Повстанську АПРА». Пізніше, перейменувавши її на «Лівий революційний рух» («MIR»), він дійшов висновку про неможливість розв’язання у мирний спосіб земельного питання, а також проведення міської реформи, націоналізації нафтової промисловости та відновлення національної суверенітету. Де ла Пуенте відкрив три фронти, що вони мали діяти у ріжних провінціях Перу. Після проведення мобілізації на відповідних територіях (переважно важкодоступних, гірських масивах, сельві тощо) він розповсюдив маніфест про початок збройної боротьби. Фронти мали поступово, один за одним, починати діяти. Першим був Фронт ім. Тупак Амару під проводом Ґільєрмо Лобатона — він протримався півроку. Фронт ім. Інка Пачакутек під проводом Рубена Тупаячі і Луїса де ла Пуенте від початку бойових дій зміг протриматися трохи більше місяця (загалом п’ять місяців, якщо рахувати від появи). Фронт ім. Пачакутек дій між окремими партизанськими базами, де відбувався вишкіл кадрів, а в окремому таборі знаходився штаб самого де ла Пуенте. Саме це тримання за вже влаштовані бази, на думку Дебре, стала однією з причин поразки «Лівого революційного руху». Крім того війська знали розташування партизанських загонів і мали докладну мапу місцевости (після активних дій проти иншого революціонера, очільника сільських спілок Уґо Бланко), бомбували місцевість напалмом. Покинувши бази, загони були приречені на оточення і ліквідацію, що й сталося у жовтні 1965 року.
Отже на початку свого шляху партизанський загін має поставити собі за мету здобуття військових перемог — вони дозволяють захопити у ворога зброю і амуніцію, потрібні для новобранців. Утворення — або відвоювання — постійної партизанської бази на початковому етапі боротьби є необов’язковим, цю базу партизани несуть на власних плечах, партизанське вогнище має вести кочове життя.
Партія чи партизанський загін?
Більшість партизанських загонів постала на базі колишніх або наявних комуністичних партій, хоча багато «традиційних» (себто сталіністських) партій не підтримувало збройну боротьбу. Партії та партизани встановлювали між собою вертикальний зв’язок, себто розробкою теорії, політичного курсу та стратеґії мав займатися партійний апарат, а «брудну» роботу мав перейняти на себе партизанський загін. Одначе за такого «поділу праці» партія починає почуватися незобов’язаною перед партизанським вогнищем, іґнорувати питання матеріяльно-технічного забезпечення партизанів, з’являються розбіжності у питаннях політичної лінії, тактики і стратеґії. Ці розбіжності міг би врегулювати прихід до міста командувача партизанів, проте це наражає партизанського ватажка на додаткову небезпеку — у місті він практично беззахисний: пильнує репресивний апарат.
Так, у цій пастці у середині 1960-х рр. загинули керівники партизанських «Революційного руху 13 листопада» і «Повстанських збройних сил» Ґватемали. Після державного перевороту 1954 року, коли від влади було усунуто Хакобо Арбенса, проґресивного буржуазного політика, що він хотів розпочати — доволі скромну — аґрарну реформу і націоналізувати землі United Fruit, ґрупа молодих офіцерів, надихаючись досвідом Кубинської революції і бажаючи скинути режим проамериканського президента Мануеля Ідіґораса, 13 листопада 1960 року орґанізувала у столиці повстання. Повстання швидко розгромили, і два його ватажки — Луїс Турсіос Ліма і Марко Антоніо Йон Соса — покинули країну. На початку 1962 року утворюються два вищезгаданих рухи, і в країні розпочинається громадянська війна — один з найкривавіших (200 тис. жертв) та довгих конфліктів (більш ніж 30 років) у Центральній Америці. За кілька років після початку війни саме під час приїзду до міста, 2 жовтня 1966 року, Луїс Турсіос загинув у автокатастрофі. Постає питання, чому Турсіос вирішив без охорони їхати пізно вночі? Є версія, що це був сплянований замах, і автомобіль підірвали спецслужби. Схожим чином 21 червня 1967 року загинув колишній депутат, а потім ватажок партизанського фронту «Збройних сил національного визволення» Венесуели Фабрісіо Охеда. Під час «виходу» до міста для обговорення питань з керівництвом Венесуельскої революційної партії (Охеду супроводжував товариш Дуґлас Браво), відламку від Комуністичної партію Венесуели, Охеду схопили і замордували спецслужби.
Свідок невдалого досвіду відносин партизанських вогнищ з партіями, Дебре, одначе, виключав підпорядкування партизанського вогнища партії — але тільки в тому сенсі, що військові дії завжди мають відповідати політичному курсові. Проте хто має визначати політичний курс і проваджувати його в життя, якщо партія зволікає з переходом до рішучих дій і займається створенням фронтів, коаліцій, об’єднань, кресленням «наполеонівських плянів»? Відповідь Дебре така: місце аванґарду у Латинській Америці 1960-х — 1970-х рр. має посісти партизанський загін, адже немає метафізичної тотожности аванґарду та партії, функція орґанізації лишається та сама, але орґанізаційна форма може бути иншою.
Як саме має виконувати власну ролю цей новий аванґард?
По-перше, це має бути новий спосіб керівництва: лідери руху мають долучитися до партизанського вогнища. По-друге, на певному етапі треба облишити демократичний централізм, що передбачує численні плєнуми, засідання, що не мають ваги для революції; кінцевою метою є не самозбереження партії. Отже політико-військове керівництво тепер має повністю належати партизанам.
За Дебре, партизанське вогнище є зародком партії, так само як вогнище є зародком народної армії. Вогнище більше не виконує ролю збройного крила партії, воно більше не має чинити тиск на буржуазні уряди, з об’єкту боротьби вони перетворюється на суб’єкт — орґанічне поєднання теорії і практики. В цьому запорука його подальшого поступування. Разом з тим не варто забувати, що партизанське вогнище є, за словами Дебре, лише «стартером» «великого двигуна», що ним є народ. Иншими словами, вогнище не треба розуміти як річ-у-собі, самоціль, незалежну від підтримки народних мас.
Остання кампанія Че — болівійська в’язниця — подальше життя
Після виходу свого найвідомішого твору Дебре напише у листі до друзів, що «коли написано те, що написав я, автор написаного має — з теоретичної і моральної точки зору — рано-пізно стати до зброї». Дебре не відступається від своїх слів і шукає, як приєднатися до Ернесто Ґевари у Болівії. Молодий викладач-партизан таємно подорожує до Ля-Пасу, і 20 березня 1967 року ми читаємо у щоденнику Ґевари згадку про «Дантона» (псевдонім Дебре). Хоча Дебре збирався брати участь ув бойових операціях, Ґевара відмовляє йому через погану фізичну форму. Відтак, Дебре брав участь у маршах, стояв на варті та лаштував зброю. Пізніше він мав виконувати доручення з орґанізації матеріяльного забезпечення через Европу.
20 квітня 1967 року Дебре разом з Сіро Бустосом, арґентинським художником і партизаном, і Джорджем Ротом, британським журналістом, заарештували болівійські військові. Що йно у світі дізналися про арешт Дебре, розпочалася кампанія за звільнення французького філософа. У ній взяли участь письменник, художними, політики — Франсуа Моріяк, Андре Мальро, Пабло Пікассо, Жан-Поль Сартр, Ґрем Ґрін, Жан-Люк Ґодар, Сальвадор Альєнде тощо. Коли постав ризик страти ув’язненого, листа до болівійському президенту Рене Барьєнтоса надіслав французький президент Шарль де Голль. Через п’ять місяців після арешту Дебре почався суд, де його звинувачували в орґанізації збройної боротьби, щоправда, спираючись на абсурдні докази (у вбитих партизанів, мовляв, було знайдено примірник його книжки). Одночасно поширювалися чутки про те, що Дебре виказав місцеположення партизанського загону. Тим часом 9 жовтня 1967 року загін Ґевари був страчений, самого партизанського командира взяли у полон та стратили. 16 жовтня, наступного дня після того, як Фідель Кастро офіційно заявив про смерть Че, суд оголосив покарання для Дебре — 30 років в’язниці. На щастя, за три роки, молодого філософа-революціонера звільнили — через прихід до влади Хуана Хосе Торреса, військового, що симпатизував лівим.
Після виходу з в’язниці у грудні 1970 року Дебре їде до Чилі, де — вже у статусі відомого лівого інтелєктуала — бере низку інтерв’ю у президента Альєнде (згодом вони вийдуть друком у книзі «Чилійська революція. Розмови с Сальвадором Альєнде»). Державний переворот 11 вересня 1973 року змушує Дебре повернутися до Франції, де він публікує два томи розвідки «Критика зброї» (1974) — критичну аналізу теорії й практичного досвіду партизанських воєн у Латинській Америці.
Поступово Режі Дебре полишає революції і вступає до лав соціял-демократії. З 1981 по 1988 рік він працює радником із закордонних справ президента Франсуа Мітерана (від Соціялістичної партії), шукаючи способів вести зовнішню політику, незалежну від США (Франція була та є членом НАТО). Єдине, що хоч якось нагадувало про героїчне минуле, це зустріч у Мексиці 1994 року з ватажком повстанців-сапатистів субкоманданте Маркосом.
Післямова
2017 року у лондонському видавництві «Версо» вийшло перевидання цієї книжки, до якої Дебре написав передмову. Автор пише, що політичні твори, на відміну від художніх, мають термін придатности. Ідея революції схожа на міт про всесильного бога, а «здобуття політичних і соціяльних прав народами Латинської Америки, кінець диктатур, відновлення миру відбулися не завдяки збройному аванґарду, а почерез роботу профспілок, бідняцьких комітетів, сполучених опозиційних фронтів і політичних орґанізацій». Себто, за Дебре, збройна боротьба і теорія партизанського вогнища були не зовсім правильним розв’язанням тогочасних проблєм.
З цим важко погодитись. До того ж сам Дебре навряд вважає за справжню демократію буржуазну демократію у «третьому світі». У декількох країнах Латинської Америки (Колюмбія, Перу, Мексика) партизанська боротьба триває — так само як продовжують істнувати «парамілітарес» («ескадрони смерти»), мішенями яких є ватажки місцевих природозахисних чи профспілкових орґанізацій. У Колюмбії жертвами недержавних напіввоєнізованих формувань стали десятки колишніх партизанів — членів ФАРК, що вона 2016 року офіційно припинила збройну боротьбу та створила політичну партію (через три роки крихкого перемир’я деяка частина партизанів повідомили про повернення до збройної боротьби). Сучасна партизанська війна не є винятково латиноамериканським феноменом — варто лише згадати про загони наксалітів ув Індії, маоїстів на Філіппінах, загони народної самооборони Рожави тощо. Але і без партизанської війни відбуваються політичні заворушення, що ризикують перерости в громадянські війни, як-от у Венесуелі, Нікараґуа, Еквадорі і Чілі.
«Мир і кінець диктатур» в Латинській Америці є умовними, а подекуди їх просто немає. Нікуди не поділася експлоатація країн капіталістичної периферії країнами центру, що веде до зростання бідности простого народу, і мирного виходу з цього зачарованого кола експлоатації, злиднів і гноблення не видко. Тим-то не знає з порядку денного питання революції і збройної боротьби.
Вперед 