Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой фільму — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла.

Тема змови була популярною у кінематоґрафі 1970-х — 1980-х: серед фільмів на цю тему можна назвати «Розмову» (1974), «Три дні Кондора» (1975), «Прокол» (1981)[1]. Але «Відеодром» особливий: крім теми закулісних махінацій і маніпуляції людини людино він продовжу лінію творів, у яких Кроненберґ досліджує відносини людини з ріжними явищами і матеріями: людина і біолоґічна мутація тіла (фільм «Квочки», 1979), людина і природа («Муха», 1986), людина і техніка («Автокатастрофа», 1996). Змова у «Відеодромі» тільки привід розглянути відношення людина — засоби масової інформації.

Кроненберґ фетишизує засоби масової інформації загалом і телєбачення зокрема. Як відомо, фетишизм, це — «характерний для товарно-капіталістичного суспільства процес наділення продуктів праці надприродними властивостями ‹…›, обумовлений матеріялізацією соціяльних відносин і персоніфікацією речей»[2]. У фільмі ЗМІ представлені як всемогутні й автономні машини тотального проґрамування людини («зомбоящики»): якщо підпав під їхні чари, вивільнитися неможливо. Під впливом телєтрансляцій Макс Ренн швидко міняє ролі: спочатку він жертва, потім — детектив, месник, вбивця і нарешті самогубець. На питання «як протистояти їхній силі?» фільм дає тільки одну відповідь — самогубство. Щоправда, режисер натякає й на инший варіант. Є у фільмі маленький епізод розмови головного героя з бездомним жебраком, коли по телєвізору, що стоїть між ними, показують обличчя Ренна, розшукуваного поліцією як вбивця (він вчинив стрілянину на презентації «Відеодрому»), але бездомний не бачить цього, не звертає на це жадної уваги. Себто телєвізор можна просто не дивитися — тоді жадна маніпуляція тебе не візьме. Вимкнення телєвізора можна, звісно, порівняти із самогубством, але тільки фіґурально: вимкнути/ввімкнути включити телевізор — у цій дії, на відміну від пострілу в голову, немає нічого фатального.

Цікаво, що об’єктом маніпуляції з боку «Відеодрому» і «Нової плоти» є не будь-хто, а діяч телєбачення — телєпродюсер і співвласник телєканалу. Автор фільму ніби говорить глядачеві, що вірить в галюцинації (брехню ЗМІ, видимість, ерзац-дійсність) і йде у них на поводу тільки той, хто цього сам бажає, хто сам продукує ці галюцинації для споживання иншими, хто сам включений у процес товарообігу хибної свідомости.

«Відеодром» постає як аґресивне середовище, що навіює кошмари, чинить над глядачем сексуальне насильство, розчиняє його у страхі й бажанні одночасно, викликаючи залежність як у наркомана. «Нова плоть відео», позірно менш войовничий суперник «Відеодрому», перетворює глядача на вбивцю. Хоча й конкуренти, на практиці обидві телємережі співпрацюють над будівництвом навколо людини багатоповерхового лабіринту безвиході, в якому вона може зіграти будь-яку ролю крім роли хазяїна ситуації.

Одне з питань, на яке немає відповіді у кіні, але яке у зв’язку з ним виникає, чи можливе телєбачення, яке не розважає глядача, не потурає його пристрастям, не маніпулює його свідомістю, а просвіщає, виховує, спонукує до творчої дії? Я думаю, що якісно инше телєбачення можливе, адже воно — все ж не зброя, а інструмент, яким користуватися можна по-ріжному. Телєбачення — річ рукотворна. Якщо є розумні й дурні фільми, розумні журнали й не дуже розумні тощо, поруч з дурним телєбаченням — або просто замість нього — може істнувати й розумне. На шедеври розраховувати не слід, але середній рівень масової культури, що поєднувала би творчий зміст з позитивним спрямуванням, підтримувати можливо. Инша справа що телєбачення має властиві недоліки, що їх неможливо позбутися, не позбувшись самого телєбачення, й найголовніший з них — підштовхування до пасивного сприйняття, до буття глядача та стороннього спостерігача. Невипадково, саме телєбачення є хребтом сучасного суспільства видовищ (перегляд телєвезійних проґрам як вид дозвілля стоїть, наприклад, в Україні першому місці[3]).

Инше питання — можливість колєктивного опору. У фільмі Кроненберґа змові «Відеодрому» та контрзмові «Нової плоти» протистоїть одинак — Макс Ренн. Він одинак в усіх відношеннях — холостяк, бездітний, живе в однокімнатній квартирі, він не має друзів — лише партнерів і підлеглих. У благодійній «Місії катодного променю» «допомогу» «знедоленим телєглядачам» надають теж в індивідуальному порядку: тут не бачимо ані колєктивних телєпереглядів (яких-небудь сеансів «телєтерапії»), ані колєктивних обговорень побаченого по ТБ (що, звичайно, неможливо, якщо кожен дивиться своє). У відповідь на один телєвізор можна — й треба — дивитися инший телєвізор, опиратися одним ЗМІ — за допомогою конкуруючих ЗМІ. Хоча роля телєбачення поступово зменшується, і паралєльно зростає роля інтернету (куди «переїздить» не тільки друкована преса, але й ТБ), хоча завдання і методи роботи інтернету видаються проґресивними, проте він також робить свій внесок в атомізацію суспільства. Інтернет дозволяю створити окремий ізольований інфопростір, мандруючи яким, людина відвідує лише сайти, сторінки, спільноти «за інтересами», а про істнування инших часто не здогадується. Алґоритми того самого «Ютьюбу» (Youtube) сприяють тому, що людина зациклюється на пропонованих відео, що вони, здається, пасують інтересам глядача, але відкриття геть нового практично неможливе. В цьому сенсі бачимо повторення — на новому технічному рівні — старої історії з кабельним і супутниковим телєбаченням з його доступом до сотень каналів «на всі смаки», з яких на практиці в активному обігу тільки два-три.

Одначе колєктивна боротьба можлива: будь-які форми колєктивної діяльности та дозвілля, не пов’язані із засобами масової інформації та від них незалежні, є формами колєктивного опору. І життя окремої людини, і тим більше життя суспільства ширше й багатше за телебачення або — що ближче до наших реалій — інтернету. Своєрідну — ствердну — відповідь на питання щодо можливости колєктивного опору дає фільм «Матриця»[4], де змові «Матриці» протистоїть не один головний герой гакер Нео, а ціла підпільна орґанізація (партизанський загін) на чолі з Морфеусом.

Примітки

[1] Див.: «Розмова» (The Conversation, реж. Френсис Форд Коппола, 1974, США), «Три дні Кондора» (Three Days of the Condor, реж. Сідні Поллак, 1975, США), «Прокол» (Blow out, реж. Брайан Де Палма, 1981, США). Докладніше про ці фільми див.: Fredric Jameson, The Geopolitical Aesthetic: Cinema and Space in the World System, Bloomington, Ind.: Indiana University Press, 1992, pp. 11‒35.

[2] Фетишизм // Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. — Москва: Советская энциклопедия, 1983. — С. 722.

[3] Щодо видів дозвілля респондентів, то читання займає п’яту позицію у рейтингу. На першому місці став перегляд телевізійних програм, якому українці віддають найбільшу перевагу. Друге місце стосується прочитання новин в ЗМІ (в тому числі й інтернет-ЗМІ), третє — час у соціальних мережах. Четверте місце зайняло прослуховування радіо. — Скільки українців не прочитало жодної книги за весь рік: невтішні дані // Телеканал новини «24». — 27 листопада 2018 (https://24tv.ua/lifestyle/skilki_ukrayintsiv_ne_prochitalo_zhodnoyi_knigi_za_ves_rik_nevtishni_dani_n1070757).

[4] Див.: «Матриця» (The Matrix, реж. Ендрю і Лоуренс Вачовські, 1999, США).

0 Responses to “Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: