Куди крокує прочанин?

Константин Жоль, Дмитро Видрін

В останні десятиліття в мусульманських країнах різко зросла релігійна, політична і навіть економічна роль ісламу. Цьому сприяли труднощі розвитку цих країн, поглиблення соціальної і матеріальної нерівності, протест проти засилля привнесених із Заходу звичаїв капіталістичного суспільства, намагання імперіалізму поставити під свій контроль багатющі місцеві природні ресурси, неврегульованість близькосхідного конфлікту.

Зростання релігійних настроїв у країнах мусульманського світу виявляється по-різному. Серед мусульманської інтелігенції посилилося зацікавлення традиційними духовними цінностями. Проглядається явна тенденція до політизації культурної спадщини мусульман під егідою ісламу.

«Ісламський Ренесанс» в країнах Близького й Середнього Сходу стимулював активізацію пропагандистської діяльності буржуазних сходознавці в-політологів. На цій хвилі було «перевідкрито» радянські республіки Середньої Азії, а в лексиконі західних ідеологів з’явився вислів «червоний іслам». Західні «експерти», йдучи за від жилою традицією, продовжують називати республіки Радянського Сходу «мусульманськими», намагаючись довести, ніби релігійний фактор є домінуючим у способі життя радянських народів Середньої Азії.

За словами прогресивного французького журналіста Анрі Аллега, що відвідав недавно нашу країну, вибір такої характеристики республік Радянського Сходу зовсім не випадковий. Ідеться про те, щоб прищепити споживачам буржуазної пропаганди думку про існування сьогодні «всезагальної мусульманської проблеми».

Цьому питанню і присвячена стаття К. К. Жоля і Д. І. Видріна, яку ми друкуємо і яка увійде до книжки цих авторів, що готується до друку у видавництві «Молодь».

Гіндукуш насупив свої брови гір від Афганістану до Пакистану та Індії. Мовчить тривоги сповнений Гіндукуш, дослухаючись до відлуння далеких пострілів.

На схилах Гіндукушу — ліс, а вище — вічний льодовик. Ліс приховує когось, тихо про щось шумить, немов застерігає.

Скельця бінокля вп’ялися в стежину, де, чіпляючись за ялівець, скрадається ворог. Поміж каміння просунуто рильця кулеметів. Зараз вони вдарять злісними чергами по ворогові, по хащах ялівцю. За півгодини бій закінчиться. Запізніло лусне серед скель граната.

Полонені душмани розгортають халати, скидають плямисті маскувальні куртки, розмотують чалми. Сипляться амулети, патрони, фотографії, ножі. Полонені завмирають од гуркоту вертольотів. Вертольоти їх заберуть. А що буде далі — один аллах знає…

Душмани, басмачі. Одні й ті ж звички. Люблять людські голови на палях носити. За ці голови, навіть за вуха або носи, добре платять.

Тренуються вдень і вночі, в спеку й холод. Повзають по гарячій, укритій пилом землі. Кулі, випущені досвідченою рукою інструктора, з виском упинаються в пісок за дюйм од голови. Звикай до цього виску. Виску й посвисту куль не бійся. Свиснула — пролетіла. Своєї смерті не почуєш. Ударить немов поліном. А проте страшно. Страшно тут, страшно там. Але тебе вмовляють, погрожують, платять, і ти повзеш, ковтаючи жовту пилюку, зриваєшся, стріляєш, кидаєш гранату, а потім слухаєш довгі промови про «священну війну з невірними».

1986 року органами державної безпеки Афганістану був затриманий Шер Афзаль, один з керівників контрреволюційного формування, що діяло в провінції Лагман.

На допиті душман зізнався, що проходив підготовку в учбовому центрі пакистанського міста Варсак, розташованого кілометрів за тридцять од Пешавара. По всьому периметру це бандитське кубло оточують високі стіни дувала й пости охорони. В сусідстві базується полк пакистанської армії.

Табір у Варсаку належить контрреволюційній організації «Ісламська партія Афганістану» на чолі з запеклим реакціонером Гульбуддіном. Його заступника Казі Аміна, що відповідає за «учбові курси», часто можна побачити в супроводі американських, західноєвропейських військових інструкторів та високопоставлених представників спецслужб Пакистану.

— До навчальної програми, — розповідав Шер Афзаль, — входять заняття з підривної справи, опанування вибуховими пристроями з годинниковим механізмом для диверсій з максимальною кількістю людських жертв. Основною ж дисципліною є спецкурс, що його викладає американець Джордж. Він навчає вербувати агентуру, перевіряти її, винагороджувати за виконане завдання.

ІІІер Афзаль замовк, насупившись і щось пригадуючи. Потім сказав:

— На заняттях американець часто повторював: «Підшукуйте потрібних людей у партійних і державних установах Афганістану, щоб через них з’ясовувати плани уряду, висувати на відповідальні посади своїх агентів. Необхідно /156/ виявляти і знищувати співробітників державної безпеки, царандоя, а також тих, хто наміряється перейти на бік народної влади».

Уважно слухав Шер Афзаль свого американського «вчителя», а серце передчувало лихо. І це передчуття збулося.

Неспокійно б’ється живчик на скроні Шер Афзаля. Ой леле, як незатишно йому на допиті! Душно! Піт заливає обличчя, сорочка /157/ прилипла до тіла. А десь там, за стінами в’язниці, вилискують крижані ножі Гіндукушу.

Схрипують бойові машини піхоти, сповзаючи з шосе на путівець. Колона вирушає на чергову бойову операцію. Цього разу вона буде важкою і масштабною.

Розвідка повідомила, що в окрузі Хост душмани створили укріплений район з трьома міцними оборонними рубежами, десятками підземних складів зброї, продуктів, медикаментів. Там містяться авторемонтна майстерня, невеликий патронний завод, оснащений сучасними верстатами й автоматичною поточною лінією.

Частини афганської армії пішли у наступ на укріпрайон. Бої точилися запеклі. Було знищено понад дві тисячі бандитів, захоплено багато полонених і зброї.

У душманів залишається дедалі менше шансів на створення подібних укріпрайонів і баз. Контрреволюція зазнала значних втрат, від банд очищено багато міст і кишлаків. Лише за чотири місяці 1986 року склали зброю і здалися понад три тисячі душманів.

Демократична Республіка Афганістан міцно тримає прапор революції. В країні оголошено програму національного примирення. Чимдалі більше простих трудівників підтримують новий соціальний лад.

Що ж спричинило братовбивчу війну в Афганістані?

27 квітня 1978 року перемогла афганська революція під проводом Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Новий революційний уряд очолили генеральний секретар ЦК НДПА Н. М. Таракі, що став головою Революційної ради і прем’єр-міністром ДРА, та Бабрак Кармаль, член Політбюро, секретар ЦК НДПА, який зайняв посади заступника голови Революційної ради і заступника прем’єр-міністра.

9 травня 1978 року було оголошено «Основні напрями революційних завдань» нового уряду. Цей декрет полегшив тягар лихварської заборгованості мільйонів селян; знизилися ціни на деякі товари першої необхідності; було розроблено проект демократичної земельної реформи. Разом з тим припускались помилки й відхилення від основних принципів партії.

Великої шкоди справі революції завдали злочинні дії Хафізулли Аміна, що розпалював фракційну боротьбу. Влітку і восени 1978 року він усунув від керівництва групу відданих революції партійних діячів, а в березні 1979-го домігся посади прем’єр-міністра. У вересні того ж року усунув, а потім убив Н. М. Таракі, після чого захопив пости генерального секретаря ЦК НДПА і голови Революційної ради.

Як же могло статися, що в революційній партії виник розкол, який супроводився репресіями, терором і сприяв розгулові контрреволюційних сил у країні?

Заглянемо в рік 1976-й. Це був тяжкий для НДПА рік. Партія поділилася на два угруповання, що дістали назви від її друкованих органів, — «Хальк» («Народ») і «Парчам» («Прапор»). Групу «Хальк» очолив Н. М. Таракі, а «Парчам» — Бабрак Кармаль. Обидва угруповання визнавали вимоги статуту партії, стояли на тій самій ідеологічній платформі, подеколи діяли спільно, а проте відчували взаємну недовіру, часом бездоказово звинувачували одне одного в міфічних «гріхах». Розбрат у рядах партії сіяли Абдула Бурі та Хафізулла Амін, які спритно наштовхували один на одного членів її Центрального Комітету.

1977 року розрізнені угруповання об’єднались, і знову ожила єдина Народно-демократична партія Афганістану. Тоді ж було висунуто вимогу змістити Аміна з керівної посади в партії, вивести його з членів ЦК НДПА. Проте Амін зумів зберегти свої позиції.

Після Квітневої революції, використовуючи Таракі в своїх цілях, Амін повів наступ на чесних членів партії, обвинувачуючи їх у зраді революції. Сильного удару було завдано Бабраку Кармалю, якого звільнили з усіх посад, а його соратників кинули за грати. Невдовзі за наказом Аміна був задушений Таракі.

І все ж партія знайшла в собі сили викрити й ліквідувати диктатуру Аміна. 27 грудня 1979 року патріоти НДПА, Революційної ради і збройних сил ДРА скинули злочинний режим Аміна. Це був початок нового етапу Квітневої революції. Партія зробила серйозні висновки з допущених помилок. Пояснимо детальніше.

Революція дала дехканам землю й воду. Але бідняки не поспішали вступати у володіння ними. І це не дивина, якщо брати до уваги відсталість, затурканість селян і ту велику роль, яку відіграє Коран у житті афганського суспільства. У Корані ж бо сказано, що чужу землю брати не можна, це страшний гріх.

Декрет про землю хоч тисячу разів гуманний, та він підготовлений смертними людьми, тоді як Коран створений священною рукою, і в ньому чорним по білому написано, що приватна власність недоторкана. Горе тому, хто зазіхне на неї. Те саме стосується і бідняцьких боргів. Коран тлумачить, що не сплачувати борги — великий гріх. На тому світі на грішника чекає страшний суд.

Таку життєву логіку прищеплювали правовірним дехканам з дитинства, тож зламати її було непросто. І все ж ламали, й робили це — грубо, безцеремонно, похапцем, не дбаючи про наслідки. Вони ж озвалися кулеметними чергами контрреволюції.

Не можна силоміць заборонити віру в бога, погрозами «сіяти розумне, добре, вічне», декретом скасувати догми Корана. Безглуздо ігнорувати те, що 98 відсотків афганців сповідують іслам. Цю політичну короткозорість і лівацький «благий терор» обернули собі на користь вороги Квітневої революції, врахувавши вплив релігії на широкі маси трудящих.

Після грудневих подій 1979 року керівництво партією і країною, критично осмисливши помилки минулого в галузі ідеології, зробило відповідні висновки.

Уроки Квітневої революції в Афганістані, трагічні будні сучасного Ірану свідчать, що нехтування релігійним чинником у житті суспільства може призвести до серйозних політичних прорахунків, пожвавлення антидемократичних сил у мусульманському світі, експорту контрреволюції під виглядом втілення «ісламських ідеалів».

Звернімося до сучасного Ірану. Кризу «ісламської революції» в цій країні спричинили як неоднорідність сил, що брали в ній участь, /158/ так і гострі конфлікти в сфері релігійної ідеології. Ці конфлікти зокрема відбиваються в ідеологічній діяльності Алі Шаріаті, книжки і статті якого стали дуже популярними не лише в мусульманських країнах — вони перекладені багатьма мовами світу.

Ад’юнкт-професор Юніон-коледжа в США М. Ядегарі назвав Шаріаті «теоретиком ісламської революції». І це не випадково, бо свою ідейну платформу «ісламські ліві» пов’язують саме з іменем Шаріаті, який у формулі «лівий іслам» наголошує на її першій частині.

Алі Шаріаті народився 1933 року в передмісті іранського міста Мешхед. Здобув традиційну мусульманську освіту в початковій і середній школі. Навчався в педагогічному коледжі. В кінці 1950-х років став членом таємної організації «Мусульманський соціалістичний рух». 1959 року він їде до Франції, де знайомиться з творами філософів і літераторів-екзистенціалістів (Ж.-П. Сартра, А. Камю та ін.), а також з працями Ф. Фанона, визнаного ідеолога «нових лівих», який проповідує «самоціль» політичного насильства. Вони вдвох обговорювали питання про роль релігії у визвольних рухах.

У Франції Шаріаті розгорнув бурхливу політичну діяльність, демонструючи свою підтримку «Організації визволення Палестини».

Отримавши в Сорбонні ступінь доктора соціології, Шаріаті повертається до Ірану, де його заарештовують. Після звільнення з тюрми він викладає в Мешхедському університеті.

Протягом 1960-х і першої половини 1970-х років Шаріаті займається публіцистичною і пропагандистською діяльністю. На його лекції записуються тисячі студентів. І знову Шаріаті кидають за грати, але під тиском світової громадськості власті змушені звільнити його. Влітку 1977 року він приїздить до Англії і вмирає там при загадкових обставинах. Припускають, однак, що Шаріаті отруїли агенти таємної поліції шахського режиму.

Шаріаті у своїх працях і лекціях великого значення надавав ролі інтелектуалів у житті суспільства, закликав їх іти в народ, нести йому знання.

На думку Шаріаті, цінність внеску ісламу в загальнолюдську історію полягає в тому, що традиційну духовність, яка спонукала людину жертвувати життям, майном і навіть дітьми в ім’я суворих богів, він переорієнтував на діяння заради поступу й пізнання ще не звіданого в цьому світі.

Шаріаті твердив про необхідність відновлення ісламу як певного типу культури, що його дискредитує консервативне духівництво, нехтуючи мусульманським загалом і обдурюючи його.

Послідовники Шаріаті в арабських країнах наголошують, що вони виступають не за відродження релігійного світогляду на противагу науковому, а за прогресивне тлумачення тих догм ісламу, котрі стосуються практичного життя людей, суспільних відносин, політики тощо.

«Ісламські ліві» твердять про спорідненість соціалістичної ідеології з ісламом, виникнення якого, на їхню думку, відповідало мріям знедолених про соціальну справедливість. Така інтерпретація ісламу підводить до вчення про «мусульманський соціалізм», за яким сучасна соціалістична думка в арабських країнах є нічим іншим, як наслідком подальшого розвитку духу «ісламської революції».

Політико-ідеологічна діяльність «ісламських лівих» у загальних рисах є «східним відлунням» ідеології бунтівних «нових лівих» на Заході. Тож не випадково Шаріаті вважають ідейним вождем молодіжного угруповання «Муджахедін-е-хальк» («Народні борці за віру»), що відіграло важливу роль в іранській революції 1978—1979 років.

«Муджахедін-е-хальк» була надто неоднорідною політичною організацією, до якої входила молодь лівих і правих поглядів. До правих і найфанатичніших бойовиків належали прихильники аятолли Хомейні з міських низів — дрібні крамарі, ремісники тощо. Ці праві фанатики закликали до встановлення в Ірані теократичного режиму.

Між правими й лівими членами «Муджахедін-е-хальк» нерідко спалахувала ворожнеча. Принципове значення в більшості конфліктів мали розбіжності релігійного характеру.

Шукаючи надійної опори для здійснення своїх далекосяжних політичних планів, аятолла Хомейні вирішив заручитися підтримкою нелегальних бойових угруповань, у тому числі й «Муджахедін-е-хальк». Однак, домігшись бажаного, він особисто санкціонував жорстоке цькування членів цих організацій.

Досвід іранської революції показує, що «ісламські ліві» багато в чому помилялися, намагаючись пристосувати релігійну ідеологію до прогресивних соціальних перетворень. А проте з ними не можна не погодитись, що релігійний чинник відіграє важливу роль у мусульманських країнах, і недооцінка його може завдати шкоди розв’язанню складних соціальних і культурних проблем. Зрештою, вони глибоко помилялися, вважаючи, що марксизм применшує роль релігійного фактора в житті мусульманських народів. Очевидно, тут далося взнаки поверхове знання марксизму, почерпнуте з праць західних теоретиків «нових лівих».

Останнім часом серед західних інтелектуалів, розчарованих в ідеях технократії, і молодих «богошукачів», які висловлюють протест проти капіталістичної цивілізації, зросла цікавість до містики в ісламі та мусульманських дервішів, ордени яких існують нині в Пакистані, Індії, Індонезії, Ірані, деяких країнах Африки.

Та перш ніж повести мову про містику і дервішів, згадаймо угорського сходознавця Армінія (Армініуса) Вамбері (1831—1913).

У відомому оповіданні М. Тихонова «Вамбері» є епізод, коли вчений, подолавши тисячі небезпек під час мандрівки під виглядом дервіша у Персію, Бухару, Афганістан, потрапляє, врешті-решт, до турецького посольства у Мешхеді, де й відбувається така розмова:

«— Скажіть, ви знайшли, що шукали? — запитав його посол.

— Ні,— відповів Вамбері,— й ось чому: з дитинства я прагнув вивчити якнайбільше мов, побачити якнайбільше людей. Це мені вдалося. Я мріяв віднайти в Азії старих мадярів, що про них розповідають в Угорщині. Я шукав їх, але не знайшов.

— Як же ви залишилися живим?

— Мабуть, тому, що йшов до людей з чистим серцем. Якби я хитрував і шпигував, то неодмінно попався б. Я міг дивитися в очі цим людям. В цьому була моя сила». /159/

Чи думав про це в наші дні англієць Стюарт Боудмен, вирушаючи разом з душманами у рейд через увесь східний Афганістан?

Відповіді не буде — вбитий під час перестрілки англієць хитрував і шпигував, тому був приречений на безславну загибель. В записниках його начеркано пакистанські й афганські явки, імена й короткі характеристики агентів, розвідувальні дані про розміщення частин афганської армії тощо.

Коли відомості про дії британської розвідки в Афганістані дійшли до Лондона, журналісти газет «Обсервер» і «Дейлі міррор» вирішили розібратися в цій скандальній справі. І що ж з’ясувалося?

А те, що Стюарт Боудмен — живий і здоровий, але… Це зовсім інша людина, далека від політики й ризикованих авантюр. Західні таємні служби використали його ім’я, щоб забезпечити дезінформацію в разі провалу агента.

Є платні агенти спецслужб, і є агенти власного користолюбства, слуги свого незмірного егоїзму, готові ошукувати всіх. До людей цього гатунку належав Г. І. Гурджієв (1872—1949), примітивні опуси якого й досі мають попит у неперебірливого обивателя.

Гурджієв — малоазіатський грек, виходець з дореволюційної Вірменії. За словами одного з його близьких знайомих, у поведінці цього «дервіша», що діяв у Петербурзі та Москві, було багато гри і меркантильності. В розмовах з довірливими «неофітами» Гурджієв неодмінно згадував про свої відвідини тібетських монастирів, перебування в школах перських суфі, а також суфі Бухари й Східного Туркестану. Свою «оригінальну» манеру розповідати про Схід він запозичив у відомої мадам Блаватської, з теософічними опусами якої був добре обізнаний. Змальовував зустрічі з тібетським далай-ламою, якого у вічі не бачив, та своє життя в Тібеті, де ніколи не бував. Після втечі з охопленої революційним вогнем Росії Гурджієв, як тільки міг, паплюжив її мову та культуру.

Дивно, але ще й досі не перевелися люди, які поширюють опуси Гурджієва та інших «вестернізованих дервішів»; є і шахраї, котрі задля власного зиску обдурюють марновірних. Про діяльність «новоявлених дервішів» Абая Борубаєва і Мірзи Кимбатбаєва розповідала зокрема «Литературная газета» (№ 41, 8 жовтня 1986).

Зазирнемо в словник. Дервіш (перс.— жебрак) у мусульманському світі — це мандрівний чернець, послідовник суфізму; носить одяг з грубої тканини. А суфізм (від араб, суфі — одягнений у волосяницю) — містична течія в ісламі, що проповідує злиття людини з богом через аскетизм і внутрішнє самовдосконалення.

Суфізм відіграв значну роль в ісламі, наклавши на нього відбиток, який у наш час називають мусульманським фанатизмом.

Організація суфійського ордену будується за постульованими стадіями «наближення до бога». Так, на першій з них той, хто готується до посвячення, повинен суворо дотримуватись шаріату — мусульманського права. Це своєрідна перевірка на витримку й терпіння. Згодом, стаючи на «шлях суфі» (тариката), послушник мусить зректися волевиявлення і власного «я». На допомогу йому приходить духовний наставник — шейх, або пір («спрямовуючий», «старець»), якому безоглядно підпорядковується мюрид («бажаючий», «шукач»).

За давніх часів мюриди жили при шейху, в гуртожитках, що будувалися біля великих храмів та відомих гробниць; могли мати сім’ю, займатися ремеслом. Шейх постійно випробовував мюрида, даючи принизливі доручення та привчаючи до жебрацтва, і той поступово ставав слухняним знаряддям у його руках. До речі, найзапекліший опір революційним перетворенням в радянських республіках Середньої Азії чинили саме верховоди суфійських сект, особливо в тих районах, де традиційно існували центри дервішизму.

Сьогодні імперіалізм тримає на прицілі чимало ісламських сект, намагаючись руками їхніх членів влаштувати провокації проти прогресивних політичних діячів, партій і режимів, здійснювати терористичні акції з метою вбити клин у дружні стосунки між соціалістичними державами й країнами, що розвиваються.

Проти Радянського Союзу активно виступають, нерідко користуючись послугами сектантів-екстремістів, такі ісламсько-націоналістичні організації, як «Туркестанський визвольний рух», «Об’єднана кавказька організація», «Товариство емігрантів-мусульман», пов’язані з ЦРУ, і «Середньоазіатський дослідницький центр», що співробітничає з англійською розвідкою. Гасло цих організацій — «Боротьба з існуючим в СРСР політичним ладом і створення самостійних мусульманських держав замість радянських республік».

Звичайно, іслам і контрреволюція під прапором ісламу — не одне й те ж. Окрім того, було б помилкою ототожнювати іслам як релігію і так звану «ісламську спадщину», яка в арабських країнах — не просто відлуння релігійної ідеології, а й надбання, що становить конкретну культурну й політичну вартість.

Як вважають арабські марксисти, «ісламська спадщина» стосується не лише минулого, вона є гострою проблемою сьогодення. Тому, слушно зазначають вони, питання про іслам і його значення для країн мусульманського світу необхідно вирішувати не з просвітницьких позицій критики «неба», а з погляду земних реальностей, що породжують релігійний дурман. Ось чому арабські марксисти головну увагу зосереджують не так на богословських інтерпретаціях догматів ісламу, як на боротьбі проти його використання консервативними мусульманськими силами, мета яких суперечить інтересам трудящих — визволенню від гніту й експлуатації.

Іслам — одна з трьох (поряд з буддизмом і християнством) світових релігій — зберігся серед деякої частини населення республік Радянського Сходу. Однак останнім часом ісламські секти почали з’являтися і в нетрадиційних для них районах. Цьому сприяють іноді й такі пройдисвіти, як Абай Борубаєв та Мірза Кимбатбаєв.

Іслам не спить, він на марші, і разом з його богословськими апологетами войовничо крокують «прочани», далекі від проблем «ісламської спадщини», але пройняті духом антикомунізму. /160/

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1987. — №8. — Стор. 156-160.