Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду».

На протязі 1984 р. радянська преса посмілішала ще більше, визнавши, що радянське військо зазнає втрат, особливо після наступу в Панширській долині[1]. Створюється загальне враження, що від афганських збройних сил комуністичного режиму досить мало користи, але їхній хребет зміцнюють рішучість, героїзм і стійкість радянського війська. Тим часом останнє навчається вести війну в гірських умовах, поліпшуючи свою тактику, навчається маневрувати під антиповітряним вогнем, уникати засідок та робити спільні вилазки з використанням вертольотів і бомбардувальників. Одначе, ніде немає згадки чи натяку на те, що самі радянські солдати винні в жорстокостях. Повідомлення вказують на те, що радянське військо тепер бере участь у «війні», в той час як раніше повідомляли, що воно встряває в малі сутички з муджагедінами. /52/

Про напруженість бойових дій свідчать слова кореспондента Правди, який ставить питання, чи «справді позиції контрреволюції такі сильні?» Красная звезда також нарікала, посилаючися на висловлювання радянських вояків в Афганістані, які вважали, що військові частини були замалі, щоб успішно воювати з партизанами, які оперують уздовж головного шляху, що веде на північ від Кабулу до радянського кордону. Радянські вояки навмисне уникали вирішальних зіткнень з партизанами.

Два фактори підштовхнули радянські урядові чинники до серйознішого висвітлювання подій в Афганістані. Поперше, число втрат збільшувалося рівномірно, особливо після Панширської військової операції на початку 1984 р. Вони мусіли кількісно досягнути настільки високого рівня, якого вже було тяжко іґнорувати.

Західні підрахунки втрат у 17 000—20 000 вбитих і поранених часто вважають занизькими[2]. Радянські дезертири в Афганістані вважають, що число втрат набагато вище, а один подав навіть кількість 100 000 вбитих і поранених за чутками, поширюваними в його частині. Згідно зі звітом, взятим від убитого радянського офіцера в вересні 1982 р., можна вважати, що правда десь посередині. Цей звіт оцінював радянські втрати між 32 000—42 000. Маштаби та інтенсивність боїв наводять на думку про те, що існують реалістичніші підрахунки: наприклад, партизани збили в жовтні минулого року поблизу Кабулу транспортувальний літак, що повертався до Радянського Союзу з вояками на борту. Кількість втрат дорівнювала 240[3].

Хоч число втрат невпинно зростало останніми роками, лише цього року споруджено першого пам’ятника в Білорусі сержантові, вбитому під час проходження дійсного терміну служби в Афганістані. Продавець однієї з московських крамниць заявив: «Згідно з американськими радіопересиланнями, ми втратили 10 000 чи 15 000 людей в Афганістані, але я думаю, що в дійсності цифра набагато вища: може 30 000 чи 40 000. Мій приятель, який майже кожного дня їздить до пункту вантажних перевезень на Шеремєтьєвському летовищі, каже мені, що спеціяльний літак, що привозить приблизно 100 гробів, приземляється там кожного дня».

Другим фактором, який зумовив поширення радянських повідомлень, є поліпшення організації та військового спорядження муджагедінів. Радянська урядова щоденна газета Известия передавала в серпні 1984 р. висловлення летуна вертольота в Афганістані: «Ґерцев уважав, що в Афганістані він зазнав усього, що могло випасти на долю летуна, але тоді почалася Панширська військова операція. Виявилося, що все до того моменту було лише тренувальною підготовкою до справжнього військового життя, до тяжкого випробування бойових /53/ вильотів». Про збільшену складність озброєння муджагедінів повідомляє тепер радянська преса: «у вертольоти стріляють з зенітних гармат, кулеметів і автоматів». Неприхований страх радянських солдатів перед муджагедінами відчувається в повідомленні про пошкодження вертольота в напружений момент бою під час Панширської операції: «Вони послали по радіо свої координати. То була твердиня душманів, місце, куди піхота не показувалася. Це було прохання про негайний порятунок».

Багато молоді призовного віку в Радянському Союзі, виглядає, боїться, що їх пошлють воювати в Афганістан, а відсутність відкритої й вільної інформації викликає поширення чуток і численних історій. 21-річний солдат-таджик у відпустці зі служби в Монголії почував себе щасливим, що уникнув служби в Афганістані: «В Монголії краще — там не так небезпечно. Багато тутешніх людей загинуло в Афганістані. Матері дістають телеграми про те, що їхніх синів убито і що повертають їхні тіла». Після цього він сказав: «Ніхто не хоче війни. Ніхто не хоче вмирати». Навіть ті молоді люди, що погодилися з арґументами Москви, якими вона виправдовує свою присутність в Афганістані, воліють, одначе, залишатися вдома — Москва має мало «добровільців», які б зголошувалися брати участь в її війні та окупації.

Обов’язкова військова служба також не викликає ентузіязму серед молоді. Офіційна литовська Селянська газета нарікала, що багато молодих людей вагалося, коли надійшов час пов’язати своє майбутнє з військом. Новобранці часто «мають труднощі, коли пробують скласти вступні іспити з російської мови»… Багато навмисно виявляє низьке знання російської мови, що абсолютно потрібне в радянській армії. Тим часом литовський самвидавничий орган Аушра нарікає, що «[російська] окупаційна влада вимагає від нашої молоді проходити військову службу в інших республіках, де вони самі змушені виконувати ролю окупаційної влади». З посланих до Афганістану, як заявляють самі офіційні особи, до 30% армійського особового складу загинуло чи дістало поранення.

Радянські урядові чинники також мають все більше проблем з демобілізованими вояками, які повертаються додому, відслуживши в Афганістані, і стараються пристосовуватися до цивільного життя. Недавня естонська самвидавна публікація Ізекірі (Самопис) надрукувала своє інтерв’ю з одним із таких поворотців, який порушив, таким чином, свою присягу не обговорювати своєї військової служби. Як більшість молодих призовників його віку, на нього дуже вплинула війна, і він описував, як «для загальної каральної операції тактика загалом була та сама. Коли частина з такою місією вступала в село, всі, навіть у незначній мірі запідозрені особи, підлягали негайному знищенню… Звичайно всі чоловіки, що виглядали здібними воювати, вважалися підозрілими… Так само усіх тих осіб, чий зовнішній вигляд викликав підозру, також /54/ стріляли, наприклад, у людей [жінок], одягнутих у чадру…»

Тим часом у селах «у кожного, хто прийшов перед нами, належало стріляти… Треба було весь час стріляти. Чи були [там] люди, чи не були, не має значення». Інтерв’юований солдат характеризував тактику радянського війська як «політику терору» з часто нерозбірливою стріляниною, коли вояки «перетворювалися в цілковитих дикунів». Наведемо опис типових військових дій радянських вояків. «Часом, коли смерть чатує на тебе і ззаду, й спереду, ти починаєш стріляти й стріляєш аж доки в цьому абсолютному безладді не доведеш себе до такого стану, коли починаєш несамовито верещати, немов ти втратив розум… нібито хотів трохи підбадьорити себе».

Радянська армія, за словами Костянтина Черненка, «складається з представників усіх національностей СРСР». Часто радянські звідомлення про Афганістан указують на багатонаціональний характер радянських військових частин. Красная звезда писала: «Ми служимо в Афганістані. Тисячі кілометрів відділяють моїх товаришів по службі — майора А. Ковальова з Білорусі, сибіряка старшого ляйтенанта О. Проклова, рядового К. Джурабаєва з Узбекістану, грузина рядового М. Лордкіпанідзе та інших…» Хоч радянська преса грає на цій темі участи всіх народів Радянського Союзу в боях в Афганістані, ясно, що війна найменш популярна в неросійських республіках і серед призовників-неросіян. Хоч росіяни складають лише 50% населення, вони становлять 80%, якщо не більше, офіцерів радянської армії. Правда точно висловилася, коли заявила, що «великий російський народ справедливо був і далі є хребтом братніх взаємин усіх народів і націй нашої країни».

Хоч радянська преса хотіла б примусити нас повірити в те, що всі радянські національності однаково репрезентовані в радянській армії, в дійсності це не так. У бойових частинах переважають росіяни, українці та білоруси, які становлять 80% особового складу війська. В нестройових військових формаціях, з другого боку, значно переважають (у межах 70-90%) середньоазіяти та представники кавказьких народів (здебільшого мусулмани). Москва вважає призовників з середньоазійських республік потенційно нельояльними, і тому їх призначають до будівельних частин або до формацій, підпорядкованих Міністерству внутрішніх справ. Будівельні частини нараховують 1,5 млн. людей особового складу і становлять великий резервуар примусової праці. В частинах прикордонної охорони КҐБ значно переважають росіяни — нація, що користується найбільшим довір’ям у СРСР.

Радянський режим тепер зустрічається з проблемою народжуваности серед росіян та інших европейських національностей, яка є дуже низькою в порівнянні до мусулманських народів. Протягом /55/ 1970-их років збільшення мусулманського населення Радянського Союзу становило 25%, втричі вище 6%-ного збільшення серед усіх трьох слов’янських народів. На кінець сторіччя мусулмано-тюркські призовники складатимуть між 23,5-28,7 відсотків радянської армії. Це означає, що дальше призначення середньоазіятів до нестройових частин у майбутньому ставатиме все тяжчою справою. Щоб перебороти це, понизили медичні вимоги до новобранців. Як сказав один росіянин: «Ніхто більше не почуває себе в безпеці. Нічого подібного не було від часу закінчення [Другої світової] війни».

Коли радянські збройні сили вперше вторглися до Афганістану в грудні 1979 р., майже всі дивізії були з Туркестанської військової округи[4]. В мирний час боєздатність більшости дивізій становить лише 50 відсотків, а в афганській ситуації вони комплектувалися за рахунок місцевих резерв. Москва також уважала, що використання середньоазійського війська зневтралізує сенс вторгнення як у самому Афганістані, так і за його межами.

Використання війська, що складалося з вояків-середньоазіятів мусулманського віровизнання, закінчилося повною невдачею, на березень 1980 р. більшість відіслали додому. Багато обмінювало свою зброю на Коран і висловилося на підтримку дальшого афганського опору. Два дезертири згадували, що коли їх послали до Афганістану в 1980 р., в їхній частині було 106 таджиків: «Усі вони відмовлялися воювати, і їх відіслали додому… Чимало таджиків, узбеків і туркменів відіслали назад. Кількох розстріляли на місці, але більшість відпровадили до Радянського Союзу». Ще один підліток з села коло Душанбе в Таджикістані заявив, що «людям тут не подобається, коли їх посилають до Афганістану, бо вони також мусулмани». 18-річний хлопець визнав на базарі в Душанбе, що якби його послали до Афганістану, він «приєднався б до басмачів».

Упродовж радянської окупації Афганістану багато радянських солдатів дезертувало — на відміну від В’єтнаму, де не було жодного випадку дезертирства американських вояків[5]. Чимало дезертувало, бо як мусулмани вони відмовлялися вбивати тих, що належали до їхньої релігії та національности. Багато середньоазіятів-дезертирів повертаються до своїх релігійних традицій, а інші беруть участь у бойових діях муджагедінів[6]. За наявною інформацією, деякі студенти з середньоазійських республік кинули свої студії, приєднавшися до партизанів, а, з другого боку, чимало афганців завдячують своє життя радянським солдатам таджикського та узбекського походження. Дезертир-росіянин рядовий Сергій Жиґалін проходив військову підготову в Туркменії, і там йому сказали, що узбеків і туркменів більше не посилають до Афганістану, «бо вони почувають себе спорідненими з тамтешніми людьми». /56/

Другою причиною дезертирства є дикий расизм, що переважає в радянській армії, де призовників з середньоазійських республік інакше не називають як «чорножопами». Велика ворожість панує між середньоазіятами та російськими офіцерами. Ще один дезертир Сергій Бузов указав, що образи на расовому ґрунті були звичайним явищем у його частині, і якщо більшість у роті росіяни, вони б’ють солдатів з південних республік. Інший дезертир Владислав Наумов стверджує, що російські офіцери вживають політику «поділяй і пануй», «командири часто використовують її для підтримки порядку та дисципліни». Наумов твердив, що більшість офіцерів були росіяни, і вони поводилися погано з середньоазіятами. Образи на расовому ґрунті досягали такого рівня, що «іноді таджицькі солдати навіть хапали російського офіцера й убивали його».

Загалом неросіяни більше наставлені проти війни, що особливо стосується литовців, естонців і українців із західніх районів цієї республіки. Два дезертири звернули увагу на те, що західні українці «приятелювали з мусулманами та опиралися наказам командування. Деякі добровільно переходили на бік муджагедінів». Окупація Афганістану дуже непопулярна на Західній Україні. Недавній випуск самвидавного журналу Хроніка Католицької Церкви на Україні повідомляв, що націоналістична підпільна група збирала документальне свідоцтво жорстокости радянських акцій на Україні, а також в Афганістані та в Анголі. Радянських офіцерів-українців заарештували кілька років тому за участь у замаху на життя покійного міністра оборони маршала Д. Устінова.

Рівень дезертирства з радянського окупаційного війська в Афганістані досить високий. Для цього є багато причин: низька мораль, небажання вбивати цивільних осіб, расизм, брутальність офіцерів, недоброякісна їжа, погані умови служби, несамовите зловживання наркотиками та огида до радянського режиму. Між іншим, дезертирство не обмежується тільки рядовим і сержантським складом війська. Капітан-українець Олександер Сидельників дезертував через незадоволення війною, неможливість поїхати у відпустку до СРСР і свавільну звичку збільшувати термін служби. Він служив на Баграмській військово-повітряній базі, де солдати «нарікають на погане керівництво в армії», а «офіцери відкрито говорять про своє незадоволення та питаються, з якою метою ми прийшли сюди?»

Радянським новобранцям кажуть, що їх посилають до Афганістану, щоб допомогти афганцям боронитися проти пакістанських, китайських і американських найманців. Вони встановлюють, що це неправда після одного дня перебування в країні. Микола Мовчан, сержант-українець, що дезертував з війська, подає такий опис: «Одного дня я стояв на варті. Офіцер указав на маленьке село і сказав, що там живе ворог кількістю /57/ в 50 осіб. Але коли я роздивився, я побачив лише простих, звичайних людей. Наша велика держава окупувала цю маленьку країну, і люди повстали проти нас».

Інший дезертир Дмитро Захаров стверджував, що не тільки бракує ентузіязму до служби в Афганістані, але абсолютно не відчувається льояльности до командирів і до самого уряду. Олексій Рощупкін тим часом заявив: «Наша найбільша проблема? Це не їжа, не гроші, не самі бої… Це постійна непевність. Ми ніколи не знаємо, коли повстанці нападуть на нас. Нас атакують скрізь, навіть у межах нашої укріпленої зони».

Таджицький дезертир Ґарік Джамалбеков твердив, що вояки «знають, що воювати тут немає сенсу. Вони знають, що не роблять це задля батьківщини. Вони знають дуже добре, що якщо заберуться звідти, режим упаде»[7]. Радянські солдати обурені своїми діями, бо в них це породжує почуття, ніби вони були фашисти, що окупували Афганістан, порівнюючи себе таким чином до німців під час Другої світової війни.

Офіцери казали їм, що не важливо, якщо афганців убивають, бо вони «дикуни, майже божевільні». Офіцери твердили, що партизани не беруть полонених, а просто мучать їх, після чого убивають. Але навіть така пропаґанда не змогла переконати багато вояків, бо вони й далі продовжують дезертувати. Наумов описував настрої радянських вояків таким чином: «Перше, що вражає тебе, це цілковита байдужість. Цю байдужість можна помітити в бою, в тому, як поводяться з військовою технікою. Звичайно, що солдати не почувають себе щасливими від війни та від Афганістану в цілому».

Після п’ятирічного перебування в Афганістані Москва все ще не може похвалитися будь-якими успіхами. Опір війні в Афганістані зростає в самому СРСР, кількість випадків дезертирства велика, втрати збільшуються, поранені та демобілізовані мають вплив удома. Люди слухають правдиві новини про радянські дії в Афганістані, що передають закордонні радіостанції, багато яких пересилають виступи дезертирів, які прагнуть підтримати опір удома. Наумов сказав: «я вважаю, якщо це триватиме набагато довше, результати обійдуться дуже дорого тим, хто заварив цю кашу. Мені здається, що солдатам бракує лише якихось лідерів з числа офіцерів, щоб повернути свою зброю в потрібному напрямі. Найголовніше лише почати, а тоді, я думаю, солдати самі почнуть приєднуватися до повстанців».

Про що тоді Москва повідомлятиме в своїй пресі? /58/

Примітки

[1] Наступальна операція у квітні—травні 1984 р. частин 40-ї радянської армії й збройних сил Демократичної Республіка Афґаністан проти формувань «Ісламської спільноти Афґаністану» («Хезб-е джаміят-е ісламі афґаністані»), однієї з провідних військово-політичних орґанізацій афґанської збройної опозиції. Великих втрат зазнали обидві сторони. Загалом 1984 року в Афґаністані загинуло більше 2300 радянських салдатів і офіцерів. — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] З грудня 1979 по лютий 1989 р. загинуло 14500 військовослужбовців радянської армії та військово-повітряних сил. Ще 53800 були поранені та контужені, 415900 — захворіли.

[3] Великий транспортний літак Ил-76 був збитий 27 жовтня 1984 р. Згідно з радянськими джерелами, загинули 7 членів екіпажу та 4 пасажири, за західними — більше 200 чол. (льотчиків і десантників).

[4] Першими підрозділами, що перетнули радянсько-афґанський кордон 25-28 грудня 1979 р., були 108-а мотострілецька дивізія (місце дислокації — район міста Душанбе, Таджикська РСР), 103-я ґвардійська повітряно-десантна дивізія (Вітебськ, Білоруська РСР) і 5-а ґвардійська мотострілецька дивізія (Кушка, Туркменська РСР).

[5] За офіційними даними, за дев’ять років війни в полоні у моджахедів опинилось 417 чол., з них бл. 130 були звільнені до виводу радянських військ. Під час війни у В’єтнамі з американський збройних сил дезертувало бл. 50.000 військовослужбовців (переважно призовників), що не бажали брати участь у бойових діях у далекій заокеанській країні; дезертували переважно до Канади та Швеції. З військових частин, дислокованих безпосередньо в південному В’єтнамі, втекло бл. 40 військовослужбовців. Потрапили в полон або пропали без відома у В’єтнамі 2500 американців.

[6] Прийняли іслам і залишились жити в Афґаністані бл. 60 радянських салдатів і офіцерів, Серед них були й такі, що приєднались до бойових загонів моджахедів, але скільки саме достеменно невідомо.

[7] Через три роки після виводу радянських військ, у квітні 1992 р., Демократична Республіка Афґаністана впала і моджахеди увійшли в Кабул.

Джерело: «Діялог» (Торонто). — Ч. 11 (1987). — Стор. 52-58.