Афганістан: наклепи і реальність

Анрі Аллег

В обстановці гострого протиборства утверджується новий лад у демократичному Афганістані. Корінні соціально-економічні перетворення зустрічають різку протидію з боку внутрішньої контрреволюції, підтримуваної силами імперіалізму з-за кордону.

«Ми пишаємося тим, що в своїй боротьбі за благо афганського народу дістаємо тверду підтримку і величезну інтернаціональну допомогу з боку Країни Рад, славної КПРС, — сказав під час візиту до СРСР у жовтні 1980 р. Бабрак Кармаль. — Ленінська політика Радянського Союзу по відношенню до Афганістану — це чудовий і високий приклад пролетарського інтернаціоналізму в дії, яскравий зразок братерської допомоги нашому народові, який обрав шлях революції, шлях порятунку од відсталості, шлях прогресу.

Минуть роки і століття, афганський народ побудує справедливе суспільство, однак він завжди і завжди буде вдячний своєму брату і щирому другові — народу Радянського Союзу».

В міру того, як революційна влада домагається дальших успіхів у справі будівництва нового життя, ті, хто був уведений в оману брехливою імперіалістичною пропагандою, починають усе більше усвідомлювати неправильність своїх дій. Про методи цієї буржуазної пропаганди та дійсний стан справ в Афганістані пише в своєму репортажі спеціальний кореспондент газети «Юманіте», відомий французький публіцист і письменник, давній автор «Всесвіту» Анрі Аллег.

«Уявляєте, — сказав мені один співробітник ліцею «Істіглаль» у Кабулі, — коли я рік тому приїздив до Франції й сказав, що працював в Афганістані, мене запитали, чи дуже жарко в цій африканській країні»… Сьогодні французи вже знають, де лежить ця країна, хоча з грудня 1979 р. вона повита товстою пеленою брехні й вигадок, поширюваних західними агентствами преси, радіо і телебачення, а також «етнографами», як вони себе називають (чи помітили ви, що останнім часом таких «спеціалістів» в Афганістані з’явилася /212/ величезна кількість?). Такі вигадки розносять і медики, які не можуть подолати своїх антикомуністичних поглядів, і всі ті, хто ладен дати «свідчення» офіційній пресі, не утруднюючи себе об’єктивним аналізом ситуації.

Яким був Афганістан до революції 27 квітня 1978 року, що повалила генерала Дауда? Точної статистики немає. Населення десь від 14 до 19 мільйонів, територія — 650 тисяч квадратних кілометрів, з яких майже половина розташована вище 1800 метрів над рівнем моря.

Лише чотири проценти земель обробляється. Близько 2 мільйонів афганців — кочовики. Різні народності: найчисленніша народність — пуштуни (40 відсотків), а також узбеки, таджики, киргизи, хазарейці. Три десятки мов та діалектів. Економічний рівень чи не найнижчий у світі — щорічний прибуток на душу населення 80-140 доларів (1975 р.); 90 відсотків населення неписьменні, серед жінок — 98. Половина дітей не доживає до 5 років. Голод і неврожаї періодично спустошують країну. Посуха 1971—1972 рр., наприклад, забрала життя 100 тисяч людей.

Примітивне сільське господарство, з якого живе 85 відсотків афганців. У країні жодної залізниці. Не більше 6 відсотків населення зайнято в промисловості.

Аж до Квітневої революції 1978 р. феодали-землевласники панували на селах, привласнюючи половину врожаю наймитів та бідних селян, які змушені були звертатися до них за кредитами чи насінням. А в столиці панувала аристократія, що походила з королівської сім’ї. На чолі держави стояв диктатор, генерал Мохамед Дауд, небіж останнього короля, якого він позбавив трону. Країна зайшла в безвихідь. Реформи залишалися на папері, ніхто не мав ніякого бажання вивести Афганістан із злиднів та середньовічного сну. Так тут було ще два роки тому…

Анаїта Радебзад, п’ятдесятирічна жінка, мати й бабуся, — нині міністр національної освіти в афганському уряді. Це її ще /213/ зовсім недавно оголосили були на Заході вбитою. Ні, перед нею не вибачилися: це був свідомий наклеп… Єдина жінка — член Ради міністрів і політбюро Народно-демократичної партії, вона ввійшла до складу Центрального Комітету ще напередодні революції. Для країни, де жінка споконвіку вважалася людиною другого сорту навіть щодо власних чоловіка, батька, брата чи сина, буквально зашита в мішок із сіткою на обличчі, — це річ фантастична.

— Перший час, навіть ставши членом Центрального Комітету, я мусила сидіти окремо від чоловіків — за шторою, — розповідає Анаїта Радебзад.

Вона чимало натерпілася, коли Хафізулла Амін оголосив був себе єдиною владою, усунувши, а незабаром і вбивши керівника народної революції Мухаммеда Таракі.

Ірраціоналізм, волюнтаризм — ці слова, безумовно, недостатньо сильні, щоб схарактеризувати період, що настав з приходом Аміна для афганського народу й, передусім, для комуністів, прогресистів і всіх революціонерів. Його можна порівняти хіба що з роками кривавого божевілля «червоних кхмерів» у Кампучії.

Без будь-якої підготовки, майже відразу після перемоги Квітневої революції 1978 року, було оголошено аграрну реформу, яка, хоча й ударила по феодалах, але принесла селянам-біднякам зовсім мало користі.

Для багатьох селян забрати землю в поміщика вважалося блюзнірством. Хто зазіхне на чужу власність, той зробить безбожний вчинок, — виголошували мулли, зв’язані з феодалами. Нерідко залякані муллами та землевласниками селяни відмовлялись од наділів, навіть якщо поміщик утік за кордон, закликавши перед цим взяти в руки зброю й повстати проти «уряду нечестивців».

А Хафізулла Амін підливав у вогонь масла. Наприклад, було видано декрет про обов’язкову ліквідацію неписьменності. Це ламало давні традиції. Селянки змушені були виходити з дому самі й іти на навчання до чужих чоловіків!.. Наслідки були страшні. Жінок знаходили з кинджалом у грудях або з розтрощеною головою, й це робили їхні чоловіки, які вважали себе зганьбленими.

У Анаїти Радебзад виступають сльози на очах, коли вона показує фото юної шістнадцятирічної жінки із скрученими руками й відрубаною головою…

— Людей приголомшували словами «імперіалізм» і «диктатура пролетаріату», яких майже ніхто не розумів, бо робітників у країні було не більше 60 тисяч, а мулл — тисяч триста.

Прибічники Аміна на очах у розгніваних віруючих вивішували на мечетях червоні прапори. А потім Амін оголосив «священну війну» релігії, а мусульман почали називати «братами диявола». Тоді світ іще не знав, що до влади в Афганістані прийшло правоекстремістське угруповання. Прості афганці зрозуміли одне — «уряд оголосив війну мусульманам, нашим братам», і контрреволюція старанно підтримувала цю думку. Привілейовані класи в країні чи в еміграції закликали боротися в ім’я ісламу.

Відтак вони почали отримувати допомогу, моральну і матеріальну (через Пакистан), від спеціальних служб — американських, єгипетських, ізраїльських, китайських. Відвідавши в’язницю Пулі-Шаркі, ми з подивом слухали заяву одного єгиптянина Діа Еддію Махмуда, спійманого на гарячому. Цей Діа спокійнісінько сказав, що пройшов відповідну підготовку на базі поблизу Мюнхена…

Нещодавно журнал «Шпігель» опублікував інтерв’ю з одним німецьким найманцем, який організовував тоді контрреволюціонерів-афганців для боротьби проти регулярних військ. Серед затриманих афганськими органами безпеки можна побачити пакистанців, іранців, китайців, навіть американця.

Невдовзі селища і цілі райони відкололись од Кабула. Амін відповів терором: бомбардування й розстріли, масові репресії, які зачепили і партію, і національні кадри, і армію. Від тортур у в’язницях загинуло майже півтори тисячі комуністів.

Чи був Амін, як це говорилося, агентом ЦРУ? Знайдуться скептики, які скажуть, що це — вигадки пропаганди. Проте варто погортати, скажімо, книжку Алена Геріна «Люди ЦРУ», яка показує, що дійсність /214/ часом переступає межі уявлення. Амін довгий час жив у Сполучених Штатах. І хоч самого цього факту не досить, щоб назвати людину агентом ЦРУ, але, ким би Амін не був, політика, яку він проводив, — злочинна, провокаційна й повністю відповідала інтересам реакції та імперіалізму.

В Афганістані готувалися повалити Аміна. Задовго до грудня 1979 року переслідувані й вигнані за межі країни борці таємно поверталися до Афганістану.

— В групі молодих комуністів Кабула, — сказав нам секретар організації демократичної молоді Афганістану, — ми готувалися до повстання з початку грудня. Нам було доручено здійснювати зв’язок, відповідати за безпеку міста в день повстання та вести пропаганду…

Радянський Союз, враховуючи загрозу, що нависла над Афганістаном, відгукнувся на заклик нового керівництва, очоленого Бабраком Кармалем, який «також підпільно повернувся додому, — сказала нам Анаїта Радебзад. — Повернувся разом з іншими борцями, щоб організувати боротьбу проти Аміна».

— Цілком очевидно, — заявив Махмуд Бар’ялаї, голова комісії з питань закордонних справ ЦК партії, — що підривні плани імперіалістів спрямовані не лише проти нашої революції. Для них і для адміністрації США було потрібно знайти компенсацію за прикрі поразки в Азії. Якби вони перемогли, удару було б завдано не лише афганському народові, а всьому національно-визвольному антиімперіалістичному рухові в цій частині континенту.

У грудні 1979 року, як відомо, проти афганської революції в пресі було розгорнуто шалену кампанію. Зневажаючи слухачів й читачів, органи масової інформації Заходу перевершували самих себе, вигадуючи потрібну для них «викривальну інформацію». СРСР й «уряд Бабрака Кармаля вдаються до масових репресій проти афганського народу». «У в’язниці Пулі-Шаркі піддають тортурам чотирирічних дітей у присутності їхніх батьків». «Кабул оточений тридцятьма тисячами повстанців». «У столиці вбито радянського генерала». Інші розповідали про «напалм», «геноцид», «стерті з лиця землі селища», не наводячи жодного доказу цій «інформації». Район Газні, наприклад, описувався як «зруйнований масовими бомбардуваннями». Чи варто говорити, що ми не побачили в цьому районі жодного зруйнованого села, хоча тут недавно знову з’явилися групи контрреволюціонерів. У самому місті Газні заступник командира чотирнадцятого полку афганської армії, про якого, до речі, писали, нібито він брав участь у заколоті й дезертирував, показував мені абсолютно неушкоджену казарму, яка, за тими ж джерелами, «знищена вогнеметами». До цих «знахідок» можна було б додати ще десятки інших, але, мабуть, не варто.

Дехто, звертаючись до репортерів-комуністів, які повернулися з Афганістану, або коментуючи їхні матеріали, вигукував, зображуючи обурення: «Лише комуністи нічого там не побачили! Якщо вірити їм, то в Кабулі цілком спокійно! Жодного пострілу в країні! Афганці згуртувалися навколо свого уряду і його радянського союзника!»

Само собою зрозуміло, репортери «Юманіте» ніколи не зображували становища в цій країні так спрощено. Ситуація, й ми цього не приховуємо, набагато складніша.

Першим найбільш серйозним викривленням правди були спроби зобразити тих, хто веде боротьбу проти революційного афганського уряду, патріотами, учасниками опору, повстанцями. Що й казати, слова шляхетні й асоціюються з героїчним минулим, нагадуючи високі ідеали. Саме на цьому базується буржуазна пропаганда. Саме в цьому полягає й шахрайство. Колишніх землевласників, ханів, експлуататорів усіх гатунків, вигнаних Квітневою революцією, не можна називати учасниками опору, бо це звичайні контрреволюціонери, які підтримують архаїчну систему, щоб зберегти власні привілеї. Через те їхні спільники-імперіалісти й оголосили цих людей «борцями за віру» і всіляко їх підтримують.

Аятола Хомейні, якого важко запідозрити в симпатіях до комунізму, нещодавно заборонив діяльність в Ірані однієї з найактивніших контрреволюційних афганських організацій — «Джаміате ісламі», яка тепер орудує на території Пакистану під проводом авантюриста Рабані — антикомуніста й релігійного фанатика.

Ліванська газета «Аш-Шааб» писала, що Хомейні прийняв це рішення, отримавши докази про зв’язки «Джаміате ісламі» з розвідувальними службами США, Єгипту та Ізраїлю.

Інша група — «Хезбе ісламі» на чолі з Гульбудіном Хекматьяром, сином багатого феодала і давнім американським агентом, змагається з нею за перше місце в отриманні іноземних подачок.

Найреакційніші расистські кола Європи, які сумують за часами фашизму, солідаризувалися з афганською контрреволюцією, а ФРН, здається, стала їхнім центром. Не даремно бюлетень «Джаміате ісламі», що виходить у Пакистані, всім бажаючим спілкуватися з цією групою подає свою західнонімецьку адресу.

Наприкінці весни 1989 року студентська неонацистська організація у ФРН «Унабхенгіхе шулербунд» провела конференцію, /215/ залучивши до участі в ній «афганських борців», турецьких фашистів з руху «сірі вовки» та колишніх агентів шахського САВАКу. Нову зустріч було заплановано на грудень: порядок денний — «посилення допомоги афганським патріотам». Нарешті, газета «Байєр курір», що видається партією Штрауса, відомого всім «гуманіста», 16 серпня 1980 р. виступила із закликом до Європи «не забувати афганських повстанців».

Так, в Афганістані ще бувають збройні сутички. Хоча Кабул не нагадує міста, охопленого тривогою, тут ще трапляються злочинні диверсії контрреволюціонерів. Проте намагання створити враження, ніби бої дедалі більше розгортаються, а противники революції переходять у наступ, є фальшивкою від початку до кінця.

Неправдою с те, що більшість афганців підтримали заклик до «священної війни» й визнають за контрреволюціонерами узурповане ними ім’я «повстанців».

Бути мусульманином не означає спалювати школи і вбивати вчителів чи учнів (з квітня 1978 року контрреволюціонери вбили «в ім’я ісламу» тисячі викладачів і школярів, спалили сотні шкіл). Ні, це не іслам і, звичайно, не джіхад — «священна війна».

— Для нас священна війна — це війна проти злиднів і неуцтва, — сказав мулла Абдулл Азіз Садек, голова асоціації улемів Афганістану. — Неправда, нібито уряд, якому ми виявляємо довіру, проводить антирелігійну політику. Таку політику проти людей і віри проводив колись імам. Нині справжні мусульмани об’єдналися, щоб підтримати нашу владу, яка шанує почуття віруючих і бореться за поліпшення життя всього народу. В цей нелегкий період, коли вороги нападають на нас ззовні і зсередини, допомога урядові є обов’язком кожного мусульманина.

Народно-демократична партія Афганістану зміцніла. Чи відчуваються ще наслідки недавнього розколу? Можливо. Але спільна боротьба згуртовує. Новому поповненню партії колишні чвари чужі. Нині немає важливішого завдання, як покінчити з контрреволюцією й імперіалістичною інтервенцією. Це — напрям, визначений III пленумом Центрального Комітету партії, який закликав народ мобілізувати всі свої сили на швидку ліквідацію банд.

Країна вступила в період одужання.

— Великі банди розбито й розсіяно. Звичайно, окремі групки, сховавшись у горах, можуть іще завдавати шкоди, але вони неспроможні протистояти армії. Населення саме закликає солдатів, добровольців-міліціонерів допомогти покінчити з бандитами, які хапають заложників, грабують, убивають тих, хто не хоче йти за ними, — розповідав Султан Алі Кештманд, заступник голови Ради міністрів і Революційної ради країни. Його було звільнено з тюрми після повалення Аміна.

В Афганістані ще гинуть люди, але уряд робить усе, щоб, завдаючи удару контрреволюціонерам, оберігати мирне населення.

— Бандити, — сказав Султан Алі Кештманд, — потрапляють у щораз більшу ізоляцію. Незважаючи на провокаційну політику Аміна, люди знову вірять партії. Віднині всі наші органи влади — знизу догори — будуть виборними. Вже розроблено і закон про місцеве самоврядування.

«А росіяни? Чому ви не говорите про росіян?» — чіплявся до нас один тенденційно настроєний іноземний журналіст. Допомога Радянського Союзу багато важить для Афганістану, хоча, як неодноразово підкреслювали уряди Афганістану та СРСР, /216/ присутність радянських військ у країні тимчасова. «Вони не залишаться тут і п’яти хвилин, якщо іноземне втручання припиниться», — заявив з нагоди 60-річчя незалежності Афганістану прем’єр-міністр Бабрак Кармаль.

Рано чи пізно всі зрозуміють, що, незважаючи на маскування контрреволюції, незважаючи на допомогу, яку вона отримує ззовні, сили прогресу переможуть.

«Юманіте», Париж. /217/

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1981. — №2. — Стор. 212-217.